Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 20
Єва не знала, що Адамові теж не спалося. А коли не міг заснути, сідав на ліжку, обхопивши коліна руками. Так мовби піднімав самого себе і кудись ніс. Влітку виходив з хати, сідав на лавочці – тут йому легше дихалося. Або тинявся по маленькому городцю, прикидав, що де посадить на другу весну. Більшу частину городу ще колись, коли та хатина стояла пусткою, забрала собі Патичиха. Йому ж Катруся з того городу приносила і свіжі огірки, і заквашені, і помідори, кабачки, бульбу й навіть моркву.
– Хіба я заєць? – казав тоді Адам.
– Зайчик-побігайчик, – усміхалася Катруся.
Якщо подумати, доброю вона була, Катруся.
Мала гріх, та його замолював перед Богом, проказавши перед тим «Отче наш», Адам.
Він і після неїних гріхів любив Катрусю.
І вона йому гріха приписувала. Великого гріха. Він тоді неї простив і помирився. Федотові, звісно, нічого не сказав, хоч мав би сказати, бо знав: ховати чужий гріх ще тяжче, ніж носити свій. Ніби по шматку, по маленькому його відщипувати й собі забирати. Ходив Адам до сусідів і на гостини, і так часом забігав – поговорити, розказати про те, як сьогодні паслися корівки. А то й Федот сам приходив – пішли, сусіде, по чарочці бахнемо, а Катя якраз вареників наварила. Або бульби насмажила з цибулькою та салом. Мовляв, посидимо, самому невдобно, а при тобі Катя не сваритиметься за стограмчика. Пішли?
При тих заходеньках став помічати Адам, що Катруся почала марніти. Хтось поступово стирав рум’янець зі щік. Згасав погляд, ще донедавна веселий, сміхотливий, сонячний. Менше жартувала. На очах тихішала і ставала мовби зовсім іншою Катрусею. Не Котенятком, а постарілою смутною кішкою. Спершу думав Адам, чи, бува, Федот дізнався, що Катруся без нього грішила, то дорікає, а то й, не доведи Господи, б’є. Але ж ні, Федот, він бачив, ставиться до своєї жінки ще ліпше, ніж раніше.
Того вечора, як прийшов Адам з роботи – вічного пастухування, – Федот до хати. Не кликати на вечерю, як то бувало, а з кишені блєщину дістав. На стіл поставив.
– Вип’ємо, сусіде, найди якусь закусь. Дай щось на зуба покласти, бо мушу чарчину перекинути. Муторно на душі, якби міг – світ би перевернув.
«Чого б то, – подумав Адам. – Мо’ з Катрусею щось сталося чи з дітьми?»
Коли вже випили, чимось там сзакусили, Федот по столу тукнув.
– Чого то так, Адаме, на світі стається? Живе людина, гинчих од болячок рятує, а тут на тобі…
– Що сталося, Федоте?
– Сталося, сталося, сусіде.
І після того як налив собі й Адаму по другій чарці та випив, а тоді сам і третю перехилив, вимовив, тяжко добуваючи слова:
– То ж у меї Каті та зараза. Рак, або, як покійна мама казали, пістряк. Ото у больниці районній була. І до Луцька ми їздили. Кладуть в обласну, ту, що по раку. Як там неї… Завтра рано повезу.
Адам похолов, та взяв себе в руки.
– Вилікують, – сказав Адам. – От побачиш – вилікують. Ще не раз співатиме твоя Катруся.
«І моя», – подумав.
Вірив у те, що казав. Інакше й не могло бути. Інакше було б несправедливо.
Того вечора він зовсім не сп’янів. І відчув, що не засне. Як пішов Федот, сидів і хитався на лавці. Хить-хить. Ніби колихав чи то самого себе, чи Катрусю. А може, обох. Як же то так сталося? Звідки взялася та болячка? Невже із гріха цієї жінки, котру любив навіть вельми грішну? Болячка, од якої нема рятунку…
І вона того вечора з’явилася. Катруся. Як Адам уже й збирався трохи передрімати. Бо ж уранці корови все їдно треба було пасти. Постала на порозі, зирнула якось так, як ніколи не дивилася. Пронизливо і жалісливо. Мов блискавку послала. І ще він подумав, що просити щось прийшла Катруся. Не помилився.
– Я бачу, ти тоже не спиш, світиться вікно. Дай, думаю, зайду перед від’їздом. Може, вже й не побачимося.
