Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)
Ліза підійшла до портрета й занурилася у квіти. Заховалася в них. Готова була геть сховатися.
Потім одвернулася. Кімната раптом попливла. Ліза опустилася на стілець.
«Може, я вагітна?» – подумала Ліза і далі: «Це було б доречно, дуже доречно».
Їй не вистачає сина. А може, доньки. Навіть двох одразу. Яких вони привезуть до Степанкових батьків. Вона ж там не була в них, все відкладала й відкладала. Передавали їй привіти, і вона передавала.
Ліза сиділа й дивилася на стіну, потім глянула у вікно. Їй було добре, і чогось вона боялася. Зрозуміла: боїться себе самої, нової, такої, яка щойно народилася. Чи вистачить у неї сили такою й залишитися? Ліза не знала, і це її лякало. Відчувала, як щось млоїть всередині. Вона шукала опори, але була в кімнаті сама.
Згадала: на стіні ж інша Ліза. Щаслива, закохана, тої пори, коли ранньої осені до її душі завітала весна. Дівчина повернулася до світлини. Здалося: Ліза зі стіни дивиться вивчально й насмішкувато.
І підбадьорливо – з тої осені-весни.
– Ну, привіт, подруго, – сказала Ліза. – Ти ліпша, ніж я. І не дивися так… Скоро до мене все одно поїдеш.
У кімнатці тільки й було, що стіл, шафочка, етажерка з книгами й ліжко. Ліза подумала, що ліжко досі не освячене їхнім коханням, а тепер, певно, й не буде – його ж не забереш із собою до Києва.
На столі лежав стосик книжок, а збоку товстенький зошит у світло-зеленій обкладинці. Ліза здогадалася, що то Степанів щоденник, од читання якого він застерігав. Сіла за стіл, підперла щоку рукою і стала інтенсивно боротися зі спокусою прочитати цей щоденник. Чи хоч сторіночку з нього. Там же, певно, той бевзь щось писав про неї. Щось таке, чого не хотів, щоб вона читала.
Ліза сиділа й сиділа, щока, котру підпирала, от-от мала впасти. Сама собою, бо вона явно не хотіла, на відміну від Лізи, читати чужого щоденника. «Не ступай точно в чужий слід, не радій чужому горю і не зазирай без дозволу в чужу душу», – казала колись мама-бабуся Павлина.
Але ж Степанко їй не чужий, уже не чужий. Вона його робила чужим і не змогла.
Ліза раптом пригадала, як в іншому селі, там, на далекій Волині, коли вона гостювала, то хтось помер і бабуся Єва зібралася йти на похорон, а Ліза напросилася з нею – вона ще ніколи не бачила, як ховають людей, хіба по телевізору. Бабуся Єва сказала, що нічого хорошого в тому нема, але все ж дозволила піти. Лізі запам’яталося, як чужого, ще не зовсім старого чоловіка виносили з хати і тричі піднімали труну над порогом. Як ішли вервечкою жінки в чорних хустках. А найбільше слова, які раз у раз крізь плач промовляла дружина померлого: «Ой як же ми без тебе будемо жити, наш рідненький, ой хто ж нам порадить, хто порятує, мій чоловіченьку, од напасті й чорноти великої, хто ж то підкаже, як далі жити…»
Не було кому підказати тепер і Лізі.
«Я сама собі підказала, – подумала вона. – По-дурному, але підказала. І як же я житиму без того палацу, без дорогущих машин і дорогущих речей? А отак і житиму, як мама-бабуся жила, як бабуся Марина живе».
Тут вона почула жалібний голос. Квилила та чужа жінка. В далекому селі. Промовляла щиро чи просто ритуально, бо так треба було. А може, й справді не уявляла свого життя без чоловіка, за тілом якого йшла згорьована…
«А якщо Степанко ще живий і я жива, – подумала Ліза. – Ну Боже ж мій, де взялася та любов на мою голову? Що з нею робити, і що зі мною робити, я проста київська дівка, дівуля, що ж я роблю… Може, ще не пізно втекти?»
