Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанры:
Публицистика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)
4
1254 року в Сараї спорудили першу православну церкву.
«Отець Койяка, отримавши грамоту Сартаха, сам повернув мені облачения… Книги він повернув усі, крім псалтиря королеви, який залишив собі з мого дозволу, оскільки я не міг відмовити йому в цьому… Саме за дорученням Сартаха він будував велику церкву на західному березі ріки (Волги. – В. Б.) та нове селище і хотів, як він казав, приготувати книги для потреб Сартаха» [28, с. 168].
Це слова Рубрука.
Усе взаємопов’язано в історії. Довгі 12 років свого дитинства та юності (з 1238 до 1252 року) старший син хана Батия – Сартак провів у товаристві християнських хлопців: Олександра, званого Невським, синів царів Вірменії та Грузії. І хоча сам не став справжнім християнином, але християнську віру свого анди Олександра підтримував відкрито: будував храм у столиці держави.
Цілком очевидно, що хан Берке, причетний до отруєння Сартака в 1257 році та Олександра в 1262 році, не палав любов’ю до християнської релігії. Причиною цього стало його приниження. У 1254 році Берке був принижений ханом Батиєм, що засвідчив Вігельм де Рубрук. Послухаймо:
«Батий має ще брата Берка, пасовища якого розташовані в напрямку Залізних Воріт, де лежить шлях усіх Сарацинів, які їдуть з Персії та з Туреччини; вони, прямуючи до Батия і проїжджаючи через володіння Берки, привозять йому дари. Берка видає себе за Сарацина і не дозволяє. їсти при своєму дворі свинину. Тоді, коли ми поверталися (вересень–грудень 1254 року. – В. Б.). Батий наказав йому, щоб він пересунувся з цього місця за Етилію (Волгу. – В. Б.) на схід, не бажаючи, щоби посли Сарацинів проїжджали через його володіння, оскільки це видавалося Батиєві збитковим» [28, с. 95].
Усе, що відбувалося в південних улусах Золотої Орди, так чи інакше відображалося на північних улусах. Як бачите, самостійного, ізольованого розвитку ростово–суздальської землі поза впливом центральної влади Орди не існувало. Навіть звичайні інтриги Сарая жорстокими ударами відбивалися на Ростові, Суздалі, Володимирі та інших північних поселеннях держави. Бо, прийшовши до влади в 1257 році, мусульманин Берке не сповідував тих принципів, які сповідували його недруги.
До речі, Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. Про це вже йшлося вище.
Зрозуміло, коли воцарився внук хана Батия – Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. Як сказано в грамоті Менгу–Тимура: «…так сказав, як спочатку: котра данина, чи поплужне, чи підвода, чи корм, хто б то не був – хай не просять; ям, війна, тамга – не дають…» Він виразно вказав на існування в державі «двох шляхів» ставлення до Церкви і монастирів, але вибрав перший шлях – діда!
Щоб читачі не мали сумнівів відносно його діда, послухаємо родовід Менгу–Тимура «Про царя Менгутеміра, сина Тогана, сина Батухана, сина Душихана, сина Чингісхана…» [45, с. 153].
З іменем хана Менгу–Тимура пов’язано багато важливих заходів, запроваджених ним у державі, таких, що безпосередньо стосувалися ростово–суздальської землі та її населення.
Воєнний похід на Константинополь.У першому томі книги, у п’ятому розділі другої частини, подано картину взаємовідносин ханів імперії Чингісидів. Хто бажає, може освіжити в пам’яті події далеких 1238–1250 років. Тому що без знання передісторії подій в імперії Чингісидів воєнний похід Менгу–Тимура на Константинополь буде незрозумілим.
Не будемо повторно описувати події 1238–1250 років, а торкнемося безпосередньо 1250–1270 років і подій, які передували воєнному походові.
На початку 1251 року Великим ханом імперії Чингісидів на курултаї був обраний Менгу (по–іншому – Мунке). Історія засвідчила, що Менгу посаджений на трон за наполяганням і при збройній підтримці хана Батия.
