Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
Максим вимкнув душ і водночас зупинив уявний можливий хід майбутньої розмови з вітчимом. Розтираючи посвіжіле пружне тіло рушником, думав, що в старого повинно стачити розуму не дійти до погроз позбавити чогось там його, єдиного спадкоємця, чи застосувати інші репресії. До цього він уже підготувався. Він мав свої депозити в банках, свою частку прибутків, записану на нього квартиру в Києві. Мав місце під майбутній власний маєток, якщо доведеться його будувати. А ще є один, записаний на родичку, який, доклавши певних зусиль, постарається забрати. За допомогою дуже вмілих хакерів, на яких вийшов, були зламані певні ходи, а потім прибрані до рук дорогоцінності в банках і кошти у двох офшорах. Але він сподівається, що до всього цього, до такого конфлікту з вітчимом не дійде. Качулі-старшому буде й надалі потрібен такий помічник, як він, Максим. Про всяк випадок ще попросив про зустріч з давнім другом дідуся, який колись мав дуже значну посаду, був ще живий, рухався на своїх двох і зберіг вплив у певних колах і теперішніх верхах. Друг маминого тата досі мав гострий і підступний розум. А ще він з колишніх часів ненавидів та й зневажав Дмитра Качулу. «Парвеню» було ще лагідним словом. Якщо все вийде добре, допомога не знадобиться, він просто навідається до старого, привезе якийсь подарунок, тому буде приємно.
Максима, як завжди, обидва улюблені пси – і Султан, і Черрі – чекали вже біля виходу з басейну. Гаразд, сьогодні вечірніх вправ не робитиме. Погладив псів. Подумав, що Черрі, він має передчуття, стане улюбленцем і Лізи.
І тому далі сказав:
– Лохмачу, ти ще побачиш Лізу.
Черрі підняв розумну мордашку. Максим вирішив провідати старого вірняка Горда. Посміхнувся – попросить благословення у відданої вівчарки, тільки йому і більше нікому, на розмову з папá. Ха-ха, папá! Він готується до важливої перемоги, а в старого пса були свої перемоги, навіть двоє загризених, чиї трупи спочивають в іншому лісі. То були ті, хто спробував спокуситися на Максимове тоді ще зовсім юне життя.
Максим почув, як до маєтку заїжджає машина. Значить, теж вернувся. Він сподівається, що все буде в порядку. Порядок – це й уміла гра на нервах. Сьогодні поспішати назустріч він не буде… Знаменита його поспішалівка!
І тут озвався його айфон. Глянув – Ліза! Що ж вона скаже?
– Що скажеш, Горде? Тримайся, старий…
Задрипано-горде дівчисько!
– Максиме, – сказала Ліза. – Я знайшла ваш подарунок. Я… Я його не викинула. І дякую. Але… Не треба було, Максиме, так робити. До побачення.
«Треба, треба, Лізонько», – подумав Максим.
Ще одне благословення на вдалу розмову з вітчимом, ха!
Розділ 26
Осінь поступово, день за днем і година за годиною старіла, на деревах де-не-де лишилися останні листки, мовби забуті вітром, що дедалі частіше розхитував дерева і стукав об стіни, вікна та двері, просячись до хат. Адам думав, як то вітрові незатишно й зимно, весь зітканий з холоду, він прагне його віддати людям, бо ж у них є печі й грубки, а стіни обкладені назгрібаним по садках листям, аби тепліше було зимувати. Ще холодніше було тільки голим-голісіньким деревам: їх не було кому захистити, але, може, їм хоч на хвилю ставало тепліше, коли до них тулився вітер, коли їх вдень ще трохи гріло сонце і гладила невидимими пальцями ніч. А ще ж були зорі, які по краплинці струшували на землю свою зоряну росу й вона теж, осідаючи на кору гілляччя і стовбурів, хоч на мить лишала своє слабеньке, але тепло.
Так думав Адам, і від тих думок днями і безсонними ночами снувалися інші думки – про досконалість Божого світу, про щастя жити й дихати в ньому. Дома, в якій тепер жив, називалася празником, вона прикрашала й Адамову душу рушниками, які висіли на стінах, світлі й лагідні, повні квітів і невеликих променів, котрі розбігалися в різні боки і які бачив тико Адам. Бо Єва до них звикла, промені, майже такі самі, жили на кінчиках пучок неїних пальців, а на місці тих, що розбігалися по хаті, народжувалися нові. Адам те тоже бачив і радів.
