Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

IV. Дальший наступ на схід. Бої під Гребінкою, Лубнами та в околицях Ромодану. Березень 1918 року

Не дивлячись на те, що нашому формуванню ще далеко було до кінця, ми дістали 6. березня після військової наради наказ вирушити далі на схід.

Першими мали вантажитись Богданівці, за ними Гордієнківці, Дорошенківці та Республиканці. Слобожанські Гайдамаки, Січові Стрільці та Київські Партизани мали залишитись у Києві.

З вантаженням йшло погано. Мимо того, що рухомий склад залізниць був страшенно винищений війною, головно демобілізацією, мимо того, що все, що було краще, забрали з собою відступаючі російські війська, весь вищий та низчий залізничий персонал виразно саботував і нас, і німців. Просто невідомо, чи були б ми виїхали, коли б не було нашого залізничого куріня, який якось усе наладнував.

До якого ступеня йшов саботаж, наведу приклад. Щойно від'їхали Богданівці й на одному вантажному помості почали вантажитись у довгий ряд ваґонів ми – наша піша батерія та німецькі наколесники, як від сторони Києва II. надігнав потяг, теж повний німецьких вояків. Потяг йшов швидко і, як виказували сиґнали та переводи, які я бачив, неминуче мусів увігнатись у середину тих возів, що стояли коло вантажного помосту.

Я швидко скомандував своїм хлопцям вийти з возів і не вводити до них коней. Ще не всі встигли виконати наказ, як паротяг в'їхав якраз в середину ешелону, що стояв коло помосту, та зсунув із рейок чимало возів, заки спинився, похилившись дещо на бік.

Німці, які їхали, висипалися з возів, а механік на паротязі, що стояв недалеко від мене, лише посміхався вдоволено, потім побачивши, що до паротягу йде німецький старшина з вояками на остро, скочив на поміст, пірнув між гайдамацтвом і зник серед заставлених возами торів.

Цей випадок причинився до того, що кінно-гарматна батерія під орудою полковника Алмазова, яка мала бути приділена до нашого полку та була вже частинно навантажена, виїхала раніше з потягом Богданівців, а я дістав у свій ешелон пішу двогарматню батерію.

Виїхали зрештою і ми, та тому, що старий залізничий міст був ще попсований, поїхали через новий тимчасовий міст – Гавань-Дарниця. Ми їхали дуже повільно, бо дістали замість справжнього паротягу стару руїну, що більше стогнала, ніж везла.

Нарешті Дніпро – міст, Микольська Слобідка і залізничий тор від неї, який біжить пісчаними пустарями до Дарниці. З повільно рухаючогося потягу бачимо покинуті гармати з купами вистріляних набоїв, з пащами, звернутими на Київ. Це ті самі гармати, з яких "муравйовці" били по Києві (див. 1. частину спогадів) та покинули їх.

Раптом стоп!... Що сталося?... Механік докладає, що у паротязі не вистарчило палива та просить відпустити паротяг до Дарниці за паливом. Але... дякую – залишити ешелон отак серед пустарів на торі. Висажую з возів гайдамаків. Розбираємо якийсь старий пліт. Поїхали.

Нарешті Дарниця і ніч. Стація забита німецькими ешелонами, які вивантажуються, бо коло Яготина зірвано міст, а над Сулою на міцних позиціях ставлять опір російські війська, які мають поважну артилерію, головно чудовий панцирний потяг "Заамурець", що є певною перевагою в боях вздовж залізниці, які провадилися тоді.

Цей "Заамурець", з яким довелося чимало битись – зокрема Гордієнківцям – мав два гарматні і два скорострільні вози та два опанцировані паротяги, які зміняли один одного. На одному з гарматних возів було дві панцирні башти, з повним (на 360⁰) оборотом, озброєних звичайними 3-х дюймовими скорострільними гарматами. На другому, – одна башта з одною довгою морською 3-х дюймовою скорострільною, з великою досяглістю щось коло 8 верстов, гарматою. На кожному скорострільному возі всіх по 16 скорострілів "Максима", отже, разом три гармати і 32 скоростріли, що давало огневу міцність 1600 крісів. На другий ранок виїхали Богданівці, а нам було сказано, що наша черга прийде щойно після полудня.

