Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)
Частина друга
Розділ 8
Ліза почувалася щасливою, дуже щасливою. Може найщасливішою у світі. Ні, не треба так казати, а то ще зіврочить, сполохає своє щастя. У тому селі, де народилася її бабуся Павлина й жила двоюрідна бабуся Єва, казали по-своєму, по-поліськи – щістє. А ще ніжніше – щістєчко. Лізі це слово подобалося, шелестливе і якесь беззахисне, що от-от може зламатися. Тому його треба оберігати. Бо ж не щастя, не щастячко, а щістєчко…
Ліза всміхалася, згадуючи гостювання й канікули в тому селі. Залицяння хлопців, коли ходила вечорами на дискотеку. То була інша планета.
А її персональна маленька планетка – маленька планетка, малесенька – однокімнатна квартира, що дісталася од мами-бабусі. Будинок їхній на лівому березі, зовсім неподалік від Дніпра, сто чи двісті, ну, може, триста, ну, хай чотириста метрів, та їхні вікна виходять на схід. З балкона і вікна можна побачити довгу вервечку багатоповерхівок, що тягнуться ген-ген, аж до Харківського шосе. Між ними те, що називають київськими селами в місті, – індивідуальні будиночки, яких звідси не видно, а видно садки, що їх покривають. Ліза ображена – сусіди з того боку бачать Дніпро, бачать той, правий берег, поруч Лавру – і який же краєвид! Раз і вона побачила, з сусідньої квартири, що виходила на той бік. Захопило дух, і звідтоді дівчина мріяла, що її вікно виходитиме на берег, вона дивитиметься на річку, на той Київ, що виступає з далини… Ліза таки знайшла спосіб, як побачити. Її цікавість привела до останнього, вісімнадцятого поверху. І з того дня стало мрією відчинити двері на горище, а звідти вибратися на дах. І побачити! Ліза знала, що дах у їхньому будинку майже плаский. Та двері були міцно зачинені. Як їх відчинити? Виявилося, дуже просто. Раз двері відчинилися – ледве Ліза до них доторкнулася – і одні, і другі. А на даху сиділа компанія хлопців – і з їхнього будинку, і незнайомих…
Вона почула вигук:
– О, Лізка!
Хотіла ступити крок назад, щоб зникнути на горищі, й не могла. Її кликав страх – і перед висотою, і перед цими хлопцями, біля яких стояла ціла батарея пляшок: вино, горілка. І пиво. Ще твереза Лізина голова закрутилася, наче відділилася від тіла. Почала свій окремий танок.
То було в дев’ятому класі. Ту пиятику ліпше не згадувати. Як і те, що сталося після неї…
Ліза дала собі клятву: вона востаннє була на даху. Та через пару тижнів полізла знову. Бо виявилося, що клятви (особливо перед собою) даються для того, щоб їх порушувати. А пласкі дахи над вісімнадцятиповерховими будинками (і вищими) – для того, щоб на них кайфувати, займатися любов’ю і підходити зі ще тверезою головою до краю, уявляючи, як стрибаєш вниз.
Ліза підходила майже до самого краю, коли виявилося, що вона вкотре нещасливо закохана. То була її карма – нещасливо закохуватися. Її колишня подруга Ірка (потім вона знову стала просто подругою) сказала якось, що в Лізи своєрідний синдром: кохання до хлопців (і чоловіків), котрі люблять інших. Ірка стала колишньою подругою тому, що Ліза закохалася в її хлопця. Звісно, вона не взялася відбивати його в Ірки, взагалі не мала такої звички. Вона любила страждати. Та Ірка, зараза, розкусила Лізину закоханість. І сказала, що їй не потрібна така подруга. Що Ліза взагалі таємна спокусниця. Потім були грубіші слова.
– Ах, так, – сказала Ліза. – Ти мене підозрюєш в тому, чого не було? Хочеш, щоб я справді спокусила твого задрипаного Володьку?
– Він Вовка, а не Володька, – сказала Ірка. – Облиш дурну сільську манеру.
– Я, між іншим, народилася і виросла в Києві, а не в якійсь Задрипанці, як дехто, – відрізала Ліза.
Одне слово, вони посварилися. І Ірка стала колишньою подругою. А Ірчин коханий таки перестрів Лізу біля її будинку. З його слів про те, про се, про їхню випадкову зустріч, яка, мабуть, була зовсім не випадковою, Ліза зрозуміла, що він таки запав на неї. А коли Володька (чи то Вовка) запропонував прогулятися, Ліза схопила його за руку.
