Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 14
З того пам’ятного вечора Степан став ночувати у Лізи, щоправда, тільки з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю. Бо в решту днів, щоб встигнути на маршрутку, яка довезе до уроків у те його село, треба було вставати дуже рано – о п’ятій. А Ліза не хотіла, щоб він з’являвся до своєї дітлашні невиспаним. Хоча й бажала, щоб він лишався в неї якомога довше. Цей худющий сором’язливий довготелесик виявився на диво ніжним. У коханні й ставленні до її тіла. А коли він проводив довгими пальцями («У мене злодійські пальці», – усміхався він. «Музичні», – заперечувала Ліза) по її плечах, а особливо хребту, Ліза мліла. Всі на світі мурашки танцювали під його «злодійськими» музичними пальцями, а потім непомітно розбігалися, й на Лізиній спині росли маки. Принаймні їй так хотілося.
Він сказав:
– Навчи мене кохатися…
Так просто, ніби промовив: «Навчи мене добре заварювати каву, як ти вмієш», чи смажити деруни, які він, виявляється, дуже любив, чи робити ще щось… Ліза хотіла розсердитися (що він про неї думає!), але не вийшло. Не сердилося. Не гнівалося. Гнівалка зламалася перед його роззброювальною наївною усмішкою.
Тільки й відповіла:
– Хіба цьому вчаться?
– Ага. – Він дивився чомусь щасливо, так вона вирішила, майнуло, що щасливо. – Вчаться. А я твій першоклашка. Степашка – першоклашка…
– Степашка-першоклашка, – повторила Ліза, а він, Степашка-першоклашка, раптом взяв за руку і підклав її долоню під свою щоку. А перед тим, як підкласти, поцілував. Швидше просто торкнувся губами. Але той доторк зробив Лізу ще щасливішою, ніж була до цього моменту. І їй захотілося стати вчителькою Степашки-першоклашки. Цього дурника, вчителя малих вредних розумах, як він казав. Її дурника. До якого вона потяглася вустами. І тілом, всім тілом.
Її Степан хотів, щоб вони вже подавали заяву до РАЦСу, чи куди там, одружилися, як він бажав, до Різдвяного посту, а перед тим поїхали б до його батьків на Вінниччину. Ліза відповіла, що спішити не тре’ вона хотіла справити весілля навесні, коли зацвітуть садки, у неї був пунктик: сфотографуватися, зазнімкуватися, зрештою, зробити селфі в білій фаті на тлі весняного білого шумовиння. Хіба не клас?! І Степан згодився – хай вже так буде, до того часу й він підзаробить десь грошенят. «Не треба», – казала Ліза. «Треба», – впирався він.
Осінь уже переставала засипати листям Київ, її місто, і потроху лякливо готувалася до приходу зими. Дражнилася теплим подихом, бо їй, як і Лізі, дуже хотілося жити. Втім, Лізі не просто хотілося жити, вона цього не помічала, жила, щасливо жила. Розширювала, розсувала життя коханням. Дихала. Подумки співала. Продавала квіти, і її дивувало, як люди не помічають, що вона щаслива, й не купують більше квітів. Квіти ж самі тепер просилися до їхніх рук.
У Лізи, як і всіх базарників, великої армії людей, які працювали на ринках і риночках, вихідний був у понеділок. Раніше, влітку, коли в Степана ще тривали канікули-відпустка, то був день їхнього свята вдвох.
Тепер Ліза сказала, що то буде їхній «розвантажувальний день від кохання». Бо в нього, її коханого, були уроки, а в неї… просто вільний день. Іноді вона вешталася Києвом, сама чи з подругами, а частіше сиділа вдома й сумувала. За Степашкою-першоклашкою. Сум був особливим, трішки дратівливим і довгим, наче розтягнута гумова стрічка, але й приємним своїм чеканням наступної зустрічі. Ліза заварювала каву, опісля слухала музику чи дивилася черговий ранковий серіал і ждала його дзвінка, коли закінчаться уроки.
– Я тебе ревную до понеділка, – сказав Степан.
– А я тебе до всіх інших днів, – сказала Ліза. – Коли ти не зі мною.
