355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Білінський » Моксель, або Московія. Книга трейтя » Текст книги (страница 13)
Моксель, або Московія. Книга трейтя
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 12:39

Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"


Автор книги: Володимир Білінський


Жанры:

   

Публицистика

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Але:

1. Ми цитували ярлик Менгу–Тимура про пільги Православної Церкви. Абсолютно достовірний документ (1267 рік)!

2. Ми розглянули воєнний похід Менгу–Тимура на Константинополь (1269–1271 роки) і знаємо його результати.

3. Ми вказали на перепис населення 1272 року. І знаємо, що він відбувся.

Один захід іде за іншим, і всі дії вказують на цілеспрямовану роботу хана Менгу–Тимура зі зміцнення держави. Тобто, ми справді бачимо видатного державного діяча Золотої Орди і Московії.

Торкнемося мотивацій перепису 1272 року.

Перша.Надання Менгу–Тимуром пільг Православній Церкві держави дещо знизило надходження прибутків до ханської казни. Звичайно, це не сподобалося ханові та його двору. Немає сумніву, що тема збільшення надходжень до державної казни неодноразово була на порядку денному зустрічей хана та митрополита. Митрополит Кирило був своєю людиною в столиці й користувався повною довірою ханів. Знаючи стан справ з обліком населення в дикій, лісистій місцевості і будучи зацікавленими у церковних пільгах, швидше за все, митрополит з єпископами повинні були вказати ханові та його двору на можливі джерела покриття збитків. Поза всяким сумнівом, головними з цих джерел були: всеохопний облік населення – з одного боку, і проникнення ханської влади і Церкви в глибину тайгових масивів – з іншого. Саме туди, під тиском влади та Церкви, відбувався відплив населення.

Як бачимо, в обліку населення була зацікавлена і Православна Церква, і ханська влада.

Тому, коли в першому томі нашої книги ми описували різні походи московських князів у «черемиські землі» для захоплення здобичі, читачі повинні знати, що всі подібні «походи і подвиги доблесних московитів» відбувалися з відома ханської влади та Православної Церкви. Відбувалося звичайне прирощення території і населення у складі Золотої Орди. «Збирання землі російської» не відбувалося, бо та земля і те населення були «споконвічно фінськими», і відбувалося те приєднання і ті набіги з відома золотоординських ханів.

Звичайний ханський захід із надання Православній Церкві пільг у 1267 році (ярлик хана Менгу–Тимура) став на сотні років наріжним каменем, що заклав у пам’яті московитів та їхньої Церкви інстинкт до експансії та обернення в рабство сусідів. Чим більше Московська церква отримувала доходів і пільг, тим більше вона надавала послуг своєму ханові (цареві) і державі. Ось звідки походить чимало інстинктів Московської держави та її Церкви: від прародички – Золотої Орди.

Друга причина перепису 1272 року – різке збільшення кількості Чингісидів, тобто принців по крові, у Золотій

Орді за останні 50 років. До 1272 року в Золотій Орді набралося більше сотні принців по крові. Не забувайте: всі вони були нащадками по батьківській лінії від старшого сина Чингісхана – Джучі.

Як ми пам’ятаємо, Джучі–улус займав величезну територію: від Іртиша й Алтаю до Дунаю і Карпат. Золота Орда, хоч і була на той час відокремленою, проте становила лише західну частину Джучі–улусу. А господарем усього Джучі–улусу до самої своєї смерті був Бату–хан. Саме його в 1226 році, після несподіваної смерті Джучі, Чингісхан особисто посадив на престол Джучі–улусу, незважаючи на те, що Бату–хан був другим сином Джучі, а старшим сином був Орда.

Не забувайте: у державі одночасно було дуже багато привілейованих людей в особі ханських доньок, їхніх родин, великих полководців та їхніх нащадків, друзів дитинства хана, знатних чиновників тощо. Як свідчить у своїх працях російський професор І. М. Березін, ніхто з цих людей не платив податків до казни, а утримували їх усіх за рахунок держави.

На державному забезпеченні перебувала також армія, що теж слід взяти до уваги.

Не будемо говорити, бо це саме по собі зрозуміло, про паразитарну масу ханських чиновників. Усю цю численну громаду привілейованих осіб хан Менгу–Тимур зобов’язаний був забезпечити життєвими благами і посадами. А носієм благ завжди виступав звичайний трудівник. Ось чому за ним постійно полювали, вели облік, перераховували, закабаляли.

