Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанры:
Публицистика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)
Такий–от «митрополит Московський» Алексій – клятвопорушник, людина без совісті й моралі. На це вказує не тільки грамота князя Ольгерда до Патріарха, а й самі діяння митрополита, який допомагав баскакові безпосередньо керувати Московським улусом Орди майже двадцять років (1353–1373 роки). Не станемо повторно розповідати про всі його діяння. Почитайте С. М. Соловйова, В. О. Ключевского – і ви зрозумієте весь парадокс діяльності цього митрополита.
Мені довелося навести цю довгу цитату, щоб краще з’ясувати весь подальший хід подій. Отже, Ольгерд засвідчив, що він, зрештою, «того не стерпівши, самих їх заїхав, а як не виправляться… і нині терпіти не буду».
У 1373 році він увійшов до московського Кремля, «ударив списом у стіну на пам’ять Москві». Відтоді усі перелічені в грамоті міста Золотої Орди: Ржев, Жижка, Нудин, Осечень, Горишов, Рясна, Великі Луки, Кличень, Всилук, Березуй, Калуга, Мценськ та ін. платили данину Русько–Литовському князівству. Швидше за все, і Москва входила до переліку цих міст. Не забувайте, у Золотій Орді в ті роки лютували міжусобиці.
Можна припустити: Ольгерд, а після 1377 року його спадкоємці на литовсько–руському престолі (Ягайло, згодом – Вітовт) мали безпосередні контакти із справжніми Чингісидами і знали про їхні наміри відновити порядок у Золотій Орді.
У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), у перекладі професора І. М. Березіна, виразно зазначено: «З підданих Нам волостей зібравши виходи, вручи послам, які йдуть, для доправлення до скарбниці» [33, с. 51].
До речі, той самий професор І. М. Березін в одній із праць зафіксував також «Посольство Тохтамиша до Ягайла… 1381 року… і вказівку з російського тексту: «і наші посли знайшли вас під містом Троки»… (що) повинно точно визначити час цього посольства, відправленого, без сумніву, при воцарінні Тохтамиша» [33, с. 51].
Уже посольство Тохтамиша 1381 року привезло до скарбниці Золотої Орди податки, зібрані Литовсько–Руською державою з північних улусів імперії.
Тому цілком зрозуміла поява в 1378 році в ростово–суздальській землі Києво–Галицького митрополита Кипріана, висвяченогов 1375 році для Литовсько–Руської держави. Володарі держави, маючи дружні відносини з ханом Тохтамишем і фактично управляючи північними християнськими улусами Золотої Орди, не заперечували, щоб їхні митрополити прибирали під свою руку християн тих земель.
Митрополити Русі:
5. Роман.
6. Анатолій.
7. Кипріан.
8. Григорій.
– 1355–1419
Митрополити Московії:
5. Алексій.
6. Митяй.
7. Пімен.
8. Кипріан.
– 1354–1406
І ці митрополити названі у виписках, зроблених професором В.І. Григоровичем з Константинопольських Патріарших документів.
Московія часів заворушень у Золотій Орді, маючи на чолі улусу князя Чингісида, так званого Дмитрія Донського – нащадка Кулхана, виявляла відкритий спротив волі литовсько–руського князя. Чингісида тягло до матері – Орди.
Після смерті митрополита Алексія в 1378 році з дозволу тимчасових правителів–ханів у Константинополі московської митрополичої кафедри домагалися відразу кілька осіб: Михайло (Митяй), Пімен, Деонісій, Феодор. Що цікаво – домагалися майже одночасно.
Ми пам’ятаємо: у російській історіографії навіть зберігся ярлик хана Атюляка, даний митрополитові Митяю. Професор В. В. Ґригор’єв уточнив ім’я золотоординського хана, давши таким чином пояснення змінам і спотворенням ханських імен у російській історії, що траплялося скрізь і всюди.
«Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі або переписувачі ярликів якогось хана зі співзвучним іменем Татарським, під яким ми давно вже його знаємо. Беручи до уваги це, а також ім’я Мамая, який у ярлику названий дядьком Атюляка, і 1379 рік, коли написаний ярлик, ми визнаємо в Атюлякові чи Тютякові Тулун–хана, від якого дійшли до нас монети, карбовані в Новім Сараї» [37, с. 65].
Дуже багато подібних таємниць зберігає історія московитів. Перекрутили геть усе: імена князів (своїх і чужих), назви поселень, трактування подій. Усе фальсифікувалося задля ідеї «третього Риму» – великого й вічного.
Але навіть ця всеохопна брехня не зуміла сховати від допитливого погляду правду про «єдину Київську митрополію», починаючи із часів хана Батия. Не існувало й не могло існувати єдиної митрополії, яка б об’єднувала розрізнені та ворожі племена та народи.
А починаючи з Московського митрополита Фотія, який займав митрополію в 1409–1431 роках, навіть історіографія російської держави визнає факт окремого існування Київської та Московської митрополій.
Нагадаю читачам: дев’ятим митрополитом Золотої Орди був знаменитий Ісидор, який з московськими єпископами брав участь у Флорентійському соборі і приєднав Московську православну церкву до Римського католицизму.
Не поспішайте з критикою інших церков, панове московити! Нічого повчати інших, коли самі сидите в калюжі. Давно настала пора припинити сповідувати подвійну мораль.
Але найбільш колоритною фігурою московського православ’я є десятий митрополит – Іона. Саме цьому митрополитові видала в 1448 році ярлик на «митрополичу посаду» дружина хана Улу–Мухаммеда.
Ханські ярлики, видані митрополитам Митяю та Іоні, є для світової історичної науки найціннішими. Перший ярлик (Митяю) засвідчив факт призначення на митрополію за особистим повелінням хана. Навіть за часів «великого розбрату» в Золотій Орді Московія не дозволила собі найменшої свободи в цьому питанні. До речі, Митяй, будучи митрополитом Золотої Орди, так і не був висвячений на кафедру в Константинополі, хоча посідав її два роки.
Ще разючіший приклад з ярликом митрополитові Іоні. Він був виданий 1448 року дружиною Улу–Мухаммеда першому неканонічно обраному митрополитові Московії. Зверніть увагу: після смерті Улу–Мухаммеда в 1445 році московський князь Василь Темний та єпископ Іона звернулися за дозволом на ярлик саме до Великої ханші, адже йшло суперництво за престол «Царя» Золотої Орди. А «Великою Царицею» для московитів залишалася, поза сумнівом, дружина «Великого Царя», якому вони присягнули в 1433 році в Сараї.
У дванадцятому розділі ярлик митрополитові Іоні наведено у повному обсязі. Цитувати його ще раз немає потреби. Зверніть лише увагу: ярлик цей не схожий на інші. Він написаний в іншому тоні. Професор В. В. Григор’єв у праці «Про достовірність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духовенству» дуже точно встановив:
«Вирушаючи в Орду після воцаріння нових ханів, для клопотання про поновлення пільг духовенству, митрополити разом з тим їздили і за власним утвердженням… Одним і тим самим ярликом хан затверджував як переваги для духовенства, так і митрополита в його сані» [37, с. 81].
Дружина Великого хана Улу–Мухаммеда у своєму ярлику митрополитові Іоні не стала перелічувати всі державні служби, яких стосувалося виконання її повеління. Адже Золота Орда до 1448 року розпалася на декілька самостійних держав. Не стала вона посилатися й на «повеління Великого Хана», бо кожна нова держава мала свого Великого Хана – Чингісида.
Після 1448 року Московський улус не став самостійною державою. Він продовжував залишатися уділом одного з ханств. Як старійшина родової династії, визнана всіма «Велика Цариця» Золотої Орди, дружина Улу–Мухаммеда своїм ярликом «затвердила пільги для московського православ’я та митрополита (Іону) у його сані». Виразно і конкретно!