А ще за одним із рушників жив крихітний павучок, він заснував там собі маленьке гніздечко, і Адам боявся, що Єва, звикла до порядку і чистоти, помітить того маленького павучка, живу Божу істоту, і він здасться їй зайвою в цьому й так наповненому життям світі, і змете павучка разом з його оселею. Тому Адам просив павучка не надто старатися у своїй ткацькій роботі. Потрошку собі рухайся, гніздо-хатиночка в тебе й так зугарне. Адам тривожився, що ж у цій чистій хаті, що звалася і празником, і раєм, їсть той павучок. Бо ж і мух нема пізньої осені, а що йому зловити, чим нагодувати, Адам не знав.
Єва помітила, що Адам часто підходить до того рушника і придивляється.
Спитала:
– А що ти там виглядуєш?
– Нічо, – сказав Адам. – Нічо, то я так… К’яти**
Квіти (діал. полонізм).
[Закрыть] мені на твоїх рушниках сильно подобаються. Ти їх, певно, на лужкові назбирала.
Єва вже звикла до чудернацької Адамової мови. І до того, що той її чоловічок, геть висохлий, як не читає свою Біблію, смішно ворушачи губами, то човгає по хаті й питає, що йому робити.
– Що, що, – сердилася Єва, – можеш із себе скіпок нащипати та наскладати, буде чим грубку розпалювати. Тико твої скіпки зразу на порохно розсиплються.
– Атож, – посміхався Адам на всі свої щерби. – Ну во, яка з мене польза… А дров я таки принесу.
– Хату всю завалиш тими дровами.
Дров їм привіз Митриковий син Денис, небіж Євин, котрий у лісництві робив. Вона йому заплатила, хоч і не хотів брати грошей. Денис тоже постарів, але ще тримався. Казав, що Ольку свою має доглянути і ще найменшого сина, Сашуню, вивчити в університеті, у того була кебета до математики.
Єва, звісно, час від часу за бабоцькою звичкою бурчала, для того причина знаходилася, а то й сердито гриміла каструлями, та неїне бурчання було для Адама наче котяче муркотіння. Він ще й посміхався, що їх у хаті дві пари, дві сім’ї живуть. Він із Євою, чи Єва з ним, і його кицька Нюрка з Євиним котом. Єва звала свого кота Мурчиком, Мурчиськом, Адам по-своєму – Іваниськом. Не Іваном, який з кота Іван, а Іваниськом. Чогось йому так вподобалося. Бо Іванисько давно мав таке назвисько, тико ни знав про те, доки Адам йому не сказав.
Раз, як Єва сильно розбурчалася, Адам узяв до рук Святе Письмо, так дорого колись куплене, і став читати уголос. Про жінок юдейських, їхні гріхи і спори, про Целодхадових жінок (ніяк не міг запам’ятати це чудернацьке слово), кілька разів прочитав: «Вони стануть за жінок тим, хто їм подобається».
– Ага, – сказав Адам, перервавши читання, – то я тобі подобаюся, раз вийшла за мене.
– Старе жвандило**
Той, хто багато даремно говорить (діал.).
[Закрыть], – одказала Єва. – Що ти цідиш крізь свої щерби, старе жванидло?
– Святі слова, щоб твої руки зігріти, – сказав Адам. – А хоч’ потримай Біблію, вона тепла.
– Ти не жвандило, а чудило, – визначила Єва, переінакшивши назву Адама. – Почисть ліпше бульбу**
Картоплю (діал.).
[Закрыть], зваримо, то й ти зігрієшся. Ще в холодильнику трохи масла є.
У Єви був і холодильник, і телевізор. У Єви було все. Холодильник мав чудернацьку звичку засвічуватися всередині, коли його відчиняли. Адам пару разів крадькома, як Єви не було в хаті, одчиняв і зачиняв холодильник, так йому подобалася та блимавка, хоч і знав, що так робити не можна, бо тоді в нутро холодильника находить тепло, а од нього те буркотливе, як і Єва, дивисько могло простудитися, така вже в нього натура – простуджуватися од тепла, а не холоду.
По телевізору Адам любив дивитися новини і картинки, які Єва звала мультиками. Там люди й звірі були не справжніми, а намальованими. Адам якось подумав – чи їх кожен раз малюють заново, чи той намальований світ існує так само, як і справжній? Значить, то третій світ. Перший оно за вікном і тут, в хаті, другий, якого тре’ ховати, в Адамовій незугарній голові, там граються у схованки його думки, а третій – люди намалювали. Таке відкриття Адама тішило, але відчував, що про три світи Єві казати не тра’ вона не тико Красна Ружа, а й розумна, як холера. Якби частинку свого розуму позичила Адамові, може, він поклав би його до кишені й час од часу ним би хвалився.
