Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

1

Настав час уважніше вивчити державний устрій і закони, які діяли на величезній території так званої ростово–суздальської землі після її підкорення ханом Батиєм (тобто під час входження країни Моксель до складу Золотої Орди – з 1238 до 1502 року). Саме в ті роки з диких фінських племен, частина з яких ще перебувала на рівні кам’яного віку, завдяки зусиллям централізованої золотоординської влади і жорстким законам династії Чингісидів зародилися паростки етносу московитів та їх державності.

Нова культура та нові закони, які з’явилися на теренах тайгової «Залешанської землі», стояли значно вище від попередньої культури і законів. Та головне—вони були обов’язковими для виконання. Ханська влада в ростово–суздальській землі усі ці 265 років була жорстокою і, як ми побачимо, всевидячою. Відокремленого розвитку ростово–суздальської землі поза впливом татарської влади не існувало. Навіть побіжний перегляд фактів цілком і повністю спростовує цю популістську московську побрехеньку.

Згадаймо, в середині XIV ст. за велінням ханші Тайдули (дружина хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року) було засновано татарське поселення Тула. І не просто засновано, а наповнено татарськими мешканцями. У самій серцевині майбутньої Московії!

Ще наочнішим прикладом є утворення в 1445 році татарського Касимівського ханства (царства). Його для свого сина Касим–хана створив золотоординський (з 1438 року – казанський) хан Улу–Мухаммед, внук знаменитого Тохтамиша. Столицею ханства стало тодішнє містечко на Оці Городець–Мещерський, яке згодом перейменували на честь Касим–хана на Касимов. Та ще цікавіше, що до складу Касимівського ханства входило місто Володимир! Існують історичні свідчення цього.

Московські історики в це питання теж внесли масу брехні

Про все це ми будемо вести мову у цій частині книги. Ми побачимо, що всю ростово–суздальську землю (а згодом – Московію) заполонили різні золотоординські правителі й чиновники, як–от: ханські баскаки, посланці, митники, вагарі, данники (по–іншому – розкладники подушного), кормовики, дорожники, заставники, ямщики (доглядачі служби), які перебували на базарах, повісникита багато інших. Зрозуміло, що десятки ханських служб у ростово–суздальській землі з’являлися поступово, але неухильно і як влада з часом набували сили й міцності.

Московські історичні джерела не доносили правди про цю сторону свого буття. Можливо, нам би довелося при вивченні цього питання пересуватися навпомацки і наосліп. Однак трапилося так, що на початку становлення московської державності, а саме в XVI столітті, за Івана IV (Грозного), виник дуже жорсткий економічний конфлікт між московською владою і московською Церквою. В першому томі книги йшлося про московську експансію, тобто про війни та захоплення чужих міст і земель: знищення Новгорода, завоювання Казані й Астрахані, Лівонську війну тощо. Зрозуміло, що всі ці бандитські походи й загарбання вимагали колосальних економічних зусиль. Хоча московська Церква отримувала свою частку від розбою і захоплень, проте ділитися з владою своїм добром і привілеями не збиралася. А коли цар Іван Грозний пригрозив репресіями і можливістю застосувати силу, владики Церкви вперше обнародували ханські ярлики, видані царевими попередниками – «старими царями».

Так «випустили джина з пляшки». Приховати згодом ті обнародувані сім ярликів, виданих золотоординськими ханами московським митрополитам, не було можливості. Вони були зафіксовані.

Цілком природно, що московські царі пред’явити свої ханські ярлики не мали ні найменшого права. Хоч і мали їх на руках. У XVI столітті такі документи ще зберігалися у всіх родах колишніх князів «Залешанської землі». Ці ярлики свідчили про «васальне життя» московських князів. Ось чому жоден з них ніколи не був пред’явлений людству; ось чому Петро І і Катерина II так старанно «зачищали» всі архівні матеріали України, Литви, Поволжя, Уралу, Сибіру та інші; ось чому довгих десять (чи більше) років працювала катерининська «Комісія»; ось чому Петро І «скопіював» Кенігсберзький літопис. Не забуваймо про це!

Послухаймо російського професора Михайла Дмитровича Приселкова (1881–1941), який дуже багато зробив для вивчення ханських ярликів московських митрополитів:

«…Колись у першій половині XVI ст. (напевне, між 1503 і 1550 рр.) невідома особа, проникнута пристрасною ідеєю про невідчужуваність церковних і монастирських земель, звернулася, як до засобу захисту, до обнародування тих ханських ярликів, які можна було знайти в архіві митрополита («єликоже обретохом во святішій митрополії старих царей ярлики»). На думку цієї особи ярлики повинні були – з іставленням милостей до церкви… – показати хибний шлях, на якому стояла (нова. – В. Б.) правляча верхівка…» [31, с. 63].

