Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанры:
Публицистика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)
4
«Повість минулих літ» і Радзивилівський літописний звідДуже важливим для розуміння процесу фальсифікації російської історії є питання про фальсифікацію так званого Радзивилівського (Кенігсберзького) літописного зводу. Перша офіційна редакція тексту «Повісті минулих літ» з’явилася саме у Кенігсберзькому літописному зводі, нібито привезеному в Московську державу Петром І в 1716 році.
Ось що засвідчила Академія наук СРСР у виданому під її контролем шостому томі праць М. В. Ломоносова під назвою «Праці з російської історії, суспільно–економічних питань і географії (1747–1765)»: «Ломоносов міг користуватися у цей час (1751–1754 роки. – В. Б.) копією Кенігсберзького списку «Повісті минулих літ чорноризця Феодосієвого Печерського монастиря», зробленою за наказом Петра І в 1716 р., —одним із перших літописів рукописного зібрання Академії Наук. Вказаний аркуш (М. В. Ломоносов у своїй праці зробив посилання: «Нестор, аркуш 10». – В. Б.) збігається з цією копією» [19, с. 556].
Підтверджував цю думку і сам Ломоносов. У своєму звіті Академії наук за 1751 рік він зауважував: «В історії: читав книги для зібрання матерій до написання Російської історії: Нестора, закони Ярославові, великий літопис Татіщева перший том, Кромера, Вейселя, Гелмолда, Арнолда та інші, з яких брав потрібні ексцерпти або виписки й примітки, всіх разом 659 статей на 15 аркушах» [19, с. 573].
Починаючи з 1716 року, московський цар Петро І ввів в історичний обіг «Повість минулих літ» за особистою редакцією. Деякі історики намагаються довести, що копіювання відбулося за велінням Петра І в 1711 році, коли після Прутського розгрому цар перебував у Європі на лікуванні. Однак, як бачимо, Академія наук СРСР вважає, що забігати наперед не варто.
Характерно, що Кенігсберзький літопис, за назвою міста, де з нього начебто зняли за велінням Петра І копію, не тільки включає саму «Повість минулих літ», яка доведена до 1110 року (в самому «загальноросійському літописному зводі»), а й частково розповідає про ростово–суздальську землю. Адже літопис доведений до 1206 року. Тобто в 1716 році у Московській державі зареєстрований «загальноросійський літописний звід», який розповідає в єдиному контексті про київську і ростовську землі. До 1716 року Московія нічого подібного не мала. «Книгу Ступеневу царського родоводу», написану на вимогу Івана IV (Грозного), історики визнають звичайною компіляцією (крадіжкою).
Отже, Радзивилівський літописний звід – перше джерело, де вміщено «Повість минулих літ». Наразі ми не торкаємося якості самого першоджерела.
Ось що пише про Радзивилівський літопис сучасна московська професура (1989 рік) на чолі з академіком Б. А. Рибаковим:
«Радзивилівський літопис, одна з найважливіших пам’яток літописання домонгольської епохи, складений у Володимиро–Суздальській Русі. Радзивилівський літопис – найдавніший, що дійшов до нас, – текст його завершується першими роками XIII ст. (1206 роком. – В. Б.)… Досі Радзивилівський літопис не мав повноцінного наукового видання. Видання 1767 року (зверніть увагу – катерининське! – В. Б.), підготовлене за копією 1713 року (слід розуміти—1716 року– В. Б.) І. С. Барсовим та І. І. Таубертом, містило безліч пропусків, довільних доповнень, поповнень тексту і т. ін. Згодом текст Радзивилівського літопису (Радзивилівського і Московсько–Академічного списків) використовувався для різночитань і доповнень при виданні Лаврентіївського літопису. В 1902 році основний список рукопису (Петровський варіант. – В. Б.)… був виданий ТЛСП (Товариством Любителів Старовинної Писемності. – В. Б.) фотомеханічним способом (але без транскрипції тексту)…» [21, с. 3].
