Текст книги "Стара холера"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)
Може ж вона собі дозволити цю маленьку, трохи фантастичну пригоду… Степан уже знає про її зустріч з Максимом у придорожньому лісовому ресторанчику. І знатиме ще багато чого. А про це – ні… Розкаже коли-небудь, коли вже житимуть довго і щасливо. Ось так. Обоє посміються. Степанко, може, запізніло поревнує.
Зустріч мала відбутися в суботу. Вона сказала Степанкові, що нехай не приїжджає, у неї буде дівчачник. У неділю догулюватимуть, а зустрінуться десь наступного тижня. Все, поки-сороки…
У п’ятницю Ліза зателефонувала власниці крамниці й попросила відпустку за свій рахунок на один день. Їй дуже необхідна. Якщо треба, вона відпрацює.
– Звичайно, Лізонько, – сказала власниця. – Але чому відпустка? Та ще й за власний рахунок? Ви заслужили на більше. Ви дуже добре працюєте, я вами задоволена. Будемо вважати, що ви працюватимете і в суботу, а в магазинчик я пришлю когось іншого на підміну.
– Дякую. Але…
– Ніяких «але», Лізонько. Ви великий молодець, і я це ціную. Зараз до вас приїде дівчина, і ви дасте їй ключі від крамнички. Можете не виходити і в неділю. У понеділок у вас вихідний. Вийдете на роботу у вівторок. До побачення, Лізонько. Ви велика розумниця, дитино моя.
Після цієї розмови Ліза не знала, що й думати. Вперше власниця, її недосяжна господарка, так з нею розмовляла. Не просто розмовляла, а її мова лилася медом. Суперлагідно і суперпривітно. Що сталося? Згадала ті викуплені Максимом квіти?
І раптом всередині Лізи все похололо. Власниця, дамочка із залізним характером, яка враз так подобрішала, знає про її зустріч з Максимом?.. Звідки? Чи навіть знає щось більше… І як вона буде поводитися, коли довідається, що Ліза порвала з Максимом, сином великого олігарха? Від цих запитань загуло в голові.
Ліза подумала: «А хто ж тепер за мене заступиться? Степан, Степашко безпорадний?»
Вона відчула, що місто знову їй чуже. І чужіє вона сама собі. Їй захотілося, щоб щось трапилося – зараз, негайно. Таке, щоб звільнило від геть усіх проблем. Вона чекала дива, якому не було назви, імені.
Щось Леся перестала до неї заглядати – заздрить? А чому? Вона ж боїться йти до Лесі, боїться можливих запитань.
Ліза бажала, аби швидше закінчився робочий день. Може, дорогою додому або вдома їй полегшає.
Приїхала дівчина, що мала підмінити її на два дні. Ліза віддала їй ключі від крамнички. Дівчина була молоденька, ще молодша за неї. Ліза подумала: «Цікаво, а вона б сподобалася Максимові?»
Дівчина розмовляла з нею якось запобігливо. Чи вони всі подуріли, чи їй здається? Що з нею?
Робота закінчилася, та Лізі не полегшало. Виходячи з крамнички, вона вирішила заглянути до Лесі. Але в тої вже було зачинено.
Тут до неї підбігла жінка. Схопила за рукав.
– Дівчино, пробачте, це ж ви продаєте квіти?
– Я, – сказала Ліза.
– Може, ще продасте букетик, завтра у внучки день народження, а я про квіти й забула. Подарунок оце купила, а про квіти тільки тепер згадала.
Ліза продала їй букет пізніх хризантем. Пропонувала троянди, але жінка вибрала хризантеми. Ліза цього разу не сказала, що молодим більше личить дарувати троянди.
І тут вона згадала, що сама ж не взяла букет для Максима. Подарунок уже теж приготувала, а про квіти забула. Наготувала, поставила у спеціальну вазу з водою і забула. Ось ці троянди – не з підсвіткою, а білі-білі. Вона чомусь їх вибрала. Білі. Білі-білі. Ліза, наче заведена, повторює ці слова…
Розділ 28
Ліза не знала, які на вигляд двері до раю і що за ними, який краєвид відкривається тому, хто за ті двері потрапляє. Двері до маєтку Качул повільно відчинилися, розсунулися на два боки після того, як Максим натис кнопку пульта, що дістав з шикарного «бардачка».
