Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанры:
Публицистика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)
Ось так «блискуче» працювала імператриця над «творенням історії» і зачисткою слідів фальшування.
Однак треба віддати належне і її попередникам. Особливо Петру І. Саме він запровадив практику знаменитих «описів–реєстрів» архівних матеріалів з метою їх вилучення. Звернімося до тієї ж таки Ростовської єпархії.
Офіційні описи церковної літератури у монастирях та церквах почалися за указом Петра І з 1701 року. А далі – тривали все за новими й новими указами чи то безпосередньо царів, чи то Синоду. Як засвідчила історик І. М. Моісеєва, переписи у монастирях Ростовського Архиєрейського Дому відбувались у 1701, 1709, 1735, 1776, 1778, 1787, 1788, 1791 роках, а в окремих монастирях – і в інші роки. Вже після першого перепису 1701 року почалося вилучення історичних джерел із монастирських архівів, інколи – дочиста. Митрополит Ростовський (Д. Туптало) у листі до графа Строганова у 1707 році засвідчив: після перепису 1701 року, за указом царя, «всі літописні книги взяті суть до Москви» [16, с. 71].
Саме за указом Петра І в 1701 році у Московії було створено «Государеву Комісію» під керівництвом боярина І. О. Мусіна–Пушкіна для повсюдного вилучення «старовинних рукописних книг на Печатний двір» [17, с. 550].
Так відбувалася «зачистка» старовинного історичного матеріалу для створення «чистого простору» під московську фальсифікацію. Цікаво відзначити, що в цій огидній процедурі брали участь два покоління роду Мусіних–Пушкіних: батько, боярин Іван Мусін–Пушкін, а пізніше, за Катерини II, його син Олексій Мусін–Пушкін. Така от собі династія фальсифікаторів історії Московії. Але ж існувала ще й царська, романовська, династія брехунів від історії.
Особливо ретельно контролювалося вилучення українських писемних джерел. Вони несли найбільшу небезпеку для московської брехні про слов’янське походження Московії та її входження до складу Великого Київського князівства. Тому «чистка» українських монастирів, церков, установ відбувалася під безпосереднім контролем царських намісників.
Наведу лише два найбільш характерні приклади. Незважаючи на вилучення старовинних літописів за описами 1701 та 1709 років, 20 грудня 1720 року Петро І видав указ, який зобов’язав київського губернатора Голіцина особисто проконтролювати нове вилучення всіх старовинних грамот, літописів та книг зі всіх монастирів України. Губернатор виконав царський указ із величезною ретельністю та старанням, бо знав, що в 1716 році, за ініціативою Петра І та під його особистим контролем, було скомпільовано (сфальшовано) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) «загальноросійський літописний звід», копію якого буцімто в 1716 році цар зняв і привіз із Кенігсберга. Нижче ми приділимо увагу цьому «загальноросійському літописному зводу», бо це була чистої води московська фальсифікація. До речі, здійснена у відверто нахабній формі.
Ще кращим наочним прикладом відвертої «зачистки» історичного минулого української історії став факт вилучення Литовської метрики, тобто архіву Великого Литовсько–Руського князівства, після так званого третього поділу Польщі 1795 року.
Навіть ВРЕ (третє видання) визнала величезну цінність матеріалів, зібраних у Литовській метриці. Послухаймо: «Документи Литовської) м(етрики) – джерело першорядної важливості з історії Литви, а також Білорусії, України і… земель, які довгий час входили до складу Литовської) д(ержави). Документи Литовської) метрики) оформлені у книги (близько 600)» [18, том 14, с. 530].
Весь цей дорогоцінний матеріал був вилучений Московією із захопленої Литви і під особистим наглядом царських посіпак доставлений до столиці імперії.
«Литовська метрика.., архів Великого князівства Литовського; зберігається в Центральному держ(авному) архіві стародавніх актів у Москві» [18, том 14, с. 530].
Є книги з цього скарбу, до яких доступ заборонено й досі. Дуже боїться московська влада розсекретити чужий, викрадений архівний матеріал. І на законні прохання незалежної Литовської держави повернути литовську власність не реагує. Сподіваюся, читачі розуміють – чому?
