Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 12
Лізина двоюрідна бабуся Єва вернулася зі своїх дурних походеньок до того басурмана. Потурмака. І взагалі дикого чоловіка, що не став свійським, людськішим навіть на старість. І вже не стане. Їй було соромно, що вона начеб сама напросилася тому дідуганиськові. Вона, Красна Ружа! Даремно вона казала собі, що та Ружа давно вже обсипала пелюстки, загубила свою красу, яка так нікому й не дісталася. Хіба колючки лишилися, ще не всохли. Красна Ружа жила в ній усередині й досі не може всохнути.
Єва не звикла сидіти без діла. Та що б вона не робила – поралася в хаті, на городі, годувала курей, качок і свинку, потроху вишивала, долаючи тремтіння в пальцях, – думки, покружлявши десь там (бо ж проганяла), верталися назад. Навіть коли гладила свого рудого котика.
До дикого Адама верталися. І до Павлини.
Адам, Адамисько насміявся з неї. Бо нащо признався, що й не збирався до неї свататися? Помовчав би про те. Одне слово – дикий. Потурмак. Тихіський.
Павлина жила тилько в пам’яті й уже звідтам неї не прогнати. Доки ще пам’ять є. А Євина пам’ять нікуди не дівалася.
…Тоді, під час першого свого приїзду, Павлина призналася: – Я ж, Євцю, подумала, що Арсен мене просто пожалів. Ну, бачить: стара дівка, ні на що не здатна, вродою обділена. Дай, думає, пригрію. А потім за те прикро стало, що таки вибрав. Того й вернувся до тої Софійки-повійниці. І ніщо мене переконати не могло, що то не так. Любов мою було не загасити, то я втекла од неї. Прости, Євцю…
– За що? Я ж його обмовила. І тебе, як подумати, обмовила. Та й себе.
– Мовчи, Євцю
Єва й мовчала. А найбільше вмовкла її любов до Арсена. Назавше. Вона її втопила у своїй провині перед ним і перед сестрою. Любов померла на самотині.
Після того як Павлина поїхала, Єва сходила у Кутівці й узнала в Арсенових батьків теперішню його адресу – десь там на Півночі, в далекій Тюменській області. Написала про Павлинин приїзд, що знає, де сестра тепер. А головне, що в Арсена є син, син є в тебе, Арсене! На тебе схожий, ще й як! З сином в собі Павлина втікала.
Десь через місяць Арсен відповів, що він, звісно, радий за таку звістку. Радий направду і дякує. Тилько пізно вона прийшла. Бо ці п’ять уже й з гачком літ поволечки витікала його любов до Павлини, котра його покинула, наговору повірила. Як вода, нє, ніби кров з рани точилася. І вся виточилася. І вже не пече, а ниє хіба що. Тут він приклав до тої рани зілля, листок. Зустрів на теперішній своїй роботі жінку, кухарем робить у них, в управлінні, що нафту і газ шукає. У неї тоже життя не склалося: од чоловіка-п’янички, котрий смертним боєм неї лупив, на Північ утекла. Ну й зійшлися.
«Прости, Євцю, але мушу я з нею, з Любою свею, остатися, – писав Арсен. – Носить вона вже під серцем дитину мою. А про сина свего я не забуду. Чим зможу, допоможу. Прощай, Єво, хай і тобі щастя усміхнеться. З добрим привітом і подякою, Арсен».
Не всміхнулося Євине щастя. Сховалося в залізну скриню, яку Єва своїми ж руками, свею заздрістю, ревнощами й закувала. Часом Єві здається, що й досі чує його квиління. Відчини, Єво, випусти. Єва відчиняє ту скриню: йди вже, йди, он який великий і гарний світ. А Євине щастя, щістєчко, там на дні скрині тремтить, боїться вилазити.
Арсен так і не побачив свого сина. Через пару літ Віталія, Миколина жінка – вони збудували собі хату й жили окремо, двох дітей вже мали – вбігла до їхньої хати, припала до свекрухи:
– Мамо, мамочко, нема вже нашого Арсена. Ой, нема, матусю.