Вона підвела очі й поглянула на свій портрет. І тут їй здалося, що та Ліза посміхається тепер трохи глузливо. І каже їй, теперішній: ти мені чужа. Чужа, якщо хотіла і досі хочеш продати своє щастя, якого зазнала. Продати за той же палац, маєток, діаманти, за багато що… Не раз чула Ліза слова: «Це мій бізнес». Її бізнесом виявилася власна душа. Не продаж квітів, бо то були чужі квіти, які приносили прибуток власниці крамнички, а душа і любов. Вона б за них вторгувала дуже багато. Може, більше, ніж той дядько з бородою, якого бачила на картинці. Як там його… Щось мекаюче. Ні, мекаючим було в того, хто купував душу. Ліза згадала про бабину козу. Треба глянути на те диво природи, про яке розповідав Степанко.
Але коли вона підвелася, погляд знову впав на зошит у світло-зеленій палітурці. І тут вона пригадала, що десь читала, як якийсь чоловік, здається, письменник, перед одруженням дав прочитати свій дуже відвертий щоденник майбутній дружині. Як та була шокована і все ж вийшла за нього. Ліза… Ліза пригадала, що колись у школі про цей випадок розповідала їм вчителька. І що письменника звали Толстой. Лев Толстой. А його дружину Софією.
«Ну, Степанко ж не Толстой, – усміхнулася Ліза. – І я не… не…»
Подумала:
«Зараз прийде Степанко…»
І кинулася до зошита. Вирішила: прочитає хоча б останній запис. Найостанніший. Коли Степан повідомив, що начебто закохався в іншу.
«3 грудня. Нарешті закінчується цей довгий день. Є прощена неділя, а яка була в мене? Я прощаю самому собі. Прощаю? Вчора була моя персональна поминальна субота. Вперше до чортиків напився. На самоті. Сьогодні дав слово, що більше не питиму. Ні сам, ні з кимось. Може, й дотримаю. Біда в іншому – я зрозумів, що я не тільки звичайна слабка людина, але й великий егоїст. Я не зможу бути щасливим тільки від того, що десь там буде щасливою з іншим Ліза. Я не просто страждатиму, а завжди бачитиму її поруч із собою. Пам’ятатиму її голос, її тіло. І чомусь здається, що навіть будучи щасливою з тим іншим, багатим, Ліза теж страждатиме. Покине його? Але ж це означає, що я двічі егоїст. Я бачив подібну сцену в якійсь “мильній опері”. Я не хочу такого “хепі-енду”, от яка біда. А чого я хочу? Я хочу бути поруч із нею, гладити її волосся, вдихати, мати її всю, до останньої краплини. Банально? А мені боляче. І вже розумію, що ніколи цього не матиму. Існує, існує якийсь вихід. Але, може, найбільша мужність сказати не їй, а собі, тільки собі: “Будь щасливою, Лізо”? І тільки цього й бажати? Може, це і є найвища любов? Але ж як болить…»
Ліза дочитала, відклала, стрімко закрила зошит. Невидима дуга здушила груди. Вона стала, як в тумані, шукати щось очима. І знайшла. Це була подушка, та подушка на ліжкові, на якій щоночі спав Степан. Її Степанко. Чому вона досі сюди жодного разу не приїхала?
Ліза кинулася на ліжко і впала обличчям на подушку. Вона вдихала запахи (його запахи!), а в голові лунали слова зі щоденника: «вдихати, мати її всю».
Вона мала його і матиме довіку.
Її привели до тями голоси. Вернувся Степанко? Ліза піднялася з ліжка, поглянула у вікно. І зустрілася поглядом з білим рогатим створінням.
Коза.
Частина п’ята
Розділ 33
Очікуючи на повернення і візит до неї Максима Качули, Ліза тремтіла в душі, як ціла хмара осикового листя. Вона усвідомлювала свою велику владу над ним, інакше він не поводився б так, не вів би вмілу й небезпечну гру із нею, простою, бідною київською дівчиною. Що гра була, вона розуміла все більше, коли пригадувала історію їхнього знайомства, взаємин. Він справді вміло (чи як умів), крок за кроком завойовував її. Але кілька разів – у понеділок, вівторок, середу – у вухах і мозку Лізи звучали слова Лії: «Подумайте, Лізо, як може він дозволяти так принижувати мене, якщо справді любить вас?»
Однак голос Максима був таки наповнений любов’ю, коли в середу ввечері Ліза почула в трубці його впевнений, мужній і водночас ніжний голос:
– Лізонько, я вже в Києві…
Ліза повагалася цілих півхвилини, перш ніж озватися, коли побачила на своєму мобільнику слово «Максим». Але телефон вперто не вмовкав. І вона за ці секунди вирішила: скаже відразу все, бо інакше… Інакше вона завтра здасться, або вночі кинеться з даху над вісімнадцятим поверхом. Вона попросила було Степанка, щоб він того вечора лишився з нею. Так певніше почувалася б під час розмови, хай і телефонної. Але потім вона буквально виштовхала коханого зі словами:
– Я сама, сама, сама… Сама все скажу йому.