Для подальшої роботи наведемо ще одну цитату з книги професора: «Митр(ополит) Макарій (припускають, що це він обнародував ханські ярлики. – В. Б.) налічує сім ярликів, як і в розширеній колекції, перераховує митрополитів, які отримали ці ярлики: Петро, Олексій, Михаїл, Іван і Феогност, імена яких знаходимо і в розширеній колекції, крім імені митр(ополита) Івана, яке в розширеній колекції читається, як Іона… Але не числом самих ярликів митр(ополит) Макарій вказує нам на розширену колекцію. Він наводить ярлик Узбека (хан Золотої Орди. – В. Б.) митр(ополитові) Петру повністю… зміст цього ярлика настільки широкий, що справді нема потреби наводити інші ярлики» [31, с. 49].

Хочу повідати читачам, що, як і в усіх московських історичних документах, в ярликах не обійшлося без «анекдотичних пригод». Вони опубліковані у двох варіантах:

а) «розширена колекція ханських ярликів російським митрополитам»;

б) «коротка колекція ханських ярликів російським митрополитам».

«Ханські ярлики російським митрополитам були надруковані вперше Мик. Новиковим у VI ч. «Стародавньої Російської Вівліофіки» з неназваного ним списку» [31, с. 1].

У публікації М.І. Новикова подано «розширену колекцію ханських ярликів», тобто їх сім, і митрополити подані під такими іменами: Петро, Феогност, Олексій, Михаїл, Іона. Звертаю увагу читачів на той факт, що святителі з цими іменами справді займали московську митрополію. Питання лише в тому, як це відбувалося. Будемо вважати, що митрополит Макарій, вперше подаючи ярлики й оголошуючи імена своїх попередників, не міг плутати їх.

Доведу до відома читачів деякі приховувані московитами факти стосовно публікації Миколи Івановича Новикова (1744–1818). Вперше він опублікував «Вівліофіку» в 1773–1775 рр., ще до жорсткої катерининської цензури 1787 року про заборону друкувати і продавати «всі книги, до святості стосовних, котрі не в Синодальній типографії друковані» [42, с. 35].

Тому, як кажуть, ця публікація М.І. Новикову «зійшла з рук»: він відбувся письмовим попередженням від Адама Олсуф’єва. Проте у 1788–1791 рр. Новиков перевидав «Стародавню Російську Вівліофіку» в 20 частинах, доповнивши її матеріал описом уральських і сибірських заводів та рудників, двінським та нижегородським літописами та іншим (перше видання складалося з 10 частин). Цілком природно, що на друк «книг, до святості стосовних» йому ніхто дозволу не давав. Як тільки про видання стало відомо імператриці, Новикова одразу ж було заарештовано. Катерина II з «Російською Вівліофікою» працювала серйозно.

Пропоную заглянути до щоденника відомого нам

О. В. Храповицького:

«2 травня (1792 року. – В. Б.). З Московської пошти отримано таємне донесення кн(язя) Прозоровського про взяття М. Новикова з його села: він уже допитаний… і зізнався у продажі раніше надрукованих заборонених книг церковних» [42, с. 266].

«18 травня (1792 року. – В. Б.). Подав я пакет Шишковського і, переправивши, переписав Указ, заготовлений ним, до Шлюссельбурзького коменданта про… прийняття та отримання арештанта, якого пришле Кн(язь) Прозоровський (це буде Новиков). Указ підписаний, але, викликавши мене, вичитували, навіщо не сам приніс, а послав із Захаром, хоч і говорив я, що грамоти не знає» [42, с. 267].

«29 травня (1792 року. – В. Б.). Дізнався я, що у Шлюссельбурзьку фортецю привезений Новиков» [42, с. 268].

«2 серпня (1792 року. – В. Б.). Вийшов Указ, підписаний 1–го Серпня, про утримання Новикова 15 років у фортеці Шлюссельбурзькій» [42, с. 272].

