Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

12

Вище вже говорилося, що ми не будемо вивчати історію Московії по її князівській лінії. Цей шлях повністю спотворений. І ми в цьому переконалися, вивчаючи так званого Івана Калиту. Ось чому наш шлях пролягатиме по магістральній дорозі історії Золотої Орди. Саме там міститься і московська складова.

У цьому контексті дуже повчальним є період з 1391 до 1481 року. Частина того часу (з 1425 до 1453 року) має назву «періоду Шем’якиного заколоту». Російська історіографія подає цей етап свого розвитку як період жорстокої боротьби за московську владу між сином Дмитрія, так званого Донського, – Юрієм Шем’якою і внуком – Василем Темним. Цікаво, що у московському трактуванні власної історії абсолютно відсутній зв’язок із подіями, які відбувалися у Золотій Орді. Таким чином, московити вкотре намагалися показати свою незалежність від влади централізованої держави – Золотої Орди. Стикаємося з черговою російською історичною брехнею.

Подаючи матеріал у першому томі книги, я навмисне не став деталізувати період «Шем’якиного заколоту». Він заслуговує особливої уваги.

До речі, саме цього періоду московської історії стосується сьомий ярлик, виданий дружиною хана Улу–Мухаммеда – Тайдулою московському митрополитові Іоні в 1448 році. Нагадую читачам: катерининська «Комісія» того ярлика боялася найбільше. Тому що ханський ярлик 1448 року вже вкотре засвідчив повну залежність Московії та її Церкви від ханів Орди. Навіть більше: ярлик 1448 року виразно вказує, що Московська православна церква, самовільно обравши митрополита Іону і в такий спосіб ставши неканонічною, діяла за прямою вказівкою хана Орди та його дружини. Ось чому в офіційному «Зібранні Державних Грамот і Договорів», виданих у Москві в 1819 році, цей ханський ярлик відсутній. Мотивація дуже проста: мовляв, у XIV столітті в Московії не було митрополита Іони. А те, що він був у XV столітті, московитів не цікавило.

Як кажуть, один раз «обґрунтували» – і камінь з душі. Логіка поведінки відповідає звичайному імперському нахабству.

Пропоную простежити хронологію далеких подій, які відбувалися в Золотій Орді та в її окремих улусах у ті часи.

Після довгих міжусобиць, які тривали в Орді з 1395 до 1420 року між нащадками Тохтамиш–хана та Єдигея, до влади в Золотій Орді прийшов онук Тохтамиша – Улу–Мухаммед. І хоча окремі хани Синьої Орди (територія сучасного Казахстану) і Ногайської Орди (територія від ріки Уралу до Кубані) часто виявляли непокору й сепаратизм, хан Улу–Мухаммед, спираючись на військові сили свого роду та північних улусів, жорстокою рукою навів лад у Золотій Орді.

Арабські історики XV століття, які в ті роки відвідували Орду, засвідчили:

«Государем земель Дештських, столиця яких Сарай, був султан Мухамедхан, з роду Чингісхана» [45, с. 533].

Визнає силу й велич цього хана і російська історіографія.

Улу–Мухаммед був останнім ханом (царем) Золотої Орди й царював з 1420 до 1445 року. Саме за цього Великого «старого царя» Золота Орда розпалася на кілька самостійних царств, а саме: Казанське царство, до складу якого ввійшли князівства ростово–суздальської землі, Кримське ханство та Велику Орду, яку, за старою традицією, і далі називають Золотою Ордою. Але, як ми згодом побачимо, Велика Орда після 1437 року стала лише частиною Золотої Орди.

Головні військові й людські ресурси після 1437 року залишилися в руках Улу–Мухаммеда, який переніс свою столицю із бунтівного півдня на північ, до Казані, утворивши таким чином нове ханство (царство). Погляньмо, як усе це відбулося.

Згідно з московською історією, в 1425 році помер князь Василь Дмитрович, і княжий престол посів син його – Василь Васильович, пізніше прозваний Темним. Якщо заглянемо в російські джерела, то ніде не знайдемо перерв у зайнятті княжого престолу в Москві. Мовляв, усі події відбувалися за законами Московії. Брехали «на повну котушку».

Однак навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії» визнавав: «Новий Великий Князь мав не більше десяти років від роду» [41, том V, с. 128].

