Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 16
Лізина мама Павлина (вона ж бабуся) на відміну від Лізи не любила телесеріалів, навіть знаменитої «Рабині Ізаури», про яку в Тупталах з усмішками згадували, що господині кидали поратися по господарству і на городах, в розпалі роботи переставали копати картоплю та бігли дивитися на душевні страждання нещасної бразильської рабині. Єдиний виняток становив фільм з Висоцьким «Місце зустрічі змінити не можна», який бабуся-мама Павлина дивилася не раз. І могла безліч разів переповідати його зміст. Коли ж Ліза вже старшокласницею побачила серіал, він їй не сподобався. Хіба трохи посміялася з Маньки-Облігації. Але запам’яталися чомусь слова старого діда з того фільму про еру милосердя, яка, мовляв, колись порятує людство. Ліза сумовито всміхалася, згадуючи цей епізод.
До ери милосердя досі було далеко, а в Лізиному житті настав час, який можна було б назвати ерою збентеження. Збентеження і тривоги. Ерою нерозуміння себе самої. А може, й ерою спокуси, від якої намагалася знайти порятунок. Ера була нестерпно довга (на те й ера) і не збиралася покидати її планету й життя. Чомусь була дуже довгою, хоч розпочалася зовсім нещодавно. З того напіввикрадення.
Час тепер тягся, як довжелезна гумова стрічка, і обмотував Лізу дедалі щільніше. З ніг до голови, а потім з голови до ніг. Час робився невидимим коконом.
«А я в ньому як той китайський шовкопряд», – думала Ліза. Макс, накачаний олігарх чи хто він там (бізнесмен, значилося на візитівці, яку викинула Ліза), не з’явився у квітковій крамничці ні наступного дня, ні через день, ні через два. Зате у вівторок зайшли двоє дужих хлопців.
– Ви Ліза? – поцікавився один з них.
– Так, – відповіла Ліза. – Он у мене і на бейджику написано.
– Ми хочемо купити ваші квіти.
– Будь ласка, – зраділа Ліза. – Які саме? Що ви хочете вибрати?
– Всі. Ми вибираємо всі. – Хлопчисько нахабнувато і в той же час доволі привітно всміхнувся.
– Всі? – Ліза майже вигукнула.
– Так, всі.
Вони справді купили геть усі квіти, які були в крамничці. Сформовані Лізою букети і жужмом окремі квітки. До того ж усі вазони, які стояли на прилавку й поличках.
– Підрахуйте, – сказав той самий покупець.
Другий мовчав. Пальцями, які трохи тремтіли, Ліза підрахувала на калькуляторі. Назвала суму. Хлопець – Ліза розгледіла, що в нього геть блакитні очі – дістав гроші. Акуратно відрахував, попросив, щоб Ліза перерахувала. Коли дівчина зробила це, сказав, що решти не треба. Ліза подякувала. За плечима в неї віяв холодок.
Вони винесли все куплене й повантажили в бус, який стояв біля крамнички. Ліза лишилася у геть порожній крамничці і не знала, що їй робити – радіти чи сумувати, плакати чи сміятися?
