Текст книги "Стара холера"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 18

Єва прокинулася, розплющила очі й побачила коло свого ліжка чоловіка. Здригнулася легенько. Чого він стовбичить? Звідки взялася цяя мара? Господи, то ж Адам! Нібито неїн чоловік, ще не законний, а чоловік.

– Чого тобі, Адаме? Щось болить?

– Дивуюся, – сказав Адам. – Я у твоїй хаті, дай, думаю, провірю, чи те мені не сниться. То ти, Єво?

– А хто ж би мав бути? То й мені тре’ вставати? Одвернися, то й устану.

Адам не знав, чи тре’ конче одвертатися, як твоя жінка встає з постелі. Хто б підказав?

«Я ніц не знаю», – подумав Адам.

– То ти, може, ще поспи, а я коло тибе постою, – сказав. – У тибе підлога тепла, не те що моя долівка.

– То ти босим і стоїш?

– А чом би не стояти, як ноги є?

Так розпочинався перший день у Євинім житті, коли в її хаті ночував чоловік.

І тут Єва згадала, що другий день. Удруге вона прокидається і бачить коло свого ліжка чоловіка. Першим був син Павлини – Олег. Її небіж.

…Павлина приїхала в Туптали сама, без сина, через три чи чотири роки після того, як сказала, що більше ноги її не буде в батьківській хаті. Єва на подвір’ї годувала гусей, коли побачила сестру. Та зайшла з невеличким чемоданчиком у руці, стала й застовбичилася. Ні слова, ні півслова. Тільки дивилася, мов питала, куди то вона потрапила?

– Доброго дня, Павлинко, – першою озвалася Єва. – Заходь, чого ж ти?

Павлина зрушила з місця, підійшла ближче. Сказала:

– Можете радіти. У мене біда.

– Біда? Щось з Олегом, Павлинко?

– З Олегом, – відповіла сестра. – Я ж кажу, можете радіти. В колонії Олег.

Коли спала з неї крига, Павлина розповіла, що сина посадили нізащо, звинуватили в нападі разом з хлопцями на якогось діда, мовляв, побили й гроші забрали, а ще приписали, що нібито перед тим чиюсь там квартиру обікрали. А вона ж знає, що в душі Олег – добра дитина і на того діда нападати не міг, тим паче, в чужу оселю забратися. Певно, треба було розкрити чийсь злочин, от і «розкрили»… Так казала Павлина, і Єві було нестерпно шкода сестру. Дивилася на постарілу й змарнілу Павлину, і злість проходила. Кудись дівалася. Заспокоювала, як могла. Навіть перед батьком виправдовувала.

Павлина все своє життя кинула до ніг синові. Почувалася винною, що лишила його без батька. Намагалася дати тепла за двох, та так передала, що тепло стало вогнем і спалило Павлину.

Поступово, рік за роком, по днях, а то й по годинах у Єві росла її ще більша вина, ніж Павлинина. Бо все ж почалося з її заздрощів, ревнощів, неправди. З тих почуттів і виріс великий змій, що з’їв обох. Що тепер сміявся і з неї, і з Павлини.

Вона сидить і гладить сестру. Обіймає і голубить. Павлина тулиться до її грудей, живота.

«То ж моя дочка», – несподівано думає Єва.

Ненароджена її дочка. Чи дочка, старша за неї саму?

Туга співає над нею свою пісню. Над ними обома. Птаха-туга схожа і на голубку, і на ворону. Вона туркоче і каркає. Кого ж покликати, щоб неї прогнав? Єва не знала тоді, не знає й тепер.

Адам, певно, таки пішов у другу кімнату, на своє ліжко. Відтепер його ліжко. Бідний чоловік, і вона бідна. Бач, що надумав – стояти коло неї босим. Він не прийде, як той прийшов.

…Павлина тоді сказала, що ждатиме Олега, що то її мука й надія. Ждатиме всі п’ять літ, а як треба, то й більше. Така її планида.

Ждала. Єва їздила до сестри. Потім вони їздили в ту колонію, де відбував покарання Олег. З пам’яті Єви випливає постать у чорній робі. Велика стрижена голова. Погляд, який її притягує, поглинає, а потім виштовхує, випльовує – вже зіжмакану, побиту, хоч Олег пальцем не зачепив і слова не сказав.