– То ти підеш по бульбу чи мені самій іти? – Єва обірвала Адамові думки, й він схопив кошика.
У Єви був і льох, де зберігалася частина бульби.
«А зате в мене тепер є Єва», – подумав Адам, спускаючись до льоху.
У Адама не було льоху, тому не водилося й мишей, хіба іноді до хатини забігали, але їх появу пильнувала кицька Нюрка. А в Євиному льосі темно, як у негра в дупі. Десь Адам чув цей вислів, він не знає, що то тепер недобре – не так сам вислів, як вимовляти слово «негр». Чорних людей Адам бачив тико по телевізорі. Але не будемо наводити його слова про них, а то і йому, і автору пильні тітоньки і деякі толерантники припишуть расизм, хоч Адам навіть не знає такого слова. Він сторожко прислухався, чи не чути мишей і щурів. У льосі було тихо, крізь відчинені двері пробивалося трохи світла. Миші причаїлися і нишком сміялися з Адама.
Адам набрав бульби, а поверх поклав у кошика трохи моркви, головку капусти і пару бурячків. Хоч Єва не казала їх принести, але, може, згодяться. Бо жінка весь час дорікає йому: ти сам ніц не зробиш, тико вимагаєш – кажи, що робити… От він і взяв капусту та моркву. Та Єва за те його похвалила, бо завтра збиралася варити борщ.
Адам чистив бульбу й чекав, коли настане вечір. Небо ніби чисте, місяць повинен визирнути. Він мусив з ним порадитися, перш ніж казати Єві про свій задум. До Адамової голови пару днів як завітала думиця й дедалі більше гльогала**
Дзьобала (діал.).
[Закрыть]у тім’я. Та думка така: Адам хотів повінчатися з Євою. Не просто жити, як вони живуть, а неодмінно повінчатися.
Колись Адам був свідком, як батюшка – не цей, що тепер, а колишній, старший – одмовив Каленикові Пуцикові і його жінці у сповіді. Сказав, що не має права, бо вони живуть у блуді, невінчані, церковним шлюбом не поєднані. Адам жодного разу не ходив до сповіді, хоч ніколи не був одружений і взагалі не знав жінки. Але балакали, що на сповіді тре’ розказувати геть про всі гріхи, а отже, треба буде признаватися про його жінку, любов до Катрусі… Про те знав тико він та хіба якусь дещицю вона, а як розказати іншим, навіть батюшці?
«Бог і так про теє знає», – подумав Адам.
А ще він почув якось, що невінчані чоловік і жінка, які жили разом, ніколи не стрінуться на тамтім, гинчім світі, куди людина потрапляє після смерті. Адам засмутився, бо виходило, що він там ніколи не побачить Катрусі… «Як то?» – думав Адам, і виходило, що житимуть десь там, у кращому світі, роз’єднані невидимою стіною, не бачачи одне одного, не маючи змоги колись зустрітися. Становище із Катрусею вже виправити не можна, скільки не проси… А гинше діло з Євою. Подумавши про Єву, Адам раптом злякався, вельми злякався. Бо ж виходило так, що й Єви він там не побачить. Зновика буде сам, як і на цім світі. І вічне життя без Єви, яке, Адам тепер збагнув, було його зримим цьогосвітнім раєм, здалося йому страшним, порожнім, неможливим. Як то так – нарешті напитати, знайти собі жінку, свою Єву – і знову втратити неї… Адам відчув, як йому заболіло десь коло серця, не саме серце, а десь ніби глибше, що й не можна знайти і назвати те місце. Він зрозумів, що треба якось рятуватися. І той порятунок був тико у вінчанні з Євою.
Доки ще обоє топчуть ряст і сніги не замітають їхні сліди.
Доки існує стежка, по якій нарешті ідуть двоє. Хай не йдуть, а дибають, але ж двоє.
Але біда була в іншому – як сказати про його бажання Єві?
Адам начистив бульби, Єва поставила варити, а сам Адам почав нетерпляче ждати появи місяця. Той останнім часом викочувався на небо великим і гарячим. Такий місяць неодмінно мав дати якусь розумну пораду.
Адам наївся м’ятої бульби з салом і квашеними огірками. Прихвалив Єву, що вигадала добру вечерю, випив ще чаю з якимись трьома травами, заготовленими влітку Євою (здається, материнка, м’ята і листя суниці), перехрестився і цього разу не пішов дивитися з Євою телевізора. Сказав, що хоче подивитися, який цього вечора викотиться місяць.