Вона вже здогадалася, що всі квіти й вазони купив бізнесмен Максим Качула. Той самий, котрий вчора спробував її викрасти. Саме він подарував їй такий фантастичний денний виторг. Крамничка, яка, знала Ліза, належала до мережі інших більших і менших квіткових крамниць, була складовою квіткового бізнесу великого міста і приносила невеликий прибуток. У дівчини декілька разів виникала підозра, що вона взагалі існує як прикриття чогось більшого і їй незрозумілого. Власниця, котру Ліза бачила двічі за час роботи, попереджала, що взагалі збирається закрити цю крамничку. І Ліза або перебереться у квітковий кіоск на іншому краю міста, або взагалі хай шукає собі нову роботу. Дівчина з острахом чекала, коли це станеться. Хоч їй не хотілося йти з цієї крамнички. Вона звикла до неї, добиралася з дому якихось півгодини на метро і дві зупинки на маршрутці, а більше просто шпацірувала собі, тренувала свої гарненькі стрункі ніжки. Мала стабільну ставку і п’ять відсотків від денної виручки. Їй називали ціну за букети й вазони, і вона її дотримувалася, лише зрідка ризикувала, накидаючи кілька гривень або якусь п’ятірку. Ліза дарувала покупцям усмішки і весь свій шарм, вигадувала різні комбінації для букетів. Навіть купила собі брошурку за назвою «Повсякденна ікебана». Були в неї й постійні клієнти, у кількох із них Ліза виховала смаки. Іноді їй замовляли букети наперед. Як і скрізь, виручка збільшувалася (відповідно привозили більше квітів) напередодні й у дні свят, таких як Новий рік, День закоханих, 8 Березня, День матері, ще кількох, перед закінченням і початком навчального року. Ліза жила серед особливого ритму і не хотіла б його позбутися. Вона вже була частинкою цього ритму, маленьким гвинтиком доволі великого бізнесу. Щосили старалася торгувати так, аби крамничку не закрили. Поки що це вдавалося, хоча вимоги й апетити власниці зростали. Зрештою крамничка подарувала їй знайомство зі Степаном-Степашкою, і з того часу дівчина по-особливому любила свою роботу, своє квіткове міні-царство.
Водночас Ліза була готова до гіршого і його боялася. І ось сталося таке. У неї вже траплялися випадки, що закуповували на якесь торжество десяток букетів, але такого, як сталося сьогодні…
«Ну що ж», – сказала собі Ліза.
Але якби її хто спитав, що означають ці слова, вона б не знала, що відповісти.
– Тебе що, пограбували? – спитав хлопець, котрий перед закінченням робочого дня забирав виручку.
– Купили, – сказала Ліза.
– Все? Навіть вазони?
– Всеньке.
– Геть усе?
– Як бачиш.
– А хто?
– Не знаю, – збрехала Ліза.
А може, й не збрехала, бо ж не могла стверджувати, що купив той загадковий Максим. Не стане ж вона розповідати про те, що з нею вчора відбулося.
У середу, як звичайно, їй привезли вранці квіти. Ліза попросила привезти ще, що й було зроблено. А під обід знову з’явилися двоє вчорашніх типів і геть усе купили. Навіть нові привезені вазони.
– Ви від пана Максима? – Ліза наважилася таки запитати.
– Яке це має значення? Ви незадоволені?
– Дуже задоволена, – сказала Ліза.
Після їхнього від’їзду Ліза набрала номер, за яким тре’ було робити замовлення, й попросила привезти ще квітів.
І несподівано додала:
– Удвічі більше, ніж завжди.
– Маємо замовлення?
– Майже так, – сказала Ліза.
Їй привезли удвічі більше товару, як вона й замовляла. Наступного дня геть усе було викуплено. Лізу охопила злість і водночас азарт. Вона замовила ще більше квітів, і їх купили.
У п’ятницю їй подзвонила власниця:
– Мені повідомили, що в останні дні у вас незвичний виторг?
– Так, – видихнула Ліза.
– Ви знаєте, хто це робить?
– Ні, – сказала Ліза.
– Ви кажете правду?
– Так, Світлано Ігорівно. Хтось купує всі квіти.
– Як його звати?
– Я не знаю.
– Але купує той самий?
– Так. Ті самі. Приїжджають двоє. Беруть квіти і вазони, платять гроші і їдуть.
– Ви питали, від кого вони?
– Так, Світлано Ігорівно. Вони не відповідають.
– Ну що ж, – сказала власниця. – Хай купують, доки купують. Чи ви таки маєте якогось таємного багатого прихильника?
– Ні, – голос у Лізи вже тремтів. – Я не знаю, хто це робить. Я… Я трохи боюся.
– Не бійтеся, – сказала власниця. – Ви під моїм захистом. Якщо той хтось невідомий хоче погратися – пограємось. Хоча в разі небезпеки відразу телефонуйте мені або за номером, який ви знаєте.
– Добре. Дякую.
Небезпеки? Якої ще небезпеки? Ліза опустилася на стілець.
«Хтось хоче погратися – пограємося», – подумки повторила.
