Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

10

Починаючи з 1359 року, в Золотій Орді упродовж двадцяти років відбувалася «велика смута», тобто великий розбрат. За ці двадцять років на престолі держави побувало 25 ханів. Однак слід зауважити, що фактичним правителем Золотої Орди всі ці роки залишався темник Мамай, який не був Чингісидом.

Як би московські історики не вправлялися у брехні, але влада у ті роки в Орді існувала і Москва своєчасно платила податки до скарбниці. А на Московський улус і далі видавали ярлик у Сараї. Не стану наводити свідчення російських істориків, що підтверджують ці безперечні істини.

Щоб показати свою велич і незалежність, московити і в цей період існування Московського улусу Золотої Орди запустили велику брехню про так звану Куликовську битву. Брехню про саме її існування.

Послухаймо казахського історика К. К. Даніярова:

«У книзі Утемиша Хаджі «Чингіз–наме»… не згадується Куликовська битва, а сповіщається про перемогу Тохтамис–хана над Мамаєм і його убивство.

Про Куликовську битву повідомляють тільки російські історики. Повідомлення очевидців тих подій, арабських істориків, послів та Утемиша Хаджі, які не є зацікавленою стороною, стали доказом, що Куликовської битви не було» [57, с. 160].

Про битву, яка відбулася в 1380 році між Мамаєм та Тохтамишем, повідомляєя і ВРЕ: «Тохтамиш в 1380 році розгромив військо Мамая на р. Калці»[18, том 9, с. 561].

До речі, неодноразові археологічні розкопки, проведені на Куликовому полі, не дали жодних підтверджень щодо битви. Як кажуть, все перерили, а слідів немає. Більш ніж дивно!

А тепер пригадаймо, як довго Мамай збирав своє військо перед Куликовською битвою, і зрозуміємо: дві велетенські битви в 1380 році він провести не міг. Тим більше, що після поразки від нового хана Золотої Орди Тохтамиша втік до Криму, де і був страчений 28 листопада 1380 року. Така правда про битву 1380 року.

Отже, на престол Золотої Орди зійшов хан Тохтамиш.

Вище ми вже повідомляли, що до нашого часу збереглися такі золотоординські ярлики:

а) ярлик хана Тохтамиша Бек Хаджі від 10 вересня 1391 року;

б) ярлик (лист) хана Тохтамиша до польського короля Ягайла від 20 травня 1392 року;

в) ярлик хана Тимур–Кутлука Мухаммеду від 24 травня 1397 року.

Спробуємо за цими документами і свідченнями арабських, перських і російських істориків відтворити історичну достовірність подій, які відбувалися в Золотій Орді з 1380 до 1400 року. Тому що московське подання реалій того часу не просто наповнене брехнею, але фактично всю історичну канву подій перевернуло догори ногами. І ми в цьому переконаємось.

Ми вже говорили, що Тохтамиш–хан прийшов до влади у Золотій Орді в 1380 році за допомогою еміра Тамерлана (Тимура), який на той час узурпував владу в Мавераннахрі, відібравши її у нащадків Чингісидів – Тоглук–Тимура і його сина Ільяса Ходжі.

Звичайно, Тохтамиш як вірний Чингісид виступив проти захоплення Тимуром старих володінь Золотої Орди в Закавказзі. Там, на Кавказі, в 1389 році зіткнулися збройні сили Тохтамиша і Тимура. Дуже велику частину військ Тохтамиша складали військові дружини Московського, Володимирського, Тульського, Наровчатського (Мохшинського) улусів. У 1389 році він вимушено відступив із Закавказзя – перегрупувавши війська, відійшов на Поволжя.

У 1391 році Тимур вдруге виступив проти Золотої Орди: пройшовши навесні через теперішній Казахстан і вийшовши на Поволжя північніше від сучасного міста Куйбишева (Самари), був зупинений ханом Тохтамишем на ріці Кундурчі.