І ця поведінка властива кожній владі – від далекої Золотої Орди до брехливого Радянського Союзу.

Для загального обізнання читачів наведу, бодай частково, початковий родовід Чингісидів по лінії його старшого сина Джучі. Отже, у старшого сина Чингісхана Джучі було від усіх дружин чотирнадцять синів. Ось їхні імена:

перший син – Орда,

другий син – Бату,

третій син – Берке,

четвертий син – Беркечар,

п’ятий син – Шейбан,

шостий син – Тангут,

сьомий син – Бувал,

восьмий син – Чилаукун,

дев’ятий син – Шингкур,

десятий син – Чимпай,

одинадцятий син – Мухаммед,

дванадцятий син – Удур,

тринадцятий син – Тука–Тимур,

чотирнадцятий син – Шингкум.

Список наведено за книгою Рашид–ад–діна «Збірник літописів» (том І, кн. 2, с. 66.)

Щоб не перевантажувати читачів цією темою, скажу, що у хана Берке «зовсім не було дітей», а у хана Батия «було чотири сини в такому переліку і порядку: Сартак, Тукан, Ебуген, Улакчі» [48, том І, кн. 2, с. 72].

6

Але головною причиною перепису 1272 року стала очевидна необхідність докорінного закріплення підкорених земель за нащадками роду Чингісхана через побудову власних поселень та наповнення їх, бодай частково, татарськими мешканцями, тобто корінним золотоординським етносом. Особливо це стосувалося земель, зайнятих ханами під перекочування Ставки, і сусідніх з ними. Там існувала необхідність мати постійні поселення. І це не вигадки автора.

Погляньте, для корінного закріплення земель Ірану та Іраку Хулагу–хан не просто скерував свої війська в ті землі. Ні! Він протягом 1254–1256 років переселив у ті землі понад сто тисяч цивільного населення. До речі, не менше як двадцять тисяч – з країни Моксель. Саме в такий спосіб відбувалося захоплення землі та її закріплення.

Це стало очевидним не тільки для Менгу–Тимура та його уряду. Про це було відомо ханові Батию і Берке–ханові. Ще з тих часів відомі такі великі поселення:

«Сарай–Бату,Старий Сарай (за літописом – Сараї Великі; суч(асне) с. Селітрене Харабалинського р–ну Астраханської обл(асті), місто, споруджене ханом Батиєм в 1254 (за Рубруком)» [18, том 22, с. 588].

«Сарай–Берке,Новий Сарай, суч(асне) с. Царьов Ленінського р–ну Волгоградської обл(асті), місто, столиця Золотої Орди, збудоване ханом Берке бл(изько) 1260» [18, том 22, с. 588].

«Сарайчик,Сарай Малий, суч(асне)с. Сарайчиковське Махамбетського р–ну Гур’євської обл(асті)… місто Золотої Орди на стародавньому торговому) шляху з Ниж(нього) Поволжя в Хорезм» [18, том 22, с. 588].

«Сараї,селище міськ(ого) типу, центр Сараївського р–ну Рязанської обл(асті) РРФСР. Розташований на р. Верда, бас(ейн) Оки» [18, том 22, с. 588].

Не викликає сумніву, що останнє поселення засноване в ті ж часи, швидше за все, ханом Сартаком, який кочував між Волгою і Доном в 1250–1257 роках.

«Казаньзасн(ована) в 2–й пол(овині) 13 ст(оліття)» [18, том 11, с. 141].

Саме відновлене місто Булгар і Казань були улюбленими місцями літнього відпочинку хана Батия (Саїна).

Я не став спеціально досліджувати серед нині існуючих у Російській Федерації міст, селищ і поселень ті, які були засновані за велінням ханів Золотої Орди з 1237 до 1500 року. Не в тому полягало завдання. Вказано на існування тенденції до освоєння ханами Орди підкорених земель, спорудження ними десятків міст і поселень. Це стосувалося безпосередньо рязанської та ростово–суздальських земель, бо, як засвідчив професор В. Г. Вернадський, «вони перебували в безпосередньому віданні ханів».