Ось чому Катерина II та її «Комісія» так боялися саме цього ярлика.
14
В останньому розділі досліджень прийнято підводити підсумки. Я довго міркував над тим, як завершити книгу, і вирішив це зробити нетрадиційно. Адже підведення підсумків є, по суті, концентрованим повтором матеріалу. А повторюватися не хочеться. Тим більше, що охопити у стислому вигляді весь матеріал дуже складно. Кожна тема має численні нюанси.
Я розумію, що після прочитання цього надзвичайно складного матеріалу багатьох читачів буде гризти «черв’як сумнівів». Ось чому хочу порадити українським академічним інститутам й українським вченим звернутися нарешті до першоджерел світової культури, щоб цілковито виключити з них московські «доважки брехні».
Ми повинні самостійно вивчити, перекласти й видати матеріали істориків XIII, XIV, XV, XVI, XVII століть, і починати необхідно з геніальних праць Ала–ад–діна, Ата–Мелік Джувейні «Тарих–і-джехангуша» («Історія підкорювача світу»), Рашид–ад–діна Фазлуллах ібн Абу–Л-Хейр Алі Хамадані «Джамі ат–таварих» («Збірник літописів»), Іоана де Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.
Працювати над матеріалом слід у бібліотеках та архівах європейських столиць: Відня, Берліна, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона.
Варто звернутися до першоджерел, які зберігаються в Тегерані, Стамбулі, Дамаску та інших містах.
Зрештою, слід відтворити весь матеріал, зібраний В. Г. Тизенгаузеном, а для цього необхідно пройтися по всіх бібліотеках і сховищах його шляху. Треба підняти старі матеріали (оригінали) Константинопольських Патріархів.
Я не назвав десятки інших свідків, істориків і мандрівників минулого.
Українська історіографія повинна проробити цю працю, як то кажуть, «з нуля», пам’ятаючи про тенденційні московські «доважки брехні».
Українській владі слід усвідомити: якщо ми не пройдемо цей шлях самостійно, ми й надалі будемо використовувати «недоїдки з московського столу».
Не буду стверджувати, що це важке національне завдання є першочерговим. Однак хочу нагадати, що не вирішивши цього завдання, ми ніколи не виберемося з тенет московської історичної облуди. Іншого шляху немає! І ніхто за нас цей шлях не пройде!
Сподіваюся, чимало істориків, особливо молодих, прочитавши книгу «Країна Моксель», продовжать почату автором тему. Саме теперішній час вимагає чесних досліджень. Часи московської брехні канули в лету. Для народів, які звільнилися від колоніальних пут, настав час великого очищення. І виконати цю місію повинна нова генерація української інтелігенції, не пов’язана пуповиною з «тюрмою народів». Адже недаремно великий син Індії Джавахарлал Неру сказав: «Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».
Сучасна українська еліта особливо наповнена подібною «інтелігенцією», ворожою своєму народові. Пам’ятаймо про це!
Автор вдячний Богові й Долі за виявлену честь бути серед перших, хто торкнувся великої правди Історії. Хочеться вірити, що нарешті настала пора великого очищення всього українського: культури, мови, звичаїв, історії тощо від відвертої брехні й попутного історичного мотлоху.
Дякую вам, шановні читачі, що набралися мужності, проявили характер і пройшли з автором довгий шлях пізнання Істини.
Література
1. Максимович М. О. Вибрані твори. – Київ: Вища школа, 2004.
2. Слово о полку Игореве. – Москва: Художественная литература, 1985.
3. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под редакцией А. Н. Насонова. – Москва: Ленинград, 1950.
4. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. – Москва: Правда, 1989.
