Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)
Частина четверта
Розділ 22
Обід Лізи і Максима відбувся наступного понеділка. Ліза мусила признатися собі: вона готувалася до нього. Крім того, вона його прагла, їй було цікаво, як той обід відбудеться і де. Максим дав слово, що надалі вона матиме від нього спокій. Ліза була переконана (чи переконувала себе), що так воно й буде. Отже, одним днем, а швидше половиною дня, можна пожертвувати. Щоб потім викинути зі свого життя, лишити як химерний спогад цю чудернацьку пригоду з мажором, олігархом чи хто він там. Який до того ж купив стільки квітів, але послухався її та, мов по команді, перестав їх купувати, про що Ліза вже пошкодувала.
«Хай би купував», – сказала собі Ліза.
Звісно, хай, ще зайвих п’ятсот гривень премії їй би не завадили. І відсоток від проданого зріс би. Потрібні їй гроші. Навіть для того, щоб проциндрити їх із подругою. Хоча цього разу вона знайшла б їм краще застосування. Та дармових грошей більше не очікувалося, ну й нехай, не все кішці Лізочці масниця, порозкошувала й досить.
Так міркувала Ліза, їй хотілося й погладити себе за правильні дії, й відлупцювати за відсутність тієї самої хитрості, нібито властивої Лізі-підлизі. Дні потяглися як зазвичай. Зателефонував Степашко, й вона сказала йому, що все окей, квітів більше не купують. І не купуватимуть.
– Ти ніби про це шкодуєш, – вловив якусь там не ту інтонацію в голосі ревнющий коханий.
– Авжеж, – відповіла Ліза. – Я думала, це триватиме до моєї пенсії. Я стану доларовою мільйонеркою. А тут – ай-я-яй…
– Може, матимеш спокій, – сказав Степашко. – Я на це сподіваюся.
– Ага, ти ревнуєш, – сказала Ліза.
– Ревную. А що, я міг би не ревнувати?
– Ти не міг би, – полестила Ліза. – Хоч і нема чого.
Далі було звичне ля-ля про те, про се. Лізин голос тремтів, як мембрана якогось незнаного інструменту, як струна гітари, яку ледь перетягли. Ліза колись (у минулому) навчилася грати на гітарі й мріяла (у майбутньому) купити цей не вельми доступний для неї інструмент. Гроші на гітару можна було взяти з того «ензе», котрий лишився від мами-бабусі Павлини, але Ліза й так уже двічі запускала туди лапку, купуючи собі шмотки – ну, кофточку й незаплановані чобітки. Отож, по пальчиках дзвяк, хай не лізуть, куди не тре’ , обійдеться й без гітари, вийшла вже з тінейджерського віку, коли охота брень-брень.
У середу незаплановано примчався зі свого хутірця, чи то села, Степашко.
– Ну, переконався, що більше не обчищують? – Ліза вимовила це трохи іронічно.
– Я можу й образитися, – сказав Степашко.
– І на здоров’я!
– До речі, в мене розпочалися осінні канікули.
– З чим і вітаю.
– Але директриса до школи.
– Фе на твою баберу, – сказала Ліза.
– Лариса Платонівна зовсім не бабера, тільки трохи пухкенька й хоче вислужитися перед начальством.
– Тоді пів-фе, – сказала Ліза. – То що ми будемо робити?
– Сьогодні десь покавуємо, а взагалі-то…
Що взагалі-то, Степашко виклав за кавою. Пора нарешті їй познайомитися з його батьками. Пора-пора, – канікули підходящий момент, тільки в неї графік роботи не як у людей. «Ми ж базарники, – нагадала Ліза, – і мені доплачують за вихідний, який я не використовую. Забув?» «Не забув, але ти могла б і відпроситися або взяти відпустку за свій рахунок, я тобі компенсую». «Який ти добрий», – сказала Ліза. «Прямо фонтан доброти, – засміявся Степашко. – То що, майнемо у мою вотчину?» Ліза: «Нехай якось, може, наступної неділі й понеділка». Степашко: «Тоді вже канікули закінчаться». Ліза: «Яка різниця, сказала, що мусимо все одно приходити тоді в суботу й неділю, я спробую взяти відпустку». Степашко згодився, а ще додав, що поїдуть у його Варварівку на Різдво.
