Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися в одному відділі під одною орудою.

Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.

Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою в полку.

Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел. Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення чуття.

У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим, що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть, куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть, куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори, а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало командування.

А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.

Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.

Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.

Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.

Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.

Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.

Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною, а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані зміни в його командному складі.

Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові частини, зокрема приєднатися "смертникам". Корніяшеві у Полтаву даю наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не "прив'язався". Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову операцію вступити в якнайбільшому складі.

Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок, стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.

Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з кіньми.

День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.

20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових возів і надто багато старшин без призначення.

Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв'язок всіма засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв'язок обірветься, що тоді?

Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для коней.

Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк погуркотів собі далі на південь.

12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому поважно похитуються наші "Пежо" і потрясає своїма башенками "Партизан", а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з муніційними возами й при автовідділі.

Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета "Максима" для власного прикриття.

У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби часом не попасти в їх руки.

За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її складу, як в бою, так і поза боєм.

Прийшли також "смертники" в складі двохкулеметної команди "Максима" з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та шапках сивих з темно-блакітними шликами.

З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні з Карлівки, де вже "Кінський запас" розгорнувся в повну сотню в 140 шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації, тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних, але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в силі 65 озброєних гайдамаків.

Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об'єднано в руках поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.

Сам полк до менту походу на південь мав вже чотири муштрових сотні по 130-140 шабель, два відділи скорострілів разом до 160 люда, 4 "Кольти" в тороках та 2 "Максими"; сотня технічно-зв'язкова заразом і охоронна сотня штабу 140 шабель та дві телєграфічні, дві телефонічні, одна кабельна і дві підривні двуколки, а до того два підривні вози; автовідділ, два легкі авта "Балтієць" та "Форд", три вантажних, три тонових "Пежо", 12 мотоциклів, автоцистерна та автомайстерня.

Коло автовідділу держався і "Партизан", так що там всього було до 100 баґнетів та два "Максими". Кінно-гарматна батерія мала 4 кінно-гірські гармати з повною кількістю набійних скринь та два кулемети "Максима"; ціла її обслуга мала близько 300 чоловік.

Кожний з цих муштрових відділів полку мав кухні на повну скількість людей, два господарських вози по 4 коні та дві муніційні двоколки з чотирьохкінною упряжкою замість двох коней, між іншим наші кулеметні Максимівські двуколки теж мали своєрідну упряжку кінних кулеметних відділів в шість коней так, що могли намагати за своєю кіннотою чвалом і вскач.

Щоби дати повну уяву про те, що тоді носила назву Запоріжського полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, треба сказати дещо і про "господарчу частину". Вона тоді вже була теж не будь-що, а мала вона 20 господарських возів по 2 коні та 25 залізничих возів повних майна, а крім того свою власну збройну силу в 10 вершників і 100 пішаків з двома "Максимами"; пішаки разом із тим були рухомим запасом людей для муштрової частини полку на випадок втрат. Крім цієї збройної сили, було ще в господарській частині 60 немуштрових, але теж озброєних.

Безумовно, це була ненормальна частина, бо де то хто бачив або чув, щоби в кінному полку, хоч би і окремому, хоч би й єдиному, були свої автовідділи, гармати, окрема етапна лінія з маршовими сотнями, кінськими запасами і т. д., але ця організація якнайкраще відповідала не дуже то нормальним умовам і тодішній війні, а також і взаєминам зі спільниками (німцями) та населенням.

Для тих, хто не визнав можности впорядкування міліційних військ, скажу, що вся ця організація доконана при помочі – одного старшини з вищою військовою освітою та передвоєнними кваліфікаціями на чолі – двох з передвоєнними кваліфікаціями в артилерії та чотирох, яких можна було уважати за маючих певну військову освіту, бо були бодай по прискореному курсі в юнацьких і військових школах до війни – з них два в артилерії. Решта старшини, навіть підстаршини, це з воєнного вже часу, як от командант сотні технічно-зв'язкової – підстаршини, які мали за собою і то не цілий досвід війни, зато велике революційне натхнення, а головно бажання праці і буйну енергію, так що просто страшно було щось сказати, бо зараз же підхоплювали і виконували.

Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: "А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!"

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає...

"Закурила доріженька через брід"... звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх "Диких Піль" на південь у Крим, забутими шляхами його предків.

III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням

Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.

У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.

Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його "обер-команда" з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.

Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став "бронепотягом", тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. "Партизан" йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів "Кольта".

Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш "Заклик", який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.

За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії, який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини II. перемінено в гусарів.

Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.

На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант "Павлоградських гусарів"(українські гусари, це вже історичний незмисл так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.

Очевидячки ми мали діло з типом "місцевих" частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких "військових" частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали "бойовому станові" частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор "добровільно зголосившуся" частину з огляду на ті економічні чи "моральні" вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і "Інтерціонал", і "Боже вождя храні", і "Ще не вмерла", і "Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс", словом, що захочете.

Тому то ми і не намагалися робити цих "Українських гусарів" хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до "музики", все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.

Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.

З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності шукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.

Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних засобів.

Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.

Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові – ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.

Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.

Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з "Оберкомандо"? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок – повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з "Партизаном" іде до депо "попросити дозволу" взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до "Оберкомандо" зголосити свій приїзд та від'їзд.

Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.

Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: – "Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!"...

Виявляється, що це "австріяки", але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.

Хлопці згоджуються провести мене до "Оберкомандо", куди йду окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і "Оберкомандо" в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.

"Оберкомандо" приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.

"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...

Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".

– "Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати".

– "Навпаки", – каже ґенерал, – "тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків". – "А тепер це тяжче?" – "Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!"

Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.

У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія ґенерала Коша.

Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.

Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.

Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.

Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить гайдамака: "Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?"... Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється...

Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.

Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин – хто вони – відповідають, що "Добровольці" з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. "Тоня, ти, чи не ти?" – Цей дивиться – пізнає: – "А, Всеволод! що в тебе за одяг?" – "Української кінноти. – А ви що за одні?" – "Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин". "А з нами б'єтесь?" – "Ні, наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями". – "А ви з ким?"... – "Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо".

Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.

Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: "Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати".

На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики, обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: "значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?"... "Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась", – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: "Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування – чия політика?". Але що там питати: направду зась.

Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми теж большевики...

Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще невідомі мені відділи, тому іду подивитись.

Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше вояцький, але найбільше з кантиком "вольноопреділяющого" ("однорічняк", рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів їде "штандарт" (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим орлом.

Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.

Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого ґенерала Коша.

Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.