– Чудисько Тихіське, – буркнула Єва.
«Чудисько Тихіське» сіло коло вікна і стало ждати появи вечірнього світила. І таки діждався Адам, і місяць справді виявився величезним, у півнеба, яскраво-червоним. Адам подумав, що з таким місяцем варто говорити надворі, одягнув куфайку і видибав з хати. Він стояв, дивився, як Місяць поволі викочується все вище, і шукав слів. Вони мали бути особливими, та такі слова ніяк не приходили.
«Ну, ти ж усе й так знаєш, – подумав Адам. – Ти ж Боже явлєніє, то й належить заглядати не тико в людські вікна, а й у людські душі».
Щось тернулося об ногу. Його Нюрка чи Євин кіт?
«І кіт неїн теперка мій», – подумав далі Адам і сказав уголос:
– Дивися й ти на місяця, я ни бороню.
Він стояв, мерз, а місяць піднімався все вгору і вгору й від того робився меншим. Треба було поспішати.
– То як сказати Єві? – спитав Адам.
– Рішай сам, ти ближче до цеї жінки, – відповів місяць.
– Ну добре, добре, як довіряєш, то вже сам рішуся, – сказав Адам.
Тре’ було вертатися до хати. Місяць от-от мали закрити хмари, які й собі виповзали на небо. Адам радісно подумав, що він ще не такий і старий, раз добре бачить і місяць, і хмари. Ну, може, трошки ни так добре, як ото колись.
Рипнули двері, й Адам почув Євин голос:
– Адаме, де ти? Ти тут?
– А де ж би мені бути, – сказав Адам. – Оно місяця підсадив вище на небо. Тепер дивлюся, щоб не впав случаєм…
– Сміхолюдник, – сказала Єва. – Я вже думала, мо’ , знов поплентався до своєї пустки.
Адамові стало тепліше од тих слів. Підійшов до Єви і торкнувся неї своїм плечем. Шкода, що в нього шерсті нема, як у кота. Почув, як Єва тихо дихає. Хоч, може, то йому чується тихо…
– Куди ж я од тебе піду? – Адамові було добре питати ни то Єву, ни то місяця, а може, й неїного кота.
Він таки сказав другого дня вранці, що мають повінчатися. Отак просто, аж самому дивно, і сказав.
– У тебе гарєчки нима? – Єва аж підійшла і справді помацала Адамового лоба. – Хоч’ на всеньке село наробити сміху?
– Та чого б то… Я ж не шуткома, а всурйоз…
– Всерйоз ліпше помовчи, – сказала Єва.
– Я ж і на тім світі хочу бути з тобою, – жалібно сказав Адам.
– А я, може, не хочу, причеписько старе…
Та по Євинім голосі Адам відчув, що швидше вона збентежена, ніж сердита. Те його порадувало. Просто треба знайти якісь слова, щоб переконати Єву. Але слів не знаходилося.
До Пилипівського посту, коли вже не можна буде вінчатися, лишалися лічені дні, тре’ було поспішати. Адам же заганяв слова, котрі знаходив, назад усередину.
Він думав про те, що має знайти особливе слово. Хай не два, не три, а хоча б одне, може, півсловечка, але таке, що йшло до нього цілий, цілісінький вік. Той, який десь розсипав. За яким іде тико їдне слово й проситься, щоб його узяв до себе. Життя, вік і оте слово, як їх примирити? Як зробити, що вдіяти, аби вони стрілися?..
– Ти уже вмивався?
Євин голос почувся мовби здалека. Ніби вона не питала, а звідкись його кликала. А нащо питає про вмивачку?
– Атож, – сказав Адам.
– То ставай, разом помолимося. Ото й буде наше вінчання.
– Добре, – згодився Адам.
Вони обоє стали перед образами. Перехрестилися, і Єва почала голосно проказувати слова молитви. І «Отче наш», і «Богородице Діво, радуйся», а потому до якогось святого (Адам і не чув такого) звернуту проказала.
Як закінчила, Адам раптом виразно почув:
– Чи береш ти, Адаме, за жінку цю Єву?
– Беру, – одказав Адам.
А Єва, замість того щоб і собі почути Божий голос і дати на нього своє слово, промовила зі скрушним зітханням:
– Ой, чудисько ти моє…
– А гинчого чудиська тутика, в цій хаті, й нема, – сказав Адам. І подумав, що тре’ буде молитися разом кожен день. Мо’ , й справді стрінуться на тім світі…
Вночі Адам прокинувся од того, що хтось треться об його бік. Кіт чи кішка, чи й обоє разом? Але щось завелике для котів…
«Господи, Єва», – здогадався Адам і мало не задихнувся.