Цими виписками, що стосуються справи книговидавця Миколи Івановича Новикова, я хотів підкреслити усю важливість та серйозність ставлення імператриці Катерини II до історіографії Московської держави. Тут не допускалося жодних жартів та легковажності. На боротьбу з інакомисленням було поставлено всю державну машину: Таємну канцелярію імперії (Степан Іванович Шишковський) зі своїми тортурами, катівнями й карцерами: місцевих військових намісників (у Москві – генерал–аншеф князь Олександр Олександрович Прозоровський); Священний синод (граф О. І. Мусін–Пушкін); Цензорський комітет тощо. Цілком зрозуміло, що М.І. Новикову висували й інші звинувачення. Про них ми не будемо говорити.

Слід зазначити, що друкарня М. І. Новикова не друкувала церковної літератури. Цей факт засвідчив своїм протоколом (описом) московський прокурор А. Тайльс. Але 11 лютого 1793 року Катерина II своїм указом розпорядилася вилучити і спалити всі книги, видані новиковською друкарнею, що тут же й виконали: згоріло 18 656 книг, серед яких «Стародавня Російська Вівліофіка», «Короткий нарис з географії», «Геометрія», «Правила християнського життя», «Історія про російську комерцію», «Настанови для піхотних офіцерів з фігурами» та ін.

Катерина II добре розуміла: тексти ханських ярликів московським митрополитам можуть з часом стати загрозою для російської історичної брехні. Ось чому новиковське трактування перекладу ханських ярликів пішло з димом. Але ми добре знайомі з хитрістю й підступністю російської імператриці. Тому вважати, що вона обмежилася спаленням новиковської «Вівліофіки», було б наївно. Не такою була ця людина, ця августійша особа, не в її характері було відступатися. Вона повинна була відповісти хитріше і підступніше. І Катерина II наші «надії» виправдала.

Ми пам’ятаємо, що в 1792 році був виданий так званий «Львовський літописний звід» під іменем «Літопису Руського». Звертаю увагу читачів, що за подібне видання в 1791 році «Вівліофіки» М. І. Новикова посадили на 15 років у «Шлюссельбурзьку фортецю», в камеру смертників, у якій в 1762 році задушили чоловіка Катерини II – Петра III.

Відчуваєте безглуздість ситуації? В тому й уся розгадка! Жодного стосунку «російський архітектор і теоретик архітектури, графік, поет, музикант, винахідник» Микола Олександрович Львов до так званого «Львовського літописного зводу», виданого у 5–ти томах 1792 року, не мав. Цю назву для п’ятитомного «загальноросійського літописного зводу» придумали московити значно пізніше. У 1792 році цей звід був виданий катерининською «Комісією» під назвою «Літопису Руського». Всього–навсього! Саме в тому «Літописі Руському» подано нову редакцію «ханських ярликів російським митрополитам», так звану «коротку колекцію». Катерининську!

Послухаймо професора М. Д. Приселкова:

«У 1792 р. ярлики були знову надруковані у складі «Літопису Руського»… Навряд чи можна сумніватися, що ярлики «Літопису Руського» взяті укладачем цього зводу з якоїсь колекції ярликів і незграбно припасовані до літописного тексту» [31, с. 2].

Подамо ще один висновок професора: «…текст колекції ярликів новиковського видання і текст колекції Львовського літопису дуже різняться між собою, причому останній коротший» [31, с. 4].

Ознайомившись із новиковською «Вівліфікою», Катерина II та її «Комісія» зрозуміли, що вже неможливо заперечити сам факт існування ханських ярликів. Митрополити в XVI ст. через власну необачність, коли в Московській державі ще дуже добре пам’ятали своїх «старих царів», довели до відома громадян систему управління Золотою Ордою. І не просто, так би мовити, ляпнули, а нагадали про існування писемних джерел у своїх руках. Звичайно, ті «митрополичі ханські ярлики» були забрані з Церкви ще за часів Петра І. Швидше за все, Катерина II і деякі члени знаменитої «Комісії» були ознайомлені з оригіналами тих ханських ярликів. І слід розуміти, що «ханські ярлики російським митрополитам» писалися державною мовою Золотої Орди, якою в ХІІІ–ХV століттях була староуйгурська (тюркська) мова.