Я вирішив використати цей час для остаточного поповнення своїх запасів з Дарницьких складів. От чому, посунувши свій потяг якнайблизче до місця величезних складів, пішов я і сам особисто до цих складів. Завідуючий складом приділив до нас одного зі служачих і дозволив переглянути необхідні бараки з сідлами та шаблями, але разом із тим поінформував нас, що він непевний, чи німці дозволять взяти що-небудь зі складів, бо вони поставили свої стійки коло всіх складів, хоч і не перешкоджували досі адміністрації порядкувати в тих складах.

Почали ми роздивлятись; – чого там тільки не було!.. Вже навантажили ми цілий віз сідлами по розрахунку на повну кількість муштрових коней в полку, вже взяли консервів на весь стан людей, як прийшла німецька варта та заявила, що ми не маємо права нічого вивозити.

Я з'ясував командантові цієї варти, що ми маємо право взяти те, що захочемо, і казав йому викликати старшину. Тон авторітетного наказу поділав на нього, а коли явився старшина, я просто дав йому вже раніше написану посвідку, що я як командант кінного українського полку підняв таке і таке зі складу. Чи то тому, що на посвідці була печатка, чи тому, що я балакав дуже по військовому і як належить старшому, але всі мої вози з набором були подані з Дарниці паротягом, вивезені зі складів та причіплені до нашого потягу. Цікаво, що коли подібну річ захотіли зробити Республиканці, то німці їх не пустили.

Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на Яготин.

Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.

На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців, які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер українець, якому допомагали Богданівці.

До річи, ще перед нашим від'їздом з Дарниці, де зібрались Республиканці та штаб дивізії, отаман Натіїв, утворивши з Богданівців і Гордієнківців передню кольону, хотів її підпорядкувати мені по мойому старшинстві в російській армії, але я зауважив йому, що це буде трохи невірно з тактичного боку, бо коли начальникові кінному буде підпорядкована піхота, то трапиться одно з двох: або цей начальник перестане бути командантом своєї кінної частини, або піде кудись вперед і не буде командувати авангардом, отже, краще як мені, підпорядкувати її командантові Богданівців. Але, зауважив отаман Натіїв, там командує якийсь не то старшина воєнного часу, не то есер, якийсь Шаповал – то, по-перше, мені незручно Вас йому підпорядкувати, по-друге, боюся, що він щось напутає, авангардові ж доведеться неминуче битись, бо попереду є лишень німецька кіннота і роверисти (наколесники): "Ви ж маєте кому передати командування, бо сотник Епов є кадровий старшина, хоч правда він вернув до служби з запасу, але, кажуть, добрий "офіцер"..." (отаман Натіїв тоді балакав по російськи з виразним кавказьким акцентом).

Сотник Епов дійсно "потрудились" та явився у полку в мент вантаження і зразу став у опозицію проти всього, що було в полку. Зрозуміло, що я підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість передати командування українським полком якомусь добродієві, що сам себе призначив на команданта "Полтавських партизанів" і поводився щодо України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв вирішив: "якщо це мене не ображає", підпорядкувати мене командантові Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування авангардом, як це я знайду потрібним.

Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський: числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших міркувань і навпаки.

Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів, вийшов я з воза та пішов зголоситись.

Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо кермував направкою цього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків, як і селян, яких зібрано з околичних сіл.

У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна робітників. Горівку цю видавав завідуючий Дарницьким складом нашим частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від спокуси приняти цей "данайський подарунок", який дуже шкодив тим, хто його приняв, спричинивши чимало від'ємних випадків і мимохіть був причиною смерти Шемета – брата відомого Сергія Шемета, який, як мені казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню "російською культурою" – сороміцькими піснями та добірною лайкою...

Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не передбачається і просив мене, щоб вивантажити декілька їздців та вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв'язку з німцями, як і для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.

Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки, що відбігають на день, два дні, а може й більше, бо записки з цього часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей "архів" та інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто були знищені.

Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10-12. Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно може й дивним здаватись, як не вдержалися у пам'яти 12 людей дати крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах зафіксовуватись могли у пам'яти ці дати.

Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне, то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.

Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової війни, пам'ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку дійсности.

І врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в глибині пам'яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали. Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини, для цілости полку, – факти, дрібниці, але календарна дата – це вже справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам'ятаю дрібні риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу вибачити, якщо вони будуть в дечому помилкові.

Щоб фактом з'ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан, досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня і до 22. травня, пощастило двічи – в Полтаві та Лозовій; там же пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами – "білогвардійською піхотою" та "червоною кіннотою", від яких свербіло тіло.

Наша "господарська частина" в ешелоні відстала від нас 14. березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці травня.

Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусили держати поготівля проти наших "спільників", з якими відносини були не дуже то добрі.

Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка: на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз навпаки...

Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.

Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на фронт.

Нарешті поїхали Богданівці, а за ними й ми. На стації Журавки знову затримка. Пропускаємо відходячі порожні потяги з під німецьких наколесників, які вивантажувались і ведуть разом із кіннотою бій проти Гребінки, де ставлять їм опір якісь частини, підпирані панцирниками та гарматами.

Всі ці несподівані зупинки без кінця доводять до того, що в нашому паротязі не вистарчає води, а всі водонабірні російські відходячі війська дуже уміло псували. Довелося знову вжити засобів доісторичних та, діставши скільки можна відер і уставивши гайдамаків рядом від близчої криниці до паротягу, передавати з рук до рук відра і так наповнити паротяг.

Знову хотів я вивантажитись, бо зпереду, дратуючи, гупали стріли, але командант Богданівців був того переконання, що тільки після невеличкої затримки росіяни знову сядуть у потяги та й поїдуть, а ти гони за ними кінно. Однак його думка не справдилася, і 16 Богданівців викликано на поміч під Гребінку, а за ними вирушили й ми.

Таким робом вже шесту добу сидимо в ешелоні і їдемо з Києва до Гребінки, цю дорогу зробили би скорше кінно та менше потомили б людей і коней. Добре, що ми взяли містки з Дарниці, то ж при всякій нагоді виводили коней хоч по одному на прохід, а то сколінковатіли б. Хай лишень висадимось з ешелону – ні заніщо знову не сяду.

Помало рушаємо. На роз'їзді одноторової залізниці розминаємось з порожнім Богданівським ешелоном, який вже вивантажився, але по "фонопору" дістаємо наказ, щоб їхали далі, бо ворог зменшує міць вогню і певно скоро подасться назад. Ідемо далі, якийсь потічок з болотними берегами, насипом та містком через нього, а за горою, як каже механік і кондуктор, – Гребінка, перед якою лише малий роз'їзд. Попереду на гору, попихкуючи, піднімається останній Богданівський ешелон.

Щоби зрозуміти дальші події, треба ознайомитися з тією місцевістю, по якій ішов цей наш перший полевий бій після доформування.

Ті малі річки, що впадають у Дніпро вище Сули, ще не мають типових властивостей рік Полтавщини та Харківщини. Не мають високого, крутого, правого берега, що дає вигідні позиції, та повільно піднімаючогося лівого берега, на якому погано розвивати боєву акцію тому, хто наступає зі сходу. Ці річки протікають по болотистих луках, що тягнуться вузькою смугою в розлогих долинах, найвищі вододільні точки яких лежать часто-густо в 1½-2, а то і 3-х верствах від води в річці. Отже, обом сторонам треба переводити боєві операції по похилих площах до річок, на яких видко дуже добре усі рухи, та де за укриття можуть бути тільки села та хуторі або якась балка припливу річки, що часто вкрита рядами височезних осик та верб немов алеями.

Наш ешелон переїздить міст і, попихкуючи та видихуючи клуби диму, вилазить за Богданівським, як раптом над останнім рветься шрапнель один, другий, третій – високо, високо вибухає над нами і як град з невеличкої хмарки стукотять кулі, вже нікому не небезпечні, об дахи наших возів. За цими першими ластівками вже швидко, одна по одній, починають являтись все то нові, білі хмаринки, обсипуючи ешелони, хоч і не дуже сильними – бо десь очевидячки здалека стріляють – але все ж неприємними кулями, а між цими хмаринками з неприємним шипучо-свисвітячим згуком проноситься стрільно і вибухає в болоті коло містка, в гору викидаючи воду, багно і чорні кавалки торфу. По згуку пізнаємо стару, знайому нам, морську малокаліброву гармату.

Богданівський ешелон спиняється, як норовистий кінь, свище і починає пятитися до нас. Щоби нас не розбили, починаєм рачкувати й ми.

Від будинку перестанку гонить до ешелонів якийсь їздець, щось кричить коло переднього, із нього як бджоли з розбитого вулика висипуються піхотинці, – ладнаються та йдуть вперед – розвиваючись на ходу у розстрільну. На ешелоні залишаються лише вози та пара гірських гарматок, коло яких метушаться люди. "Вивантажуватись!"... кричить до нас надігнавший гонець від команданта кінноти до начальника авангарду.