То була таки Єва, яка тулилася до його боку. Ще й за звичкою забурчала:
– Посунься, а то впаду. До самого ранечку тоді кістки збиратимеш…
Адам поволі, аж його старечі кістки захрустіли, посунувся і став повертатися на лівий бік, до неї.
– Мабуть, ввечері мало грубку напалили, бо якось холодно стало, – сказала Єва. – Та не крекчи так, я й до спини твеї притулюся. Ни грубка, та ще якесь тепло йде.
Адам почув, як Єва задихала йому в шию. Подумав, що, певно, увечері цибулю їла, і засоромився цеї думки.
Враз йому нестерпно захотілося знайти Євину руку, і він став неї шукати. Почув:
– Чого тобі, Адаме?
– Руку твою хочу найти, – сказав Адам. – Їй же, певно, тоже зимно, то, може, зігрію.
Розділ 27
Чим ближчим ставало двадцять п’яте листопада, тим тривожніше, бентежніше, ніяковіше робилося на душі в Лізи. Що ж діяти? Їхати – не їхати на ту зустріч, дивне відзначення його дня народження? Треба було їхати, бо вона необачно дала слово. До того ж узяла подарунок. Треба було не брати, а взяла. А як було не взяти, коли знайшла в кишені? Просто викинути, як викинула візитівку? Це виглядало б, наче вона дурне комизливе дівчисько. До того ж, не обманюй себе, Лізо, ланцюжок, більше схожий на кольє, тобі сподобався. Ти ще не носила таких, нібито простих і в той же час, ти ж розумієш, дуже дорогих речей. Який на ньому малюнок-візерунок і два камінчики… Лізу підмивало піти в якусь скупку чи ювелірну крамницю і дізнатися, скільки коштує ця річ на думку справжніх оцінювачів.
«Боюся, що дуже дорого», – сказала собі Ліза. А може, хтось, хто знав неї ліпше за неї саму.
Виникла думка повернути подарунок при новій, тепер уже остаточно останній зустрічі. Але якби ж це не було в його день народження… Виглядатиме не дуже… Якщо чесно – зовсім кепсько, геть по-свинськи.
Подзвонити до зустрічі й сказати, що передумала, що повертає подарунок? Вона так і зробить.
І раптом Ліза зрозуміла, що в неї не вистачить мужності так вчинити. Не вистачить і все. Ну і що? Зрештою, хіба вона не може просто прийняти подарунок, цей, тричі ха, широкий жест сина олігарха, одного з найбагатших людей України… Ну, не найбагатшого ж, як там сказано в цьому чортовому Інеті?.. Перша півсотня чи що? Над чим ти мучишся, Лізо? Сприйми як просто подарунок, що ні до чого не зобов’язує. Він сотнями вже дарував такі іншим. Для нього це просто, як для тебе купити якесь дешеве брязкальце.
Інша річ, що їй стало нестерпно хотітися одягти цей ланцюжок на шию. Ліза так і зробила. Вдома. Крутнулася перед дзеркалом. Як їй личив цей Максимів подарунок! Вона сказала «Максимів»? То й що?
Біда була в іншому – їй хотілося з’явитися з цим подарунком перед… Скажімо, перед Лесею, Іркою… А чому б ні?
«І перед Степаном, Степашком?» – раптом подумала Ліза.
А її коханий Степашко став поводитися якось дивно…
Коли дзвонив, озивався (рідше!), говорив якось сухіше, без звичних дотепів та історійок. Без підколочок. Дивних своїх компліментів. Ще без багато чого…
І приїжджаючи, якось не так поводився.
І кохав не так. Обіймав не так.
Та в якийсь момент Ліза зрозуміла, відчула – це їй хочеться, аби було не так. Вона мовби готувала собі виправдання. Виправдання на випадок чого?
Ліза розсердилася. На саму себе. Нічого ж не буде, тільки маленькі гостини в багатенького мажора, ну, може, невеличка екскурсія по тому маєтку. Нехай. Що від того зміниться? Може, зміниться… Хіба, може… Ні, ні і ще раз ні!
Ліза вирішила поки що не хвалитися подарунком. Покаже після тієї справді останньої зустрічі. Вона надягала ланцюжок під светрики, в яких ходила восени, а коли вбралася в червону блузочку, то сховала прикрасу в коробочку, яку взяла з собою.