Майже всі московські версії трактують битву на Кундурчі тенденційно. Вони мають одну мету: принизити і зганьбити Золоту Орду. Дійшли до твердження, що, мовляв, у складі військ хана Тохтамиша не було військових дружин московитів. Очевидна брехня. Адже хан Тохтамиш знав про воєнний похід Тимура і готувався його зустріти.

Дуже цінними є свідчення арабських істориків. Послухаймо:

«Тоді Тохтамиш послав до старійшин… і начальників своїх народів…, скликаючи їх і запрошуючи їх до спротиву і бою… Вони прийшли, озброєні мечами і стрілами… Ці люди – найдобірніші і найвлучніші стрільці… Потім він (Тохтамиш. – В. Б.) рушив у бій і приготувався до битви»… [45, с. 464–465].

Як бачимо, московські байки про битву на Кундурчі між військами Золотої Орди і Тимура абсолютно недоречні. Тохтамиш знав про наближення Тимура і, зібравши війська, перекрив йому шлях. І московити брали участь у цій битві, та тільки приховали старовинні першоджерела. Ми вже писали, як це відбувалося.

У битві на річці Кундурчі перевагу здобув Тимур, оскільки в рядах Тохтамиша виявилося кілька полководців–зрадників. Але навіть програвши битву, Тохтамиш виграв стратегічно.

Якщо читачі подивляться уважно на карту, то зауважать: Тимур завдав удару в стратегічно невигідному для себе місці. Він опинився майже в центрі Золотої Орди, відокремлений від своєї землі і оточений з трьох боків: з півночі – Булгарським улусом, із заходу – Московським, Володимирським і Мохшинським улусами, з півдня – татарськими ордами.

Кожен розуміє: навіть програвши битву на річці Кундурчі, Тохтамиш повністю контролював державу, тому що всі її життєві центри – столиця Сарай–Берке і столиці улусів Сарай–Батий, Булгар, Тула, Москва, Володимир, Мохші та інші були під його контролем. Вже за місяць–два хан Тохтамиш міг виставити проти пошарпаної армії Тимура другу повноцінну армію. І цілком зрозуміло, чим би закінчилася нова битва для Тимура.

Саме Тохтамиш заманив Тимура на ріку Кундурчу і тим виграв стратегічно: не дав Тимурові вдарити по жодному з центрів держави.

Тимур зрозумів свою помилку: він 26 днів стояв на Кундурчі, ховаючи вбитих, зализуючи рани і не наважуючись піти на захоплення жодної столиці улусу. Після цього подався до далекого Самарканда, оминаючи Південне Поволжя, де його вже чекав зі своїм військом Тохтамиш.

Пропоную послухати лист хана Тохтамиша до польського короля Ягайла, написаний, мабуть, у 1392 році (переклад професора Казанського університету Мірзи А. К. Казем–Бека):

«Токтамиш моє слово.

Щоб дати знати про возшестя (на престол) Великої Орди, вже відправили (ми до тебе) Кутлу–Бугу (і) Асана, головних послів. І ти також відправив до нас своїх посланців. Минулого року Бікбулат, Худжамадін, декілька головних огланів (царевичів по лінії Чингісхана. – В. Б.), Бикші, Турдучак, Бирди (і) Давуд, головні князі (потайки) відправили одного, на ім’я Ідуку (Єдигей. – В. Б.) із запрошенням до Тимура; той разом з язиком (Єдигеєм. – В. Б.) ішов (на нас). Коли вони з лукавим серцем ішли (до нас і) язик попереду (вів їх), тоді (ми) дізнавшись, зібралися. Коли почався бій, ті злі люди (згадані зрадники) повернулись і рушили з місця свого; а народ упирався. Коли справа повернулася так, ось що сталося:

Бог нам поміг:передав (Він) мені ворожих: Бікбулата, Худжамадіна, Турдучака, Бирди (і) Давуда, великих огланів і князів. Тепер, щоби дати знати про те, що сталося, відправили (ми до тебе) головних послів Асана і Турду–Ходжу…

Колишні вільні купці (і) твої агенти нехай мають вільні стосунки з Великим Улусом (і) хай будуть йому вірні; і вважаючи за краще, (ми) послали (до тебе).