Якщо б імператриця та її «Комісія» ставили собі за мету донести до нащадків історичну правду, то, без сумніву, в так званому «Львовському зводі» були б надруковані паралельно оригінали та переклади ханських ярликів. Проте цього не сталося. І не могло статися. Мета московської влади була іншою: потрібно було приховати історичну правду про місце Московського улусу в складі Золотої Орди. Тому новиковський варіант перекладів «ханських ярликів російським митрополитам» пішов з димом, а на світ з’явився новий переклад – скорочений. Але й це дрібниця. Головне – один ярлик зник. І ханських ярликів стало не сім, а шість. Ще цікавіше те, що митрополита Іону чомусь стали іменувати Іваном. Всі подібні маніпуляції російська державна машина проробляла неспроста. Готувався так званий «науковий фундамент» для ліквідації ханського ярлика, в якому згадується митрополиче ім’я Іона.

В 1819 році російська Академія наук видала офіційне «Зібрання Державних Грамот і Договорів», де вже узаконено лише шість «ханських ярликів російським митрополитам». І, як зрозуміли читачі, «зі 7 бракує ярлика… тому митрополитові, ім’я якого читається у списках розширеної колекції – Іона» [31, с. 8].

Знаєте чому? Спрацювала так звана московська «наукова база».: за словами професора М. Д. Приселкова, «такого митрополита не було на Русі за весь час татарської неволі» [31, с. 8].

Він мав на увазі митрополита на ім’я Іван. Але митрополит Іона в московському православ’ї відомий: це перший неканонічний митрополит Московії, який посів кафедру в 1448 році і займав її до 1461 року.

Академія наук у своєму офіційному «Зібранні Державних Грамот і Договорів» (Москва, 1819) «встановила дати видання «ханських ярликів російським митрополитам». Ось вони: «Щодо ярлика Менгу–Тимура «можна вважати, що цей ярлик писаний між 1270 і 1276 роками»; ярлик Узбека митр. Петру, «писаний близько 1313 року»; ярлик Тайдули митр. Феогносту «писаний близько 1333 року»; ярлик Тайдули митр. Олексію «писаний між 1353 і 1357 роками»; ярлик Бердибека митр. Олексію «писаний близько 1357 року» і, нарешті, Атюляка митр. Михаїлу «писаний 1379 року» [31, с. 9].

Тепер ви, шановні читачі, повинні розуміти, чому викинуто з переліку «ярлик митрополиту Іоні». Він був страшний для «нових царів» тим, що подавав та уточнював період перебування Московського улусу в складі Орди, більше того – до певної міри спростовував брехню про «Куликовську битву Москви за незалежність». Адже і в XV ст. Москва була слухняною, відданою Орді й беззаперечно виконувала повеління «старих царів».

Митрополити, пред’являючи «новим царям» Московії свої ярлики, охопили фактично весь період правління «старих царів» – від 1270 до 1461 року. Бракує 32 років на початку правління і 41 року – в кінці. Але це тема окремої розмови. І ми її ще торкнемося.

Таким чином, існує цілком достатня кількість золото– ординського офіційного матеріалу, який охоплює практично весь період входження Московського улусу до складу імперії Чингісидів, щоб судити про місце Московської православної церкви в державній єрархії Орди: про те, як Церквою управляли, кому вона підпорядковувалася, як відбувалося призначення митрополитів на кафедру, кому Церква служила і т. ін. Звичайно, переклади ханських ярликів сфальшовані та спотворені московською владою і церковними ієрархами в бік надання московитам більшої ваги та незалежності. Проте навіть ті переклади «ханських ярликів московським митрополитам», які дійшли до нас, дають змогу зробити цілком конкретні висновки та судження.

Це вже провина московитів, що, маючи оригінали ханських ярликів у XVI століття, вони не дозволили людству побачити їх в оригіналі.

Як уже говорилося вище, московська влада дуже ретельно приховувала свою, по суті рабську, залежність від ханів та чиновників Золотої Орди. Особливо це стосувалося періоду 1300–1500 років. Адже всім втовкмачували: у 1380 році відбулася «визначна Куликовська битва за визволення» і «настало практичне звільнення». Цілком природне національне прагнення оповили величезною історичною брехнею.

Як московити не пробували приховати, збереглися й ханські ярлики, що стосувалися московських князів і цивільних законів, які панували в Золотій Орді.

З тих далеких часів дійшло до наших днів декілька безцінних оригіналів ханських листів, ханських тарханних грамот і ханських ярликів. Повторюю—оригіналів! І звичайно, збереглися ці величні раритети не в Московії, а в сусідніх народів. Серед них:

1. Грамота хана Золотої Орди Менгу–Тимура рижанам про вільний проїзд і торгівлю (1266 рік).

2. Ярлик тарханний хана Золотої Орди Тохтамиша Бек Хаджі (1391 рік).