Тобто, згідно з законами Золотої Орди, Василь Темний в 1425 році стати московським князем не міг. Але, забрехавшись, московити відкритим текстом подібного сказати не могли, тому, як звичайно, пустилися в довге словоблуддя.

Хто бажає, може звернутися до М. М. Карамзіна і переконатися, як майстерно він це проробляє.

Тільки 1432 року два претенденти на московський княжий стіл – Юрій Дмитрович (брат померлого князя) і юний Василь (син померлого князя) – поїхали до хана Золотої Орди Улу–Мухаммеда.

Про це, зрештою, повідомляє й М. М. Карамзін. Послухаймо:

«Минуло близько шести років після укладення юним Василем миру з дядьком його, Юрієм; умова розв’язати суперечку про Велике Княжіння судом Ханським… Тоді Великий Князь запропонував дядькові їхати до Царя Махмета… Вони разом прибули в Улус Баскака Московського, Булата, друга Василевого й ворога Юрієвого [41, том V, с. 134–135].

М. М. Карамзін і далі нахабно бреше: начебто Василь уже став Великим князем за якомось там щучим велінням. Але чомусь їде навіть не до хана Улу–Мухаммеда, а тільки до «московського баскака Булата» вирішувати свою долю. Цікаво, що баскак Булат не дав згоди на поїздку до хана, тому обидва кандидати покірно чекали – майже цілий рік. Один – у Криму, а другий – у самого баскака. Так подає матеріал «співочий голос» величі Московії, пояснюючи це звичайними інтригами.

Але все виглядає значно простіше, якщо згадати про Ясу Чингісхана. Певно, на той час юному Василю ще не виповнилося 16 років. Та й московському баскакові Булату потрібно було приглянутися до молодика. Він не мав потреби поспішати з вирішенням цього питання.

Тільки в 1433 році хан Золотої Орди Улу–Мухаммед прийняв рішення призначити Василя Темного Великим московським князем. Послухаймо, як це відбувалося:

«Василь доводив своє право на престол… за яким син після батька, а не брат після брата мав успадковувати Велике Княжіння. Дядько… посилався на літописи і на заповіт Дмитрія Донського, де він (Юрій), у випадку смерті Василя Дмитровича, названий його спадкоємцем. Тут Боярин Московський Іоан став перед Махметом і сказав: «Царю Верховний! Благаю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого Княжіння за старими правами Російськими, а Государ (??? – В. Б.) наш – по твоїй милості, відаючи, що воно є твоїм Улусом: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, другий благає. Що значать літописи й мертві грамоти, де все залежить від волі Царської» [41 _ьтом V, с. 135].

Йшов 1433 рік, і Московія була звичайним рядовим улусом Золотої Орди. Хто сьогодні може заперечити М. М. Карамзіну? Адже слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш. І на другий безсумнівний чинник звертаю увагу: у 1433 році Московським улусом Золотої Орди беззастережно правив баскак Булат. Сидів, як нагадав М. М. Карамзін, «Баскак Московський у (своїм) Улусі», тобто в Москві, у Кремлівському палаці. Таким способом творилася російська брехня. У нашому випадку – через напівправду. Адже, сказавши про московського баскака, М. М. Карамзін промовчав про його Московський улус.

Маючи можливість вибору, хан Золотої Орди Улу–Мухаммед обрав Василя Темного. Таким чином було створено фундамент для виникнення «Шем’якиного заколоту» в Московії. Тому що Улу–Мухаммед порушив постанову, якою хан Тохтамиш у 1391 році, після знищення Бекбулата і його сподвижників, установив черговість правління Чингісидів у Московському улусі.

Князь–оглан Юрій Дмитрович був принижений і другим повелінням хана Улу–Мухаммеда. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Махмет оголосив Василя (Темного. – В. Б.) Великим Князем і велів Юрієві (Дмитровичу. – В. Б.) вести під ним коня: стародавній звичай Азіатський, яким позначалася влада… (одного. – В. Б.) над його підручними або залежними Князями» [41, том V, с. 136].