До того він заїхав за нею, як і домовлялися, о першій годині. Ліза не могла не затриматися хоча б на десяток хвилин. Вона пару днів повагалася і помучилася, що ж їй одягти цього разу. Хотіла знову натягти свій хуліганський викличний прикид, але подумала, що все-таки день народження – це є день народження, до того ж вони уже ніби добрі знайомі (більше, Лізо, особливо після злощасного подарунка і того, як Максим швидко, ефектно і просто допоміг повернути його), тому варто з’явитися в чомусь святковому.
Знову чимось здивувати? Але чим здивуєш супермажора? Та ще й, вочевидь, розумного, як стадо зараз-холєр. Ліза перебрала свою вдягачку – нічого не підходило. Знову подумала про купівлю чогось не вельми дорогого, але оригінального. Ні, не буде вона розпинатися перед хай і добре знайомим супербагатієм. Нащо? Ти вже й так виграла у свою лотерею, Лізко-облизко, пора й честь знати. Ця субота – це фініш, фініш і капєц твоєї дивної пригоди.
Майнула думка: може, щось позичити у Ірки чи у Лєрки, в них є багато, як тепер модно казати, ексклюзивних шмоток. Та довелося б дещо пояснювати чи вигадувати, особливо причепі Ірці. Врешті-решт спинилася на купленій за кордоном (у Литві) білій блузочці й зв’язаній колись мамою-бабусею довгій спідничці – імовірно, вона служитиме під час того візиту оберегом і від спокус, і від злих впливів. Одягла й той дарований ланцюжок – вирішила, що йому буде приємно. Цього разу хвостиків не стала замовляти, сама собі зробила сякий-такий начіс. У пакетику, окрім квітів, лежало його замовлення-дарунок: справді зроблені колись власноруч малюнки з тих шкільних літ, коли вона вчилася малювати і навіть мріяла стати художницею, лялька-мотанка, змайстрована колись у школі, і її давня ікебана із засушеного колосся, гілочок і доданих цієї осені листків. Ще вона купила у книгарні на Хрещатику антологію англійської поезії. Англійською мовою. Імена поетів, окрім Шекспіра і Байрона, – якісь там Кітс, Блейк, Гарді, Оден і тому подібні – нічого не говорили Лізі. Все ж він навчався в Оксфордському університеті, хай знає, що й ми не ликом шиті.
А він спитав першим ділом:
– А де ж ваші суперсимпатичні хвостики?
– Загубила, – скала Ліза, але теплó припливло до її щічок.
Вона хотіла було вручити букета, але Максим сказав:
– Дякую, вручите в будинку, я ж сякий-такий естет, а виглядаєте ви в цій білій блузочці, білій курточці з білими трояндами потрясно. Прикрасьте, будь ласка, цим виглядом мою хатину.
Перш ніж вони опинилися перед «хатиною» у два з половиною поверхи, до них вибігли двоє псів. Породу одного з них Ліза знала і навіть любила цих собак з довгою шерстю, з вигляду симпатичних і добродушних – коллі, шотландських вівчарок. Така собака з розумною мордочкою жила і в їхньому будинку, і, зустрічаючи її іноді зі старим привітним хазяїном, Ліза віталася до них і гладила коллі Лару.
Пси підбігли і зупинилися. Максим сказав, що це його собаки. «Не дивуйтеся, в нашій сім’ї кожен має своїх собак. Це ось Султан, порода алабай, це він тільки з вигляду такий грізний, не бійтеся, Лізо, але я мушу вас обійняти і тоді Султан знатиме, що ви не просто моя гостя, а що ми з вами дружимо». І на хвилю Максим справді пригорнув Лізу. Обійми були миттєві, але вона відчула силу його рук і водночас, сказати б, обережну ніжність, з якою пригортав. І тепло… сильне тепло цих рук.
– Ну, а це наше диво – Черрі, – кивнув Максим у бік коллі. – Він дуже розумний і добрий. Черрі, привітайся з Лізою і запам’ятай – це найкраща у світі дівчина. З такими варто дуже дружити.
Черрі підійшов до Лізи, і дівчина поклялася б, що він ледь-ледь усміхнувся, а тоді простяг Лізі лапу. Зворушена Ліза потисла лапу, сказала: «Привіт, Черрі» – і погладила такого привітного пса – раз, вдруге, втретє – по голові.
Вони пішли до будинку алеєю, обсадженою високими стрункми пірамідальними тополями. Максим пояснив, що це тополі тільки чоловічої статі, тому вони не алергічні навіть влітку, бо не народжують пуху.