Прощай!

Ярлик (писаний) в році, званому Куркою, у сім сот дев’яносто п’ятому році…, коли Орда була на Доні. – Токтамиш» [33, с. 37–38].

Я навів лист–ярлик хана Тохтамиша неспроста. Один із його перших дослідників, професор Казанського університету О. М. Ковалевський ще 7 лютого 1835 року встановив: «…згаданий лист Тохтамиша писаний… мовою татарською; писаний в 795 році від втечі Магомета, значить, у 1392 р. за нашою хронологією…» [33, с. 27].

Російська історіографія робила все можливе, щоб показати Золоту Орду слабкою державою. Мовляв, у такій державі і не могло бути сильної, централізованої влади. Ось тому й Московія ще з тих далеких часів не залежала від ханської (царської) Орди. Погляньте, навіть свою тьму, десять тисяч найкращих воїнів, не послала на річку Кундурчу. Але подібні московські маніпуляції – облудна вигадка катерининських часів. Лише звичайні «доважки брехні».

У Москві, Володимирі, Тулі, Мохші сиділи великі ханські баскаки–правителі і саме вони вирішували військові справи. Московити в ті часи добре пам’ятали, як у 1382 році за непослух (швидше навіть за зволікання) хан Тохтамиш знищив під корінь Москву.

В 1391 році, у вересні, Тохтамиш видав Тарханний ярлик князеві Бек Хаджі, одному з удільних кримських князів. Нагадаю: ярлик дано звичайному вотчинному князеві. Бо в ярлику сказано: «Тохтамишеве слово. Кримської області начальникам, на чолі яких Кутлу–Буга, Бекам (Князям!), духовним суддям, духовним законознавцям, настоятелям, старцям, секретарям палат, митникам, вагарям, букаулам, заставникам, будь–яким майстрам, усім…» [33, с. 15].

Коли хан видає ярлики вотчинним князям, мабуть, тисячнику Кутлу–Буги, то, напевне, влада його нічим не обмежена. Тим більше, що люди, які зрадили його на полі бою, потрапили йому до рук і, зрозуміло, були знищені.

До речі, ярлик Тохтамиша до польського короля Ягайла, наведений нами вище, чітко свідчить: після поразки на ріці Кундурчі це був другий лист Тохтамиша до Ягайла. Перший доправили Кутлу–Буга й Асан. Потім обидва вернулися до Тохтамиша, і першого з них хан відправив Великим князем Кримського улусу. Другий ярлик (лист) хана, де сповіщається про «ворожих» царевичів, був відісланий через Асана і Турду–Ходжу. У проміжку між першим і другим ярликами Тохтамиш отримав листа від короля Ягайла: «І ти теж відправив до нас своїх посланців».

Підрахуйте, будь ласка, скільки часу пішло на листування, і ви переконаєтеся: після поразки на річці Кундурчі, яка сталася 18 червня 1391 року. Великий хан Тохтамиш ні на один день не був усунутий з престолу. І після цієї битви хан Тохтамиш залізною рукою тримав владу у Золотій Орді, а московити й далі віддано служили «старим царям».

Хочу звернути увагу на одну особливу деталь останнього цитованого ярлика хана Тохтамиша, де чітко сказано: «Тохтамишеве слово. Кримської області начальникам, на чолі яких Кутлу–Буга». Задумайтесь, чому до нас не дійшов жоден ханський ярлик, виданий московським князям? Правильно міркуєте! У Московії і в усій ростово–суздальській землі московські князі ніколи не були начальниками Московського улусу (або землі, згідно з перекладом ярлика).