Виявилося, що Арсен загинув, коли нафтову вишку монтував. Зірвався з висоти, як упав, то ще пожив трохи, але врятувати не вдалося. У Єви все затерпло. Сиділа, чула Вітин плач і собі плакала. Тільки тихо-тихо. Потім відчула, що задихається. Не було чим дихати. Хтось чаду в хату напустив. То ж вона, Єва, на ту смерть Арсена послала. Підвелася, вибігла з хати й довго по вулиці летіла сама не своя, мов оглашенна.
Спинилася аж на другій вулиці. Стала простоволоса, дивилася й не впізнавала нічого довкола себе. Очі затягла пелена, сивий туман, щось шептали на вухо.
Почула далекий крик:
– Єво!
І зрозуміла, що то ж Арсен кличе зі своєї далини, такої далекої, що й не дістатися ніколи.
Єва затрусилася, стояла й тремтіла, і не знала, як їй до хати вернутися, де плакали Арсенова сестра і Євина мама. А вертатися треба було. І голос даленів з її ім’ям: «Є-во!»
А до хати заходила знову Віта, тепер з хлопчиком, котрого вела за руку.
– Єво, а вгадай, кого я тобі привела…
Єві й угадувати не тре’ було – Арсен. На неї знову, як і тоді, коли Павлина знайомила зі своїм сином, дивилися Арсенові очі. Пронизували душу й наче вбирали в себе. Геть усю, ці чисті, здивовані, зацікавлені, трохи налякані дитячі очі.
То був справді Арсенів син. І Віталія, тепер уже Віталія, сказала, як перед тим Павлина:
– Познайомся, Петрусю, це твоя тітка Єва. Правда ж гарна? Справжня Красна Ружа!
Малий простяг руку, глянув захоплено-оцінювально:
– Як вона Єва, то яка ж вона Ружа? Так не буває.
– Буває, – сказала Віталія.
– Ну й нехай, – згодився Арсенів син. – А я – Петрусь. Тільки мені кажуть, що у вас так комашок2424
Західно-поліським діалектом петрусь – сонечко, бедрик.
[Закрыть] звуть. А я ж не комашка.
– Ти справжній Петрусь. Петро! Як апостол.
– А хто такий апостол?
– Я тобі розкажу, – пообіцяла Єва.
І розказала. З цим Арсеновим сином їй було легко спілкуватися. На відміну від вередливого, примхливого і жорстокого сина Павлини. Петрусь-Петро був справжнім чомучкою. За кілька днів здавався Єві вже її сином. Аж затерпла від думки, що то міг бути її син. Синочок. Петрусь. Може, Арсен і вибрав це ім’я… Вона бігала навіть у Кутівці, де Люба з сином гостювали в Арсенових батьків цілих два тижні.
І Арсенова вдова їй сподобалася – проста, товстенька, хоч і не балакуча. І невродлива, красень Арсен мовби спеціально підбирав собі таких дружин. Чи йому такі судилися?
Петро став, як і батько, монтажником. Потім інженером, після проголошення незалежності перевівся десь на Полтавщину, тепер йому й до пенсії близько. Раз приїжджали звідти – то й до них заглядали. Віталії вже не було, а Микола ще жив, тільки більше лежав, ніж ходив.
Олег, перший Арсенів син, вдався зовсім іншим. Точніше, якщо по правді, таким його зробила, виростила Павлина. З раннього дитинства не давала пилинці впасти на свого чада, себе саму підставляла під будь-які падіння й болячки синочка, будь-які примхи виконувала. Життя, присвячене синові, як найчастіше буває в таких випадках, виявилося кинутим йому під ноги. А він топтався по ньому, по матері дедалі з більшою насолодою. Павлина стала навіть не служкою його – рабинею.
Навідувань їхніх удвох було кілька. Через два-три роки. При кожній такій зустрічі Єва бачила, як дорослішає і нахабнішає небіж, а Павлина маліє. Сестра ставала старою кішкою, а швидше собачкою, котра лащиться до ніг свого господаря, заглядає у вічі, випрошуючи хоч крихту ласки, а отримує грубого штурхана ногою.
Олег міг почати верещати, мов недорізаний, бо чогось не дали чи здавалося, що його незаслужено образили. Міг дати матері штурхана, сказати до баби Параски: «Мовчи, бабище!» Наче ненароком зачепити відро з водою або баняка з їжею. Зробити якусь дрібнішу капость. І завше на його захист ставала Павлина.
