355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Білінський » Моксель, або Московія. Книга трейтя » Текст книги (страница 6)
Моксель, або Московія. Книга трейтя
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 12:39

Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"


Автор книги: Володимир Білінський


Жанры:

   

Публицистика

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

8

Працюючи над книгою «Країна Моксель» багато років, я завжди хотів доторкнутися до старовинних історичних оригіналів, до тих безпосередніх носіїв істини, які московська історіографія старанно приховувала, оминала або відверто фальшувала.

Ще в дев’яності роки в Алма–Аті мені доводилося контактувати з італійцями, німцями, росіянами тощо, які були переконані, що оригінали доповідей Іоана де Плано Карпіні Папі Інокентію IV і Вільгельма де Рубрука королю Франції Людовикові IX, напевне, збереглися. Тому що вони є настільки величними реліквіями, що зникнути безслідно не могли. Особливо коли йшлося про доповідь Плано Карпіні.

Московські царі та їх прислужники ніколи не мали доступу до бібліотек і сховищ римського Первосвященика, в той час як у Франції московити практично завжди почувалися вільно і скуповували, а іноді й крали все, що душі завгодно. Тому я здійснив кілька спроб дістати у свої руки копію оригіналу доповіді Іоанна де Плано Карпіні, маючи намір звірити його текст із текстом виданої Катериною II книги «Історія Монгалів, названих нами Татарами».

Можливо, мої зусилля були не настільки старанні та наполегливі на початку роботи, але в Києві з часом з’явився просвіток. Мені вдалося познайомитися з великими умами України, а з деким із них навіть близько зійтися. Серед них Борис Іванович Яценко – геніальний на мою думку, вчений; Андрій Михайлович Нечитайло – людина, без сумніву, блискучого розуму; Василь Васильович Яременко – людина дуже оригінального мислення і надзвичайного працелюбства, та інші. Коли я попросив професора Яременка посприяти мені дістати копію оригіналу праці Плано Карпіні, виявилося, що він має вихід на Рим. Таким чином, на початку серпня 2006 року книга, за якою працю великого мандрівника вивчають в університетах Італії, опинилася у професора В. В. Яременка. Звичайно, з книгою був ознайомлений я як автор ідеї порівняння текстів: латинського (1246 року) і катерининського (російського, 1795 року).

Згодом професор передав мені зроблену на ксероксі копію книги досліджень доповіді Іоана де Плано Карпіні, авторства італійського професора Енріко Менесто і його колег. Але моя радість була передчасною. В книзі не виявилося оригіналу тексту доповіді Плано Карпіні. Потрібно було продовжити пошуки в цьому напрямі.

Свого часу професор Б. І. Яценко дуже делікатно та ввічливо дорікнув мені за перебільшення ролі Катерини II у фальсифікації російської історії: мовляв, вона справді доклала свого розуму і своїх зусиль до цієї брудної роботи, але не була головною дійовою особою. В ті роки я не міг звернутися до великого свідка XIII століття – Плано Карпіні. Якщо мені не вдасться це здійснити, пропоную молодим ученим виконати це завдання.

Нагадаю нашим читачам: книга Іоана де Плано Карпіні «Історія Монгалів» вперше в Російській імперії була видана 1795 року з особистого дозволу Катерини II. Видана не як переклад із оригіналу, а шляхом компіляції з інших європейських видань, з «доважками брехні».

Вдруге книга побачила світ в імперії у 1911 році у видавництві A. C. Суворіна під редакцією А. І. Малеїна. Редактор засвідчив: він перевидав катерининський текст без змін. Панові Малеїну доводиться вірити на слово, тому що знайти катерининський текст 1795 року видання нема ні найменшої можливості. Принаймні у мене.

Думаю, що Малеїн не мав потреби вносити спотворення до тексту. Якби він спотворював текст Плано Карпіні, то ніколи б не пропустив у праці Вільгельма де Рубрука «Мандрівка у Східні країни» (обидві праці були видані єдиною книгою) навіть найменшої згадки про «Країну Моксель». Отже, редактор Малеїн залишається поза підозрами.

Книгу Плано Карпіні було перевидано в радянській російській імперії Академією наук СРСР 1957 року. Маючи на руках два останні видання, 1911 та 1957 років, я зміг без особливих зусиль звірити тексти – і тут уже засвідчую їх повну ідентичність, зрозуміло, з урахуванням сучасного правопису.

Навіть вивчаючи ці тексти книги Плано Карпіні, спостережливий читач не може не помітити виразних недоречностей, явно не авторського походження. їх чимало. Зупинимося на двох явних недоречностях, що впадають в око.

Оскільки автор не міг допустити таких відверто грубих помилок, адже знав справжній стан речей, то цілком очевидно, що маємо справу з неприхованою фальсифікацією тексту в катерининському варіанті.

Отже, про що йдеться?

1. У Плано Карпіні (катерининський варіант книги) у багатьох місцях згадується: «князь Руссії», «великий князь Руссії», «в землі Руссії», ба, навіть більше – «над Русскими людьми», «письмена русские», «люди князя Русского» тощо. Але що цікаво: в розділі сьомому, у підрозділі «Про назви земель, які вони собі підкорили» нема згадки про «Руссію». Там чомусь наша земля і наш народ поіменовані «Руфени». (Латиною Ruthenia – Україна. Сполучення th – грецьке за походженням і може читатися залежно від часу запозичення слова і традиції (католицької або православної) як «т» або «ф». Наприклад: Феофан – Теофан, Федір – Теодор, Атанасій – Афанасій.)

Велетенський парадокс! Плано Карпіні знає про підкорення татарами народу руфени, але землю нашу і князів тієї землі чомусь називає «русскими»!

У книзі 1957 року видання радянські професори на сторінці 254 у «Покажчику до книги Плано Карпіні» навіть зробили роз’яснення: «Руфени, див. русские».

Цікаво, що, за катерининським варіантом книги, Плано Карпіні знав такі речі, про які не відав жоден так званий «загальноросійський літописний звід», бо вже в 1246 році називав «суздальську землю» руською, а князів тієї землі – руськими. Це щось схоже на те, якби індіанців Сполучених Штатів називали американцями, скажімо, у XII ст.

Ця відверта фальсифікація тексту доповіді Плано Карпіні впала мені в око ще у вісімдесяті роки минулого століття. Однак досліджувати подібну тему в ті часи не було можливості. Довелося тільки вказати на існування фальсифікації.

2. Друга очевидна фальсифікація тексту виявляється при зіставленні даних про так званого Олександра Невського. Зауважте, Олександр згадується в книзі Плано Карпіні на сторінці 56 з таким текстом: «В інших же, яким вони дозволяють вернутися (йдеться про правителів поневолених татарами хана Батия народів. – В. Б.), вони вимагають їхніх синів чи братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зроблено з сином Ярослава, якимсь вождем Аланів, і дуже багатьма іншими» [28, с. 34].

Тобто Карпіні підтвердив, що хан Батий, призначивши Ярослава Всеволодовича Великим володимирським князем, в заручники (аманати) забрав його старшого сина Олександра, так званого Невського. І цьому є ще одне свідчення в тексті Плано Карпіні. Послухаймо: «Відтепер недавно сталося, що Михайла, який був одним з великих князів Руських (Великий князь чернігівський. – В. Б.), коли він подався на поклін до Бату, вони змусили його перед тим пройти між двох вогнів; потім вони сказали, щоби він поклонився на південь Чингіз–хану. Той відповів, що охоче поклониться Бату і навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, тому що християнам цього робити не належить. І після неодноразового наказу йому поклонитися вищезгаданий князь (хан Батий. – В. Б.) передав йому через сина Ярославового, що він буде вбитий, якщо не поклониться. Той відповів, що краще воліє вмерти, ніж робити те, що не належить» [28, с. 8].

Отже, в іншому місці Плано Карпіні засвідчив перебування Олександра, так званого Невського, тлумачем при ставці хана Батия. І, що цікаво, цей «син князя Ярослава» – посланець–перекладач – винятково наближена до хана Батия людина. Тому що, як засвідчив усе той же Карпіні, ані хан Гуюк, ані Батий ніколи не спілкувалися з іноземцями (послами, васалами тощо) безпосередньо, навіть якщо ті знали їхню мову, а виключно через довірену і наближену особу.