– Ходімо!
– Куди?
Певне, цей чмурчичок подумав, що вона одразу веде його до своєї квартири. І злякався, хоч в очах і спалахнули недобрі вогники. Вовчики з лісу зирнули…
Ліза повела його на свій заповітний дах. На той час вона вже мала ключі від обох дверей – і на горище, і на дах. А коли вивела й почула його вигук: «Ух ти!» – мовила:
– Роздягайся!
– Що?
Мабуть, подумав, що йому почулося.
– Хіба я не ясно сказала? Роздягайся. У мене такий ритуал – перший раз трахатися тут, на даху.
Він відступив крок, другий від неї.
– Боїшся чи що? – Ліза вимовила це якомога презирливіше.
– Ти… ти це серйозно?
– Якнайсерйозніше. Як депутатка на трибуні.
– Виходить… Ірка правду сказала?
– Що я б… і відбиваю чужих хлопців? Я ще гірша…
Ліза ступила до нього і взялася за сорочку. Мовби сама хотіла його роздягти.
– Та пішла ти, – процідив Володька-Вовка і кинувся прожогом униз. По сходах.
Ліза подивилася йому навздогін, засміялася і раптом відчула, що їй хочеться співати. І вона заспівала. Розставила руки і уявила себе птахом. Птах, який співає на такій висоті! Птах, який не вміє літати. А потім їй щось залоскотало в горлі й вона обірвала співання на півслові. Відчула, що спів стає плачем, і собі кинулася до отвору, що вів униз. Бо інакше вона могла б кинутися вниз із даху.
А справді хотілося кинутися, коли вона дізналася, що її коханий Юрчик любить іншу дівчину, а вона, Ліза, була для нього так: ну, Лізо, це тобі теж подобалося, я думав, що… доки не зустрів іншу любов. Кохання. Ха-ха, он воно як! Юрчик-мурчик вимовляв наче й жалісливо, а їй здавалося, що гарчить.
Вона тоді подумала: «Як же я буду жити без нього?»
Але жила, не стрибнула з даху. Тоді на краю вона подумала інше: «А як же мама житиме без мене?»
Так і подумала, егоїстка нещасна. Заховала свій страх перед тим стрибком у ці слова. А у своїй квартирі кинулася мамі-бабусі на шию, обіймала, цілувала її спантеличену і ледь не сказала, що вона – мама, думка про маму – щойно її врятувала.
Мама-соломинка, за яку вона вхопилася. Ну, нехай бабуся, бо де її справжня мама і яка вона – Ліза не знала. І досі не знає.
А може, справді вона тоді не стрибнула, бо мала зустріти свого Степанка… Своє рябеньке, сором’язливе, таке закохане в неї щастя. Щістєчко, як кажуть у тих Тупталах.
Мами-бабусі Павлини четвертий рік як нема, а Ліза щаслива. Їй трохи соромно від цього, й вона приховує сором думкою, що мама-бабуся Павлина теж би за неї раділа.
…Худющий, до того ж (матінко!) з обличчям, вкритим ластовинням, хлопець зазирнув до їхньої квіткової крамнички. Зазирнув якось невпевнено, ледь прочинивши двері. На його рябому обличчі було написано: «Я, мабуть, не туди потрапив».
– Заходьте, не бійтеся, – сказала Ліза. – Вам потрібні квіти? У нас гарний вибір.
– Я бачу, – сказав рябий хлопець і таки зайшов.
Ліза, як звичайно, спитала, які квіти він хоче купити, а коли він став розглядати букети й набори квіток – кому і з якої нагоди він купує, вона може підказати, що йому більше підходить. І головне – подобаються.
Покупець тупцявся біля прилавка. Щось ніякове, збентежене і сором’язливе воднораз проглядалося у виразі рябого лиця.
– Вам дівчині, знайомій, мамі, на роботу?
Він ще сором’язливіше:
– Мені… Взагалі-то дівчині, але…
Його обличчя враз спалахнуло, і виразні червоні плями на якусь мить навіть заховали ластовиння.
– Бачите… Ви будете сміятися, але моя дівчина сьогодні виходить заміж…
– Ваша дівчина?..
– Так… Колись була моєю… – Він затнувся, а тоді додав: – Зовсім нещодавно… Вона запросила мене на весілля, я повинен би не йти, відмовитися, але я…
– Ви хочете її ще раз побачити? Востаннє…
– Ну так… Знаєте, сьогодні вранці я подумав, що маю побачити востаннє себе самого.