«Це моя примха», – подумала Ліза.
Лишати вдома без сумніву дорогу річ не могла. В будинку вже пограбували кілька квартир, одну – в їхньому під’їзді. Одного разу Ліза знайшла підозрілі подряпини і біля свого замка. Красти в неї, звісно, не було чого, трохи грошей лежало на депозиті, «критичний запас», як вона його називала, тулився в сумочці, а сумочку вона міцно тримала в руках або, перекинуту через плече, ще міцніше притискала до боку правою рукою.
Коли раз ввечері прийшла додому, озвався мобільник. Глянула і чомусь похолола – Максим. Хоч би її голос не затремтів.
Вимовила якомога безжурніше й відстороненіше:
– Слухаю.
Після обміну вітаннями він сказав:
– Вибачте, що турбую, Лізонько, – його голос був зніяковілим (чи здалося?), – ви, звичайно не повірите, але мені просто хотілося почути ваш голос.
– Що ж, ви почули…
– І дуже радий цьому. І не буду казати банальності, який він у вас прекрасний…
– Ви вже сказали…
– Ох, Лізо, Лізо… – Пауза, і після неї: – У моєму календарі з’явилося свято – день нашого обіду.
«Напрошується до мене чи що?» – Лізу налякала ця несподівана думка.
– Максиме, я не знаю, що говорити… Давайте про щось порозмовляємо при нашій останній зустрічі.
– Значить, ви приїдете… Їй-Богу, я хвилююся. І не знаю, чим вас пригостити…
– Я не вибаглива, – сказала Ліза. – Якщо дала слово, то приїду.
– Я знову заїду за вами. О першій?
– Гаразд. До побачення?
Вона вимовила це саме так – з питальною інтонацією. І відразу ж розсердилася на себе.
– Якщо ви не бажаєте розмовляти, – сумирно сказав Максим, – то я теж скажу до побачення. Але все ж запитаю: у вас усе добре?
– Дуже добре… Квіти купують набагато ліпше, ніж раніше.
Підозрюю, що теж якісь ваші фокуси.
– Що ви, Лізо… Хіба купують мої хлопці?
– Ні, але…
Він після паузи:
– Ви така прониклива, що я, так і бути, признаюся. Я рекомендував деяким моїм знайомим купувати квіти на всякі там урочистості саме у вашому магазині. Сподіваюся, хоч це можна?
– Можна. Дякую за рекламу.
– Радий хоч якось прислужитися.
Вони обмінялися ще кількома фразами. Відключивши свій мобільний (стільничок, казав філолог-всезнайка Степашко), Ліза подумала, що не знає, яку оцінку ставити собі за цю розмову – п’ятірку з плюсом, по-теперішньому дванадцятку, чи, навпаки, двійку? Щось засмоктало під ложечкою, а далі вона сердито подумала: а чому треба якось оцінювати? Себе, їхню розмову… Чому вона не вірить, що мажор (не мажор, а мажорище) може просто закохатися… Як звичайний молодий хлопець, ну, нехай не молодий, але живий – із серцем, нервами й почуттями… Ну й хай собі покохає в думках, щось, може, й поуявляє, попереживає, йому і таким, як він, це корисно. У світі крім доларів, маєтків, заводів, газет, пароплавів і чого там ще, якими вони володіють, є любов, яка розпалює, оживляє серця і синам олігархів…
Ліза ще не підозрювала, що через кілька днів їй самій доведеться набирати номер Максима Качули.
Вона й раніше знала, що на вулиці, якою йшла від магазинчика до зупинки метро, є невеличкі двері, над якими напис: «Ювелір». І збоку, біля дверей, за вікном табличка: «Скупка, ремонт, поправка ювелірних виробів. Виключно якісна і чесна робота». Раз Ліза зайшла. За столиком, відділеним від зальчика склом, сидів і в чомусь корпався чоловік років за тридцять, доволі симпатичний, хоч із невеликими залисинами. Спитав: «Ви щось принесли, дівчино? На прийом чи в ремонт?» Ліза сказала, що ні, нічого не принесла, просто заглянула подивитися, вона шукає одну прикрасу. Чоловік пояснив, що вони тут нічого не продають, тільки купують і ремонтують, можна зробити і дрібну поправку. «Але ж для чогось скупляєте», – хотіла сказати Ліза, однак промовчала.