У «Збірнику літописів» Рашид–ад–діна про це сказано досить чітко: «Він (Батий. – В. Б.) сам возвів Менгу–каана на каанство і змусив усіх своїх братів, родичів та емірів підпорядкуватися і підкоритися йому. Він послав разом із ним (Менгу. – В. Б.) свого брата Берке і свого сина Сартака, який був спадкоємцем престолу, з трьома туманами війська, щоб вони в місцевості Онон і Келурен, яка була корінним юртом Чингіз–хана, посадили його на престол каанства і трон світодержавства та виправили і загладили б підступи дітей Угедей–каана, які замислили віроломство» [48, т. 1, кн. 2, с. 80–81].
Після обрання Менгу–хан прийняв рішення продовжити воєнні дії для завоювання Китаю – з одного боку, та Ірану, Іраку й суміжних з ними країн – з іншого. На чолі військ, відправлених продовжувати підкорення Китаю, поставлено брата великого хана – Хубілая (1215–1294). Війська, які пішли в Іран та Ірак, очолив ще один із його братів – Хулагу–хан (1217–1265).
Нас цікавитиме хан Хулагу, бо саме він в 1256 році заснував державу зі столицею в Магарі, яка в історії отримала назву держави Хулагуїдів. Згодом столицю ханства було перенесено до міста Тебриз. Отже, держава Хулагу–хана на Кавказі безпосередньо межувала із Золотою Ордою. До 1254 року ці прикордонні землі Золотої Орди контролював хан Берке.
Військо для хана Хулагу було зібране з цілої імперії. Послухаймо Рашид–ад–діна:
«І ще за життя Бату Менгу–каан призначив свого третього брата, Хулагу–хана, з численним військом в Іранську землю і визначив, щоб виділили з військ кожного царевича по двоє з десятка, аби вони пішли разом з Хулагу–ханом і стали його помічниками» [48, т. 1, кн. 2, с. 81].
Похід військ Хулагу–хана почався навесні 1254 року і тривав кілька років, оскільки на південне узбережжя Каспійського моря рухалися не тільки війська імперії, а й сім’ї хана, багатьох царевичів, великі табуни худоби, житлові юрти людей та інше. Рашид–ад–дін дуже яскраво описав це велике переселення Хулагу–хана і татарського потоку, що його супроводжував.
Цікаво відзначити, що з метою конспірації цього походу Вільгельм де Рубрук влітку 1254 року змушений був повертатися з Каракорума у ставку хана Батия північним шляхом. Раніше Плано Карпіні (в 1246–1247 роках) та Рубрук (у 1253 році) рухалися іншою дорогою – південніше від озера Балхаш.
Вільгельм де Рубрук засвідчив, що під час його повернення, наприкінці 1254 року, на Кавказі та в Персії відбулася зміна ханської влади. Ми вже говорили, що ті землі, за угодою між Менгу–ханом і Бату–ханом, були передані у володіння Хулагу–хана.
Послухаймо: «Ми переїхали через становище Батия, який є главою війська, яке стоїть там біля Араксу, і підкорив собі Кургів, Турків і Персів. У Тавриса в Персії є інша особа, головна зі збору податків, на ім’я Аргон. Мангу–хан відкликав їх обидвох, щоб вони поступилися своїми місцями його братові (Хулагу–ханові. – В. Б.),який прямував до тих країн» [28, с. 171].
Ось чому із західного узбережжя Каспійського моря був переміщений хан Берке. Звичайно, втративши прибуткові володіння, Берке образився і на Батия, і на Сартака, не кажучи вже про Менгу–хана і Хулагу–хана. Так було забито ще один тяжкий клин в єдність імперії Чингісидів. До речі, не перший і не останній. Про цей бік питання ми говорити не будемо.
Доки великим ханом в Каракорумі сидів Менгу, Берке–хан, який вступив на престол у Золотій Орді в 1257 році, зберігав покірність імперії. Але в 1259 році Менгу–хан помер під час воєнного походу на Китай. Новим Великим ханом став його брат – Хубілай, який зосередив свої інтереси на завоюванні Китаю. Відтоді імперія Чингісидів практично розпалася на незалежні володіння, серед яких на заході імперії виділялися Золота Орда та держава Хулагуїдів.
Важливо відзначити, що роздвоєння інтересів на східний і західний завжди губило імперії, розташовані на землях від Дніпра до Тихого океану. Так сталося з імперією Чингісидів, так було з Російською імперією, так розвалився Радянський Союз. Сьогодні повне роздвоєння інтересів на західний та східний простежується у політиці так званої Російської Федерації. Читачі здогадуються, до чого це може призвести.