Я не став докопуватися, чому саме таке рішення в 1433 році прийняв хан Улу–Мухаммед. Це питання не входило до сфери мого дослідження. Мені лише хотілося показати повну взаємозалежність усіх подій, що далі сталися в Московії, з подіями, які відбувалися в Золотій Орді. Бо в єдиній державній системі все взаємозв’язано.

У Золотій Орді й після 1433 року тривала боротьба за владу. На її арену проти Улу–Мухаммеда висунувся Кичі–Мухаммед. Послухаймо російського історикам. Г. Сафаргалієва:

«Кичі–Мухаммед, син Тимур–хана, до цього перебував десь на сході й був проголошений ханом після вбивства Барака. «Мухаммед–Султан, син Тимур–Хана, сина Кутлук–Тимура, – пише Гаффарі, – за рішенням емірів сів після вбивства Барака на царство в 834 (19. IX 1430 – 8. Х 1431) р.»…Російські літописи відзначають появу Кичі–Мухаммеда в західному улусі навесні 1433 року, не вказують місця перебування його. Під час війни з Улук–Мухаммедом в 1437 р. він вирушив на захід з району Астрахані, яка вважалася «юртом Тимур–Кутлука», де він, мабуть, перебував у 1433–1437 рр.» [56, с. 237].

Не стану описувати весь хід боротьби двох гілок роду Чингісидів за владу в Золотій Орді. Лише зверну увагу, що князь Галицький (Галич–Мерський) Юрій Дмитрович загинув у 1434 році. А його сини Василь Косий і Дмитро Шем’яка відразу ж стали на бік Кичі–Мухаммеда, який оволодів столицею держави – Сараєм. Зрозуміло, Василь Темний вагався з вибором. І це цілком природно, бо новий цар держави міг і не підтвердити титул Великого князя.

Але не варто забувати про Улу–Мухаммеда, який спирався на війська свого роду. Програвши Кичі–Мухаммеду, він відступив на північний захід Золотої Орди й осів на зиму 1437–1438 року в місті Белеві. Послухаймо професора М. Г. Сафаргалієва:

«Хан Улук–Мухаммед після вигнання його з Дешт–і-Кипчака зі своєю ордою пішов на північ і… осів у… місті Белеві, «зділа собі ледян град із ріки волочая товстий лід, і осипа снігом, і водою поляше» [56, с. 214].

Приблизно так само подає цей матеріал і М. М. Карамзін. Але далі виклад подій московитами цілком спотворений, наповнений «доважками брехні». Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Великий Князь наказує йому негайно відійти від країв Російських… Василь послав туди численну рать, ввіривши її братам, Шем’яці й Дмитрію Красному (синам свого ворога. – В. Б.)… від Москви до Белева не залишивши жодного поселення уцілілим: скрізь грабували, відбирали худобу, маєтки і навантажували вози здобиччю… Приступивши до Белева, Московські Воєводи відкинули всі мирні пропозиції Махмета… Воєводи Московські не хотіли нічого слухати. «Отже, дивіться!» – сказали Князі Махметові, піднявши голос і перстом показуючи їм на Російських воїнів, які в цю хвилину натовпами втікали від міських мурів, гнані якимось раптовим жахом… Моголи… поскакали за Росіянами (московитами. – В. Б.), сікли їх, топтали…» [41, том V, с. 143].

Професор М. Г. Сафаргалієв, цілком сприймаючи й підтримуючи московську брехню і навіть захищаючи її, лише дещо уточнив: «…московська рать… налічувала 40 тис. осіб. Після поразки від цього війська, за словами Львовського літопису, уціліла лише невелика частина» [56, с. 245].

А тепер звільнимо матеріал від московських «доважків брехні». Поставимо всі події в логічну послідовність і залежність. Отже, цілком природно, що самі московити не могли рушити зі зброєю на свого законного Царя. Робити щось подібне не могла дозволити московська церква, оскільки, згідно з канонами, Цар (хан) Золотої Орди був посланцем Бога на землі. Тобто представники нового царя Кичі–Мухаммеда «переконали» московських князів і митрополита, що за Божою згодою на троні сів новий цар, а старого, з Його волі, належало скинути і покарати. Тому похід проти Улу–Мухаммеда благословив митрополит. Особисто! І не інакше!

Такою є логіка подій. Вона не сприймає московської брехні. От чому війська Московського улусу, за велінням хана Кичі–Мухаммеда, очолювали вірні новому ханові сини Юрія Дмитровича.