5. Яценко Б.«Слово о полку Ігоревім» та його доба». —Київ: Видавництво імені Олени Теліги; Видавництво «Веселка», 2000
6. Миллер В. Ф.«Хинова «Слова о полку Игореве» / Известия отделения русского языка и словесности. —Санкт–Петербург, 1914. – Т. 19. – Кн. 1.
7. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии / Советская этнография. – 1971. – № 2.
8. Соловьев А. В. Восемь заметок к «Слово о полку Игореве»/ ТОДРЛ. – Москва: Ленинград, 1964. – Т. 20.
9. Попов Н. А. История Императорскаго Московскаго Общества Истории и Древностей Российских. Часть I (1804—1812). – М.: В Университетской типографии (М. Катков), на Страстном бульваре, 1884.
10. Русский Биографический словарь (Чаадаев – Швитков) / Под редакцией А. А. Половцова. – Санкт–Петербург: Типография И. Н. Скороходова, 1905.
11. Русский Биографический словарь. Том II (Алексинский – Бестужев–Рюмин). – Санкт–Петербург, 1900.
12. Попов Н. А. Ученые и литературные труды В. Н. Татищева (1686–1750). – Санкт–Петербург, 1886.
13. Ключевский В. О. Исторические портреты. – Москва: Правда, 1990.
14. Попов Нил. В. Н. Татищев и его время. – Москва: В Типографии В. Грачева и К, 1861.
15. Шахматов А. А. Квопросу о критическом издании Истории Российской В. Н. Татищева. – Петроград, 1920.
16. Моисеева Г. Н. Спасо–Ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве». – Ленинград, 1984.
17. Полное собрание законов Российской империи. Том 16. – Москва, 1830.
18. Большая Советская Энциклопедия (третье издание). – Москва, 1973—1978.
19. Ломоносов М. В. Труды по русской истории, общественно–экономическим вопросам и географии (1747—1765 гг.). Том 6. —Москва; Ленинград, 1952.
20. Шахматов А. А. Заметки о месте составления Радзивиловскаго (Кенигсбергскаго) списка летописи. – М., 1913.
21. Радзивиловская летопись/ Полное собрание русских летописей, т. 38. – Ленинград: Наука, Ленинградское отделение, 1989.
22. Радзивиловская или Кенигсбергская летопись/Фотомеханическое воспроизведение рукописи 1902 г. —Санкт–Петербург, 1902.
23. Кондаков Н. П. Записка о минюатюрах Кенигсбергскаго списка начальной летописи/Издание Императорскаго Общества Любителей Древней Письменности. – Санкт–Петербург, 1902.
24. Айналов Д. В. Онекоторых сериях миниатюр Радзиви– ловской летописи/Известия Отделения русскаго языка и сло– вестности Импер. Академии Наук. Т. 10, кн. 1. —Санкт–Петербург, 1905.
25. Носовский Г. В., Фоменко А. Т. Империя. – Москв а: Факториал, 1998.
26. Шахматов А. Л. Описание рукописи. Радзивиловская, или Кенигсбергская летопись/Издание Императорскаго Общества Любителей Древней Письменности. —Санкт–Петербург, 1902.
27. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Санкт–Петербург: Типография М. А. Александрова (Надеждинская, 43), 1908.
28. Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов. Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. – Санкт–Петербург: Изд. A. C. Суворина, 1911.
29. Карпини Джиаванни дель Плано. История Монгалов. Рубрук Гильем де. Путешествие в Восточные страны. – Москва: Географиздат, 1957.
30. Александр Невский/Серия «Защитники земли Русской». – М.: Граница, 1993.
31. Приселков М. Д. Хансие ярлыки русским митрополитам. – Петроград: Типография «Научное дело», 1916.
32. Березин И. Н. Внутреннее устройство Золотой Орды (по ханским ярлыкам). – Санкт–Петербург: В типографии Императорской Академии Наук, 1850.