Хіба ці слова:

– Шо, маман, і цьотушку прітащіла? Небось васпітивать хочеш, цьотушка…

Що вона, Єва, казала небожеві, пам’ять геть стерла. Що б не казала, ті слова були нічого не варті для цього хлопця. Єва тоді збагнула, що завше стоятиме, як і Павлина, за залізною, хоч і прозорою стіною. А якщо й скляною, то ту стінку ніч и́м не пробити.

Лишився спогад, як Олег жадібно їсть пироги, сало, ще якісь смаколики, як бере банку з огірками, дістає звідти руками огірок і простягає Єві:

– Бєрі, єш, цьотушка. Брєзгуєш із зеком?

Єва бере. Трясуться руки. Приходять слова – рідна кров. Хрустить в зубах огірок, якого несила їсти.

Дорогою назад Єві хотілося вийти і бігти поруч з потягом. Бігти, щоб задихатися од того бігу. Бо їхати з сестрою, котра сиділа поруч і казала, що Арсен її не мав права помирати, що Олег схожий на батька і в душі дуже добрий (те слово – добрий, добрий, добрий – було її закляттям), тільки світ зробив його іншим, що вона не порятує сина од того неправдивого світу, – їхати і слухати те було також несила. Але їхати мусила. Там у колонії щось лишила. Віддала Олегові разом з грошима, коли він простяг руку і вимовив два, три слова: «Цьотушка, дєньгі! Ну?»

Те залишене – то не тільки несказані слова. Щось більше, думає Єва і не може пригадати що. Наче половина відкраяного життя, того, яке прожила досі.

– Єво! – То не вона, а хтось інший біжить за потягом і кричить.

Може, Арсен?

Через два з чимось роки після тої поїздки Єва отримала лист від Павлини. У ньому були два короткі речення: «Олег повернувся. Як жити, Єво?»

Цифра «два» – то вже як її закляття. Пробираючись крізь те закляття, Єва поїхала до Києва. Павлина зустріла її з великими синцями під очима і на руках, розбитою губою.

– Господи, сестричко, – тільки й вимовила Єва.

– Мовчи, – видихнула Павлина. – Мовчи, раз приїхала, прошу тебе. І більше не приїжджай. – Відступила й додала: – Тато ж наші тоже били маму.

– Так то ж тато свою жінку. А тебе твій син!

– Я завинила перед ним, Єво… Дуже завинила…

– Чим? Своєю любов’ю?

– Тим, що не достукалася до його серця. Не змогла його зігріти.

Павлина сказала, що відразу проведе Єву на вокзал. Єва розуміла – сестра боїться, що як син прийде, то може вдарити і Єву. Або взагалі боїться їхньої зустрічі. Що Олег видасть таємницю, якої Єва не знає і не повинна знати. Думка про те і мука в очах Павлини, якій нема чим зарадити, змусила її сказати:

– Добре, я поїду.

Єва поїхала, і разом з нею на лавці у дизель-поїзді їхали її темна жагуча печаль і втрата того, що жило в ній досі, а ще сама Павлина, колишня, якої Єва зовсім не знала, але яку тепер відкривала в пам’яті.

«Ой, жалю мій, жалю, – раптом згадалося, – й ти, печалице-сестрице…»

І від того хотілося вистрибнути з поїзда. Або зупинити його. Хай хтось зайде, хто міг би відповісти на Євині запитання: «Навіщо я так зробила? Навіщо так тепер робить Павлина? Хто кого продав дияволові? І чи є він, і за що купує душі? Як повернути те, чого не годна повернути?»

Наплакавшись дорогою (сльози народжувались і вмирали в ній), вдома Єва написала сестрі короткого листа, в якому просила вернутися в село, де знайдеться для неї й оселя, й робота. Тут її люблять і любитимуть. Коли закінчила писати, відчула, як затерпли пучки. Наче од морозу серед літа.

Павлина не вернулася, а через більш як десяток років, уже коли Олег зробив другу свою «ходку», себто відсидів цілих десять років, він приїхав сам. Єва вернулася з роботи і застала в хаті (жила вже самотою після смерті тата й мами, які відлетіли у вирій одне за одним) розгардіяш-погром. Одяг викинутий з шафи, а посуд – з мисника. Олег… Олег сидів за столом і їв сало. Коли вона, ошелешена, постала перед ним, сказав саркастично:

– О, цьотушка… Ізвіні, здєлал маленько експропріацію… Нє густо ж ти живьош…

Єва здогадалася: забрав, певно, її сережки, які купила в місті, срібного ланцюжка, який подарував колись брат Микола, і ті пару десятків рублів, що лежали в шафі. Вже знала: дорікати, соромити, достукуватися до решток совісті (та чи й були вони) – дарма. Кинулася до дверей, але небіж потужним стрибком наздогнав, схопив за руку.