Ось вона, величезна таємниця роботи катерининської «Комісії». Хоча всі московські та санктпетербурзькі сховища ще в середині XIX століття були заповнені ящиками, «а в (них) дефтері старі від Батия і від інших царів, перекладу їх нема…»

Ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла перекладали професори О. М. Ковалевський, М. А. Оболенський, А. К. Казем–Бек, М. І. Березін, барон Гаммер, М. О. Полєвой та багато інших. Було чимало людей, які знали старотюркські мови, в той час як у величезній таємниці і повній недоторканності зберігалися першоджерела, що стосувалися залежності московських князів від Орди. І річ тут не у знанні мов, а в московській державній брехні.

Вернімося до битви Тохтамиша з Тимуром 1391 року на річці Кундурчі. Один із флангів військ Тохтамиша в тій битві очолював князь–оглан Бікбулат. Так він названий в ярлику хана Тохтамиша до польського короля Ягайла в 1392 році. Виявляється, ця постать царевича–оглана знайома багатьом давнім літописцям, у тому числі й московським.

Майже всі історичні джерела сповіщають про перевагу військ Тохтамиша у першій половині битви.

«Вранці 18 червня обидва війська стали один навпроти одного… Лівий фланговий загін Тохтамиша, обійшовши правий фланг Тимура, вийшов у тил корпусу Хаджі–Сайф–ад–Діна. Лівий фланг Тимура також обійшли війська Тохтамиша. Тимур отримав уже тривожні повідомлення від командирів лівого і правого крила. З’являлася небезпека повного оточення. Зв’язок між окремими корпусами був повністю порушений, тоді як Тохтамиш тримав «у стрункому порядку центр і крила свого війська» [56, с. 154].

Про небезпечне становище військ Тимура повідомляє Ібн–Араб–шах: «У той самий час, коли військо його вже було розбите і частини раті його розійшлися, раптом приїхав чоловік на ім’я Сеїд–Берке, якому Тимур, (перебуваючи) у крайній скруті, сказав: «О мій шановний Сеїде, моє військо розбите!» [56, с. 154].

Російські історики з величезним захопленням розповідають «про блискучу перемогу Тимура над Тохтамишем у битві на річці Кундурчі». На цю тему в Російській імперії захищені кандидатські та докторські дисертації. Навіть звичайних школярів залучають до пропаганди величезної московської брехні.

У журналі «Наука і життя» № 4 за 2004 рік мені довелося читати дослідження на цю тему учня 9–го класу М. Арнольдова (село Кошки Самарської області), де задурманений школяр з величезною старанністю пояснює перевагу стратегії Тимура, яка начебто посприяла перемозі його військ. Він так і пише: «Битва відбувалася за сценарієм, підготовленим Тимуром, головним чином завдяки тому, що конкретне місце для неї обирав сам Тимур» (с. 35).

І невтямки юнакові, що це звичайна московська брехня, бо «виконуючи задуманий план, війська Тохтамиша відступали все далі на північний захід… Тохтамиш вирішив прийняти бій на річці Кундурчі, північніше від Самарської Луки, коли сили неприятеля виявляться виснаженими від безперервних переходів» [56, с. 153].

Отже, Тохтамиш відводив свого противника якомога далі від столиці; вимотував його, змусивши переправитися через ріки Яїк, Сакмару, Самару, Сок.

Не таємниця, що «війська Тимура, рухаючись по ворожій території протягом шести місяців, були сильно ослаблені через нестачу харчів» [56, с. 153].

Однак московські байки про «велику перемогу Тимура» популяризують і далі, а школяреві Міші Арнольдову солідний науковий журнал «Наука і життя» за псевдо– дослідження присудив перше місце. Дуже прагне душа московита ганьби і приниження для свого «старого царя». Забуваючи, що хан Тохтамиш був їхнім справжнім царем!

То що ж трапилося? Чому, маючи повну перевагу в бою, хан Тохтамиш не розгромив Тимура? Про поразку Тохтамиша мова йти не може, бо його війська не були розгромлені у битві на Кундурчі. Тут історичні спекуляції московитів недоречні, їм немає місця в історичній науці.