Нарешті! Даю розпорядження до вивантаження на шляху. Тому що другій сотні, четвертій та гарматам (пішим) перешкоджує вивантажитись насип, – штурхаю їх за місток, де наказую затормозитись і почати вивантажування під орудою команданта 2-ої сотні, а по вивантаженню наказую зібратись усім до хуторів, кільометр наліво від шляху.

Починається спішне вивантаження: громлять містки-східки, лунає команда, крики на коней. Половина ешелону стукотить за місток і там теж починає вивантаження, а москалі дуже непокояться, щоби ми не засиділись у возах та підганяють нас шрапнелями, що, на щастя, високо рвуться і тому нешкідливі. Налагодивши справу, біжу до Богданівського ешелону, біля якого лається високий бльондин, що кермує вивантаженням гармат на руках і мотузах.

Пізнаю полковника Алмазова. Нагадую йому наказ приєднатись до полку та кажу, щоби взяв у мене містки для вивантаження коней.

– Добре, що підемо з кіннотою, – каже він – бо піша чортівня повилазила, а про коней їм і байдуже.

Подають мені мою вже осідлану кобилу, яка ще зі світової війни знає, що то за диво оті білі хмарки, а тому охоче скаче в сторону перестанку, де, очевидячки, примістився штаб авангарду.

Дійсно, під стаційним будинком, якого теж не забула ворожа гармата, так що вже кута даху бракує, притулились Шаповал з декількома людьми, а за близчими хатами якогось хутора туляться кінні ординарці.

..."Ні то старшина воєнного часу, ні то есер", пригадуються мені слова Натіїва, коли підхожу по накази.

Неспішно, рівним, спокійним голосом дістаю наказ відшукати та обійти праве крило ворога. Привичному військовому ухови бракує лишень виразно з'ясованих обставин, у яких доведеться діяти, та трохи зайві подробиці побутового характеру. Ось, наприклад, радиться післати стежу кудись під Прилуки в село Миковиця чи Лукавиця, де, мовляв, населення певно співчуватиме, бо там має діяти брат командуючого авангардом, а коло Гребінки найти якийсь хутір, власник якого може допомогти і т. д. Звичайно і місце висилки стежі досить таки оподалеки від бою і де там якогось хутора шукати, але ж все це лише "кольор льокаль"' напів громадянського типу війни, а проте все ж не зле.

Поки дістаю наказ та занотовую села й імена, дивлюсь у бік свого ешелону та бачу, як групами гонять до хутора їздці, як трухцем йде туди кінно-гарматна чета. – "А це ж куди?" – питає Шаповал. "До мене, – відповідаю, – я вам пришлю піші гармати". – "Добре, шліть скорше!"

У бік Гребінки похило спускається рівне переоране поле, видко міст через річку, за містком на горбі містечко і коло нього висока водонапорна башта стації Гребінки. Між мостом та баштою курить ворожий панцирний потяг, який очевидячки робить нам оту всю суматоху.

До потягу пристрілюються зліва німецькі батерії, але щось дуже погано. Справа теж стріляють німецькі гармати, посилаючи свої стрільна кудись за містечко, звідки їм відповідають ворожі гармати.

Вертаю до своїх. Висилаю розвідку, до якої добровільно зголошується сотник Епов зі своєю 3. сотнею, а ми вичекавши, коли вона трошки відійде, вирушаємо за нею.

Наші ешелони від'їжджають на захід, а з ними і вся наша "господарська частина", окрім 10 возів – по два на сотню, команду та батерію, які запряжені по 4 коні кожний, не зможуть перешкодити нашій рухливости.

Від ворожих батерій помітили наш рух і намагаються досягнути до нас гранатою, але дарма, далеко.

Під змовкаючу, то знову вибухаючу гарматну стрілянину в боці Гребінки та моста на залізниці відшукуємо кінець німецьких стеж, що хоч вже перейшли через цю річку, що ділить обидві сторони, та окопалися там, але не відважуються посунутися далі. Вже починало смеркатися, коли головні сили – 2 сотні, скорострільна та дві гармати переходять греблю через цю річку, минають німецькі стежі та доганяють свій чоловий відділ, який спинено вогнем з якогось хутора, що лежить на горбі, яких два кільометри від стації Гребінка. Друга сотня злізає для пішої атаки – перша вирушає в обхід, але те, що стріляло, втікає без бою. Стає цілком темно, з горба, на якому стоїть декілька хат і стоділ, видно в далині стаційні вогні, чутно як свистять пахкаючи паротяги та від'їздять на схід потяги.