Отже, все було таки окей. У повному ажурі. Степашко лишився ночувати. Все добре – і все якось не так, як завжди. На краплю, краплиночку, але не так. Лізине тіло під час кохання зі Степашком не співало, не бриніло, от яка біда. «Ти сучка», – сердито дорікнула собі Ліза. «Хіба маленька песя», – відповів хтось за неї.
У четвер Ліза великодушно заявила, що вона дозволяє Степашкові гайнути самому до батьків.
– Їдь, їдь, якщо твоя баберочка Лариса дозволить, тільки довго не затримуйся. Побудеш вихідні, а в понеділок чи вівторок вернешся, вдвох дотягнемо твої канікули. Ще й привезеш чогось смачненького, – додала Ліза.
– Ти ніби вже не хочеш, щоб я вертався в понеділок, – запідозрив щось Степашко.
– Тричі ха-ха-ха, – сказала Ліза. – Я завела собі ще одного коханця. Вони останнім часом чіпляються до мене, як реп’яхи до старої сучки.
Грубістю на свою адресу вона щось гасила. А що? Тоді, в четвер, вона посиділа, покавувала трохи з Іркою, з якою то сварилася, то мирилася, але якій найбільше могла вилити душу, як Ірка – їй. Подруга встигла вже збігати на півроку заміж, тепер крутила з кимось роман, йшлося ніби ще до одного заміжжя, про що Ірка й розповіла їй. Але дивна річ: Ліза не змогла розказати подрузі про Макса, про свою придибенцію з ним. Іра знала про Степашка, Ліза навіть познайомила їх… Іра порадила знайти соліднішого й серйознішого жениха, раз уже припекло поставити штамп у паспорті. А от про Макса розповісти не змогла. Ще колись розкаже, разом посміються.
Тоді вона ще не знала, що в п’ятницю Максим заявиться до крамнички власною персоною. Але щось наче підозрювала.
Чи бажала цього?
Бажала, Лізо. Не бажала, Лізо. Вона співставляла ці вислови, потім розсипала їх. І виходило, що не хоче навіть собі зізнатися в чомусь такому, в чому зізнаватися гріх. Може, й не гріх, але близько до цього. До чогось такого, що поза її волею. Що керує нею.
У п’ятницю Ліза тільки-тільки закінчила розмову зі Степаном, який повідомив, що дістався благополучно, він уже писав батькам, а тепер розповів, яка в нього є прекрасна дівчина Ліза, і як вони цьому зраділи й хочуть побачити майбутню невістку. Ліза скривилася на слово «невістка», але передала велике вітання. Вони ще трохи побалакали, і після традиційного «цьом-цьом» і вимкнення стільничка Ліза побачила, як до крамнички заходить Макс.
«Добре, що не хвилиною раніше», – встигла подумати.
– Ну от я й потрапляю в царство квітів, – сказав Макс після привітання.
Ліза вчетверте побачила його, але вперше відчула, що хвилюється. Не дратується, як ті рази, а хвилюється. Цього ще бракувало!
– Тільки не кажіть, що хочете купити квіти, – вимовила дівчина, щосили гасячи зрадницьке тремтіння голосу.
– Не скажу, бо боюся це сказати. Ваше ставлення до мене – це така пташка, яка в будь-який момент може сполохатися і злетіти. От я й боюся її сполохати.
«Ну, це ж може бути правдою», – подумала Ліза.
Того надвечір’я, яке огортало вулицю перед ринком і все місто, Ліза почула, що прийшов, аби просити, щоб наступного понеділка вона сплатила данину.
– Данину?
– Так. Сподіваюся, ви не забули, що дали згоду на обід.
– Не забула. А обід має бути саме цього понеділка?
– Обід буває кожного дня, а наш із вами чекає наступного понеділка. Дуже чекає.
– Пізніше не можна? – спитала Ліза й затамувала подих, мовби попросив лікар.
Максим сказав, що ні, пізніше не можна. Бо він і так ледве дочекався цієї п’ятниці. Розуміє, що це майже вчинок самогубця, бо позбавляє себе можливості надалі бачити її, Лізу. Проте й мучитися не здатен.
– Ви, звичайно, не вірите жодному моєму слову, але це так. Я десь читав, що хтось там писав: якщо треба вибирати, хто більше любить, то нехай більше люблячим буду я… А в нас із вами я маю тільки іншу розкіш…
– Ви гарно говорите, – поспішно перебила Ліза, наче боялася почути щось зайве, саме тепер зайве.
