Текст книги "Стара холера"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 35

Максим Качула подзвонив Лізі в суботу вранці. Номер не відповідав. Зателефонував уже з офісу – те саме.

– Засранка, – вимовив зло і вилаявся.

Невже ця дівуля навіть після останньої розмови вирішила його все ж ігнорувати? Що вона собі думає? Ніби від нього можна десь сховатися чи просто його уникнути? Не вийде, голубонько.

«Цікаво, де ж вона тепер?» – Максим подумав це і зателефонував до начальника їхньої телефонної спецслужби. Наказав дізнатися, де в цей момент мобільний з таким-то номером. Через кілька хвилин йому повідомили, що ця мобілка в Києві, на лівому березі, неподалік від Княжого Затону, вулиця… Номер не відповів і на дзвінок начальника спецслужби.

Виходило, що Ліза благополучно перебуває у своїй квартирі. Чому ж тоді не відповідає? Принцип? Дика впертість? І тут Максимовим тілом пробіг легкий струм – щось сталося з Лізою… Може, під впливом своїх дурних сумнівів, примх і вагань наковталася пігулок чи ще щось із собою зробила. Навіть перерізала собі вени. Від цього видовища – його кохана Ліза (так, дідько візьми, кохана) стікає чи вже стікла кров’ю – струм у Максимовому тілі став потужнішим на кілька сотень вольт. Звелів негайно подати машину.

Через якихось півгодини (бісові київські затори) двійка позашляховиків підкотила до Лізиного будинку. Ліквідувати код у вхідних дверях знову вдалося без зайвої мороки. Чоловік наказав одному охоронцеві чекати внизу, а з іншим поїхав на дев’ятий поверх. Ніхто не відгукнувся на дзвінок – раз і вдруге.

– Виламуй, – наказав Максим. – Чи вирізай.

Охоронець дістав спеціальний лазерний пристрій і вирізав замок.

– Чекай тут.

Ніхто не зустрів Максима Качулу за дверима. Нікого не було і в кімнаті. Максим метнувся на кухоньку, потім до ванної, але там Лізою й не пахло – ні мертвою, ні живою.

Максим Качула вернувся в кімнату й оглянув її. На столі лежала коробка з його подарунками. Біля неї мобільник. Портрета Лізиної мами-бабусі не було, зате стояв намальований, очевидно нею самою, портрет. Чи, точніше, автопортрет Лізи з висолопленим язиком. Дівчина, віддалено схожа на ту, яку він знав, глузливо посміхалася. У всякому разі так здалося Максимові. Біля автопортрета лежала записка. Максим прочитав: «Вибач. І не шукай мене. Я розчинилася».

– Сука, – сказав Максим Качула. – Дурна, підла сука!

З його горла готовий був вирватися крик. Якби це сталося, це був би крик ображеного самця тигра.

Але Максим умів, умів добре опановувати себе. Схопив портрета підлої дівки, щоб порвати, та зупинився. Він запхне це свідчення його тимчасової поразки тій зрадниці й насмішниці в горлянку і змусить з’їсти. А що він її знайде, не сумнівався. Дістав з коробки кольє і годинник, засунув до кишені. З коробкою перед очі охоронців не з’явиться.

Охоронцеві біля дверей він сказав:

– Усе в порядку, вона поїхала до родичів. Пришлеш майстрів, щоб вставили нові двері.

Тут же подумав, що охоронців, котрі стали свідками його поразки, доведеться прибрати. Шкода, особливо Миколу – сильного, відданого, як пес, готового до дій без роздумів, і до того ж недурного. Але Ніколай, Колька – свідок не тільки цієї його поразки, а й найпершої, тоді, за мостом. По суті, це теж була поразка. Добровільна і від того ще прикріша. Отже, він тим більше мусив зникнути. Він приречений, а шкода. Та гарних охоронців, особливо колишніх спецпризначенців, у Києві вистачає.

Вийшовши з будинку, Максим озирнувся довкола. Це було стандартне подвір’я стандартної київської багатоповерхівки, ще старої забудови. Ось цю стежку за його наказом усипали квітами, по яких мала ступати стандартна київська дівуля, котра здавалася йому особливою. Вартою завоювання і гри.

Ідіотизм!

Що з ним сталося? Заради чого він, блискучий, розумний Максим Качула, вів таку витончену гру, перегравав і матір, і особливо вітчима… Що тепер їм сказати? Передумав, ладен підняти лапки і одружитися з цією дурною гускою Альбіною? Ще гірший вияв поразки.

