Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
– Хіба… поясниш, – крізь сльози шептала Єва. – Хіба по… по… ясниш…
Єва спинилася на березі річки. Їхньої річки Ситівки. Вода мала б остудити жар, що спалював усе її тіло, але не остуджувала. Вона теж була паркою, і дівчина відчувала її пар. Кинутися вниз, захлинутися у воді? Відчула – не хоче цього. А чого вона хоче? Відповідь була страшною: «Нічого». Нічогісінько. Не хоче жити, не хоче і вмирати. Але як жити у світі, де ті двоє вкрали її любов?.. Вона прислухалася. Тихі звуки музики долинали, як якесь марево. Під ту музику крутилися, вигиналися, показували язики чорти у відблисках вогню, що спалахнув і горів дедалі дужче – Єва раптом побачила це крізь весняну темряву під виразно байдужим блиском далеких зір. Їй хотілося дотягнутися до неба і позривати ті зорі. Навіщо вони світять, кому світитимуть? Тим двом?.. Вони вкрали її кохання, її щастя, її ненароджених дітей від найліпшого, найкрасивішого, найсильнішого у світі чоловіка. Вкрали його ніжність до неї, неїне щастя, що зав’яло, мов пуп’янок, який так і не розпустився. Вони мусили за те заплатити. За все в цьому світі треба платити. Єва випросталася, зникло полум’я і дідьки, що танцювали біля вогню на тім березі річки.
Розділ 6
Все, що відбувалося далі того весільного вечора, Єва пам’ятала виразно, але водночас наче крізь туман. Він то розсмоктувався, відступав, то огортав її ще сильніше. Вона повинна була помститися, але помста мала початися з мщення самій собі. Так вона отруїть своєю помстою тих, що потопили її радість і любов, посіє в їхні серця зерна блекоти, яким зійти блекотою долі. За те, що забрали долю і щастя в неї. Крізь туман Єва йшла, потім бігла назад, на подвір’я, там озиралася, проводила очима по натовпу, що чекав наступного танцю, перед тим як знову сісти за столи. Родичі й сусіди. Серед них і ті, що упадали за нею. Яким відмовила, чекаючи свого справжнього. Арсена. Котрий так підло зрадив. Його одруження з Павлиною було зрадою. Так думала тоді Єва. Наштовхнулася поглядом на Тимоша. Він дивився на неї майже як колись – захоплено. Чи так їй тоді здавалося. Він дивився… Продивлявся неї наскрізь. Вона кивнула. Тиміш посміхнувся.
Єва пройшла мимо і тихо промовила:
– Ходи за мною.
Була певна, що піде. Так і сталося.
Єва знову вийшла за хлів, попростувала стежкою. Небо вкривали хмари, крізь які тепер тільки де-не-де проглядали зорі. Хмари огортали її душу, і подумки вона розсувала їх руками. Хай зорі дивляться на її ганьбу.
– Єво! – Вигук Тимоша почула вже на самісінькім березі.
Спинилася. Він підійшов і став поруч. Обдав горілчаним запахом.
– Чого ти кликала, Євцю?
– А то ти не знаєш, – сказала зло. – Чого стирчиш, як пень? Роби, що хочеш…
Мав би накинутися на неї, згребти в обійми, стиснути, притиснути до себе. А він стояв. Невже й цей гидує нею? Якщо ні, то чого пішов?
– Що з тобою, Єво?
– Що зі мною? Ти прийшов, щоб про те спитати?
Єва раптом щосили штовхнула цього теж підлого чоловіка. Та так штовхнула, що він не втримався на ногах, полетів униз, у воду. Вже коли шубовснувся й виринув, почула вигук:
– Здуріла чи що?
Борсався у воді, та навіть не глянула. Знала: тут мілко, не потоне, хай і п’яний. Чи й собі стрибнути, потягти на дно і обом захлинутися?.. Завтра знайдуть чи таки кинуться шукати ще сьогодні?