Будинок, до якого підходили, був невисоким, але довгим. Він нагадував давню, ще позаминулого століття поміщицьку садибу, в той же час мовби перенесену в століття двадцять перше, бо було в його вигляді щось невловиме, проте відчутно сучасне. Це була забаганка Дмитра Качули, який хоч і був нуворишем і навіть певною мірою за своєю суттю тим, кого називають парвеню, все ж вважав себе спадкоємцем давніх могутніх господарів – поміщиків. Колись у нього був більший і вищий домище, але Максим, коли підріс, наполіг, щоб вітчим його продав – той мав надто помпезний і аляпуватий вигляд.
Перед будинком Максим рухом фокусника дістав звідкись маленький фотоапарат, не смартфон, а саме апарат, з якого вискочила довга патиця, і зробив селфі їх удвох, а далі попросив Лізу стати на сходах з букетом у руках. Потім було ще одне селфі обох тепер уже на фоні будинку.
Тут Максим сказав, що йому чомусь хочеться, перш ніж вони зайдуть у будинок, показати хоча б частину їхнього господарства. «Ну, така вже, Лізонько, півняча похвальба перед прекрасною панною. Ви дозволите?» Звісно, Ліза дозволила, їй самій не терпілося не на картинці в газеті чи по телеку, а зблизька, на власні очі побачити, як живуть олігархи. І вони рушили втрьох, бо уважний Максим Качула сказав, що «здається, Лізо, ви все ж остерігаєтесь алабая, тому Султан повернеться до своєї оселі». І грізний псисько слухняно пішов.
Те, що побачила Ліза, вона потім називала казковим сном чи раєм у казці. А побачила вона ставок-озеро, обсаджений плакучими вербами, і Максим сказав, що тут можна половити рибу, тут запущені різні види, можна помилуватися, вода чиста і прозора. І Ліза помилувалася, як плавають риби, а деякі вискакують з води. Далі були і тенісний корт – справжній, навіть з невеликими трибунами, – і поле для гольфа, і альтанка, з якої відкривався потрясний краєвид на міні-гори. І дивна напівбудівля, в центрі якої лежав майданчик з деревами, а на ньому були розкидані камені. Максим сказав, що це імітація японського саду Рендзю. Коли станеш біля нього, можна побачити лише чотирнадцять каменів, а п’ятнадцятий схований від ока, хоч їх таки п’ятнадцять, і так буде, з якої б точки не дивитися. Таємниця побудови цього саду ніким не розгадана, розумні й хитрі япошки бережуть її, але цю їхню імітацію укладали справжні японські майстри. А за садом вже японський краєвид.
Лізі з дитячою безпосередністю захотілося переконатися, чи справді видно тільки чотирнадцять каменів, і вона обійшла сад і переконалася, що це дійсно так.
– Браво, – сказала Ліза і заплескала в долоні.
При демонстрації іншого саду, вже геть українського (яблуні, сливи, груші, вишні, терен, калина) Максим сказав: шкода, що уже кінець листопада, а не серпень, он там на вершечках лишилась тільки пара пізніх яблук. Він зірвав гроно ягід калини і церемонно вручив Лізі. Потім забіг наперед і зробив ще одну світлину. Сказав, що з калиною вона має ще шикарніший вигляд, ніж з трояндами. Показав зазнимковане Лізі, і вона на тій фотці сподобалась сама собі – усміхнена, симпатична і струнка панночка-дівчуля в білій курточці, з-під якої виглядає біла блузочка – і з червоним кетягом калини в руці! Він таки був естетом, цей Максим, холєрочка ясна!
А Максим зауважив, що ця нахабна з його боку екскурсія, мабуть, стомила Лізу, але перед тим, як вертатися, він ще хоче коротко показати, пробачте вже, два чи три місця. Він підійшов до невеличкого будиночка біля саду і викотив звідти маленьку, майже мініатюрну відкриту машинку з лише двома сидіннями.
– Прошу, мадемуазель Лізонько-кізонько, – і зробив ще один церемонно-запрошувальний жест.
Ліза сіла, машина майже безшумно рушила. Поруч, саме з Лізиного боку, побіг Черрі. Ліза простягла руку і погладила розкішного пса, який їй все більше подобався. Черрі біг поруч і далі, і повертав голову до Лізи.