Чому ж він, усе порахувавши, не зумів завоювати, перемогти цю Лізу? Адже був щирий у своїх почуттях… Його невроз скінчився?..

Максим Качула сів у джип. Наказав повертатися до офісу. Дорогою продумав, а в кабінеті додумав свої подальші дії. Куди могла втекти Ліза? Заховатися у Києві? Навряд чи ризикнула б. Втекти з цим своїм задрипаним «нареченим» до його батьків? Про всяк випадок наказав працівнику їхньої приватної спецслужби з’їздити в те село. Довідатися такі-то дані. До кінця дня він знав, що Степан Коваленко взяв двотижневу неоплачувану відпустку нібито у зв’язку із хворобою батьків. Поїхав з Лізою до них? І все ж щось підказувало Максимові, що шукати Лізу потрібно не там. А де? Закордонного паспорта в неї нема. Поїхала світ за очі? Навряд. Де ж вона «розчинилася», як написала? Сховалася у когось зі своїх подружок, знайомих чи, може, родичів?

Родичів?

І тут аналітичний розум Максима Качули осінило. Ліза хвалилася, що вона киянка від народження. А її покійна бабуся, яку вона називала мамою-бабусею?..

Ліза «розчинилася»? Він її знайде і складе. А вже з тим пазлом зробить що захоче.

Максим Качула тільки за два дні викликав приватного детектива, який уже блискуче виконав кілька його складних прохань, а одного разу знайшов чоловіка, котрий, здавалося, не те що розчинився, а зник під землю. За плечима в агента була розшукова робота в органах, впровадження в іноземну фірму.

– Ось що, Платоне Івановичу, – сказав Максим. – Мені потрібно дізнатися, звідки родом така собі Павлина Соломаха. Вона вже покійна, працювала будівельницею в якійсь будівельній організації, будуправлінні чи що.

– Пробачте, Максиме Дмитровичу, це вся інформація? – спитав досвідчений найманець.

Максим сказав, що решту детектив може довідатися з могили на Лісовому чи якомусь іншому кладовищі, він сам володіє мінімумом інформації. Але дані про місце народження Павлини Соломахи йому дуже потрібні. «Шукайте в архіві ЖЕКу чи ЖЕКів, будівельних управлінь, трестів, Київміськбуду, у паспортних столах, архівах управлінь внутрішніх справ, не мені вас учити. Через два дні я чекаю дані».

– Максиме Дмитровичу, доведеться, якщо випадково не пощастить, перерити купу документів, перелопатити огром інформації, – жалібно сказав нишпорка. – Тим більше, якщо йдеться про померлу людину. Дайте строк хоча б до кінця тижня… Якщо знайдемо раніше, я відразу повідомлю.

– Добре, – згодився Максим. – Чотири дні й ні днем поверх цього. Беріть усі свої найкращі кадри. Але не більше двох. Всім подвійний гонорар, а вам – потрійний. І особлива премія. Все, почали…

Коли детективчик виходив, подумав, що й цього шкода буде втрачати. Тямущий дядечко, міг би ще згодитися. Але все в цій справі має бути чистим і тільки так. Навіть опосередковано про Максимову поразку не повинен знати ніхто. Не здогадуватися чи мати якусь підозру.

Всі ці дні, доки шукали сліди й місце народження Павлини Соломахи, Максима гриз черв’як сумнівів. Що він пропустив, зробив не так у стосунках із Лізою? Тупий ниючий біль – мов зуб десь віддалено болів – не давав заспокоїтися. Дзижчала над вухом надокучлива муха, яку не прогнати. Вдома випив ледь не півлітра улюбленого віскі й не сп’янів. Ударив ногою Черрі, який нагадував про Лізу, і відчув щось схоже на вину перед псом. Блукав маєтком, і вгорі місяць, що виринув з-за хмари, сміявся з нього. Максим дістав пістолета й вистрілив у небесного насмішника. Потім стрельнув у одного з улюблених пітбулів його вітчима, що вибіг назустріч, і відстрелив шматочок вуха.

Звісно, старий почув постріли й вичовгав надвір. Стояв, схожий на великого кажана.

– Що сталося, Максиме?

– Нічого не сталося. Порозважався.

– Щось із тою дівкою? Облом?