Максим Качула, якщо це він, грається? Звісно, грається. А як же ще назвати ці дії? Навіщо? І доки триватиме ця гра, яка коштує йому чималих грошей… Чи він, точніше його помічники, слуги, хто вони там, перепродують букети квітів і квіти у вазончиках? Як вона відразу не здогадалася… Але ж купують і граються. Чим усе це закінчиться?
І тут Ліза зловила себе на думці: вона в ці дні й одягається інакше. Вона старанніше наводить марафет, вчора зробила нову зачіску. Вона чекає Максима? А головне, чому вона не сказала про те дурне викрадення чи його спробу Степанкові? І про купівлю квітів. Боялася, що він у чомусь підозрюватиме? І так, і ні. Вона вже на щось надіється? Ліза розсердилася. На себе. Але якщо скаже зараз, то матиме тим більше підозрілий вигляд.
«Лізо, ти потрапила в пастку». Думка, що з’явилася, змусила її затремтіти.
Як вона може так легко здатися? Ні-ні, вона не здалася і ні на що не сподівається. Вона прийняла виклик, гру, що б там не було…
Ліза набрала номер Степана. Сказала, що хоче негайно його бачити.
– Що трапилося, мала? Сьогодні ж п’ятниця. Я приїду надвечір. То що сталося?
– Ти вже питав мене про це в понеділок, – сказала Ліза.
– Але ж ти відповіла, що нічого не сталося… Що так, дурниця… – Степанку, я не хотіла казати. Я не хотіла тривожити. А зараз я тебе хочу бачити. Негайно.
– Добре, я приїду. Тільки-но буде маршрутка. Вже виходжу.
Ліза вимкнула мобільник. Стільничок, як називав Степан, який першим ніколи не закінчував розмову. Сиділа в крамничці, де не було чого продавати. Зайшов чоловік років п’ятдесяти, один з її не постійних, а, як вона казала, регулярних покупців. Раз на місяць або й два. Вона не питала кому. Навіщо? Дружині? Коханці? А може, старенькій мамі. Питала тільки, які квіти хоче купити. Він завжди купував білі троянди.
«Я зараз таки запитаю, кому він їх купує», – подумала Ліза. Спитає, бо… бо треба спитати? Чи тому що їй цього разу нема чого запропонувати? Та першим спитав цей чоловік.
– Вас що, пограбували?
– Ні, – сказала Ліза.
…Колись у дитинстві Ліза бігла берегом Дніпра. Бігла, доки стачило сил, а потім ішла. Тоді їй забаглося отак пройти (спершу пробігти) аж до краю міста. Бігти сил вистачило ненадовго. Потім набережна вперлася в огорожу над самісіньким берегом. Ліза подумала, що хтось цю огорожу поставив, щоб вона не здійснила свого задуму. Навмисне.
Це був зручний привід, щоб повернути назад. Бо сам по собі задум пройти обов’язково берегом до краю міста був дурною примхою.
До того ж на зворотньому шляху назустріч їй вийшла зграя хлопців. Незнайомих, чужих, загрозливих.
Ліза спинилася. Вона була в пастці. Вона стояла і тремтіла. Вирішила, що стоятиме. Нехай підходять і роблять з нею що хочуть. Убивають, ґвалтують, знущаються. Але хлопці раптом спинилися також. Ліза сіла прямо на асфальт. І хлопці сіли й собі. Вони розпочали з нею гру на витривалість. Зрозуміла, що сидітимуть, доки сидітиме вона. Або здасться. Вона тоді вирішила – сидітиме, доки стачить сил. Відваги підвестися і йти назустріч небезпеці не мала. Зробилися ватяними руки й ноги. Обхопила коліна руками. Так сиділа, доки не… заснула. А коли прокинулася, ніяких підлітків, котрих так злякалася, вже не було.
«Як я могла заснути?» – подумала тоді Ліза.
«Мені страшно. Страшно й цікаво, що ж буде далі, – подумала Ліза теперішня. – Коли ж прийде Степан?»
Вперше назвала, хай і подумки, не Степанком, а Степаном.
Степан-Степанко приїхав аж через дві години.
«Пізніше не міг?» – дорікнула Ліза подумки, а вголос нічого не сказала. Вона припала до нього і обцілувала. Степанко теж здивувався, що в крамничці не було квітів. Ліза геть про все розповіла.