– І тоді покінчити життя самогубством? – Ліза вимовила ці слова майже весело. Глузливо.
Хлопець глянув на неї неприховано здивовано.
– Чому самогубством? Якось про те не думав… Знаєте, я, мабуть, не настільки був закоханий, щоб… Усе вже пройшло… А чого я хотів піти на те весілля – і сам не знаю.
– Значить, досі любите. І страждаєте, – безжалісно сказала Ліза.
– Ні-ні… Спершу страждав… Але я, очевидно, не з тих, що заради кохання жертвують собою… Такий собі бідний на почуття, як тепер кажуть, чувак… От і все…
Господи, такої роззброювальної щирості Ліза давно не зустрічала. Нащо вона їй… Тюхтій, що купує колишній коханій квіти на її весілля, а про смерть від нерозділеного кохання він, бачите, якось не подумав… І розказує все незнайомій дівчині…
– Значить ви мені не підходите, – сказала Ліза. – А то я могла б запропонувати вам стрибок з даху вісімнадцятого поверху…
– Та ви кепкуєте…
– Аж ніяк… – Лізі чомусь ставало дедалі веселіше. – Крім роботи в цьому магазинчику я ще маю підпільну фірму «Самогубець і К». Дехто, щоправда, називає її «Останній дах». То ви берете квіти? На жаль, чорних троянд у нас нема.
– Чорних троянд? – Хлопець вперше й собі скупо всміхнувся. А тоді обвів поглядом маленьку крамничку. – Дякую…
– За що?
– Ну, я, мабуть, ще не зовсім мазохіст… Спасибі за цю розмову…
– Будь ласка.
Він озирнувся біля дверей. Вернувся до прилавку.
– Знаєте, я, мабуть, таки куплю квіти… Ось ці троянди… Не для неї…
Він вибрав найпишніші й найдорожчі червоні.
«Якщо спробує всунути мені, я жбурну їх в його рябу пику», – подумала Ліза.
Хлопець узяв квіти, ще раз подякував і вийшов. Ліза не втрималася, підійшла до вікна, побачила, як він переходить вулицю, зупиняється і жбурляє букета в урну. Він озирнувся, і Ліза поспішно відскочила від вікна, хоч звідти навряд чи міг її побачити.
Решту дня Ліза боролася зі спокусою вийти з крамнички, перетнути вулицю і дістати з урни ті злощасні троянди. Навіщо? Вони ж призначалися не їй. А кому? Тій, що мала замінити дівчину-зрадливицю, яка сьогодні вийшла заміж? Чи комусь іншому? Чи взагалі нікому не призначалися, то був якийсь дивний спонтанний рух…
Ліза раптом зловила себе на думці, що це їй важливо. Чому? Рябий хлопчисько, певне, забув про неї, ледве перетнув ту вулицю. А раптом не забув… Раптом згадав саме тоді, коли викидав троянди?
До крамниці час від часу заходили люди, купували квіти. Все було як зазвичай.
«Все не так», – подумки казала собі Ліза.
А чому не так – вона не знала.
Щось наче продзвеніло у повітрі. Не дзвіночки збоку дверей, які дзеленчали, коли покупці заходили або виходили з крамнички. Щось невидиме, нечутне, котре вловила тільки вона.
«От іще, – сказала собі Ліза. – А чи не закохалася ти, подруго? – Вона пирхнула, наче кішка. – От іще… Було б у кого закохуватися… У те рябе чудовисько?»
О п’ятій вечора Ліза, як звично, зачинила крамничку. О п’ятій зачинялися всі крамнички і кіоски на їхньому базарі (декотрі о четвертій, навіть о третій годині), бо то ж базар, чи як дехто казав – базарчик. Ринок.
Вона перетнула вулицю і пересилила себе, щоб не заглянути в ту урну. Що за химера – знати, лежать там чи не лежать ті злощасні, точніше, нещасні троянди…
Ліза раптом пригадала пісню, яку чула колись. Там були такі слова, що тепер зазвучали в її дурній голові:
Ці троянди в урні геть ніхто не топтав. Нема за що переживати. «От іще», – повторила Ліза свій улюблений вислів.