Однак хан Кичі–Мухаммед не змістив Василя Темного з Московського княжого столу тому, що Василь Косий і Дмитро Шем’яка не виправдали його довіри і були ганебно розгромлені під Белевом.

Хани не виявляли честі відвертим невдахам.

Що ж далі зробив хан Улу–Мухаммед?

Він вчинив найбільш раціонально й розумно. Навесні 1438 року він зі своїми військами й своїм родом перейшов за Волгу і зайняв Казань. У такий спосіб 1438 року виникло Казанське царство (ханство), незалежне від панівного Сарая. У ті ж роки (1443) утворюється незалежне Кримське царство (ханство) на чолі зі знаменитим Давлет–Хаджі Гіреєм – нащадком Чингісидів. Велика Орда зі столицею Сараєм залишилася за родом Кичі–Мухаммеда. Але це була лише частина Золотої Орди. Бо на просторах сучасного Казахстану також виникла незалежна держава – Казахська Орда. Так був остаточно зруйнований Батиїв Юрт – Джучі–улус.

Слід відзначити, що цей роздподіл дуже швидко примирив ворогуючі гілки роду Чингісидів відносно степової частини держави. Ворожнеча тривала тільки за північні улуси Золотої Орди, тобто за землю Моксель.

Отже, в 1437 році хан Кичі–Мухаммед перепідпорядкував собі Московський улус, скориставшись зі слабкості Улу–Мухаммеда. Однак Улу–ухаммед, тепер уже хан Казанського царства, не змирився з цією втратою і продовжив боротьбу за північні улуси колишньої Золотої Орди.

Послухаймо історика М. Г. Сафаргалієва:

«Згідно з Казанським літописом, Улук–Мухаммед після захоплення Казані в 1438 р(оці) “звідусюди собра силу воїнственну і многія гради руския (московські. – В. Б.) обступи, і всяко їм озлоблення тяжко наведе. І до самого дойде града Москви, на другеє літо белевского побоїща. З іюля пожже около Москви великії посади, і хрестиянського люду іссіче, і полон зведе, града не взя”» [56, с. 246].

З 1439 до 1445 року Улу–Мухаммед тричі ходив на Московський та інші північні улуси воєнним походом.

Однак повернути їх під своє володіння не зумів. І головною причиною його невдач, поза сумнівом, ставала оборона своїх володінь військами Кичі–Мухаммеда. Тут інші московські вигадки про «різні внутріросійські союзи» просто недоречні. Та й Казанський літопис говорить зовсім про інше.

Що ж трапилося 1445 року?

У 1445 році війська Казанського ханства знову вирушили походом на Московський улус. Ось що говорить стосовно цього російський історик В. В. Вельямінов–Зернов у своїй книзі «Дослідження про Касимовських царів і царевичів» 1863 року видання:

«Навесні того ж (1445) року відправив він (Улук–Мухаммед) проти великого князя двох синів своїх Махмутека і Якуба. Василь виступив їм назустріч, потрапив у полону знаменитій битві 7 липня біля Єфим’євого монастиря і був відпроваджений до хана (Улу–Мухаммеда. – В. Б.)» [35, с. 11].

Отже, Московія повернулася під руку Улу–Мухаммеда і його роду.

«Відпущений після хресного цілування в Москву, великий князь (Василь Темний. – В. Б.) 10 жовтня 1445 р. зобов’язався «дати йому (ханові) за себе відкуп…» Про важкість «відкупу» можна судити за записом у Новгородських літописах. Згідно з другим Новгородським літописом, «взяв цар Махмет відкупу на великому князеві двісті тисяч рублів». Хресне «цілування» великого князя цим не обмежилося. Воно передбачало низку інших, не менш спустошливих і принизливих вимог, не відображених в офіційних джерелах» [56, с. 255].

Що ж це за принизливі вимоги? Ми ні на мить не повинні забувати, що Василь Темний, які Улу–Мухаммед, належали до роду Чингісхана. І в родовій ієрархії Чингісидів вони різнилися висотою державних посад. Один був Великим ханом держави, інший—удільним ханом. А удільний хан був зобов’язаний завжди платити «ординський вихід» Великому ханові. Тому у виплаті «виходу» Улу–Мухаммедові Василем Темним нічого принизливого не вбачалося. Тут московити, як звичайно, брешуть.