І на це запитання є достовірна відповідь. Послухаймо давніх істориків:

«Ібн–Халдун, який також описав ці події, в перемозі Тимура вбачав… передовсім зраду воєначальників Тохтамиша. З його розповіді, першим зрадив хана Оглан–булат (точніше, Бек–булат), який був у почті Тохтамиша» [56, с. 155].

А професор М. І. Березін у своєму перекладі ханського ярлика уточнив:

«Під час битви спочатку ті погані люди (тобто зрадники) пішли з місця, через що й народ пішов з місця» [33 с. 51].

Не наводитиму інших прикладів, які підтверджують факт зради. Навіть із поданих текстів виразно видно, що головною причиною успіху в битві на річці Кундурчі стала не військова майстерність Тимура, а зрада окремих воєначальників хана Тохтамиша. Зрадивши хана, вони вивели свої військові з’єднання з поля бою. І головним зрадником став князь–оглан (тобто Чингісид) Бекбулат.

Але що найцікавіше, то це місце, куди попрямував князь–оглан зі своїми військами після втечі з поля бою. Послухаймо:

«Мабуть, Бекбулат утік, переправившись через Волгу до верхів’їв Дону… де був його улус» [56, с. 155].

Ми маємо пам’ятати з попереднього матеріалу, що князі–оглани (Чингісиди) мали свої улуси в Наровчаті (Мохші), Темникові, мещерській землі, Тулі, Москві тощо. Тобто зрадили хана Тохтамиша на річці Кундурчі в 1391 році князі «Залешанської землі». А князь–оглан Бекбулат був командувачем військового крила лівої руки. Така правда про цю битву: саме московити зрадили свого «старого царя». Ось чому ллється таке море брехні про «великого стратега Тимура». У великому словоблудді ховається правда про зраду на полі бою ростово–суздальських князів землі Моксель.

Швидше за все, і князі–оглани, зазначені в листі Тохтамиша до Ягайла, – Худжамадін, Бикші, Турдучак, Бирди, Давуд – знайомі нам князі ростово–суздальської та рязанської земель. Тільки імена їх подано у золотоординському прочитанні. Адже в тому ж трактуванні місто Єлець подане як місто Карасу. Не існувало в Золотій Орді міста під назвою Єлець! Як не існувало князів Василя Дмитровича, Івана Даниловича та інших з подібними іменами. Це лише московська інтерпретація своїх забаганок.

Ось чому так старанно і жорстоко відбувалася «зачистка» території Російської імперії від старовинних літописів, архівів та інших пам’яток минувшини. А в XX столітті московський режим навіть життя відбирав у людей, які зберігали національну пам’ять.

Але вернімося до хана Тохтамиша. Послухаймо ще одну цікаву думку:

«У ногайській редакції «Легенди про Єдигея і Тохтамиша» є пропущена в інших редакціях подробиця: Тохтамиш, зібравши рештки своїх військ, покликав до себе всіх своїх воєначальників і запропонував їм обговорити, як діяти далі, але отримав ухильні відповіді від своїх наближених, які думали тільки про зраду» [56, с. 155].

Звертаю увагу читачів: так про Тохтамиша говорить епос ворожого до нього народу, бо Єдигей був улюбленцем того народу.

Таким чином, війська хана Тохтамиша не були розгромлені, як нам про це кажуть наближені до Тимура джерела та московські колеги. Зрештою, й Тимур із залишками своїх військ не святкував перемогу, бо боявся Тохтамиша. Послухайте давніх істориків:

«Втрати Тимура невідомі. На карті Фрао Маура показане місце битви: «тут розташовані 18 могил, зроблених Тамерланом… Він наказав поховати тільки воєначальників». Якщо ці 18 могил означають місце поховання начальників «тьми», тобто десятитисячників, то втрати Тимура повинні бути визнані також значними. Його військо вийшло з бою дуже пошарпаним, тому після битви біля річки Кундурчі Тимур не ризикнув йти на Сарай і Астрахань… Ставши табором на одному з островів Волги, який мав назву Уртюбе, Тимур протягом 26 днів наводив лад у своїх військах» [56, с. 156].