– Що ти таке кажеш, Катрусю? – Адам вимовив з мукою. Вирвалася вона зсередини, його мука. Третьою постала у хатині.
– Сідай, – сказав. – Посидимо, раз обом не спиться.
Вона не сіла поруч. Стояла перед ним, бачив – щось таки сказати хоче. І не може. Але сказала. Видихнула. Тоже з мукою.
– Адамчику, я ж знаю, що то ти ту біду наслав… Чорт блаженний!
– Що? Що ти кажеш, Катрусю! – Адам вигукнув сам не свій. І не стримався, виказав те, що жило в ньому всі роки: – Я ж люблю тебе більше за все на світі. Як я міг щось тобі наслати?..
Катруся всміхнулася гірко-гірко. Захиталася, Адам злякався: от-от упаде. Вона не впала, тільки раптом опустилася на коліна.
– Адаме, я ж знаю, як ти мене осуджуєш за мій гріх. Ну прости, прости, Адамчику… Прости, дурню проклятий. Я ж більше вже ні з ким, крім чоловіка свого, Федота… Що ж ти простити не міг!
Вона майже вже ридала. Гарячка-пропасниця, видно було, била, витрушувала її всю. Змарнілу, розпатлану, страшну. Не схожу на себе саму.
– Я би сама Федоту призналася, так боюся, що й він не простить… З ким же я остануся така… Дітиська ж малі ще… – І по хвилі: – У мене рачище не кишку, душу з’їдає…
– Я нє… То не я… Не я… Нє…
Адам затрясся, заплакав. І став тоже на коліна перед жінкою, яку любив усе життя, яка зараз простягла до нього руки. Схожа на дерево, що просить його не рубати. А що він міг?
– Я уже давно простив… Майже одразу… Я тобі не суддя… Направду дурний, раз узявся судити…
Зойкнули майже одночасно. Потяглися одне до одного.
– Адаме!
– Катрусю!
Вони тоді вперше обнялися. Не так, як досі, коли Катруся могла жартома тернутися, а то й пригорнути, мовби на ходу. Притислися міцно, стоячи на колінах.
Адам трусить старечою головою, щоб струсити той болючий спомин. Який ніколи не загоїться, не зникне, не відійде, скільки б не просив.
Але він мусить ще раз пережити ту останню їхню зустріч. Коли його Катруся вернулася додому. Вмирати. Адам пару разів за ті місяці збирався поїхати до Луцька в ту лікарню, де вона лежала. Та так і не зібрався. Боявся. І не знав, як до того міста дістатися. І лякався, що жодного слова розради не знайде, щоб помогло. Тільки Федота часто питав, як там Катруся. Мав надію, що станеться диво. Молився за те – і вдома ввечері, і вранці, і вдень на пасовиську. До церкви ходив, ставав у куточку й молився. Дива не сталося, і Адам відчував, як росте його вина. Як його самого роз’їдає страшна болячка з клешнями – саме так уявляв її Адам. Підбиралася до нього і шкірила зуби. Тягла клешні й хапала його.
Він зайшов до сусідської хати. Катя лежала на ліжку, і погляд її, здавалося, теж усох. Була геть не схожа на ту, яку він знав. І любив. Та він любив і таку, зболену. Почорнілу й худющу. Він плакав, не випускаючи сліз зі своєї середини.
Присів коло ліжка, взяв її руку у свою, бажаючи одного – щоб до нього перейшла та болячка. Перелізло рачище.
Сказала:
– А мені вже не страшно. Зовсім не страшно, Дамчику. Ти ж мене не забудеш, правда?.. Шкода, що діти не виросли. Та вже якось Федот доведе до пуття. Прости, що я таке на тебе наговорила… Хіба ти міг бути винним… Блаженний мій…
– Нічого, нічого…
Адама затрусили ті слова, які вона сказала потім, із вимученою усмішкою. Наче та усмішка з вікна прийшла, разом із сонячним променем, що до хати заглянув.
– Ти, Адамчику, доки житимеш, принось мені на могилу бузок. Принось, він мене грітиме. Коли ти дарував – од нього тепло йшло. Як од дитини.
– Я тобі ще не раз у цюю хату принесу, – пообіцяв Адам, певен, що так і буде.
Не приніс. Бо Каті, Катрусі, Котенятка вже не було, коли без біля його хатини зновика навесні запахтів.