Доки міркувала, Тиміш вибрався на берег. Сказав ще зліше:
– І як тепер вернуся такий мокрий?
– Як хоч. – І тут її злість, гнів на нього і саму себе змінилися каяттям. – Вибач, щось найшло… Думала, ти на мене кинешся…
Чийсь голос безмовний з-за пліч: «Ти ж сама цього хотіла».
Тиміш:
– Чого ж кликала тоді?
– Я кликала? І бровою не повела. Сам, як той пес, побіг за мною. – Щоби вигоріло ваше дике бабське кодло! – Тиміш далі матюкнувся й подався у бік весілля. А може, й додому перевдягатися, йому ж недалеко.
Єва лишилася сидіти на березі. Холод дедалі дужче заповзав їй під легеньку ситцеву сукенку. Стали бити дрижаки.
«Що ж робити?» – подумала Єва.
Вертатися назад не хотілося. Бачити щастя тих двох, рідних їй і ненависних, було над її силу. І раптом зловила себе на думці, що їй страшенно хочеться, аби сюди прийшла Павлина. Її старша сестра, що вкрала в неї щастя. Хай би підійшла, поклала на голову руку, як не раз робила, коли Єва була маленькою. Пригорнула, як то бувало.
Вона раптом почула Павлинин голос:
– Маленька моя, яка ж ти гарненька. Погляньте, мамо, якою красунею росте наша Євочка.
Наша Євочка… Єва мимоволі озирнулася. Крізь темряву пробивалися вогники в хатах і звучала далека музика. Їхнє весілля! А самої Павлини поруч нема. А як би їй хотілося, щоб Павлина справді підійшла, покинувши те своє неправедне дійство, гульбище, присіла поруч, пригорнулася, сказала, як так трапилося між ними, коли почалося, чому…
Вона сама-самісінька. А Павлина разом з Арсеном. Сповна п’є келих своєї радості, свого щастя. Єва підвелася, тепер у неї всередині все горіло вогнем образи й ненависті. Ще більших, ніж досі.
А як сталося, з чого в них почалося, Єва почула ще за пару тижнів. Коли старша сестра чогось навідалася до них. Може, щоб принести на блюдечку, на тарілочці своє щастя. А може, в мішечку. І оте щастя (щістєчко, казали покійна мама) вивалилося і влізло до хати вслід за Павлиною. Прийшла зовсім інша Павлина. Такою вона не була, коли бігала до того свого трутня на побачення. Ні, не трутня, бо ж Арсен їздив на найбільшому тракторі, який бачила до того у своєму житті. Як і мав їздити справжній чоловік. Справжній чоловік, що незаслужено дістався іншій, її сестрі. А та сестра зробилася геть певна в собі. Аж світилася, кудись зникли вуглуватість і незграбність, дивилася так, мов щойно отримала велику спадщину або збирається будувати велику доминку замість старої халупи.
Пізніше Єва збагне, що так бачила сестру вона. А Павлина насправді лишилася такою, як і перше. Як була досі. Такісінькою. Тоді Павлина й сказала, що вона закохалася в Арсена майже одразу, як його побачила. Ну геть так, як Єва. Але головне, що пізніше вперше пішла до клубу на танці, бо сподівалася побачити там Арсена. І побачила. А що не вміла танцювати, то Арсен взявся її вчити.
А Єва не пішла до клубу. Арсен мусив неї завойовувати, як всі інші хлопці. І був би першим, чию увагу вона б не відкинула гордовито, а прийняла. А він уваги і не виявив. Хіба під час тих танців на братовому весіллі…
Коли Єва почула розповідь-одкровення Павлини, то якраз тримала щось у руці. Склянку або тарілку. І те щось впало й розбилося. Вислизнуло з рук. І розбилося. Ні, не розбилося, тільки покотилося долівкою. І дивна річ: вона, згадуючи, ніяк не може пригадати, що то було – склянка чи тарілка… Все пам’ятала – і розмову, і те, в яку хустину була тоді вбрана Павлина, а це ні… Хоч саме це, вона збагнула потім, було для неї важливе. Найважливіше.