– Сразу заложіть рєшила? Да, сука…

– Я… Хотіла щось принести до сала…

– Нє врі… І нє бойся. Убівать і даже біть нє буду… Нужна ти мнє, как зайцу стоп-сігнал. У мєня временниє трудності, вот і рєшіл навєдаться, погостіть… Завтра сам уєду, нє пєрється же протів ночі… Ізвіні, похозяйнічал малєнько, да я же по-родственному…

Євина ненависть до вурдалака-небожа запекла всередині (серце чи душа?), чорними колами спалахнула перед очима. Висмикнула руку з його лап, спитала:

– Де сестра… де мати твоя?

Він сказав, кривлячи свої соковиті губи:

– Дома, гдє ж єй бить, мамашкє…

– Жива?

– А как же? Жива, здорова, чіво і тєбє желаєт… Да нє смотрі так, нє б’ю я єйо уже. Поучіл когда-то, хватіт…

Далі він сказав, що переночує і справді поїде. Що потягло його чогось в ці краї, в це село. Що тітку рішив провідати. Коли до нього тоді в колонію приїжджала, побачив, яка вона красива, і не міг її забути. Досі гарна. Деякі його шалави і в підметки не годяться, хоч і набагато молодші. Закінчив питанням:

– Чєго же ти сама-то осталася, красівая цьотушка? Мамка как-то сказала, шо ти папку моєго очєнь любіла… Да?

Єва не відповіла. Ненависть її згасла. Тому, що прийшло на заміну, не знала назви. Порожнеча? То було щось більше. Наче світ перевернувся, а вона впирається ногами в стелю. Хоче неї пробити і не може. Сказала:

– Можеш переночувати… Я ні до кого не піду і доносити не буду. Що взяв, те взяв…

– І на том спасібо… Я уєду і ваше вонючєє сєло трогать не буду… Сейчас отдохну малєнько і утрєчьком тю-тю… Но єслі попробуєш мєнтов прівєсті, із-под землі достану… Всьо… Что-то уморіла мєня ваша самогонка… Вонючая, а крєпкая…

І справді ліг спати. Як був, зодягнений, поверх постелі на її ліжку. Вдома горілки Єва не тримала, отже, напився деінде. Когось змусив дати самогонки? Яке їй діло. Єва поскладала речі, помила посуд. Переконалася, що таки забрав і сережки, і ланцюжок, і гроші. Може, поклав у куртку, яка висить на стільці… Забрати? Може ж, не стане віддирати… Та вже коли дістала з кишені куртки свої прикраси, раптом відчула, наче щось гидке, волохате поповзло по її пальцях, долоні. Сахнулася, вернула вкрадене назад. Нехай, носити ці речі вона все одно не зможе…

Подумала: міг і тихенько вкрасти, нащо було геть усе викидати з шафи… Ні, не міг, така вже натура, звик по інших топтатися – і людях, і речах. Владу свою показувати, зіткану зі страху. А тут ще й з нею, «цьотушкою», були свої порахунки. І випив перед тим. Чи справді вже не бив матері? Як там тепер Павлина?

«Треба видоїти корову та свинку нагодувати», – подумала Єва. Попоравшись, Єва постелила собі на лавці на кухні. Довго не могла заснути, вслухаючись у звуки, що долинали з кімнати. Олег не хропів, тільки іноді похропував, час від часу скрикував, матюкався уві сні й далі спав.

«Павлино-Павлиночко», – подумала Єва.

Вкотре попросила у сестри пробачення. Попросила, а що з того?

Раптом подумала, що цей (не могла знайти слова) міг би бути її сином. У них з Арсеном. Не такий, звісно… У неї був би зовсім інший син… І якби Павлина лишилася…

«Я його задушу, – подумала Єва. – Або просто вб’ю. Його, а потім себе… Бог мене простить…»

І зрозуміла, що не зробить цього. Навіть не тому, що досі ні на кого не піднімала руки. Не тому, що боїться гріха.

Прийшла думка: «А Павлина б плакала, якби не стало її сина – мучилася?»

Напевне. Напевне, ой напевне…

Що вона знає про роки, прожиті там Павлиною? Чому люди од добра найріднішої людини стають такими, як її небіж?