Адам сам викопав той без біля ферми й посадив на місці свого, який вирубав, коли дізнався про Катрусину зраду. Як помирився з Катею, відчув: не може жити без бузку-безу. Порожньо без нього у дворі. Посаджений без прийнявся. І з того, що раніше ріс, молоді пагінці потяглися.
Буйний був тої весни без-бузок. Тільки, мабуть, без жодної квіточки з п’ятьма пелюстками, котрі щастя приносять, – він любив такі знаходити перед тим, як дарувати їй букет.
Потім Адам викопав два паросточки з куща під своїм вікном і посадив на могилі Катрусі. Теперка там цілий великий кущ. Хто ж його доглядатиме, коли Адама не стане? І Федота вже нема. Діти їхні давно дорослі, пороз’їжджалися по світах, на проводи хіба навідуються, та й то не щороку.
«От я й попрощався з тобою, Катрусю», – думав Адам.
Він знав, що уже не засне. І не задрімає. Що ж його робити? Запалити грубку? Ни зігріється, відчував, та й не вельми йому зимно. І тут він приречено постановив – треба йти. До Єви. Бо ж подумає про нього хтозна-що. Виходить, що втік, а хіба він хтів утікати…
Адам устав, запалив світло. Пів на четверту. Поспішно, мов на пожежу, вдягнувся. Сердився, що не може втрапити рукою до рукава куфайки. Врешті втрапив і, вже вдягнутий, ополоснув водою лице. Що б його взяти ніби як на подарунок тій общипаній Ружі, та ще й Красній? Тут він пригадав: кішка! Таки знайшла учора ввечері дорогу додому. Певно, там її жде той котисько, не те що його Єва не жде… Адам відчував: добре було б, якби ждала.
Адам узяв кицьку, котра зістрибнула з печі й терлася об його ногу, і рушив у свій похід. Уже надворі подумав, що кішка кішкою, а без подарунка невдобно. Тупцяв на місці й раптом вирішив, що ще принесе до Єви. Зайшов до хліва, запалив світло. Його штири курки, які зосталися на хазяйстві, ще сплять. Повагавшись трохи, Адам підійшов до сідала й вибрав білу з чорним комірцем коло шиї. То найліпша несучка. Тепер для них обох нестиме яйця. Потому й тих трьох забере.
Курка сердилася, мабуть, що так рано розбудив.
– Та вже пора, – мовив Адам. – Я оно не сплю, то чого тобі спати? Ти ж рання птиця. Так і сонце проспиш.
З куркою під однією пахвою і кішкою під другою Адам ішов через півсела. Туптали ще спали, оно десь тилько блимає вогник.
Певно, там дитина мала є. А може, комусь тоже не спиться. Кішка тихо замуркотіла, а от курка далі сердилася.
– Цить, – наказав Адам. – А то сьогоднє ж до супу підеш. Ци в борщ. Я ни подивлюся, що ти добра несучка.
– Ко-ко, – сказала курка. – Ко-ко-ко.
Себто: що там ти патякав! Адам подумав, що треба було кубло куряче в хліві помацати, може, є свіжі яйця.
Врешті-решт, супроводжуваний гавкотом сільських псів, яких він також розбудив, Адам дістався Євиної хати. Спинився коло воріт. Нащо він приперся так рано? Шкода, що в Єви нема біля самої хати лавочки, як у нього, тико за ворітьми, а там не-вдобно сидіти отак посеред ночі. Адам став на подвір’ї, потім прихилився до яблуні. Та так довго не настоїш. Холод заповзає під куфайку, під штани. Осінь – то тобі не літо. Тоді би постояв. І нащо було ту женячку на осінь вигадувати… Нарешті він зрозумів, що в нього два шляхи на вибір: або вертатися додому, або будити Єву. А то пропаде ні за цапову душу. Холодно. Як додому вернеться, то чи й вернеться… раз уже прителіпався… Та й чи кішка його знайде дорогу до того кота… Будити Єву тоже не-вдоба. Чого те старе так довго спить? І тут Адам здогадався, що, може, й не спить, тико світло економить. Або ліньки з-під перини вилазити, оно які в неї теплі перини, не те що в нього одіяльчина сяка-така, латана-перелатана.
Адам пустив на землю кішку й загадав: якщо побіжить до Євиних дверей, то і йому тут оставатися. Погладив рукою курку. Кицька побігла до дверей. Знала дорогу, негідниця, звикла вже в теї двері заходити.
Мовби і його за собою кликала.