– Ні, не гарно. То в понеділок я приїду за вами?
– Я дала слово, – сказала Ліза. – О котрій?
– Ну, скажімо, о третій. Якраз закінчиться в інших обідній час, а в нас розпочнеться. Згода?
– Добре, – сказала Ліза. – О третій я вийду на вулицю.
– Себто ви вже мене проганяєте…
– Чому ж? Ви умовний покупець.
– І умовний покупець може купити для вас букет у вашій крамниці?
– Навіщо? Ви й так купили в мене сотні букетів.
– Але цей особливий. Дозвольте? Всього лиш букет…
І Ліза дозволила. Максим вибрав троянди, про які Ліза казала, що вони з підсвіткою. Справді, по блідо-рожевих квітах проходили прожилки-промені, які, розширюючись до країв пелюсток, створювали ілюзію підсвічення. Наче за ними стояв невидимий прожектор (краще свічка), вміло підсвічував пелюстки, а відтак і всю квітку. Ці квіти Ліза дуже любила. Вона якось сказала про це Степашкові й отримала в подарунок букета. Степан ще двічі купував такі – майже найдорожчі – троянди. Дорожчими були тільки великі розкішні яскраво-червоні. Ліза насварилася за це на коханого, сказала, що він може купувати й простіші, але їй було приємно.
Тепер її улюблені троянди подарував інший хлопець. Ще й який. Притому вибрав сам. Звідки він міг знати, що їй найбільше подобається? Вгадав? Виходило, що якось вгадав, якимось шостим чи десятим чуттям відчув.
Ліза на мить зашарілася, приймаючи квіти.
Може, він це не помітив?
А як помітив, то що?
Вона ґречно й трохи іронічно подякувала. Хотіла сказати, що це її улюблені троянди, але стрималася. Обійдеться. Переживе.
Він сказав:
– Може, я підвезу вас додому? У вас же закінчується робочий день…
Ліза була за півкроку, щоб погодитися, але знову себе пересилила.
– Дякую. У мене ще є справи.
– Гаразд, воля ваша. Тоді до зустрічі в понеділок?
– Що ж, до зустрічі.
Він ледь-ледь, кінчиками своїх, видно, дужих пальців торкнувся Лізиних. Струм пробіг не лише рукою, а й усім тілом Лізи.
Він вийшов, а Ліза на хвилинку чи й дві занурила обличчя в подарованого букета. Господи, що ж це діється…
Ледве нежданий гість від’їхав, як примчалася Леся.
– У тебе з’явився клієнт на такій потрясній тачці…
Обвела поглядом крамничку. А тоді поглянула на букета, якого Ліза все ще тримала в руках.
– Він?
– Що він? – Ліза вдала, що не розуміє.
– Не прикидайся, подруго, – сказала Леся. – Той, що купував усі твої квіти?
– Ну, він…
Леся крутнулася на підборах. Глянула очима, в яких було і здивування, ні, справжній подив, і захоплення, і неприхована заздрість. Клацнула пальцями.
– По-моєму, подруго, ти зірвала величезний куш у цій паскудній штуці, яка називається життям…
– Ще не зірвала…
– Не прибіднюйся. Може, підкажеш, як це робиться? На який гачок ловлять чуваків з крутими тачками, що заради таких, як ти, згодні купувати цілі магазини квітів?..
– Лесько, я не знаю… Я нічого не знаю, – сказала Ліза. – У мене є наречений.
Леся присвиснула. Знову крутнулася. Торкнулася рукою щойно подарованого Максимом букета.
– Степашко, як ти його називаєш… Не сміши, подруго… Все… Тримайся за цю кадру, як воша за кожуха. З тебе могорич і три пончики… Я побігла. Може, ще сьогодні хто купить якогось горщика чи паршиву каструльку. Чао-какао, фартова подруго. – Леся спинилася на порозі. Спитала: – Хто він?
– Я не знаю, – сказала Ліза. – Лесько, їй-Богу, не знаю. Якийсь бізнесмен.
– Ну-ну, – мовила Леся.
І розтала за вікном. Сутінки все більше огортали Київ. Ліза поспішала додому з величезним – сім квіток – букетом улюблених «троянд із підсвіткою». Подумала, що сім – щасливе число.
Вдома вона насамперед ввімкнула свого старенького компа, купленого для неї ще мамою-бабусею Павлиною. Влізла у «Ґуґл». І знайшла того, кого шукала.