– Лізо… – Степан дивився на неї жалісливо і… І захоплено. Щоправда, сказав: – Я боюся за тебе, Лізо.
– А ти не бійся. Я буду мужня, як сто тисяч спартанців.
– Горобеня моє, – сказав Степан. – Їх було триста. Хоч і проти великої армії, але триста. А ти будеш одна.
– Ні, не одна, – вперто сказала Ліза. – І бачиш, я навіть знаю, хто такі спартанці.
– Тоді тримайся, спартаночко. Нас чекають нелегкі дні.
– Ти маєш рацію. З моєї крамнички мені, певне, доведеться піти.
– Чому? Ти думаєш, що він…
– Він всесильний…
– Але не над нами, – довершив її фразу Степан. – Головне, що ти у мене є.
– А ти у мене.
Легко їм було казати. А тепер перед Максимовим голосом Ліза зробилася, відчула себе маленькою мишкою у нірці, в яку сунулася лапа кота. Тієї миті, коли задзвонив її смартфон, протягом тридцяти миттєвостей, навіть більше, маленька мишка Лізка ще не знала, що перед нею, що вона чує дихання не кота, а великого грізного тигра. Поки ж що вона почула його ніжний голос:
– Лізонько, я вже в Києві. Мчався на крилах не тільки в прямому сенсі. Вирушаю з Борисполя. Може, я відразу заїду до тебе? Я заїду по тебе?
Звичайно, він очікував почути тільки «так». Вона вже сказала своє «так» і мусила його підтвердити. Словами «Так, я тебе чекаю» чи іншими, подібними. «Я тебе дуже чекаю».
– Ні, Максиме, – сказала маленька мишка Ліза. – Давайте зустрінемося завтра.
– Але чому? Ми могли б разом повечеряти… Я дуже хочу побачити тебе – зараз, негайно…
– Я не можу зараз. Ми поговоримо з вами завтра.
– З вами… Ти знову кажеш мені «ви»? Що сталося, Лізо?
– Сталося, Максиме. Я… Я зрозуміла, що кохаю Степана і не можу бути з вами. Я була в нього, і він був у мене… Пробачте, будь ласка…
– Гарні у нас з тобою справи. – Голос Максима став не тільки розчарованим, а й виразно покрижанів. – Я зараз негайно приїду до тебе.
– Не треба, Максиме. Я…
Ліза ледве не вимовила «Я вас боюся» чи «Я боюся зустрічі з вами». Затремтів не тільки її голос, але й вона вся. Ще більше, ніж перед цією розмовою.
– Треба, Лізо, – твердо сказав Максим Качула. – Краще відразу все вияснити. Я зараз буду в тебе. До зустрічі, моя люба.
Він відімкнувся. Ліза міцно стисла свій мобільник, в якому жив голос грізного тигра. Що тигра – вона ясно відчула, збагнула якоюсь десятою чи сто десятою жіночою інтуїцією.
– Степанку, – жалібно сказала Ліза вголос. – Даремно я тебе відпустила… Даремно я тебе прогнала… Що тепер буде?
А що буде, вона зрозуміла, коли поглянула на портрет мами-бабусі Павлини. Та дивилася на Лізу і… і печально, але й підбадьорливо всміхалася. Ліза кинулася, схопила фотопортрет мами-бабусі й притисла до грудей. Вона тисла й тисла його, і раптом відчула, як їй стає тепліше і кудись зникає страх. Вона не почула голосу мами-бабусі «Я з тобою», але наче зримо відчула її присутність у цій маленькій квартирці. Світлини Степана в неї не було, він жив у її смартфоні, місяць тому Ліза за гроші зі свого «таємного фонду» купила дорожчий апарат, аби зазнімкувати коханого – вона була дитиною свого часу. Ліза поставила портрет мами-бабусі на стіл і подумки поруч поставила фото Степана. Вона була готова до розмови з Максимом Качулою.
Він знав, де вона живе, в якій квартирі, й Ліза знала, що він знає. Але здригнулася, вся напружилася, коли пролунав її деренчливий дверний дзвінок. Завмерла на якусь мить, а тоді поширше вдихнула повітря й пішла відчиняти.