Вона подалася до ще однієї своєї подруги – Лєрки-Валєрки – пити каву, і за кавою в маленькому барчику розказала про смішного рябого хлопця, який купував троянди для колишньої своєї дівчини, що вибрала зрештою іншого. Щоб принести ті троянди на її весілля.
– У нього був такий трагічний вигляд, аж я запропонувала йому покінчити життя самогубством, – сказала Ліза.
– Так і сказала? – Валерка засміялася. – Певно, щоб кинувся з твого даху?
– Так і сказала. І порадила.
– Так ти розлякаєш усіх своїх клієнтів…
– Покупців.
– Покупців, якщо будеш робити їм такі пропозиції…
Вони вдосталь посміялися з почуттів невдахи-коханця, Ліза додала деякі вигадані нею деталі з його поведінки і раптом зловила себе на думці, що їй приємно кепкувати отак з того рябого чудиська, невдахи. Певне, не тільки в коханні, а й житті. Вони навіть замовили по п’ятдесят грамів коньячку, щоб випити за трррагічне кохання. Ха-ха і хі-хі… Далі за вигадану Лізою фірму для самогубців «Останній дах». До них, звісно, підклеїлися якісь хлопці, бо ж обидві мали симпатичні мордашки, й вечір удався.
Десь через п’ять чи шість днів, коли Ліза геть викинула з голови випадкового (так-таки, випадкового) покупця, вона глянула у вікно й побачила на другому боці вулиці начеб знайомий силует. Наступної миті серце у неї тенькнуло – рябий! Явився – не замочився. Що йому треба? Знову квіти для ще однієї, яка його покинула… Ха-ха…
«Ти знаєш, що йому треба, – подумала Ліза. – І що тобі треба…»
Вона розсердилася. На себе і на нього. Чого він там стовбичить? Хоче дістати з урни зів’ялі троянди?
Хлопець стояв і стояв, через хвилин двадцять Ліза подумала, що мав би піти дощ. Тоді, може, йому захотілося б сховатися в їхній крамниці.
Простовбичивши ще з півгодини, він нарешті перетнув вулицю і зайшов. Привітався і став тупцювати, як і минулого разу, біля прилавку.
«Ще затанцюй», – подумала Ліза.
– Вам щось підказати? – Ліза відчула, що голос проти її волі противно дрижить.
Він одважився підвести очі, які виявилися світло-сірими. Десь вона бачила такі очі… Чи хотіла побачити…
– Я… Я до вас заходив п’ять днів тому.
– До нас заходить багато покупців, – сказала Ліза.
– Але я… Розумієте, я тоді ще купив у вас квіти. Троянди… – У нас щодня купують троянди. І гвоздики, і гербери… Бувають ромашки і гладіолуси… Навесні тюльпани. Восени різні хризантеми. У нас великий асортимент. Великий вибір.
– Я бачу… Хоч не такий уже й великий…
«Ну нахаба, – подумала Ліза. – Він ще критикуватиме!»
– Який є, – сказала вголос. – То ви щось вибираєте? Рекомендую ці троянди…
– Знаєте, – його і так тихий голос зробився ще тихішим, – це, мабуть, було б дуже банальним, якби я купив у вас квіти і вам подарував?
Ліза ледве не підстрибнула. Але мусила вдати здивування.
Вдати? Ніби вона чекала цих слів…
– Це ви мене питаєте?
– Вас… Не дивіться так насмішкувато…
– А як дивитися?
Він не відповів. Зате спитав:
– Які ви квіти любите?
– Не треба, – сказала Ліза. – Я все одно не візьму.
– У вас хтось є?
– Це вас не стосується.
До крамниці зайшли дві жінки, і то був порятунок. Але тільки на кілька хвилин. Бо Лізу вже не можна було порятувати. Так само і цього хлопця, котрого, як виявилося, звали старим і вкрай банальним (так сказала собі Ліза) ім’ям: Степан. З того дня все й почалося.
У ньому дивно поєднувалися знання літератури, те, як розбирався в політиці (так принаймні вважала Ліза), простота і гумор, сором’язливість із хвальковитістю, над якою Ліза підсміювалася! Він же не сердився і взагалі дозволяв із себе кепкувати. Іноді Степан і собі підсміювався з Лізи, але робив це якось так, що їй самій ставало смішно. Просто смішно, а не образливо.