Послухаймо свідчення:

«У Татарського імператора звичай, що він ніколи не говорить з іноземцем власними вустами, який би той не був великий, але слухає і відповідає через особу посередника, як було сказано. Щоразу, однак, як вони викладають справу перед Кадаком (довіреною особою хана Гуюка. – В. Б.) або вислуховують імператора, ті, хто йому підвладний, стоять на колінах до кінця промови, якими б вони не були великими… І інші князі татар чинять так само в тому, що їх стосується» [28, с. 58–59].

Отже, в 1246 році Олександр, так званий Невський, перебував при ставці хана Батия. Він був винятково наближеною до хана людиною. Досконало знав уйгурську (тюркську) мову, якою велося діловодство в імперії та спілкувалися люди, і перебував у становищі «сина князя Ярослава».

До речі, при виданні книги Іоанна де Плано Карпіні «Історія Монгалів» у 1911 році А. І. Малеїн чи то не смів, чи то не мав дозволу дати у виносках пояснення: коли йдеться про «сина князя Ярослава», то мають на увазі саме Олександра, так званого Невського. Видання Академії наук СРСР 1957 року частково заповнило зроблену Катериною II прогалину і у «Покажчику до книги Плано Карпіні» на сторінці 252 точно визначило, що на цитованих нами сторінках ідеться про Олександра Невського. Як бачимо, в нашому випадку навіть різночитань немає.

А Плано Карпіні у своїй доповіді Папі особливо підкреслив статус Олександра, так званого Невського, коли послідовно описав титули Олександра і його батька Ярослава. Послухаймо:

«У Батия ми знайшли сина князя Ярослава… В імператора Татарів ми знайшли князя Ярослава, там померлого…» [28, с. 61].

Вся анекдотичність ситуації виникає далі, коли Катерина II зі своїми помічниками, щоби звеличити Олександра, вносять фальсифікації (вставки) до тексту Плано Карпіні. Послухаймо:

«VII. У той же час помер Ярослав, який був великим князем в одній частині Русії, яка називається Суздаль. Він щойно був запрошений до матері імператора (хана Гуюка. – В. Б.), яка, нібито на знак пошани, дала йому їсти й пити з власних рук; і вернувся у своє приміщення, відразу ж занедужав і помер через сім днів, і все тіло його дивним чином посиніло. Тому всі вірили, що там його підпоїли, щоби безперешкодно й остаточно заволодіти його землею. І доказом цього служить те, що мати імператора, без відома присутніх там його людей, негайно відправила гінця в Русію до його сина Олександра (так званого Невського. – В. Б.), щоб він з’явився до неї, бо вона хоче подарувати йому батькову землю. Той не захотів поїхати, а залишився, і в той час вона посилала грамоти, щоби він з’явився для отримання землі свого батька. Однак усі вірили, що коли він з’явиться, вона умертвить його або навіть полонить навічно» [28, с. 57].

Звертає на себе увагу той факт, що друга половина цитованого тексту є цілковитою вигадкою, тому що виставляє матір хана Гуюка – ханшу Туракіну і самого Плано Карпіні людьми недалекими і навіть дурними. І сам виклад цієї частини тексту скидається на елементарну нісенітницю.

Пригляньмося і проаналізуймо цю частину тексту докладніше. Отже, ми вже переконалися, що Плано Карпіні знав про перебування старшого сина князя Ярослава – Олександра, так званого Невського, серед заручників (аманатів) хана Батия. Без сумніву, цю ж істину знала і ханша Туракіна. Тому мати Гуюка не могла писати листів заручникові хана Батия і «посилати гінця в Русію». Подібне трактування тексту виставляє і ханшу, і Плано Карпіні людьми недалекими, необізнаними. Хто–хто, а старша дружина Великого хана Угедея, сина самого Чингісхана, чітко знала про існування Яси Чингісхана – зводу законів імперії. Вона сама завжди була присутня в ставці Великого хана. Послухайте: «А цей Батий живе в повній величі, маючи сторожу і всіх чиновників, як і Імператор їхній. Він також сидить на підвищенні, як на троні, з однією зі своїх дружин, інші ж, як брати і сини, так і решта молодших, сидять нижче посередині на лавці, решта ж людей позаду них на землі, причому чоловіки сидять праворуч, жінки – ліворуч» [28, с. 49].