– Він хоче бігти під вашою рукою, – сказав з усмішкою Максим.
Ліза простягла руку, погладила, і раптом пес весело гавкнув. І скільки не їхали, біг під Лізиною рукою і терся об неї.
Минули якісь будівлі, звідки почувся собачий гавкіт і, Ліза б поклялася, приглушений дикий тигрячий рик. З вольєрів обіч дороги майнули силуети павичів.
Першим з обіцяних місць виявився лужок, на якому паслися двійко коней – буланий і сірий з чорними крапками по шкірі та білою смужкою в гриві. Максим сказав, що взагалі-то конюшня в іншому місці, але цих двох забажав побачити на цьому тижні один чоловік, ось і привезли їх сюди. Максим підійшов до коней і погладив по черзі обох. Притулився до гриви сірого, і Лізі враз захотілося сфотографувати отак його, про що вона й повідомила.
– Чудово, – сказав Максим, – у мене залишиться знімок, зроблений вашим пальчиком.
Потім він сказав, що хоче сфотографувати Лізу теж разом з конем. Ліза вибрала буланого, Максим зауважив, що це кобилиця Альба, а коня звати Надим, він сумирний і, здається, закоханий в Альбу. А ще Максим сказав, що це здорово – їздити на конях, і він проситиме богиню сну, аби йому приснилося, як вони з Лізою мчать поруч. Наче схвалюючи цю мрію, до коней гавкнув Черрі.
Другим місцем, яке ще відвідали, був шматок соснового лісу, захоплений маєтком. Тут Ліза побачила білочок, які збігали з дерева, а одна стрибала по траві. Вона ледве не закричала «Білочка, білочка!», як коли вперше з мамою-бабусею побувала в зоопарку. Одна з білочок побігла до них, а за нею й ще одна. Максим раптом простягнув до Лізи долоню, на якій виявилися горішки.
Сказав:
– Дайте їм. Вони це люблять.
Ліза випростала руку з горішками, й білочка схопила одного, потім другого, але не втримала, упустила. Максим теж простяг руку і білочка… стрибнула на неї. Максим підніс звірятко до Лізи, й вона побачила злякане око. Розкрила пальці, білочка, зробивши кульбіт, стрибнула на землю. Але не втекла, а повернула мордочку й чи то хитро, чи допитливо зиркнула на Лізу.
– Та тут вас усі люблять, – сказав Максим. – Я вже починаю ревнувати.
– До білочки?
– А може, це білчун…
«Боже, здається, мені добре з ним, – подумала Ліза. – Але навіщо це?..»
Їй хотілося, щоб швидше закінчилася ця екскурсія і щоб… вона не кінчалася. Час, який було розтягувався, почав стискатися.
Перш ніж зайти до палацу, господар завів її ще до басейну і спортзалу. Виявилося, що басейнів є два – критий і відкритий. У спортзалі було повно залізяччя, Максим показав, як працюють один, другий тренажери, на яких можна і м’язи покачати, і поімітувати біг. Підняв штангу. Потім він підвів гостю до турніка і раптом… скинув куртку, розбігся, стрибнув і вчепився обома руками в перекладину. І став крутити «сонце». Ліза дивилася, як все швидше обертається дуже, пружне чоловіче тіло, і в неї самої почала крутитися голова. Разом з тим стало рости захоплення і цим чоловічим тілом, і його власником. Вона згадала товстих пузатих буржуїнів на малюнку в книжці, яка лишилася від мами-бабусі Павлини, й усміхнулася.
Те, що Максим Качула повівся як звичайний чоловік, хлопець, якому хочеться похвалитися перед гостею, дівчиною, до якої, видно було, більш ніж небайдужий, зворушило Лізу найбільше.
Їй… раптом стало якось затишно.
Вона маленька пушинка на чиїйсь долоні.
Той, на чиїй вона долоні, дивиться на неї і боїться здмухнути. Максим Качула нарешті зістрибнув на підлогу. Коли підійшов до Лізи, вона здивувалася: він зовсім не був задиханим після такої шаленої крутанини. Дихав майже рівномірно.
Їй раптом захотілося доторкнутися до його біцепсів. До… до волохатих грудей, які виднілися з-під сорочки.
– Ходімо? – Ліза ледь здригнулася, почувши це слово.
«Невже він помітив, як я дивилася?»
Кому адресувалося це запитання, Ліза не знала. Невже їй самій?
