Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

Не дивлячись на це все, настрої були у нас дуже трівожні.

З Сімферополя приходили до татарського Кримського уряду у Янкой відомости одна від одної грізніші, між іншим, що німці вимагають у Республиканців здати зброю та що наші і німці вислали одні проти других розстрільні і що туй-туй пічнеться бій. Я наказав Андрієнкові держати всі свої резерви за правим крилом і при перших ознаках почавшогося бою в Сімферополі теж почали наступ проти німців, який я підтримаю всім, що маю свобідного в Янкої.

Та Андрієнко доніс, що його післанці зголосили, що в районі залізничої стації, до якої дістатися ніяк не можна, бо вона тісно обставлена німецькими розстрільними з гарматами поза ними по горах, чути музику та українські співи.

У ночі на 28-го прийшло повідомлення, що нібито наші рушили на Джанкой ешелонами, але ми не мали ніякого наказу ані повідомлення.

27-го Кримський татарський уряд вирішував питання про перенесення своєї "столиці" глибше в гори та посилав якихсь післанців до німецького командування. Ну, а якщо у них дійде до згоди? Що ми робитимемо з нашими сотнями, що зникли в морі татарсько-турецьких формувань? Та все ж таки ми міцніші від них артилерією та впорядкованістю.

Дня 28-го ранком над нами стали кружляти німецькі літаки, з яких скинуто три повідомлення, одно в Янкой, а два в район відділів Андрієнка. У повідомленнях був наказ Натіїва виходити з Криму та німецька записка з вимогою негайно зібрати полк в розпорядження німецької кінної дивізії для висилки з Криму.

Татари кажуть, що всі наші ешелони відійшли з Сімферополя та що там порожно, а Кримський уряд просить не покидати їх, аж поки не прийде у них до порозуміння з німцями, пропонуючи цілому полкові вдягнути півмісяць та вступити до кримської служби.

Що його робити? А біля полудня німці вислали низку стеж в сторону Янкоя, які однак, стрінувшись з татарсько-гайдамацькими стежами, відійшли, залишаючи нам декілька записок-наказів – українській кінноті збіратися до штабу німецької кінної дивізії (на жаль, числа не пам'ятаю), не слухаючи шкідливої агітації проти німців, та бути готовими вийти з Криму. Відозва українською мовою, хоч і з великими помилками.

Вечором 28-го німецька кіннота раптом відійшла в сторону Сімферополя та звільнила Мамут Султан – ніби відкриваючи дорогу нам на північ.

У той же час їх піхота просунулась повз залізницю до р. Альми, де почала закріплюватись.

З Севастополя ніяких відомостей, крім татарської "пантофлевої", що там мітінґ за мітінґом, але форти доводять до повної обороноздатности, що навіть українська частина залоги готується до бою проти всіх і вся, однак татари казали, що вони не вірять, щоби Севастопіль видержав яку-небудь атаку, бо там хаос і велике недовір'я до командного складу.

З ранку 29-го почали большевицькі піші стежі спускатися з просмику на Алушту, відтісняючи наші стежі та дійшовши до закруту гірської доріжки на Янкой, почали повертати просто на цей аул. Значиться цей наступ проти нас. Треба гостей принимати. Дві татарські кінні сотні по боках і 2 Гордієнківська з кулеметами по середині виїздять назустріч і швидко відкидають стежі, захопивши полонених, але з-поза стеж виходять густі розстрільні, а по наших лавах починає стріляти збоку шосе якась легка батерія. Вводимо в бій наші гарматки і бій починає тягнутися зі змінним успіхом: перейдем у наступ ми, – відходять ворожі розстрільні, аж поки їх гармати не почнуть дуже нам дошкулювати, тоді не видержують татари і починають відходити, але ворожі  гармати  не  можуть очевидячки  вилізти у гори, тому стріляють лишень з шосе і як відійдуть наші дальше, тратять силу вогню, а навпаки набирають сили наші гармати і знову ворожі розстрільні відступають.

Марудний бій, лише гори сердяться та перекликаються ріжними голосами, ніби всміхаючись над тим "кадрилем", що його витанцьовують розстрільні.

Треба якось кінчати, а тому викликаю з Янкоя резерви – третю сотню і турків, але противна сторона, очевидячки, рішила так само та раптом новий вже гавбічний гук примусив відгукнутись гори та цілий водограй землі, камінюк та диму вилетів в розташуванні правої татарської сотні.

Це важка артилерія. Татари не витримують та, як випугане гайвороння, летять назад, у яри.

Ворожий вогонь змагається та чомусь сипле по задах та ще шрапнелями, тому великі білі хмарки починають розпухати та тягнути в бік Янкоя, а густий град від них підіймає порох то там, то тут.

У таких умовах погано їхати кінно та ще вузькою гірською доріжкою, по якій прямує до штабу 3 сотня. Біла хмара розпухає майже над сотнею і кулі зривають порох з доріжки далеко за нею; і в хаос згуків стрілів та рокотів гірського відгомону виливається щось нове, мельодійне; 3 сотня співає: "Душу, тіло ми положим за нашу свободу"... долітає до штабу. Ага, нове стало далеко міцніше за старе. Ті хлопці, що ще в Лубнах балакали про російську армію, російські погони, бойові російські відзнаки, тепер... "і покажем, що ми справді козацького роду".

"Так, так-так" – кричить кольт в розстрільній 2-ої сотні. "Так-тах" – бухають гірські гарматки, "ух" – рветься високо важкий шрапнель, і 3 сотня, пригинаючись до сідел, перебігає в яр, куди чкурнули татари і за хвилину звідтам вже повзуть на верхи низки перемішаних чорних баранячих шапок та сірих смушкових з жовтими шликами.

Турки помалу піднімаються в гори вправо, щоби кручами та лісами обійти ліве крило ворога. Ну, хто кого?

В цей час зліва, з трудом пробираючись вузенькою стежкою, іде кінний гайдамака 2-ої сотні та докладає, що Мамут Султан знову занятий німецькою кіннотою, яка, маючи попереду панцирники, чвалом гонить на Тавман Базар і що від неї їде старшина для пертрактацій з нами.

Бій продовжується, але протилежна сторона не натискає, її гармати зменшують вогонь в наш бік і переносять його кудись вздовж шосе, а збоку Тавман Базару починає стріляти якась артилерія, розриви якої видко в напрямку на Шуму позаду ворога.

В цей мент збоку Янкоя по гірській доріжці виїзджає група вершників: три німці, з яких один зі списою, а на ній білий прапорець, та двох гайдамаків і двох татар. Першим їде наш гайдамака. За ним досить масивний, поважного віку німець з насупленими мохнатими бровами, за ним решта.

Не доїзджаючи до нас, зустрічається він з групою наших ранених, що відходять взад, дехто ведучи за поводи коня, дехто зігнувшись на сідлі. Німець перший виправляється на сідлі та віддає пошану раненим. Гайдамака, під'їхавши до нас, показує на мене рукою з ляконічним – "командант". У цей мент ворожі гармати, очевидячки на прощання, пускають у наш бік дві черги та дві важких гранати, що безпорядочно та нерівно рвуться по всьому розташуванню полку, не долітаючи та перелітаючи через штаб.

Німець неторопливо злазить з коня та, спитавши, чи розумію по німецьки, голоситься як старшина штабу кінної дивізії, сотник барон Вехерн, післаний з дорученням запитати, чому українська кіннота не виконує наказів, і передати умови, при яких має відбутись її вихід з Криму.

Я кажу, що ми краще відкладемо нашу розмову до кінця бою, який очевидячки вгасає, та пропоную проїхати зі штабом вперед, бо стало не видко наших розстрільних, які далеко посунулись, переслідуючи. Ідемо. Коло дороги стоять наші гармати, що їх на руках стягнули гайдамаки, щоби змінити позиції вперед, бо не видко прицілу.

Проїзджаючи коло гармат, каже мов про себе барон Вехерн: "Ого, які подряпані, як на французькому фронті". – "Не дивно, – відповідаю я, – у більшости стріляємо з відкритих позицій".

Переїхавши на другий горб, побачили ми, що бій вже скінчений та решта ворожих розстрільних відходить попід ліс коло просмику, так що і переслідувати нема кого.

Сотні збираються і йдуть попри нас до Янкоя. Барон Вехерн уважно їм придивляється, ніби чогось шукаючи. Правду кажучи, як гайдамацтво, так і татари дивляться на гостей далеко не дружелюбно.

У Янкоя Вехерн передав мені, що німецьке командування уважає наш полк за частину, яка цілковито вийшла з послуху свойому начальству, та яка напередодні до переходу до большевиків і хоч в кінний штаб були привезені та з почестями поховані ті козаки, яких знайшли на перевалі, але це визнано було не досить переконуючим, а тому німецька кіннота після того, коли Гордієнківці не виконали листовного наказу Натіїва, рішила відійти, щоби не підставляти під удар своїх задів і лише бій, який почався, змусив її змінити рішення та знову вийти вперед.

Тепер нам знову пропонується вийти з Криму, але для самозабезпечення німецьке командування вимагає: щоби ми навантажилися в ешелони в Сімферополі, щоби ми, схоронивши зброю, здали всі набої під німецьку охорону, ці набої будуть нам повернуті по виході з Криму, щоб ми обов'язувались не брати зі собою нікого з оборонців Криму та ніякого придбаного в Криму в той чи інший спосіб майна. Для нашої охорони німці приділюють до нас на весь час до виходу з Криму відповідні німецькі частини.

На моє запитання, чим саме викликано ці вимоги, барон Вехерн відповів: недовір'ям до доброї волі полку та тими відомостями від російських офіцерських організацій, яких майно ви незаконно захопили, та які передавали, що ви є в контакті з большевиками.

З'ясувавши правду про полк і про те, що ми можемо виконувати лишень ті накази, що передані через довірених осіб, що ми вважали необхідним роззброєння великих російських військ, з якими німці, здається, не мають ніяких умов, я категорично не визнав можливим виконати ані однієї з цих вимог, крім лише невзяття з собою оборонців Криму за добровольців, бо зформовані нами татарські частини можуть звідти відійти за згодою Кримського уряду, представники якого знаходяться під охороною наших шабель.

Довідавшись про останнє, пішов барон Вехерн до представників Кримського уряду та внедовзі вернув звідтам до нашого штабу. По дорозі він так уважно приглядався до життя наших сотень, які якраз діставали обід та водили напувати коней, що хлопці уважали необхідним донести про це в штаб.

Коли барон Вехерн повернув до штабу, там вже зібралися обідати, тому запрошено і його.

Обідали ми усі гуртом у саклі, посідавши по турецьки на килими та поставивши нескладну їжу: борщ з чорнющим хлібом, а потім плов баранячий в мисках на невисоких столиках, що були у саклі. То один, то другий зі складу штабу по черзі приносили потрібну їжу та ставили її на столики, а потім інші відносили порожний посуд. Їли деревляними ложками, одну з яких дали і несподіваному гостеві.

Для побільшення паради дістали десь татари бузи і в кінці подали, що було майстерніше, зварене нашими господарами.

За обідом був, крім наших гайдамаків, ще представник татарського уряду, декілька зв'язкових ескадронців і наш господар, одягнений напів по народньому. Довго мостився перед обідом німець, якому перешкоджували і високі чоботи-ботфорти й остроги на них і невміння, і нерозуміння, як то їсти в таких обставинах. Нарешті господар, пошкодувавши його, приніс якусь невисоку лавочку, на якій він, так сяк зігнувши і витягнувши ноги, влаштувався.

Заїдає пан барон смачний борщ, запиває бузою і все поглядає довкруги, а довкруги мужні, то з довгими вусами, то з татарською щіткою під носом голені, частинно з оселедцями, голови, між якими осібно невідповідно ріже око ніжне, з підстриженим волосям без оселедця обличча пана полкового лікаря, який лише цим відріжняється від решти гайдамаків, бо й одяг і поведінка однаковісенькі.

Повільно рухаються ложки, піддержувані кусниками хліба, неторопливо розмовляють обідаючі: українська, татарська та мішана російська мови переплітаються. Входить у чадралі молода татарка-господиня ще з двома жінками та приносить каву.

Нарешті не видержує німець і каже, звертаючись до мене: "Це ж казка, що я бачу! Так і здається, що провести по очах рукою і все зникне. Ви знаєте, я почуваю себе на прийомі у якогось з козацьких запорожських отаманів, чудові оповідання-казки про яких я колись давно читав, чи на прийомі у якогось татарського хана, а не в 20 віці, коли гудять величезні гармати, літають аеропляни, ходять потяги. Я старий африканський мисливець, але таких міцних вражінь, як ниньки, ніколи не переживав. Кінець моїх днів буде ними прикрашений".

"Хоч дійсно ви не у старовинних запорожських отаманів і кримських ханів, – кажу я, – але у представників того народу, який одідичив повагу своїх предків, питомі їм властивости і в боях, і в життю відновляє старі казки".