Також варто пам’ятати: старших дружин для своїх синів від першої жінки Борте Чингісхан добирав особисто, бо йшлося про майбутніх спадкоємців трону. І в цьому разі не стільки цінувалася краса наречених, скільки їхній розум. Чингісхан не терпів у своєму оточенні дурних людей, навіть родичів.

Пора забути облудну московську писанину про «диких татаро–монголів». Адже в імперії Чингісидів у середині XIII століття більш дикої і відсталої землі, ніж ростово–суздальська, не існувало.

І друге, не менш очевидне. Якщо ханші Туракіні і Плано Карпіні було відомо про перебування Олександра, так званого Невського, в аманатах у хана Батия, то, природно, що й листи треба було писати саме в Сарай до хана, де він перебував узимку 1246–1247 років. А пониззя Волги у ті роки не входило до складу «Русії». Це більш ніж очевидно. Однак листи чомусь писали до Олександра і відправляли «в Русію» – всупереч здоровому глузду.

Між іншим, ще один обман цієї цитати в тому, що навіть ханша Туракіна не мала права розпоряджатися землями хана Батия. Тому що хан Батий отримав у володіння західні землі імперії особисто від Чингісхана.

І, цілком очевидно, що розпоряджатися ними мав право лише він. Плано Карпіні у своїй книзі згадує про це не один раз. Саме тому ханша Туракіна не могла «подарувати йому (Олександру. – В. Б.) землі батька» без дозволу і відома хана Батия.

Але найвідвертіша брехня полягає в тому, що Олександр, так званий Невський, «не захотів поїхати, а залишився», і ханша Туракіна, мовляв, «посилала грамоти» не один раз, а одну за одною. Відчуваєте, яка сильна, самостійна особистість? Ігнорує накази самого Великого хана. Смішно і немудро! Адже Плано Карпіні подібного написати не міг. Він знав стан справ у імперії Чингісидів, де за непокору ханові негайно відрубували голову. І не тільки за непокору ханові, а навіть за непослух баскакові. Послухаймо Плано Карпіні:

«Башафів (баскаків. – В. Б.), або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють вернутися; як вождям, так і решті належить підкорятися їх [кожному] рухові, і якщо люди… не роблять того, що вони хочуть, то ці башафи (баскаки. – В. Б.)… людей… убивають…» [28, с. 34].

Тому якщо б Олександр, перебуваючи «в Русії», отримав повеління від сім’ї Великого хана і не виконав його негайно, то місцевий баскак тут же відрубав би йому голову або, в ліпшому для нього випадку, відправив би до хана примусово.

Вся загадка тільки в тому, що Плано Карпіні не міг знати думок і дій Олександра, тому що ханський гонець із Каракорума до «Суздаля» і назад мав би добиратися (верхи на коні) не менше ніж вісім місяців, враховуючи, що була зимова пора. На той час Карпіні вже перебував у Кракові.

Тому вся розповідь про послання матері Великого хана Гуюка до Олександра, так званого Невського, – елементарна побрехенька, звичайнісінька «вставка» у текст.

На побрехеньки Плано Карпіні всі ці вигадки не схожі. Головне, в подібній брехні для звеличення Олександра, так званого Невського, він не був зацікавлений. У цій велетенській омані зацікавлені насамперед московські правителі.

У другій половині XIII століття в Русі (справжній!) гриміла слава про «великого короля всієї Русі». Про що, цілком очевидно, знав Плано Карпіні. Тим більше, що цей титул Данилові Галицькому особисто надав Папа Інокентій IV, який послав Плано Карпіні і до Данила Галицького, і до хана Батия.