Як Павлина пішла нарешті вже не зі своєї, з їхньої доми, Єва сіла на поріг і довго так сиділа. Заціпеніла, геть байдужа до всього на світі, в якому нічого не існувало. Ні неї, ні Павлини. Навіть Арсена.
Так сиділа, доки мама не спитали:
– Що з тобою, Євцю?
Що з нею… Нічого. Тоді Єва вперше подумала, що відіб’є, неодмінно відіб’є у Павлини Арсена. Спокусить, змусить зрадити сестру. А потім розкаже їй про те. Вона переграє їх обох. І сміятиметься, ой, як сміятиметься. Та коли уявила, що спокушатиме чоловіка, якого вже спокусило, невідомо чим привабило, як останнього дурня, оте незграбисько, одороблисько, подумала: «Завелика честь». І що їй буде огидно те робити – спокушати вже спокушеного. Надкушеного. Червивого. Схожого на виваляне в землі яблуко. А вона ж Єва – Красна Ружа.
А проте помста жила в ній, зріла, як болячка, як нарив, що мусить прорватися, інакше людина помре. Єва старалася ту болячку не помічати, коли в ній озивався, починав гарчати звір, що щирив свої ікла, гладила його, і звір (пес або й тигряка) перетворювався на слухняного муркотливого кота. Єва тоді спускала його на землю – ну, біжи геть. І він біг, щоб повернутися. Не котом, що мур-мур, що треться, випрошуючи ласки, а тим грізним звіром.
Те сталося раптово, теж як спалах. Вийшла з пошти, а навпроти, коло сільмагу, трактор стоїть. Той самий, великий. Його трактор. Єву ноги самі потягли до залізного чудовиська. Рука сама, проти її волі, торкнулася, погладила ту залізяку. Від того залізний тракторисько став живим і теплим. Замуркотів, ніби кіт, а не гарчав, як досі. Єва стояла, наче поруч з Арсеном. А він вийшов з крамниці, насвистуючи. З пачкою цигарок у руці. Насвистуючи… І раптом Єва подумала, що там же торгує Софійка – підступна змійка, яка мала в селі репутацію розбитної, гулящої дівки.
Єва відступила, сховалася за трактор. Подумала: вона вистежить їх, неодмінно вистежить.
З того часу й стала часто виходити, вибігати надвір, ледь зачувала за вікном пошти якийсь гуркіт. Але жодного разу то не був Арсенів трактор. Мовби йому вже й не треба було цигарок.
Раз не витерпіла, забігла до магазину. Софійка відпускала хліб і консерву бабі Улиті, Євиній хрещеній мамі. Спокійна й усміхнена. Ось така ця спокусниця. Арсена в крамниці не було. А він мусив бути. Мусив, мусив…
Софія про щось спитала, здається, що відпустити, Єва відповіла, що сірників. І солі.
«Посипати… посипати», – подумала. Не знаходила слова.
– Солі нема, завтра завезуть, – сказала Софія.
– Тоді я прийду завтра…
Щось казала до Єви Улита. Якісь слова про свою сім’ю, про дочку свою…
– Мамо, – тихо зойкнула Єва і вибігла надвір.
Арсен мусив бути в крамниці, мусив підбивати клинці до грішниці Софійки, грішити з нею, зраджувати Павлину, а його не було. І не буде, зрозуміла Єва. Надворі вона заплакала тихими, але пекучими сльозами. Пішла вздовж вулиці, щоб не вернутися заплаканою на пошту. Вітер, шукала вітру, а довкола стояла безшелесна тиша.
Ще подумала: «Сіль, чого ж нема солі?»
Мовби справді хотіла купити солі.
Щоб посипати собі на рану.