Російські професори чітко вказували, що Радзивилівський літописний звід став основою для так званого Московсько–Академічного списку. Він ще називається Троїцьким літописом, який за часом доведений до 1408 року і начебто був знайдений Г. Ф. Міллером приблизно в 1767 році, швидше за все, за завданням Катерини II. До речі, цей літопис чомусь згорів у Москві 1812 року, хоча ми пам’ятаємо, що в 1783 році імператриця особисто вилучила у Г. Ф. Міллера всі наявні у нього історичні джерела і копії. Вище я наводив листа секретаря Катерини II Адама Олсуф’єва від 2 жовтня 1783 року. Такі–от парадокси великої брехні.
Але що цікаво: шановні московські професори підтвердили, що й так званий Лаврентіївський літопис є похідним від «загальноросійського Радзивилівського списку». Хоча, цілком природно, що з появою кожного нового літопису не тільки подовжувався або зменшувався склад літопису, а й вносилися або виключалися окремі слова і події в самому тексті.
Відбувалося так зване «шліфування» літописів. Катерининська «Комісія» працювала цілеспрямовано і впевнено. Тому спочатку з'явилася петровська копія Кенігсберзького літопису (1716 рік), потім – його оригінал (1761 рік). Цікаво, що оригінал, нібито доставлений до Санкт–Петербурга в 1761 році, досконаліший за текстом, аніж копія. В 1767 році вже «знаходиться» так званий Московсько–Академічний список «загальноросійського літопису». А в 1792 році один із головних «спеців» катерининської «Комісії» – О. І. Мусін–Пушкін «знаходить» так званий Лаврентіївський «загальноросійський літописний звід», доведений до 1305 року.
Московські вчені нашого часу В. І. Носовський та А. Т. Фоменко небезпідставно зробили цілком об’єктивний висновок: «Радзивилівський літопис становить собою основний, найдревніший і перший за часом виявлення список знаменитої «Повісті минулих літ». Цим визначається те місце, яке вона займає серед першоджерел з російської історії. Всі решта списки «Повісті минулих літ» є фактично копіями Радзивилівського…» [25, с. 81].
Цікаво відзначити й таке: хоч Радзивилівський (Кенігсберзький) літопис у Московській державі з'явився ще в 1716 році, однак уперше в імперії був виданий лише у 1989 році. Адже, як ми вже вказували, «досі (до 1989 р. – В. Б.) Радзивилівський літопис не мав повноцінного наукового видання» [21, с. 3].
Чи ж не дивина? Головне першоджерело «Повісті минулих літ» зберігалося під замком довгі 273 роки. І, до речі, видання 1989 року, опубліковане аж у 38 томі «Повного Зібрання Руських літописів», є неякісним!!!У ньому відсутні кольорові малюнки оригіналу (або петровської копії) Радзивилівського літопису. Навіть нема чорнобілих малюнків фотокопії 1902 року. У виданні Радзивилівського літопису 1989 року замість кольорових малюнків проставлені маленькі прямокутники, у яких вписано слово Малюнок. Замість 618 кольорових мініатюр нам подали 614 непотрібних слів у рамочках. А 614 (на чотири менше) тому, що 4 кольорові малюнки були подвійними, наклеєними один на один не по всьому периметру, з можливістю відгину.
Подібний московський фокус (відсутність кольорових мініатюр) пророблено неспроста. Саме кольорові мініатюри є прямим свідченням фальсифікації Кенігсберзького «загальноросійського літописного зводу». До речі, про цю сторону питання чомусь мовчать абсолютно всі російські так звані історики. Адже чітко знають, на чому базується облудна московська історіографія. Кожна людина при здоровому глузді розуміє: видати в 1989 році Кенігсберзький літопис із кольоровими малюнками не становило для російської держави жодного клопоту. Однак їх свідомо прибрали. Навіщо?
Тому спочатку дослідимо Радзивилівський літопис більш докладно, як саму книгу, так і її зміст. Цікаво те, що книга (фотометрична копія 1902 року, знята нібито з Кенігсберзького оригіналу, доставленого до Санкт–Петербурга в 1761 році) має подвійну нумерацію аркушів.