І вирішила, що то дурня, оті «розвантажувальні дні від кохання». Дурня, бо… бо дурня…
«Я їх скасовую», – сказала собі Ліза.
У понеділок, коли й прийняла таке рішення, вона зібралася з’їздити на Правий берег, заглянути в якийсь бутик-шмутик. Так і зробила. Деякі бутики, особливо на Хрещатику, були для неї недосяжні за ціною, але Ліза втішала себе тим, що тепер і в «секонд-хендах», яких у Києві, як і скрізь, хоч за псами кидайся, іноді можна придбати за копійки-гривняки таку ж новеньку річ, яка в бутиках дражнилася ціною в тисячі. То була одна з життєвих загадок, які Ліза не могла розгадати, просто тішилася, що таке іноді трапляється.
Вона вирішила назад піти пішки через міст, крайній міст, як його називала, хоч він таким не був: часу багато, погода гарна, тепла, куди їй спішити. А ще Ліза любила… боятися. Ставати, спершись на поручні, дивитися вниз на далеку сіру і глибочезну воду й уявляти, як вона туди падає. Летить, а потім вода її поглинає. Від того страху більше хотілося жити. Поспішно рушила і старалася не дивитися вбік. Де вода… Після такого манливого страху хотілося швидше перейти міст і річку, а на підході до кінця мосту оглянутися на річку. Щоб востаннє злякатися і звільнитися від страху, в якому вона не признавалася навіть Степанові.
Десь на середині мосту в однієї з машин, які рухалися повільно, майже в ритм її ходи, поруч з нею відчинилися двері й вона почула голос:
– Дєвушка, садітєсь, подвєзьом…
– Тут не можна, – сказала Ліза, не повертаючи голови.
– Можна, – відповіли їй. – Усьо можно.
Ліза йшла далі, й машина їхала далі. Поруч з нею. Водій не звертав уваги на наполегливі дражливі сигнали тих, хто їхав за ним. Ліза, якій хотілося бігти, нарешті повернула голову й побачила, що машина неабияка, дорогуща, такі, вона знала, називаються позашляховиками. І ще якось. Тим, хто їздить на таких машинах, плювати на будь-які сигнали. Але чого той, у машині з темним склом, заповзявся їхати поруч з нею? Лізі стало страшно. Хотілося вже не бігти, а летіти. На крилах, яких не мала. Вона чула, читала і дивилася по телевізору про всілякі викрадення, про те, що люди зникають навіть серед білого дня і їх не знаходять. Невже прийшла її черга? Її пора. Страшна пора.
«На мосту не посміють», – втішила себе Ліза.
Але міст ген там закінчується. Виїзд роздвоюється на звичайні київські лівобережні вулиці. Рядові, метушливі, й… що далі, то менш людяні. Правда, до її будинку не так і далеко. Але будинок стоїть обіч вулиці, в закутку, що тоне в деревах. Місцина якраз зручна для викрадення. Вона нізащо не звертатиме на ту їхню вуличку. Йтиме далі, а тоді пірне в якийсь людніший магазин.
Викрадення сталося майже відразу за мостом. Задні двері машини, яка все ще їхала поруч з нею, відчинилися, звідти вискочив чоловік. Негайно відчинилися й передні двері, Лізу підхопили й посадили на сидіння. Все відбулося дуже швидко. Ліза не те що ойкнути, дихнути не встигла. Викрадач плюхнувся на заднє сидіння, й машина рушила.
«Я пропала», – подумала Ліза.
– Не хвилюйтеся, дівчино, – сказав той, що був за кермом, поруч з нею. – Вибачте, що вдалися до таких методів, але ж ви не хотіли сідати. Ще раз вибачте.
– Куди ви мене везете? – Ліза намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки дрижав.
– Куди ви захочете. – Водій говорив непідробно спокійно, може, трішки іронічно.
– Я нікуди не хочу, – відказала Ліза.
– Тоді проїдемося трохи, просто проїдемося.
Чоловік за кермом повернувся до того, котрий схопив Лізу й запхнув до машини.