Навіть тоді, коли Олега викрили в крадіжці грошей з бабусиної «скарбнички».
Олег:
– І скільки там було? Мільйон? Нате ваші мідяки, – і висипав копійки на підлогу.
– Йому цукерками захотілося себе побалувати. Я тобі дам своїх грошей, Олежку, зараз дам, – заметушилася Павлина.
Одного разу Єва побачила, як Олег, злодійкувато озирнувшись, щосили штовхнув діда Пилипа, коли той ніс дрова. Поліна впали й розсипалися, а на них важко гепнувся дід.
Єва закричала й кинулася до напасника:
– Що ти робиш?
Олег засміявся їй у вічі:
– Нічого особливого, тітонько Розо. Зачепився за траву і заточився. А дідуля наш слабкий…
– Брешеш, негіднику! Я все бачила. – Єва схопила поганця за вухо. – Вибачся перед дідусем і збери поліна.
Олег не закричав, не зарепетував, як звичайно. Тільки засичав. Єва могла б поклястися, що то було зміїне сичання, вона одного разу, коли збирала в лісі ягоди й ненароком наступила на гадюку, чула таке. А може, чула в кіно… Сичання розсипалося по подвір’ї, а коли Єва глянула в лице небожа, аж відсахнулася – з такою ненавистю й презирством дивилися його сіро-зеленкуваті очі.
Зате з хати вибігла Павлина. Кинулася до них.
– Єво, що ти робиш! Що ти робиш з дитиною! Своїх нема, то над чужими збиткуєшся!
– Він мені не чужий і навмисне штовхнув тата, – сказала Єва, дивлячись на перекошене обличчя сестри. – Діда свого штовхнув. І він уже не дитина…
– А хто ж! Єво, ти могла відірвати вухо!
Павлина люто штурхонула сестру. А тоді взялася дмухати на вухо свого опецька, вже підлітка. Бо ж ішов дванадцятий рік, а сили, вочевидь, мав на всі п’ятнадцять.
Єва не впала од штурхана сестри… Тільки заточилася. Нахилилася до батька, що досі лежав на землі.
– Тату, болить?
Пилип сказав:
– Нічого, нічого… Не там болить, де ти думаєш…
Батько простяг їй руку. Єва допомогла звестися. Павлина гладила Олега, який стояв, широко розставивши ноги, й мовчав. На його вустах зміїлася посмішка.
Дід Пилип підійшов до старшої дочки.
Тихо вимовив:
– Ти, слухай, другого разу приїжджай сама. Я старішатиму, а він ростиме.
І нахилився, щоб підібрати поліна. Єва допомогла, а коли занесли дрова до хати, відчула, як їй зробилося душно і стає все душніше. Вибігла надвір і зіткнулася з небожем і Павлиною, яка вела сина за руку, мов маленького. Коли порівнялася з ними, Олег процідив притишено, але виразно:
– Сука-Роза…
Єві хотілося ще раз схопити поганця за вухо, але передумала. Швидко пройшлася подвір’ям, вискочила на вулицю. Куди ж вона йде? Озирнулася і побачила жахливу картину: Павлина стоїть біля хатніх дверей і копає щось городником2525
Лопата (діал.).
[Закрыть]. Яму копає.
«Вона ж копає могилу», – пронизала думка-блискавка Єву. Заплющила очі, а коли розплющила – ніякої Павлини там не було. Вона пішла вздовж вулиці, і ніби молоточки застукали у скронях: «Він же мій син! Він росте таким, бо то мій син».
Єва спинилася, сказала вголос:
– Я ні в чому не винна.
Але почувалася таки винною. Був би з ними Арсен, ріс би Олег із батьком, все було б інакше.
А може, й не інакше… Може, може, все в цьому світі не пригоже.
«Зайти до дядька Осипка й попросити самогонки чи що?» – Єва подумала це, і їй трохи полегшало од самої такої думки. Рідко коли пила, а тим більше не гасила життєві прикрощі чаркою.
Ввечері за столом Олег процідив:
– Прості, дідуль… Пошутіл… Ти ходи уважніше… Дорожки у вас нерівні…
– Нічо-нічо, – сказав дід Пилип. – Я так і ходитиму, з увагою.