Наречений сприйняв усе на диво спокійно. Сказав:
– Хоч заробиш трохи більше.
– А ти мене не ревнуєш?
– Чого б я мав ревнувати, – безпечно сказав Степан. – Ти ж моя?
– Абсолютно і досконально, – сказала Ліза. – Навіки.
Степан усміхнувся. Але якось збентежено. Безжурно і водночас збентежено.
«Що тобі здається, дурна Лізо?» – подумала це, і їй полегшало на душі.
І чого б то так переживати? Багатенький чувак затіяв якусь гру? Вона його лише раз бачила й більше не побачить.
Тієї ночі вони кохалися натхненно. Ліза була щасливою. Щасливою по-особливому.
Лежачи на Степановому плечі після кохання, Ліза несподівано подумала: а раптом завтра, коли Степан, як зазвичай, в суботу піде до неї в крамничку, приїде Макс, Максим? Ну мусить же він колись і сам заявитися, якщо затіяв цю авантюру з квітами… Нащо вона про це думає…
Ліза тихенько встала і пішла на балкон.
– Куди ти? – Степашко спитав те сонним голосом.
– Політаю трохи…
– Не дурій, Лізо…
Їй справді хотілося літати. Добре б зараз, серед ночі, залізти на дах. Може б, і справді виросли крила. Та вона б і без крил полетіла.
На балконі було прохолодно, а потім стало геть холодно.
Осінь. Осениця…
«Треба вертатися», – подумала Ліза, хапаючи дрижаки.
Але вертатися не хотілося. То чого ж їй хочеться? Там, у кімнаті, лежить хлопець, якого вона кохає, її майбутній чоловік. Уже її чоловік, як тепер прийнято казати… Цивільний чоловік… Ні, ліпше її хлопець… Але куди б завтра його спровадити, щоб він не зустрівся з Максимом? Ліза раптом зрозуміла – ця можлива зустріч несе небезпеку саме для Степана. Того Степана, який теж виходить на балкон і кладе їй руки на плечі… Чи вона сама себе обдурює?
Ліза не знала, що найбільша небезпека чатує на неї саму. Ця небезпека десь чверть години тому спинила свого улюбленого джипа біля її будинку. Максим Качула мав й інші машини (і свої, і користувався батьковими), але найбільше чомусь любив свого джипа. Легкого в управлінні і в той же час потужного. Броньованого. Що ніби зливався з його залізним, добре натренованим тілом.
Нащо він сюди приїхав? Звісно, посиділи в барі, випив трохи, але не хміль погнав його сюди, на лівий берег. Для нього не становило труднощів, знаючи ім’я й місце роботи тієї дівки, встановити, кому належить квітковий магазинчик на базарчику, а відтак послати свого чоловічка, який проник у ту фірму і довідався прізвище, інші анкетні дані й адресу Єлизавети Соломахи, нещасної продавчині квіткової крамниці. Власниця її, як двох десятків інших більших і менших крамниць та кіосків, була такою собі стервозною дамочкою, мала впливового чоловіка і ще впливовішого коханця, але не з першого ряду впливу. При бажанні можна було запросто викупити в неї той магазинчик.
Хай би собі дівуля на ім’я Ліза торгувала як його продавчиня. Але навіщо? Ну, Максе, ти таки запав на неї. Чому? Може, тому, що Ліза має характер? І це після тої поїздки (ха-ха, якби він хотів її викрасти!) притягувало його більше, ніж її досить-таки симпатична мордашка, стрункі ніжки й фігурка. Щось у цій дівчині було напрочуд звабливе. Так, і те, що легко не піддалася, хоч, вочевидь, дуже боялася. Але переборола страх. І Макс розпочав свою гру з нею. Поки що все йшло згідно з наміченим планом. Кинуте ним ласо, він певен, уже охопило ту струнку фігурку, а головне – голівку. Лишилося затягнути.
У неї є так званий наречений? Чхати ми хотіли на цього чмурика, певне, такого ж бідного, як і ця Лізуля. А чого він сам, Максим, поперся серед ночі під цей стандартний будинок? Що покликало, хто сказав – їдь?