Думка витекла, як вода крізь пальці. Єва ще й подивилася на свої пальці. Життя теж витече. То, може, не треба й думати. Добро, воно тоже витікає? Якби вона була трохи грамотніша, може, знала б відповідь… А може, і ні.

У хаті стояла задушлива нічна тиша. Не чути і звуків з кімнати. Чи він умер, здох, як той бездомний лютий пес?..

«Хай би так сталося», – подумала Єва і засоромилася грішної думки.

А коли нарешті заснула, то прокинулася од того, що на неї навалилося щось велике. Страшне і смердюче. Душить своєю вагою, здирає з неї одежу.

Спалах пронизав мозок. Олег, її ґвалтує Олег, небіж.

– Олеже, що ти робиш?

Він долонею затулив Єві рота.

– Молчі, б… Попользуюсь твоєй красотой… Только і всєго. Нє отпірайся, сука… Нє поможет…

Єва все ж опиралася, як могла. Та відчувала: він от-от переможе. І справді зґвалтує. Рука, яку вдалося вирвати, ковзнула по столу біля лавки. Чогось торкнулася. Зрозуміла – то залізна ваза, куплена колись у сільмазі, в яку вона іноді ставила квіти, а літом колоски. Схопила вазу й щосили вдарила насильника по голові. Раз і вдруге – вже по плечу.

Олег захрипів і посунув донизу. Звалився на підлогу. Єва зірвалася з лавки, щоб утекти, та коли взялася за дверну клямку – спинилася. Олег темнів на підлозі й не озивався жодним звуком. Господи, вона його вбила?.. Єва ледь не закричала. Пересилюючи страх, наблизилася. Торкнулася. Ґвалтівник мовчав і… начеб не дихав. Ні, здається, ще дихає, але ледь-ледь. Що ж робити? Пождати до ранку, а там будь що буде… А раптом він помре до того часу?.. Єва намацала на плиті сірники, запалила, подивилася на годинник на стіні. Чверть на другу. До ранку ще далеко. А якщо цей вивертень, гидотник, але ж людина, до того ж її небіж, не доживе до ранку? Та й боїться Єва лишатися з ним у домі.

Забрала постіль з лавки, вдягнулася і пішла крізь хляпанину ранньої весни будити фельдшерку – натоді їхня дільнична лікарня стала вже ФАПом3030
  Фельдшерсько-акушерський пункт.


[Закрыть]. Добудившись, пояснила Тоні, що так і так, грабіжник до неї вламався, став душити, вона й стукнула його по голові, як не убила, то покалічила, мабуть. Що то її небіж, рішила поки не казати. Фельдшерка відповіла, що обов’язково треба до участкового зайти. Дільничний міліціонер, видать, трохи причмелений з вечора, довго не міг повірити, що якийсь грабіжник посмів ломитися до хати на довіреній йому території. Все ж пішов, при повній формі, з пістолетом у кобурі, якого дістав, щойно наблизилися до хати.

Та коли запалили світло, нікого у Євиній домі не виявили. Тільки коло лавки темніла невелика пляма крові. Не було Олега і в кімнаті.

– Ожив чи що? – сказав лейтенант.

Дільничний обійшов подвір’я, заглянув до хліва. Над селом висіла нічна тиша, тільки десь озвалися перші півні. А може, вже й другі.

– Що ж, тітко Єво, уранці прийдіть до сільради, складемо протокола, – сказав дільничний.

Козирнув і розтав у темряві разом з Тонею-фельдшеркою. Над селом погустішала тиша. Єва не заснула до ранку, сторожко прислухаючись до звуків за вікном. Та Олег не вернувся.

– Стогнала ти вночі, Єво, – каже тепер Адам, – ще й як стогнала. Щось кепське снилося?

– То я так… Щось, певне, заболіло…

Єва думає, що той час і теперішній такі далекі, що й у пам’яті щілина, з якої дме вельми холодний вітер.

Розділ 19

Чим довше жив Адам у Єви, тим більше наче роздвоювався. З одного боку йому тут подобалося. Чисто, прибрано, не те що в його халупі. Фотографії та картини на стінах – у рушниках. Геть довкола чистота. Затишок, який заколисував і наче пригортав до себе, гладив по голові.

«Ти мій, чоловіче, і сиди тут, радій, – мовби казав той затишок. – Чого тобі ще тре’ ?»

Адам і сам не знав чого. Ніби й нічого. І тепло, і смачна їжа, щодень зготовлена його турботливою жінкою.