За дверима стояв, пронизав її поглядом він сам. Один. Хоча Ліза відчувала – приїхав, як і належало людині його рангу, з охороною. Двері у їхньому під’їзді на сигналізації, отже, він знав, як їх відчинити. Як, звідки – про це годі питати. Одягнутий у дорогий костюм, хоча без краватки.
– Здрастуй, Лізонько, – сказав Максим і простяг до неї руки. Ліза відхилилася. Відступила в бік, пропускаючи його. У руках він тримав чималий пакет.
– Це тобі, – сказав Максим.
– Навіщо?
– Тому що я купив для тебе.
– Знову діамант?
– Даремно іронізуєш. І діамант, і дещо з одягу. Я думав, що вже можу собі це дозволити щодо тебе.
Ліза не відповіла. Якесь слово, наче незнайоме і їй, завмерло на вустах. Вони пройшли до кімнати. Він обвів поглядом її маленьке помешкання.
– Ось так ти живеш…
– Дуже бідно, як бачите, – сказала Ліза.
– Тоді тим більше варто поговорити.
– Про що, Максиме? Я бачила, яке життя на мене чекало.
Він відповів – не іронічно, не саркастично, не зневажливо – якось і вбивчо спокійно, і в той же час пристрасно:
– Ти ще не все бачила. Далеко не все. Ти навіть не уявляєш, яке розкішне і достойне життя тебе чекає.
– Чекало, – сказала Ліза.
– Ні, чекає, – Максим вимовив це голосом не те що впевненої людини, а так, наче іншого ніколи, ні за яких обставин і бути не могло. – Ти дозволиш присісти? Ми маємо поговорити.
– Якщо ви так хочете…
У Лізиній кімнаті крім ліжка і шафи стояли ще складане крісло-диван, на якому спала колись мама-бабуся Павлина, і два стільці. На крісло Ліза й показала рукою. Але Максим сів на стілець. Ліза присіла на інший.
Після невеличкої паузи Максим сказав:
– Як я зрозумів, твій Степан сказав тобі про нашу розмову з ним. Невже ти не зрозуміла, чому я щось там пропонував йому?
І далі Максим сказав – пропонував, бо думав про неї. Як і тепер.
– Чи платив за мене? За відмову Степана від мене? Гарна ціна! – Ліза вимовила це несподівано різко. Здивувалася і трохи злякалася цим словам.
– А якщо й так, то що? Я гадав, він буде задоволеним. Хоч ти маєш рацію – твоя ціна значно вища. Значно. Тому ти передумаєш.
– Ні, – сказала Ліза. – Я лишуся з ним. Це моє остаточне рішення. Вибач, але інакше я не можу. Я кохаю його. Може, й сама не знаю за що. Дуже прошу – вибач.
Вона підвелася. Підвівся й гість. Від Максима Качули йшов не тільки запах дорогих парфумів, а й інший – міцний чоловічий. І раптом Ліза відчула, що її хтось захищає. Мама-бабуся Павлина? Степан? Обоє?
Чи Бог від її персонального – вона пригадала, як зветься той спокусник на картині, – від її персонального Мефістофеля. Хоч вона навіть не Фаустина, а звичайна дівчина Ліза.
– Я теж кажу своє «ні», – сказав Максим Качула. – Ні твоєму вибору. Ти хочеш лишитися жити в цій – вибач, скажу прямо – конурі? Але я цього не хочу. Ти будеш або моєю, або нічиєю.
– Це погроза? – Ліза намагалася говорити іронічно, однак зрозуміла – нічого не вийшло. З денця її душі визирнув страх.
– Ну що ти, Лізонько?! – У голосі Максима була справжня іронія – це вона відчула.
І далі він сказав, що дає Лізі два дні для перегляду свого помилкового рішення. У суботу, особливий для них день, він приїде й забере її. Поки що житиме в одній із їхніх київських квартир. Тим часом буде оформлено шлюбний контракт, дуже вигідний для неї. Після цього вони поїдуть у Європу – вона побачить і Іспанію, і Швейцарію, за бажанням – Париж і Рим. Багато чого побачить. Різдвяні канікули проведуть на Сейшелах чи Мальдівах – за вибором. Офіційно шлюб можна зареєструвати і в цьому році, а можна і після Різдва, коли вони повінчаються. Як, Лізонько, хочеш. Він бажає, щоб все було законно, хай навіть і старомодно.