– Слиш, Коля, тєбє придется сойті. Сєгодня можеш вообще бить свободєн, а завтра, как всегда, на фірмє. Доберьошся на метро ілі на таксі. Я компенсірую.
– Хорошо, – тільки й сказав той, що сидів ззаду.
Машина спинилася, він вийшов. Вивалився. Зник. Ліза спробувала відчинити двері біля неї, але вони вже були заблоковані. Машина рушила і почала набирати швидкість. Холодок пробіг по Лізиній спині, став заповзати під пахви. Мокро й противно.
– Заспокойтеся, дівчино, це зовсім не викрадення, – сказав, як Ліза вже зрозуміла, не водій, а власник машини.
Говорив тепер чистісінькою українською. Голос його був твердим, приємним і якимсь ніби… ніби теплим. Справді заспокійливим. Лізі трохи полегшало.
– Куди ви мене везете? – Ліза спромоглася на запитання через метрів сто, а може, й двісті. Міст даленів, це вона спиною, лопатками відчувала.
Почула:
– Куди ви захочете.
– Але я нікуди не хочу, – сказала Ліза.
– Ми могли б випити кави чи що ви забажаєте, як компенсацію за ваш переляк.
– Ви, мабуть, вважаєте, що вас усі бояться? – Ліза почула, як ледь-ледь, але противно тремтить її голос.
– Ну ви ж не боїтеся?
Ліза на початку справді злякалася, але переляк уже минув. «Уже минув», – подумала. І вона зрозуміла: це справді не викрадення. Тоді що?
– Ви будете сміятися, але я зрадів, коли побачив вас на мосту, – сказав її викрадач, котрий виявився явно не викрадачем.
– Любов з першого погляду на мосту? – Ліза покепкувала і від того почувалася впевненішою.
– Ні. Я колись бачив вас у місті, але ви тоді були не самі.
– Очевидно, я була з охоронцем, – сказала Ліза.
– Навряд. Хоча якщо в переносному значенні, то можливо.
– Ви вважаєте, що в такої, як я, не може бути охоронця?
– Я такого не сказав… Навіть не подумав…
І він замовк. Після того кепкування. Машина вже наближалася до східної межі Києва, і Лізі знову стало страшно. Страшнісінько. Повні жмені колючого страху. Він же може завезти її куди завгодно, хоч і запевняє, що їй не варто боятися. Не варто, не варто, не вар… то…
Він вчасно порушив паузу, що затяглася:
– Тут неподалік є гарний затишний придорожній ресторанчик. Давайте посидимо годинку, півгодинки чи скільки ви захочете. Я вам дещо розповім… А потім відвезу до міста. Висаджу, де забажаєте. Згода?
Ліза не відповідала. Так минула хвилина, дві, й раптом хтось невидимий підказав їй, що треба ввімкнути захисну систему під назвою «Ні». Ні, ні і ще раз ні!
– Ні, – сказала Ліза вголос.
– Гаразд, – легко погодився він. – Доїдемо до найближчого розвороту і поїдемо назад. Я вже зрозумів, що ви велика примхлива цяця.
– Я не цяця, – сказала Ліза. – Просто я вам не рівня.
– Не рівня в чому? Що в мене є ця машина?
– Не тільки.
Він продовжив рівним, як дорога, по якій мчали, голосом: – Значить, ви повні деяких стереотипів. Не заперечуйте. Дайте я висловлюсь. Розумію, що ви ображені, бо вас посадили силою в цю машину. Вибачайте вже, але коли я побачив вас, то злякався, що знову можу втратити. Чи точніше – загубити. Все ж у Києві, кажуть, більше трьох мільйонів жителів. Шанси ще раз випадково зустріти – мінімальні. Не буду ж спеціально їздити і вдивлятися. Чи проїжджати мости. Тому й наказав своєму…
– Амбалові, – вставила слово Ліза.
– Микола не амбал, а просто мій охоронець. Що ж, я така бяка, що маю охоронця. Навіть не одного.
– Навіть так…
– Дуже прикро, але так…
Машина дісталася місця, де, очевидно, можна було розвертатися, що він і зробив. Помчали назад. Це Лізі сподобалося, одлягло, одхлинуло.
