Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

По дорозі бачу, що хтось з "музикального кінця" (місце, де сидять молодші старшини) махає рукою на знак привітання, а це вже мовляв "свої" – принц Гесенський та молодші старшини тієї сотні, яку потурбував Бас і яка була підпорядкована нам під час бою в Полтаві. Наші відповідають і помічаю, що решта німецьких старшин, зокрема з почесного краю, здивовано на це поглядають – значить "братерство зброї" з революційними військами...

Підходимо до Натіїва, вітаємось та вибачення просимо за спізнення, бо задержала переправа, яка вже закінчена, і весь полк з гарматою, лишень без панцирників та автомобілів, які все одно не пройдуть польовими шляхами, вже на тому березі. Звертаю увагу, що за фотелем незнайомого, поважного німецького генерала і за кріслом Едлер фон Донау стоять люди в сірих жупанах, подібних до одностроїв сірожупанців, але без відзнак, і нахиляючись перекладають їм розмову, яка ведеться.

Отаман Натіїв представляє мене от тому поважному німцеві як верховода української кінноти. Цей німець, то генерал фон дер Ґольц, молодший командір того відділу, що увійшов до Полтави, і сам кавалерист. Він каже, що дивується нашій сміливості переходити через річку, не маючи за собою надійних переправ, розпитує, як виконана переправа, та все додає: сміливо, неметодично, по партизанськи, зокрема, дивується, коли довідався, що перейшло понад 500 шабель, не числячи обслуги кулеметів та гармат і пішаків на возах, значиться разом понад 900 люда (так виріс полк від Лубен і Хоролу більше чим втричі, а від набігу на Бровки більше як в 10 разів).

Представляє мене отаман Натіїв і Едлєр фон Донау, але цей каже, посміхаючись: "Ми більше чим знайомі, це той, кому я подарував свою бойову шаблю та від якого дістав цей подарунок, що піде правдоподібно зі мною і на мойому останньому шляху, – командір того полку, про який я Вам докладав", – пояснює він фон дер Ґольцеві.

Під час тих розмов почуваю на собі чийсь впертий погляд. Піднімаю очі та бачу, як із-за стола усміхається до мене своїми золотими зубами та поблискує моноклем на веселому обличчу майор фон Дангоф, який вже в полковничих барчиках (еполетах) сидить тут як приділений до штабу фон дер Ґольца.

Обмінюємось привітаннями, балакаючи через стіл, і фон Дангоф пояснює пану ґенералові, "що він зі мною знайомий ще з фронту світової війни, де ми стояли один проти одного майже рік – він у штабі групи генерала Войрша, а я як начальник штабу 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, та що він особисто познайомився зі мною тоді, коли йшли початки пертрактацій і коли я "робив із себе" рядового вояка, щоби не командувати російською частиною та не брати участі в російських пертрактаціях як відповідальний чинник. Це, каже він, "перший український старшина вищого ступіня, з яким я зустрівся в свойому житті".

Почувши це, генерал фон дер Ґольц сказав мені, що він радо зі мною побалакає по вечері, бо надіється, що я йому дещо висвітлю.

Отаман Натіїв після цього сказав мені, що моє місце за почесним столом, але він непевний, чи воно вільне. Та я попросив не турбуватись, сказавши, що сяду зі своїми старшинами там, де будуть вільні місця, і пішов просто до "представників місцевого населення", бо з деким із них був уже знайомий. Це були переважно особи офіційні – члени "городської думи".

Ледви поспіли ми сісти, ледви налили нам по чарці якоїсь отруйної міцної мішанини фабрикації полковника Козми – начальника інжінірів дивізії, як тягнеться до мене через стіл з чаркою якийсь грубий, німецький майор від гармат та просить вибачити, що він стрільнув під Ромоданом-Лубнами зі своїх гармат декілька разів по моїх розстрільних: – "Знаєте, – весело пояснює він, – ні чорта у Вас не розбереш, всі в однакових одностроях, всі без відзнак, а що сталого фронту немає, насліпо стріляю; а то там Гордієнківці, у важкому стані, ось і бухнув по Гордієнківцях. Доннерветтер, камерад! ферцайген-зі – Гох ді україніше райтерай!" (2)...