У першій половині XIX століття російська професура ще не намагалася приховувати подібні факти своєї історії. Професор І. М. Березін у своїх дослідженнях навіть обґрунтував це явище стосовно міст Поволжя: «Таким чином, якби Історія захотіла попросити допомоги у Філології, то вона б дізналася, що місце кочівлі Золотої (Жовтої) Орди визначити нескладно за численними філологічними підказками: Царьовє ніщо інше, як сари,ім’я Жовтої (Золотої) Орди… Царицинє ніщо інше, як ( Золоте поселення. — В. Б.) (так пишеться ім’я цього міста у Татарському рукописі), Камишин– це ніщо інше, як – Жовта тростина Тайдулиного ярлика…, Саратов– це ніщо інше, як Сари–тау,Жовта гора… присутність у всіх цих назвах терміну жовтий, є не тільки необхідною характеристикою місцевості. Так само, як Царьов, Царицин є вдалими інтерпретаціями терміну «Сари»жовтий( золотий. — В. Б.), які нагадують про колишню знаменитість цих місць» [32, с. 2–3].

Отже, самі назви Царицин, Саратов, Камишин,як зазначив професор І. М. Березін, свідчать про існування цих поселень з часів Золотої Орди і нагадують про «старих царів» землі Моксель.

Однак російська історіографія і в це питання запустила «доважок брехні». Радянські історики стали соромитися своїх «знаменитих місць», а тому, коли ви відкриєте ВРЕ, то побачите цілковиту нісенітницю:

«Царицин…заснований у 16 ст(олітті)»… [18, том 5, с. 298].

«Саратов…засн(ований) у 1590 р.» [18, том 22, с. 590].

«Камишин…засн(ований) в 1667 р.» [18, том 11, с. 291].

Дуже цінні відомості про міста Золотої Орди наводить історик М. Г. Сафаргалієв у книзі «Розпад Золотої Орди», виданій у місті Саранську в період хрущовської відлиги нікчемно малим тиражем – 1500 примірників. Послухайте:

«Більшість міст Золотої Орди, споруджених за монголів, виникали на місці колишніх військових таборів. Про це говорять їх назви: Крим(Старий Крим), Ак–Керман (Монкастро), Хан–Керман(Касимов), Керменчук(на річці В’ятці), Кременчук(на Дніпрі) та інші. У половецькому словнику слово «керман» перекладене латинською мовою: «Castrum, Caste – укріплення. Місце, укріплення, табір». Сучасне місто Темниковна території Мордовської АРСР, місто Тюменьв Сибіру і Тюменьна річці Терек виникли на місці табору ханського темника – начальника десятитисячного гарнізону.

Інші міста Золотої Орди своїм розвитком були зобов’язані не стільки розвитку ремесла, скільки розвитку караванної торгівлі… таких як Солхат, Азак, Маджар, Сарай, Сарайчук…або… Астрахань, Укек, Вельджемен, Бездеж– які стояли на Волзі…» [56, с. 79–80].

Майже всі вузлові сучасні міста Поволжя від Астрахані до Казані були засновані і споруджені за часів Золотої Орди. Перелічимо їх:

Астрахань.«Одним з кращих міст Ібн–Батута називає Хаджи–Тархан – Астрахань, побудоване на річці Ітилі за монголів» [56, с. 81].

Царицин(Волгоград). Про нього говорилося вище – «Золоте село» [32, с. 3].

Саратов.«Сари–тау, Жовта гора» [32, с. 3].

Камишин.«Жовта тростина» [32, с. 3].

Самара.«На картах Фрао Мауро на східному березі Волги зазначено такі населені пункти, відомі італійським купцям: Zotrage, Apacha, Samara» [56, с. 85].

Казань.«Заснована у другій половині XIII століття».

Не буду згадувати численні міста Поволжя, назви яких московити переінакшили або піддали забуттю. їх багато. Вони були величними і гарними. У 1915 році при розкопках міста Бельджемена «з його руїн було добуто до 15 тис. пудів кісток, 92 вози цегли, 100 пудів мідного брухту, 150 пудів заліза ill пудів свинцю» [56, с. 84].

Однак не варто думати, що хани Золотої Орди освоювали тільки території вздовж Волги і караванних шляхів. Ця думка хибна. Вони закріплювали за собою абсолютно всі землі, особливо північні улуси Орди: сюди на постійне місце проживання відправляли ханських дітей, мурз, а також звичайних аскерів – солдатів.