– То ви не хочете зі мною пообідати? – Він трохи пригальмував швидкість. Був готовий спинитися.
– Не хочу.
– Воля ваша.
Ліза справді хотіла одного – щоб швидше закінчилася ця дивна незрозуміла пригода. Схожа на примарний сон, що не міг наснитися посеред білого дня. До того ж у понеділок. Чи такі сни сняться, такі пригоди трапляються тільки в понеділок? Десь вона чула цей вислів: «Найкраще помирати в понеділок»2727
Назва книжки П. Сороки.
[Закрыть]. Може, то назва якогось фільму, книжки? Але ж вона поки що не померла і пригода не пахне смертельною небезпекою… Пригода як стрічка, що от-от змотається…
– Це у вас такі розваги, – сказала якомога іронічніше.
– Я ж вам уже дещо пояснив. Хотів пояснити більше. Але далі насильства не буде. Куди вас відвезти?
Він говорив уже з нотками образи в голосі. І тут Лізі вперше майнуло в голові: а раптом цей чувак справді якимось чином запав на неї? Але чому? З якого дива?.. Молодий, дужий, доволі вродливий. Трохи, але не набагато старший, ніж вона. Хоча надворі осінь (хай і тепла), одягнутий у сорочку з коротким рукавом. Певно, десь у машині є куртка чи піджак. Однак не обов’язково, якщо їздить від офісу до офісу. Чи ресторану. Може, й хизується, що так легко вдягнутий посеред осені. Руки, які виступають з-під коротких рукавів, міцні, накачані. А далі, очевидно, ще міцніше тіло. Мабуть, саме про таких кажуть «качок». І видно, що живота, «комка нервів», нема.
«Ідеальний супермен», – подумки поіронізувала Ліза.
Їй стало соромно за ці оглядини крадькома. Вона чогось хотіла? Вже на щось сподівається? Лізо…
Він знову першим порушив тишу:
– То куди вас відвезти? Де висадити?
– Біля мосту, на якому ви мене вкрали.
– Скажемо так, зробив невдалу незграбну спробу. Добре, я там і висаджу, але з однією умовою…
– Ніяких умов, – нахабно сказала Ліза, сама дивуючись цій нахабності й твердості.
– Ні, умова таки буде. Навіть дві. По-перше, ви скажете, як вас звати. Мене, наприклад, Максимом. Друзі й батьки звуть Максом.
– На цю умову я можу пристати. У мене ім’я не таке модне. Ліза.
– Дякую. – Цього разу іронії в голосі не було. – Напевне, вам не скажеш, що ви Ліза-підлиза.
«Якраз Степашко-Степанко каже», – злегка всміхнулася Ліза. Хотіла сказати, що так жартома називає її наречений, але чомусь не сказала. Може, тому що її Степашко називав ще й по-інакшому: Ліза – не підлиза.
– Я не підлиза, – сказала Ліза. – А ось і мій міст.
Максим-Макс слухняно зупинив джипа біля краю дороги, хоч тут явно не можна було зупинятися. Дістав із бардачка клаптик цупкого паперу.
– Ось, візьміть. Це візитівка. Тут і телефон.
І сунув візитівку в кишеню її куртки.
– Я вам не подзвоню, – сказала Ліза.
– Не сумніваюся. – Він усміхнувся швидше сумно, ніж іронічно. – І вашої візитівки не дасте, навіть якщо дуже попрошу?
– У мене немає візитівки й ніколи не було.
– Ну й дарма, – сказав Макс. – Зручна річ. І номера мобілки не дасте?
– У мене нема і мобілки, – сказала Ліза і почула:
– Оце вже не вірю. Тоді скажіть хоч, де працюєте? Тільки без обману, інакше завезу хтозна-куди…
Доки Ліза міркувала, як відповісти, відбрити дошкульніше, озвався її мобільник. Дзеленькав довго. Степашко. Зараз вона до нього защебече, хай начувається цей накачаний нахаба.
Але Ліза тільки сказала:
– Я тобі передзвоню.