У будинку він промовив:
– Чесно кажучи, я зголоднів і каюся, що стільки вас вимучив… Потерпіть ще хвилинку…
Хвилинка, звісно, розтяглася. Ліза пройшла через кілька багато умебльованих кімнат. На стінах була ціла виставка картин. Картин відомих іноземних і українських художників. Які коштували великих грошей. Всього, що вона побачила, не можна було увібрати. Вона тільки трохи постояла біля картини, на якій хлопець виходив до дівчини, що несла воду. Почула раптом пісню «Несе Галя воду». Пісню в ній самій. Несе Ліза воду… Вона заплющила очі й прогнала видиво. На сусідній картині смаглявка рвала виноград, а збоку визирала чиясь цікава мордочка… Ліза в уяві на мить опинилася на тому гарячому півдні не знати якого століття. «Потрясна пригода», – подумала.
Але те, чим вона, ця пригода, закінчилася, перевершило все можливе. А може, її сподівання? То сподівання все-таки були?
Коли вона їхала сюди, передбачала, що Максим Качула, спробує завести мову про продовження їхніх взаємин, про ще одну зустріч. Вона заготувала слова – відмова повинна бути гнівною і рішучою. Вона не вірила, що їй судилася доля Попелюшки, яку полюбив і зробить щасливою королевич… Чи як там – олігархевич абощо… Принц не для неї… До того ж її принц з’явився надто пізно, вона вже закохана…
І все ж… все ж… все ж…
Малесенька пташечка дзьобала її душу, докірливо цвірінькала, маленька мишка намагалася прогризти дірочку, жалібно пищала, просилася випустити, вона візьме лише дрібненьке зернятко, невже тобі шкода, Лізо… Все решта лишиться тобі…
Розділ 29
То був маленький зальчик зі всього лиш кількома картинами на стінах – українські пейзажі, якась абстракція, а ще картина, на якій були тільки різнокольорові маленькі й більші крапки. В зальчику стояли невелика книжкова шафа й інша шафа, в якій були розставлені різні фігурки – люди, звірі, птахи, а ще фігурки загадкові й безформенні. Біля стіни був диван, поруч – два шкіряні крісла. Посередині – стіл, на якому розставлена їжа – кілька тарілок з м’ясними стравами і салатами, фрукти, а ще кілька пляшок вина і особливі пляшки, Максим пояснив, що це віскі й коньяк. Віскі – то його улюблений спиртний напій, який він іноді собі дозволяє, а коньяк називається «Камю», але це справжній французький коньяк, бо тільки цей виріб за міжнародними правилами має право називатися коньяком, а все інше – то бренді. «Коли ми ввійдемо колись до Євросоюзу, – посміхнувся Максим, – то найбільшим ударом для деяких наших відомих українців буде те, що доведеться пити бренді, як воно називається у всьому світі, або ж купувати справжній коньяк, який виробляється у французькій провінції, що так і називається. Можемо випити вина, тут, на ваш вибір, – назви Ліза не запам’ятала, – це сухе вино, біле й червоне, напівсолодке, гарної витримки, або “Камю”, щоб скуштувати, який на смак отой французький письменник і філософ. Або я вип’ю віскі, а ви вино, яке виберете…»
Ліза вибрала коньяк. Вона вирішила, що нагоди скуштувати цей напій (справжній!) може й не трапитися більше в її житті. Напій виявився м’який, не обпік, а наче попестив піднебіння й не мав нічого спільного з тим «коньяком», який продавали на їхньому базарі.
До того було вручення подарунків. Максим позахоплювався Лізиними дитячими малюнками, сказав, що він сьогодні перший раз шкодує, що колись не пробував малювати й собі, признався, що вперше бачить ляльку-мотанку, повідомив, що поставить на особливій полиці його особливої колекції. Тут ось ті речі, які його дуже здивували при першому погляді на них, тому й купував, а це буде подарунок! Похвалив ікебану з дивними словами:
«Це ви, Лізо, дякую». Про антологію англійською мовою: «Лізо, чесне слово, я зворушений». І тут же, заглянувши у книжку, закрив її і прочитав напам’ять вірш англійською. Сказав:
– Це Кітс. Ми його в Оксфорді вивчали, сперечалися. Диви, не забув.