А наступного ранку Єва побачила, як Павлина збирає речі.
– Куди ти? Ви ж мали ще два тижні побути… У тебе ж відпустка, і в Олега канікули. На річку мали ходити…
Павлина повернула розпашіле обличчя, чи не вперше Єва бачила сестру такою, наче хто їй на щоки вилив каструлю окропу.
– Дякую, сестричко… Ти чула, що вчора батько сказав… Ну, чула?.. Що я маю наступного разу сама приїжджати… А сьогодні мені каже, що Олегова доріжка, як так себе вестиме, може до казьонного дому привести… На що він натякає? Що мій син може бандитом стати? Більше моєї ноги тут не буде.
Єва зрозуміла: щось заперечувати, нагадувати про Олегову поведінку недоречно. Сестра не почує, бо тільки на свою хвилю налаштована.
Вони таки поїхали достроково. Сестру Єва побачила через три роки. Саму, геть почорнілу й постарілу.
А тоді на прощання Павлина сказала:
– Живіть собі своїм життям, а ми будемо своїм… – І, нахилившись до Єви, тихо: – Я дуже люблю сина, сестричко… І Арсена досі люблю, вірю, що він живий… І тебе люблю досі. Чуєш, люблю…
– Чую, – прошептала Єва.
Розділ 13
Єва думала про Адама і Павлину, Адам думав про Єву і давню свою болісну любов – Катрусю. Котенятко, котре якоїсь днини перетворилося на іншого звіра.
Катруся після весілля перебралася в Туптали, поселилася у Федотовім домі, в Патиків, як і мало бути, як і задумував, і бажав Адам. Вона спершу намагалася годити свекрусі, та скоро їй те набридло. Обидві мали неабиякий норов, поступатися не хотіли, і почалася одвічна й нескінченна війна між двома великими і могутніми державами – Свекрухою і Невісткою. Часом їхні крики долинали до Адамової оселі, і Адам сильно за те переживав, аж втягував голову в плечі, коли чув розгнівані жіночі голоси, які сварилися на подвір’ї. Та більше долинав голосок старої Патичихи, пронизливіший, ніж десяток свистків од паровоза. Катруся ж говорила тихо, проте знаходила такі дошкульні слова, що Патичиха мусила зриватися на крики і прокльони. Сварилися вони переважно вранці й увечері, в неділю і навіть по великих святах, крім хіба Різдва, Великодня і Трійці, бо ж у будні обидві були на роботі – Катруся в дільничій лікарні та обходах по своїх Терешках, а Патичиха в колгоспній ланці. Стара ж любила приходити до Адама (втім, як і до інших сусідів) і скаржитися на те зміїще, потурманисько, задрипану паню, общипану гуску, підтикану засранку, пащекувату сучку, терешківську відьму й тому подібне – Патичиха була вигадлива на такі словечка. Адам норовив од тих слів, скарг і прокльонів (тим більше на адресу його Котенятка) триматися подалі, вислизав з хати та вдавав, що має роботу на дворі чи городі, як була тепла пора. Щоправда, Патичиха й там знаходила і таранділа, хоч вуха затикай.
Одного разу Адам не витримав і сказав, що даремно ви-те так-о, дєдино2626
Тітка (діал.).
[Закрыть] Насте, Катруся добра, ви-те би з нею мирно, ладком.
– Вона – добра? Катруся, кажеш? – Патичиха подивилася, мов уперше побачила Адама. – А щоб ви-те вигоріли разом зі свею Катрусею. Той дома – Катюня, а цей – Катруся! Тьху на вас, окаянних! Може, й тобі вже дірку свою підсувала?
– Йдіть собі, дєдино Насте, – твердо вимовив Адам. – У мене робота є.
– І піду. – Патичиха підтисла губи й вийшла, розсипаючи по дворі прокльони вже на адресу Адама.
Десь із тиждень Адам мав спокій, але всидіти вдома після сварки Патичиха не могла й прийшла знову. Втім, виливала свої образи вже спокійніше.
Катруся ж часом теж забігала, але про свекруху казала зі сміхом, дзвінким, хоч і дошкульним. Мовби промовляла: «Бач, я не сварюся, я граюся».