"Послужи-но баронові, Павлуша, налий кави", – кажу я "пану лікареві". Вехерн питає Павлуші, скільки йому літ і дуже здивований, що перед ним жінка-лікар гайдамацький. Каже, що має дві доньки спортсменки, але їм і не в думці пережити щось подібне в посвяті для батьківщини; аж сльоза блиснула під настобурченими посивівшими бровами. Взагалі видко, що суворий німецький післанець м'якшає.

Після обіду нова розмова, в якій я підтверджую, що: можу вийти з Криму після наказу, переданого повномочною особою, ніяких німецьких провожатих не потрібую, полк і все майно недоторкані, шлях відходу через Джанкой, вантажка лише там, де я цього захочу.

Барон каже, що напише про се в штаб і просить дозволу післати своїми вершниками, бо це більше переконуюче для штабу, а до того він не хоче, щоби останні псували йому вражіння від того, що він бачить тут.

Своє донесення він перечитує мені. В донесенні змальовується бій, під час якого він побачив уперше Гордієнківців і татарів, переказується мої вимоги і вкінці маленька дописка: "Я в повній безпеці – приймають і годують гостинно, багато є розуміючих німецьку мову, командир полковник російського ґенштабу". Питаю, що це за дописка? Каже, що у них у штабі невірна про нас уява, буцім ми дикуни, цю уяву створили російські старшини, нами роззброєні, ця уява так міцна, що навіть на добровольця їхати до нас для зв'язку зголосився лише він, хоч і сотник резерви, але старий ловець на велику звірину, а тому не дуже полохливий. Я прошу його дописати, що для зносин з нами і якщо треба з Кримським урядом, пропускаємо відділи не більше як 5-6 вершників – за безпеку яких ручаю – шлях Мамут Султан – Янкой.

Наприкінці цієї бесіди звуть мене до Кримського уряду на нараду. На нараді мені кажуть, що вони теж примушені почати пертрактації з німецькою командою, під час яких будуть настоювати на наш свобідний вихід з Криму, але як німці на це не згодяться, вони знову пропонують полкові вступити на кримську службу і тим уникнути можливого роззброєння. На це я їм сказав, що ми в разі чого підемо пробиватися силою – чи пан чи пропав. Тоді мені сказали, що це втягнуло би до боротьби і татарські відділи, бо оскільки урядові це відомо, вони не залишать нас і будуть за нас битись.

Добре, значиться матимемо спільників, а може в разі збройного конфлікту Севастопіль теж відкликнеться, а тоді може і комбінація з фльотою вийде, як тільки вдасться її повернути на Одесу, – а що як поїдуть до Новоросійська, а нас покинуть? Ось тут і виріши, як вести дальше справу, чи на конфлікт, чи на угоду?

Вертаю до своєї саклі – питаю, де Вехерн, кажуть, пішов по аулі. Куди? Подивитись на наших коней. Чому же пустили самого? Ні, кажуть, з ним Павлуша.

Йду шукати і бачу, що стоїть німець на одному подвір'ї якраз під кручою з хронометром у руці, а перед ним один з наших кольтів швидко знімається з тороків, ладнається до бою, два стріли та кулі бризкають по скелі.

"Зер гут!" (2) – каже німець і йде до обслуги, показуючи, скільки секунд пройшло від початку вправи.

З'ясовую, що німець прийшов до наших скорострілів, коли ті чистили "машинки" після бою та, розговорившись через одного з тямущих по німецьки гайдамаків, спровокував їх показати свою умілість та вишкіл.

Треба б посварити на хлопців, бо якже це без дозволу сотенного, чи хоч старшини – але у всіх такі задоволені обличча, що якось і не можу.

"А тямучий цей дядько", каже мені один з хлопців, "стрівай, на в'юк ще справніше візьмемо. Переклади, Василю!" І знову німець бере в руку хронометр, підносить зі словами "Ахтунг" (3), руку опускає і скаженим темпом в'ючать кольт – за хвильку "вже!" – все стоїть струнко, а німець відраховує секунди. Військові почуття, завжди військові почуття! І цей чужий нам, але справжній вояка, мабуть у душі трохи поет, починає очевидячки вростати в захопивше його чуже, але приваблююче життя військової групи.