Через місяць Єва сказала сестрі, котра навідалася до них, що бачила, як Арсен приїжджав не раз до крамниці, довго не виходив звідти, як садовив Софійку в кабіну трактора, кудись віз. Павлина сполотніла, очі її так розширилися, що здавалося, вилізуть з орбіт, покотяться по долівці. Або спалять Єву.
– Ти кажеш правду? – Павлина не спитала, а видихнула.
Єва мусила оборонятися, мусила.
– Не віриш, то спитай у свого чоловіка… Хай він тобі правду скаже… І що на твему весіллі мені казав… Про те, де ми стрічатися будемо… Псисько проклятий… Добре, що не мене вибрав…
Павлина дивилася на неї, а Єві здавалося, що сестра даленіє, що вона відступає кудись далеко, крізь стіну. Проходить стіну так легко, мовби та з ситцю чи картону.
– Спасибі, Євцю, – почула вона голос сестри. – Дєкую, що відкрила мені очі…
– Ти що, смієшся наді мною?
Єва крикнула, аж шибки у вікні задзеленчали.
– Що ти, Євцю… Я вірю тобі…
– Віриш?
– Звісно… Чом би я мала не вірити…
Павлина підійшла й раптом схопила Євину голову в руки, а тоді стала обціловувати.
– Яка ж я дурна була, Євцю… То ж він мав тебе вибрати… А тепер собі мститься, що так учварив… Пожалів нещасну стару дівку…
– Мовчи, Павлино…
Сестра одірвалася од Єви.
Єва здригнулась – сестра дивилася на неї світло і якось… наче прозоро, дивилася геть крізь Єву. І голубила своїми очима. Очиськами. Які зовсім недавно з бляклих зробилися молодими.
«Отак легко… Отак легко мені вдалося?» – подумала Єва.
Їй стало смішно, неначе хто залоскотав у неї під пахвами. От-от засміється.
Подумала: «Ну й дурна в мене сестра. Тико що тепер – покине Арсена, зновика в хату вернеться? Ще цього не хватало».
Сказала:
– Ти не гарячкуй, Павлинко… Він ще перебіситься, от побачиш. Ще заживете й дітей наживете. Чи, мо’ ти вже груба?
– А що, мені не можна? – Павлинині вуста раптом болісно скривилися.
– Чого ж нє… Я ж і кажу, що все ще буде у вас добре…
…Єва таки почула, як спиняється коло пошти трактор. І виглядати не тре’ безпомильно впізнала, що то його трактор. А потім і його побачила, коли вже вбіг, ввірвався до маленької кімнати.
Арсен, ввірвавшись, звелів, аби їх лишила удвох Олена, Євина напарниця по роботі. А тоді й випалив:
– Що ти їй сказала таке?
– Кому їй?
У нього був такий вигляд, що Єва воліла б померти.
– Я часто заходив до сільмагу? Коли возив кудись Софійку? Коли, Єво?!
– А хіба не заходив, Арсене?
– Раз чи хай два за три місяці… По цигарки і ще раз по хліб… «Коли ж я пропустила, як удруге заходив?» – Євина думка спалахнула, як блискавка.
– Куди вона поділася, Єво?!
– Хто подівся?
– Та ж Павлина! Я приїхав додому, а її нема…. Ось, диви…
Він розтулив кулака, і Єва побачила клаптик паперу.
– Читай!
Єва прочитала два коротких речення: «Не шукай мене. Мені буде ліпше самій».
– Я думав, що до вас вернулася, – сказав Арсен. – Де вона, Єво?
– Звідки я знаю? Ви-те посварилися, то й розбирайтеся.