Вперше так сказала. І вдруге за цю поїздку їй стало соромно. Тому вимовила вголос, мстиво і весело, весело і мстиво:
– Це дзвонив мій наречений.
– З чим і вітаю, – сказав Макс. – То де ви все ж працюєте? Це вас ні до чого не зобов’язує, навіть якщо у вас десяток наречених…
«Качок», – подумала Ліза зло. І злість невідомо на кого й на що (на цього нав’язливого нахабу, що прилип, як листок до дупи, на себе, на Степана, який так невчасно подзвонив) стала заполонювати Лізу.
Випалила сердито з притиском:
– Я працюю на ринку, в крамниці, торгую квітами. Навіть не власниця магазину. Все? Ви мене випустите нарешті?
– Після того, як ви скажете, на якому ринку. – У його голосі бринів крижаний спокій. – Тільки без бре…
Ліза хотіла таки збрехати. Але назвала їхній ринок. Їхній. Нехай. Чого їй боятися? Справжнього викрадення? Завтра чи через тиждень? Та він одразу забуде про цю пригоду… Порозважався і досить. До вечора знайде десяток таких, що згодні їхати з ним куди завгодно. У міські й заміські ресторанчики, бари й барчики, сауни й що там ще…
Перш ніж вона відчинила дверцята, він ледь-ледь торкнувся її руки. Обережно, ніби боявся обпектися.
– Не гнівайтеся, колюча Лізо. Сподіваюся, до зустрічі…
Машина рушила. Повільно. Та швидко дала газу.
«Не сподівайся, – подумала Ліза, і тут до цієї думки додалася інша: – Ха, я можу поставити собі п’ятірку за поведінку».
Їй раптом захотілося підлизатися до самої себе, й вона поставила собі п’ять з плюсом. Чи дванадцять з плюсом, так навіть ліпше. Розкаже Степанові, вдвох посміються над її пригодою… Чи не розказувати, а то ще ревнуватиме… Вирішила, що не скаже. Передзвонила. З кимось розмовляє. Почула механічний голос:
– Ваш дзвінок переадресовується на автовідповідач. Будь ласка, зачекайте.
Вона сказала на автовідповідач:
– Ти вредний і розмовляєш з коханкою-вчителицею. Можеш мені не дзвонити.
Вона йшла до свого дому й боролася зі спокусою заглянути до кишені та витягти ту злощасну візитівку.
Вирішила, що викине її не читаючи. Навіть не заглядаючи. І все ж вона заглянула в цей заглянцований клаптик паперу. І прочитала з одного боку українською, з другого англійською: «Максим Качула, бізнесмен». Назву його фірми (тільки англійською), а під назвою номери телефонів: стаціонарний і два мобільних. Вона викинула візитівку в урну для сміття.
І тут сигнал сповістив, що прийшла есемеска. Звісно, від Степашка. Ліза прочитала: «Ага, ти ревнуєш». Одразу задзвонив її стільничок (так називає Степан), і вона почула його голос:
– Що сталося, мала?
Розділ 15
Збігали дні, наближаючи неділю, й Адам розумів – треба йти свататися до Красної Ружі. А то, чого доброго, зновика до нього припреться. Адам привик слухатися жінок, до того ж знав, що жінка, волю якої зневажиш, стає схожою на справдешню фурію. А фурій Адам боявся. Хоч саме слово йому подобалося. Воно було якимось… летючим чи що… Адам подумав, що фурія схожа на пташку. Тільки як прилітає, то починає геть усе скльовувати, що бачить, що до неїного дзьоба гострого трапляє.
«Ніщо вже мине од тої жінки не порятує», – приречено подумав Адам. І тут прийшла інша, мовби злодійська думка: а йому й не вельми хочеться рятуватися. Візьме і здасться, як ото солдати в плєн здаються, і хай вже вона робить з ним, що захоче. А що з ним мона зробити? Нічого путнього. То Адам і вернеться назад. Добре, що є куди вертатися. Раз їй буде не потрібен, то й вернеться. І вовки будуть ситі, і кози цілі.