Йдемо через аул до штабу. Довкруги вечірні турботи кінноти, що збирається на ніч. Кожний командант, – є все ж командант, а тому не можу не показати своїх коней, що підгодовуються на припонах, вирівняні як на параду, вози, куряться кухні і т. д. Вечеріє, сидимо після вечері на ґаночку, а довкруги нас і під нами аул весь у серпанку пахучого диму, гудить піснями українськими, татарськими, турецькими, десь плаче, співає зурна, десь грає скрипка, а як могутній супровід далекими акордами стогне горами відгомін від рідких гарматних пострілів, а із-за чорніючого Чатирдагу, по якому заходяче сонце лишає червоні смуги, долітають в промежутках між гарматними стрілами сухі потріски, як від ломаючихся сухих гілячок. Це турецька варта на Чатирдазі перестрілюється з ворожими стежами.

"Ох, палєту-б! а то такий малюнок і забудеться", – каже барон Вехерн. – Значиться, він ще й з почуттям краси, може і мистець. Ясно, що буде наш.

У ночі принесли татари нові відомости про ціле розташування німецької кінноти, штаб якої стояв у якомусь татарському маєтку недалеко на захід від Мамут Султану.

Татари обіцяли, якщо до чого, провести сотні просто до німецьких нічлігів, так що й не почують...

Ранком 30-го, чекаючи на відповідь, їздив я з Вехерном у гори в напрямку Козмодем'янська, щоби переконати його тим, що це така місцевість, у якій нешвидко дати ради навіть і проти малих сил, а потім показував я нашу лікарню. Ранених було там досить. Коло них ходили татарські жінки, з яких одна, якась "титулована особа", здивувала Вехерна своєю французькою мовою.

Біля полудня прийшла відповідь і післанець до Кримського уряду, якийсь старшина, що зголосився до Вехерна, а від нього подався післанець до татар.

Відповідь не радісна: дають тільки єдину полекшу, не вантажитись у Сімферополі, а йти на Джанкой – решта без змін. Команданта Гордієнкінців із штабом кличуть негайно в штаб німецької кінноти для одержання наказів.

Вехерн просить почекати з від'їздом і шле донесення, повне похвал карности полку, та бере на себе відповідальність, що полк спокійно вийде з Криму, якщо задоволити його вимоги, у противному ж разі не уникнути важкої по місцевим умовам боротьби та даремного проливу крови. Відповідь шле німецьким старшиною, що був у татарів.

Татари повідомляють, що з ними ведуть розмови, що угода не виключена, але про наш полк ані словечка. У своїй відповіді вони настоюють на вільний шлях для нас.

Почекавши дещо, ми по нараді з Григоріївим приймаємо це рішення, яке при успісі може вплинути на цього закаменілого кавалерійського дивізіонера.

Заявляю Вехернові, що поїду у німецький штаб, щоби не було непорозумінь. Він стурбовано просить, щоби почекати, бо хоче поїхати зі мною, тому що не має кого післати. Але я, посміхаючись, заявляю, що мушу його залишити як заложника. "Під охороною Павлуші", –каже він. – "Ні, цілого полку, який вже вас покохав", – кажу я. – "І я його", – перебив Вехерн.

Від'їздимо. Григоріїв, я та старшина перекладчик, а з нами 4-ох татарів, яким наказую провести нас просто до штабу німецької дивізії, обминаючи сторожу.

Їдемо якимись проваллями, раз у раз злізаючи з коней та продираючись крізь гущавину, потім, розтягнувшись поодинцем, проскакуємо від хати до хати крізь якесь село, знову в гайок, переходим шосе і спускаємось у якийсь потічок під крутим беріжком, закритим кущами, де чекаємо на поворот одного з татарів, що виїхав уперед проти води цим потічком.

Вже вечеріло, коли повернувся розвідчик. Ідемо вгору потічком, розплюскуючи прудку воду, згинаючись проїздимо під якимсь горбатим містком та врешті через якийсь проломаний над річкою пліт в'їздимо в сад того двірка, в якому міститься німецький штаб. Один з татарів наслідує крик якогось птаха, а на цей знак з'являється татарин, слуга з цього двора. Ми, гайдамаки, спішуємось та йдемо доріжками саду, залишивши своїх коней під татарською охороною у кущах саду. Входимо якимись маленькими дверима і темним коридором, коло якихсь дверей татарин слуга каже – тут. Стукаємо, коротке "герейн" (4), і ми бачимо перед собою поважного генерала, який встав нам назустріч з трохи здивованим обличчам. Знимаємо шапки – нове здивовання, бо блискають три голені голови, дві з них з чорними за вухами оселедцями.

Голошу слухняно, що командант українського кінного полку являється на приказ, щоби вислухати побажання його ексцелєнції. Той здивовано каже, що барон Вехерн нічого не писав, що ми приїдемо, та чому це ми з'явились без попереднього повідомлення про наше прибуття. Відповідаємо, що дозволили собі об'їхати німецьку сторожу для скорочення часу, а свідчить, що ми є дійсно ті, ким себе голосимо, записка барона Вехерна, яку подаю при тому генералові.

Той читає та, взявши за голосник телефону, виясняє, що в штабі дійсно не знають про наш приїзд, а потім дуже спокійно просить сідати та починає розпитувати, чому ми не виконали того наказу, що дістали літаком і чи взагалі ми думаємо виходити з Криму.

Відповідаю з повною щирістю, що не міг вірити листовному наказові, бо підпис міг бути вимушений, а інструкції дуже з наказом розходились, та що полкові з суто полкових міркувань цілковито не розходиться, чи бути у Криму, чи їхати в якісь інші місця України, куди накажуть. Але наказ для нас наказом, а попередній наказ був, щоб за ніяку ціну не виходити з Криму без особисто підтвердженого наказу. Кажу також, що виключається хоч частинне розброєння полку, бо недовір'я ми не заслужили.

Генерал каже, що він має досить сили, щоби нас примусити виконати його наказ і питає, чи ми знаємо, якими силами він розпоряджає. Відповідаю: дві або три піших дивізії під орудою ґенерала Коша та дивізія кінноти. Новий запит: а в багнетах? Кажу – до 50 тисяч багнетів, 6 тисяч шабель, коло 70 легких, 12 кінних і 24 важких гармат. Ви скільки маєте? Кажу: кіннота крім татарсько-турецьких формувань має 880 шабель при 8 кулеметах та 4 гірських гарматах.

– "Так гадаєте, що можете нам протиділати?"

– "Так".

– "Це ж безглуздя!"

– "Ні – це виконання наказу".

До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з'явитись без докладу, так як з'явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті села, де стоять полкові його штаби.

Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо? Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів... Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: "Хай буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?" – "Дуже дякую".

Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з'являючись опорою татарських військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для пересування гірській місцевості.

Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими військами, з якими нас в'яже моральний обов'язок. Ґенерал з'ясовує, що не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. "У вас зворушлива приязнь", – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.

Ґенерал викликає начальника штабу, який з'являється злий і невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові Вехернові і телеґраму до Джанкоя.

Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів через сторожу, бо шлях "без докладу" довгий та турботний.

Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає, вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено питає: "Ну, що?" Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з проясненим обличчам каже: "Так, усе в порядку, хвалити Бога". Видко, що "старий дядько", як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.

Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив, що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків, з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються взад.

Кримський уряд повідомив, що має вигідну для нього умову та забезпечує нам відворот з Криму без перешкод, тому розіслано нашим сотням, зніматись зі своїх становищ, передаючи їх татарам, та стягатись до Янкоя.

День першого травня святкували у Янкої товариським обідом 2 сотня та Чорна команда скорострілів "Кольта". Остання запросила на обід "старого дядька" та ще вчіпила йому червону квітку до петлиці. Штаб був при чорних.

Другого та третього травня збиралися гайдамаки з гір, купили в Сімферополі фарби та олеонафти та приводили до порядку зброю, вози та сідла.

У татарському уряді раз-у-раз з'являлися німецькі старшини та старшини татарські й російські, які очевидячки наймалися в "татари". З великим здивованням довідався я, що один з моїх товаришів по академії ґенерального штабу, бувший старшина "Лейбгвардії кінно-ґренадієрів", сам Петербуржанин, теж є у татарах та ще з'явився з півмісяцем на шапці. Виявилося, що він "кримчак" по своїй віллі десь коло Ялти.

До вечора 3-го скінчено все, полк зібрався в порядку, ранених відправлено через Сімферопіль до Джанкой та ранком 4-го серед сердечних прощань, відпроваджені татарами, пішли наші сотні з Янкої малим переходом на нові нічліги, що містились по обидвох сторонах шосе на Алушту в татарських аулах.

Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників треба. Штаб же та зв'язкова сотня ліземо у саму пащу, в то село напівросійське, напівнімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, що скупчується в Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на Севастопіль.

У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає свої вражіння від нас Вехерн і нарешті досягає того, що обидві сторони втягаються в розмови, які чимраз стають більше щирими.

"Ми чули від нашої піхоти про завзятість вашої піхоти", – каже генерал, – "але не гадали, що ці властивости питомі і українській кінноті".

"Овва", – каже, зрозумівши зміст, Андрієнко, – "а хіба німецька кіннота вважає себе за пішу пішанину, ми так не думаємо"... Наш перекладчик перекладає при загальному сміху всіх.

"Але ж все", – каже якийсь другий старшина, – "не можна бути такими впертими, як, як"... – даремно підшукує слова "як запорожські гайдамаки". А наш перекладчик каже: "Та впертість і витривалість в боях і в житті питома українська риса, з якою треба завжди числитись тим, хто матиме справу з нашим народом".

Вечером збирався я надіслати зв'язкових до своїх сотень, а тому попросив начальника німецького штабу дати мені гасло. Він зніяковів та сказав, що він краще дасть мені штук зо 20 посвідок, із якими можуть гайдамаки проходити крізь німецьку сторожу.

Хай буде і так. Дістали посвідки – рішаю вислати першого зв'язкового. Цей їде верхи, але за хвильку вертає і подратовано каже, що "клятий німець не пускає та лише головою мотає, а біс його знає, що белькотить..."

Щоби виявити, що трапилося, йду пішки до німецького вартового на воротах, мовчки тичу йому перепустку – ту саму, той дивиться і каже "бітте" (прошу), значить пускає.

Питаю, чому ж не пропущено вершника? "Дорт іст нур айн українер гайдамака ґешрібен, унд кайн ворт фом пферд" (тутки написано лишень український гайдамака, але ані слова про коня). Так значить непорозуміння в тій німецькій пунктуальности.

Йду до начальника німецького штабу та кажу, щоби дав посвідку і "міт пферде" (5), бо очевидячки сучасні німецькі кавалеристи відокремлюють коня від їздця, хоча Зейдліц був проти цього.

Той злиться, але видає нові перепустки, де вже написано український гайдамака "цу пферд" (гайдамака верхи) і наші стежі спокійнесенько та без перешкод розвозять наказ для перемаршу на завтра.

Від п'ятого до семого йдемо невеличкими переходами мальовничою долиною р. Бурулча знову тим самим шляхом, по якому відходив колись з Криму кошовий Іван Сірко з товариством низовим, але тоді за його слідом горіли улуси та нісся стогін, а тепер звенять веселі та смутні пісні, сотні розбігаються на нічліги по аулах і збираються знову в загальну кольону, перевіряючи справність зв'язку та виконання маршу, бо перший же раз йдемо походом в умовах спокійного часу, так треба підучитись, а разом з тим розвозимо відозви татарського Кримського уряду, які нам дали перед виходом з Янкоя.

Справді – старими доріжками – новими шляхами. У середині третього переходу влаштовуємо маневр і беремо з боєм Курман – німецьку кольонію, куди заздалегідь вислано "позначеного ворога".

Курманські німці в паніці, але барон Вехерн, що весь час їде при полку, в захопленню, швидко з'ясовує переляканим мешканцям, що це лишень маневр. Ми ввійшли до містечка з піснями та приняті гостинно, оваційно та добрим обідом. Взагалі Вехерн все нотує записник, "щоби докласти нашому начальству, що це за чудовий полк", і вчить німецької мови Павлушу.

Зокрема, він захоплюється мотивами українських пісень, які занотовує. Найбільше подобається йому "Ой вже років двіста, як козак в неволі", в якій хлопці змінили слова і співають "під німецьким караулом"; Вехерн каже "вундер шен! нох айнмаль, бітте" (6). "Зовсім "призвичаївся старий дядько", – кажуть хлопці, мабуть, до своєї дивізії й не верне, а Корніяшеві клопіт: такої чемерки не знайдеться, бо ж грубий сердега"... У Курмані виїхали наші легкі авта з Джанкоя нам назустріч і повідомили, що, на їх думку, там не все гаразд, бо щойно прийшов ешелон німецької піхоти та бронепотяг. Щоби щось не трапилося, бо ешелонів для нас ще й досі немає та й сідати в них небезпечно.