Тепер вона знову зайшла, побачила того самого чоловіка і почула ті самі завчені фрази. Повагавшись, дістала з сумочки ланцюжок і спитала, чи не міг би пан оцінити цю річ? Коли ювелір узяв до рук Максимів дарунок, Ліза помітила, як загорілися його очі. Він обдивився, ледь-ледь прицмокнув і сказав, що може дати за нього цілу тисячу.
– Ні, – сказала Ліза. – Я не продаю.
– Ви не зрозуміли, пані, – сказав ювелір. – Я вам дам не тисячу гривень, а тисячу доларів.
У Лізиних грудях щось тенькнуло. «Ну-ну», – ледве не вирвалося.
– І все? – вимовила вона майже весело.
– Ну гаразд, – ювелір із залисинами, які стали за цей час ще виразнішими, криво посміхнувся, – дві тисячі.
Ліза вимовила цього разу з притиском:
– Я ж сказала, що не продаю, а прошу оцінити. І ціна тут не дві тисячі…
– Звідки ви знаєте?
Ювелір поглянув якось ще по-інакшому – іронічно і в той же час зацікавлено.
– Здогадуюся, – сказала Ліза. – Це подарунок, тому й не продаю.
– І подарунки, панночко, продаються за гарну ціну. Моя найостанніша ціна – п’ять тисяч. Купите собі ще ліпший ланцюжок. Здуріти треба – я даю вам п’ять тисяч доларів!
– Ні, – сказала Ліза. – Давайте…
– Сім тисяч. Це вже справді остання ціна.
Ліза зрозуміла, що річ цьому жевжику дуже сподобалася і що її ціна ще більша, ніж сім тисяч доларів. Вона знову наполегливо простягла руку.
– Добре, добре, – забурмотів жевжик. – Воля ваша. Вибачте, я…
Ланцюжок з його рук випав. Ювелір нагнувся за ним до самої підлоги, пошукав під столиком, підняв, дмухнув і простяг Лізі.
– Ось, візьміть. Вибачте. Справді цінна річ.
Ліза вже хотіла вкинути Максимів дарунок до сумочки, та щось їй завадило це зробити. Вона піднесла до очей ланцюжок і пополотніла. З ланцюжка зникли вигадливі фігурки і два маленьких камінчики з обох боків. Це був зовсім інший ланцюжок, хоч теж золотий. Чи тепер позолочений?
Далі відбувся такий діалог.
– Пробачте, але це не мій ланцюжок.
– Як не ваш? А чий же?
– Не знаю. Поверніть мені мій.
– Не намагайтеся мене зробити дурнем, дівчино. Беріть свою річ і йдіть. Ваша афера не пройшла.
– Я зараз викличу поліцію.
– Це я викличу поліцію. Зараз натисну цю кнопочку, тут пост поруч. Не раджу чекати поліцейських. Тобі ж буде дорожче… Ну? Іди, йди, дівко, по-доброму. Тут уже бачили і не таких аферисток.
Ліза зрозуміла: очевидно, в цього чоловіка свій контакт з поліціянтами. Вона знала про різні операції на базарі. А тут, де справу мають із золотом, іншими коштовностями… Чи не є ця лавочка прикриттям чогось більшого, ніж просто скупка?..
Що ж робити? Оце халепа… І сором. Перевірити ціну дарунка захотілося…
І тут наче блискавка пронизала – Максим. Він може бути її порятунком. Соромно і перед ним, але… Ні, вона так легко не підніме лапки!
Ліза не взяла той інший, певне, не тільки дешевший, а й фальшивий ланцюжок і вилетіла з кімнатки. Уже в дверях почула смішок. Що ж, побачимо, як ти зараз заспіваєш… Вона стала збоку від входу. Дістала мобільника, набрала номер Максима.
На щастя, він відгукнувся майже одразу.
– Добрий вечір, Лізонько. Який сюрприз! Спасибі, що подзвонили. Тільки не кажіть, що передумали! Правда ж, ні?
– Я не передумала, – сказала Ліза. – Але… Мені потрібна ваша допомога. Мені перед вами соромно, але…
– Я завжди до ваших послуг.
Намагаючись говорити спокійно, хоча відчувала, як на очі вже набігають сльози, їй справді було соромно і ніяково, Ліза, збиваючись, описала халепу, в яку влипла.
– Не панікуйте, – сказав Максим. – Ви дзвоните від тої сволоти?
– Ні, з вулиці.
– Тоді верніться і дайте йому трубку.