Степан (її Степанко, казала подумки Ліза) у Києві закінчив педагогічний коледж, працював учителем початкових, чи, як тепер ще казали, молодших, класів у селі під Києвом. Ну, там легше живеться, казав. Кімнатку мав у бабці Марини, в якої є коза і молоко. А то розкіш – козяче молоко. Заочно навчався на філфаці столичного університету. На запитання, чому обрав таку дивну, як для чоловіка, професію, сказав із роззброювальною усмішкою:
– А я страшно учнів боюся. Вони б мене заклювали. А тут собі почуваєшся командиром. Часом і крикнути можна.
– Ти – крикнути? Не сміши, – сказала Ліза. – Та ти й мухи не образиш.
– А давай спіймаємо муху, і побачиш, – серйозно сказав Степанко.
– І що б ти зробив тій мусі?
– Крила пообривав би. Я, щоб ти знала, мушиний садист.
«Мушиний садист» дедалі більше подобався Лізі. Подобалося ходити з ним на каву і просто бродити Києвом. Розмовляти про геть усе на світі: про серйозне, ту ж літературу, і ні про що. Сваритися і миритися. Подобалося навіть те, як він приходив і ставав на другому боці вулиці. Ліза сердилася за ці його стовбичення, а він відповідав:
– А я, може, рахую твоїх колишніх коханців.
– Нащо ж їм приходити до мене?
– А щоб проливати сльози, що втратили таку дівчину.
– Зайшов би ліпше до крамниці… І взагалі, що за манера – стояти годинами на вулиці…
– А в мене відпустка. Канікули… Хоча ти маєш рацію – я марную час.
За два дні по тому прийшов уже якраз до закінчення її робочого часу. І хоч намагався жартувати, Ліза побачила – Степан дуже стомлений. Уже дорогою до зупинки допиталася. Він брехати не вмів, тож виявилося: влаштувався на їхньому ринку вантажником. І півдня носив мішки.
– З чим?
– З чимось. Не знаю.
Ліза змусила признатися – з цементом.
Сказала, що то робота не для нього. Що вона не хоче, аби він надірвався.
– Ходімо до мене. Ти не поїдеш сьогодні в те своє село. Тобі треба відпочити.
– До тебе?
Він спинився. Глянув так, ніби вперше її побачив.
«Господи, з якого він століття?» – подумала Ліза.
Все ж взяла його за руку. Мусила взяти, бо здалося, що то не він, а вона стомлена.
– Ну, до мене. Здам тобі квартиру в борг. Хочеш – погодинно, а хочеш – на місяць наперед. Не бійся, я не кусатимусь. У мене є розкладачка.
Ліза казала, а в самої трусилися жижки. Може, він справді старомодний? Може, він ще й не спав з дівчиною? Хоча ж була якась, котрій купував квіти на весілля. А може, він імпотент?
Остання думка засоромила Лізу.
«Я геть заплуталася в цьому житті», – подумала вона.
– Я тебе проведу і поїду, – сказав Степан.
– А я й не напрошуюся, – сказала Ліза.
Вирвала свою руку з його і пішла геть. Подумав про неї погано?
І хай думає. Їй абсолютно все одно. Все однісінько. І хай не сміє більше приходити, якщо про неї погано думає.
Він швидко наздогнав Лізу. Схопив за плече і незвично різко повернув до себе.
– Лізо… не ображайся. Я тобі не хочу завдавати клопоту.
– Он як? Ти що, вважаєш, наче я тебе на цілу ніч наймаю в йо… – вона вимовила грубе слово. Дуже грубе. Далі сказала: – Гарно ж ти про мене подумав…
– А я так не подумав. І ніколи так не подумаю. Я, щоб ти знала…
Він затнувся. Щоки раптом спалахнули вогнем, як уже не раз бувало. Він соромився по десять разів на день, а може, й по сто. Треба буде порахувати.
Ліза дивилася на нього неприховано очікувально. Будь що буде, хай вважає її якою завгодно, тільки б сказав ті слова. Хоча б наостанок, перед тим як вона піде далі. А вона таки піде, хай тільки відпустить її плече.
– Я геть вже переповнений тобою, – сказав Степан. – Не смійся. Так воно і є. Як відро, що от-от вихлюпнеться – А я не вода, щоб вихлюпуватися, – сказала Ліза.
– Ти не вода, ти найліпша у світі Лізка – свавільна киска. І тебе треба приручити. Хоч я не вмію приручати дівчат.
Ось як він сказав. «Дивне освідчення», – подумала Ліза.
Що то було освідчення, вона вже не сумнівалася. Яке він незграбно намагався заховати словами про відро. Але відро, наповнене нею, Лізою.