«Аркуші в рукописі… пронумеровані арабськими цифрами у XVIII ст., а три аркуші від палітурки позначені латинськими буквами а, в, с» [21, с. 3].
Тут маємо величезний парадокс так званого російського літописання, коли замість старослов’янської нумерації (кирилицею) чомусь проставлено арабську (1, 2, 3, 4 і т. д.) у правому верхньому кутку. Всього пронумерований 251 аркуш. Більше аркушів у книзі нема. Звертаю увагу читачів, що арабська нумерація книг почалася в Російській імперії фактично з XVIII століття, а до середини XVII століття книги в Московії нумерувалися виключно кирилицею (церковнослов’янськими літерами в числовому значенні).
Тому, звичайно, у правому нижньому кутку літопису є й кирилична нумерація. Однак при вивченні книги професор О. О. Шахматов виявив у тій нумерації безліч помилок. «Він… встановив, що нумерація церковно–слов’янськими цифрами була зроблена після втрати з літопису двох аркушів: одного – після а. 7 за новою нумерацією (про що зроблено запис почерком у XVIII ст.), а другого – після а. 240 за старою. Крім того, нумерацію зроблено після того, як аркуші в кінці рукопису були переплутані. Відповідно до тексту, після а. 236 мали йти а. 239–243, 237, 238, 244 і наст.» [21, с. 3].
Таким чином, нумерацію аркушів Радзивилівського літопису кирилицею зроблено теж у XVIII столітті. І до фальсифікації Кенігсберзького зводу доклалася катерининська «Комісія»! Бо «аркуші від палітурки» мають філіграні катерининського паперу кінця XVIII століття.
А далі звернемося до досліджень літопису. їх здійснив професор О. О. Шахматов. Ось про що йдеться в Радзивилівському літописі (том 38 ПЗРЛ) 1989 року видання: «Рукопис складається з 32 зошитів, з яких 28 по 8 аркушів, два по 6 (а. 1–6 і 242–247), один з 10 аркушів (а. 232–241) і один з 4 аркушів (а. 248–251)» [21, с. 4].
Вивчивши детально структуру описової частини кожного зошита Радзивилівського літопису, О. О. Шахматов зробив цілком обґрунтований висновок: «Зрозуміло, що в зошиті було по 8 аркушів» [26, с. 4].
Навіть з цього короткого опису літописних зошитів чітко проглядається чиєсь втручання в текст Кенігсберзького літописного зводу. Зазнав змін, чи, точніше буде сказано, втручання текст першого, другого, третього, шостого, сьомого, восьмого, тридцятого, тридцять першого, тридцять другого зошитів. Ми не станемо деталізувати процес втручання. Відзначимо тільки, що якби кожен зошит складався з восьми аркушів і були зшиті докупи в одну книгу 32 зошити, то Радзивилівський літопис (книга) складався б з 256 аркушів. Проте він складається з 251 аркуша (непарна кількість).
У старих книгах нумерували не тільки аркуші, а й самі зошити, що зроблено і в Радзивилівському списку. Однак професор О. О. Шахматов зауважив, що і з цією нумерацією в книзі не все чисто. «Зберігся старовинний лік зшитків (на першому аркуші кожного зошита. – В. Б.), але більша частина поміток, зроблених церковно–слов’янськими цифрами на нижніх полях, зрізана при оправленні рукопису в палітурку» [26, с. 4].
Цікаво, що нумерація перших трьох зошитів зрізана і затерта, залишилися позначені церковнослов’янськими цифрами четвертий і п’ятий зошити списку, далі знову зрізані і затерті номери шостого, сьомого і восьмого зошитів. Церковнослов’янська цифра на зошиті 9 збереглася.
Отже, і в ці зошити було певне втручання. Інакше не було б потреби приховувати нумерацію.
У літопису помітна фальсифікація не тільки із зошитами, а й з окремими сторінками. Так, у другому зошиті відсутній аркуш з церковнослов’янським номером 8. А аркуш із церковнослов’янською цифрою 16 в літописному рукописі йде 15–м, хоча мав би бути останнім аркушем другого зошита.