Качула Дмитро Пилипович. Качула Максим Дмитрович. Старший Качула виявився одним з найбагатших людей України. Входив до першої півсотні найбагатших. Його статки оцінювалися у майже півмільярда доларів. Доларів, а не гривень! Він був багатопрофільним могутнім бізнесменом, якому належали будівельні фірми, переробні підприємства, аграрні фірми, заводи і заводики, велика нерухомість. Йому належали телеканал і газета. Його інтереси в парламенті лобіювали відомі депутати. Під час Революції гідності, іронізував (чи захоплювався) автор коментаря, Качула-старший зорієнтувався і, коли ще нічого не було відомо, підтримав повсталих. Йому належали два маєтки, квартири в Києві, гараж дорогих машин. Конюшня і власна тваринницька ферма. І ще йому приписували палаци і замок за кордоном. Підозрювали, що той замок не єдиний. Підозрювали великі кошти в офшорах.
Максим Качула закінчив Оксфордський університет, був економістом за освітою. Майстром спорту з боксу. Власником колекції дорогезної китайської порцеляни. І нащадком, співвласником статків Качули-старшого.
З портрета в Інтернеті стримано, напівіронічно посміхався саме той Максим Качула, який годину тому подарував їй букет квітів, Лізиних улюблених, і запросив на обід у понеділок. Який явно був до неї небайдужим. Був? Справді?
Чим далі читала Ліза, тим більше її кидало то в жар, то в холод. Вона відчувала, що таки нічогісінько не розуміє. Невже вона і є тою Попелюшкою, котра от-от може стати принцесою? Чи це якась гра, якась дика пастка?
А як же її любий Степашко?
Втім, вона сама поставила умову і Максим Качула погодився, що буде тільки обід. Єдиний обід і все. Світ, про який вона прочитала, до якого мимохідь доторкнулася, не для неї. Вона в ньому нічого не розуміє, і слава Богу. Це надто фантастично, аби бути правдою. Справу закрито. І все ж… Все ж… Все ж…
«Доживемо до понеділка», – подумала Ліза і пригадала, що так називалося кіно про школу, яке вона колись дивилася.
Розділ 23
Звісно, вона прожила суботу й неділю. Дні були тягучими, наче кисіль, якого береш у маленьку ложечку і пробуєш так їсти. Ліза їла свій кисіль повільно, насолоджуючись знущанням над собою: ага, ти хочеш, ти прагнеш цієї зустрічі, то от маєш чекання – розсипане, розтягнуте, – ну й переживай, перемотуй себе. Ліза була на диво веселою й жартівливою з покупцями, котрі заходили до крамнички, але на дні її веселощів і безтурботності все одно жив черв’як страху, який роз’їдав ці довгі тягучі дні. А може, й навпаки – ненаситне пташеня, котре хоче з’їсти побільше черв’ячків. Шукай їх, Лізо, годуй, хай лопає ненажера.
Ліза побігла до Лесі й сказала, що має для неї сюрприз. Який – скаже під вечір. Але не сказала, бо сюрприз був такий, що вона надумала собі й тому мажорові на зло взяти з собою Леську. Ото злитиметься на неї той мажорчик. Однак не розповіла про майбутню зустріч, обід і не взяла Лесю з собою. В останній момент хтось сказав: «Лізо, не будь дурна і шалена». Вона й перестала такою бути, вернулася до своєї крамнички, підперла щоку рукою і втупилася у вікно. Сказала собі, що це для неї найліпша поза.
Одне слово, вона зрозуміла, що досі була сама не своя. Що надто багато важила для неї та зустріч, той обід. Ніби дійсно на щось надіялася. Насправді вона була маленькою мишкою, котру хочуть заманити у пастку, й сир у мишоловці вже просочений отрутою. Так вкотре подумала Ліза і несподівано… заспокоїлася. Смішно уявити, що нащадок власника імперії Качули (чи Качул) має до неї якийсь справжній інтерес.
«Ти наїлося, пташенятко?» – спитала Ліза у малого ненажери. І відчула, що пташеня вже спить.
Вона подзвонила до Ірки – ля-ля, ля-ля про все й ні про що, до Людки, подруги по торговому училищу – ще більше ля-ля про велику ніпрощоху, до Лєрки-Валєрки, до Степашка-Степанка – ах, милий мій, ах, любчику, я знаю, як ти без мене сумуєш, мені тутечки теж сумно-сумненько. Пресумненько, ха!