Принагідно скажемо кілька слів про великого хана Хубілая. Маючи у своєму підпорядкуванні найбільшу армію того часу, Хубілай сам проголосив себе Великим ханом. Його не обирали на курултаї. Тобто було порушено Ясу Чингісхана. Через це царевичі–Чингісиди не вважали себе підданими Хубілая. Особливо це стосувалося західних царевичів імперії – спадкоємців Джучі, Чагатая та Угедея.
Розкол в імперії ще більше посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році – у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців.
Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени.
А тепер вернімося у Золоту Орду до хана Берке. Не вважаючи себе залежним від Хубілай–хана і пам’ятаючи свою образу на Хулагу, Берке в 1262 році почав війну за повернення своїх колишніх володінь на Кавказі. Ця кривава і жорстока війна тривала довго: всі наступні роки правління хана Берке і багато років за часів ханства Менгу–Тимура. Адже війна велася не стільки за володіння Кавказом, скільки за честь роду старшого сина Чингісхана – Джучі. Свого часу, в 1254 році, хан Батий послав на допомогу Хулагу–ханові не тільки війська, а й царевичів зі свого роду: Балакана, Татара і Кулі. Не будемо довго розповідати, як усі три царевичі були знищені Хулагу–ханом. Факт убивства Хулагу–ханом царевичів з роду Джучі засвідчили історики Джувейні та Рашид–ад–дін.
Саме тому війна на Кавказі між спадкоємцями Джучі–хана і Тулуй–хана мала жорстокий, кровний характер. Вона тривала за хана Узбека, хана Джанібека і навіть за хана Тохтамиша наприкінці XIV століття.
При цьому слід зауважити, що хан Берке, обкладаючи військовим податком церкви і монастирі, діяв цілком практично: компенсував військовий контингент, переданий свого часу Батиєм Хулагу–ханові. За дуже обережними розрахунками, в ростово–суздальських улусах протягом 10 років до ханської армії Берке було мобілізовано не менше ніж 50 тисяч осіб.
Ми торкнулися лише кількох деталей ханської грамоти Менгу–Тимура, а гляньте, яку об’ємну картину життя ростово–суздальської землі 50–70–х років XIII століття вона висвітлила. До того ж наша історична картина цілком позбавлена звичайної московської шовіністичної брехні.
Отже, що ж підштовхнуло хана Менгу–Тимура на воєнний похід проти Константинополя?
До речі, майте на увазі: на Правобережжі Дніпра і навіть у сучасній Лівобережній Україні татарських поселень налічувалося мало. Одиниці! Згадайте свідчення Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.
Золота Орда в 1269 році не межувала по суходолу з Візантією. Жодної ворожнечі між цими державами не існувало. Володіння Візантійської імперії у ті часи значно скоротилися і на півночі доходили тільки до Дунаю.
Як розуміють читачі, вести війну з Візантією через Кавказ Золота Орда не могла.
І ще одна дуже цінна деталь. Воєнний похід військ Менгу–Тимура на Константинополь у 1269–1271 роках не передбачав ні підкорення Візантії, ні відторгнення її земель. Навіть арабські історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню необґрунтованість. Існував внутрішньодержавний мотив. І цілком природно, що історики–мусульмани не могли відкрито сказати світові про цю причину. Бо вона була релігійною, неприйнятною для мусульманського світу.
Менгу–Тимур поставив перед візантійським імператором та Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має стати Царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватися на кафедру тільки з його відома і згоди. Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди. Особливо постаралися митрополит Кирило і Сарський єпископ, які більше за інших пам’ятали приниження за часів хана Берке.
Зауважте, як усі події збігаються в часі: 1 серпня 1267 року Менгу–Тимур видав грамоту митрополитові Кирилу, який тримав свій престол при ставці хана. Звичайно, перед тим як видати ярлик, хан неодноразово мав зустрічі з митрополитом та єпископами, обговорював з ними церковні проблеми. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу–Тимур відправив свою пропозицію (або ж відразу – ультиматум) до Константинополя. Відповідь, напевне, негативну, було отримано не швидше, ніж 1268 року. А вже у 1269 році почався воєнний похід військ Золотої Орди на Константинополь.
Хан Менгу–Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування.
Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.
При відході військам дозволили грабувати населення, однак убивства заборонялися. Це легко пояснити: у такий спосіб покривалися ханські збитки. До середини 1271 року війська Менгу–Тимура спокійно повернулися в Орду.