«Найбільш разюча обставина, яка з’ясовується при уважному вивченні церковнослов’янських номерів перших двох зошитів, полягає в тому, що номери трьох аркушів – 10–го, 11–го, 12–го – за церковнослов’янською нумерацією… кимось виправлені, а саме – збільшені: їх попередні церковнослов’янські номери були 9, 10, 11… Це виправлення – настільки грубе, що його важко не помітити…» [25, с. 86].
У цьому випадку в літопису мали б з’явитися два 12–ті аркуші. Однак цього не сталося, оскільки старий 12–й аркуш було вирвано. Через це між новим 12–м та старим 13–м аркушем виник змістовий розрив. І навіть більше: на новому 1–му аркуші речення не закінчене, обірване, а 13–й аркуш починається червоною (кіноварною) буквою нового речення.
Але й це не все. Усі перші аркуші (вісім аркушів) Радзивилівського списку одиничні, розірвані, тобто непарні. Подібного не буває в цілих зошитах. Там аркуші завжди йдуть парами.
«Взагалі зауважимо, що на перших восьми аркушах рукопису, які викладають початки російської історії, – хронологію, походження слов’янських племен, заснування Новгорода, заснування Києва і т. ін. – нумерація або відсутня, або виконана явно різними стилями…
Складається враження, що відбувалася якась робота з «виправлення» цієї частини літопису. Це видно і з дослідження Б. А. Рибакова… Причому Б. А. Рибаков робить свої висновки лише на підставі аналізу тексту, не посилаючись на розрізненість аркушів і пропуски в нумерації. Але його твердження, що вступний розділ набраний з окремих, погано пов’язаних між собою уривків, має логічні розриви, повтори, різнобій термінології і т. ін. – повністю узгоджується з тим, що… перший зошит рукопису справді зібраний з окремих розрізнених аркушів, з явними слідами правки церковнослов’янської нумерації…
Схоже на те, що початок Радзивилівського літопису зазнав значної редакційної правки у другій половині
XVII століття…» [25, с. 94].
Як бачимо, все до примітивного просто і традиційно. Готуючись до крадіжки назви «Русь» для Московії, Петро І грубо зліпив Радзивилівський літопис, швидше за все в Кенігсберзі, а можливо, і в самому Санкт–Петербурзі. Він вчинив дуже просто: велів вписати у єдину книгу частину візантійської та світової історії, частину київського літопису Нестора (такий існував) і частину пізніх записів (найімовірніше ХV–ХVІ століть) про події в ростово–суздальській землі до 1206 року, тобто сфальсифікував сам текст.
Проте згодом фальсифікували не лише текст. До речі, абсолютно в усіх зошитах книги були підтерті номери аркушів, а окремі вставлені чи вилучені, що змінювало сам зміст тексту Радзивилівського літопису. Так, привертає увагу те, що вставлений після «припасування» аркуш із церковнослов’янським номером 9 та арабською цифрою 7 цілком змінив територію майбутніх володінь династії Рюриків. Він приписав їм Біле озеро, Ростов, Муром тощо. Саме на цьому аркуші йдеться про запрошення Рюрика на князювання у Новгород. Маємо абсолютно відверту фальсифікацію «Повісті минулих літ». Я б навіть уточнив – нахабну брехню.
Таким чином намагалися об’єднати київську землю та її слов’янський етнос із ростовською землею та її (мерянським) фінським етносом.
Послухаймо: «…фальсифікаторові не дуже важливо було, який саме аркуш вирвати; головною метою було звільнення місця для аркуша з церковнослов’янським номером 9. Церковнослов’янський номер на попередньому аркуші 9 було переправлено на церковнослов’янське 10. Так звільнилося місце… Відзначимо, що навіть при побіжному перегортанні рукопису цей аркуш відразу впадає в очі. Його кути найбільше порвані. Він цілком явно є окремим аркушем, тобто – не частиною цілого розвороту…» [25, с. 89].