– Тебе хтось образив, Лізо? – спитав пронизливий і всевідаючий Степанко (віднині геть Степашку, сказала собі Ліза). – А ми тут з хлопцями п’ємо пиво.
– Ах, ти п’єш пиво! – Ліза вигукнула, ще й засміялася – трохи істерично, але таки весело.
Отакий сум за нею був у її Степанка! То й вона відповість тим же.
Ліза пішла до піцерії через вулицю й замовила величезну піцуху. Таку велику, що всю не злопала сама. Принесла шматок Лесі.
– Ти якась така сьогодні, Лізо, – сказала Леся. – У тебе, випадково, завтра не весілля?!
Ліза засміялася і раптом зрозуміла, що знущання над самою собою вдалося, що чекання розсипалося й вона вже спокійна, як десять, а може, й сотня удавів.
І прийшло вирішення питання, над яким таки мучилася ці два дні: що вдягти на ту зустріч, на той обід. Перебрала в уяві все найліпше, що в неї було, навіть подумала, чи не купити нову гарну сукню в магазині на їхньому ж ринку, яка їй кілька днів тому сподобалася.
– А дудочки, – сказала Ліза вголос. – Дудоньки з гармонькою! Я ні до чого не готуюся.
Вранці в понеділок вона пішла до невеличкої перукарні неподалік їхнього будинку і попросила перукарку Віруньчика зробити їй на голові дві косички, та чимсмішніші.
– Як у маленького клоуна, – сказала Ліза. – Такі відстовбурчені, як у першокласниці. Ні, в манюні з дитсадка.
– Бу зроблено, – відповіла Віруньчик.
І зробила. Із такою смішною зачіскою, в джинсах і ще шкільній своїй рожевій курточці Ліза й постала перед джипом того мажора, спізнившись на цілих двадцять (хотіла на сорок, але не витерпіла) хвилин. Максим Качула був у звичній своїй шкірянці.
Не дорікнув за запізнення (ввічливий), тільки сказав, побачивши Лізин прикид:
– А ви симпатична хуліганка, Лізо.
І далі додав, що можуть поїхати в будь-який ресторан (найдорожчий, хотіла сказати Ліза, але не сказала), а можуть у той ресторанчик за містом, куди він хотів завезти її минулого разу.
– Не будемо міняти планів, – сказала Ліза.
– До ресторанчика в ліску?
– Так.
Проте зіграти «дурочку з переулочка», як вона було намітила собі, не вдалося. Щось в ній знову заморозилося. А мо’ й зламалося. Трах-тарах – і все. Але вже в ресторанчику, в маленькій кабінці, куди завів її Максим, коли вона у відповідь на його питання «То що ви хочете замовити?» сказала: «Замовляйте що завгодно, мені все одно», Ліза вирішила, що буде сама собою, тільки й всього. Грає цей тип, безумовно, грає, а вона не буде навіть розкачувати цієї гри, відбуде цей обов’язковий обід. І розійдуться, як у морі кораблі.
«Не розійдемося», – сказав хтось Лізі.
Той «хтось» останнім часом надто часто став навідуватися до неї.
Ліза не підозрювала, що це говорить до неї її друге «я». А може, частинка першого «я», яку вона мовби комусь позичила, і тепер їй повертали його. Повертали, щоб вона пізнавала себе?
Доки вони чекали, щоб їм принесли замовлення, Максим спитав, чи раніше Ліза любила носити такі хвостики.
– Любила, дуже любила, – відповіла Ліза.
Насправді ж вона завжди любила стригтися коротко і навіть сперечалася з мамою Павлиною, яка хотіла, щоб у доньки-внучки було пишне, розкішне волосся. Відпускати довге почала недавно, коли одного разу згадала маму Павлину. Згадала той день, коли їй захотілося бабусю називати мамою. Тоді вона була ще школяркою. Тоді…
– Якщо ти так хочеш, – сказала бабуся Павлина, – називай і мамою. Хоч твоя справжня мама ще приїде, от побачиш.
– Ти вже приїхала, – вперто сказала Ліза. – Я хочу, щоб ти вже приїхала, мамо.