Відтоді Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину з Константинополя.
Немає сумніву, що в складі ханського війська перебував і брав участь у переговорах або особисто митрополит Кирило, або його уповноважений—єпископ: Патріархові та імператору потрібні були серйозні гарантії і пояснення. І вони їх отримали, якщо справа закінчилася мирними перемовинами з представниками хана. До речі, зверніть увагу, що інтереси Патріарха і митрополита збігалися: вони отримали гарантію існування православ’я в Орді та підтримку в протистоянні з католицизмом. Золота Орда визнала Московське православ’я однією з державних релігій і заборонила у своїй державі сповідувати католицизм.
Ханів Орди не цікавила сама суть кожної з гілок християнства. їх цікавило інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями, намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана, у той час як католицька релігія вважала намісником Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, їм не могло подобатися.
Не буду наводити тут цитати з праці Вільгельма де Рубрука, які підтверджують наші висновки.
Мені не вдалося знайти писемних матеріалів про причини і наслідки тієї війни, хоча немає сумніву, що вони існують. Швидше за все—у Константинопольських Патріарших матеріалах. Тому що матеріали імперських російських таємних архівів ніколи не будуть розсекречені, їх швидше спалять, ніж розсекретять. Не піде московська влада на публічне оголення своєї величезної брехні та фальсифікацій.
Однак про достовірність наших висновків можна судити за конкретними результатами діянь пізніших часів. Гляньте: московські церковні владики чомусь з–посеред найдавніших ярликів вибрали грамоту хана Менгу–Тимура. Хоч вище ми писали, що в царських книгосховищах були навіть грамоти хана Батия. Але Московський митрополит і єпископи у своїй суперечці з Іваном IV (Грозним) посилалися на «старих царів» Московії, а першим «законним царем» Московії став Менгу–Тимур. Таким підсумком завершилася війна 1269–1271 років. Замість імператора Візантії земним царем для Церкви і населення ростово–суздальської землі (країни Моксель), з благословення Патріарха, став хан Золотої Орди. І Московський митрополит з єпископами у своїй суперечці з «новим царем» посилалися саме на першого законного «старого царя» Московії Менгу–Тимура. Тут не було місця випадковостям і недомовкам.
Візантія сповідувала єдність церковного і державного життя, так звану «симфонію». Ми в перших томах книги наводили слова сучасного російського академіка Юрія Афанасьева. Тому і в Московії цій «симфонії», а по суті – підпорядкуванню Церкви інтересам держави – відводилося перше місце у взаєминах влади і Церкви.
Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика. І хоч подібне було з митрополитом Кирилом, але, починаючи з Менгу–Тимура, це правило набуло сили закону зі згоди Константинопольського Патріарха.
До речі, це стосувалося і всіх єпископів північних улусів Орди.
Але найочевиднішим підсумком воєнного походу стала для ханів Золотої Орди можливість безпосередньо використовувати Церкву в інтересах держави. Те, що православні Церкви воздавали хвалу своїм земним царям, молилися за ханів та їхні родини, вказує на узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в ростово–суздальській землі за хана Батия, але узаконений він був за Менгу–Тимура.
Відлучати ж місцевих князів від Церкви та піддавати їх анафемі владики отримали право тільки після визнання хана Золотої Орди законним царем Церкви, тобто– намісником Бога на землі нарівні з Патріархом. Цим правом митрополит і єпископи, за повелінням хана, стали користуватися після 1271 року.
Такі короткі підсумки воєнного походу хана Менгу–Тимура на Константинополь у 1269–1271 роках. Ми побачили: не тільки земля, люди й князі стали суб’єктами ханського права і ханської влади, а й Православна Церква землі Моксель була підпорядкована ханові (царю) і стала безвідмовною ідеологічною зброєю в його руках.
Московська православна церква багато сотень років сповідувала «симфонію» зі своїми «старими царями» – ханами Золотої Орди.
5
Перепис населення 1272 рокуЗа велінням хана Менгу–Тимура було проведено ще один, не менш значний захід: перепис 1272 року. Він став переписом населення незалежної держави – Золотої Орди, оскільки перші два переписи проводилися в інтересах усієї імперії Чингісидів.