«Моєю жінкою», – казав собі Адам, і в тім була неправда. Бо й спали окремо, Адам боявся торкнутися до Євиної руки, а коли торкався, гладив, то ніби крадькома. Чим міг помогти Єві по господарству? Хіба бульби начистити для супу і смаження. Хіба дров до хати сяк-так принести. Грубку розпалити. У грубці тоді потріскував огонь, танцювали тіні по хаті. Наче геть здалеку торочив щось своє телевізор, який дивилася Єва. Адам під те бурмотіння починав пливти, боявся заснути і… засинав.

– То вже йди на ліжко, – казала Єва.

– Я ще трохи посиджу, – відказував Адам і знову починав дрімати.

Удень Адам тим більше не знав, що йому робити. Майструвати не вмів, та й сили вже не мав. Хіба цвяха якого прибити, а скільки їх наприбиваєш? Умів пасти корови, але давно вже колхозу і корів нема, і осінь надворі.

– Ти кажи мені, що зробити, то я й зроблю, – винувато просив Адам.

– Дивись, що треба поладити, – казала Єва. – Ти теперка тут хазяїн.

Адам дивився й нічого не бачив. І від того його вина більшала. Пробував про щось заговорити, згадати, і губив слова. Не знав, чи то Єві цікаво. Часом вона йшла кудись, разів два приходила старша сусідка Ганька і молодша Маринка, жебоніли, як то їм добре тепер удвох. Мудро зробили на старості. Як належить Адаму і Єві.

– Мені добре тепер, – казав Адам.

І з кожним днем відчував, як йому хочеться вернутися додому. Ішов, годував курей, які ще зосталися на хазяйстві, й вертався до Єви. Раз пропалив грубку, бо в його хаті стояла холоднеча й Адам подумав, що хата на нього обіжається. Тре’ було чалапати до Єви, яка все бурчала, щоб не здумав там остатися.

– Нащо я тобі, Єво? – спитав раз Адам.

– Та я ни чую, що ти там жвандиш, – сказала Єва.

Насправді ж Єві хотілося часом розказати про Павлину і сестрину тяжку долю. Про пережите колись. Про страждання од сестриного сина. Вона таки не втрималася, дещо розказала. І засоромилася – наче викладає Павлинине життє на стіл, на оглядини. Думала останнім часом про сестрину внучку, яка називала Павлину і бабусею, і мамою. Ліза була донькою Олега і якоїсь малолітньої шалави. Встругнув неї, коли вернувся з другої відсидки, через пару літ після тої поїздки в село. На волі погуляв ще десь із рік, а тоді знову загримів за грабунок. А та дівчина й принесла до Павлини свій дарунок, сказала, що коли папаші дочка не потрібна, то і їй не треба. Робіть із нею що хочете. «Мать ваша женщіна», – сказало те засушене дівчисько, може, й наркоманка, як вважала Павлина. Звісно, вона зоставила Олегову дочку в себе. І справді була для неї і бабусею, і мамою. Так само виховувала з усією душею, як і сина. Інакше не вміла. Ліза зірок з неба не хапала, так собі вчилася, але потяглася до мами-бабусі, ставилася до неї по-людськи. Що Павлина казала їй про батька і матір, Єва не знала. Знала тільки, що з третьої відсидки Олег не повернувся і вже не повернеться, зарізали десь там у тюрмі такі, як і він. Лізина мати жодного разу не з’явилася, здиміла, розчинилася в якихось притонах. А може, й вийшла заміж. Павлина якось сказала, що тепер у неї є нащо жити: дотягти до того часу, коли Лізочка стане дорослою. Дожила. Писала до Єви: «Євочко, мені хочеться пісню співати, денно і нощно співати, і Богові дякувати за те, що Лізочка моя виросла гарною, розумною, чуйною дівчинкою. Що на світі є таки правда й що добро теж може прорости добром, а не злом. Ліза мене оживила, я тепер той листок, якого нікому не зірвати. Бог є, бо він подарував мені цього янгола».

Єва вдивлялася в букви, вони виростали, і кожна з них теж вдивлялася в неї, в Єву. Тепер вона хоча б чимось могла і себе виправдати. Лізою. Виходило, що Павлина таки поборола зло – і від Олега, і від тої дівчини, матері Лізи, котру бачила лише раз у житті. Якийсь час Павлина боялася, що вона з’явиться, вирине, забере доньку. Не з’явилася. Про неї нагадувало тільки ім’я у свідоцтві про народження, яке чомусь лишила у Павлини, – Ангеліна. Ось так. Ангеліна. Павлина сказала, що коли Ліза подорослішала, геть все їй розказала. І про матір, і про батька, винесла себе на суд, так би мовити. Сама не знала нащо. Потім Павлина писала, що нічого насправді не розказувала, що розповіла подумки, бо не могла травмувати Лізу. Павлина наче задумала якусь гру. Казала – не казала. Ліза знає – не знає.