А у XVIII столітті, в часи виникнення Російської імперії, коли всі здобутки київської (української) державності викрали і присвоїли Москві, московити вирішили возвеличити Олександра, так званого Невського, на противагу Королю всієї Русі Данилу Галицькому.

«Приєднати» (або «прихопити») у якийсь спосіб «Короля всієї Русі» Московії не давала змоги європейська історія і місце перебування Данила Галицького. Ось тоді, за московським «писанням», десятирічний хлопчак очолив війська у Невській та Чудській «битвах», а згодом – перестав підкорятися наказам ханів. У Московії на арені з’явився такий собі історичний піжон. Згодом дійшло до цілковитого абсурду, коли в дитячих книжках стали писати: «В Золотій Орді поважали і боялися руського полководця, який уже здобув дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагнув тільки одного—відродити колишню силу Русі» [30, с. 14].

Усе це пишеться про людину, яка в 1246 році була тільки «хлопчиськом на побігеньках» між ханом і князями справжньої Русі (України).

Ось навіщо було запущено брехню в катерининське видання книги Плано Карпіні «Історія Монгалів».

Наразі ми порівнювали й аналізували текст книги Плано Карпіні 1911 і 1957 років видання. Як бачимо, книга переповнена московськими «доважками брехні». Навіть необізнані читачі звернули увагу на наявні суперечності.

І, щоби закінчити розділ, хочу навести читачам текст справжнього послання Великого хана Гуюка Папі Інокентію IV, відправленого з Плано Карпіні. Послання має настільки виразно погрозливий характер, що цілком позбавляє московитів будь–яких ілюзій стосовно їхнього минулого. Послухаймо послання Великого хана:

«Силою Вічного Неба Далай–хан усього великого народу; наш наказ.

Цей наказ посланий великому папі, щоб він його знав і зрозумів.

Після того як була рада в… області Кагаї, ви нам відправили прохання про покірність, що було почуто від ваших послів. І якщо ви чините за словами вашими, то ти, котрий є великий папа, приходьте разом самі до нашої особи, щоби кожен наказ Яси ми вас примусили вислухати в той самий час.

І ще. Ви сказали, що якщо я прийму хрещення, то це буде добре; ти мудро вчинив, приславши до нас прохання. Але ми це твоє прохання не зрозуміли.

І ще. Ви послали мені такі слова: «Ви взяли всю область Majar (Угрів) і Kiristan (християн); я дивуюся. Яка помилка була в цьому, скажіть нам?» І ці твої слова ми теж не зрозуміли. Чингіс–хан і Каан послали до обидвох вислухати наказ Бога. Але наказу Бога ці люди не послухалися. Ті, про котрих ти говориш, навіть мали велику раду, вони показали себе зверхніми і вбили наших послів, яких ми відправили. В цих землях силою вічного Бога люди були вбиті і знищені. Деякі за наказом Бога врятувалися, єдино його силою. Як людина може взяти і вбити, як вона може схопити (і замикати в темницю)?

Хіба так ти говориш: «я християнин, я люблю Бога, я зневажаю і…» Яким чином ти знаєш, що Бог відпускає гріхи і по своїй благості дарує милосердя, як можеш ти знати його, тому що вимовляєш такі слова?

Силою Бога всі землі, починаючи від тих, де сходить сонце, і закінчуючи тими, де заходить, даровані нам. Крім наказу Бога, так ніхто не може нічого зробити. Нині ви повинні сказати щиросердно: «ми станемо вашими підданими, ми віддамо вам все своє майно». Ти сам на чолі королів, усі разом, без винятку. Прийдіть запропонувати нам службу і покірність. З того часу ми будемо вважати, що ви підкорилися. І якщо ви не послухаєтеся наказу Бога і вчините спротив нашим наказам, то ви станете (нашими) ворогами. Ось що вам слід знати. А якщо ви вчините інакше, то хіба ми знаємо, що буде, одному Богу це відомо.

В останні дні джамада–аль–ахар року 644 (3–11 листопада 1246 р.)» [29, с. 220–221].

Грамоту хана Гуюка до Папи Інокентія знайшов в архіві Ватикану польський монах Кирило Каралевський вже в наш час, у 1920 році. У ХV–ХVІІ століттях послання, мабуть, мало кого цікавило. Тому довгі роки його ніхто не чіпав.