Пропоную трохи торкнутися першого і другого переписів населення. Ми вже розповідали, як у процесі захоплення країни Моксель одночасно відбувався облік населення. Послухаймо свідка і сучасника тих подій Ала–ад–діна Ата–мелік Джувейні: «Вони (Бату–хан з царевичами. – В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Нарахували 270 000 вух. Звідти царевичі вирішили повернутися» [46, с. 23].
Так у землі Моксель в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей. Ми вже згадували, що тут ідеться про все населення, яке зустрів хан Батий на шляху від Липецька і Тамбова до Вишнього Волочка та Галича Мерського. З того населення переможці залишили живими близько половини.
Ось чому радянські академіки Б. Д. Греков та А. Ю. Якубовський у своїй книзі «Золота Орда та її падіння», виданій 1950 року, писали лише напівправду: «Для першого перепису і збору данини Бату послав баскаків. Про цей перший перепис ми маємо глухі натяки» [49, с. 221].
Своєю начебто незначущою фразою академіки змішали докупи і відрізання вух, і ханських баскаків, і навіть сам перепис населення. Це звичайний стиль, звичайний метод московської історичної фальсифікації: заплутати і спотворити поданий матеріал до невпізнання.
Зверніть увагу: академіки чомусь піднесли матеріал з наголосом на «падіння Золотої Орди», але забули висвітлити її двохсотлітній розквіт. Таку тенденційну «правду» завжди сповідувала російська історіографія.
Зрозуміло, що після подібного «обліку» хан Батий повелів своїм баскакам у країні Моксель продовжити розпочате і після 1238 року провести звичайний, якщо так можна висловитися, «поіменний» перепис. Що й було виконано ханськими баскаками, данниками, писцями та іншими службовцями імперії.
Ще раз звертаю увагу читачів: перепис 1237–1238 років був проведений ханом Батиєм не лише у власних інтересах, айв інтересах імперії. Великий хан до 1260 року отримував певну частку із зібраної в Золотій Орді данини.
У зв’язку з розпадом імперії Чингісидів він своє право втратив. Хоча різноманітні дарунки йому підносили і далі.
Російські історики не люблять згадувати про перший перепис населення ростово–суздальських і рязанських князівств у 1237–1238 роках, що цілком зрозуміло. Адже цей перепис засвідчив входження князівств країни Моксель до складу Золотої Орди від дня підкорення і позбавив майбутніх московитів багатьох ілюзорних «доважків брехні». Не станемо знову всі ці «доважки брехні» нагадувати.
Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. Тому його й зафіксувало чимало світлих умів свого часу. Послухаймо вірменського духівника Кіракоса:
«В 1254–1255 рр. Монке–Каан і великий… Бату послали комісаром Аргуна, який уже дістав від Куюк–Хана обер–інтендантство царських податків у країнах, підкорених татарами, а також і другого начальника, який був при дворі Бату, на ім’я Хура–ага, з безліччю людей супроводу. їм доручено було переписати народи, які перебували під владою Татар. З цим наказом вони їздили по всіх країнах, виконуючи доручення. Вони прибули у Вірменію, Грузію, землю Агуанів, рівно ж як і в сусідні країни, перераховуючи і переписуючи всіх людей віком від десяти років, за винятком жінок, і вимагаючи строго з кожного данину… Хто переховувався, того схоплювали і карали на смерть… Самі туземні начальники, окружні власники сприяли їм, допомагаючи кривдити й утискати мешканців і мати (свої) вигоди» [40, с. 83–84].
Як бачимо зі свідчень вірменського священика Кіракоса, ростово–суздальські «туземні начальники» з великим задоволенням «надавали (переписувачам) допомогу».
Як це правдиве історичне свідчення відрізняється від московських писань на цю тему!
Керівники другого перепису населення Аргун і Хура–ага прибули в землю Моксель (Рязанське і Володимирське князівства) у 1257 році. Охороняти переписувачів та сприяти їм було доручено великому військовому загонові, який складався з татар і майбутніх московитів, на чолі з так званим Олександром Невським.
Швидше за все, призначення ханом Батиєм Олександра тисяцьким відбулося в 1252 році при відрядженні його до Володимирського улусу. Ось чому йому доручили охорону ханських переписувачів. Місцевий військовий загін і його командир Олександр, так званий Невський, краще за інших могли забезпечити розшук і покарання тих співвітчизників, які «ховалися» від перепису. Перепис населення в Ростово–Суздальському улусі імперії відбувся відносно спокійно. Але на цьому не скінчився.