Розділ 9
Пройшов день, другий, третій, четвертий… Цілий тиждень. І всередині Єви поступово наростала злість. На того дурного незугарного діда. Адама Тихіського. Якщо правду казав Роман, що Адам всеньке життя за нею крадькома сох і досі в нього те не минулося, то чого ж не йде хоч щось їй сказати? І раніше ніколи при випадкових зустрічах не почула ні словечка, ні півсловечка.
Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».
Єва вслухалася в осінь, в шурхіт листя під ногами, який з кожною осінню ставав ще тихішим. Єва виходила надвір, і їй здавалося, що то навмисне листя падає тепер не так, як раніше. Безшелесно. Вона боялася стати геть глухою, їй думалося, що колись листя осипáлося інакше – шумливо й весело. Єва взяла граблі, почала згрібати опавшину у своєму старому, як і вона, садку і раптом подумала, що то ж вона згрібає свої літа.
Ось вони, лежать під кожним деревом.
Дерева вже майже не приносять плодів, але Єва не дає родичам, тому ж Митровому Васькові, зрізáти старі дерева. Навіщо? Щоб насадити нові? Вони не виростуть разом з нею, як колись росли. Їх шкода, бо кожне дерево – то ж вона сама. З неї так само опадає листя, і ніхто, крім неї, не відчуває його шелесту – ні в повітрі, на вітрі, ні під ногами.
Ніхто.
А якби й чув, то не скаже їй.
Бо, щоб почути той шелест, треба хоча б прийти в цей сад, а нащо комусь старий сад старої баби… Старої і самотньої, яка була самотньою всеньке життя.
«Як одкраяна скибка», – думала Єва. Наступна думка – скибка так і зосталася всихати. Стала сухою шкоринкою.
Єва сама себе відкраяла. Вона давно й не помічала, як скибка перетворюється на шкоринку. Шкоринку-життя!
«То пожуй ту шкоринку», – кпинить Єва.
І з кого б то… Невже з самої себе? Хоче втекти од тих думок у в’язання чи шиття, та пальці в неї вже тремтять. Ледь-ледь відчутно, але то кепська ознака.
Ліпше надворі згрібати листя. Та сьогодні вона вже згрібала. Варити їсти не хочеться. Невже їй хочеться кудись іти? За самою собою чи до того діда? Дідиська. Що ніяк не збереться прийти до неї, бо, бач, боїться. А хіба вона кусається, щоби боятися?
«Я тобі дам боятися!» – подумки грозиться Єва.
Вловлює якийсь звук. Ага, то проситься з хати рудий котисько. Кудись у своїх котячих ділах.
– Зараз випущу, – каже Єва.
Дибцяє до кота, випускає, але кіт за дверима озирається на неї. Єва відчиняє й сінешні двері. Та кіт озирається й за ними.
Ба більше, спиняється, вертається і треться об Євину ногу.
– Ну, чого тобі?
Кіт нявчить, рушає й зновика спиняється. Наче кличе за собою. Куди? На свої котячі походеньки?
І тут Єва розуміє – кіт кличе йти до того діда. Адама. Тихіського. Чиє життя було ще тихішим, ніж опадання листя в Євиному саду.
– Не піду, – каже Єва.
І вже подумки: «Котиську, я не піду».
І справді – куди їй іти? І тут у Єві наче озивається давня, затаєна з роками Єва – Красна Ружа. Як то він, люблячи, таємно, по-своєму, по-тихіському, посмів нею знехтувати?! А таки знехтував, так виходило… Боявся, казав Роман. Неї? Що ж то за чоловік такий… Єва думає, що таки мусить піти до нього, піти і провчити за те нехтування.
Свище хтось по-розбійницьки в саду, і Єва радіє, що може почути, вловити цей свист. То ж летить повз її хату осінній вітер, і вона простягає руку, щоб його погладити. Задоволений вітер лащиться до руки, а тоді мчиться далі. Несподівано приходить думка: тому дурному Адаськові, певно, ще самотніше, ніж їй. У нього ж і родини путньої нема. Нема куди піти, хіба до тих своїх старих гицелів. Ну, та як вони не хорохоряться, а тоже з них порох сиплеться. То більше сам, ще саміший, ніж вона, Єва. Жити ж ті дідки до Адама не прийдуть.
«Ми таки схожі обоє, – думає Єва. – Такі схожі й осталися, далеко їдне од другого. Бо ніколи й не зближувалися. Чипіли собі, як ті дерева, що з місця зрушити не можуть, еге ж».