Про те, чому вони святкують саме в цій кімнаті, пояснив, що кімната особлива, сюди він приходить, коли йому треба усамітнитися. Не коли йому важко на душі, тоді або можна побродити на природі, або просто завалитися на диван чи ліжко деінде й постаратися відключитися, або погасити депресію якоюсь розвагою. У цю кімнату він приходить, коли його настрій не можна пояснити словами, коли й болісно й начеб радісно, коли чекаєш чогось такого, що неодмінно має прийти, коли ти сам і водночас із цілим світом. А ще приходить сюди, як настають рідкісні періоди вмиротворення, коли геть нічого не хочеться, а хочеться повірити, що світ добрий і лагідний, а не злий, підступний і брудний. Його батько і мама знають, що в цю кімнату не можна заходити, що це його кімната, як каже мама – правда, трохи з іронією, – замок його душі.
– Я гадаю, Лізо, ви пробачите цю мою примху посидіти з вами в цій кімнаті. Справді посвяткувати. Повірите, іншого відзначення у мене сьогодні не буде. Ви, мабуть, здивовані, що нікого не побачили й не зустріли в цьому маєтку, правда ж, Лізо?
– Так, – призналася Ліза.
– Не буду приховувати, в нас є і охорона, і обслуга, – сказав Максим, – але мені хотілося якщо святкувати, то по-справжньому. Удвох. Щоб були тільки ми. А мені ж прикро, що ми за вашою волею більше не побачимося. Знаєте, який у мене тоді настрій… Не суптеся, Лізо. Я жива людина. Я сьогодні впустив у цю кімнату білу пташку. Розумію, надто красиво… Чорт, мені чомусь не хочеться шукати інших слів. Давайте вип’ємо, що ми тут удвох.
– Сьогодні ще були Черрі, коні і білочки, – сказала Ліза. – І ваш Султан.
– Так, але вони не в рахунок. Хоча… Признайтеся, білочки вам сподобалися… І Альба..
– А особливо Черрі, – усміхнулася Ліза. – Якби я жила не в однокімнатній квартирі, я спробувала б його у вас купити…
– Він буде вашим, Лізо, – сказав Максим. – Якщо захочете, звичайно…
«І житиме в моїй халабуді, – подумала Ліза. – А хто ж його виводитиме гуляти?»
Вони випили. Ліза зробила однюсінький ковток. Їй треба бути тверезою. Чому в ній дедалі більше оселяється страх?.. Страх, який приходить на зміну довірі… Довірі до Максима, його слів, поведінки. Це мовби хлопець, якого вона знала давно, тільки який не знати чого розбагатів. Він змінив, перекреслив усі ті уявлення про синків багатіїв, мажорів. Йому раптом захотілося повірити. Ця віра народжувала щось нове в Лізі. У ній самій.
Наче знайомила з іншою Лізою, котра чекала свого часу, щоб прийти на зміну тій, колишній. Ця Ліза розминалася з Лізою до того, довірливо і водночас зневажливо посміхалася. Вона знала щось таке, чого не знала Ліза колишня. І вже не дізнається. Ось у чому річ. Новій Лізі було шкода себе колишню. І вона промовляє за себе і за неї: «Я тут!»
«Повна шизуха, – подумала Ліза. – Мені добре, тільки й усього, хоч казки і кінчаються. За вікном уже вечір, скоро прийде пора повертатися з балу».
Тут Ліза зрозуміла одну з причин її страху. Вона у величезному маєтку була в повній владі чоловіка, який сидів навпроти. Він міг зробити з нею що завгодно. Всупереч її опору. І ніхто не прийде на виручку – ні таємнича схована обслуга чи прислуга, ні невидима охорона. Потужна сила струменіла з усієї його постави. Не може бути, щоб такому чоловікові не хотілося мати жінку, дівчину тепер, негайно. Тим більше таку, якій зробив стільки компліментів. І подарунок. До якої явно не байдужий. З якою зустрічається востаннє, найостанніше ще раз, щоб потім зустрітися знову. Ні, ні і ще раз ні. Цього не буде ніколи.
Йому двадцять дев’ять. Через рік буде тридцять. І нехай. Вона трапилася на шляху, тільки й усього. Її вини тут нема.
Чи є? У чому?
«Наше спілкування дике», – подумала Ліза.