Вечеря, як перша-ліпша військова вечеря старих часів: добре заглядають у чарки, музика гремить без перерви, бо дві орхестри, гамір, сміх, дотепи. Бідні цивільні сидять ні в тих ні в цих і дуже раді, що поміж ними є свої люди, з якими спокійно балакають, а тут ще і "хемікалія начальника інжінірів", щораз нова, щораз страшніша.

Врешті час на тости. Вітав гостей Натіїв по українськи, але так, що перекладчики за фон дер Ґольцом щось не дуже швидко перекладають – правдоподібно це галичани. По привітанні німецький гимн і німецькі старшини зовсім глушать оркестру гучним співом його. Відповідає фон дер Ґольц; кожне його речення, яке він виголошує твердим, командним голосом, зараз же чітко і звінко перекладає на українську мову перекладчик за його стільцем, безумовно, це галичанин по вимові. Фон дер Ґольц каже, що німецька армія прийшла сюди не як завойовник, а як друг і помічник, щоби навести порядок в краю зреволюціонованім, де поширилась анархія, щоб уговкати непідпорядковані елементи та облегчити українському народові впорядкування його вільної молодої держави по його власному бажанні. Тому німецька армія повна співчуття та підтримки всіх державнотворчих верств українського народу, який закликається на поміч праці німецької армії та тому народові, який вислав в дружню державу своє військо на допомогу. Хай не лякають вас пожертви на утримання того війська – це є росплата, забезпечене існування, хай лишень кожен виконає свій обов'язок і встане самостійна Україна, якій всі німці бажають багато добра і щасливої майбутности. Музика грає український гимн, який несміливо доспівують українські старшини.

Промовляє Болбочан, за яким дає стислий зміст його промови перекладчик фон дер Ґольца. В промові вітає Болбочан німецький народ, армію і їх верховода імператора – знову гимн і спів.

У відповідь промови німців та наших і т. д.

До мене підходить ад'ютант Натіїва, який каже, що пан отаман вважає, що я мушу сказати промову, бо мовляв незручно – більшість старшин від кінноти, а командір мовчить.

Що ж, як треба, то треба. Кличу свого старшину перекладчика, якому кажу перекладати теж по реченням і проголошую нічого не значучу промову про ролю кінноти, значіння в ній духа і т. д. та кінчаю вже по німецьки тим, що п'ю – "фір тапфере дайтше райтерай" (3).

Німецька братва кричить, і деякі з "тапфере" (4) атакують і промовця, і перекладчика своїми обіймами.

Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль – але танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.

Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції, бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її устрою, зокрема спираючись на "деструкційні" групи; по-друге, він уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.

Дуже уважно роспитував про ті уґруповання російських старшин на Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і симпатичні як ґрупи, що стремлять до привернення правного ладу, і несимпатичні, як ті ґрупи, які є представниками протинімецької акції з боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці ґрупи, щоби вони пішли виконувати свої "святі завдання" за допомогою німців, а не республиканської Франції чи зрадливого анґлійця.

Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори, що все порядне в Росії, а також на Україні, є проти революції, та що уся між цими ґрупами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою вони думають привернути "лад", з німецькою чи анґльо-французькою.

Мої пояснення ріжниць у соціяльній структурі народів українського та російського, з'ясування справжніх перводжерел українського незалежництва, не находять розуміння, та ґенерал кличе на допомогу двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії тільки простір, що затроєний "революційною анархією". У відповідях українського старшини шукають шляхів, як цю "отрую" витравити, і дещо тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам  від себе, якщо сили народніх мас будуть розв'язані від чужонаціональних впливів. Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна: Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви кажете, він складався з революційних елементів. "Історія кінноти, це історія її вождів" – висловлює ґенерал фон дер Ґольц погляд, відомий ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було би ані ґеніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.

Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця "Фольк ім Ваффен" – фон дер Ґольц молодший.

Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: "Гей на горі там женці жнуть". Слова ніби теж українські, але щось невиразні.

"Підемо, подивимось, як молодь веселиться", – каже фон дер Ґольц... Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.

"А дивись, батьку, як українізуємо німців!" – каже Григоріїв, посміхаючись. "Покинь, Олексо, шкода пісні!" "Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт – нох айнмаль!..." (5) "Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!"...

Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого, дивиться, як молодь веселиться.

Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там! Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут. Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.

Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси...

Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: "Кей! толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть".

Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби подавали ми нею гасло, що йдуть свої.