Двоє старих дерев у невидимому саду літ.
Тилько на різних його краях.
Обвіває їх вітер і далі летить. А вони собі далі всихають.
Нє, не таке дерево мало рости поруч з її деревом, думає Єва. Той Адам був як якийсь будяк у закутку, якщо рівняти його з нею, Красною Ружею. І бач, його будякове насіння так і не долетіло до Євиного обійстя.
А мав би прийти хоч тепер, чого то Єва повинна за нього думати. Його стежка мусила пролягти, протоптатися до Євиного обійстя, до Євиного вікна. Його пальці мали б постукати в те вікно.
Думка, що їм обом було б тепліше – наче запізнілий гість. Ніби вчорашній чи позавчорашній борщ, про який раптом згадала. І мусить розпалити грубку, щоб його нагріти. Нагріти для двох. Вони повинні його доїсти обоє.
Обоє? Чого б то…
Щось дивне оволоділо Євою. Ну хай, пройдеться, протрусить свої старечі кістки, а заодно й пересвідчиться, що той Тихіський геть не скапарився. Овва, то їй треба, щоб він жив? Нє, нє і ще раз нє. Їй зовсім байдужісінько.
Але ж бісів Роман! Отак-о розворушити душу. Розгребти своїм приходом попіл її грубки. Якої ще іскри там шукати? Вона просто пройдеться, а заодно й насабанить2121
Насвариться (діал.).
[Закрыть] на того Тихіського.
Єва вернулася до хати, вдяглася – у виткану колись власноруч спідницю з червоним узором, святочну кофту і празникове пальто. Осміхнулася й натягла давні червоні чобітки, що стояли з яких-то літ у коморі. Ніби ждали сьогоднішнього дня. Хай, вона й із себе сміється.
Коло воріт її дожидався кіт. Єва засміялася вже на всі зуби, що зосталися в неї. Взяла котиська на руки. Авжеж, добрий рудий сват.
– Сватисько, – сказала Єва. – Ходімо, котику-сватику, до того дурного діда. Може, разом дечому його й навчимо.
Так з котом на руках (зараза, бач, як вгодувався на дармових харчах) Єва пройшла через весь їхній куток і дісталася до вулиці на другім кутку, де й жив той Тихіський. Двом людям, що стрілися дорогою, зі сміхом сказала, що несе кота продавати. А як подумати, то йшла продавати саму себе. А може, купувати собі дідиська? Та скіко він там коштує… Хіба якого півмідяка.
Стара Адамова хата (дома, колись казали в них) світилася пусткою вікон. Єва бачила їдні, другі двері. В хаті-домі нема нікого. Куди ж то хазяїн поплентався? Тико кіт зістрибнув з ліжка. Сірий і облізлий. Побачив Євиного кота і засичав. Потому глянув ніби з цікавістю. Єва спустила свого котиська з рук.
– Ну йди, знайомся, – сказала. – Може, хоч висте порозумієтеся.
У хаті було геть не так, як у неї. Пустка. Ні тобі картинок на стінах, ні рушників. Сльозилися давно не миті вікна. Порожнеча. І стіни давно не білені. І постіль на ліжку хтозна-коли прана. Добре хоч, сяк-так застелена. На плиті стоять немиті тарілки. Та що ж то таке, людоньки добрі…
«А холера б тебе взяла, старого чорта», – подумала Єва.
Чортиська згорбленого. Але хіба дідьки бувають такими?
Її злість, що наростала, мусила мати вихід. Вона озирнулася. Коти коло печі обнюхувалися. О, добре хоч, дрова коло грубки лежать. Єва знайшла сірники, наклала дров у грубку і взялася розпалювати. Коли язики полум’я обхопили поліна, знайшла баняка, зі старого облупленного відра налила в баняка води, поставила на плиту. Зновика озирнулася. Добре хоч, якийнеякий віник є. Зняла пальто, що вдягала тико по великих празниках. І нащо то було так вибиратися? Дарма, долівку треба все одно підмести. А потім помити. Чорна ж долівка, як та земля, а місцями полуплена. Бач, який хазяїн-дурнисько. Навіть підлогу вкласти не спромігся. Нє, підмести підмете, а мити не буде. Що їй, спідницю святочну псувати?..