Адам потупцяв на місці й рушив. А що мав робити, як ноги самі за кішкою пішли…
І все ж він не відразу відважився постукати у вікно. Спершу поторкав двері. Коли натис на клямку, вони легко відчинилися. Ну, а другі двері, ясно, були не замкнені. Адам зайшов до хати й прислухався. Тихо. Мо’ , Єва віддала Богові душу? Цього тільки не хватало на його голову.
Адам пустив на землю курку і пройшов до кімнати. Побачив, як біліє у темноті сива Євина голова. Спить, слава Богу, жива. Він не знав, що Єва, зморена безсонням, десь із півгодини як заснула. Якраз коли Адам заходив на її подвір’я.
Адам у темноті намацав очима стільця й присів на нього. Так він сидів довго, боячись поворухнутися. На кухні поворохобилася трохи курка і собі стихла. Нарешті Єва заворушилася, закректала. Адам подумав, що, чого доброго, перелякається як побачить, наче хтось сидить, і сказав:
– Не бійся, Єво, то я, Адам.
Єва таки злякалася. Сіла на ліжку схарапуджена.
– Господи Боже мій, як ти тут опинився, Адаме?
– Як, як, – сказав Адам. – Як у тебе двері не засовані, то треба ж було комусь Ружу повартувати.
– Та кому тре’ таке добро, як я, – Єва дрібно засміялася. – Велика манація, якби і вкрали. Хіба довелося б кістки збирати та назад нести. А яке лихо тебе так рано приволокло?
Адам погадав, що якби розказати, що цеї ночі пережив, Єва здивувалася б. А може, й нє… Та чи й треба їй оте, що він передумав і перезгадував…
– Та я ото, тойво, кішку тобі приніс, – сказав зрештою Адам. – Вельми вже до твого кота просилася.
– Кішка… До кота, кажеш, просилася… І не могла ранку діждатися…
– Та ж ни могла… А ще я тобі курку приніс. Найліпшу мою несучку.
– Та чи в мене курей нема…
– Тепло в тебе, – сказав Адам. – Не те що в мене холодрига…
– Напалив би грубку, і в тебе тепло було б…
І тут Єва замовкла і вперше подумала, що ото ж треба було стільки прожити, щоб діждатися такого Адама. Але якось не зі злом і навіть не зі співчуттям до самої себе…
«Де ж ти був досі, Адаме?» – подумки спитала Єва.
Розділ 21
Максим Качула не з’явився у квітковій крамниці ні в суботу, ні в неділю. Зате в ці дні незмінно вигулькували незвичні покупці – тепер вже інші – і знову викупали всі квіти, що лишалися. Їхній приїзд перетворювався в дивний обряд. Але тут Ліза завважила: перші два дні двоє з’являлися під обід, а в наступні – після обіду, ближче до закінчення робочого дня. Вони мовби вгадали бажання Лізи. Бо якщо ті люди, які приходили до крамниці в обід чи після обіду, заставатимуть лише порожні прилавки і полиці, то чи не відіб’є це в майбутньому інших потенційних клієнтів? Не вічно ж у неї викуплятимуть усі квіти, колись же ця благодійницька комедія мусить скінчитися. Щоправда, за цей неповний тиждень Лізин заробіток, вона підрахувала, мав значно зрости, а в неділю хлопець із фірми, який забирав уторговані гроші, вручив їй конверта і сказав, що це премія за добру роботу. Ліза відкрила конверт – там лежало п’ятсот гривень. За шість днів! Гарна премія.
«Можна жити», – подумала дівчина.
Хлопці, які забирали квіти оберемками, поводилися як звичайні покупці. Розмовляли привітно (а ті, що приїхали в неділю, ще привітніше), жартували, кидали компліменти. Так реагувало на неї багатенько молодих людей, котрі зазирали до крамнички. Єдине, в чому вони не признавалися, – навіщо й для кого купують квіти. Ліза добре знала закони нової, не совкової торгівлі. Втім, ту, давню, вона й не застала. Вона не тільки віталася до всіх, хто приходив, а відразу прагнула чимось зацікавити, звертала увагу на особливості квітів і вазончиків. А ще була її усмішка, яку Степашко називав сонячною.
Від одного з покупців Ліза якось заслужила двозначний комплімент:
– Ви така безпосередня й хитра, що хочеться купити.
– Хіба безпосередня людина у вас неодмінно щось може бути хитрою? – Ліза справді здивувалася.
– Ще й як може, – сказав чоловік. – Ну, не ображайтеся, вважатимемо, що це вас не стосується. А букет у вас я таки візьму. Ось цей.