Головними завданнями катерининської «Комісії» при роботі з літописом було «уточнення» тексту. Тому й вносили подібні підробки. Зверніть увагу: фальсифікація здійснена саме в катерининські часи. Як встановив професор О. О. Шахматов, нумерація аркушів Радзивилівського літопису, як арабська, так і старослов’янська, зроблена після того, як рукопис взяли в палітурку. А папір палітурних аркушів має на собі філіграні (знаки виробника) кінця XVIII століття. Катерининський папір! Про папір 1792 року випуску ми ще будемо говорити дещо пізніше.
Але ось ще цікавіше: вставивши той, з арабським номером восьмий аркуш, підготували ґрунт для наступної фальсифікації. Бо на тому потертому аркуші наклеєний шматочок паперу, де нас повідомляють: «…перед сим не вистачає цілого аркуша». Нахабно працювала «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії»!
Цей аркуш, якого «не вистачало», не був звичайним. Аж ніяк! Він пов’язав історію становлення Великого
Київського князівства зі світовою історією. Послухаймо, про що в ньому йдеться:
«У рік 6360, індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому. Тим‑то і звідси почнемо, і числа положимо.
Отже, від Адама до потопу 2242 роки, а від потопу до Авраама 1082 роки; від Авраама до виходу Мойсеєвого [з Єгипту] 430 років, од виходу Мойсеєвого до Давида 601 рік; від [смерті] Давида і од початку цесарювання Соломонового до полонення Єрусалима 448 років; од полонення до [початку цесарювання] Олександра [Македонського] 313 років, од [смерті] Олександра до різдва Христового 333 роки. Од різдва Христового до [початку цесарювання] Костянтина [Великого] 318 років, а од [початку цесарювання] Костянтина до [смерті] Михайла сього 542 роки.
Од першого року [цесарювання] Михайла сього до першого року [княжіння в Києві] Олега, руського князя, 29 літ; од першого року Олегового відтоді, як він сів у Києві, до першого року [княжіння] Ігоревого 31 рік; од першого року [княжіння] Ігоревого до першого року [княжіння] Святославового 33 роки; од першого року [життя] Святославового до першого року [княжіння] Ярополкового 28 років, Ярополк [Святославич] княжив 8 літ, Володимир [Святославич] княжив 37 літ, Ярослав [Володимирович] княжив 40 літ. Тому‑то від смерті Святославової до смерті Ярославової 85 літ, од смерті Ярославової до смерті Святополкової 60 літ» [65, с. 11].
Фальсифікацію з «браком аркуша» катерининська «Комісія» здійснила «блискуче». Адже вони теж розуміли, що два (або більше) вклеєних аркуші з «чужорідним» текстом впадають в очі. Тому вчинили дуже просто: «знайшли» новий літописний звід, так званий Московсько–Академічний, у якому «Повість минулих літ» вже має текст, якого «бракувало». Швидше за все, щось не дало змоги залишити новий «знайдений» літописний звід цілим і неушкодженим для нащадків. От чому він «згорів 1812 року» в Москві.
Між іншим, нагадаю читачам, що до захоплення Москви Наполеоном у 1812 році з неї вивезли всі архіви. Знаменитий археограф та історик Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1837–1814) пропрацював у московському архіві 50 років. «Ця праця була перервана вторгненням у Москву Наполеона, коли довелося рятувати архів. Відправив його 23 серпня 1812 року в 105 скринях на підводах спочатку до Володимира, а згодом до Нижнього Новгорода» [11, с. 470].
Таким чином, евакуацію архівів Бантиш–Каменський провів за 23 дні до вступу Наполеона у Москву (15 вересня за старим стилем). А нам розповідають «байки» про «раптове захоплення Москви Наполеоном», «про труднощі евакуації» і т. ін.
До речі, М. М. Бантиш–Каменський та О. І. Мусін–Пушкін, у якого начебто згоріли величні реліквії, були дуже добрими знайомими, приятелювали і спільно працювали в катерининській «Комісії». Така відверта, парадоксальна брехня московської історії.