У ханів Золотої Орди, починаючи з Батия, завжди горіли очі при згадці про багаті землі й володіння Новгорода та Пскова. І, завдяки Олександру Невському, Орда таки зуміла накинути рабський аркан на стародавні
слов’янські твердині. Хоча в 1237–1238 роках підкорити їх не зуміла. Не змогла дістатися туди через бездоріжжя.
Сучасний російський історик Антон Горський таким чином подав давні події: «Із Суздальської землі татарські «численники» поїхали в Новгород, Олександр (так званий Невський. – В. Б.) з військовим загоном супроводжував їх» [51, № 11, с. 30].
Мене завжди вражала подібна московська інтерпретація подій. Правду спотворювали й ховали за звичайним словоблуддям. Виявляється, ось так просто можна поїхати в чужі землі і провести перепис чужого населення. За подібним московським словоблуддям завжди ховалася звичайна брехня. Олександр Невський, по суті, здійснив збройне захоплення Новгорода і, як писав М. М. Карамзін, «схилив до рабства народ гордий, палкий, який усе ще славився своєю винятковою незалежністю» [41, том IV, с. 199].
Але це тільки один бік далекого військового походу Олександра Невського на Новгород і Псков. Паралельно московити запустили в історію ще одну велику брехню про синів Олександра, начебто ним посаджених на княжіння в Новгороді. Мовляв, спершу, до 1257 року, в Новгороді сидів на княжінні його син Василь, а з 1259 року був посаджений Дмитро. Користуючись одним словоблуддям і брехнею, паралельно запустили ще декілька.
Пропоную звернути увагу на цю класичну московську брехню. Вона запущена з далекосяжною перспективою. У такий спосіб намагалися нав’язати думку про належність слов’янських Новгорода і Пскова до фінського етносу країни Моксель, його князів, тобто до майбутньої Московії.
Щось подібне вони проробляли і з Києвом. Ми про це говорили в першому томі книги.
Як же було насправді?
Сподіваюся, читачі вже переконалися, що Олександр, так званий Невський, народився близько 1230–1232 року. В 1238 році хан Батий забрав хлопчика в аманати, тобто в заручники, і він виховувався в сім’ї хана до 1252 року. Ми говорили, що Олександр у 1246 році, як засвідчив Плано Карпіні, був наближеною до хана Батия людиною: він особисто передавав веління Батия Чернігівському князю Михайлові. Навіть московські академіки Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський змушені були визнати цю істину. Вона поза сумнівами.
Становлення Олександра Невського як людини відбувалося під особистим впливом хана Батия та його оточення. Тут, у сім’ї Батия, він одружився, тому що до 1252 року йому виповнилося 20 або 22 роки. Не викликає сумніву, що дружину для «свого названого сина» Олександра вибирав особисто Батий. І, швидше за все, вона належала до роду Чингісидів. Бо таких благ і привілеїв, які мав Олександр Невський та його сини, в імперії не мав ніхто, крім князів–огланів, принців по крові.
А далі зверніть увагу: навіть якщо б перший син народився у двадцятилітнього Олександра, то в 1257 році йому б виповнилося не більше 5–7 років.
Про яке княжіння в Новгороді в 1257–1259 роках синів Олександра може йти мова? Цілковитий абсурд!
Цей абсурд дуже помітний у книзі М. М. Карамзіна, коли, після новгородського епізоду, про княжіння синів Олександра Невського до 1272 року ніде не згадується (час повноліття Дмитра й Андрія).
Така історична правда.
Новгород же був поданий Олександром Невським Золотій Орді «на тарілочці». Привівши туди війська взимку з 1257 на 1258 рік, Олександр лише в 1259 році зумів забезпечити подушний перепис новгородців. Мешканці погодилися на перепис тільки перед загрозою татарського вторгнення. Послухаймо історика:
«У 1259 році новгородці, остерігаючись татарського вторгнення, все ж погодилися на ординський перепис» [50, № 11, с. 30].
Як сказано в літописі, підкоряючи з татарами Новгород і Псков, Олександр, так званий Невський, використовував варварські прийоми: «оному носа урізаша, а іному очі виімаша» [50, № 11, с. 30].
Такий «великий святий» Російської православної церкви! Завжди пам’ятаймо про це!