– Мені поки що буде досить, Лізо, що я люблю тебе, – сказав Максим Качула, – тому ніяких заперечень, вони не приймаються. І ніяких фокусів у ці два дні до суботи – ні з твого боку, ні з боку так званого нареченого. Його життя й безпека теж у твоїх руках. До речі, мої пропозиції йому лишаються в силі. До побачення, Лізо, я кохаю тебе, і ти будеш моєю. Інакше й не може бути, повір мені. До суботи.
Розділ 34
Коли двері за Максимом Качулою зачинилися, Ліза зрозуміла – вона в золотій клітці! Остаточно й безповоротно. Назавжди. Назавжди?
«Я перехитрю тебе, Максиме Качуло», – подумала Ліза.
Так, вона розпочне свою гру, на якийсь час прикинеться, що пристає на його умови, а там спробує вирватися із золотої клітки. Тим більше, якщо на руках у неї буде шлюбний контракт.
І тут щось неприємно зашкребло у неї всередині. Отже, вона таки готова зрадити Степанка, зрадити своє кохання, хай тимчасово, але зрадити. Для Максима Качули питання зради Лізою Степана не існує. Для нього Степан взагалі не конкурент, так собі, дрібна комашка, на яку й зважати не варто. Хіба що можна роздушити й не помітити. А для неї?
Усі, хто мав з нею справу, казали, що в неї потрясна інтуїція. Потрясна інтуїція підказувала Лізі, особливо після того, що вона почула: вирватися із золотої клітки буде нелегко, а то й неможливо. Отже, треба або скласти лапки й крильця, або боротися негайно.
Ліза подивилася крізь двері, і погляд впав на тумбочку в коридорчику. Там лежав пакет, залишений Максимом. Дівчина набрала його номер.
– Так, Лізонько, – озвався він майже відразу. – Сподіваюся, я тебе не образив?
– Ти забув у мене свій пакет, свою коробку, – сказала Ліза, зігнорувавши його запитання.
– Не забув, а залишив, – сказав Максим. – Все, що всередині, – твоє.
– А якщо я не хочу приймати твого дарунка?
– Спочатку хоча б відкрий. Подивися, що там. Все, Лізонько, до зустрічі. Не хвилюйся, і все буде добре. До речі, вже завтра можеш звільнитися з роботи. Я скажу тій бабі, щоб тебе гарно розрахувала.
– Ти хочеш насильно зробити мене щасливою?
– Просто щасливою, Лізо. На добраніч, люба. Я тебе цілую. Раптом щось шпигонуло Лізу. Укололо. Наче згадалося… Як вона раніше не подумала про це, дурна?..
– Зачекай, – майже вигукнула Ліза. – Я повинна тобі сказати… Я вагітна, Максиме.
Коротенька пауза і спокійно-іронічний голос:
– Хочеш сказати, від твого Степана?
– Так. – Ліза ледь не сказала: «А від кого ж іще?»
– І скільки? – голос Максима почувся виразно і водночас наче з іншої планети. Спокійний. Швидше, спокійно-відсторонений.
– Що «скільки»?
– Як давно ти вагітна?
– Я не знаю. Але вагітна. Я це відчуваю. Жінки це відчувають. – Отже, ти не знаєш. Тобто лише підозрюєш. Або й просто хочеш мене обдурити. Не треба, Лізо.
– А якщо це справді так?
– То й що? В суботу ми це з’ясуємо.
– Ми?
– Ну, ти сама. Ти можеш це зробити і до суботи. Без зайвих хвилювань, Лізо.
– А якщо я справді вагітна? Ти мене відпустиш?
– Лізо, не сміши. Повір мені, я добре розбираюся в людях. Якби ти була вагітна давно, то сказала б мені про це. Тому й запевняю – не хвилюйся. Повір, у нас ще будуть наші діти – гарні й розумні. Спочатку син, а потім донька. Чи навпаки.
– А якщо я втечу від тебе?
– Дякую, що попередила. Але куди, Лізо? У нашій країні щодня зникають десятки, а то й більше людей. Дев’яносто відсотків зниклих не знаходять або знаходять мертвими.