Відповіді не було. Можна й постукати в ту її квартиру. Зараз, серед ночі. Але він цього не робитиме. Він вдихає свіже прохолодне повітря. Пропускає його крізь свої легені. Йому легко дихається і без цієї дівки, але ще легше дихатиметься, коли завоює її без насилля, за всіма правилами гри.
Частина третя
Розділ 17
Адам перебрався жити до Єви. На тому невеличкому застіллі – Єва, Роман, Платон і він, Адам – рішили, щоб він так і зостався жити у Єви. Одразу. Та Адам сказав, що так не годиться – з гопки та на піч. «То зараз у них як заручини, а ще, може ж, і весілля устругнуть», – усміхнувся щербато Адам. «Яке там весілля, Адасю», – і Єва продала рештки своїх зубів. Тилько в неї було їх більше – і двійко залізних, і навіть двоє золотих, певно, уставила колись, бо ж на пошті робила, не те що він, пастух Адам.
Адам пішов додому з Платоном і Романом. А кішка зосталася. Вони як сиділи за столом, то двоє котищ стали проситися на двір. До дверей підійшли і занявчали їдне за одним. Їх випустили, вони й здиміли. Адам думав, як ішов додому, що його кішка сама прийде, коти вміють знаходити дорогу, нюх у них на те, а кішка й день, і два не приходила. Зосталася при чужому котові, безстидниця. Півдня Адам думав, що йому робити – йти тико повертати назад кішку чи й собі здаватися у полон? Рішив, що таки доведеться здаватися. І раптом подумав: а йому ж хочеться здаватися. У Євиній хаті йому було тепло. І затишно, і п’янко не від випитої краплі горілки, скільки він там тепер може, а від особливих запахів – трав, засушених колосків, незнаного зілля, чогось такого, чому не було назви і що жило у Євиній хаті. Якоїсь миті Адам загадав: а що було б, якби колись, у молодості, посватався до Єви? Ні, тоді така думка не могла прийти до його голови. Єва була птахою не його польоту. До того ж у нього тоді була його Катруся-Котенятко. Од згадки про ту жінку Адамові стало млосно. Хтось знову влив до грудей чашу гіркоти й болю. Гірше самогонки.
Те не проходило, коли й додому вернувся.
Жінка його життя, його тихого щастя, а потім гіркоти й болю ділилася начеб надвоє. Одна була та, яку він знав іще з дитинства. Яку обожнював, дарував бузок, якою милувався, як іконою, навіть не іконою, а зіркою, що сходила й заходила на його небі. А як він вдихав її – не тільки запахи, а, здавалося, геть усю, всю, – коли заходив у гості чи вона забігала до його хатини, доми-халупи! Носив її у собі ще довго після тих зустрічей. Уже коли поселилася поруч з ним, то якось прийшла до нього й спитала з порога:
– А в мене сьогодні уродини. То де ж твій без, Адамчику?
– То зара піду наламаю. Зара, зара.
І пішов, і наламав. Прямо на дворі, бо ж посадив без і коло своєї хати. Як ламав, згадав: у Котенятка восени уродини. Нагадала, бач, що без дарував. Захотіла, щоб ще подарував… Адаму стало тепло-тепло. Він і сам хотів наламати, все вагався, бо ж боявся, що Федот здогадається про його потаємну любов. А вона мовби вгадала його думки. Вгадала і прийшла.
Адам ще не раз дарував запашні квіти жінці, що жила поруч. Ждав, коли зацвіте без. А після того вечора, того темного-темного вечора, на другий же день, як вернувся з пасовиська, Адам узяв сокиру й вирубав кущі біля вікон свеї доми. Геть, до останнього. Тоді став на порозі й хотів заплакати. А сліз не було. Його сльози полетіли, як ранні стрижі, що першими покидають село серед теплих пташок, себто тих, що відлітають у вирій. Здалося, у вирій полетіла його душа. Полетіла далеко, так далеко, що й не побачити і, боявся Адам, не впросити, щоб вернулася. А як без душі жити? Ходити з порожнім тілом? Їсти, пити, пасти корови, сповняти якісь потреби?