Саме в землі північних улусів Орди з 1312 року хан Узбек розташував один зі своїх монетних дворів. Послухаймо свідчення російського історика: «Північніше від Бельджемена,на західному березі Волги розкинулося місто «середньої величини – Укек – з гарними будівлями». Укек – одне з найстаріших міст Золотої Орди, було відоме ще Рубруку і славилося соляною торгівлею. Згодом тут був монетний двір ханів. Але після заснування міста Мохші (Наровчат)м. Укек почало втрачати своє значення як центр улусу… (Наровчат) особливо розвинувся на початку XIV ст., коли перетворився на одне з важливих міст Золотої Орди. З організацією монетного двору, в якому з 1312 до 1342 року карбували монети хана Узбека, м. Наровчат перетворилося на важливий улусний центр Золотої Орди…» [56, с. 84].

Як бачимо, у 1312 році майже в центр землі Моксель було переміщено саму столицю держави Чингісидів. У Наровчаті містилося і головне сховище грошей Золотої Орди. Адже «якщо монетний двір переноситься в інше місце, отже, переноситься й адміністративний центр… Сам Узбек також подався на північ… і пробув (там) 8 років… резиденцією новий хан (Узбек) обрав древній Наровчат» [104, с. 38].

Ростово–суздальська і рязанська землі становили ядро території Орди, повністю керувалися центральною ханською владою і були найнадійнішими в державі.

Один лише маленький штрих відразу ж змінив наше уявлення про дійсність Золотої Орди. Московська історична брехня на цьому тлі виглядає вульгарно і навіть смішно.

Російські офіційні, служиві професори та академіки розуміли, що їхня брехня про Московію та її «незалежне життя» поза Золотою Ордою «притягнута за вуха», тому й говорили про місто Наровчат наче крізь зуби і зі здивуванням. Послухаймо ВРЕ (третє видання):

«Наровчат,село (з 1780 до 1926—місто)… У 14 ст. на місці Н(аровчата) існувало золотоординське місто Наручадь, яке, судячи з монет, що в ньому карбували, мало другу назву – Мохші і було улусним центром. Археол(огічні) розкопки проводилися в 20–х рр.. 20 ст. А. А. Кротковим і в 1959–1963 А.Є. Аліховою. Відкриті рештки мечеті, громадських лазень з водогоном, житлових будівель зі системою опалення під підлогою, гончарних горнів; на тер(иторії) мусульманського) кладовища – руїни монументальних мавзолеїв» [18, том 17, с. 253].

Такою була одна із столиць Золотої Орди – Мохші (Наровчат), місто з водогоном і зовнішнім опаленням, з величними мечетями і мавзолеями. Як це вирізняється на фоні напівдикої, з курними хатами Москви ХІІІ–ХУ століть! Ось чому навіть статус міста відібрали в Наровчата, щоби принизити й применшити.

Не думайте, що міста Наровчат (Мохші)і Темниковбули закладені при Узбек–ханові. Вони засновані раніше. Ось що донесло до нас минуле.

«У фондах колишнього Саровського монастиря, які нині зберігаються в центральному державному архіві Мордовської АРСР, є родовід татарських князів: Сеїд–Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походили від татарського князя Бехана«із Золотої Орди», який «владою Золотої Орди царя володів багатьма навколишніми містами та іншими станищами татарськими і мордовськими»… Відтоді їхні на щадки Сеїд–Ахметови, Адашеви, Кудашеви та ін. «стали володіти вотчинами і землями та оселилися по різних місцях…» Місто НаровчатМохші, розташоване на території володінь нащадків Бехана,відоме зі своїх монет, які там карбували від 1312 р., а місто Темников, яке виникло на місці перебування монгольського Темника–десятитисячника,що належав до нащадків Бехана,… бере свій початок з 1257–1259 рр…. Значить, Бехан міг володіти долинами ріки Мокші «владою Золотої Орди царя Батия» [56, с. 95].

Отже, як засвідчили архіви Саровського монастиря, в землі Моксель ще з часів хана Батия сотнями і навіть тисячами оселялися прийшлі татаро–монгольські поселенці і представники ханського роду Чингісидів. Вони володіли своїми «вотчинами» і залишалися володарями тієї землі багато сотень років, з часом влившись у фінський етнос московитів.