Арсен схопив Єву за руку. Єва глянула на нього й здригнулася. Ні люті, ні ненависті в Арсенових очах не було. Тільки біль. Біль і здивування. Й очікування чогось невідомого, може, дива… То для неї було страшніше за ненависть…
– Знаєш, що вона мені сказала? Що ти не могла збрехати… Що ти завше правду кажеш… Що така гарна, як ти, не може сказати неправди… Що в тебе чиста душа… Що в твоїй душі соловейки співають навіть восени, ось що вона сказала, Єво… Що тобі не може не вірити…
Слова гарячково злітали з Арсенових вуст і пашіли, розпечені, мов клубки невидимого вогню. А серед того вогню стояла Павлина.
Та Павлина, яка завше дивилася на світ з приреченою насторогою і з любов’ю – на неї, Єву… Єву, яка покохала Арсена, яка пішла заради своєї любові на таку підлу обмову. Як могла Павлина їй вірити! Нащо? Чому вона вірила?
Єва спитала себе, і їй стало зимно. Так зимно, ніби на село враз налетіла хуга, од якої не знаходилося порятунку, не було де сховатися.
– Прости, Арсене… Мені здавалося, що ти… Якби ти міг простити… Вона повернеться, от побачиш.
Тоді Єва вірила в те, що казала. Її віра, віра у власні слова виросла з розпачу, що огортав неї, що огортав, наче білий саван, у якого вона сама себе загорнула. Але помирати вона не збиралася. Вона болісно хотіла жити, бути поруч з чоловіком, якого вона так любила і який кохав її сестру… За віщо?
«Може, за те, що мене любить Павлина», – подумала Єва. – Добре, – сказала Єва. – Вона вернеться, і я все їй розкажу. – Я тоже розказав тій дурній. – Арсен скреготнув зубами. – Я насправді років два тому мав з тою сучкою діло…
– З Софійкою?
– Ну мав, мав… Вона ж як магніт притягує… Але то було тико їден раз. До того, як Павлину вперше побачив. За два роки до того… Я ж не знав, що неї стрічу…
– І ти їй про то сказав? – Євиному здивуванню не було меж. – А як я міг не сказати?.. Я вже за ці місяці геть розучився брехати…
– Он воно що…
Єва раптом подивилася на Арсена так, як ніколи не дивилася. В одну мить її почуття, її любов кудись вилетіли. Цієї миті вона справді забажала, щоб Павлина вернулася. Щоб ці двоє знову стали щасливими. Щоб поруч з такими ними колись стала і вона, Єва.
– Павлина повернеться, от побачиш, – повторила вона.
– І ти їй розкажеш, як було.
Арсен вже не просив – наказував. Єва раптом зрозуміла, що боїться глянути на нього. Як вона може розлюбити такого чоловіка?
– А мене тобі не шкода, Арсене?
Слова ці раптом вирвалися проти її волі.
Хіба вона винна, що сестра в неї блаженна?
Але Арсен, котрий не зміг учора приховати від Павлини правду про своє минуле, був уже іншим Арсеном. Іншого ж вона любити не могла. Не могла.
Їй знову полегшало. Подумалося, що то не Павлина, а вона втекла. А Павлина, яка не вміє боротися за своє щастя, мусить повернутися. Приречена те зробити. Отже, вона, Єва, сьогодні знов не програла…
Єва-переможниця чула, як покидає пошту геть чужий їй чоловік. Останній спалах погас. Вона втопилася в чужій любові. Їй стало легко. Лишилося тільки каяття – як ритуал, що належало виконати, коли Павлина повернеться.
Розділ 7
Павлина не повернулася – ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень, ні через місяць. Зникла, наче справді розчинилася в повітрі. Пішла з дому, як була – в одному платтячку і пальтечку. Двоє коротких речень з тої записки, сім слів, з яких вони складалися (о, ти порахувала, добре порахувала, Єво) давали надію на те, що Павлина нічого з собою не зробила, що вона жива. Що справді колись повернеться – як не до Арсена, то до них.
Арсен, правда, таки звернувся в міліцію. Але там, коли вислухали його розповідь і прочитали записку, зоставлену зниклою жінкою, відповіли, що підстав для оголошення розшуку нема.