Погано чогось стає. І чого Олекса вигадав цю дурницю. Похмурі обличча гайдамацькі, ніби теж таке думають...

Та ось вже і долина Ворскли, повита туманом-мрякою – пофоркують гайдамацькі коні та здригаються, ніби тонуть. Німці кричать "гох" і залишаються з Олексою Григоріївом у Полтаві. Григоріїв мав покінчити з Корніяшем – господарем, всілякі термінові та безтермінові і позатермінові справоздання, яких вимагає штаб дивізії, та якнайскорше має надігнати нас з набором решти одностроїв.

Ось і наш перевіз через Ворсклу під охороною наших пішаків, ось і хати, села, де по клунях чути, як жують та похрупують коні, де ходять по вулицях гайдамацькі вартові, побрязкуючи зброєю і де на невеличкому майдані стоять візки та гармати під охороною.

Дома та самі! Як гарно...

II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином

Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.

Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.

Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.

Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого ходу по всіх боках паротягу.

Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо телеґрафних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стація Селещина, яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину огороженого простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами і оселедцями.

Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.

Зв'язкові швидко налагоджують зв'язок зі штабом дивізії, якому доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду. Знову значить організаційна помилка об'єднання мішаного відділу під орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п'ять кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінистий, то розмоклий чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками, та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.

Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв'язкові не відходять від телефонічних слухавок. "Батьку" – раптом каже один із них – "цікава розмова, послухайте". Балакають два голоси по російськи, один – очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння та окремі речення. – "Що це?" – питаю. "Індукція, не виключили добре. Це Карлівка балакає з Конградом".

Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо "кінський запас" з Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція, другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу, щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок, ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити ворога на праве крило.

Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише умовляються обі сторони про деталі наступу.

Питаю своїх зв'язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. – "Готово"?... та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся – мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.

Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос кличе: "Константіноґрад – гальо – Константіноґрад" – павза – "здєсь камандір Карлофки і начальнік Карловскаво аванґарда", а потім починає доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за підтримкою німців. "Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво ґолос знаю єщо с фронта, слишал не раз і па телефону і на мітінґах! Нікакаво самнєнія, єто он і єво штаб уже в Селещіне! Нада атхадіть!" Довга павза, під час якої щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. "Панімаю, что нельзя атдать Константіноґрад, но прашу падкрепленія, іначе атступаю!"

Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого, що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу дивізії та заступника голови дивізійного комітету.

Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей утікший бунтар "Конский запас" з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4 старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців – всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.

Одночасно і село дає варту для складів.

Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз'їзд у 8 верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз'їзду про прихід "аванґарду" відділу.

За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався.

До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові стежі, а лише після 7-ої (19) з'явилася друга сотня на цілком зморених конях, а ще за годину підійшла і решта полку.

Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз'їзд, звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед досвітком "атакувати Карлівку".

Карлівка просто кричить, що далі не може "держатись", що застави погано несуть службу, що вони "больше іґрают в карти, чим ісполняют свой долґ і слушают пріказу". А перед досвітком ст. Карлівка вже телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них большевики утікли чисто всі на Конград.

Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.

Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону Селещини куріневі Дорошенківців, які під'їхали вже з Полтави ешелоном.

Під час маршу під'їхав я до своїх скорострільців і поділився вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.

Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.

"Добре", – каже у відповідь Локтіонів, – "хотять у нас порядок наводити. Ну, а як за цей "порядок" доведеться з України полетіти, то що тоді заспівають? З народом погані жарти".

О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с. Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.

Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг спускається до води дещо лагідніше і не круто.

У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких легко пройдуть гармати.

Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під Федорівкою.

Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін, світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.

Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову, яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.

Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград, але це вже гра на психіку.

Треба її спробувати.

Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки самої Карлівки.

Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього суто національного напою, яким управитель на радощах почастував прибувше Гайдамацтво.

Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.

Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.

По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці "Заамурець", обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді, як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.

"Чотири польових і дві гавбиці", – каже до мене, виїхавший разом зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – "та Заамурець з трьома, усього дев'ять".

За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками ґрупа людей 200 до 300 чоловік. "Знайомі", – каже Алмазів, – "анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б'ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати".

Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись, стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а "Заамурець" переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до Карлівки.

Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному росташуванні.

Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі гармати. "Заамурець", піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки, знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна починається крісова стрілянина.

Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити: полк і все одно склади, чи лишень одні склади.

Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та, посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.

Під час цього відвороту лише 2-ій та 3-ій сотням довелося тяжко, бо вони попали під гарматній вогонь.

Під вечір підійшли до роз'їзду на схід від Іванівки, Дорошенківці змінили там 2. сотню, спинивши дальше посування ворога, а друга сотня приєдналася до полку.

Москалі зробили ту помилку, на яку я їх провокував, і головна маса їх піхоти розвернулася на північ від залізниці на Селещину. Виявилось також, що кінноти у них майже немає, а що ліве їх крило спинилося зараз-же перед Федорівкою, де стоїть їх сторожа, яка копає окопи.

Тож на 7-го дано наказ Дорошенківцям затримувати ворога повз залізниці, а Гордієнківцям, зблизившись ще в пітьмі до сторожі під Федорівкою, збити її, та атакувати ворога в напрямку на Карлівку чи повз річку Ланову, коли б він почав швидко відходити.

Для нас було цілковито незрозумілим, чому большевики так рішуче перейшли проти нас в контрнаступ та ще висунули такі поважні сили, але зі штабу дивізії повідомили, що наша права кольона, Республиканці, Богданівці та курінь Дорошенківців, звели бій під Мерефою та тиснуть ворога на Харків, а підслухані телефонічні ворожі розмови виявили, що ворог користується шляхами на Конград і Лозову для контрманевру проти цієї нашої лівої групи, а тому наступом силкується їх забезпечити.

Уночі, коли вже почалися пересування у зв'язку з виконанням пляну нового наступу, трапився випадок, який яскраво підкреслив усю небезпеку принціпу найманства, який тоді був висунений. 3. сотня замітінгувала та відмовилася виконати наказ під тим претекстом, що їх не підтримала у Федорівці решта полку тому, що, мовляв, як полк, так і його командір вважає 3. сотню контрреволюційною і свідомо наражує її на зайві небезпеки та свідомо залишає без підтримки.

Доносячи про це, командір 3-ої сотні додає, що він уважає, що це є наслідком перевтоми та першого неуспіху та що, виключивши із сотні декількох розкладових агітаторів, він поведе сотню далі вперед, тому просить на якийсь час призначити сотню в резерву.

Цікаво, що замітінґувала та частина, в якій був найбільший відсоток старшин звичайними рядовиками.

Друга сотня та кулеметчики надіслали повідомлення, що вони зброєю готові заставити 3-у сотню іти в бій, так що довелося їх уговкувати. Добре, що хоч стояли вони далеко один від одного.

На рано 1 і 2. сотні несподіваним наскоком збили ті сторожі, що стояли перед Федорівкою, а 4-ій, що наступала між Федорівкою та залізницею, не пощастило; її зустріли вогнем і вона почала вже відступати, аж поки не спинив її рішучий наказ команданта полку, а потім допомога 3. сотні, що до того часу вже уговкалася: з неї вийшло тільки 8 люда, які вернули до Лубен і там, як побачимо далі, відіграли певну ролю.

Той шум, що підійнявся під час цих сутичок, сполошив "Заамурця", що стояв тоді на стації Карлівка, та він швидко відійшов за р. Орчик, зірвавши міст через неї так, що одна з двох його форм упала в воду.

Одночасно з цим вибухом, вибух і склад у Карлівці. Раптом здрігнулася земля та з глухим гуком виріс високо в небо широкий, з великою шапкою на горі, гриб чорного диму, весь прорізаний ріжноколіровими блесками освітлюючих ракет – по боках його чорними, білими, зеленуватими хмаринками вибухають ріжноманітні набої, які своїм гуркотом продовжують протяжний, грізний гук, а над усім цим хаосом згуків, барв і форм пливуть долі дрібними зірками світлинки освітлюючих ракет.

Чорний гриб повільно нахилюється, випускає довгі пасма, які витягає вітер, і перетворюється повільно в посуваючуся на захід хмару, долішня частина якої лежить на великій площі вогню догоряючих решток сараїв, ешелонів та стаційних будинків.

З цього вогню раз-у-раз вилітали нові хмари ріжнобарвних димів з яркими блесками, продовжуючи безпереривний гуркіт, який робить вражіння запеклої гарматньої борні тзв. "барабанного вогню".