Приниження московита Василя було в іншому. За недотримання присяги, даної Великому ханові в 1433 році під час призначення на московське княжіння, Улу–Мухаммед позбавив Василя Темного «Мещерської землі»,утворивши незалежне Касимовське царство на чолі зі своїм сином Касимом.

Він мав таке право згідно з Ясою Чингісхана.

Зверніть увагу: московські князі, а згодом – царі майже 300 років визнавали законним це рішення хана Улу–Мухаммеда. Касимовське царство (ханство) проіснувало до часів Петра І.

Цілком зрозуміло, що хан Великої Орди Кичі–Мухаммед не відразу змирився із втратою своїх північних улусів. У лютому 1446 року його війська разом із Дмитром Шем’якою захопили Москву, скинули Василя Темного, осліпили його й вислали в Углич, а потім – у Вологду.

На Московський улус Кичі–Мухаммед посадив Дмитра Шем’яку. Як бачите, ворожнеча між ханами Орди була тісно пов’язана з подіями «Шем’якиного заколоту». В єдиній державі іншого бути не могло. Ворожнеча між ханами Золотої Орди завжди відгукувалась у Московії й інших північних улусах імперії Чингісидів.

У Казанському царстві з кінця 1445 року правив старший син Улу–Мухаммеда – Махмутек (1445–1461).

Тепер, звичайно, не міг змиритися із втратою свого улусу хан Махмутек. Уже на початку зими того ж 1446 року казанський хан Махмутек повелів своїм братам Касимові та Якубу відновити на княжінні в Москві Василя Темного. Що вони й зробили.

Послухаймо М. М. Карамзіна: «Дорогою вони… зустріли Татар… але виявилося, що ці позірні вороги йшли на допомогу до Василя, під проводом Царевичів Касима і Ягу па, синів Царя Улу–Мухамета… Князі Російські (московські. – В. Б.) приязно обійнялися із Царевичами (татарськими. – В. Б.) і пішли разом» [41, том V, с. 171].

Створивши в 1445 році Касимовське ханство, Улу–Мухаммед на якийсь час вирішив стратегічно важливу справу – позбавив можливості хана Великої Орди впливати на ситуацію в північних улусах держави. Поставив заслін на шляху просування зі Сарая в Москву.

Згодом, швидше за все наприкінці п’ятдесятих років того ж XV століття, хани Казанської, Кримської, Касимовської і Великої Орди дійшли згоди відносно розподілу «виходу», який збирали в північних улусах старої імперії, на частку для кожного. Але ворожнеча за вплив на Московський улус тривала доти, доки московські Чингісиди не усвідомили, що й вони мають право на створення своєї незалежної Московської Орди. Напевне, це «прозріння» прийшло до них тільки у вісімдесяті роки XV століття. Однак данину московитам довелося платити ще дуже довго, до 1700 року. Послухаймо російського історика XX століття М. Г. Сафаргалієва:

«У договорі 1445 року певною мірою зачіпалося питання про сплату постійного «виходу» на користь казанських ханів замість «ординського виходу», який раніше віддавали ханам Золотої Орди. Після розпаду Золотої Орди, природно, виникало питання, якому ханові давати «вихід», коли на нього стали претендувати Кичі–Мухаммед (Велика Орда. – В. Б.) і Сеїд–Ахмет (Кримське ханство. – В. Б.). За такого становища претензії казанських ханів на… частку «ординського виходу» були цілком природними» [56, с. 257].

І московити платили всім:

«…Достеменно відомо, що казанські хани, поруч із ханами Великої Орди, Криму, Астрахані й Касимова, одержували частку колишнього «ординського виходу» на свою користь. У договірній грамоті Івана III… від 16 червня 1504 р. сказано: «А виходами, господине, ординські, і в Крим, і в Астрахань, і в Казань, і в Царевичеве містечко (Касимов. – В. Б.)… і всі татарські протори давати ми тобі й твоєму синові великому князеві з усієї моєї вотчини, і по тому, як батько нам, князь великий (Василь Васильович. – М. С.) у своїй духовній грамоті написав» [56, с. 257].