Хтось сказав би їй: «Його можна приручити». Себто дике спілкування. Зробити його свійським. Домашнім. Чи воно вже приручене, і приручений цей син олігарха… Це не так, не так, але щось має статися. Не даремно ж Ірка якось сказала, що в Лізі поруч з наївністю живе здоровезна жіноча інтуїція. Бабська, сказала Ірка. А чого чекає вона, Ліза? Пропозицій продовжити спілкування, яке вже її забавляє і, чого там, інтригує? Вона чекає? Он як?..
Що має статися, Ліза довідалася по закінченню їхньої трапези. Чи ближче до кінця. Максим підвівся і сказав, що зараз принесе кави. «Сподіваюся, не відмовитеся від гарячої арабіки?»
Ліза не відмовилася. Він вийшов. Делікатний, хоче сам прислужитися, хоча й іменинник. Що там вона йому бажала? Щоб здійснилися всі його мрії? Може, щось накаркала собі?
Вона була… була, була сама не своя. Хотілося встати і втекти, зробитися маленькою пташечкою, яка б вилетіла через он ту кватирку. Чому вона так тремтить? Невже так сп’яніла? Ні, річ у тім, що…
Коловерть думок, які пронеслися її бідолашною головою, змусила Лізу остаточно протверезіти. Вона була готова до всього, навіть дорого віддати своє життя. Життя за що і кому? Подумала, чи варто буде дарувати його, якщо запропонує щось несусвітнє. Наприклад, лишитися в цьому палаці на ніч. Звісно, не згодиться. А як він поведеться далі… Зміг же бути цілісінькі дві години, коли сиділи за столом і вели всілякі ля-ля (Ліза твердила весь час до себе: не можна, не можна бути надто відвертою, – і все одно була), поводитися чемно-чемно і торкнутися тільки зо три рази її руки. Ну, коли вона вітала його з днем народження, притиснув до себе таки міцненько, і поцілунок в губи таки вийшов задовгим, і ще й шию цьомнув (нахаба!) надто пристрасно, правда, вимовив: «Пробачте». Ліза пробачила його і пробачила саму себе. Була благодушною, як та кішечка, яку гладять на сонечку. Мур-мур! Бо їй було не бридко, а приємно. І перед очима поставало дуже тіло, що крутило «сонце» на перекладині. І знову чувся тепер зблизька, зовсім близько, той чоловічий дух, дух, який ішов од нього, коли чалапали поруч величезним маєтком. «Сонце» і дух переважували навіть побачене в маєтку. Все добро в ньому завтра зникне, розчиниться, розчиняться його слова, а «сонце», тіло, подих, підозрювала Ліза, в її пам’яті можуть лишитися надовго, якщо не назавше.
Максим сказав, що хотів, аби вони були у будинку вдвох, а будинок належав тільки їм обом. Що батько в діловій поїздці, вернеться пізно, мама в подруги, так що втрьох відсвяткують пізно ввечері або завтра. Виходило, що на сьогодні вона для нього стала найважливішою. Ось так і не інакше. Це він казав про її схожість із цінною порцеляною, яку боязко нести, щоб не впустити.
Ліза не раз втрачала голову, закохуючись у тих, що кохали інших, а потім повертала свою дурну головешку на місце. Вона була майстром по створенню перешкод на своєму життєвому шляху. І ось тепер, коли всі пригоди, перешкоди, драми і комедії, як вважала Ліза, позаду, на її дорозі трапився цей чоловік, у саме існування якого, не те що в його почуття до неї, було важко, майже неможливо повірити.
Але дотеперішні й навіть теперішні переживання, оті «сто мільйонів терзань», про які вона десь читала (схоже, коли вивчали в школі «Горе від розуму» Грибоєдова, хтось там так писав про його героїню, яку теж, здається, звали Лізою), всі ці терзання були так собі, майже мильною бульбашкою порівняно з тим, що чекало Лізу.
Бо після пиття кави Максим Качула сказав: те, що він зробить зараз, не повинен робити, він, мабуть, підписує собі вирок, він принаймні повинен був зробити це пізніше, але…
– Лізо, я вже не можу далі терпіти. Не можу, Лізо, тож пробачте, пробачте… Я сьогодні народився, хоч і майже тридцять років тому, проте, їй-Богу, день сьогодні особливий, просто фантастичний день, і я мушу його завершити фантастичним вчинком.