Уже в суботу надвечір Адам подумав, що, може, й не тре’ завтра йти. Може, якось обійдеться. Од такої думки стало веселіше на душі. Та тут Адам почув нявчання. Кішка! Його кішка… Він же зовсім забув про неї. Тая Євка-Ружа приходила зі своїм котиськом. І, видать, котам було добре, ліпше, ніж їм з Євкою. Зразу познайомилися, як він ступив до хати, то вже терлися їдне до другого, мурчали собі. І нехотя розлучалися. Ото теперика радітимуть, як стрінуться.
– То ж ти, певне, скучаєш за тим котиськом, – сказав Адам до кішки. – Признайся, скучаєш?
Кицька нявкнула, й Адамові здалося, що вона підтвержує його слова. І він сказав, що таки завтра підуть до тої баби і неїного кота.
– Будеш ти мати повне удовольствіє, побачиш того котяру, – сказав Адам. – Атож, чом би й нє? Хоть носами потретеся. До кошенят ти вже не гожа, зо три літа, як не приводиш. А помуркати – то всіди пожалста, буде тобі повне удовольствіє.
Адам пригадав, як не раз він ходив по селу й пропонував кошенят, що приводила його кішка Нюрка. Люди спершу не вельми охочі були до його приплоду, а потім стали брати, ще й приходили питати, чи, бува, його кошиця не окотилася. Адам дивувався такій переміні, а потому Роман, халамидник, і признався зі смішком, що то він розпустив чутку: коти од блаженного дурника Адама-пастуха удачу приносять. То люди й поперли за кошенятами.
Роман міг ще й не таке придумати!
Адам поміркував, що без Романа йти свататися якось негоже. Ну, а де Роман, там і Омелян, і Платон. Чом би нє… Мо’ й своє яке слово скажуть за нього. І чарчину вип’ють у тої Євки. Всім користь.
Поки що ж Адам узяв кішку Нюрку на руки, а як прийшла пора лягати спати, то поклав неї собі під бік. Йому було тепліше спати. Все ж кішка гріла, та й неабияк. Адам подумав, що тій Красній Ружі ще далеко до його кішки, з тим і заснув.
А вранці, як розплющив очі, кішки не було під боком. Адам роззирнувся по домі й побачив, що вона сидить на підвіконні. Застрибнула на лавку, а далі на стіл. До вікна. Те видалося доброю прикметою. Треба таки йти свататися.
Адам прошвендявся до Романа, потім до Омеляна і Платона. У Омеляна, правда, боліла нога, аж ступити не міг. А Роман і Платон згодилися піти до Красної Ружі
І по обіді Туптали побачили, як троє дідів – ціла процесія – йшли по одній, потім другій і третій вулиці. Спереду поважно простував Роман із хлібиною в руках, далі Платон з вузликом, у якому було два великих зимових яблука. А останнім, як звичайно, Адам, цього разу з кішкою Нюркою на руках. Він гладив кішку й тихо наказував, аби вона не боялася. Колись же й до неї приходили свататися коти, по-своєму, по-котячому.
Дехто з тупталівців, котрі були на дворах або вийшли присісти на лавочках, дивилися на чудернацьку процесію: куди ж то шпацірують цеї діди? Та угледівши на чолі походеньок трьох стариганів Романа Байчика – всміхалися. Знову старий хитрюган і варіят щось учварив чи задумав учварити.
Роман тихо і значливо сказав комусь із цікавих:
– Велике діло сьогоднє в Тупталах. Мона сказати – гісторічеське.
Адам спробував було пояснити, що діло його стосується, та йому стало ніяково, й на третьому слові збився. Далі ступав уже геть несміливо. Що то таке вони дурне учварили! Геть зваріювали. І він першим. Бо добро би Романа женили, так він звичний до всяких авантур. А то Адама! Таково щось не те, несусвітнє виходить…
Адамові ноги стали заплітатися, далі самі спинилися, не слухаючи свего хазяїна. Адам поглєнув, як віддаляються Платон і Роман, потупцяв трохи на місці погладив кішку, сказав:
– Та ж тогіво, тебе той Євчин котисько, певне, обіжати буде. Здоровецький котяра в тої баби.