І син Василя Темного – Іван III в 1504 році справно платив данину: Криму, Казані, Касимову й Астрахані. У переліку відсутня тільки Велика Орда (Сарай), яку в 1502 році ліквідував Кримський хан.

Питання залежності Московського улусу від центральної влади Чингісидів буде недостатньо висвітленим, якщо не згадаємо про ханський ярлик 1448 року, виданий митрополитові Іоні.

Не люблять згадувати московити про існування цього ярлика. Його після довгих пошуків мені вдалося знайти в книзі професора В. Григор’єва «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди руському духівництву», виданій у Московській університетській друкарні 1842 року.

Послухаймо професора:

«До пам’яток нашої історії, ще не розібраних і не пояснених… належать і… дарчі грамоти (ярлики. – В. Б.)… митрополитам російським (московським. – В. Б.)…

Усі сім видані вперше Новиковим, у його «Старовинній Російській Вівліофіці», Москва, 1787, т. IV. Відтоді, крім цих семи, інших таких ярликів не було ні знайдено, ні надруковано. Звідки і як добув їх Новиков – невідомо. Зі вступу і післямови, які супроводжують ці акти у його виданні, можна зробити висновок, що він вибрав їх із якогось літопису, досі не надрукованого. Вдруге ярлики з’явилися на світ у так званому «Суздальському літописі», виданому М. Львовим у С. – Петербурзі в 1792 році; але тут вміщено їх тільки шість… третього видання удостоїлися ярлики в «Зібранні Державних Грамот і Договорів», у другому томі якого (Москва, 1819, №2, 7, 9, 10, 11, 12) надруковано їх також шість: Менгу–Темурів, Узбеків, Тайдулині – Феогносту й Алексію, Бердибеків і Атюляків. Друкували їх зі списків цих актів, що зберігаються в архіві Колегії Закордонних Справ» [37, с. III‑IV].

Вище вже говорилося, що в архіві цього міністерства, який у ті часи був центральним Московським архівом, зберігалися тисячі ханських листів, грамот, ярликів та інших пам’яток старовини. Однак працювати з ними не дозволяли навіть директорам архіву.

Цікаво, що до цього головного Московського архіву, створеного за повелінням Петра І, з 1701 до 1873 року мали постійний доступ дуже мало осіб. Спочатку ми бачимо його першого хранителя – боярина O. A. Мусіна–Пушкіна, який керував «Государевою Комісією для повсюдного вилучення старовинних рукописних книг». Згодом біля керівництва архівом бачимо знаменитого Герарда Фрідріха Міллера, а далі – офіційних директорів архіву:

М. М. Бантиш–Каменського (1783–1814),

Ф. О. Малиновського (1814–1840),

М. А. Оболенського (1840–1873).

І жоден із цих людей не зробив навіть опису документів «старих царів». Не кажу вже про дослідження і вивчення цих документів. Ось чому ярлик, виданий в 1448 році митрополитові Іоні, московська історіографія просто викинула.

Наведемо повністю ярлик 1448 року, виданий дружиною хана Улу–Мухаммеда митрополитові Іоні, у редакції професора Московського університету Василя Васильовича Григор’єва (1842 рік).

«Тайдулине слово. Де сей Іона Митрополит молебник за нас молиться, від перших добрих часів і досі, також і інші церковні молебники, то не потрібна їм ні мзда, ні жодне мито, і хай не візьмуть у них нічого, оскільки вони молитву за нас творять до Бога. І що ми сказали, щоби ви те відали. Або що в містах які мита, або якісь справи, або насильство буде їм від кого, а тобі поскаржаться, і ти слово їхнє вислухай, і по правді прав. Або якщо ще хтось на когось перед самим тобою слово скаже, і ти щоб сили не застосував жодної, а поопитуй інших людей, щоби в спокої були і за нас молилися. І ви… всі Митрополити, як було колись за перших Царів, які вершили справи, також і нині робіть. Так мовлячи, дали ми грамоту. Винного літа, восьмого місяця, у 6 Ветха. На жовтій тростині Орда кочувала. Писане» [37, с. 121–122].

Щоб стало зрозуміло, хто й коли написав цей ярлик, звернемося до його тексту. Отже, ярлик сповіщає: «На жовтій тростині Орда кочувала».