33. Березин И. Н. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур–Кутлука и Саадет–Гирея с введением, переписью, переводом и примечаниями. – Казань: В типографии университета, 1851.
34. Лимонов Ю. А. Владимиро–Суздальская Русь. —Ленинград, 1987.
35. Вельяминов–Зернов В. В. Исследование о Касимовском царстве и царевичах. Ч. 1—4. – Санкт–Петербург, 1863—1887.
36. Шишкин Н. И. История города Касимова с древнейших времен. —Рязань, 1891.
37. Григорьев В. В. Одостоверности ярлыков, данных Ханами Золотой Орды русскому духовенству. – Москва, 1842.
38. Васильев В. П. История и древности восточной части Средней Азии от X до XIII века. – Санкт–Петербург, 1857.
39. Языков П. М. Собрание путешествий к Татарам. – Санкт–Петербург, 1825.
40. Березин И. Н. Очерк внутреннего устройства Улуса Джучиева. – Санкт–Петербург, 1863.
41. Карамзин Н. М. История государства Российского: в 12 томах. —Москва: Московский рабочий; Слог, 1993—1994.
42. Храповицкий А. В. Памятные записки A. B. Хроповиц– кого, статс–секретаря Императрицы Екатерины Второй. – Москва: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. —Р епринтное воспроизведение издания 1862 г.
43. Рапииин Александр.Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. – Москва: В Университетской типографии, 1852.
44. Иконников B. C.Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории. – Киев, 1869.
45. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из сочинений арабских). – Санкт– Петербург, 1884. – Т. 1.
46. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из персидских сочинений). – Москва–Ленинград, 1941. – Т. 2.
47. Новый Энциклопедический словарь. Том 27. – Петроград, 1914–1918.
48. Рашид–ад–дин.Сборник летописей. Том 1—4/ АН СССР. —Москва–Ленинград, 1946—1960.
49. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. – Москва, 1950.
50. Журнал «Родина». – Москва, 1993.
51. Журнал «Родина». – Москва, 1994.
52. В икторов А. Е. Собрание рукописей В. И. Григоровича. —Москва, 1879.
53. Литература и культура Древней Руси: Словарь– справочник. – Москва: Высшая школа, 1994.
54. Ричард Пайпс.Россия при старом режиме. —Москва: Захаров, 2004.
55. Григорович В. И. Собрание сочинений (1864–1876). – Одесса, 1916.
56. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. – Саранск, 1960.
57. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы–Золотой Орды. – Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.
58. Данияров К. К. История Чингисхана. – Алматы, 2001.
59. ПСРЛ / І. II. Лаврентьевская и Троицкая летописи. – Санкт–Петербург, 1846.
60. Русский Биографический словарь. (Лабзина – Ляшенко). – Петроград, 1914.
61. Русский Биографический словарь. – Санкт–Петербург, 1908.
62. Энциклопедический словарь. (Издатели: Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон). – Санкт–Петербург, 1890–1907.
63. Тюлъпаков Б.Начало Москвы/Вопросы истории. – Москва, 1997.
64. Корсаков Д. А. Меря и Ростовское княжество. —Казань: Университетская типография, 1872.
65. «Літопис Руський» (Ипатьевская летопись)/За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – Київ: Дніпро, 1989.
66. Грамоты Великого Новгорода и Пскова/Институт истории академии Наук СССР. – Москва; Ленинград, 1949.
67. Suunnitelutoimisnj Pekka Rouhia/ – Финляндия, 2006.
68. Сергей Марков.Земной круг. – Москва: Современник, 1976.
69. Кониський Георгій. Історія Русів. – Київ, 1991 (Переиздано по изданию: Москва, 1846).
70. Толстой М. В. Древние святыни Ростова Великого. – Москва, 1847.
71. Толстой М. В. Рассказы из истории Русской Церкви. – Москва, 1865.
72. ПСРЛ/VIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою летописью. Том 9–14. – Санкт–Петербург, 1862–1918.