Однак ми дещо відхилилися від теми. Не викликає сумніву, що «Московсько–Академічна» версія «Повісті минулих літ» є похідною від Радзивилівської. Професор О. О. Шахматов навіть змушений був зізнатися: «Схожість їх майже наскрізно переходить у тотожність» [26, с. 44].
Як вірний слуга московського шовінізму, професор намагався відшукати всі можливі виверти, щоб заперечити цю дивовижну тотожність. Однак, як не силкувався професор, але був змушений визнати: «Московсько–Академічний список містить вказівки на те, що він зроблений з ілюстрованого оригіналу…, Московсько–Академічний список у кінці має таку ж плутанину у викладі подій…, як і Радзивилівський» [26, с. 46].
Як не викручувався О. О. Шахматов, як не намагався ухилитися від відповіді, однак дорога привела його до фальшивого Петрового першоджерела – так званого Кенігсберзького (Радзивилівського) літопису.
Мені навіть здається, що такий метод поведінки професор О. О. Шахматов обрав неспроста. Це була тактична гра великого вченого, бо лише в такий спосіб можна було подолати страшну російську цензуру.
Адже недаремно він у своїй всеохопній праці «Розвідки про найдавніші російські літописні зводи» зробив нищівні для Радзивилівського літопису висновки. Послухайте: «Отже, ми дістаємо право стверджувати, що в Найдавнішому зводі розповідь про початок Руської землі, про Ігоря та Олега, про смерть Ігоря і про князювання Святослава не була розбита на роки» [27, с. 108].
Усе це – звичайні московські відсебеньки.
«Дослідження тексту Повісті минулих літ виявляє в ньому низку вставок…» [27, с. 3].
І навів сотні вставок у тексті – від початку до кінця «Повісті».
Однак професор навіть цим не обмежився. У цій же праці він навів десятки випадків прямої фальсифікації тексту «Повісті минулих літ».
Наведу один приклад фальсифікації, винятково характерний. Бажаючи роздобути для країни Моксель київських князів, московити повністю сфальсифікували події стосовно смерті Святого Володимира, що настала 1025 року, і смерті його синів Бориса та Гліба.
Послухаймо професора О. О. Шахматова:
«Літопис («Повість минулих літ» за Радзивилівським списком. – В. Б.) виразно говорить, що Гліба не було при батькові (Володимирі Великому. – В. Б.) під час смерті останнього, він був у своїй області; його викликав звідти Святополк, виславши назустріч убивць; Нестор повідомляє, що Гліб був при батькові, але після смерті останнього втік із Києва, остерігаючись Святополка. Літопис каже, що Борис дістав як уділ Ростов, Нестор замість Ростова називає Володимир (Волинський. – В. Б.). Літопис стверджує, що Глібовим уділом був Муром, Нестор нібито подає справу так, що малолітній Гліб взагалі не був посаджений батьком на уділ. Важко припустити, що Нестор навмисне спотворив літописні дані; думаю, він, мабуть, не мав їх перед очима. Найімовірніше, що Нестор не користувався тою літописною розповіддю, яка дійшла до нас» [27, с. 54–65].
Таку «Повість минулих літ» за велінням Катерини II залишила нам «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії».
Якщо варіант Петра І (Радзивилівський літопис 1716 року) мав за головну мету об’єднати літописання київської землі (разом із чернігівською, волинською тощо) з літописанням ростово–суздальської землі, то катерининський варіант наповнив його московським шовіністичним змістом. До речі, пам’ятаймо: «Повість минулих літ» легендарного Нестора закінчується 1110 роком і жодного стосунку до ростово–суздальської землі не має. А згадування слів «меря» і «весь» на перших сторінках книги та міст Мурома, Ростова при Володимирі Великому – звичайні вставки до тексту.
Петро І після Полтавської перемоги 1709 року над Карлом XII готувався назвати Московську державу «Російською» – ось чому в 1716 році «з’явилася» копія так званого «загальноросійського Кенігсберзького літописного зводу». Зазіхнути 1716 року на «оригінал» не було можливості, адже можна було зірвати «грандіозний захід» проголошення «Російської імперії». Адже «оригіналу» як такого не існувало: чи то було дві фальшивки спочатку, чи другу виготовили в часи Катерини II. Вище ми вже говорили про «копію» Радзивилівського літопису 1716 року і про «оригінал того ж літопису 1761 року». Ніхто й ніколи з ними не працював. З копій знімали копії. Зауважте, навіть копію Радзивилівського літопису привезли начебто з Кенігсберга. В імперії «загальноросійські літописні зводи» почали «знаходити» лише в катерининський час. Сотнями!
Петро І почав вилучати рукописи із церков, монастирів та державних установ від 1701 року (згадаймо свідчення митрополита Ростовського Дмитра), однак жодного екземпляру літописів так і «не знайшов». Довелося їхати і замовляти в Кенігсберзі! А там, виявляється, лежав собі єдиний «на всю Русь» «загальноросійський літописний звід» із кольоровими малюнками! Зверніть на це увагу.
Так звані «Петрові вигадники» Кенігсберзького літописного зводу, здійснивши свою роботу з об’єднання літописання Києва та Ростова, передали свій твір у надійні руки катерининської «Комісії». А «Комісія» не тільки «вдосконалила» саму «Повість минулих літ» «знайденого першоджерела», а головне – «знайшла», «відкрила» сотні так званих «загальноросійських літописних зводів», до речі, абсолютно нікому не відомих за часів Петра І.
«Метою їхньої роботи було створення (підробка) відсутнього першоджерела – нібито справжнього стародавнього літопису, який підтверджує романовську версію російської історії… і відтоді Радзивилівський літопис став називатися «найдавнішим російським літописом». Першоджерело російської (московської. – В. Б.) історії нарешті з’явилося…
Але через незграбність… виконавців у Радзивилівському рукописі залишилися сліди переробки… Тому довелося довгий час тримати оригінал рукопису якнайдалі від цікавих очей» [25, с. 98].
Навіть видання Радзивилівського літопису 1989 року
з повним правом можна назвати відвертою фальсифікацією. Романовська лінія приховування правди щодо Кенігсберзького літопису триває. І свідчення цього – відсутність у ньому кольорових малюнків (мініатюр).
Чому ж московити за 300 років фальшування своєї історії так жодного разу й не донесли до людей Радзивилівський літопис таким, щоб він відповідав нібито існуючому оригіналові? Чому ніколи у літописі не друкувалися кольорові малюнки?
Московська історична лженаука панічно боїться Кенігсберзьких кольорових мініатюр. І має підстави. Адже ці кольорові мініатюри є невід’ємною частиною оригіналу. І свідчать про німецьке походження малюнків.
Послухаймо професора О. О. Шахматова: «В 1905 році у 1–й кн. X тому Відомостей Від(ділу) російської) м(ови) і с(ловесності) було надруковано статтю покійного В. І. Сизова «Мініатюри Кенігсберзького літопису». Головним підсумком цього дослідження була вказівка на німецький вплив у цих мініатюрах. Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов до висновку…, що джерелом для ілюстрацій нашого літопису (Радзивилівського. – В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньонімецького судебника під іменем Sashsenspiel» [20, с. 2].
Отже, всі мініатюри (малюнки) не є оригінальними творами чи то київської, чи то ростово–суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Здавалося б, неймовірне, страшне відкриття вченого секретаря Московського Історичного музею Володимира Ілліча Сизова (1840–1904) повинно було сколихнути російське наукове середовище і кинути його на пошуки правди. Адже В. І. Сизов, по суті, звинуватив московську історіографію у відвертому плагіаті. Мав би знайтися або історик, або художник, який би звірив малюнки німецького судебника «Sashsenspiel» з мініатюрами «загальноросійського літописного зводу» (Радзивилівського). Врешті–решт, це справа честі російської науки. Та віз і нині там. Ніхто й не брався за точне аналітичне дослідження. Заборонено! Далі звичайної балаканини справа не посунулася.
У царській імперії ще велися розмови про «німецький вплив» на ростово–суздальський та новгородський живопис, про «грецький тип особових хронік ХІІІ–ХІV століть» тощо. У радянській російській імперії на подібні теми навіть говорити забороняли, а про німецький судебник узагалі забули.
Однак цікаво, що навіть побіжне ознайомлення із радзивилівськими мініатюрами виразно свідчить, що вони є не оригіналами, а звичайними копіями. Особливо це видно при вивченні чорно–білого «фотомеханічного списку 1902 року», де помітні окремо змальовані контури мініатюр і наступне їх зафарбування.
«Насправді практично всі мініатюри виконані дуже недбало… Контури фігур часто не до кінця зафарбовані, а ті, які зафарбовані, виконані досить грубо. Самі історики відзначають наявність у більшості мініатюр недбалої правки» [25, с. 96].
Однак на цьому московський плагіат не закінчується. Ось про що далі розповідає професор О. О. Шахматов:
«Д. В. Айналов у своєму дослідженні «Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису» (Від. Від. р. М. і сл. 1908 р., т. XIII, кн. 2, с. 307–323) зосередив свою увагу на зображеннях осіб, які стосуються діяльності перших руських князів і відтворюють, як він вважає, старіші оригінали. Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, – як вказує Д. В. Айналов, – з 96 аркуша, де вміщено зображення «катепана», який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [20, с. 2–3].
Сподіваюся, читачі розуміють, що в цьому разі ми втрачаємо саме поняття «російське першоджерело», оскільки текст «Повісті минулих літ» і сам Радзивилівський літопис з 1110 до 1206 року своїм текстом повністю пов’язані з малюнками, які є в книзі. Це єдиний, нероздільний матеріал. А він, як бачимо, має німецькі корені. Такий парадокс московської історичної брехні. Але й це ще не кінець. Читаємо професора О. О. Шахматова далі:
«Н. П. Кондаков (російський академік. – В. Б.) відзначив особливо реалістичний характер особових зображень в останній третині рукопису, яка стосується «найновішої місцевої історії», і вказав, що саме тут – найвиразніші сліди західноєвропейського впливу; так, ми знайдемо тут західні головні убори і чепчики у жінок; князі одягнені у своєрідну західну далматику; «жінки часто вбрані у західні, вузькі у талії, сукні, що тягнуться по підлозі, які вони – теж за західною модою – ледь піднімають спереду, щоб не наступити при ході і показати кольорову спідню сукню»; «жіночий головний убір, замість звичайного чепчика, становить собою західний, накручений на голову тюрбан» [20, с. 2].
Своїми дослідженнями російський академік Никодим Павлович Кондаков (1844–1925) забив осиковий кілок у найбільшу фальсифікацію Петра І та Катерини II – так званий «загальноросійський» Кенігсберзькгій (Радзивилівський) літописний звід і в його «невід’ємну» частину – «Повість минулих літ». І не тільки у них, айв усі згодом «знайдені» «загальноросійські літописні зводи», які походять з «Радзивилівського першоджерела».
Велетенська, відверто нахабна московська фальсифікація цілковито заполонила фактологічне поле як української, так і російської історії. Якщо ми розгорнемо будь–яке вітчизняне наукове джерело, що описує події ІХ–ХІV століть, ми ніколи не знайдемо подібного «західного» одягу на русичах–українцях чи на московитах–фінах. Тут навіть нема про що говорити.
Звертаю увагу: академік Н. П. Кондаков особливо підкреслив, що подібний німецький одяг дуже характерний для «останньої частини рукопису». І це зрозуміло, адже стосується того періоду «літописного зводу», коли на його сторінках уперше з’являється матеріал про ростово–суздальську землю і її князів. Ось чому німецькі художники початку XVIII століття, які малювали мініатюри у літописі, подали їх «особливо реалістично». По–перше, вони абсолютно не мали ні найменшого поняття про одяг жителів тієї землі; по–друге, бачачи Петра І і московитів тих часів у європейському одязі, вони, цілком зрозуміло, думали, що й у давнину існувала така схожість. А оскільки належало намалювати кількасот мініатюр, то, звичайно, було використано готове німецьке першоджерело – «судебник під назвою «Sashsenspiel».