Ліза так і зробила. Ювелір спершу не бажав брати мобільника, та все ж узяв. Ледве сказав «Слухаю», як у трубці гучно зазвучав Максимів голос:
– Слухай, йо…ний мудак…
Лізу так вразив і тембр голосу, і незвична брутальність Максимових слів, що вона аж відійшла вбік. Почула, як ювелір каже явно перелякано:
– Так-так, буде зроблено. Вибачайте, вийшла помилка… Звичайно, звичайно…
Він простяг мобільник Лізі. Руки в нього тремтіли, а очі тепер дивилися по-собачому віддано.
– Лізонько, – сказав Максим. – Я трохи йому по-чоловічому виписав. Зараз цей вишкребок поверне вам ланцюжок. Тримайтеся. Радий, що допоміг. До зустрічі. Головне – не хвилюйтеся.
– До зустрічі, – сказала Ліза. – Дуже дякую.
– Пусте. Радий був знову чимось прислужитися.
Чоловічок простяг Лізі її ланцюжок.
– Вибачте, ради Бога. Не знав, що ви… Вибачте. Ось, візьміть маленьку компенсацію за завдані моральні збитки. – Він простяг Лізі гарну брошку. – Візьміть. Вона досить дорога і гарно виглядає.
– Засуньте її собі в дупу, – грубо сказала Ліза і вийшла на вулицю.
Серце її співало. Її, правда, здивував грубий тон і слова Максима, але подумала, що з такими негідниками інакше не можна. Нарешті за неї по-справжньому, по-чоловічому заступилися. Допомогли і, по суті, врятували. Несподівано до голови залетіла інша думка: а чи зміг би так допомогти Степан, Степашко?.. Навряд… А якби й подзвонив, чи так би відразу послухалася ця наволоч? Чи ювелір посміявся б, як і з неї… Ліза засоромилася цих думок і пішла швидше, майже побігла. Потім трохи стишила ходу, але осінній вечір тепер здавався теплим і пахучим. Ніби весь Київ казав їй: «Я тебе люблю, Лізо!» І вона любила це місто, людей, що поспішали з роботи, і… саму себе. А ще кого… Степана чи… чи Максима? Чи обох відразу? Але хіба таке можливо?
Вона зателефонувала до Ірки.
– Іруню, ти знаєш, що таке щастя?
– Щастя – це коли багато кави, шампана і бажаючих носити тебе на руках, – сказала Ірка. – І коли правильно занесуть, куди треба.
– Щастя, коли… коли я… ти…
Ліза не доказала, затнулася, збилася на півслові. Вона раптом зрозуміла: не знає, що сказати. Слова кудись поділися, й думки теж. Все було наче очевидним і… нічого не означало. Вона йшла посеред міста, яке належало їй, любило її і було… незнайомим.
– Подруго, ти чого замовкла? – Ірка озвалась явно стривожено. – Що з тобою? Та ти дихаєш так, наче за тобою женуться сто вовків чи… десять кавалєрів.
– Нічого, – сказала Ліза.
– Тю, та ти чи не закохалася знову?
– Звичайно, я закохана, Ірусь, ти ж знаєш, – сказала Ліза.
– Я маю на увазі не твого Стефанí, – сказала Ірина з наголосом на останньому складі. – Признайся, подруго, сталося?
– Ні, ні і ще раз ні, – заперечила Ліза з великою впевненістю. – Чуєш, ні, Іринище. Не вигадуй. Просто мені зробили одну добру річ. Просто я переходжу через міст і наближаю берег.
– Ти точно п’яна, – констатувала Ірка. – Дивися, не впади зі свого мосту. Давай, завтра розкажеш, хто тобі так допоміг, чи що там ще… А то в мене тут зібралася тепла компашка. А хоч – вали до нас. Тут хлопчики-бурундучки і дівчата-пташечки. Знайдеться і для тебе місце. То як?
– Я поїду додому, Ірк… Мені потрібен добрий душ.
– Чао-какао, – сказала Ірка. – Ти справді на мосту? Не впадеш?
– Турботлива ти моя… І знаєш, що таке щастя…
Ліза вимкнула мобільник. Ось і станція метро. Вона потрапляє у свій вир. І її потік. У неї своє життя. Вона любить, кохає. Дуже кохає Степанка. Степашка. Через чотири дні вона попрощається з ілюзіями, які десь там було виникли. Там, на тому останньому побаченні вона, може, зрозуміє, навіщо була потрібна Максимові.
І все ж про своє останнє (останнє?) побачення, зустріч з Максимом Качулою Ліза не сказала Степанові. Не змогла. Наче чогось страшилася. Того, що приховує? Самої себе? Своїх почуттів і вагань?