Розвернувся і почалапав назад, пришвидшуючи, як міг, ходу. Те трапилося неподалік од повороту на Євчину вулицю. Роман озирнувся, щоб перестроїти свою сватальницьку команду в інший ряд – троє поряд, – і побачив, що лишився їден Платон, Адам же, петляючи, як той заєць, віддаляється й ген уже коло Мотрунки Дрикальової.
Роман матюкнувся і скільки було сили крикнув:
– Стій, стрілятиму! Стояти, твоя тарабарська мати! – І вже тихіше: – Ну вилупок! Охверма2828
Нездала людина (діал.).
[Закрыть] Тихіська!
Адам чи то не почув, чи вдав, що не чує, але почалапав, хитаючись, далі.
– До свеї доми, щоб залізти під припічок разом зі своєю кішкою, – сплюнув Роман.
– От зараза пастуська, – сказав Платон. – Що робити, Романе? Будемо й собі вертатися?
– Ну я йому сьоннє випишу по перше число, – пообіцяв Роман і став гарячково міркувати, що чинити далі. Не звик він відступати, викручувався ще й з гірших придибенцій. Може, справді плюнути та й собі вернутися? Хай той дурень зачиняється сам у своїй халупі.
І тут Романів погляд упав на подвір’я, навпроти якого вони стовбичили. Там у глибині двору стояла і зирила на двох чудернацьких дідів бабця Ганна Митрикова, до якої він колись підбивав клинці й таки дечого добився. А коло неї… Коло неї походжав, як заморський султан, розкішний різнокольоровий півень з пишним гребенем, що притягав до себе очі, горів навіть на осінньому сонці.
Романа неначе вдарила блискавка, як то вже не раз із ним бувало в критичні хвилини. Він рушив до хвіртки.
– Здорова була, Ганнусю – сказав солодко, як міг. – Така файна, і зодягнута, як пава, мабуть, і в церкві сьоннє була…
– І тебе, Романе, зі святою неділею, – одказала Ганна. – Я і в церкву, аякже, ходила, ни то що деякі гріховодники, які хіба на Паску до Божого храму навідуються.
– Та ти ж у нас колись і в хорі співала, – нагадав Роман, знав-бо, чим змастити Ганнину душу.
– Ой, коли то було…
– Та твій голосок досі по селу чути, – мастив далі Роман. – І в моїх вухах як той соловейко сидить. Залетів колись і вилазити не хоче.
Ганна усміхнулася. Замріяно. Відлітала кудись далеко-далеко. Роман пождав, доки повернеться, й собі усміхнувся.
– Кажи вже, чого хоч’ . – Ганна глянула так, що Роман порадів. – Бачу, що в’юнком в’єшся і хвостом по воді б’єш.
– Та ж правду кажу…
– Ой Романе, ой халєрнику… Кудись шпаціруєте своєю кумпанією, бачу… Може, од мене блєшчину тре’ , так вибачєй…
– Яку там блєшчину. – Роман змахнув рукою, мов одганяв Ганнину підозру. – Позич, Ганцю, свого півника… Ну, отого, царя свого…
Ганна явно була спантеличена. І неабияк.
«Що ще задумав цей пройдоха?» – читалося в її очах.
– Нащо тобі мій півень? Хіба свого чи сусідського нима?
– Та не для того, – сказав Роман. – Для гинчого діла тре’ Для церемонії їдної. Через годинку, а може й менше, верну тобі твого царя живого й здорового, з усім пір’ям і гребенем. Присяй-бо. Хіба я тибе колись обманював?
– Та ни обманював… Але таки разок було… Клинці ж до мене підбивав, а до своєї Тамарки перекинувся… А як од Тамарки було свиснув, то не до мене, а до тої Маруськи подався. А що з того вийшло, га? Мусив Тамарку перепрошувати…
«Ти диви, пам’ятаєш», – ледь не прохопився Роман, та вчасно прищемив язика.
– Та я до тебе тоді приходив, як пойняв, що з Марусею не складається, – сказав жалібно, аж самому в грудях защеміло і в горлі запершило од спогаду, до того ж був Роман артистом неабияким, ним і досі лишився.