Цей трухлявий мухомор був до біса проникливим. Надто проникливим.

– Ще одне слово, – сказав Максим, – і я випущу в тебе рештки обойми.

– Дак-с, – промовив у відповідь Дмитро Качула. – Може, підемо вдвох вип’ємо?

– Вже, – сказав Максим. – Випив і за тебе. А з дівкою в мене все в нормі, можеш не сумніватися.

– Тоді що?

– Письмово написати звіт чи послати есемеску?

– Ох, сину, – видихнув старий.

– Я тобі такий син, як ти патріот України, – сказав Максим і пішов по сходах.

У кімнаті подумав, що в Лізи дивне прізвище. Мало би бути Саламаха – козацька каша. Вона розповідала, що соломаха – то міцно скручений великий куль соломи, якого ні порвати, ні порізати.

«Чи та гадська любов таки є?» – од цього запитання йому стало холодно і водночас незатишно й бридко, наче щось рідке, схоже на ту ж кашу, заповзло в кімнату. А якщо таки є? Ніби вперше він не знає відповіді на дуже просте запитання.

Простісіньке.

Наче перед ним стояли маленька дівчинка й досвідчена повія і пильно дивилися, питали безмовно: то є любов чи нема?

Він знав, що потрібно зробити, щоб уникнути запитання й можливої відповіді на нього. Наступного вечора викликав дорогу повію, одну з так званих елітних київських повій. Подзвонив і до Альбіни Андрієвської, запросив до себе. Звів їх обох, хотів улаштувати оргію – не оргію, а щось таке, що запам’яталося б обом надовго. Звелів обом роздягатися. Альбіна було заартачилася: ти знаєш, чия я донька? Він дав їй у морду і зрозумів, що зазнав остаточної поразки: розважатися з двома відразу чи поодинці – однаково противно. Сказав, що можуть вимітатися, а можуть випити втрьох. Повія відповіла, що для неї будь-що не проблема.

– Ну й прекрасно, – резюмував Максим, – а тобі як, Альбіночко?

– Проведеш мене, – не розгубилася Альбіна.

Максим слухняно провів її до виходу. І біля дверей почув:

– З нас вийде гарна пара, Максе.

– Твою мать, – сказав Максим.

– І твою, і мою, – сказала Альбіна. – Все, цьомочки і па.

А хоч’ , остануся, тільки без цієї дорогої шльондри.

Максим вп’явся своїми губами в її губи. І відчув, що для остаточної поразки мусить одружитися з цією курвою. І зробити її наркозалежною абощо. Після облому з Лізою йому майже все одно.

Цю ніч він провів із повією. А під вечір у четвер йому доповів детектив: Соломаха Павлина Пилипівна (ха, виявляється, у батьків його вітчима і мами-бабусі були однакові імена) народилася в селі Туптали на Волині, район тепер такий-то.

Детектив отримав свої преміальні. А вранці Максим викликав найкрутішого і найдовіренішого бійця з їхнього приватного спецзагону. Проінструктував щодо подальших дій. Вєньчик мав узяти ще одного бійця і на двох машинах вирушити в Туптали. Одна з машин – джип із затемненими вікнами, з камерою на задніх сидіннях, друга – старі «жигулі». Джипа лишити у лісі десь неподалік села. Захопити в селі Степана Коваленка і Єлизавету Соломаху, які там повинні перебувати, і доставити під Київ за такою-то адресою. Дорогою зняти номери з «жигульця» і втопити його в якійсь річці чи озері. Поміркував, чи не послати більше бійців, але вирішив – забагато честі для тих задрипанців. До того ж чим менше людей, тим менше привертатимуть уваги. Заявляться в село на старих «жигулях». Вєньчик, він певен, проведе операцію акуратно, без шуму.

Коли у п’ятницю ті двоє поїхали, Максим уже знав, що зробить із Лізою та її коханцем (саме так – коханцем). Нареченим повинен був стати він, Максим, та не став. І не стане? «Ні», – сказав собі Максим.

Ті сотні жінок, яких знав, були різними. Шлюб з Альбіною мав бути шлюбом за розрахунком. Але ж був десяток, а то й два справді гідних дівчат, неодружених і тих, що вже були в шлюбі, з сімей, рівних їхній, з посадами, з іменами, готових поєднати свою долю з ним і тут, і у Великій Британії під час навчання. Чому ж усе заклинилося на цій безрідній дівці, бідній, аж синій, сироті та ще й із кримінальником-батьком?.. Скільки разів стримував свою пристрасть до неї. Чому?