Колись у дитинстві дідусь сказав мені, що я в цей день можу загадати найнеможливіше бажання, а вони спробують його здійснити, – продовжив Максим, і Ліза побачила, як блищать якимось особливим блиском його очі. – Ну, і я сказав, уявіть, що хочу саме сьогодні проїхатися на велосипеді по кладці через річку біля дідусевої дачі на другий берег. Розумієте, річка була не широкою, метрів сорок, може, трохи більше, а може, й менше, але кладка була вузенькою, по ній навіть іти було боязко, а мені захотілося проїхатися! До того ж річка була мілкою, але дно під кладкою густо вкрите камінням. Якби я впав, не знаю, що було б далі… Ну, мама, бабуся і ще кілька гостей в крик, але дідусь сказав, що він дав слово і його треба дотримати, особливо в такий день. Ну, бабуся покійна: «Ви обоє божевільні, хай вже той малий дурень, але як ти можеш дозволяти таке…»
Він зробив паузу, і Ліза спитала:
– І ви… поїхали?
– Не тільки поїхав, а раз я перед вами – то й переїхав… Я зараз спробую повторити цей вчинок…
– Максиме, хіба біля вашого маєтку є річка? Що ви задумали?.. – Річка в цій кімнаті, Лізонько… і місток, чи кладка, в цій кімнаті…
З цими словами він рухом фокусника дістав з кишені дві невеликі коробочки. З ними переніс своє крісло ближче до Лізи. Поклав коробочки на стіл.
– Найперше я прошу вас прийняти у відповідь на ваші дарунки цей мій маленький подарунок.
– Максиме, більше ніяких подарунків! Я й так каюся, що прийняла той… Який ви таємно мені підкинули. І допомогли повернути.
– Лізо, будь ласка, – сказав Максим жалібно. – Відкрийте коробочку.
Ліза… Ліза всміхнулася. Те, що вона побачила, спочатку змусило шалено загупати серце, а потім все довкола попливло перед очима.
У коробочці лежала золота каблучка з великим блискучим каменем посередині. При всій Лізиній недосвідченості вона зрозуміла, що то діамант. Та ще, мабуть, неабиякий.
Вона сказала, намагаючись поводитись якомога спокійніше:
– Максиме, я не можу прийняти такий подарунок. Це не для мене. Відвезіть, будь ласка, мене додому.
– Я відвезу, Лізо… Але вислухайте спочатку. Цей подарунок вас ні до чого не зобов’язує.
– Якраз зобов’язує, і ви це добре знаєте, – відповіла Ліза. – Ні, Лізо, ні, повірте, це від щирого серця. Я бачу, ви й досі мені не вірите.
– Я б хотіла вам повірити, але ж ви знаєте, що в мене є наречений, якого я кохаю і який любить мене.
– Я, Лізо, люблю вас ще більше! – вигукнув Максим і раптом опустився на праве коліно.
– Що ви робите? – Ліза не вигукнула, а швидше прошептала ці слова.
– Я дуже вас люблю, Лізо, – сказав Максим. – Сьогодні тут, у цьому маєтку і в цьому будинку, я остаточно зрозумів, як я вас кохаю. Ви для мене, людини, яка досі не вірила в любов, є найдорожчою на світі. Я прошу вас, не покидайте мене, вислухайте до кінця, а тоді вже скажіть своє слово, винесіть свій присуд.
Ліза хотіла встати, йти геть (будь що буде!) – і не могла. Щось наче прикувало її до крісла.
Наче прикувало, зробило тяжкими руки й ноги. Геть неслухняними.
– Я люблю вас, Лізо, – сказав Максим. – І прошу вас стати моєю дружиною. Я не п’яний, Лізо, я трохи випив, але повірте, можу випити набагато більше… Я тверезий, як ніколи, Лізо.
– Сядьте, Максиме, і послухайте мене, – сказала Ліза. – Ми не рівня, ми не…
Максим посміхнувся й сів у крісло. Однак перебив її мову:
– Лізо, ми рівня, а головне, я хочу, щоб ви були щасливою… В
ін подивився на Лізу. Ліза зустрілася з його очима – вони були розгублені і, їй здалося, готові от-от наповнитися сльозами.
Син могутнього олігарха і сам олігарх от-от заплаче? Але казати подумки «Ха!» чомусь не хотілося.
Максим не заплакав, а сказав уже спокійніше:
– Лізо, ви бачили, як ми живемо. Так, не приховую, ми живемо багато. За мірками багатьох у цій країні – дуже багато. Я не винен, що народився в такій сім’ї. Але я запрошую вас у цю сім’ю.