– Ой бре, Романиську, ой бре. – Ганна погрозила пальцем. – Яким ти був, таким остався. А в мене з моїм Прокіпцьом все до ладу і ліпше склалося… Так то во…
– А я що кажу? – Роман був радий підхопити й кудись приладнати Ганьчині слова. – Нащо тобі такий варіят, як я? А Прокіп був же в тебе хазяїн неабиякий, на трахтурах як розбирався!
– Твоя правда, – сказала Ганна, зітхнула і дозволила: – Бери вже півня, як зловиш.
– А хіба він тобі не дається до рук?
– Ну тобі й у рота все поклади… Добре вже, зловлю мого гребінястого. Він же у мене й сусідських курочок покриває. А так – рахманий.
– Та ти хоть чоловіка, словесного хмизу Роман.
Ганна засміялася, оголюючи щерби в роті, і взялася примовляти всілякі лагідні слова до півня – ловити. Ціла вистава наближення до півня і його ловитви закінчилася тим, що мусили помагати і Роман з Платоном. Птах, притиснутий до хліва, таки опинився в Романових руках. Тепер з півнем, приказуючи до нього, який то він хороший, Роман ішов попереду, а за ним з хлібом і яблуками у вузлику – Платон. З тим і ступили на подвір’я Красної Ружі, і до хати зайшли. А там Роман сказав до вельми хоть півня причаруєш, – підкинув спантеличеної Єви, що хай вона не дивується, бо йшли до неї з чоловіком, а дорогою він перетворився на півня. А як добре почаклувати, то зновика стане чоловіком.
– Що то за кумедія, Романе?
Єва не знала, з кого посміявся цього разу Роман – з неї чи з того, котрий став півнем?
– Якби я знав, Євцю, як тоє чародійство назвати! – сказав Роман. – Али ти-но одчини двері, я півня випущу, то, може, він скоро й ступить до твоєї хати чоловіком.
Єва так і зробила. Півень за порогом щось сердито закричав на своїй півнячій мові й чимдуж кинувся на вулицю.
Роман відчував нутром, що той боягузливий Адам таки мусить вернутися. Щось йому підказувало, що так буде. Так і сталося. Коли Єва поставила на стіл купу наїдків (готувалася таки до приходу, правда, самого Адама) й на додачу пляшечку «казьонки» і коли Роман підняв чарку за те, щоб чоловіки ніколи не ставали півнями, двері відчинилися, й на порозі постав Адам. У руках він тримав щось накрите білою хустиною з квітами.
– Доброго здоров’я, Євцю, – сказав Адам. – Я тойво, згадав, що забув же подарок, ну, забув же, геть забув. Того й вертався…
Єва, яка всередині кипіла від злості й тільки гасила неї, щоб не вилити перед Романом і Платоном, ще й піджартовувала собі на Романові баляндраси, відчула, як щось всередині неї обривається. Чого б то? А може, то падає й от-от упаде вона сама? Вона була готова розірвати Романа за його витівку з дурною женячкою і саму себе, що таки ждала Адамового приходу. І за півня злилася, хоч і розуміла: щось сталося, що Роман приніс півня, а не привів Адама. Коли ж Роман признався, що Адам ганебно втік, подумала, що, може, то й добре, що таким чином – хоч смійся, хоч плач – все й завершилося. Нащо їй такий чоловік навіть на старості? Роман заварив цю кашу, хай неї й розхльобує.
Вона собі посміється, хоч сміх і буде з гірчинкою.
Адам підняв хустину. У величенькому кошику сиділа Адамова кішка. І не просто сиділа, а в невеличкій рамці, вочевидь, свіжопофарбованій. Адам дістав кішку, опустив на підлогу, і до неї, де не взявся, зістрибнув з печі Євин кіт. Адам вийняв з кошика рамку й сказав, густо почервонівши й часто кліпаючи очима:
– Я знаю, Євцю, що в тебе багато вишивок, рушників і карточок. То й змайстрував тобі цю рамочку. Звиняй, яка вже вийшла. Вчора й пофарбував.