Але такі покупці були не всі, а то Ліза жвавіше продавала б свій пахучий сезонний товар.
Ну а «жентельмени» просто купували, бо їм треба було брати, бо їм так веліли. Хвалили квіти, бо їм наказали. А може, й не наказали, та все ж мали щось говорити.
Ліза помітила, що й Степашко, який завітав до крамнички, насторожений.
Раптом її вразило відчуття: вона таки не хоче, щоб Степан і Максим зустрілися. Не тільки в магазинчику, будь-де. Чому? Ліза не могла відповісти, а здогад її злякав.
Ні, ні і ще раз ні. Вона лише раз у житті бачила того Макса. Того мажора, яких у Києві тисячі. Накачаних і нахабних. Їй нема до них діла, а якщо комусь із них є діло до неї, то це його справа. Вона завжди зуміє дати одкоша.
Так переконувала себе Ліза. І доки переконувала, повітря наче чимось наповнювалося. Не запахами, а чимось, що не пахло, не промовляло, не звучало, але жило. Вже жило. Звідки воно взялося, таке відчуття? Треба швидше його позбутися.
Звісно, в тому секторі їхнього ринку, де Ліза торгувала, було багато інших крамничок, кіосків, яток. З жінками й дівчатами (переважно дівчатами) Ліза спілкувалася. Час від часу вона заходила, а вони заглядали до неї. І раптом перестали заглядати. Вона старалася в робочі години сидіти у своїй крамничці – раптом хтось прийде по квіти? У кого весілля, хрестини, ювілей чи просто побачення. Кому заманулося мати вдома ще один вазончик. Подарувати квіти, хоча б з нагоди примирення з кимось чи просто гарного настрою.
А тут Ліза помітила (чи їй здалося), що сусідки в останні дні аж надто дружно перестали заходити. Коли в суботу ті нахаби в черговий раз навалом вигребли в неї весь пахучий і квітучий товар, Ліза замкнула крамничку й побігла до сусідки по ряду, Лесі, котра продавала посуд.
Між ними відбувся діалог, в якому Ліза потім довго шукала підтекст.
Ліза:
– Привіт, подруго, як справи?
Леся:
– Ліпше всіх. А в тебе?
– У мене ще ліпшіше. Ти помітила, що в мене з’явилися хвеноменальні покупці?
– Ну?
– Що «ну»? Щодень купують усі квіти. Одні й ті самі телепні.
– То й радій. Маєш прибуток.
– Тебе це не дивує?
– А чого б мало дивувати? Купують то й купують.
– І відразу всі…
– Якби у мене хто відразу купив ці чортові горщики й каструлі, я б тільки пораділа.
По паузі Леся:
– Що, справді купують? Всі квіти?
– Не віриш? Піди глянь. Як казав мій учитель, одна торрічеллієва пустота.
– Хтось у тебе закохався чи що?
– Я не знаю, – збрехала Ліза.
– Так, Лізок… Спитай, може, їм мої горщики або миски треба…
Ліза запідозрила: Леся щось знає. Щось знає. Про неї і тих загадкових покупців. А може, й про Макса. Звідки? А може, їй наказали не дивуватися? Мовчати й не дивуватися. Не сунути свого носа куди не слід.
– Бувай, подруго, – сказала Ліза.
– Бувай.
– Ти щось знаєш?
– Що?
– Про мене.
– Знаю. В тебе з’явився чувак. Уже пару місяців як ходить. Довготелесий і худющий. Тичка тичкою. Горщики й чашки можна вішати, як руки розставить. Щаслива ти, Лізко, от і дурієш… Чи в тебе є вже хтось інший?
– Все, – сказала Ліза. – Чао-какао.
І пішла. А що «все»? Більше не зайде? На весілля зі Степаном не покличе Леську?
«Швидше б кінчилася ця комедія», – подумала Ліза.
У понеділок вранці вона відчула, що їй не хочеться виходити з дому. Може вона хоч один вихідний повалятися в ліжку?
Але через півгодини настрій у Лізи круто змінився. Їй захотілося, навпаки, вийти кудись. Їй захотілося… Захо… тілося… Перевірити, чи десь не чекає той… Інший чувак, як сказала б Леська… Вона… вона стала потроху наводити марафет, а далі й збиратися… Ну пройдеться, проїдеться до центру, на Хрещатик чи Володимирську… Чи й на Банкову… Біля якої, певне, знову мітинги… Щось побачить… Може, й купить щось… Хоча б вип’є кави… З кимось чи сама. У неї є цілих зайвих п’ятсот гривень. «Моя премія за доблесну працю», – посміхнулася Ліза. І вона таки вийшла і пошпацірувала до метро.
І почула знайомий голос:
– Щось ви довго спите, принцесо…
Звісно, то промовляв з-за відчинених дверцят свого джипа він. Той, той самий. Липкий страх враз огорнув Лізу. Все похололо і затерп живіт. На додачу й ноги. Але це… Це був приємний страх. Як у дитинстві – страх-дражнилка.
Вона пішла далі, не повертаючи голови.
– А привітатися? Доброго ранку, Лізо. Чи вже й день?
Ліза спинилася. Глянула в той бік. Звісно ж, біля неї їхав його джип з відчиненими дверцятами. Як тиждень тому. І їхатиме далі, зрозуміла Ліза. І йому плювати з високої каланчі, що хтось там роздратовано сигналить ззаду.
– Ну, доброго дня, – сказала Ліза.
– Тепер інша справа, – сказав Макс. – Тепер ви чемна дівчинка. Може, чемна дівчинка сяде поруч з дядьком Максом? Який простовбичив дві години, чекаючи вашого виходу… У робочий час…
«Дві години!» – серце у Лізи ледь не вистрибнуло.
– Нам не по дорозі, – сказала Ліза.
– У мене інша думка, – заперечив Макс. – То сядете?
– Не маю бажання.
– Ви ж уже переконалися, що я не викрадатиму. Можете подзвонити подрузі чи ще комусь. Назвіть ім’я й прізвище, щоб знали, якщо вас оголосять у всеукраїнський розшук…
Він явно кепкував. Нахабнішав на очах. Ліза спинилася. Спинився і він.
– Можете мене викрадати, – сказала Ліза. – Ви все можете. Але я вас поки що попрошу про одне – перестаньте знущатися.
– Я знущаюся? – Лізі здалося, що його здивування непідробне. – З вас? Чим?
– Чим? Навіщо ви купуєте щодень всі квіти?
– Я купую?..
– Не ви, так ваші гевали, – сказала Ліза, хоч хлопці, які забирали квіти, були зовсім не гевалами.
– Добре, – сказав він. – Даю слово. Віднині жодної квіточки. Навіть півквітки. Тепер сядете?
– Ні, – сказала Ліза, але зовсім не сердито, і за це розсердилася на себе.
– Що ж, бувайте, – сказав Макс. – До зустрічі, дика гордячко.
Зачинив двері й поїхав. Рвонув з місця! Здимів. Серце в Лізи раптом заспівало. Господи, що ж це таке? У неї противно тремтять коліна і руки, але вона… Вона отримала перемогу. Над собою і… Тут Ліза розуміє – і над ним також. Над цим нахабним мажором. Тепер він дасть їй нарешті спокій. Перестане купувати квіти. Не буде прибутку й премії, які звалилися на неї?.. Ну й нехай. Якось проживе без них. У неї є її коханий.
Степан. Степашко. Степашечко. Степанурчик.
Зараз вона набере його номер (в нього урок? то й що?) і розкаже про свою перемогу і свободу. Обоє порадіють.
І тут Ліза почула чийсь голос. Доволі приємний (чого там) голос: «До зустрічі, дика гордячко». Цей так не дасть їй спокою, не залишить, не перестане переслідувати.
«Що ж мені робити?» – подумала Ліза і вирішила, що нічого не треба робити. Якось саме вирішиться. Розсмокчеться. Зникне. А вона проведе сьогоднішній день, як їй хочеться. А тут хочеться радіти. Головне, й надалі тримати марку. Ну, це вона, виявляється, вміє.
Ліза побродила по бутиках. І приєдналася до якогось мітингу. І щось навіть крикнула. Ліза викликала на Хрещатик ще одну подругу – Славцю – й шиконула з нею в кафешці (чи барчику) на цілих навіть не п’ятсот, а вісімсот гривень. Трохи сп’яніла від випитого винця. А ще трохи… від цього тримання марки (марочки, ха-ха) і від просто гарного настрою, від якого навіть доволі прохолодна осінь ставала теплішою. З тим і поїхала додому.
Дорогою подумала: «Ну, де ти, мажорчику? Може, підвезеш?»
І посміхнулася. Розкуто. Вона тепер нічого не боялася.
У вівторок вранці Ліза вийшла з дому (невже знову чекатиме, подумала) й остовпіла. Вся доріжка від її під’їзду і до вулиці була всипана квітами. Ліза спинилася. Стояла, а в голові раптом закрутилася мелодія, а потім і слова дурнуватої пісні, яка їй колись подобалася, «Мілліон алих роз». Але тут вона побачила ці троянди не з вікна, а біля своїх ніг. І не лише червоні троянди, а й білі, рожеві. І не тільки троянди, а й гвоздики, хризантеми й гербери.
І ще якісь, назви яких навіть вона, квітникарка, не знала.
«Він розкидав ті, що купили “гевали”», – подумала Ліза геть обурено.
Але придивившись, зазначила, що то не її квіти, не з її крамнички. До того ж свіжі. Свіжісінькі. Ще не встигли зів’янути. Розкинуті явно сьогодні вранці.
«Твою дивізію!» – Ліза ледь не присвиснула.
Дівчина не знала, що робити. Може, квіти призначаються не їй, а комусь іншому? Однак відчувала – саме їй. Невідомо, чи тут є мільйон, але багато. Треба йти. Ліза й пішла, обережно, боячись наступити. За нею йшли якісь жінки, дивувалися, а вона почервоніла. Густо-густо. Назустріч трапилася сусідка, тітка Люда. Сказала:
– Що ж це таке? Ти не знаєш, Лізо? Хтось жениться чи, може, не доведи Господи, помер?
– Не знаю, – сказала Ліза.
«Я померла і народилася», – раптом подумала вона.
Знайомий джип знову стояв біля тротуару. Відчинилися дверцята.
– Доброго ранку, – почула вона.
Прошептала:
– Доброго ранку.
Хотіла випалити гнівно, а вийшло пошепки.
Вона пішла далі, а він рушив. На своєму суперджипі.
– Сподіваюся, я вас не образив? Сядете? Просто підвезу на роботу.
Ліза не відразу, не відразу, не відразу, але сіла поруч з ним. У голові в неї виникали хаотичні думки, слова, наштовхувалися одне на одне, породжували дику, справді дику какофонію. Вона знала це слово. Воно раптом припливло чи прилетіло звідкись. Какофонія. Какофонія. Кака…
Їхали мовчки. Кілометр, два. Ліза не витримала й спитала:
– Чому ви мовчите?
– Боюся щось сказати. Боюся, що ви накажете спинити машину. Тому й мовчу.
«Він бреше чи каже правду?» – спитала себе Ліза і не знайшла відповіді. А хотіла б знати.
Вони рухалися в щільному потоці машин. Дорогих і не дуже. Дорогими їхали господарі всього міста і цього життя. Чи й вона вже його господарка? Пані. Мадам. І як там ще… О, леді. Леді Ліза, хитра підлиза. Безпосередня і хитра, як сказав той чоловік… Вона така?
Рух машин сповільнився. Через пару хвилин вони вже поповзли, а потім і зовсім спинилися.
– Проклята пробка, – сказав Максим. – Чи українськи. Корок?
– Може, – відказала Ліза. – На метро я уже б доїжджала.
– Вибачте. Я стараюся у години пік не їздити, але сьогодні особливий випадок. Ви, звісно, в цьому не винні.
– А ви винні, – нахабно вимовила Ліза. – Будете знати, як підвозити таких, як я.
– Заради таких, як ви, можна й витерпіти пробку чи корок. Тільки не ображайтеся, будь ласка. Я кажу правду.
Ліза чула чимало приємних слів. Їх казали ті, котрі в неї закохувалися. І хто не закохувався, вдавав любов, удавав почуття. Навіть коли знала, що кажуть неправду, обдурюють, або кому просто не вірила, їй було приємно чути такі слова. Ну, приємно і все. Лоскотно на душі. Вона була дівчиною. Але вже не такою наївною, як раніше. Вона була жінкою, хай ще не зовсім дозрілою. Яка інтуїтивно відчуває радість, наближення щастя, але й небезпеки.
Хлопці вміли й не вміли казати всілякі просто слова й компліменти. Ліза почуті слова сортувала, сприймала або не сприймала, викидала або засовувала у далекі куточки пам’яті. Чи брала відразу до серця.
Слова Максима Качули звучали якось особливо. Вони мовби притягували до себе і в той же час просили вірити тому, хто їх вимовив. Вони роззброювали.
«Ну чому в мене такі відчуття?» – Ліза вдихнула ледь вловимий запах дорогих парфумів, ні, не парфумів, які йшли від цього чоловіка в дорогому салоні дорогої машини, а мовби від самої машини, від чогось такого, що давно поселилося в ній і тепер як там позапрошувало поселитися і Лізу. Треба якось захищатися. Вона тоне в чомусь липкому і водночас ніжному. З нього слід вибиратися. Негайно. Але як?
«Заради чого ти брешеш?» – Лізі хотілося спитати це, щоб позбавитися незрозумілого зачарування й несподіваної довіри.
Не спитає. Не тільки тому що це неввічливо. Несподівана думка пронизує її мозок: «А раптом такі, як він, теж можуть закохатися?»
Вона ще подумала: «Не сміши, Лізо».
Але чому «не сміши»? Можуть закохатися і мажори. Можуть. Правда, не в таких, як вона. У них своє коло, для них призначені довгоногі грудасті красуні. Або доньки таких же олігархів. Пахучі, як тисячі апельсинів. Напарфумлені по самі вуха.
«Ну от, ти, здається, готова повірити у казку про Попелюшку, – подумала Ліза. – Не сміши, не сміши, Лізок. У тебе ж є голова на плечах. Ціла головешка. Правда ж, мамо Павлинко?»
Згадка про маму-бабусю трохи заспокоїла. Вона придумає, вигадає, як від нього відкараскатися.
– Лізо, – озвався Макс. – Не ображайтеся, але хочете відгадаю, про що ви думаєте…
– Спробуйте, – дозволила Ліза.
– Ви думаєте про те, навіщо ви мені потрібна. Не заперечуйте. – А я й не заперечую, – сказала Ліза. – Я справді про це подумала. Може, скажете навіщо? Тільки правду, якщо можна.
Він відповів також не відразу. Машина рушила і вже поволі повзла в колоні таких же господарів життя, іноді залежних від банального міського транспортного корка. Все ж він їхав у машині, а не йшов чи тиснувся у вагоні метро, або салоні маршрутки, або ще гірше – тролейбуса. І в якій машині!
Нарешті вимовив:
– Якщо правду, то я й сам не знаю. Щось таке… Якщо скажу, що ви час від часу з’являєтеся перед очима, навіть коли я мчуся за містом, ви не повірите. Я в ці дні дуже хотів бачити вас і обдумував, як це ліпше зробити, щоб ви вже назовсім не відштовхнули. Тому й придумав і цю купівлю квітів, і квіти на доріжці. Пробачте, що вийшло якось не так…
«Або він хитрющий, або… А що “або”? Здається, ти вже віриш у його любов?»
Ліза думала, а збентеження не проходило. Ставало дедалі відчутнішим. Якби хтось щось підказав…
– Ви мені не вірите?
Він простяг до неї руку, але не торкнувся її руки.
– Не знаю, – чесно сказала Ліза. – Може, й вірю. Але в мене є хлопець, якого я кохаю. Ви ж знаєте про це…
– Що ж тоді накажете робити мені?
Максим не вигукнув, а спитав якось так, що в Лізи мурашки побігли по спині. Їй раптом не знати чому захотілося погладити його руку, що спинилася на півдорозі до неї. Звісно, не погладила. Зніяковіла від такої думки.
– Ви дозволите іноді навідуватися до вас? У магазинчик, зрозуміло.
– Навіщо?
– Не знаю. Щоб вас побачити. Може, вам чимось треба допомогти?
– Нічим. І не купуйте більше квітів.
– Гаразд, не буду. Я ж дав слово. Я попрошу вас лише про одну послугу. Ви зі мною пообідаєте. Лише раз.
– І ви дасте мені спокій?
– Так. То згода?
Ліза згодилася. Лізі зараз хотілося тільки одного – щоб швидше закінчилася ця дорога. Вона подумки подякувала, коли він звернув на якусь бічну вуличку. Вони майже вчасно дісталися до її ринку. Макс зупинився коло крамнички і сказав:
– До майбутньої зустрічі на обіді. Ви дали слово.
– Я пам’ятаю, – сказала Ліза.
Машина рушила. Ліза провела поглядом по ряду крамничок. Побачила Лесю, яка стояла біля своєї крамнички й дивилася на неї.
Ліза кивнула їй головою, угледіла, як Леся посміхається, і прожогом кинулася до дверей своєї крамнички. Тремтіли руки, коли вставляла ключа в замок.
Вбігла всередину, впала на стілець і опустила голову на прилавок. І тихо заплакала.