– Ти хочеш сказати…
– Я нічого не хочу сказати, окрім того, що я сказав, Лізо. Я не дам тобі зникнути. Колись ми вдвох будемо згадувати з усмішками ці наші пригоди. Все, Лізонько, бувай, і пам’ятай, що я тебе люблю. Дуже. До речі, я відчуваю, за тобою сумує Черрі. Я зараз скажу йому, що вже сьогодні бачив тебе.
Ліза відімкнулася. Зрозуміла: він перекрив і перекриє за будь-якої спроби втекти всі можливі шляхи. Та й де сховатися? У Києві можна вирахувати всіх її друзів. Крім того, заручником лишається Степанко. Вона могла б винайняти десь квартиру, Київ усе ж велике місто, в якому можна загубитися, переждати. Зачаїтися. Поміняти номер телефону. Але думка про те, що з коханим, не даватиме їй спокою. Справді, щодня передають про зниклих людей. Чоловіків. Треба втікати, зникати, розчинятися удвох. Але куди? Може, в село, до Степанових батьків? Там би знайшлася робота для обох, як не в селі, то десь у райцентрі. Та Максим Качула знав, де працює (працював) Степан, отже, вирахувати, звідки він родом, не так і складно. Виїхати за кордон? Проте ні в неї, ні в Степанка немає закордонного паспорта, а виробляти, навіть терміново, вже нема часу. Звернутися до поліції? Але що вона скаже? Про підозри щодо намірів сина одного з найбагатших і найвпливовіших людей України? Не сміши, Лізо. До того ж у нього, напевне, і в поліції все схоплено і охоплено.
Лишалося одне – приймати умови Максима Качули. Покірно чекати суботи. Проте після двох сьогоднішніх розмов – у квартирі й телефонної – Ліза не могла бути з ним. Не могла. Світ і характер Максима поставали зовсім іншими. І те, що могло бути далі з нею, мало інакший вигляд. Треба боротися, але як? Втікати, але куди? Думай, Лізо, чи в тебе думалка зламалася?..
Ліза сиділа, гарячково думала… І раптом згадала – у мами-бабусі Павлини є сестра. Її двоюрідна бабуся Єва. В далекому селі на Поліссі зі смішною назвою Туптали. Туп-туп… Ось куди вона «потупає», де сховається разом з коханим. Вона жодного разу не обмовилася перед Максимом, звідки родом мама-бабуся Павлина. Мами-бабусі вже нема на світі, отже, спитати не буде в кого. Там і перечекають лиху годину, і придумають, що робити далі. Там вони й офіційно одружаться, а то й повінчаються. Завтра вона збере всі свої запаси, яких повинно вистачити хоча б на кілька місяців. Збере манатки.
Ліза до пізньої ночі складала плани подальших дій і втечі. Вона недаремно любила детективи, чимало їх і надивилася, і начиталася.
Вранці вона склала найнеобхідніший одяг у сумку. Безтурботно розмахуючи іншою, маленькою сумочкою, вийшла з дому. Поїхала, як завжди, на роботу. Знала – востаннє.
У крамниці вона трохи попродавала квітів. Вирішила, що на щастя треба продати сім букетів. Після сьомого букета набрала номер власниці крамнички. Та відгукнулася на диво оперативно.
– Світлано Ігорівно, – Ліза постаралася надати голосові сумної (але не дуже) інтонації, – на жаль, я змушена звільнитися. У мене міняється життя.
– Я знаю, Лізонько, – голос у власниці був медовим. – З чим вас і вітаю. Ви хочете, щоб вас розрахували вже сьогодні?
– Так, – твердо мовила Ліза. – Вже сьогодні. В суботу ми вирушаємо в подорож.
– Це чудово, Лізонько, – схвалила власниця. – Просто чудово. Зараз вам доставлять розрахунок.
– І трудову книжку.
– Так-так. Я дуже задоволена вами («Особливо останнім часом», – подумала Ліза), тому випишу премію за вашу роботу. – І далі трохи вкрадливо: – Сподіваюся, ви не забудете у своїй новій якості, що я дуже добре ставилася до вас.
«Ще б пак, – подумала Ліза весело. – Бо знаєш, хто за мною стоїть. Знала б ти, що я задумала…»
– Так, дякую, Світлано Ігорівно. Якщо вам буде потрібна підтримка – звертайтеся, – закинула гачок-обіцянку.
Власниця зраділа ще більше, аж розчулилася.
– Ви справді диво, Лізонько. Бажаю вам щастя. Ви його заслужили.
«Чао-какао», – подумала Ліза.