Одна з гармат полковника Алмазова пускає ґранату в сторону стації, але далі стріляти годі, бо нема змоги орієнтуватись, а наші стежі здержує крісовий вогонь із ровів при дорозі, що на пів віддалі між нами та стацією.

Приміщуємось у хуторі на ніч, де ставимо пішу варту та гармату на позиції, і цілу ніч просліджуємо пішими та кінними стежами ворожі стежі до того часу, поки з розсвітом не виявляємо, що вони відійшли, і тоді негайно сідаємо на коні та з першим промінням сонця ми вже на стації Гребінка.

На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було годі наложити його; коло цієї гармати лежать два людські трупи – жінка в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що виглядають з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий стрілом, а її обличя заляте кров'ю; другий труп мужеський цілковито голий, весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу.

На дальшому нашому хрестному шляху не раз доводилося нам зустрічатися з тими проявами звірячого дикунства, спадщиною віків, системи виховання народніх мас у відсутности освіти, дикого визиску їх, який заганяв визискуваємих в умови життя, що мало чим відріжнялися від умов звірячих і плекав у них почуття біольоґічної ненависти до всього пануючого, до чого в уяві темної та озлобленої маси відносилося все, що так чи інакше вибивалося на поверхню життя. Жахлива наука для тих, що хочуть та вміють витягати консеквенції.

Налякані залізничники, які вийшли на зустріч, розповіли, що забиті це Шаповал, який є братом того, що пішов у Богданівці, та його наречена, яка переховувала свого жениха. Не буду переказувати подробиць їх смерти та того, що робили з жінкою; колись, сподіваємося, ці жахи, як і колишні жахи святійших інквізіцій та царських тортур, як і інших тортур сучасности, відійдуть так далеко від людської психіки, що про них споминатимуть із тим же розумінням їх злочинности та недоцільности, як сучасний інтелігент думає про святу Германдаду, про льохи Шильонського та Вишневецького замку, Бриґідки, табори інтернованих і т. д.

Я наказав забрати трупів до будинку, бо гайдамаки, які входили за ріжними справами на стацію, товпилися коло забитих, а такі видовища викликають завжди почування, що може і причиняються до більшої, мовляв, войовничости, але псують людину в озброєному воякові.

Ми поприв'язували коней повз стаційні будинки, вислали стежі в сторону Лубен та почали заходитись коло того, щоби підхарчувати людей та коней. На жаль, походніми кухнями покористувалися ми щойно в Полтаві, а до того часу харчувались або консервами, або по хатах у населення, а тут ще й "господарська частина" десь дуже таки далеко.

До того треба було війти у зв'язок із Богданівцями та орієнтуватись у ситуації відносно ворога.

Швидко побудили гайдамаки ціле містечко, мешканці якого трудились коло наших коней і де раптом утворився осередок життя.

Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих.

Поволі з'ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: "Крюковські партизани", російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й українського елементу, "Революційно-комуністичний морський курінь", у тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3 Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.

Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на 200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500-2000 люда. Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один справжній "Заамурець", а два тимчасових з гарматами на плятформах.

З розмов крюковських та червоноармійців – бо моряки, як казали мешканці, "зовсім не розмовляють, а тільки лаються" – виявляється, що з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що командування над групою військ, які оперують на півночі України, приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах), що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.

Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.

Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівці знову починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.

Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а то й до Лубен у місяць не доїдемо.

Отже, краще виконати й тут обов'язок доброї кінноти та "гнати ворога аж до знищення", числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.

Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо "наб'ють" (відпарять) коней.

Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.

Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі "старорежімними" ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: "шукати української федеративної (sic) влади", бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю "українську владу" та просити її, щоб вона вигнала "москалів із Полтави" та поставила там "українську козацьку залогу", бо, мовляв, за багато вже тих "салдатів", яких досить і за старого режиму було.

Як собі уявляє делегація цю нову "залогу", годі було вияснити, аж поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм становищем збройної сили.

Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх відвороту.

Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що ворог держиться за річкою, явно доводить, що у него з настроями дуже не гаразд.

Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш "полк" мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4 скоростріли "Кольта" та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.

Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві рушили в дальшу дорогу. Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від полуночі засвітив місяць, "козацьке сонечко", а то було б більше всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витягли, в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми, декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з упавших побився так, що довелося покласти його на віз.

Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.

От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і холодно було, зябко, вохко та туманно.

Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом перевалювались через Україну Донські частини та "Добрармейчики", пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі ховаються, бо "війна війною": хто знає, що за люди прийшли; а що як черкеси?...