Адам подумав, що, може, душа згадає, що рано ще відлітати, ще ж тілько літо надворі. І хай, може, вона й птаха, може, справді живе у його горлі, та ж тоді виходить, що має своє гніздо й ще не висиділа пташенят. Вона ж не зозуля.
Так він міркував. У ті дні йому було особливо важко. Навіть думав, чи не вернутися зновика жити на ферму, як жив колись. Йому ж багато не треба, завше вдовольнявся малим. Та враз майнуло: а як лишити самою хату… Їй же буде порожньо, незатишно, боляче стояти пусткою. Вона ж обижатиметься. Бо в хати мусила бути своя душа. Адам, звісно, не був тою душею, але начеб її охоронцем. І десь на покуті мусила жити душа його хати. То було підходяще для неї місце. І раз його колись поселили в цюю хату, був за неї відповідальним.
Катя прийшла до його доми, його хатини десь днів через три. Стала на порозі, сяйнула:
– Щось ти довго не заходив, Адамчику. А я ж тепер сама, міг і прийти, утішити. Як не полюбилися б, то хоч побалакали.
– У тебе є кому втішати, – сказав Адам.
Катя зновика спробувала сонце засвітити:
– Ревнуєш чи що?
– Я все знаю, – сказав Адам.
Незвана гостя стояла – руки в боки – й дивилася вже відверто насмішкувато.
І тривожно, то він добре побачив.
– І що ж ти знаєш?
Тут Адам підвівся й собі з лавки.
І видав те, чого б ще нізащо не сказав хвилину тому. Але щось сталося за цю хвилину, відколи Катя з’явилася в його домі. Щось сталося недобре, от яка біда.
– Що ти сучка!
– Що?!
Мабуть, якби раптом стеля обвалилася, вона б так не здивувалася.
– Як ти могла?
– Що могла?
– Я бачив. І чув.
– Що бачив? Чи тебе Федот зайняв за сторожа? Ти тільки й можеш, що сторожувати коло чужої жінки!
Вона це випалила вкрай гнівно й зневажливо. Стояла, здавалося, готова його роздерти. А може, так просто здавалося…
«Що ж гинче сталося?» – болісно подумав.
– Йди собі, – сказав Адам. – Йди і більше не приходь. Між нами все скінчилося.
Жінка в його хаті, ще пару днів тому найдорожча для нього, глузливо і дивилася, і всміхалася. Зовсім інша жінка, ніж він знав досі.
– А що було, Адаме? Що між нами було?
– Все, – сказав Адам. – Все, Катю. В моїй душі було. А тепер меї душі нема.
Вона кинулася й учепилася йому в плечі, сорочку потягла, ледь не роздерла.
– Що, тепер донесеш Федотові? Ну й донось, чортів євнух і збоченець. Ти ж, певно, й не знав ніколи жінки! А я жива, Адаме! Жива… Думаєш, там, на заробітках, Федот святий? Ну й хай. І він погуляє, і я не сама, як його дома нема… Чи тобі розказати, як любов проходить, коли раптом пелена спадає з очей?
Катя щосили штовхнула його й вибігла з хати. Адам ледь не впав, але схопився за стіл. Хатина пливла довкола нього.
Опустився на лавку. Довго не міг нічого міркувати. Злякався, що так буде тепер завше.
Сидів як заморожений. Коли вернулася здатність щось думати й відчувати, не вперше подумав, що він чужий на цьому світі. Чужаниця. Кукіль, а не пшениця.
«Нащо ти мене, Боже, таким створив?»
Адам озирнувся, пошукав того, хто це сказав. Нема нікого. Дідько, певно, заховався десь під стіл чи за піч. Його звідти не добути і страшно добувати. А що б зробив, якби й дістав? Набив би? Зроду-віку й комашку боявся образити, не те що людину. А проти дідька стати й поготів… Раптом зрозумів, що дідько в ньому самому. Його дідько. Тільки відтепер поділений навпіл між ним і тою жінкою.
Бач, не стала ні в чім виправдовуватися. Але й вини своєї не визнала. Виходило, що добре знала його, Адама. Вивчила. І не могла грати й брехати. Те втішило, але ненадовго. На якусь мить.