Тоді мама Павлина відвернулася, й Ліза зрозуміла, що на очах у неї з’явилися сльози. Їй стало незатишно, наче раптом подув легкий, але холодний вітерець. Вона підійшла й пригорнулася до бабусі Павлини, котра стала мамою. Бабуся-мама була теплою, і Лізі стало тепліше. Тепліше. Мов маленькому пташеняті у мамиптахи під крилом.
«Тепліше», – подумала тепер Ліза.
І сказала вголос:
– Насправді я не любила носити хвостики.
– Отже, я першим їх побачив, – посміхнувся Максим.
– Справді, чисто хуліганська витівка.
Вони помовчали. Зайшла офіціантка й поставила на стіл фужери, хліб і салати, поклала виделки й ножі.
«Вона, певно, не вперше бачить тут Максима, – подумала Ліза. – Котра я в його колекції? Перша Попелюшка?»
– Лізо, я буду відвертим, – сказав Максим. – Я підозрюю, що ви вже дещо знаєте про мене. А може, й більше, ніж дещо. Правда?
– Правда, – сказала Ліза.
– Дякую. Але я, по суті, нічого не знаю про вас. Те, що ви знаєте про мене, ні до чого вас не зобов’язує. І ніяких потаємних планів щодо вас у мене нема. Крім одного. Але я скажу про нього потім… А сьогодні я хотів би дещо і про вас дізнатися. Якщо ви, звичайно, захочете розповісти…
Ліза глянула на нього:
– Що розповісти?
– Що захочете…
– А якщо не захочу?
Максим промовчав. Зважував, що відповісти? Мабуть, не зважив, бо сказав:
– Ось, здається, нам нарешті несуть вино…
Розділ 24
Максим Качула відвіз Лізу до її будинку і поїхав додому, в лісовий маєток біля приміського села. Він сам вів машину, свого надпотужного модернізованого «хаммера». Після того як вернувся до міста, міг заїхати в офіс, взяти охорону, але не став цього робити. Нехай, полоскоче трохи нерви, тільки й усього. Він знав, що за його пересуванням стежить потужна конкуруюча група, втім, як і вони за своїми найбільшими конкурентами. Знав також, що одне з найсильніших кримінальних угрупувань, не тільки в столиці, а й усій Україні, багато б дало, щоб його виловити. Нехай. На зустріч із Лізою він мусив, повинен був поїхати сам. Треба й завершити цей день на такій же ноті. Джип мчить чудово, машина броньована, скло куленепробивне. Дістав пістолет, поклав перед собою. Чи він просто боїться? Боїться, щоб щось не трапилося саме після такої зустрічі…
Знав, що чим далі від’їжджатиме від міста, тим траса ставатиме вільнішою від транспорту. Коли зверне на бічну, взагалі їхатиме «в гордій самотності».
За його плечима – сьогоднішній день і життя, в якому було перемог більше, ніж поразок. Вдалих нейтралізацій більше, ніж ситуацій, де його перегравали. Ситуація, в яку потрапив він, випадала з усього можливого. Саме так, з усього можливого. Досі він вважав, що все підвладне його розуму. Потужному розуму, що визнає, хай із якоюсь долею іронії, він сам, визнає (що для нього дуже важливо) його вітчим, визнають його конкуренти. Ті, хто вже бореться з ним, і ті, з ким він ще боротиметься в майбутньому. То в чому ж річ?
У нього було багато жінок для тіла. Гарного, сильного тіла, яке має свої фізіологічні потреби. Він жива людина й реагує на інших людей, надто жінок. Він сміявся, що є закон «Ось ця моя». Досі закон спрацьовував безвідмовно. Іноді треба було тільки подати сигнал – для тих, хто його знав, чи інший сигнал – для тих, хто його не знав, але інтуїтивно відчував, з якої він породи. За фізичними даними і соціальним станом. Вони відгукувалися на його поклик, корилися його примхам і бажанням, крім того, вони самі бажали його примх. Іноді треба було пофліртувати, поінтригувати, погратися, якщо дамочка належала до вищого рівня. Таке манливо більше подобалося. Знав, що його зв’язки несерйозні. Вони це не завжди знали, але їхні знання не мали жодного значення. В його колекції були тільки вродливі, вродливі й багаті або менш вродливі, але з родзинкою.