Неповаги, а тим більше зневаги, Максим ніколи не прощав. Ліза, вважав, розтоптала не тільки його почуття, а й усі його зусилля, і приниження (так, по суті, приниження перед нею) лишилося назавжди його ганьбою. За це належало платити. Сповна.

Після того як їх буде доставлено, обох чекає спосіб розплати, про який він читав. Спосіб, за яким з любові виростає ненависть і навіть огида одне до одного. Вони будуть голими поміщені в маленьку кімнатку, де існуватимуть і спатимуть на підлозі серед власних екскрементів. Після кількох місяців такого животіння, якщо не збожеволіють (покінчити життя самогубством їм не дадуть), на них чекає різна доля. «Нареченого» він віддасть одному з власників жебрацьких мереж. Якщо треба, ампутують або покалічать ноги, підріжуть язика, спотворять обличчя. У нього буде жебрацьке життя до самої смерті. Лізу відправить підсобною робітницею на їхню розташовану в лісі заміську ферму, потім віддасть бомжацькій зграї на довге користування. Чи навпаки: будуть кілька місяців ґвалтувати, а тоді вона стане прислугою і попихачкою на тій же фермі. Що робити з собою – то вже її справа.

Він хотів для неї добра й розкішного життя. Вона ж виявилася дурепою, до того ж спробувала насміятися з нього. Такою була подяка за його любов! За все те, що хотів дати їй, пішов навіть на конфлікт з рідними… «Помста має бути адекватною», – подумав.

Раптом гострий біль з лівого боку пронизав Максима Качулу. Він сидів і не міг поворухнутися. Озвався телефон, а він… він не зміг дотягнутися до нього – од ще різкішого болю потемніло в очах. Єдина думка, яка прийшла до нього, була такою: «От і все». Та думка лише розізлила його – а що все? Щось із серцем? Рано ще, рано. Він повен сил і розквіту. Повен сил і планів. Остання поїздка до Швейцарії вийшла дуже вдалою: до їхньої качулівської імперії додалася ще одна фірма, яка мала філіали у восьми країнах Європи. Це був новий етап. А попереду – приєднання власності Андрієвського. Купівля за безцінь за сприяння найвищих владних структур ще одного агрохолдингу. Теперішнє їхнє становище – то тільки старт. Справжній старт його, Максима, а не цього підстаркуватого пенька-вітчима. Й історія з якоюсь там козявкою на ім’я Ліза, чи як там її, – то тільки малесенький епізодик на його життєвому шляху. Він обминув його. Невроз пройшов. Тим більше, що збігу неврозів не було. У неї збіг з іншим, таким же босяком. Ну й нехай, то вже їхня справа, про яку не раз ще пошкодують.

Та чому ж так болить… Чому взагалі виник цей підступний біль? Невже його спровокувала ця сучка? Він знищить і її, і її хахаля, примітивного, як і вона. Ніхто не повинен ставати на його дорозі навіть маленьким епізодиком.

Але ж яке блискуче майбутнє пропонував він їй! Які подарунки робив! Яку виставу грав! І все заради чого? Такий обман заслуговував на велику кару.

Ще одна думка прийшла до Максима. Не думка, а зойк подумки: «Лізо!»

Через десяток хвилин, а може й більше, біль трохи вщух. Максим зміг дотягтися до телефона. Викликаний особистий лікар – неабиякий спец – констатував передінфарктний стан. Сказав, що, може, був мікроінфаркт – у лікарні визначить. Але після зроблених уколів і масажів тут-таки в кабінеті Максим відмовився від госпіталізації. На нього чекали невідкладні справи. Полежав трохи в кімнаті для відпочинку при кабінеті. Провів кілька потрібних розмов по своєму суперайфону. Одна з них поліпшила йому настрій: підняв лапки ще один з конкурентів.

Життя тривало. Він попередив усіх причетних до його пригоди – нікому про неї ні гу-гу. Навіть Дмитру Качулі.

Він розслабився. Лежав і посміхався. Хотілося встати і крутнути «сонце», як крутив недавно, хизуючись перед цією придуркуватою дівулею. Ще не раз крутитиме. Адже ще може у своєму віці. Раптом щось наче застукало до голови. Наче здалеку прийшла якась мелодія. Слова пісні. Не зміг пригадати тих слів. Підвівся. Вийшов у кабінет. Почув, як стукають краплі об скло. Підійшов до вікна. Справді стукав рясний зимовий дощисько.