Через годинку з хвостиком їй доставили і трудову книжку, і розрахункові гроші, і обіцяну премію. Коли Ліза вже за порогом крамнички заглянула в один і другий конверт, то аж присвиснула. Їй виписали двадцять тисяч розрахункових грошей, а премія за її гарну роботу, якою так була задоволена власниця, становила аж тисячу доларів. З цими сумами плюс її заначка вже можна було жити і втікати.
Ліза насамперед вирушила в іншу крамницю на їхньому базарчику. Там вона купила мобільний, а потім у крамниці на вулиці, що вела до банку, де вона мала депозит, – ще один стільничок. Її план набирав обертів, ставав реальністю.
Банківський клерк, до якого звернулася Ліза, вперся було, що знімати гроші з депозиту до закінчення дії угоди не можна. Та Ліза сказала, що виходить заміж і виїжджає за кордон. Клерк продовжував гнути своє, тоді Ліза назвала йому ім’я майбутнього чоловіка й пригрозила, що зараз йому подзвонить, хай пан сам пояснює, що можна, а що – ні, й кому. Клерк недовірливо і скептично глянув на Лізу, щось набрав на комп’ютері, потім кудись сходив, а коли вернувся, то сказав, що для пані вони зроблять виняток. Лізин «таємний фонд» (або просто заначка на чорний день), плюс одержані гроші від щедрої Світлани Ігорівни, плюс зняті з депозиту – і Ліза перетворилася на такого собі «багатенького Буратіно». А може, багатеньку Мальвіну.
Ліза полялякала зі Степанком і Іркою. Йому вона наказала не сумувати й ловити в жменю свою синицю, чим неабияк здивувала.
– Що трапилося, Лізо?
На ці слова Ліза заспівала слова пісні «Пригадай, пригадай, як ми потрапили у рай», наштовхуючи здогадливого Степанка на деякі думки. Ірці затараторила про своє неймовірне щастя, яке здобуває після важких роздумів. А от потім з нового, щойно купленого мобільника зателефонувала до Степана. Вона мала сильну підозру, що її номер на контролі, а Степанів – ні. На щастя, Степанко відгукнувся на незнайомий номер.
У відповідь на слова коханого: «Я вже тривожуся, Лізо. Чому ти дзвониш з чужого телефону?», вона сказала:
– Слухай мене уважно. У нас немає часу. Якщо ти мене кохаєш…
– Дуже, – вставив Степанко.
– …якщо кохаєш, то зробиш, як я зараз скажу.
– Добре, – згодився Степанко.
Ліза:
– Завтра ти візьмеш відпустку за свій рахунок, у тебе хтось серйозно захворів, знаю, що гріх і небезпечно, але виходу нема. Чи щось вигадай, а то й просто втечи. Під вечір їдь до Києва, з собою візьми необхідні для життя речі, якщо є – гроші. У Києві доберися до Поліської автостанції й там чекай на мене. Я приїду пізно ввечері або вранці. Що далі буде – дізнаєшся. Якщо любиш – чекаю. На цей номер і взагалі – не дзвони. Все.
Ліза, вся наструнчена, стривожена і сповнена злості – на себе саму, що робить найавантюрніший вчинок у своєму житті, на Качулу, який оголосив її, по суті, своєю власністю, на весь світ, де так незатишно і не можна бути просто щасливою, – повернулася додому. Вона знала, що не дасться зґвалтувати себе, а по суті, Максим хотів це зробити, що вона три, десять, сто п’ятдесят разів дурна, але в неї ще є честь і совість. У неї є Степанко. Недотепа, хлопчисько, якого вона любить.
Після тривожної, майже безсонної ночі Ліза вирішила поблукати Києвом. Може, востаннє. Дісталася Хрещатика, потім Андріївського узвозу, Володимирської гірки. Місць, які вона любила. Пройшлася набережною. Серце пораненим птахом билося в грудях і силкувалося вирватися. Ліза знову стала добре нагостреним ножем. Озвався мобільник. Максим.
– Лізо, ти дуже сердишся на мене?
– Ні, ні, вже ні, – сказала Ліза. – Тільки завтра я ще висловлю тобі деякі прохання.
– Згоден на все, крім одного. Ти знаєш, про що я.
– Я знаю. Я здаюся.
– Це звучить сумно, – зауважив він. – Ти не здаєшся, а робиш мене щасливим. Приймаєш мій подарунок?