3. Лист хана Золотої Орди Тохтамиша польському королю Ягайлові (1392 рік).

4. Ярлик тарханний хана Золотої Орди Тимур–Кутлука Мухаммеду (1397 рік).

5. Ярлик тарханний кримського хана Саадет–Гірея Тайкію (1524 рік).

Збереглися також сотні підтверджень російських істориків, особливо В. М. Татіщева і М. М. Карамзіна, які засвідчили входження Московії в єдину державу – Золоту Орду, управління якою відбувалося зі столиці – Сарая.

Щоб читачі не подумали, що оригінали різноманітних ханських ярликів зберігалися тільки до XVI століття (тоді були озвучені «ярлики російським митрополитам»), я наведу надзвичайно цікаве свідчення князя М. А. Оболенського з його листа до професора Казанського університету Мірзи А. К. Казем–Бека від 9 жовтня 1837 року:

«По–перше, він позитивно вирішує питання, якою мовою і якими літерами писалися старовинні Ханські ярлики до Великих Князів Російських (маються на увазі ростово–суздальські. – В. Б.), а тому нічого дивного, що в описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. 1, на с. 345 сказано: “Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема, ніхто перекласти не вміє”. Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…» [33, с. 35].

А в виносці міститься ще одне повідомлення: «Там само, на с. 345: «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема”» [33, с. 35].

Фактично всі ханські ярлики в ХІІІ–ХV століттях писалися тюркським (уйгурським) письмом. І соромно за відверту брехню князя М. А. Оболенського, бо він брехав не задумуючись, а можливо, з метою щось приховати. Адже цілком очевидно, якщо ханські ярлики в Золотій Орді упродовж сотень років писалися уйгурською мовою, то ті люди, яким вони призначалися, дуже добре розуміли текст: і ростово–суздальські князі, і тисячі чиновників тієї землі – як московити, так і татари. В XVI столітті у Московії теж знайшлися люди, які переклали «ханські ярлики московським митрополитам». А у XVIII столітті вже існували університет і Академія наук, де тюркологів знайшовся б не один десяток. І сам князь М. А. Оболенський був одним із кращих знавців тюркських мов, зокрема уйгурської. Та й посада, яку князь довгі роки займав, зобов’язувала його зберегти для нащадків старовинні державні раритети: ханські ярлики та грамоти.

Ось декілька слів про князя:

«Оболенський Михайло Андрійович (1805–1873), князь, історик–архівіст. У 1840–1873рр. – директор Московського) архіву Мін(істерст)ва закорд(онних) справ. Зібрав багато писемних та речових джерел з історії Росії…» [18, том 18, с. 206].

Ми вже мали справу з членом катерининської «Комісії» М. М. Бантиш–Каменським, який завідував Московським архівом протягом 1783–1814 років і, до речі, прийняв управління з рук знаменитого Г. Ф. Міллера. Згодом завідування архівом перейшло до іншого члена катерининської «Комісії» – О. Ф. Малиновського, а вже від нього – до князя М. А. Оболенського. Московський архів завжди перебував в особливо надійних руках. Якщо Бантиш–Каменський свого часу писав про стоси «дорогоцінних старовинних актів Києво–Печерської лаври», оригінали яких ніколи не були надруковані в імперії, то його наступник звертав увагу на документи «від Батия та від інших царів (Золотої Орди. – В. Б.)», начебто не перекладених.

Здичавіла Московія! Зовсім забула свою державну мову!

До речі, зауважте: «Акти археологічної експедиції» – це «Акти, зібрані в бібліотеках та архівах Російської імперії,… серія документів з історії Росії, вид(аних) Археологічною комісією (т. 1–4, СПБ, 1836–38)» [18, том 1, с. 361].

Саме в ті роки князь М. А. Оболенський і казанський професор Мірза Мухаммед Алі Казем–Бек (1802–1870) перекладали знамениті ярлики золотоординських ханів Тохтамиша і Тимур–Кутлука. Але, як виявилося, і ці вчені мужі не були допущені до перекладу документів «від Батия та інших царів» і до «грамот шертних Кримських».

Найважливіші документи Золотої Орди, відібрані у різних народів під час «зачистки» російського історичного простору, як і київські старовинні літописні шедеври, були недоступні навіть для дуже довірених людей.

У кожного, хто має здоровий глузд, повинно з'явитися цілком резонне запитання: що ж приховується за цією великою московською неприродною «грою в хованки» з минулим?

Пропоную поглянути в очі історичній правді.