Зверніть увагу на той факт, що землею у Золотій Орді володіли «владою Золотої Орди царя». І не інакше! Ось чому московські байки про наділення їх князями будь– кого землею або вотчиною – повний абсурд. Точніше, звичайна побрехенька.

Вдумайтеся, шановні читачі, у ці безсумнівні факти: по всій землі ростово–суздальських князівств ще з часів хана Батия виникають одне за одним татаро–монгольські міста: Темников, Кременчук(на В’ятці), Наровчат(Мохші), Хан–Керман(Касимов), Тула(Тайдула) і, нарешті, Москва.Названо лише ті, які підтверджені достовірними свідченнями. А скільки таких свідчень свідомо знищено! Можна тільки подивуватися, як вони збереглися в Саровському монастирі. Недогледіли!

Як не старалися Петро І та Катерина II знищити сліди своїх справжніх предків, зачищаючи територію імперії від старовинних рукописів та архівів, однак замести їх до кінця не вдалося. Багато збереглося і стало відомим.

Хочу розповісти читачам про «мещерських князів». Відомості про цих князів з роду Чингісхана теж збереглися в колишньому Саровському монастирі. У шістдесяті роки XX століття ці матеріали зберігалися в Центральному державному архіві Мордовської Республіки (м. Саранськ) і до них був доступ.

Послухаймо: «Родоначальник «мещерських князів» Бахмет Усеїнов… «прийшов з Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і засів її», закріпивши «мещерські місця» за своїми нащадками…Обдарування Бахмета землею… могло відбуватися… після монгольського завоювання» [56. с, 95].

Ці дані збереглися і в «Оксамитовій книзі», виданій знаменитим М. І. Новиковиму 1787 році. Дуже багато безцінних матеріалів доніс до майбутніх поколінь Микола Іванович Новиков. Катерина II ще в ті далекі часи розуміла цю страшну для імперії ситуацію. Ось чому великого просвітителя запроторили у Шліссельбурзьку фортецю. Московська влада завжди боялася правди.

Щоб читачі повною мірою оцінили значення незаперечного факту приналежності Мещери родові князя–оглана, наведу довідку про Мещеру з ВРЕ:

« Мещера, низинна рівнина, розташована між pp. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд. зах(оді), Окою на півдні і Судогою та р. Колпа на сх(оді), в межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РСФСР»[18, том 16, с. 205].

На мещерській землі розташовані міста Москва, Гусь–Хрустальний, Шатура, Люберці, Раменське, Воскресенськ, Балашиха, Тума, Єгор'євськ, Верея, Щелково, Судогда і сотні інших населених пунктів.

Уся ця земля від 1238 р. належала князю–оглану з роду Чингісидів – ханові Бахмету. З його роду пішло багато знаменитих князівських і боярських династій московитів.

Зверніть увагу: від Тули, Москви і «мещерських князів» через Наровчат, Темников і Касимов до самої Казані простягалися володіння і земля князів–Чингісидів.

Аби знищити пам’ять про споруджені татарами поселення й міста, їх згодом, після XV століття, перейменували, як це зробили з назвою міста Карасу, перейменувавши його на Єлець. Однак пам’ять про татарське місто Карасу збереглася в історії.

І сьогодні на карті Російської імперії у «споконвічно російських» областях збереглися тисячі татарських назв поселень, як–от: Аркадак, Актарськ, Карабулак, Балтай, Казанка, Чиганак (Саратовська область); Бакшеєво, Балашиха, Деденєво, Ікша, Меліхово, Талдом, Уваровка, Шаховська (Московська область); Сариєво, Чаадаєво, Карабаново, Тергенєво (Володимирська область); Батмани, Мит, Єлнат, Тейково, Холуй (Івановська область); Кадий, Караваєво, Судай, Шар’я, Якшанга (Костромськаобласть) та ін.

А скільки подібних міст і поселень московити перейменували за останні 500 років – одному Богові відомо. Дуже вже намагалася Московія замести і зачистити старі сліди і свідчення. Особливо старалися в радянські часи.

І було б помилкою не вказати на ще один фактор, який сприяв освоєнню татарами захоплених земель, у тому числі і ростово–суздальської. Цей фактор – загальноординська «ямська служба», тобто «служба заїжджих дворів» держави.