– Так, – відповіла Ліза. – Дякую. Я ще не носила таких речей.
– Віднині носитимеш.
Вона справді відчинила залишену ним коробочку. Побачила і кольє з діамантом, і, мабуть, дорогущий жіночий годинник, і розкішну ажурну білизну. Після споглядання цього багатства билася добрих півгодини в істериці, вже хотіла сама собі викликати «швидку», а потім опустилася на холодну підлогу.
– Я божевільна, – прошептала Ліза, потім вимовила голосніше. Враз її божевілля стало тихим. Далеко чулися якісь слова – Максима, особливої служки Лії, поставали діти, яких вона має від Максима народити, в яких буде блискуче майбутнє.
«Я загубила себе чи знайшла?» – Ліза подумала це й підвелася.
Сказала:
– Тебе нема, Лізо, і ти є. Так не буває, але так є.
То було вчора, а сьогодні Максим висловив побажання (чи наказав), щоб на завтрашню зустріч з ним вона наділа і кольє, і годинник, і, головне, подаровану ним білизну.
– Сподіваюся, я не помилився розміром, – сказав він.
– Ні, Максиме, – сказала Ліза.
– От і добре. До зустрічі завтра, люба, в наш день.
– До зустрічі.
«Я ошуканиця», – подумала Ліза.
І раптом відчула, що їй приємно одурювати цього могутнього чоловіка, який проголосив її своєю власністю.
«Маленька моя», – казала мама-бабуся Павлина.
«Я не маленька», – сердилася Ліза.
«Тоді велика моя», – погоджувалася мама-бабуся.
«І не велика. Я самасвійська».
«Яка-яка?»
«Самасвійська і дика. Я така, мамуню. Я така, бабуню».
Ліза міркувала зараз, що підготує тому Максові сюрприз. Мусить щось учварити. Швидше додому. Бо завтра має бути проголошений цим чоловіком їхній день. Великий день смерті бідної Лізи і вошестя на престол багатої Лізи.
Напередодні того дня пізнього вечора Ліза з рюкзаком за плечима і валізкою в руці вислизнула зі свого будинку.
Тепер за нею не повинні слідкувати. Максим Качула певен у собі, своїй силі й перемозі, у своїм праві робити людину щасливою, навіть усупереч її волі.
Ліза спочатку пішки, потім на метро, далі на таксі й знову пішки дісталася автостанції. Коли вона побачила Степанка, поруч з яким стояв його рюкзак, то завмерла. Подумала, що зараз останній шанс втекти і від нього, і від себе самої. Більше не буде. Ніколи. Як і насильно щасливого, але суперзаможного життя. Ліза стояла і вдивлялася у Степана, у ніч за вікном.
Благала – підведи нарешті голову.
І він підвів. І підвівся. Вдвічі, втричі незахищеніший, ніж вона. Самостійний у своєму чеканні на неї. Ліза кинулася до нього і притислася до його грудей, як була – з рюкзаком і валізою.
Він прошептав:
– Чого ж ти плачеш, Лізо?
– Я не плачу, – сказала Ліза.
– Ти вся зарюмсана.
– Ой, Степанку, що ж ми робимо і що на нас чекає…
А чекала на них зимова ніч. Автостанцію на майже околиці Києва зачинили. Вони то сиділи на лавочці у скверику поруч і хапали дрижаки, то ходили: зайшли в якийсь нічний барчик, де було повно шуму й диму, і вийшли. Вони були чужі серед цього світу зі своїм приреченим коханням, зі своєю втечею, із ніччю, серед якої намагалися знайти прихисток.
Місто спало і не спало. Довкола автостанції бродили якісь люди. Двічі якісь компанії намагалися до них чіплятися. Один раз Степанко насмішив Лізу, бо прийняв боксерську стійку. Обійшлося. Знову настав холод самоти, коли треба було дожити якось до ранку, до втечі, до зникнення, «розчинення». Чекання тяглося нестерпно, холодне і тоскне.
Але їх було двоє, із двома заплічниками. І валізою, в назві якої ховається таке саме слово, як ім’я дівчини. Холодна ніч тяглася довго, але й вона закінчилася. Вони перемогли і її. Рано-вранці сіли в першу маршрутку, що йшла на Ковель. Геть змерзлі, тулилися одне до одного. За вікном маршрутки навздогін бігло прагматичне двадцять перше століття, яке їх не вполювало.