73. Лызлов А. И. Скифская история. – Москва: Высшая школа, 1990.
74. Бушков А.Россия, которой не было. – Москва, Санкт–Петербург, Красноярск, 1997.
75. Иловайский Д.Начало Руси. – Москва: Чарли, 1996.
76. Иловайский Д.Собиратели Руси. – Москва: Чарли, 1996.
77. К лючевский В. О. Орусской истории. – Москва: Просвещение, 1993.
78. Письма и бумаги императора Петра Великого. Том 11/1. – Москва: Издание Академии Наук СССР, 1962.
79. Письма и бумаги императора Петра Великого. Том 11/2. – Москва: Издание Академии Наук СССР, 1964.
80. Масси Р. К. Петр Великий. – Москва, 1996.
81. Соймонов Ф. И. История Петра Великого.
82. Бантыш–Каменский Д. Н. Биографии российских генералиссимусов и генерал–фельдмаршалов. Том 1 —4/Репринтное воспроизведение издания 1840 г. —Москва, 1991.
83. Бартольд В. В. Работы по исторической географии. Том III. – Москва, 1965.
84. Федотов Г. П. Святой Филипп Митрополит Московский/Печатается по тексту YMCA PRESS, Париж 1928 г. – Москва, 1991.
85. Вернадский В. Г. Начертание русской истории. —Санкт– Петербург, 2008.
86. Шлецер А. Л. Общественная и частная жизнь Августа Людвига Шлецера, им самим описанная/В серии: Сборник Отд. Русского языка и словестности Имп. Аккад. Наук. Т. 13. – Санкт–Петербург, 1875.
87. Молчанов Н. Н. Дипломатия Петра Первого. – Москва: Междунарожные отношения, 1984.
88. Ломоносов М. В. Древняя Российская история от начала Российскаго народа до кончины великого Князя Ярослава перваго или до 1054 года. – В Санктпетербурге: при Императорской Академии Наук, 1766.
89. Ломоносов М. В. Краткий Российский летописец с родословием. Сочинение Михайла Ломоносова. – В Санкт Петербурге: при Императорской Академии Наук, 1760.
90. Московский Кремль. Успенский Собор. – М.: Государственный историко–культурный музей–заповедник «Московский Кремль», 1995.
91. Московский Кремль. Архангельский Собор. —Москва: Государственный историко–культурный музей–заповедник «Московский Кремль», 1995.
92. Гумилев Л. Н. От Руси к России. – Москва: ЭКСМО, 2008.
93. Справочный энциклопедический словарь. – Изд. К. Крайя. Т. 10. – Санкт–Петербург, 1848.
94. Гандзакеци Киракос.История Армении. – Москва: Наука, 1976.
95. Толстой М. В. Книга глаголемая описание о российских святых где и в котором граде, или области, или монастыре, или пустыни поживе и чудеса сотвори всякого чина святых. —Москва, 1888.
96. Русские святые: 1000 лет русской святости (Жития соб рала монахиня Таисия). – Санкт–Петербург, 2001.
97. Русский Биографический словарь. (Ибок – Ключаров). Том. 8. – Санкт–Петербург, 1897.
98. Валишевский К.Иван Грозный/Репринтное воспроизведение издания 1912 года. – Москва: Икпа, 1989.
99. Сообщение читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым. – Санкт–Петербург, 1869.
100. Маса Исаак.Краткое известие о Московии в начале XVII в. – Москва: Государственное социально–экономическое издательство, 1937.
101. Яиенко Б. І.Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім». – Київ: Видавництво Олени Теліги, 2006.
102. Афанасієв Юрій.«Страшна Вітчизна»/Україна Молода. —2008. – 12 грудня.
103. Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории// Вестник Европы. – 1866. – Т. II.
104. Лебедев В.Загадочный город Мохши. —Пензенское книжное издательство, 1958.