До речі, сама Православна Церква в ті роки від податків була звільнена. Ось що з цього приводу зауважив М. М. Карамзін: «Моголи намагалися задобрити його (духовенство. – В. Б.), щоб воно не підбурювало Росіян (московитів. – В. Б.) боротися проти ira татарського і щоби Хан тим спокійніше міг повелівати нами. Виявляючи повагу до Духовенства, сії завойовники хотіли довести, що вони не суть вороги Бога Російського (Московского. – В. Б.), як думав народ» [41, том IV, с. 198].
Так було проведено серед майбутніх московитів другий перепис населення в 1257–1259 роках. Звертаю увагу: за московськими історичними писаннями, цю роботу здійснили нібито абсолютно дикі і по–варварськи неосвічені племена.
Ще одна московська байка!
Нарешті настала черга перепису 1272 року, проведеного ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, айв історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство. Я дивуюся, чому московити і їхні наступні правителі з династії Романових–Кобиліних так затято заперечували і приховували ці великі й незаперечні істини. Переконайтеся – ці істини справді незаперечні!
М. М. Карамзін у своїй «Історії» переписові населення 1272 року приділив тільки одне речення. Однак навіть це одне речення багато в чому характеризує стан московитів тих часів.
Послухаймо М. М. Карамзіна: «У його часи (під час князювання Василя Ярославовича – молодшого брата Олександра Невського. – В. Б.) чиновники Монгольські зробили вдруге (??? – В. Б.) загальний перепис людей у всіх Російських (ростово–суздальських і рязанських. – В. Б.) областях для сплати данини, і народ, вже починаючи звикати до рабства, терпеливо зносив своє приниження» [41, том IV, с. 224].
І щоби подати повну картину стану фінського населення ростово–суздальської землі на кінець XIII століття, наведемо слова митрополита Кирила, сказані ним у 1274 році: «Ми довідалися, що деякі Ієреї… від Пасхи до неділі Всіх святих святкують лише та веселяться, не хрестять нікого і не відправляють Служби Божественної: такі хай виправляться або будуть скинуті!.. Відомо нам також, що багато людей, дотримуючись давніх язичницьких звичаїв, сходяться у святі празники на якісь бісівські ігрища, криком і свистом скликають подібних собі п’яниць і б’ються палицями аж до смерті, знімаючи з убитих одяг; віднині хто не перестане тішити Диявола такими мерзенними забавами, хай буде відлучений від церков Божих…» [41, том IV, с. 225].
Засвідчена страшна дикість майбутніх московитів наприкінці XIII століття. Навіть на тлі татарських племен Золотої Орди це дуже впадає у вічі.
Послухаймо російського професора XIX століття
І. М. Березіна: «За словами Плано Карпіні, між Монголами не було сварок, бійок і вбивств, один до одного вони ставилися приязно, і тому судових суперечок між ними майже не водилося, жінки їхні були цнотливими, розбійників і злодіїв між ними теж не було. Такий блаженний стан народної моральності пояснюється жорстокими законами, за якими, як ми бачили, за перелюб, крадіжку і грабіж карали на смерть. Ібн–Батута прямо каже, що у Татар не було конокрадства через строгість законів проти крадіжок» [40, с. 33–34].
На такому рівні розвитку перебувало населення Золотої Орди в 1272 році, перед третім переписом населення. Принагідно зауважу, що до складу населення
Орди у ті роки входили також Волзька Булгарія та слов’янські князівства. А їхній рівень розвитку і культури, принаймні, не поступався татарському. За багатьма показниками навіть значно перевершував. Не стану цитувати того ж Плано Карпіні.
Що мав робити в такому разі мудрий правитель країни? А Менгу–Тимур був саме таким. З воєнного походу на Константинополь ми мали змогу в цьому пересвідчитися.
Ви, шановні читачі, правильно подумали. Саме так! Щоб закріпити населення дикої країни Моксель у складі держави, треба було підтягти її до рівня розвитку інших, приділяти їй більше часу, створювати в ній нові поселення (міста), підтримувати Церкву, даючи їй певні пільги, наповнювати цю землю своїм, татарським, населенням. Все це не викликає сумніву, якщо вважати, що у Золотій Орді правили державні мужі, а не тимчасові виконавці. Бо московська історіографія завжди вела мову про «татаро–монгольських» дикунів і варварів.