Хтозна, скільки часу порядкувала в Адамовій хаті Єва, доки не причалапав нарешті господар. Явився із сіточкою в руках, з якої стриміли хлібина і пляшка олії. Зиркнув на Єву ошалілими очима.
– Євка… Ото так гостя… Доброго дня… Що ти тут робиш?.. – Здоров був, босяцький пане, – відказала Єва. – Довше десь там валандатися не міг? Хоть би домину свою зачинєв. А то усеньке твоє добро могла покрасти.
– А що там у мене красти? – Адам почухав потилицю. – Хіба кішку? Так вона, як і я, стара і облізла.
– То ж бо й воно, що нема чого красти. Як ото за цілий вік геть нічого не нажити?
– Ну, так воно якось… Мині й ніц ни тре’ було… Ого, ще чиїсь кіт коло моєї господині треться… Твій чи що?
– Мій, – сказала Єва. – Ти мені зуби не заговорюй. Скидай свою куфайку та сідай. Бо тупцяєш, як на вгостинах.
Адам поклав сітку на стіл. Руки в нього дрібно тремтіли. Видно було: якби міг, то втік би зі своєї хати.
Він таки почувався геть не у своїй тарілці. Поглянув – а його тарілки й миска помиті. І чого то було самому не помити… Думав, як вернеться, то помиє. Пішов, бо ж хліба не мав. Взявся сало з цибулею їсти, такий сніданок вийшов, а от хліба одні крихти зосталися. Того й пуйшов. Ну, щось таки покликало з дому.
Адамові стало вкрай незручно, аж соромно.
Раптом постав перед очима сьогоднішній сон. Давно ніц не снилося, а тепер щось приблудилося. Ніби їхав кудись. На хурманці, а мо’ , й на машині. Ще як встав, то подумав: «Авжеж, скоро поїду. Так далеко, що не вернуся».
А бач, що означав сон. Гостю, та ще яку!
Адам озирнувся. Потім поглянув на Єву. Він просив до голови якусь думку, хоча б маленьку, незугарненьку, а вона не приходила. Бо більшу, яка лізла до голови, сам проганяв.
– Я, може, щось зготую…
– Що там готувати будеш… Не монькайся, пане господарю.
Сідай, гривняка все їдно не вистоїш.
– Добре, добре…
Адам нарешті таки присів, але куфайки так і не зняв.
– Той же во… До гамазину ходив… Ну, хліба й олії купєв… Забув цукру взєти… А то би чаю попили. У мене деся там липовий цвіт є. Так во…
– Другий раз поп’ємо. І чаю, і, може, чогось крепшого, – сказала Єва. – Можеш іще чогось міцнішого, ніж чай, випити?
– Та якусь там грамульку хіба… Я своє вже одпив… Ти, дійсно, звиняй, Євцю, що мене дома не було… Якби я знав, що таково прийдеш…
– То чо б, короваю спік би? – покепкувала Єва.
– Короваю ни короваю… А щось би приготовив… Кажи, чого прийшла… Бо ж ни тико того, щоб тута лад навести.
– А то ти не знаєш…
Адам засовався на лавці. Йому враз стало душно. Душно і мулько. Ніби хто шпичака під дупу підклав.
– Та, їй-бо, ни здогадуюся…
– Ни про що?
– Та їй-бо… Хотя…
Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…
– Ну… Бачу, щось у твоїй лисій бумбешці2222
Голові (діал.).
[Закрыть] заворушилося…
Євина злість зновика почала переростати у веселість. Господи, стико літ прожила, а не знала, що й такі чоловіки, як ото перед нею, бувають…
Адам раптом нагнувся, захрипів. А далі його став душити кашель. Єва аж злякалась:
– Що з тобою? Мо’ води дати?
– Ни тре’… Холера…
Адам справді, якби міг, утік би з власної доми. Та куди втечеш?..
По довгій мовчанці спромігся на слово:
– Євцю… Що тобі той псисько набалаболив?
Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.
– Адаме, не ворохобся… І не бійся… Ти ж не баба… Мені Роман сказав те, що ти мені давно сам би мусив сказати.
– А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злість. Ну, не чоловік, а помело з-під припічка.
– То ти не знаєш…
– Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нібито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…
– А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – і не хочеш…
– Я – тибе?
«Що ж він таке напридумував, той бандитський зарізяка?» – подумав Адам, і йому все похололо од здогадки.
Думка, яку проганяв?
Єва звелася з лавки – розпашіла й ніби помолоділа. Давня Красна Ружа заклекотіла в ній.