І тут він пригадав нав’язливі слова з тієї пісні російською мовою, чуті колись:

 
И сердце плачется невольно,
Когда дожди стучат в окно —
Не потому, что сердцу больно,
А потому, что есть оно.
 

«Але ж коли мені заболіло, дощу ще не було», – пригадав Максим.

Він посміхнувся, подумав далі: «І серце моє не плаче». І раптом знову відчув тупий, ниючий, начеб віддалений біль у серці. Його серце плакало?..

Розділ 36

Нічого про те, що на них чекає, Ліза і Степанко не знали. Дорогою до Ковеля Ліза всякий раз напружувалася, коли маршрутку обганяла дорога іномарка, їй здавалося, що їх от-от підріжуть і до салону ввірвуться міцненькі хлопці, а то й сам лютий-прелютий Максим, і накажуть їм зі Степанком виходити. Або їй самій. В такі моменти вона міцно стискала руку коханого. На зупинках Ліза теж боялася вибиратися назовні. Коли на другій зупинці Степан пішов, щоб купити кави, не могла його дочекатися. Та все обійшлося, вони благополучно дісталися спочатку до Ковеля, потім до райцентру, а вже звідти в Туптали.

Зустріч вийшла радісною. «Бабуню, ой, бабуню», – шептала Ліза. Бабуся Єва стала її останньою опорою в житті, якщо не рахувати Степана. Їх належало рахувати обох. Ліза тулилася до бабусі й міркувала, як тоді, коли вперше побачила її: якою ж вродливою, певно, була Єва в молодості, в юності. В ті далекі роки, коли нею, Лізою, і не снилося. Бабуня Єва пахла молоком і милом. Її руки гладили Лізу, і Ліза поступово меншала і ставала маленьким дитинчам чи й кошеням. І Лізі було приємне таке перетворення.

А з хати вичовгав дрібненький худенький дідок, і бабуся Єва сказала:

– Знайомтеся, мій Адам.

Ура, подумала Ліза, бабця Єва нарешті вийшла заміж, і це ж треба – за Адама. Справжнього Адама, з Біблії, якому хтозна-скільки літ, он який висохлий і сивий.

– Ви справді Адам? – спитала вона.

– А чого ні, – сказав Адам. – Направду, можу й паспорт показати. То показати?

– Не треба, – сказала Ліза, аж злякалася.

– І за те дєкую, вельми дєкую, – сказав дідок Адам-справжній.

З дідом Адамом подружився Степан, вони були чимось схожі між собою, хоч дідок був худий і маленький, пригнутий до землі, а Степанко видався теж худющий, але високий, довгущий, мов тичка, як казала чи то Ірка, чи то Леся, чи й обоє.

Чоловіки часто відходили вбік, ішли в садок або на вулицю, про щось там говорили, розповідали один одному. Часом розмахували руками, а то надовго завмирали на місці безмовні.

Згадка про київських подруг повернула Лізу до Києва, і ще повертатиме, їй щеміло в грудях, і тоді вона бігла до Степана, щоб переконатися, що коханий нікуди не подівся.

Якби Лізі хто сказав, що вона своїм вчинком, втечею і взагалі поведінкою виправдовує любов і людство взагалі, доводячи, що любов таки не лише невроз, а щось незмірно більше, цінніше, ніж гривні, навіть долари в кожному оці і в кишенях та банках, вона б скорчила гримасу. Ліза б напевне дуже здивувалася, якби їй сказали, що здійснене за покликом серця нею, Степаном і ще мільйонами й мільйонами до них (сподіваємося, що й після них) – то дуже великий захист і виправдання існування людини як такої. Вона просто жила, кохала свого Степана, розмовляла з бабцею Євою, допомагала їй по господарству, відкривала для себе її й діда Адама, доторкалася до Степанових рук і вуст, брала його за руку і вела в сад, потім у зимове поле, ще не присипане снігом, їх обдував там холодний вітер, і Степан брав у свої руки її пальці й зігрівав своїм диханням.

Вони сходили в гості до родичів бабуні Єви, одних і других, посиділи трохи, сходили на цвинтар, який тут називали мóгилки з наголосом на першому складі, й Ліза дивувалася, скільки, виявляється, в неї родичів – живих, а ще більше мертвих, і раптом подумала, що й вона повинна продовжити їхній рід, навіть якщо й під іншим прізвищем. Бо в її жилах текла маленька часточка їхньої крові, й вона повинна була влити в цю кров і свою, свіжу. Вони обидві – і Ліза, і Єва – дивувалися, чому раніше ставилися одна до одної якось не так – настороженіше й чужіше. Єва ще сказала, що заведе Лізу до родичів її діда Арсена в сусіднє село. Адам же на могилках повів Степана до могили, на якій ріс кущ бузку, але не сказав ні слова, хто тут похований, а Степан подивився на його обличчя і несподівано подумав, що дід Адам без слів довіряє йому свою таємницю. З портрета на пам’ятнику посміхалася до них жінка на ім’я Катерина, навічно сорокалітня.

Ліза розповіла бабусі Єві й дідові Адаму про причину їхньої втечі, майже про геть усе, що з ними трапилося. Очі бабусі Єви зволожилися, і їй на мить здалося, що її бабуня (хай і двоюрідна, та ріднішої в неї нема) десь далеко – може, і в своїй молодості. Єва сказала, що пожити вони можуть і в них, пошукають роботу і продавчині, і вчителя, якщо треба. І ще бабця Єва додала, що вона трохи грошей має, то могли б і квартиру купити – в Ковелі чи в райцентрі, якщо не схочуть жити в селі. Ліза подумала, що в її житті починається щось нове, таке, що виникло несподівано, а стає необхідною реальністю. Що стає нею самою, якої вона ще не знала.

Часом до неї навідувався жаль – волохатий і мокрий, тихо скавчав, мов просився кудись ще глибше за її душу. Але Ліза його гладила й проганяла. Вона жила почуттями, дмухала на них, мов на поранену руку, вона відчувала, що живе і житиме доти, доки поруч Степанко, доки вона йому потрібна, а він потрібен їй. Єдине, чого їй хотілося, як спраглому хоча б маленького ковтка води, – мати дитину, сина або доньку, або й двох одразу. Вона б зуміла їх доглянути. І ще їй здавалося, що існує якийсь потаємний, не знаний ними вихід із ситуації, яка склалася. Десь він зовсім поруч, той вихід, тільки простягни руку – і наштовхнешся. От-от… «От-от», – повторювала подумки Ліза.

Ліза почала вчитися в бабці Єви вишивати. Несподівано інтерес до вишивання виявив і Степанко, і якось у нього це вдавалося ліпше, ніж у Лізи. Бабця Єва дивувалася й хвалила Степана, а Ліза сердилася й називала коханого «пані Стефа». Він відповів, що вони ще відкриють салон з продажу вишитих ним рушників і сорочок… Степанко промовляв це, дивлячись на Лізу закоханими очима. Він сяяв, мов сто свічок, жодна з яких не хоче гаснути, а запалюється знов і знов. Вогники тих свічок не хотіли нікуди йти з його очей і зігрівали Лізу, розтоплюючи її потаємний жаль.

Єдине, що не вдалося під час їхнього перебування в селі, – це відразу зареєструвати шлюб. Тут не діяв принцип швидкого одруження, сьогодні на сьогодні, чи як там у Києві. Подали тільки заяву, а розписатися мали вже через місяць, після Нового року.

Ліза, коли згадувала Київ, життя в ньому, намагалася пригадати щось таке, головне, що визначило і її вибір, і її втечу, і те, що вона не попливла тепер за течією, не піддалася спокусі. В якийсь момент, коли прокинулася серед ночі в сільській хаті, здалося, що довкола неї вогонь і дим тої пам’ятної зими, коли й вона стояла на Майдані. Поруч металися людські силуети, вони кудись ішли, бігли, і Ліза прошептала: «Візьміть і мене з собою». Але вона була тут, а ці люди роз’їхалися, розійшлися хто куди. У кожного було своє життя. «Але щось же лишилося», – подумала Ліза. Вона хотіла когось упізнати. І раптом зрозуміла – свого Степана, Степанка, який лежав поруч з нею, її коханого. Час і простір мовби замкнулися, подумала Ліза.

…У п’ятницю рано-вранці Єва прокинулася в тривожному передчутті. Щойно їй приснився дивний сон. Наче вона стояла на березі їхньої річки й дивилася, як пливе новенька, навіть не пофарбована крипа**
  Човен (діал.).


[Закрыть], в ній не сидять, а стоять двоє чоловіків з геть розмазаними лицями. Чорні, мовби припливли десь аж із самої Африки. Крипа пристала до берега, чоловіки вийшли з неї і попрямували до Єви. І глухими замогильними голосами, повторюючи слова один одного, стали питати, чи вона не знає, де живе її сестра Павлина. Єва відказала, що сестра тут давно не живе, що неї вже й нема на світі. Тоді один з чоловіків дістав якийсь аркуш і прогугнявив: «Як же нема, як тут написано, що вона жива і живе у вашому селі. Покажи-но, де вона, ми щось їй маємо сказати, веди, чуєш… Ми до завтра маємо успіти».

Єва, прокинувшись, лежала сама не своя, геть змокріла од поту. Тривога облягла неї, а потім почала стискати бідолашну стару голову тугими лещатами. Такий сон не на добро. У Єви завжди була, як казала Миколчина внука Віка, потрясна інтуїція. І передчуття майже ніколи неї не обманювали. Особливо в старшому віці. Вона відчувала: десь уже насувається, наближається до Туптал біда. Як не сьогодні, то завтра огорне їхню хату чорним, чорнішим за зимову ніч крилом.

Єва підвелася, заглянула до другої кімнати, де спали Ліза й Степан. Навіть у темряві, ще в зовсім ледь сірому світанку, було видно, як вони туляться одне до одного. Наче бояться, що прокинуться обоє самотні.

– Втікайте, дітки, – тихесенько, одними губами прошептала Єва.

Але куди їм, бідолашкам, втікати? Може, дарма вона тривожиться? Ні, чує, передчуває, як наближається лиха година, мов птаха з підбитим крилом, котра не може злетіти, те відчуває.

За сніданком Єва розповіла про свій сон і сказала, хай вони всі подумають, що їм треба робити. «Всі, й ти, Адаме».

– Він знайшов нас, – тихо сказала геть зблідла Ліза.

– Той олігарх? – Єва проказала теж тихо, але на диво спокійно.

– Так, – сказала Ліза. – Ми зараз поїдемо.

– Куди? – Єва.

– Десь заховаємося. Мусить же бути таке місце, де не знайдуть.

– Вони перепинять вас. А приїдуть, певно, завтра, як той чорний чоловік сказав. Сни не обманюють.

– То що робити?

– Будемо захищатися, – сказав Степан, і до Адама: – У вас є хоча б рушниця?

– Рушниця? – Адам здивувався і тут таки підвівся. – Ружа нима. Але ви-те, тойво, не сійте гарячку. Не панікуйте, дітоньки. – Адам стояв незвично прямий і суворий. – І ти, Євцю, притримай свою козу.

– Яку козу? – Єва перелякано зиркнула на чоловіка, мовляв, що з ним таке?

– А таку, перед якої ти до водопою вже побігла… – Адам спинився на хвилю, а потім продовжив, аж так якось урочисто: – Я тойво, таке міркую… Тікати направду ни тре’… Їй-бо, ни треба… А про тую, як там неї…

– Рушницю, – сказав Степан.

– Ага, про рушницю, то ти добре, що нагадав, внучку. У мене ото неї зроду-віку ни водилося. Але от я зара до Романа пуйду. Він чоловік розумний і контетний**
  Розважливий (діал.).


[Закрыть], щось придумає. У него і ружо є, він же на качок і на зайців ходив колись. Ну, тойво, без паніки, як наш старшина у войську казав: паніка – враг сознанія і жолудка.

Адам почалапав до Романа й, вернувшись десь через дві години, сказав, що вони придумали, як тих супостатів стрітити, коли, ни дай Бог, приїдуть.

– Роман – то, мої любенькі, таки голова. Мо’ , й поможе. А типерка давайте обідати, а завтра раненько я одведу Лізу й Степана, хай в гинчому місці день-два пересидять.

– Куди ще? – Єва насторожилася. – Що там надумали з тим ворохобницьким Байчиком?

– То воєнна тайна, – усміхнувся Адам і за звичкою потер носа. – Не жіночого ума діло.

– Овва, відколи то таким розумним став, – сказала Єва. – Мо’ , ліпше було б у поліцію заявити?

– А шо ти їм скажеш? Про свій сон? Не мороч голову, хоч ти й Красною Ружею була.

– Я й зара Красна Ружа, – сердито сказала Єва.