На головних маршрутах пересування, таких як Сарай – Твер, Сарай – Казань, Сарай – Москва та ін., «ями» розташовувалися через 30–50 кілометрів, а то й частіше. Там можна було відпочити, попоїсти, змінити коней. Як свідчив В. М. Татіщев, «ямська служба» існувала в Московії до середини XVIII століття. Хани Орди облаштовували свої землі солідно, на віки.

Ось як описав факт насадження «ямської служби» Рашид–ад–дін:

«А для того, щоб гінці могли прибувати безперервно від царевичів, так і від його величності Каана в інтересах його важливих справ, у всіх краях поставили ями… Для встановлення цих ямів призначили гінців від царевичів і визначили так, як це (тут) докладно стверджується:

– від Каана – б итикчі Курідай,

– від Чагатая – Імколчин Тайчутай,

– від Бату – Суку–Мулчитай,

– від Тулуй–хана… Ілджідай.

Згадані еміри вирушили і у всіх областях та країнах по довготі і широті земного пояса встановили ями» [48, том І, кн. 2, с. 36].

Скільки «ямів» було «встановлено» на землі народу Моксель і скільки міст і поселень виникло на базі цих «ямів», сказати сьогодні неможливо. Московити не зацікавлені в роз’ясненні цього питання.

Зауважте: Рашид–ад–дін майже повністю присвятив третій том своєї книги темі держав, які існували в XIII столітті, і дорогам, які зв’язували їх. Але московська влада донині боїться видавати цей том книги.

Що її лякає?

Думайте і вирішуйте самі.

Я не став детально опрацьовувати це питання. Лише розкрив карту, побіжно глянув на центральні області сучасної Росії. І, звичайно, відразу ж погляд упав на «Гаврилов–ям,місто,… центр Гаврилов–Ямського р–ну Ярославської обл(асті)… на р. Которосль (притока Волги), 46 км на південь від Ярославля…» [18, том 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на шляху Сарай – Рязань – Москва – Гаврилов–ям – Ярославль – Вологда – Новгород або на шляху Тула – Москва – Рязань – Касимов – Наровчат – Казань, сьогодні можна хіба що здогадуватися, бо не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до XVIII століття, коли «шведські та німецькі фахівці створили регулярне поштове сполучення» [54, с. 37].

Ми навели слова професора з Кембриджа Річарда Пайпса, який одночасно зафіксував: «Ямська служба, яка зв’язувала Москву з провінцією, була тим самим монгольським «ямом», тільки під іншим начальством» [54, с. 109].

До речі, таку ж саму думку висловлював і російський професор Н. О. Попов (1833–1891) у праці «Вчені і літературні праці В. М. Татіщева», 1886 року видання.

Навіть у народній свідомості пам’ять про «ямську службу» та «ямщиків» збереглася в Московії на віки. Згадайте старовинну народну пісню московитів: «Ямщик, не гони лошадей». Про чуже, невластиве народові, ніколи б не збереглася пісня на довгі часи.

Ми можемо тільки здогадуватися, чому з такою затятістю московська державна влада викорінювала будь–яку пам’ять про своє золотоординське минуле, в тому числі пам’ять про тисячі ямських поселень на землі теперішньої Московії. Швидше за все, це робилося за аналогією з тим, про що писав професор В. В. Григор’єв. Послухаймо:

«Чому дійшло до нас декілька ярликів, даних ханами митрополитам, а не дійшло жодного з даних ними князям нашим великим та удільним, тоді як останніх видано було напевне більше, ніж перших?… Дуже навіть можливо, що вони намагалися знищити їх якнайшвидше, як свідчення, що могли нагадувати нащадкам удільних князів такі речі, які їм належало зовсім забути… як геть непотрібні пам’ятки обтяжливого рабства» [37, с. 108].

Така ось правда про Московський улус Золотої Орди. Прийнявши рішення привласнити собі візантійський духовний спадок («третій Рим»), Москва крала все, що «погано лежало», і водночас знищувала те, що нагадувало про «старих царів» і рідну Золоту Орду. Не лише поміняла родовід та імена своїх князів, а навіть стерла пам’ять про поселення, храми, «ями», які берегли згадки про минуле.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю