Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

3

Розглянемо уважно, хто і як управляв Золотою Ордою, окремими її улусами, які закони діяли на її території, які чиновники та які служби з 1238 року з’явилися у новоствореному Володимирському улусі нової держави. І щоби навіть московити, чи, як вони себе сьогодні називають, – росіяни, не стали нам перечити, звернемося передусім до російських джерел і давніх ханських ярликів.

Сподіваюся, всі розуміють, що ханські ярлики московським митрополитам і князям є найвагомішими документами, які дійшли до наших часів. І хоча московські царі у своєму шовіністичному запалі трохи попсували ці великі реліквії, але ми будемо користуватися фактологічним матеріалом тих ярликів, який не викликає жодних сумнівів. Хоча сам процес московської фальсифікації ханських ярликів, коли замість оригіналів пропонують декілька варіантів перекладів, говорить про велику московську історичну брехню. Єдиний документ не міг мати декілька перекладів (короткого, розширеного, змішаного та інших). Тим більше, що ще в середині XIX століття в московських архівах зберігалися сотні оригіналів документів, починаючи з грамот хана Батия.

Я вже писав, що «в описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. І, на стор. 345 (зробленій в 1836–1838 роках. – В. Б.) сказано: «Короб 148. А в нім дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема…» [33, с. 35].

Скільки ще подібних ящиків з оригіналами документів було вилучено у народів та запроторено в московські тайники – хіба що Бог знає. Хоча тільки М. М. Бантиш–Каменський (1737–1814), О. Ф. Малиновський (1762–1840), А. К. Казим–Бек (1802–1870), М. А. Оболенський (1805–1873), які мали доступ до засекречених тайників, говорили про багато сотень. Говорили між іншим, ніби їх той прихований матеріал не турбував.

Вернімося, однак, до часів хана Батия. Ось що пише професор Ілля Миколайович Березін (1818–1896) у праці «Внутрішній порядок Золотої Орди (за ханськими ярликами)», виданій у 1850 році:

«Верховна влада в Золотій Орді належить Ханові. Сучасники висловлюються про Великого Хана так: «Імператор татарський має дивовижну владу над усіма. Ніхто не сміє жити ніде, крім того місця, яке він йому призначить. Він визначає, де кочувати воєводам, тисяцькі – сотникам, сотники – десятникам. Понад це—що б він не наказав, у який час і де б то не було: чи на війну, чи на смерть, чи на життя – все це виконують… беззаперечно… Подібними ж правами користувалися Золотоординські Хани, спершу як представники Великого Хана в Поволжі, а потім як самостійні володарі… При Ханові була рада з перших сановників, яка, втім, не обмежувала влади Хана, а допомагала йому в управлінні. Єдиним обмеженням ханської волі служила Яса» [40, с. 39–40].

Таку державну владу з 1238 року отримала ростово–суздальська земля. Характерно, що по всьому улусу були посаджені або баскаки, або даруги. Російські історики заперечують факт присутності даруг у Володимирському улусі. Адже даруга – це, по суті, прямий правитель, а отже, в такому разі московський князь—звичайне п’яте колесо до воза.

Послухаймо професора І. М. Березіна: «даруга був начальником області (улусу. – В. Б.) або міста, або, врешті, повіту, і тому він відповідає теперішнім або губернатору, або городничому, або, врешті, справникові…» [33, с. 45].

У своїй «Історії» В. М. Татіщев згадує імена даруг, які правили в ростово–суздальській землі. Але найцікавіше те, що історик навіть зафіксував московського даругу – Мін–Булата. Тепер ви розумієте, чому Катерина II так прискіпливо стежила за «Історією» Татіщева, чому всюди вилучала його рукописи, їх копії і таке інше; чому праця В. М. Татіщева видана «з досить недоладного, поганого списку» і чому його звинувачували у використанні «неіснуючих історичних джерел». Навіть необізнаній людині відомо, що, зрештою, не в назві справа; чи то баскак, чи то даруга. Справа в тім, що вся країна Моксель (великі Володимирське і Рязанське князівства) стали власністю Чингісидів, і тільки хан Батий вирішував, що мають робити майбутні московити. Навіть життя московитів стало власністю хана Золотої Орди. Це аксіома того часу, подобається вона комусь чи ні.

Щоб установити істину, зазначимо: в «ханських ярликах російським митрополитам», у п’ятьох із них, згадуються даруги. Послухаймо І. М. Березіна:

«В російських перекладах ярликів згадуються даруги (дорога 1, 2, 4, 6 і 7 ярл.), які діляться на волосних, міських та сільських (2, 4, 6 і 7 ярл.), і баскаки (1, 5 ярл.), які діляться на людських та наших баскаків (5 ярл.)» [33, с. 46].

До речі, коли в XVI столітті розпалася Золота (Велика) Орда, то Московія, почавши прибирати до рук уламки імперії, недовго мудрувала, тому що всі підкорені землі наповнила старими законами Золотої Орди. Очолювали землі ті ж самі даруги. Навіть нову назву полінувалися придумати. Послухаймо:

«…3 примітки) 42 до V Тому Іст(орії) Карамзіна можна зробити висновок, що даруги з боку Росії (Московії. – В. Б.) у підкорених країнах були тим самим, що ординські баскаки в Росії (Московії. – В. Б.)» [33, с. 46].

І, щоб не було сумнівів стосовно довгих 265 років життя московського улусу у складі Золотої Орди, нагадаю про існування в Московії старовинної народної пісні «Про Щелкана Дюдентевича». Ще в середині XIX століття це була одна з найулюбленіших народних пісень московитів, її виконували майже при кожному застіллі. Послухаймо професора XIX століття:

«У цьому випадку вельми цікавим документом служить сучасна російська пісня про Щелкана Дюдентевича, в якій зображається татарський суд та адміністрація в російському розумінні. Хан–Узбек (правив у 1312–1342 роках. – В. Б.), названий тут Азвяком, роздає російські (московські. – В. Б.) міста своїм родичам, тільки оминає одного Щелкана, бо той якраз відсутній… Повернувшись в Орду, Щелкан просить подарувати йому Твер, на що Узбек і погоджується… Щелкан… з’являється в Твері у ролі судді. «Та не довго він суддею сидів: як вдів‑то безчестив, красних дівиць‑то ганьбив, з усіх – познущався, з родів – насміхався». Закінчилося все тим, що розлючені Тверяни розтерзали Щелкана» [40, с. 44–45]. Зрозуміло: «Щелкан» заслужив покарання.

Але старовинна пісня повідала й про інше: про владу ростово–суздальської землі, про царів–ханів, про закони. Народ ніколи не зберігав багато століть у своїй пам’яті щось дріб’язкове і пусте.

А далі історія засвідчила, як саме московити, за вказівкою того самого хана Узбека, вбивали, різали, палили і «ганьбили» за смерть Щелкана повсталих тверян. На цю тему московити пісень не зберегли.

Отже, ми переконалися: як би російські історики не називали ханських намісників на своїй землі, суть питання від цього не мінялася. То були повновладні правителі Золотої Орди, які сповідували єдині закони імперії та служили єдиному правителю – ханові.

Погляньмо, які ще чиновники заполонили землю московитів, починаючи з 1238 року. При цьому не будемо користуватися московськими побрехеньками про «незалежний від Золотої Орди розвиток», про «московських володарів–самодержців» і т. ін. Звернемося до офіційних документів Золотої Орди. Ось що говорив про ці документи російський професор І. М. Березін:

«…Головним джерелом для дослідження мали би служити насамперед офіційні документи Золотої Орди, які вціліли до нашого часу: таку збірку становлять тарханні ярлики, які Хани видавали в різний час і різним особам. Тут на першому плані стоять турецькі оригінали, зібрані в моєму виданні: Тарханні ярлики Тохтмиша, Тимур–Кутлука і Саадет–Гірея (Казань, 1851), до яких додається російський переклад… На другому плані стоять російські переклади тарханних ярликів, видані нашому духовенству, правильність та оригінальність яких є безсумнівними» [40, с. 6].

Про що ж свідчать золотоординські документи?

Насамперед, вони прояснюють значення слова «князь». Читаючи російську історичну літературу, ми стикаємося з безліччю князів ростово–суздальської землі і сприймаємо їх як володарів та власників цієї землі. Тим більше, що й хани Орди величають їх цим словом. Але в імперії Чингісидів слово «князь» мало зовсім інше значення. У Золотій Орді князями величали десятки тисяч людей.

Відразу зазначимо: всіх нащадків роду Чингісидів по чоловічій лінії величали не тільки словами: «Князь ординський, татарський», а й додаванням слова «оглан», тобто «принц по крові». До принців по крові належали ханові діти чоловічої статі від усіх дружин та наложниць.

Цілком зрозуміло, що вже в часи хана Батия таких принців по крові в Золотій Орді налічувалася сотня, якщо не більше.

Існували «князі ординські, татарські», які отримували це звання за вислугу на військовій або цивільній службі. Так, усі темники (ті, що командували десятьма тисячами війська), тисяцькі і навіть сотники належали до «князів ратних, полкових, полководних… тільки різнилися почестями: одні сиділи вище, а інші – нижче» [40, с. 63].

Були також:

– «князь улусний, удільний» [40, с. 52];

– «князь ординський, татарський… в Золотій Орді були князі без уділів та влади, які відзначалися своїм походженням з Орди» [40, с. 52–53];

– «князь людський. На відміну від попереднього… були в Орді князі іноземного походження, тобто князі підкореного племені» [40. с. 53];

– «князі волосні та міські» [40, с. 71].

У Золотій Орді титул князя був дуже поширеним і не мав того ж значення, що в російській історіографії. Тому, коли йдеться про московського або тверського князя в період з 1238 до 1502 року, сприймайте цей титул більш ніж критично, тому що може йтися про звичайного військового сотника. Це в кращому разі. Вище за тисяцького московський князь піднятися не міг.

Саме такими князями була наповнена ростово–суздальська і рязанська землі в ХІІІ–ХV століттях. Треба розуміти: до княжого прошарку в Московії належали не тільки чоловіки династії Рюриковичів, а й сотні татар Золотої Орди, які прибували до північних улусів держави. У першій книзі я вже наводив слова професора Л. М. Гумільова про те, як вихідцям з Орди у Московії «дарували князівські титули». І в це питання московити докинули «доважку брехні». Виявляється, ніхто нікому нічого не дарував. Очолив татарин у Московії військову сотню або й тисячу – і автоматично ставав князем. Така історична правда.

Дуже прагнула душа московита величі від найдавніших часів. А її, тієї величі, куди не глянь – все нема та й нема. Одна брехня навколо.

Ми з’ясували, хто були ті люди, котрі заполонили північні улуси Золотої Орди, як–от: князі, даруги, баскаки. Професор Л. М. Березін навіть уточнив, що були вони великими, малими, удільними, волосними і т. ін.

«Судячи з великого баскака Амрагана, про якого згадують наші літописи, баскаки ділилися на великих та малих; крім того, вони відрізнялися за областями, з яких збирали данину» [40, с. 71].

Мабуть, самі чи то даруги, чи то баскаки не ходили по дрібних поселеннях, збираючи данину. Зрозуміло, при владоможцях існували чиновники і служби, які контролювали всіх і все. Пригляньмося до основних із цих служб, а також поєднаймо їх вивчення з фактом збирання данини з населення.

Отже, яку данину та податки збирали з підкорених народів? Спробуємо перелічити їх та стисло пояснити.

1. Данина десятинна.«Десятина була всезагальним податком у мирний час і обов’язково становила основне джерело доходу. Перепис народу для десятини відбувався неодноразово» [40, с. 92].

Для збирання цього податку існувала фінансова служба при адміністрації баскака (даруги), до якої входили:

– розкладачі подушних (данники),

– вагарі,

– повісники,

– поборники,

– переписувачі та інші.

Ці чиновники працювали в улусах постійно. Бо лише з 1238 до 1272 року було проведено три загальні переписи населення. Місцеві ж переписи й облік населення в улусах відбувалися постійно. Одночасно вівся облік заплаченої кожним двором десятини. Майже у всіх ханських ярликах є згадки про чиновників цієї фінансової служби.

2. Тамга.«У російських (московських. – В. Б.) літописах цей податок зазвичай стоїть поруч із десятиною, а в пізніших актах – разом з митом… Якщо звернутися до самого значення слова «тамга», то ми повинні зробити висновок, що це було тавро, яке накладалося на щось. І, відповідно, вже сам процес накладання тамги тягнув за собою певну оплату» [40, с. 92].

Зрозуміло, були люди – хранителі тамги, які збирали податок. У «ханських ярликах російським митрополитам» є згадка про цю службу.

Але ще цікавіше те, що навіть в «Уставі князя Ярослава», виданому Новгороду, а це сорокові роки XI століття, згадується податок Тамга. Що, зрозуміло, свідчить про московську фальсифікацію старовинного першоджерела. Адже в часи Ярослава Мудрого поняття «тамга» не існувало. І тут брехня!

3. Мито(Цареве, Царицине…, Даруги, Посла, Митників (посланих). Мабуть, величина цього збору була дуже непостійна…» [40, с. 93].

4. Поплужне.

5. Ям.

6. Підводи.

7. Корм,харчування послів, Цариць, дітей Ханських, коней Ханських.

«Ми бачимо з цього податку і мита…, що не тільки хан, його сім’я та родичі, а навіть їхні коні не були забуті при розкладці податків» [40, с. 93–94].

8. Мить.«Митем називалося мито з товару при перевезенні через внутрішню заставу, його брали з воза або судна: до кінця XV століття платили зазвичай сухий мить у розмірі 1 гріш з воза. При Татарах миті, крім міст, існували в селах та повітах» [40, с. 94].

9. Мостове.«Згадка про цей податок… трапляється в Ханських ярликах» [40, с. 94].

Йдеться про податок на утримання доріг.

10. Рекрутство, війна.

10. Збір раті.«Зазвичай ці два податки означали не тільки взяття рекрутів натурою, а й побори на війну і на рать» [40, с. 94].

Про інші податки, які ханська влада брала з московитів, говорити не будемо, бо вони часто змінювалися та не були постійними. Хоч інколи й перевищували окремі постійні податки. Скажімо, чого тільки вартували «дари для хана» та його оточення.

Звернімо увагу на існування в Московії інших служб ханської адміністрації, як–от:

– побережної служби, яка збирала «водяне мито, що звалося побережним і знімалося за причалювання до берега» [40, с. 74];

– наглядачів на базарах;

– служби гінців;

– ямської служби, яка, до речі, проіснувала до середини XVIII століття (про неї багато писав В. М. Татіщев);

– митної служби та інших.

Хочу нагадати читачам: у 1253 році Вільгельма де Рубрука у ставці Сартака зустрічав та влаштовував «Ям’ям. Так називають того, хто має обов’язок приймати послів» [28, с. 89].

Особливо звертаю увагу на примусову військову повинність московитів у Золотій Орді, яку запекло заперечували російські радянські історики. Цілком зрозуміло, чому. Не може вважатися незалежним народ, якщо виконує військову повинність чужої держави. Але, як бачите, саме про військову повинність московитів перед Золотою Ордою говорив російський професор І. М, Березін у своєму аналітичному дослідженні. Він установив: «Армію поповнювали переможені народи. За Батия ханський комісар брав одного із трьох синів; у країні Батия було до мільйона війська» [40, с. 64].

Якщо згадати, що хан Батий отримав від Чингісхана лише чотири тисячі своїх корінних одноплемінників, то можна уявити, скільки народів та племен поповнювали його «мільйонне військо». Тюркські (ханські) і фінські (московські) племена складали основний кістяк армії хана Батия. І цим московити можуть пишатися.

А далі пропоную докладніше приглянутися до ханських ярликів, до тих історичних документів, які, всупереч московській владі, побачили світ, були визнані світовою наукою, і факт їхнього існування не викликає сумнівів навіть у московитів.

Про що вони свідчать?

Ми вже говорили про перший ярлик хана Батия, виданий, швидше за все, наприкінці листопада 1237 року Богословському чоловічому монастирю. Як засвідчили російські історичні джерела, документ про недоторканність монастиря існував до середини XVII століття. Тобто, він був правосильний і виконувався з 1237 до 1650 року. Дуже цінне свідчення.

Але не менш цінним є той факт, що «руків’я цього чудотворного образу зберігається досі в ризниці, з написом, який пояснює сію достопам’ятну подію…»[43, с. 461].

Ще в середині XIX століття у Богословському монастирі під Рязанню зберігався надзвичайно цінний документ 1237 року. Думаєте, він перекладений та надрукований у Російській імперії?

Звичайно ж, ні! Сподіваюся, читачі розуміють – чому?

Але навіть сам факт існування ярлика хана Батия з

1237 до 1650 року багато про що свідчить. Ми вже говорили про благословення монахами Батия на завоювання країни. Тут нема про що сперечатися, бо покровительство хана можна було отримати за вірну і віддану службу, всіх непокірних – знищували, в тому числі церкви та монастирі. Такі закони проповідувала Яса Чингісхана. Вона не робила винятків для московитів.

І ще одну дуже цінну істину засвідчив ярлик хана Батия. Від 1237 року Батий поширив на країну Моксель дію законів Яси Чингісхана і свою владу на всіх підкорених. Богословський монастир не став винятком. Ми пам’ятаємо, хто присягнув на вірність ханові: Суздальський Ризположенський монастир, міста Муром, Ростов, Городець–Мещерський, Городець Волзький, Ярославль, Твер, Галич Мерський та інші. Всі вони, як і решта, добровільно заявили ханові Батию: «Ми віддаємо вам своє майно і свою землю! Ми ваші піддані!»

Це засвідчив перший ярлик Батия.

Ще одним достовірним ярликом, який дійшов до нас у «російському перекладі», є ярлик (грамота) хана Менгу–Тимура митрополитові Кирилу.

Ось що стосовно цього ярлика писав російський професор М. Д. Приселков:

«Це грамота Менгу–Тимура, дана не названому на ім’я митрополитові («сьому митрополиту грамоту дали єсми») «заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха». Заяче літо за час життя Менгу–Тимура випадало двічі: в 1267 та в 1279 р. (у першому випадку 1 серпня, в другому – 28 серпня). Звичайно, треба вважати, що грамота дана 1 серпня 1267 р., оскільки Менгу–Тимур вступив на престол у 1266 р., і це потягло за собою визначення ставлення нового хана до російської церкви» [31, с. 83].

Я вже писав, що кожен хан Золотої Орди, вступаючи на престол, або підтверджував, або скасовував раніше видані ярлики і грамоти. Це стосувалося всіх службовців імперії: баскаків, даруг, князів усіх видів, митрополита, єпископів, ігуменів монастирів та інших. Цю тезу підтвердив професор І. М. Березін: «Після вступу на престол новий Хан підтверджував або скасовував грамоти своїх попередників стосовно чинів і пільг, але основні постанови держави залишалися недоторканними» [40, с. 42].

Митрополит Кирило займав церковну кафедру довгих ЗО років, з 1250 до 1280 року. Саме йому довелося встановлювати стосунки Православної Церкви з ханами (царями) нової держави. Митрополит зі своїм завданням впорався блискуче. Бо ще за життя мав авторитет у всіх ханів Золотої Орди: Батия, Сартака, Берке і Менгу–Тимура.

Очевидно, він був невипадковою людиною на митрополичій кафедрі. Батий довгих сім років тримав Кирила місцеблюстителем митрополії, по–сучасному—виконувачем обов’язків митрополита. Швидше за все, приглядався і вивчав як нову релігію, так і майбутнього митрополита. Аж 1250 року Батий дозволив Кирилові виїхати в Константинополь до Патріарха та отримати сан митрополита.

Історією встановлено, що митрополит Кирило тримав свою кафедру тридцять років при ставці хана у столиці держави – Сараї. Таму 1254 році було споруджено величний православний храм. А в 1261 році в Сараї відкрито Сарську (Сарайську) єпархію на чолі з єпископом.

Дуже важливо відзначити: Плано Карпіні в 1245 році і Вільгельм де Рубрук в 1253–1254 роках пропонували ханові Батию відкрити в його державі католицькі церковні парафії і розпочати службу. Але хан не дав дозволу, відправивши обох геть із держави. Немає сумніву, що не останню роль у відмові католикам відіграв митрополит Кирило. Швидше за все, і на посаді місцеблюстителя митрополії з 1243 до 1250 року Кирило перебував при ставці хана.

Починаючи від митрополита Кирила, Московська православна церква стала звичайною державною службою Золотої Орди, а згодом – Московської держави. Читачі мають пам’ятати слова професора Московської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Тому‑то «в Росії Бог без церкви», що її єрархи завжди служили не Богові, а імперській державі та її правителям.

Про що ж говорить ярлик хана Менгу–Тимура, виданий митрополитові Кирилу?

Наведемо ярлик повністю, щоб відчути далекий дух часу. Цитуємо його за текстом, опублікуваним професором М. Д. Приселковим у книзі «Ханські ярлики російським митрополитам», тому що розширеної колекції ханських ярликів, виданої М. І. Новиковим, мені досі не вдалося знайти. Катерина II зі своєю «Комісією» працювали на випередження. Саме тому М. Д. Приселков присвятив свою книгу популяризації катерининського варіанту «ханських ярликів російським митрополитам».

Отже, ярлик Менгу–Тимура:

«Вишнього Бога силою, вишньої Трійці волею. Менгутемурове слово людським баскакам, і князям, і полковим князям, і до данинників, і до писців, і до проїжджих послів, і до сокольничих, і до пардусників.

Чингіз–цар, потім що буде: данина або корм, а не зачеплять їх, хай правим серцем Богові за нас і за плем’я наше моляться і благословляють нас, так кажучи. І останні царі тим самим шляхом обдарували попів та ченців: чи данина, чи інше, що б то не було: тамга, поплужне, ям, війна, хто б що не попросив, і сказали були – дати. Хто ще цього в нас не відає? Всі відаєм. І ми, Богу молячись, їх грамоти не змінили, так кажучи як перший раз: яка б дань або корм не були – хай не просять; ям, війна, тамга – не дають; або що є церковне: земля, води, городи, виноградники, млини, зимовища, літовища – хай не займають їх; і як відберуть – хай вони віддадуть назад; а що церковне: майстерні, сокольниці, пардусниці, хто не був – хай не займає їх; книги чи щось інше – хай не займають, не беруть, не порвуть, не знищать їх; а хто віру їх хулить – той чоловік вибачиться і помре. Попи один хліб їдять і в одному домі живуть: хто має брата або сина – і їм цей шлях дарований, щоб від них не відступали; якщо ж від них відступляться‑то данину або щось інше їм дати. А попи, які від нас обдаровані першою грамотою, які Бога молять і благословляють нас, стійте; а котрі посміють неправим серцем молитися за нас Богові, той гріх на вас буде. Так кажу; як хтось не піп, інші люди, а до себе має приймати, що хочуть Богові молитися – хай так буде. Так кажу: сьому митрополиту ми грамоту дали; хто цю грамоту бачив і чув, від попів і ченців ні данини, ні чогось іншого не захочуть і не візьмуть – ані баскаки, князі, писці, поплужники, митники; а як візьмуть, то вони, за великою ясою, вибачаться і помруть. Так я сказав. Заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха. На Тали. Писано» [31, с. 58–59].

Грамота Менгу–Тимура, видана 1 серпня 1267 року митрополитові Кирилу, свідчить про існування централізованої держави, куди входили ростово–суздальська та рязанська землі, – колишня країна Моксель. Про жодну самостійність князів тієї землі не йдеться. У ханській грамоті князі поіменовані на другому і третьому місці. Першим у грамоті названо правителя улусу – баскака. Така незламна правда часу.

Цікавий той факт, що вже на початку грамоти поіменовано вісім незалежних ханських служб, а далі або прямо, або між іншим говориться ще про декілька, що свідчить про централізацію влади: кожна служба підпорядковувалася безпосередньо столиці. Цілком зрозуміло, що всі державні чиновники (данники, писці, пардусники тощо) в якийсь спосіб узгоджували свої дії з правителем улусу – баскаком. Проте не викликає сумнівів, що в той же час вони безпосередньо підпорядковувалися ханові або його канцелярії (міністрам). Бо інакше не став би Менгу–Тимур згадувати в одному ряду баскака і підлеглих цього ж баскака. Етикету і правил пошанування дотримувалися в Золотій Орді 1267 року беззаперечно. Врешті, недотримання цього принижувало б самого хана, адже свідчило б про його нетривку владу.

Другим наріжним каменем Менгу–Тимурової грамоти є свідчення про наповнення північних улусів Орди, тобто країни Моксель, розмаїтими службами та чиновниками. Адже «останні царі в той самий спосіб обдаровували попів і ченців». Це була не перша грамота, видана ханами Золотої Орди ростово–суздальським священикам і монахам. Так чинили царі (хани) і до Менгу–Тимура. Ханські чиновники виконували накази всіх цих грамот і ярликів. Менгу–Тимур для чиновників навіть вніс уточнення: «Попи, які один хліб їдять і в одному домі живуть – у кого брат, у кого син – хай так само будуть обдаровані». Не мали права ханські виконавці брати податки у сім’ї попа або з монастиря. Але якщо людина покидала цей дім, то підлягала негайному оподаткуванню. Звичайно, за такої постановки питання в державі за виконанням цього правила пильнували відповідні служби.

І ще одну величезну таємницю відкрила грамота Менгу–Тимура. Вона засвідчила про утиски Церкви та монастирів за часів хана Берке. Хан сповідував іслам. І хоч не переслідував християн північних улусів, але обклав багатьох із них різноманітними податками. Послухаймо професора М. Д. Приселкова:

«Останні царі», за твердженням Менгу–Тимура, так визначили становище чорного і білого духовенства («попів і ченців»)…: «чи данина, чи інше, що б то не було: тамга, поплужне, ям, війна, хто б чого не попросив і сказав був – дати». Тут поняття «данина» Яси розширене тамгою, поплужним, ямом і війною, а поняття «корму» передано описово, «хто б чого не попросив і сказав був – дати» [31, с. 83–84].

Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке – брат Батия. Саме новий хан запровадив обмеження на привілеї Православної Церкви. Хоча зрозуміло, що такі монастирі, як Богословський, Ризположенський та багато інших за особливі заслуги перед ханською владою і надалі зберегли всі свої привілеї.

Хан Берке дозволив постій воїнів та коней у церквах та монастирях, дав право брати у церковної братії підводи і коней «при проїзді особливо уповноважених осіб», брати податок на армію, війну тощо. Звичайно, такі дії влади не могли сподобатися церковним владикам. Ось чому в багатьох церковних книгах збереглися згадки «про насилля бусурман у 1257–1266 роках». Адже ні Батий, ні Сартак раніше не дозволяли чинити щось подібне. Хоча неофіційно – всяке бувало.

Такі короткі підсумки ярлика Менгу–Тимура.