«З чим же живе тепер Ліза?» – думала Єва.

Прийшовши додому від сусідки, вона не застала Адама. Подався годувати своїх курей? Але його не було півдня, не з’явився він і ввечері. Ну й нехай.

Єва поралася в хаті. Сердито гриміла горщиками. Почала замітати й кинула віника. Все чогось виходило не так. Не так, не так і ще раз не так.

Вона знову почала думати про Лізу. Миколині й Дмитрикові діти й онуки – то зовсім інше. У них свої долі, добрі й недобрі, але свої, як заведено в селі.

Десь там далеко живе Ліза, про яку Павлина сказала, що за нею тепер треба наглядати їй, Єві.

«А як наглядати?» – думала Єва і сердилася.

Знову сердилася. На Павлину, у якої вже ніц не спитаєш. На Лізу, яка далеко і не дає про себе знати. І тут зрозуміла, що найбільше сердиться на Адама. Як він смів неї покинути? Що він думає про себе, цей навіть не чоловік, а чоловічина, не дід, а півдіда, дідуган, що дмухни – й завалиться. Навіть дмухати не треба. Взяв, здимів і не вернувся. І нехай, повторювала Єва.

Велика цяця! Цяця-нездара. Єві полегшало. Життя тепер верталося на колишню добре наїжджену колію. На дорогу.

«На дорогу до смерті», – пронизало Єву.

Але хіба Адам порятував би од того, що судилося? Чим? Підставив би руки? Прогнав би стару каргу од воріт? Не сміши, Єво.

Єві й не смішно. Єві вперше було самотньо якось по-особливому. Наче й добре, що провалилася Романова авантюра. Але чого б то щось смокче в грудях, витягає якісь невидимі клапті з хребта… Єва тупцяє по хаті. Погляд падає на чужу кішку. Тепер чужу. Бач, як призвичаїлася в теплі та добрі жити. З молочком та сметанкою, не те що в свого липового хазяїна. Забула про дому. Там досі стадо мишей розвелося. А вона коло Євиного кота все треться. На весну ще, чого доброго, принесе кошенят. І що тоді Єва з ними робитиме?

– Ану марш додому, до свого старого нечупари! – Єва взяла віника й прогнала кішку з хати. Та слідом з печі зістрибнув її котисько. І до дверей. Занявкав.

– Чого кричиш, як недорізаний? – Єва по-справжньому сердилася. – За свею кошаницею хочеш? А ни пущу, сиди вдома. Отак-о.

Кіт ображено відвернувся. Чмихнув.

– Отак-о, – повторила Єва.

Все ж випустила кота в сіни.

А що їй робити, як не лягати спати? Але вночі Єві не спалося. Майже цілісіньку ніч. За вікном стогнав вітер, і під вікном явно хтось ходив. Нехай. Що в неї красти? Якоїсь миті їй вчувалося за вікном котяче нявчання. Плач. Тоже нехай. Нема чого чужим котам, а тим більше кішкам, попід вікнами волочитися.

А може, то вона сама там за вікном на холоді? Може, то проситься впустити її неприкаяна душа? Кішка-душа.

«А хай тобі», – подумала Єва.

Встала. Спершу до хати з сіней зайшов неїн кіт. Знов нявкнув. Холодною шерстю потерся об Євину ногу. Єва відчинила сінешні двері. Покликала:

– Киць-киць.

Залетів до сіней холодний вітрисько, шарпнув за сорочку. А кішки того одоробла нема.

– А хай тобі, – вимовила Єва вголос.

Сердилася сама на себе за таку дурницю. Стояла на холоді й чогось ждала.

Кішки? Свеї душі? Та ж душа при ній, хоч і не на місці.

«Ще скажи, що того старого чорта, – дужче сердилася Єва. – А нащо він тобі? Та ще й посеред ночі…»

Вона питала наче в когось іншого, чужого. Того, хто стояв там за порогом. Хто прийшов і просився впустити, щоб Єва йому все розказала. А про що вона має розказувати? Могла б Адамові, так його нема. Спало, напевне, дрихнуло старезне порохно.