Адам подумав, що світ відтепер буде геть чорним. Що треба буде навпомацки йти, пробиратися крізь темноту.
Від того страшного вечора він жодного разу не переступав порога її хати.
А ще через пару днів після сварки-розмови побачив увечері, як скрадається тінь до сусідської хати. Як шарпає двері, стукає у вікно, а потім матюкається і йде геть. Каті не було вдома. Навідувався Павлик? А якщо так, то виходило, що Катя ще гірша, що правда те, що говорили на фермі про гулящу медсестру, покійної Патичихи невістку. Він тоді посварився з жінками, мовляв, Катя не така, що на неї безневинну наговорюють. Більше при ньому нічого не казали.
А може, Катя тепер мстилася і собі, і йому.
Вона несподівано ще раз навідалася, десь через тиждень. Стала, як і тоді, на порозі.
– Я тут вареників тобі наварила. З вишнями, як ти любиш…
– Не треба, – сказав Адам. – Я все їдно не їстиму.
– Тре’ Адамчику. Оно який худий, як трясця.
– Нє, – Адам похитав головою.
Вона все ж поставила миску з варениками на стіл. Простягла руку, щоб, здогадався Адам, погладити його по голові. Він відсахнувся.
– Адамчику, Дамчику… – промовила жалібно.
– Я не Дамчик, я Адам.
– Звісно, ти тепер чужий. І простити не можеш. Як з Федотом, то спати мені мона, а з іншими – ні?
– Федот законний твій чоловік.
Вона відступила крок, другий назад.
– Нещасна ти людина, Адаме. Нещасна і, видко, добра. Сторож моралі… Ха!
І пішла до дверей. Адамові хотілося сказати, щоб забрала свої вареники, хай і з вишнями. З вишнями! Та не відважився. Нехай. Свинці чи псові згодує. Чи на ферму дояркам занесе. Ні, на ферму не можна. Спитають, хто їх наробив і зварив.
Катя коло дверей сказала:
– Ти таки мене доконав. Все, з Павликом зав’язано. І з тим, другим, тоже. Чесне слово. Як ми колись казали: хрест на церкві ще й з бамбулькою. Буду вірна чоловікові до гроба. Не дай Біг, мо’ й помремо разом.
– Я й так би не сказав Федотові, – озвався по паузі Адам.
– Ой Господи, ви ж, блаженні, якусь заразу праведності сієте між нами, простими людьми… Ох, Адаме, Адаме… Адамчику-Дамчику…
З тим і вийшла. Тільки коли виходила, Адам зауважив, що на ній нове квітчасте плаття. Що руки відкриті й уже засмаглі. Вдихнув пахощі, які лишила по собі. Йому захотілося плакати. Попросив у Бога сліз, а сліз зновика не було. Не знаходилися, не схотів дати, пожалів Боженька. Хто такий Адам, щоб на нього витрачати сльози? То ж ту рідину й посолити тре’ . Не перший же чоловік на світі Адам, як той, що з Біблії, а навіть в їхніх Тупталах останній, щоб на нього Божу сіль витрачати. Блаженний… Чув уже таке про себе Адам. А який він блаженний? Простий пастушисько.
Адам тернув рукавом те місце, де мали бути сльози, і… взявся їсти вареники. Вони спершу здалися гіркими, потім солоними, ніби Катерина посолила їх своїми слізьми.
«А може, й направду так», – подумав Адам, і тут сльози самі покотилися з його очей.
Їв вареники з вишнями і тихо плакав.
І радів, що Катя-Катерина знову стає для нього Катрусею і Котенятком. Грішним, замурзаним від гріха, але Котенятком. Він дякував Богові, що Той дав йому сльози і повернув грішній жінці її справжнє ім’я! Ще не знав, які випробування його ждуть.