Скажу ще одну, для багатьох людей, можливо, неймовірну новину: Московія в 1736 році, за заповітом Петра І, навіть провела війну із Кримським ханством, щоб вилучити з ханської бібліотеки старовинні й більш нові писемні джерела, які ганьблять Московію та її правителів. Командував цим безславним походом 1736 року генерал–фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх, який втратив майже половину своєї армії, тобто близько сорока тисяч солдатів. Здавалося б, за провальну воєнну операцію Мініха належало б покарати й усунути від подальшого керівництва армією, однак цього не сталося. Здогадуєтеся, чому? Бо армія виконала своє головне завдання: спалила ханське книгосховище старовинних золотоординських документів, де йшлося про московських князів, які присягали на вірність ханам. Пам’ятаєте знамениті Шертні (Клятвені) грамоти?
Бурхарду Мініху за операцію імператриця Анна подарувала інкрустовану золотом і діамантами шпагу та землю в Україні.
Навіть багато російських істориків донині не розуміють мети походу Мініха 1736 року. Осуджувала Мініха за провал і російська знать тридцятих років XVIII століття, пропонуючи імператриці усунути генерал–фельдмаршала від командування армією. Вони не знали про головну мету воєнної операції, тому й сприймали її як невдачу.
Іншої думки була імператриця.
Оскільки неможливо пояснити московську історичну брехню в одному викладі, ми до цього матеріалу ще повернемося. Повірте, ця історична істина цілком достовірна і підтверджена документами.
І щоб закінчити з діяльністю Мусіна–Пушкіна із «зачистки» «інших історичних пам’яток про все, що стосується Російської історії», розповім майже анекдотичний випадок, який стався у його практиці. В архівах зберігся лист російського бібліографа Василя Степановича Сопикова (1765–1818) від 5 грудня 1813 року, якого він написав до свого доброго знайомого, археографа–історика Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832), де розповів про те що «в 1791 році він продав графу 37 книг журналу про справи Петра Великого, але наступного року перекупив їх назад. О. І. Мусін–Пушкін продав журнал за 300 p.: але, як засвідчив B. C. Сопиков, «потрібні і важливі замітки, що були в ньому, графом Пушкіним всі були вже вирвані…» [5, с. 137].
Ось такий член катерининської «Комісії», знаменитий Мусін–Пушкін, який купував дешево, бо платив державні гроші від імені Синоду, і перепродував, по суті, макулатуру втридорога. У нашому випадку йдеться не про колекціонера російської старовини, а про звичайного лихваря, який діяв під прикриттям імператриці та наживався на оборудках. Подібних випадків можна наводити багато.
Назву ще деяких членів знаменитої катерининської «Комісії». Ось вони—великі московські фальсифікатори історії:
Іван Микитович Болтін (1735–1792);
Іван Перфилович Єлагін (1725–1794);
Іван Іванович Лепехін (1740–1802);
Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737– 1814);
Олексій Федорович Малиновський (1762–1840);
Олександр Васильович Храповицький (1741–1801).
Можливо, до «Комісії» належав ще хтось. Судити про це сьогодні важко, адже, як ми пам’ятаємо, її робота була засекречена. Швидше за все, навіть самі члени катерининської «Комісії», за винятком О. І. Мусіна–Пушкіна,
О. В. Храповицького і, звичайно, А. П. Шувалова, не знали, чим займалися їхні компаньйони. Кожен виконував свою справу і зайвого не базікав.
Пропоную придивитися, чим займалися ці люди з 1783 до 1792 року і далі, до самої смерті Катерини II, тобто до кінця 1796 року.
3
Робота членів катерининської «Комісії» була суворо регламентована і перебувала під постійним особистим контролем графа Андрія Петровича Шувалова. Зауважимо, що праця окремих груп «Комісії» не перетиналася і в робочий контакт вони не входили, хоча, цілком очевидно, могли мати точки дотику. Думаю, що навіть члени «Комісії», за винятком Мусіна–Пушкіна, не знали і не здогадувалися, якою грандіозною справою фальсифікації вони займалися. І тут немає нічого дивного. Адже, якщо уважно придивитися, то виявиться, що всі члени «Комісії» народилися вже у післяпетровські часи і знали свою державу як Російську, а не Московську. На той час уже панувала московська шовіністична думка про «первинність» Московії, про її «велич», «богообраність», про «третій Рим». Тому немає нічого дивного в тому, що люди, які працювали над укріпленням облудної концепції, в ура–патріотичному запалі не вбачали у своїй роботі нічого неприродного. А історію своєї країни сприймали як похідну від Великого Київського князівства. Адже Петро І ще в 1716 році, «знявши» так звану копію Радзивилівського літопису, штучно «причепив» до «Повісті минулих літ» шматок історичного буття ростово–суздальської землі, тобто період з 1137 (1132) до 1206 року, а простіше кажучи, об’єднав у так званому «загальноросійському літописному зводі» київську землю із землею країни Моксель, хоч вони нічого спільного не мали. Ми це питання вивчимо окремим розділом.