Задумайтесь: який контингент військ може розміститися на одному волзькому острові? І ви чітко з’ясуєте втрати армії Тимура у битві на річці Кундурчі. Тим більше, що у тій битві Тимур втратив майже весь свій командний склад – 18 темників.

Швидше за все, полководці Тохтамиша на тій знаменитій нараді, коли хан просив поради, як діяти далі, відмовилися знищувати рештки військ Тимура, який зализував рани на острові Уртюбе. Логіка подій вказує саме на це.

Врахуйте, що до нашого часу дозволяли користуватися тільки хвалебними джерелами Тимура і московськими лжеджерелами. А весь матеріал В. Г. Тизенгаузена, доставлений вченим із Берліна, Парижа, Відня та Лондона, було під дано суворій цензурі і в більшості знищено за вказівкою Йосифа Сталіна.

Сам учений помер ще за царських часів у злиднях і повному забутті.

А літописи й архіви часів Золотої Орди було «зачищено» сотнями «московських наукових експедицій».

Мені дуже довго довелося шукати сліди московської брехні про битву на річці Кундурчі. Та я їх знайшов. Послухайте:

«У той час, в 1389 р., помер великий московський князь Дмитрій Іванович. І хоча він… заповів… велике княжіння своєму синові Василю, затвердити це рішення міг лише законний хан (цар. – В. Б.) Руського (Московского. – В. Б.) улусу – Тохтамиш. Тохтамиш підтвердив права Василя… і, що цілком природно,… зажадав від нього допомоги. Князь Василь військо привів, але жодного бажання воювати за Тохтамиша у… князя не було… Таким чином, у вирішальний момент зіткнення зі середньоазійськими тюрками хан Тохтамиш залишився без союзника» [92, с. 185].

Ми не станемо говорити про звичайний маразм професора, коли підданого підносять до рангу союзника. Це звичний стиль подання матеріалу московитами. Дуже хочеться величі московській душі! І, звичайно, у кожному епізоді історії.

Питання в іншому. Професор Л. М. Гумільов чітко підтвердив: війська Московського улусу перебували у складі військ хана Тохтамиша в 1391 році на ріці Кундурчі. Але у вирішальний момент зрадили хана. Послухаймо далі:

«Василь, побачивши, як повертаються події, повів своє військо в пониззя Ками і теж пішов на правий берег Волги, рятуючись від Тимура» [92, с. 185].

Василь Московський був одним із тих, хто зрадив хана Тохтамиша в 1391 році. Сподіваюся, що тут не може бути ніяких сумнівів. Тобто він був названий у ярлику Тохтамиша до Ягайла. Тим більше, що йдеться про Великого князя. Не міг хан назвати другорядних осіб, не згадавши головних, вищих за посадою.

Послухаймо, про що ще говорить російська історія:

«Никоновський літопис сповіщає про вбивство Тохтамишем царевича Озибабу, а декілька татарських князів перебігли на бік Москви і стали на службу великому князю. Серед перебіжчиків літописи називають «царевого постільника» Бахит–Ходжу, а також Кадир–Ходжу і Мамат–Ходжу, які прийняли християнську віру» [56, с. 150].

Сподіваюся, читачі розуміють весь комізм ситуації, коли на службу до московського тимчасового князя втікають люди ханської крові, князі–оглани. Велика брехня! Вона може всерйоз сприйматися московитами тільки тому, що в розповідному каркасі історії розведено причини і наслідки, а імена князів–огланів подаються в московській інтерпретації. Аби заплутати зміст подій.

Зауважте: один із перебіжчиків до московського князя також названий і в ярлику хана Тохтамиша серед тих, які зрадили його в битві 1391 року. Це не звичайний збіг. Події та факти, про які ми вели мову, тісно пов’язані між собою. Йдеться про те ж саме.