Раз мовила:
– Казав мені Федотик, що ти мене йому нараяв. Правда?
– Правда, – підтвердив Адам.
– Щоб мене бачити?
– Ага.
– Лицарю мій ненаглядний, – засміялася Катруся. – Воздихателю таємний… Досі не пройшло?
– Досі. І не пройде, – пообіцяв Адам.
– Ну-ну… Дивися на мене. Безплатно.
Катруся-Котенятко крутнулася перед ним. Обдала дивними запахами чи то парфумів своїх (Адам уже знав те ненаше слово), чи свого тіла, чи того й того разом. У Адама запаморочилося в голові. Попросив подумки: «Йди вже, йди собі».
– Якби ти ще цю почвару поміг отруїти, – сказала вона.
– Ти що, Катю?
У Адама всередині все похололо. Його Котенятко здатне на таке?
– А нічого, – сказало Котенятко. – Нічого. Хай живе. Я добра. Я така добра, що дозволяю їй жити.
І розсипала сміх по долівці. Змахнула рукою, мовби пригоршню того сміху на стіл, на стіни кинула.
Адамові хотілося оборонити цю жінку від зла. Від усього зла на світі. Поділити світ на дві половинки й у ліпшій, добрій половинці поселити себе і неї. Себе і неї. Бо ж насправді вона не Федотові, а йому належала. Федот не вмів так тулити неї не до свого тіла – до душі. Федот не вмів колихати його Котенятко (він, певне, й не знав, що ця жінка так називається), на руках колихати над хатою, над стріхою і комином, з якого йшов теплий дим. Федот не вмів, як він, викликати сонце, що ждало за садком Катрусю, коли виходила вранці, аби скупати свої ноги – не ноги, а ніженьки – в росі. Адам навіть запізнювався на вранішню пашу, просив діда Панаса, з яким пас корови, аби той сам вигнав їх, він потім підійде. А сам у цей час ждав. І дивився, як виходить в самій нічній сорочці жінка, як її ноги цілує і обмиває росою трава, а білі плечі й руки, підняті над головою, обціловує сонце. Заради таких картин і хвилин варто було жити на світі.
Життя, проте, тривало, Настя Патичиха сварилася з невісткою, Федот старався їх примирити. Але коли одного разу він став на бік матері, ще й нагримав на свою жінку, Катруся швидко зібрала речі й вернулася в Терешки. Патичиха зраділа тому, прибігла до Адама і стала казати: пішла, то хай іде, Федот найде собі ліпшу, просту, не таку гордячку, як ця дохтурка задрипана. В Адама од раптової думки, що більше не побачить свою Катрусю-Котенятко, все похололо. Його душа вирвалася з-під кадика, впала на долівку й ледь не розбилася. А як жити без душі?
– Бабо, – сказав Адам. – Ви-те сієте чортополох, бабо. А може, й блекоту. А та, як зійде, то геть обсипле вашу хату.
Він замотався по своїй домі. Почувався птахом з обрубаними крилами. Такий птах нікуди не зможе злетіти. Адамові ж треба було літати. Над світом, де вранці мусить зійти сонце й де живе його жінка з таким лагідним іменем.
Він спинився, закашлявся і мовив:
– Хай ваш Федот піде й перепросить Катю (ледь не вимовив – Котенятка), хай перепросить і привезе назад. Бо він без неї не зможе жити.
– І ти туди ж? – Патичиха визвірилася і вже не могла зробити очі меншими. – І ти туди! Ґвалт, підговорив той дурень! Людоньки!
Вона вибігла з Адамової доми, а Федот через пару днів таки подався перепрошувати Катрусю. При її поверненні не грали труби, але співало Адамове серце, аж мусив його стишувати. То не до сусідської, а до його хати вона заходила гордою переможницею.
Патичиха мусила капітулювати. Та ненадовго. Уже десь за тиждень зірвалася на сварку. І тоді Федот згріб неї на руки й виніс за ворота, а там посадив на землю. Патичиха заголосила на всеньку вулицю. Адамові стало неї жалко, набрав у кварту води й виніс бабі – та все ще сиділа на землі. Баба взяла кварту й стала жадібно пити.
– Куди ж мені тепер податися? Хіба до тебе, Адаме?