Ось чому всі члени катерининської «Комісії» працювали над «записками про стародавню історію, переважно Росії» дуже старанно і сумлінно. Багато з них нічого не знали про кінцеву мету та кінцевий результат.
Однак дехто, працюючи багато років із першоджерелами, намагався самостійно осмислити матеріал та подати своє бачення російської історії. Саме про це свідчать праці І. П. Єлагіна, Х. А. Чеботарьова, А. О. Барсова. Оскільки погляди професора А. О. Барсова повністю відповідали історичній концепції катерининського викладу історії Московії, то цілком зрозуміло, що його книга «Звід буття Російського» побачила світ у 1792 році. А «Російська Історія» Х. А. Чеботарьова та «Спроба розповіді про Росію» І. П. Єлагіна за вказівкою Катерини II були вилучені в авторів і так ніколи й не були надруковані. Щось у книгах не задовольняло імператрицю.
Рукописи цих книг донині припадають пилом у російських сховищах. І про це відомо багатьом. Зокрема, 15 рукописних книг І. П. Єлагіна пилюжаться у «Відділі рукописів Санкт–Петербурзької публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова–Щедріна» і допуск до них під суворим контролем. Моє прохання про допуск до рукописних книг було відхилено без зайвих церемоній. Як і багато інших.
Як же була організована праця катерининської «Комісії»?
Зрозуміло, що кожен з її членів виконував конкретне завдання. А оскільки кінцева мета всієї роботи була суворо засекречена (вище ми наводили думку російського професора Н. О. Попова), то цілком очевидно, що для координації дій потрібна була людина, яка мала безпосередній вихід на імператрицю. Такою людиною довгі роки був граф Андрій Петрович Шувалов. Гадаю, що такі члени «Комісії», як Харитон Андрійович Чеботарьов, Антон Олексійович Барсов, Микола Миколайович Бантиш–Каменський, Іван Іванович Лепехін та Олексій Федорович Малиновський, працюючи кожен за своєю тематикою, прямих контактів із Катериною II не мали. У цьому не було потреби. Вони отримували безпосередні завдання від керівника комісії А. П. Шувалова. Приблизно від 1791 року завдання міг давати й О. І. Мусін–Пушкін.
Відомо, що всі зібрані в імперії першоджерела концентрувалися в Московському архіві, підпорядкованому Міністерству закордонних справ, в особистому імператорському архіві і частково в архіві Академії наук. Щоб не допускати до давніх раритетів сторонніх осіб, виписували з них окремі уривки тексту люди, безпосередньо допущені до таємних документів у архівах. Так, головне Московське книгосховище опрацьовували професори Х. А. Чеботарьов та А. О. Барсов. Саме вони перечитали сотні старовинних раритетів і зробили з них тисячі виписок окремих подій як київського, так і золотоординського періоду історії. Паралельно з професорами, швидше за все незалежно, працювали співробітники Московського архіву М. М. Бантиш–Каменський та його підлеглий колега О. Ф. Малиновський. Останній спочатку виконував суто технічні функції: переписування тексту, доставка переписаних зошитів, а то й самих раритетів, до канцелярії імператриці і т. ін. Однак у своїй роботі проявив старанність і ретельність, а головне – умів берегти таємниці і тримати язик за зубами, завдяки чому згодом став директором Московського архіву.
Матеріали, які зберігалися в архівах імператриці й Академії наук, відпрацьовували О. І. Мусін–Пушкін, О. В. Храповицький та І. М. Болтін. Очевидно, і сама Катерина II в цій роботі брала активну участь, за винятком переписування матеріалу. Швидше за все, до технічної роботи були залучені О. В. Храповицький та І. П. Єлагін зі своїми помічниками.
Однак існувала ще одна сторона діяльності в питанні фальсифікації московської історії, яку не випускала з уваги імператриця і члени «Комісії». Це – постійний пошук та вилучення історичних матеріалів на території держави. Нагадаємо про цільову експедицію Г. Ф. Міллера в 1733–1743 роках, коли він «обстежив та описав архіви понад 20 міст (Тобольська, Якутська, Нерчинська та ін.), зібрав велику колекцію… документів із російської) історії (т. зв. Портфелі М(іллера)» [18, том 16, с. 260].
Цій експедиції передувала експедиція В. М. Татіщева 1720 року на Урал та в Сибір, про яку розповів професор
А. Л. Шлецер.
Звичайно, Катерина II подібну роботу поставила на науковий фундамент. Послухаймо:
«На той час Академія приступила до здійснення одного з тих заходів, якими вона принесла найвідчутнішу користь і Росії, і науці: вона організувала експедиції, котрі повинні були об’їздити всю тодішню… Росію та зібрати, при можливості, різного роду відомості: передусім природничо–історичні та географічні, потім – відомості з етнографії, стану промисловості й торгівлі, про землеробство, скотарство, рибний та звіриний промисел і т. ін…. Були організовані три експедиції: на чолі двох з них стояли такі великі вчені, як Гмелін і Паллас, на чолі третьої – Лепехін… Лепехін вирушив швидше за інших – 8 липня 1768 року. Через Москву, Володимир, Муром, Арзамас він виїхав біля Симбірська до Волги і потім попрямував її берегом униз, був у Астрахані, потім подався в Оренбурзькі степи, звідти піднявся на північ по теренах Уральського хребта, заїжджаючи частково і в Сибір; потім басейном Вичегди виїхав до Півн. Двіни, проїхав до Архангельська, об’їхав узбережжя океану, звідти через Олонецький край—до Петербурга, куди прибув 24 грудня 1772 р.» [60, с. 259].
До речі на цьому І. І. Лепехін свою експедицію не закінчив. Через рік він вирушив «зачищати» Псковську і Могильовську губернії. І їздив ці довгі роки «незмінний секретар Російської Академії» недарма. Послухаймо ще раз усе той же «Російський Біографічний словник»: «…серед іншого в Архангельську він знайшов список «Руської Правди» і її помістив у III т(омі) своїх «Щоденних заміток» —це було одне з перших видань знаменитої пам’ятки» [60, с. 260].
Чотиритомник Івана Лепехіна побачив світ лише з дозволу Катерини II, видавався дуже довго і складно, з 1771 до 1805 року. «Руська Правда» була опублікована тільки в третьому томі, після редагування і віднайдення їй історичного місця в катерининських «загальноросійських літописних зводах».
Прошу читачів не думати, що вчений Російської імперії міг щось опублікувати без згоди цензури, навіть якщо він був академіком. Ця думка помилкова. Адже навіть праці «виключно надійних» академіків, таких як М. В. Ломоносов, Г. Ф. Міллер, І. І. Лепехін та ін., зазнавали жорстокої цензури.
Праця Г. Ф. Міллера «Походження імені та народу Російського» обговорювалася на 23 засіданнях Академії наук від 29 жовтня 1749 року до 8 березня 1750 року. І ось результат: «…24 вересня 1750 р. Канцелярією був посланий Професорському зібранню указ про знищення дисертації Міллера, “тому що вона упереджена до Росії”» [19, с. 550].
Вчені мужі півроку дискутували про «походження імені і народу російського», і хоч їхня остаточна думка так і не прозвучала, влада вчинила абсолютно передбачувано: «упереджену» історичну працю було знищено.
І так відбувалося завжди: Москва дискусій не визнає, коли можна застосувати кулак. Таких членів «Комісії», як І. М. Болтін, І. П. Єлагін, меншою мірою – О. І. Мусін–Пушкін, як тільки з’являлася найменша вісточка про знайдення якогось історичного раритету «в глибинці», імператриця негайно відсилала туди, щоб там, на місці, пунктуально вивчити і, звичайно ж, вилучити його.
Швидше за все, довгі роки праця І. М. Болтіна як члена катерининської «Комісії» саме в цьому й полягала.
«Він був нагороджений чином кол(езького) рад(ника) і невдовзі після того (15 березня 1781 року) призначений прокурором військової колегії. У ній і залишався до дня своєї смерті… При цьому він відвідував монастирі та цікавився історичними матеріалами» [61, с. 186–187].
Анекдотична картина: прокурор військової колегії Російської імперії вештається по глухих монастирях і «цікавиться історичними матеріалами». Проте вона здається анекдотичною тільки в одному випадку – якщо І. М. Болтін здійснював подібні екскурси самовільно. Та зовсім іншого змісту набуває, якщо людина виконувала прямі вказівки Катерини II.
Імператриця настільки довіряла Болтіну, що навіть передала йому багато матеріалів для написання книги про Російську імперію. В «Російському Біографічному словнику» читаємо:
«…За дорученнями Катерини II йому були передані топографічні описи Росії для укладання історичного, географічного і статистичного опису Російської імперії, але Болтін не встиг виконати цю працю» [61, с. 192].
І. М. Болтін особисто засвідчив, що об’їздив практично всі землі тодішньої імперії: «Народившись і більшу частину свого віку проживши в Росії,… майже жодної провінції не залишив, в якій би я не був… Я рідко в якій області не бував. У Малоросії прожив мало не десять років…; а в усіх тих місцях, де живуть татари, неодноразово бував, і з їхніми звичаями, способом життя достатньо обізнаний» [61, с. 187].
Не кожен росіянин, точніше московит, так відверто виказував свою зацікавленість у вивченні татарської культури і побуту, врешті–решт, у вивченні родоводу своїх предків. І хоча М. І. Болтін був аж до кісток налаштований промосковськи, можна сказати, прошовіністично, однак він ніколи не забував своїх татарських предків. Як і переважна більшість московського дворянства (боярства), його предки походили від татар, а точніше – з Великої Орди. Послухаймо:
«Болтіни. – За оповідями родовідних книг родоначальник Б(олтіних) мурза Кутлубача виїхав на початку XV ст. з Великої Орди до Москви і прийняв св. хрещення під іменем Георгія. У нього був син Михайло, на прізвисько «Болт», від якого і пішли Б(олтіни)» [62, т. IV, с. 321].
Ми вже писали про Болтіна – «патріота», про його знамениту книгу «Зауваження на історію стародавньої та нинішньої Росії п. Леклерка», де він завзято відстоював велич Московії. Він таврував князя М. М. Щербатова за його «Історію», яка нібито спиралася на «неіснуючі» джерела, хоча знав, що «джерела Щербатова» були вилучені і ніхто їх більше не побачить.
Такий ще один вірний служака імперії, фальсифікатор її історії.
Заради справедливості слід відзначити, що, викладаючи свої думки, І. М. Болтін інколи зронював справді великі істини. Хочу нагадати читачам, що саме він свого часу аргументовано обґрунтував появу слов’янської мови серед фінських племен ростово–суздальської землі.
Читачі дослідження часто запитують: мовляв, якщо в Московії в ІХ–ХІІІ ст. жили фінські племена, то яким чином вони стали спілкуватися слов’янською мовою?
Відповідь дуже проста: «Утвердження слов’янської мови було результатом запровадження християнства» [61, с. 197].
Цю істину повідав І. М. Болтін.
Фіни, приймаючи християнство, зверталися до Бога слов’янською мовою. Мовою молитви. У побуті ж вони дуже довго зберігали рідну мову. Навіть в XIX столітті в Центральній Росії були цілі повіти, де люди розмовляли рідною, фінською мовою. Це не мої довільні роздуми. Послухаймо самих московитів:
«Деякі з компактних балтійських поселень, —скажімо, ті, що розташовувалися в межиріччі Яузи і Неглинної, збереглися і в набагато пізніші часи. Це відзначає у своїй книзі «Про Московські справи» курляндець Я. Рейтенфельс, який мешкав у Москві наприкінці XVII ст., а згодом перебрався до Італії. У цій же книзі розповідається, що іновірці в Москві поклонялися у ті часи своїм богам на Поганому ставі» [63, № 1].
Зверніть увагу: навіть у XVII ст. в самій Москві давні меряни поклонялися на Поганому ставі (сьогодні він за іронією називається Чистими прудами) своєму фінському богові Кардо–сярко! Це ж незаперечна істина, прихована московитами. Але в Московській державі ніколи не дозволяли комплексного і всебічного дослідження фінського питання. Згадаймо слова Д. О. Корсакова:
«Досі, незважаючи на багато що, зроблене вченими– фінологами, якийсь непроникний туман лежить на цілому фінському питанні, густа імла ховає від допитливого погляду дослідника істинне значення Фінів в історії нашого (московського. – В. Б.) народу» [64, с. 2].
Сьогодні, майже через 150 років, спостерігаємо той самий «непроникний туман». Хоча всім відомо, що «не тільки Я. Рейтенфельс, а й інші іноземці, які в XV‑XVII ст. відвідували Москву, відзначали існування в Москві «перехрестків», тобто іншомовних груп населення, які прийняли православ’я» [63, № 1].
Цей великий «фінський туман» є наслідком праці катерининської «Комісії». В часи Катерини II про фінські племена ростово–суздальської землі ще дозволялося говорити, слід було тільки підтримувати тезу про «витіснення мері слов’янськими племенами».
«Картина катастрофічно попливла» після археологічних розкопок графа A. C. Уварова та антропологічних досліджень А. П. Богданова. Ми говорили про це у другому томі книги.
Сподіваюся, читачі пробачать авторові цей невеличкий екскурс вбік від катерининської «Комісії». Слід було віддати належне Іванові Микитовичу Болтіну.
Отже, ми торкнулися діяльності практично всіх членів «Комісії» – кого більшою мірою, кого меншою. Дуже мало говорилося про працю О. В. Храповицького та
І. П. Єлагіна. І це можна пояснити: вони були людьми з оточення імператриці і здійснювали сам процес компіляції: зшивання різних зошитів у єдину книгу, переписування окремих текстів (зшитків), нумерацію сторінок, вичитку тексту і т. ін.
Так з’явилися на світ «загальноросійські літописні зводи»: Львовський, Лаврентіївський, Никонівський, Іпатіївський, Троїцький (якщо він існував), Симеонівський та інші.
В «Енциклопедичному словнику», виданому Ф. А. Брокгаузом та І. А. Ефроном, міститься чіткий опис роботи професора Харитона Андрійовича Чеботарьова у складі «Комісії»:
«Чеботарьов робив вибірки з російських літописів для започаткованих за вказівкою Катерини II «Записок зі стародавньої російської історії» [62, с. 451].
Поставте собі просте запитання: скільки сторінок (зошитів) тексту з 1783 до 1792 року міг виписати Чеботарьов, працюючи на Катерину II, наприклад, не більше двох днів на тиждень?
Ось мій підрахунок: рік складається з 52 повних тижнів, а з 1783 до 1792 року набирається понад 8 років праці. Маємо 800 робочих днів. Якщо за робочий день переписувалося бодай два аркуші, то професор Х. А. Чеботарьов передав Катерині II не менше ніж 3200 сторінок виписаного зі старовинних раритетів тексту. Гадаю, що сторінок було значно більше. Однак це не принципово. І не суттєво, чи то професор переписував своєю рукою, чи у нього був писар. Головне – професор особисто відпрацьовував матеріал, який передавав.
Але ж іще паралельно працювали:
Антон Олексійович Барсов,
Микола Миколайович Бантиш–Каменський,
Олексій Іванович Мусін–Пушкін,
Іван Микитович Болтін,
Іван Перфилович Єлагін.
Слід зазначити, що внесок двох останніх у переписування матеріалу з раритетів був значно меншим. Проте заперечити його теж не можна.
До речі, зверніть особливу увагу: весь цей виписаний зі старовинних літописів матеріал ані в царському архіві, ані в архіві Академії наук не зафіксований. Згоріти – не міг, адже передавався в Санкт–Петербург до імператорської канцелярії. А викинути подібний матеріал ніхто не посмів би, адже він оплачувався з державної скарбниці і принаймні до 1796 року, року смерті Катерини II, був у її руках. Про що це свідчить?
Відповідь проста: матеріал було використано для справи.
Праця членів «Комісії» була суворо планованою і підконтрольною, а виписки зі старовинних раритетів робили за чіткою схемою.
Нагадаю: всі так звані «загальноросійські літописні зводи» спочатку містять у своєму складі «Повість минулих літ» Нестора, доведену до 1111 року, де останній аркуш відсутній; далі до тексту додано матеріал князівств ростово–суздальської землі. Текст обривався чи то в кінці XIII, чи то в ХІV–ХV століттях (для створення позірної стародавності літопису). Саме так були написані всі «загальноросійські літописні зводи», «знайдені» за часів Катерини II. Іпатіївський «загальноросійський літописний звід», у якому йдеться тільки про українські землі та їхніх князів, чомусь було «знайдено» останнім, вже у післякатерининський час. Вище було сказано, навіщо його було «знайдено», або, по–іншому, «відкрито». Не будемо повторюватися.
Цікаво, що абсолютно всі «загальноросійські літописні зводи» текст «Повісті минулих літ» подають за варіантом Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу, начебто «знайденого» особисто Петром І у Кенігсберзі (за кордоном) 1716 року. У наступному розділі ми детально розглянемо цю «знахідку» Петра І. Хоча читачі, напевно, пам’ятають, що тільки в руках В. М. Татіщева було одинадцять варіантів «Повісті минулих літ». Абсолютно різних!
Як так сталося, що за наявності численних варіантів «Повісті минулих літ» в усіх «загальноросійських літописних зводах» опинився один і той самий текст, ще й «знайдений» за кордоном, у Німеччині?
Для відповіді на це запитання пропоную поглянути на зовнішні елементи «знайденого» в 1716 році першим Радзивилівського списку і «знайденого» останнім серед «наріжних» Іпатіївського списку.
Отже, Радзивилівський звід.
Ось як охарактеризував сам рукопис професор О. О. Шахматов, який працював з ним після 1902 року: «Рукопис складається з 32 зошитів, із яких 28 – по 8 аркушів, два – по 6 (аркуші 1–6 і 242–247), один – на 10 аркушів (аркуші 232–241) і один – на 4 аркуші (аркуші 248–251)» [21, с. 4].
А далі, вивчивши сам текст літопису і стан його зошитів, професор зробив висновок: «Зрозуміло, що в зошиті було по вісім аркушів» [26, с. 4].
Як бачимо, заповнювалися стандартні зошити 8–аркушного формату, які зшивалися в одну книгу. Так отримували літописи. Про вилучені, вирвані і додані аркуші Радзивилівського літописного зводу ми поговоримо докладніше в наступному розділі.
Наведу коротку характеристику цього літопису, дану в тридцять восьмому томі Повного Зібрання Російських Літописів (скорочено ПЗРЛ), надруковану 1989 року: «…Радзивилівський літопис, одна з найважливіших літописних пам’яток домонгольської епохи, складений у Володимиро–Суздальській Русі (навіть у «Передмові» до літопису читаємо елементарну московську брехню, адже самі літописи ту землю «Руссю» ніколи не називали. – В. Б.). Радзивилівський літопис – найдавніший, що дійшов до нас… Рукопис має формат одного аркуша, всього в ньому 251 аркуш. Більшість аркушів літопису майже порівну прикрашені однією або двома мініатюрами (малюнками. – В. Б.)» [21, с. 3].
А ось як виглядає Іпатіївський «загальноросійський літописний звід», який ще називають «Літописом руським»: «…це книга великого формату (30x23 см)… Рукопис… має 307 пронумерованих аркушів (включно з першим, колись чистим, а тепер—з різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису… 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша), по 8 аркушів; але 5–й зошит має аркушів, 8–й – 6, 10–й – 3, 14–й – 6, 40–й – 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш 5–го зошита; він мав бути між арк. 40 – зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації… Коли книгу копіювали, її було розшито між чотирма переписувачами… Однією рукою переписано арк. 3–40 (перші п’ять зошитів); другою—арк. 41–103 (зошити 6–14), перші п’ять рядків 104 арк. і арк. 198–212 (зошити 27–28); третьою – арк. 104–197 (зошити 15–26); четвертою рукою переписано арк. 213–307 (зошити 29–40). На арк. 2–2 звор. пізніше в один стовпець виписано імена князів, що сиділи в Києві «до избитья Батиєва». З арк. З (с. 5) розпочинається текст самого літопису. В рукопису є прогалини. Деякі виникли тому, що переписувачі не могли точно припасувати одну до одної виготовлені частини» [65, с. V‑VІ].
Такі нинішні характеристики Іпатіївського літописного зводу. Вони ні про що вам не кажуть?