Бізнеследі, доньки відомих просто бізнесменів і навіть одного олігарха, так звані мисткині (актрисульки, художниці, одна відома скрипалька), політиканші, нарешті, дорогі повії – вони пройшли через його життя, частина через постіль, були використані й забраковані, декотрі ображалися, але зберегли хто захоплення, а хто повагу. Хто й острах, який тішив його. Страх перед ним лишав свою тінь, і вона бігла, як вірна йому собачка. Він мав репутацію одного з найбажаніших женихів, але водночас одного з найуміліших, найпотужніших коханців. Таким він мав лишатися ще якийсь час, доки не поведе під вінець ту, яку в їхній сім’ї виберуть. Тоді він, Максим Качула, набуде трохи іншого статусу. Новий статус буде як дорогá обручка на пальці.
Він побачив цю дівчину на київській площі, про яку не часто згадують у пресі. Це був один з небагатьох випадків, коли мусив сам під’їхати до фірми, з якою треба вирішити термінове питання. Не його представникам, а йому самому. Потрібно було його негайне втручання, бо ситуація виходила з-під контролю. Був бунт малої сошки, котра не хотіла коритися правилам гри. Передчував коротку дискусію і перемогу. Мусив припаркувати машину на площі й пройтися пішки в супроводі охоронців.
Тоді й побачив її. Маленька худорлява дівчина в дешевій курточці йшла назустріч, а коли порівнялася з ними, то повернула голову і ковзнула поглядом, трохи його затримала. І пішла далі. Нічого не сталося. На мить їхні погляди зустрілися. Він побачив великі світло-сірі очі. Під одним з них – правим – невеличка родимочка, схожа на маленький чи то ромбик, чи овальчик. В руці у дівчиська погойдувалася світла сумочка.
На мить майнула думка: «Затримати?» Саме так – зі знаком питання. Щось підказало – не треба. Вже як відійшов трохи, то подумав: а все ж родимка під оком у неї – ромбик чи овал? Мало не засміявся: йому це важливо? Пішов далі. Пішов далі. Далі…
Того дня він отримав ще одну перемогу. Коли виходив із фірмочки, котра віднині була його, а її бунтівний власник покірно схилився до його ніг, раптом пригадав цю дівчину, з якою розминувся. Диво – йому захотілося ще раз побачити її. Він пройшовся майданом до краю, в бік від того місця, де стояла його машина. Дівчини ніде не було.
Ну й нехай. Що за дурня – шукати якесь дівча в дешевій курточці, яких сотні тисяч у Києві! Сотні тисяч вродливіших і багатших! Проте дурня міцно засіла в голові, щоб час від часу повертатися. Вже пізніше він зрозумів: дратує неможливість нової зустрічі, те, що вона так байдуже розминулася, що кидала підсвідомий виклик своєю безтурботністю і байдужістю. Вона була ніхто і звати її тоді ще було ніяк, але під оком у неї була родимка невстановленої форми. І виявилося, що для нього, Максима Качули, це мало якесь значення.
Велике значення!
Хіба не дурня?
Він розсердився на себе, але його гнів не проходив з часом. І до видива дівчини, з якою розминувся, він став час від часу повертатися. Ідіотизм. Через три дні звелів їхати на ту площу. Лишив охоронців у машині, а сам попрямував через майданний простір. Куди? Він цього не знав. Просто йшов, сподіваючись зустріти ту дівчину. Це була дурня у квадраті. І вона стала розсмоктуватися, бо мусила зникнути, як дивна безглузда пригода.
Коли вже став забувати – і дівчину, і пригоду, – раптом побачив її на мосту. І хоч дівоча фігурка праворуч од машини, яку цього разу вів сам, була не в куртці, а білому плащику, він її – диво з див – упізнав. Пригальмував машину, побачив обличчя й упевнився – вона. Серце у нього не забилося сильніше. Тільки майнула дурна думка: так мало трапитися. Він хотів – і так трапилося. Йому й це підвладне.
Дівчина йшла собі, а він їхав поруч, не звертаючи уваги на сигнали позаду. За мостом наказав охоронцеві вистрибнути, запхати дівчину в машину, посадити на переднє сидіння поруч з ним. Такі фокуси він уже робив. За переляком «викрадених» наставало їхнє захоплення і добровільна здача в полон.
Тут здачі в полон, чи куди там, не було. Спочатку страх. Він відчувався в її голосі. В очах, коли поглянула на нього. Але за страхом почало рости щось інше. Не тільки опір. Максим відчув, що вона переборола страх. Що її опір – то не опір від страху. Не від бажання просто жити. А від чого? Відповіді не було.