– У мене багато мишей, – поспіхом сказав Адам. – І щур здоровецький завівся. До мене ни мона, бабо Насте.
Патичиха мусила вертатися до свеї хати. Та ще десь за два тижні зібрала свої пожитки в клунок і пішла жити до старшої дочки. Йшла по селу й кожному встрічному жалілася, що ото неї прогнали з доми: невістка – чужа кістка, що так рідною й ни стала, і синочок, який тико з-під спідниці тої гаспидниці визирає. А вона могла б поглядіти дітей, бо ж невістка вже груба, тилько ж вони не хочуть.
Дітей у Патичихи було шестеро, Федот – найменший. Троє доньок повиходили заміж, один син, одружившись, зразу ж одділився, а ще один пішов у приймаки. Чоловік давно помер, у селі казали, що Патичиха його загризла. Фінал її життя був сумним.
До Федота не вернулась, категорично відмовлялася, все чекала якихось перепросин від сина й невістки, а їх не було. Хоч допомога бабина, коли з’явилося на світ перше, а потім і друге дитя, згодилася б. Але Катя сказала, що коли мати сама вернуться – приймуть, а перепрошувати не піде, бо ніхто неї з дому не проганяв. І Федот не піде.
Патичиха переходила від одних старших дітей до інших, скрізь її норов довго не могли витримати, а часом баба Настя й сама себе не витримувала і йшла шукати ліпшого прихистку. Зрештою опинилася в місті, де люди бачили, як вона просила милостиню біля церкви. Дізнавшись про те, Катя сама сказала Федотові, аби поїхав і забрав маму. Патичиха всю дорогу додому плакала і тихо жалілася синові на свою долю. Вдома ж вона як побачила внуків – до того часу в Федота й Каті вже підросли син і дочка, – то впала на коліна і почала молитися до святої Діви Марії, дякувати, що подарувала їй на старість таких гарних діток, вона ж якби знала, то привезла б їм солодких півників. Вона стала доброю і тихою, але одного разу, коли Адам вертався ввечері з пасовиська додому, то при наближенні до свеї хати почув дивний звук. Хтось наче скавчав. Пес? Його пес, з яким пас корови, був біля нього. Забрався всередину чужий псисько? Чи вовк, аж здригнувся Адам. Обережно наблизився, заглянув у вікно. Посередині кімнати стояла Патичиха і вила. Адам відсахнувся од вікна. Що ж робити? І раптом його пронизав здогад – баба вила в чужій хаті од неможливості вилити злу силу у своїй, де неї позбавили права сваритися, де вона тепер мусила бути доброю і до невістки, і до сина, і до онуків. Адам злякався, що тепер в його домі заведуться справжні щури, а може, й таргани, бо те виття до добра не доведе. Адам заплакав і став ждати, доки баба навиється.
Патичиха вмерла десь через рік. Відійшла тихо, а Катя розповідала: як баба прилягла на ліжко, то покликала до себе внуків. Сказала, що хоче покласти їм на голову руки. Так лежала, тримала руки на дитячих голівках і щось шептала. Потім перестала шептати, а руки самі попадали додолу.
Катя казала, що тепер боїться, чи не станеться чогось поганого з дітьми.
Адам заспокоював і сказав, що такою смертю баба подарувала їм довге життя. Катя подивилася недовірливо і спитала, звідки таке йому відомо? Адам відповів, що чув таке од діда Панаса, а той багато чого знає. Насправді він те вигадав сам, але бажав, щоб так і було. Катрусині діти мусили бути щасливими і довго жити.
Біда прийшла в його хату, в його душу десь літ через п’ять чи сім після смерті старої Патичихи. Діти Катрусині вже підросли, стали підлітками. Адам любив колись вирізати їм пищики і сплітати з соломи смішних бичків, корів і птахів. Тепер Вітя й Маринка зневажливо пхинькали, приймаючи його дарунки, але що майструють і дарують старшим дітям, Адам не знав. На канікулах Катруся відправляла дітей до піонерського табору, домовлялася одразу за дві зміни. Федот останні роки їздив на заробітки десь аж у Сибір, звідки привіз кожушки й Катрусі, й собі, й дітям, і Адамові продав, як він казав, за півціни. Кожух був теплим, тико Адамові здавалося, що смердить вовком. Не знав, які запахи у вовка, але чогось так здавалося. Заспокоїв себе, що тепер його боятимуться всі сільські псиська, може сміливо йти вечорами по селі.