Російський учений Ілля Миколайович Березін (1818–1896) з 1855 до 1896 року перебував на посаді професора столичного Петербурзького університету. Людина була віддана владі й Російській імперії. Тому що в ті роки ненадійних тримали в інших місцях. Саме він установив: «Камишин – жовта тростина». Отже, в ярлику йдеться про Камишинський степ, де кочувала на початку серпня Орда. А Камишинський степ після 1438 року належав Казанському ханові Улу–Мухаммеду, з 1445 до 1461 року – його синові Махмутеку, згодом – онукові Халілу (1461–1467) і т. д.

До речі, російські професори дуже чітко встановили межі Казанського ханства. Послухаймо професора М. Г. Сафаргалієва: «…кордони Казанського ханства на сході підійшли до Уральських гір і до Сибірського ханства та Ногайської Орди в районі ріки Білої, Кенілі й Кенільчика, а на півдні – у районі Саратова, до Великої Орди…» [56, с. 258].

Сподіваюся, після цього в жодного читача не залишилося сумнівів, що тільки ханша Казані (не називатимемо її імені) могла вручити свій ярлик Московському митрополитові Іоні. Бо митрополит з таким іменем займав московську кафедру з 1448 до 1461 року. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Відновивши спокій всередині його (Московського улусу. – В. Б.), він насамперед дав Митрополита Росії (Московії. – В. Б.), якого ми вісім років ре мали через роздори Константинопольського Духівництва (Флорентійська унія 1439 року. – В. Б.) і через власні наші заворушення… Посвятили Іону в Митрополити… Обрання Митрополита (Іони. – В. Б.) було тоді найвищою державною справою, він служив Великому Князеві головним засобом для приборкання інших князів… Папа Пій II… Буллою (в 1458 році) оголосив Іону злочестивим сином, відступником та ін.» [41, том V, с. 173–174].

Митрополит Іона став першим неканонічно обраним владикою Московської православної церкви, через що і став служити не Богові і людям, а ханові Махмутеку і його протеже – Московському князеві, ставши «головною зброєю для приборкання інших князів». Одночасно він порушив церковні присяги попереднього московського Митрополита Ісидора, який брав участь у Флорентійському соборі й підписав від імені Московії знамениту унію.

У 1441 році, за велінням хана Мухаммеда, Ісидора було вигнано з митрополії, а за вказівкою хана Махмутека в 1448 році, наприкінці «Шем’якиного заколоту», на митрополію посаджено Іону.

Щоб не залишалося ні найменшого сумніву, що Іона зайняв митрополичу кафедру за повелінням Великого хана Чингісида, послухайте професора В. В. Григор’єва:

«Коли ж завівся у ханів цей звичай затверджувати митрополитів у їхньому сані?… Можна… вважати, що право затверджувати митрополитів привласнено було собі ханами разом із правом повного панування над Росією, тобто за Батия» [37, с. 84].

Цьому є свідчення й у цитованому раніше мною ярлику Менгу–Тимура, де виразно сказано: «…І як перші царі їх подарували, і ми, Богу молячись, їхніх грамот не уневажнюємо, а по тому ж даруємо» [37, с. 85].

Великий хан Менгу–Тимур ішов шляхом своїх попередників: Батия, Сартака й Берке.

Що ж до імені Тайдула – теж усе зрозуміло. Дружина хана Джанібека, який правив Золотою Ордою в 1342–1357 роках, не могла видати ярлик митрополитові Іоні в 1448 році. Це очевидно. Ось чому професор В. В. Григор’єв дав пояснення і з цього питання. Послухаймо:

«Найімовірніше було б припустити, що Іона, якому дано ярлик, є Іона святий (про нього йдеться. – В. Б.), але що Тайдула, яка дала йому цей (ярлик), не одна й та сама особа, що Тайдула, дружина Джанібекова, а дружина якогось пізнішого хана Золотоординського» [37, с. 74].

Професор говорить про це як про припущення. Однак увесь викладений матеріал підтверджує саме цю думку.

Російська історіографія робила й робить усе, щоби спростувати факт видання ярлика митрополитові Іоні в 1448 році. Саме його існування в 1448 році ставить на російській історії жирний хрест.

Тому‑то й метушаться московити.