Плакала Євина мати, а Єві не стачило духу сказати, що то вона призвідниця того, що сталося. Не сказав і Арсен. Їй би було легше, якби сказав.
А він своїй тещі:
– Посварилися, а вона й поїхала… Гордячка вона, ой гордячка, мамо… Більша, ніж ваша Єва.
Єва ходила заціпеніла, сама не своя. У душі каялася, каялася по-справжньому перед Павлиною, яка не вернулася, та що з того… Тільки й того, що збагнула: не одне, два життя зламала, зруйнувала. Ні, три. Павлинине, Арсенове і своє.
Десь через місяць од Павлини прийшов короткий лист: «Доброго дня, мамо, тату і Євочко! У мене все добре, не переживайте. Устроїлася на роботу. Передайте Арсенові, що якщо хоче, то може подавати на розлучення. Не сумуйте за мною. За такою дурниською не варто сумувати. Будьте щасливі. Дам про себе знати, а може, й приїду, коли переболить. Ваша Павлина».
Слова «Мамо, тату і Євочко» запекли. Особливо її ім’я у сестриному листі. Павлина простила її чи й досі не вірила у підлість?
Єва сиділа, тримала аркуш паперу в руках. Хотілося поцілувати сестрине ім’я. Сказати: «Мамо, то я все…»
Не сказала. Хтось причепив до язика пудову гирю, а в голові закрутилися, завертілися слова: «У мене все добре, не переживайте».
На конверті не було зворотної адреси, але стояв штемпель із назвою міста, звідки листа було відправлено. Через тиждень Єва взяла відпустку й поїхала до того міста. Там на вокзалі побачила віконечко з написом «Довідкове бюро» і звернулася туди. Пояснила, що розшукує сестру, котра повинна жити в їхньому місті. Соломаху Павлину Пилипівну. Дівчина з віконечка порадила звернутися в адресний стіл при міській міліції. Після ходіння по кількох кабінетах і запитань, як трапилося, що вона не знає адреси, молоденький міліцейський офіцер з двома зірочками на погонах нарешті змилосердився над вродливою, хоч і сільською з виду та мови дівчиною. Подзвонив кудись і попросив сказати, за якою адресою значиться така-то. Лицюк Павлина Пилипівна. Через хвилину-другу повідомив, що така в їхньому місті не проживає. Тут Єва спохопилася, що ж, мабуть, Павлина досі під Арсеновим прізвищем – Соломаха. Але й під ним Павлина не проживала. Не тільки в цьому місті, а й цілій області, як сказав лейтенант.
– Вибачайте, нічим допомогти не можу, – ввічливо додав.
Єва йому явно сподобалася, то було її призначення і кара – подобатися чоловікам.
Дівчина збагнула, що листа того Павлина очевидячки вкинула в якомусь іншому місті, іншій місцевості. Передбачила, що шукатимуть? Чи, може, що саме вона шукатиме, Єва…
Як виявилося, шукав і Арсен, писав у різні міста. І цілих п’ять літ прочекав Павлину. А потім завербувався на заробітки, кудись на Північ. До того десь так раз на місяць регулярно навідувався на пошту й питав, чи не дає знати про себе Павлина? Єва хитала головою, вловлювала сум в Арсенових очах, поспішно відвертала свої, бо ж мав її ненавидіти, а вона боялася цієї ненависті. Лише хотіла, щоб Арсен навідувався частіше. Щоб їй боліло ще більше?
Павлина тільки двічі присилала вітання з Новим роком, давала про себе знати, що жива-здорова, а раз прислала листа, адресованого їй, Єві. І в тому листі просила написати до Києва, «до запитання» на незнайоме прізвище, з поміткою «Для Павлини»: як там, чи так само живі-здорові мама з татом та Микола і Дмитрик. Єва написала. Писала й ще двічі на ту саму адресу, але відповіді не діждалася.
Десь через півроку по тому, як Арсен поїхав з села, Єва визирнула у вікно пошти – вулицею йшла жінка з валізою в руці, а другою тримала за руку хлопчика, літ п’яти-шести. Єва мало не зойкнула – Павлина! Сестра! Вона кинулася на вулицю.
– Павлинко! Павлиночко!
– Євцю!
То були, напевне, найсолодші обійми в Євиному житті. Обійми, що пахли Павлиною, її тілом і ще чимось незбагненним, мовби Павлина щойно, десь там у автобусі, викупалася у воді з любистком і м’ятою. Чи так пахли незнані Євою парфуми?
Коли вони нарешті відірвалися одна від одної, розтулили обійми, Павлина сказала:
– Познайомся з моїм чудом… А це, Олежку, тітонька Єва, про яку я тобі розповідала. Правда ж, вона диво яка гарна?..
– Та сама червона роза?
Малий зиркнув явно оцінювально, якось не по-дитячому. Але в глибині його зіниць уже заблимав справжній інтерес, а слідом за ним і захват.
– Не Червона Роза, а Красна Ружа, – поправила Павлина. – Ну, бачу, – сказав Олежко. – То й що? Я й так знаю, що красива.
– Нє, ну яке! – Павлина сказала те не осудливо, а швидше захоплено.
– Твій син?
– Авжеж. Синулька-вередулька. Обійми тітку Єву…
– Не хо, – буркнув Олег. – Хай сама мене обіймає.
Єва засміялася, нахилилася і обійняла малого. На неї дивилася зменшена копія Арсена. Ті самі очі, лице… І ще щось невловиме…
«Боже, як він схожий на тата», – ледве не вирвалося в неї.
Прикусила язика. Виходило, що Павлина, коли втікала, вже була вагітною… Носила в собі Арсенове сім’я… Чи знала вона про те?
«Але й щось Павлинине є в цьому малому опецькові, – подумала Єва. – І навіть моє… Де він те навизбирував?»
Вона швидко вернулася на пошту, повідомила, висяюючи усмішкою, що проведе сестру.
– Павлина приїхала? – Олена. – Справді?
– Найсправжніша. І не сама, а з сином.
Звісно, колега по роботі забажала побачити Євиного небожа. Після привітань і розпитувань, чи надовго навідалася (тиждень побудемо – точно, сказала Павлина), Єва пішла їх проводжати. Хоч би мама була саме вдома, бо ж збиралася до хворої баби Мокрини.
Дорогою вона переконалася, що малий таки вередливий. Уже за якусь сотню метрів запитав, чи далеко ще їм іти, запхинькав, мовби мав рочків три, і Єві здалося, що от-от попроситься на руки.
У тому, що Павлинин син варить з мами воду, Єва переконувалася з кожним днем їхнього гостювання дедалі більше. Побачила: Павлина пилинці не дає зі свого чада впасти, дмухає, мов на болячку, готова виконати будь-яку синову примху… А малий сприймав те, як належить, більше того, вимагав цілковитої покори… Видно було, що всю свою самозабутню материнську любов Павлина спрямовує на сина. І їй солодка та покора перед сином.
Якби ж Єва тоді знала, яку біду принесе в її життя цей хлопчисько, коли виросте.
«То що, задушила б?» – думає Єва.
І гірко посміхається. Гірко-гірко. До себе самої.
Теперішня Єва струснула головою, бо зрозуміла, що полізуть подальші спогади. Що замість квітів крізь пам’ять знов пробиватиметься бур’ян. Щоб не дати йому забуяти, вона подумала, що має згадати щось інше, приємніше, радісніше, ніж та зустріч…
Вона подумала, що ж є на світі людина, дівчина, таки схожа на ту неї давню, Красну Ружу… Хай не така вродлива, а чимось схожа. Авжеж, неїна невістка Лізка, Павлинина онука, а отже, і її двоюрідна… Щось давно не давала про себе знати… Певно, щаслива, як і належить молодим…
«Чи ж щаслива?» – подумала раптом Єва, і враз стало тривожно на душі.
– Павлино, – сказала Єва уголос. – Тобі добре на тім світі, Павлино. Як би ти, певно, посміялася, коли дізналася б, що мене сватають за Адама Тихіського… За Тихіського…
Єва стала перед образом. Нащо стала? Вона вже сьогодні молилася. Стала. А та жінка, Матір Божа, дивиться на неї. Щось питає?
Осміхнулася. Завтра вона піде до Романа. Давно Тамарку його не виділа. Жива, слава Богу…
«Боженьку, тож гріх, що мені вперше нічого робити не хочеться, – подумала Єва. – Старезна ти, бабо».
Вона почула молодий голос. Зовсім молодий. Лізин? І раптом Єва збагнула – свій власний. Їй захотілося, щоб став хтось поруч. Може б, разом заспівали чи побалакали. А так лишалося хіба що самій із собою…
«Життє пройшло повз мою хату, – подумала Єва. – Але то моє життє, моє й нічиє гинше. Моє, Красної Ружі, що геть обсипалася, так то, Павлинко. Хіба колючки осталися. Ще когось уколють».
Павлина заповідала наглядати за онукою, яка одночасно була їй мовби й дочкою. А як наглянеш? Павлинина онука далеко, в Києві.
Що вона, Єва, знала про Лізу? Зовсім небагато… Краплину… Те, що знала од Павлини, те, що сама спостерігала, коли гостювала раз в них у Києві, ну, ще як на похорон Павлини їздила. Як опустили сестру в могилу, ткнулося те дівчисько їй у плече, за руку схопило… Дрижало, як малейке деревце…
Єва раптом подумала, що Ліза була для неї навіть не як інша людина з іншого світу, а як далека зірка, про яку знаєш, що вона є, а збагнути не збагнеш, яка вона, чому світить, навіть якщо будеш довго на неї дивитися. Довго…
Єва любила дивитися на зорі.
Єва любила людей, хоч і не всіх.
Але у Лізи була частинка крові її батька.
І позбутися цієї болючої краплі пам’яті Єва не могла. Не могла, хоч криком кричи.
Та Ліза не спішила, а може, не хотіла наближатися. Що неї могло пов’язувати зі старою бабою, за тридев’ять земель од столиці, у якомусь поліському селі…
– Смішне у вас село, – сказала Ліза, коли вперше приїхала вже сама, без бабусі-мами.
– Чим же смішне?
– Я маю на увазі назву… Туптали. Туп-туп… Туп-туп…
Ліза заливисто засміялася. Вперше так, після того як маму-бабусю поховала.
Пусте дівчисько. Пусте, якому тепер тре’ було якось жити самому.
А воно сміялося…
Такою, коли сміялася, Ліза стала схожа на свого виродка-батька. І скільки Єва не намагалася, не могла прогнати того видива. Переконувала себе, що є в цій дівчинці й Арсенова кров, що тепер вона не пусте дівчисько. Одна-однісінька на світі, без батька й матері. Та того дня найбільше бажала, щоб Ліза швидше забралася з її оселі. Щоб не вертався біль подвійний – і за Арсена, і за Олега. А може, й потрійний – і за неї саму. І за Павлину. З усіх кутків вилазив біль.
«Що ж це я тепер така? – Єва звелася на ноги. – Кого я суджу?»
А все той, Роман, збурив. Жила б собі тихо, як той Тихіський. Якось дожила б віку. А Ліза, що Ліза… Вона ж ні в чім не винна. Вона – то й Арсен, і Павлина, може, і Єва. І матір неїна, що невідомо де?
Нащо їй, Єві, знати, чи щасливе те дівчисько? Чи таки треба, бо… Бо чогось треба, щось замуляло на душі…