Того літа ввечері Адам, який вийшов на двір по своїй потребі, побачив, як до хати сусідів наближається, а точніше, крадеться якийсь чоловік. У напівтемряві не міг розгледіти, хто ж то. Може, Федот вернувся? Так вроді ще рано. Чи хтось вирішив пограбувати сусідів?
Чоловік зник у хаті, але світло Катя не запалила. Адам трохи пождав і пішов до свеї оселі. Та там йому стало ще тривожніше. А що, як таки справді до сусідської доми пробрався чоловік з недобрими намірами? Може, доки Адам сидів у хаті, той напасник щось спробував потягти, а як Катя озвалася, то міг її вдарити, або, не доведи Господи, задушити…
Адам одягнувся, вийшов надвір. У сусідів не світилося. Тиша оповивала велике село, тільки десь далеко брехали пси. Адамів пес тернувся об ногу. Йому захотілося, щоб пес загавкав, але Бровко мовчав.
– Ходімо-но, – сказав Адам.
Він наблизився до Катрусиної хати. Відчинив хвіртку, зайшов у двір. Тиша мовби ще більше погустішала, й від того Адамові стало тривожніше. Він підкрався до вікна. Роздумував, чи постукати, і тут до його слуху долинув стогін. Адамові зробилося зимно від думки, що той нападник душить Катрусю. Що вже не буде, а тре’ рятувати… Та раптом до його вух увірвався смішок, а потім і сміх. Щасливий сміх.
А далі почув Катрусин голос:
– Павлусю, як мені було добре.
Адам нічого не розумів. У хаті явно був чоловік. Чужий чоловік. Якийсь Павлусь. Павло. І Каті-Катрусі, його Котенятку було з ним добре. Судячи з щасливого, радісного сміху – вельми добре.
Він почув її голос:
– Ще. Я хочу ще. Чи ти вже не хочеш?
І цього разу дрібніший смішок.
Басовитий голос:
– Я все можу.
Адам подумав, що голос мовби знайомий. Десь він його чув. За вікном у хаті завовтузилися, й Адам зрозумів, що треба йти додому. Вертатися до свеї порожньої темної хати. Тепер вона буде ще порожніша. Підбіг пес, і Адам зловив себе на думці: йому вперше хочеться вдарити Бровка ногою. Наче той був у чомусь винуватий…
Біля хати Адам опустився на низеньку лавочку, яку сам колись збив. На душі було вкрай мулько. І не тільки образливо – за Федота, якого Катя зраджувала, за себе, дурного Адама, якого Катруся називала Адамчиком і Дамчиком. І за Катю, наче вона зраджувала й саму себе. Не тільки образливо. Відчував щось більше, гірше.
«Катрусі нема, вона померла, – раптом подумав. – Померла, зувсім померла, от яка біда».
Серед вечірньої, чи вже й нічної, пори почулися голоси. Вони посилювалися, розривали тишу на клапті: «Гірко! Гірко!» Йому й справді було дуже гірко. І ще якось, ніби наївся чогось такого, що від цього довго доведеться одмивати рота.
Він устав, випростався й ледь не впав. Тіло огорнула втома, мовби розсувала його, робила ширшим й рідшим, дивна млість.
«Павлику, мені було дуже добре».
Ні, не так. «Павлусю, як мені було добре».
Невже Павло Грицишин, чоловік, який возив на машині голову колгоспу… Схожий голос… Молодший за Катю (Катрусею, Котенятком Адам уже ніколи її не назве), кажуть, от-от має женитися на молодій бухгалтерці з їхньої контори… І ходить до Ка… Адам не зміг вимовити це ім’я. Може, й воно вмерло?
«Я ніц не розумію в цьому світі, – подумав. – Адаме, треба втікати до тих стовпів, що мусять тримати небо…»
І вирішив, що до хати не піде. Перекочує, доночує десь на фермі. А то ще вранці, як встане сам, щоб іти до корів, яких треба пасти, пасти, пасти… побачить, як той виходить з її хати.