Щоб позбутися найгіркіших, найстрашніших спогадів, які стосувалися Каті-Катрусі, жінки його життя, Адам зачинив скриньку пам’яті й став збиратися, аби теліпатися до Єви – Красної Ружі. До старої потертої сумки вклав дещо з одежини, що згодиться на перших порах. Тоді вклав банку з опеньками, яку недавно приніс Роман, що сам ті гриби й закривав. Поверх поклав Святе Письмо, книжку, яку на пасовиську перечитав уздовж і впоперек і багато разів чудувався написаному – і стражданням Авраама, якого так суворо випробовував Бог, і пригодам праведного Йони, що опинився в череві дивного звіра – кита… І ще багато чому… Книгу тую Адам купив у місті, коло базару, ще десь перед тим, як на їхній сільраді замість червоного повісили синьо-жовтий прапор і почали розвалюватися колгоспи. Коли чоловік, котрий продавав Біблію, назвав ціну, Адамові очі полізли на лоба. Сорок рублів!
Спитав несміливо, чи не мона хоч трохи дешевше.
– Хіба для вас, дядьку, – сказав чоловік. – Бачу, ви людина богомільна, святі заповіді поважаєте і до церкви ходите…
– Та не те щоб часто, – признався Адам. – Хіба що зимою. І на Великдень. А так я і на Трійцю, і на Спаса, і на Покрову корови колхозні пасу.
– То нічого, – заспокоїв чоловік, не зувсім старий, але вже й не молодий. – Давати корівкам пашу Господню – тоже богоугодне діло… Так і бути – двадцять п’ять рублів.
Адам почухав потилицю – плакали його чоботи на зиму, по які й приїхав до міста, й теплі штани, але ж він давно мріяв прочитати Святе Письмо. Як казали батюшка, наймудрішу з книг. Адам дістав гроші. А вже вдома прочитав на самому початку книжки: «Цю Біблію можна лише подарувати, купувати або продавати її заборонено». Виходило, що Адам теж вчинив гріх, купивши книгу з книг, Святе Письмо. Як же то? Але ж той чоловік продавав, та ще й за такі гроші… Як він ще більшого гріха не боявся? Може, поїхати та віддати Біблію тому ошуканцеві? Адам так і зробив, дочекавшись у страшному сум’ятті наступної неділі, але чоловіка ніде – ані коло базару, ані в усьому місті, їхньому райцентрі, – не знайшов. Тільки холодний осінній вітер котив по вулицях останнє опале листя. Адам залишив Біблію, хай придбану таким неправедним шляхом, собі.
Тепер він із сумкою, в якій лежала його одежа, банка грибів, а зверху Біблія, йшов до Єви – Красної Ружі. Дибцяв, як завше, поволечки. Куди йому спішити? Як дожив до таких літ, то й до тої бабушенції встигне. Якби не його кішка, то, може, й не пуйшов би. А то замучить бідну кицьку той Євин котяра, бач якого здоровецького вигодувала!
А придивився до жінки, що ген простувала йому навстріч – Єва. Господи Боже мій, Красну Ружу гонить уже теперішній осінній вітрисько. Чого б їй ото йти, хіба він сам дороги не знає? Може, кішечку його несе?
Адамової кішки Єва не несла, а відразу, без привітання і здоровкання, напустилася на Адама:
– Ну ти не зараза ж, не стара холера, Адаську чортів? Хтів, щоб я до тебе з помелом прийшла та на цепа посадила?..
Адам мусив якось виправдатися:
– Я, тойво, то ж до тебе сам іду. То ж тре’ було поснідати й курам їсти дати… Та й во, нога було щось заболіла…
– З тебе, Адаську, такий брехун, як з мене попадя, – сказала Єва. – Іди вже та не жванди2929
Не буркочи, не виправдовуйся (діал.).
[Закрыть]. Ти, видко, як був диким, то так диким і остався. Ото вже посіяв Роман чортополох на мою бідну голову!
Вона ще щось бурчала, Адам плентався поруч і відчував, як йому стає все тепліше. Ніби й вітерець полагіднішав, й осінь ще не всі листки з дерев на землю пострушувала. І жіноче буркотіння потроху стало не сердити, а заколисувати.
«Жванди собі, – подумав Адам. – На всяку стару жванду найдемо кріпку узду».
Він подумав далі, що на таку метку бабцю, як ото Красна Ружа, уздечку нелегко буде знайти.