Він, коли признався, що вперше угледів її на площі, чомусь сказав несподівано для самого себе, ніби вона йшла разом із хлопцем. Підсвідомо чекав заперечення?
Вона не стала заперечувати, якось виправдовуватися.
Ще й сказала, що то був її наречений.
Отже, наречений у неї таки був. Чи й досі є… Наявність нареченого тільки додала йому азарту. Чи посіяла перші зерна азарту. Він звик перемагати. А хто міг бути нареченим у тихої простенької дівчини? Але дівчини з характером… Хлопець, такий же, як вона? Такий самий босяк. Чи приручений з іншої породи?
Максим тоді відчув, що є ще один привід для змагання і перемоги. Не грубої, а за всіма правилами. Елегантної. З торжеством. Але не лише це.
У цього дівчиська слідом за явним страхом виросло щось невидиме, таке, чому Максим не міг знайти назви. Зате воно й підказало подальшу тактику дій. До цієї дівки не можна застосовувати насилля. Не варто тиснути – навіть легко, а тим більше грубо. Годилися два слова на одну літеру: заінтригованість (ненав’язливо) і захоплення (не відверте, але відчутне). Що він успішно й застосував. Спрацювало хоча б тому, що дізнався її ім’я й місце роботи. З цього можна було стартувати, що він і зробив. Навіщо? На…
…Озвався айфон. Вітчим.
– Так, папá, – сказав Максим. – Перебуваю в квадраті «один – Л». – Це означає, що під’їжджає до лісової дороги – на випадок, якщо хтось би прорвався крізь захист його апарата і слухав розмову. – Настрій чудовий.
– Ти вирішив учорашню проблему?
– Ні, папá, я сьогодні гарненько побайдикував, – весело сказав Максим. – Признаюся, з дамою.
– Сподіваюся, з Альбіною?
– На жаль, ні, папá.
– Я її знаю?
– Теж ні. Але, сподіваюся, скоро познайомишся.
– Ти жартуєш, Максе? Чи маєш на увазі зовсім не те, про що я подумав…
– Якраз те. Але не лякайся. Все буде окей.
– Тоді добро, – сказав Качула-старший. – Я теж рухаюся в заданому напрямку. Скоро зустрінемось і побалакаємо.
– Значить, до зустрічі.
Альбіна. Альбіна Андрієвська. Батько (колись і подумки називав тільки так) гадав, що він зустрічався з цією панночкою, як тепер модно казати. Вони називали її між собою АА. Вона була розбещеною і досить манірною, завсідницею світських раутів, вечірок у дорогущих ресторанах, обожнювала прийоми в іноземних посольствах, на які мав доступ її батько, а через нього й вона. Альбіна щонайменше третину свого часу тратила на шопінг і раз чи два на місяць їздила заради чергової партії шмоток, каблучок з діамантами і дорогих кольє за кордон. Злітати в Париж, Мілан чи Барселону, а то й у Маямі для неї було все одно, що для пересічного киянина – з’їздити в Бровари, Бориспіль чи якийсь закуток Київського водосховища. Мала за свій недовгий ще вік безліч коханців. Одне слово, ця дівка була яскравою і гіршою представницею того прошарку, який в народі називали «золотою молоддю». Найбільшим її достоїнством було те, що вона була донькою того самого Андрієвського.
Донька дорого обходилася старому Андрієвському, але він беріг її, як найкоштовніший камінець, що дедалі більше робився його оберегом. Не шкодував нічого.
Юрій Андрієвський належав до того ж рівня олігархів (чи майже олігархів – це вже як визначити), що й Дмитро Качула. Статки Андрієвського оцінювалися десь на двадцять-двадцять п’ять мільйонів доларів менше, ніж статки Качули-старшого. Притому сфери бізнесових інтересів у них збігалися. До того ж Андрієвський мав доступ до надр, чого лише добивався Качула. Дмитро Пилипович мав жагуче прагнення якомога швидше ввійти до кола доларових мільярдерів і докладав до цього героїчних зусиль, головними з яких були розширення бізнесу, вхід до тих, кого протегують на самій горі, збільшення експорту, купівля фірм та акцій за кордоном і, звісно, поглинання менш удатних і менш зубастих конкурентів. Останнім часом до цього додалося нав’язливе прагнення поєднати капітали Качул і Андрієвських. Зробити це можна було, з’єднавши сімейними узами Максима Качулу й Альбіну Андрієвську.