За свідченням Плано Карпіні, грамоту було написано у двох примірниках: «…ми написали її по–латині», а «…вони переписали грамоту по–сарацинськи» [28, с. 58]. Сарацинською виявилася перська мова. Саме грамоту перською мовою було знайдено у сховищі Ватикану.

Я навів лист Великого хана Гуюка, щоб іще раз переконати читачів у невідповідному трактуванні тексту Плано Карпіні Катериною II, яка видала книгу 1795 року. Адже в 1246 році ніякої «північної Русі з містом Суздалем» не існувало і «син князя Ярослава» – Олександр у той рік перебував заручником (аманатом) хана Батия. А залишилися вони з батьком живі в 1237 році лише тому, що справді сказали Батиєві: «Ми віддаємо вам свої маєтки і свою землю! Ми ваші піддані!»

Інакше бути не могло.

Московська брехня тут недоречна.

9

Закінчуючи першу частину третьої книги, хочу розповісти читачам не тільки про процес фальшування російської історії, а й про те, як московити докладали неймовірних зусиль, аж до збройних, щоб здобути першоджерела, які компрометують імперію, і назавжди заховати їх до московських сховищ. Якнайдалі від цікавих людських очей.

У цьому плані показові дії московських царів та генсеків щодо збереження таємниці так званого Прутського розгрому Петра І.

До однієї з безславних поразок російської зброї належить Прутський похід Петра І, який відбувся влітку 1711 року. До речі, в цьому поході брали участь майже всі військові частини знаменитої Полтавської битви. Всі вони через два роки після перемоги були знищені. Серед тих, хто зазнав фіаско 1711 року, опинилися обидва знамениті петровські гвардійські полки: Семенівський і Преображенський. Обидва зазнали поразки в Прутському поході, схилили свою зброю і знамена перед військами Кримського хана.

Погляньмо на виписки з матеріалів «Листів і паперів імператора Петра Великого», том 11, випуск перший (січень 12 липня 1711 року)»:

«№ 4500. 5 червня Петро І вирушив у дорогу з містечка Гротка, зупинився в Салапківцях, ночував у Барах. 6 липня Петро І прибув до Брацлава, де на нього чекали обидва гвардійські полки» [78, с. 548].

Які ж стратегічні завдання ставила перед собою петровська (наразі) Московія в Пруському поході 1711 року?

Як побачимо, задуми були значні, навіть грандіозні. Московія нарешті зважилася рушити своїм військом на Балкани і спробувати вийти до Босфору й Дарданелл. Це була перша спроба просунутися в балканському напрямку. Невдала.

План Петра І був конкретним: «іти через річку (Дунай. – В. Б.) трохи вище від її впадіння в Чорне море і рухатися по Болгарії на південний захід доти, поки під загрозою не опиниться друга столиця султана – Адріанополь… де в його армію увіллються 30 000 валахів і

10 000 молдаван. Тоді чисельність його війська досягне 94 000» [80, с. 405].

Московські правителі в усі часи розраховували на «братнє гарматне м’ясо». Було поставлено завдання: зіграти на патріотичних почуттях народів, підкорених турецькою імперією. Основним гарматним матеріалом тієї балканської війни мали стати молдавани, румуни й болгари. Хоча, звичайно, військова слава мала дістатися московитам. Щось подібне до «севастопольської слави» пана Лужкова. Мали відбутися так звані «румунська і болгарська Новоросії».

Між іншим, якби московити перемогли в тому знаменитому Прутському поході 1711 року, болгари, румуни і молдавани «на власній шкурі» відчули б принади московського рабства – кріпосництва, яким «старші брати» нагородили українців та білорусів.

Для обґрунтування московського походу на Балкани використовували все ту ж ідеологічну зброю – православну віру. Послухаймо звернення Петра І до балканських народів:

«Позаяк турки варвари, Христової церкви і православного люду гонителі, багатьох держав і земель неправедні завойовники і численних церков та монастирів грабіжники, незадоволені суть володінням Грецької імперії та багатьох інших володарів не завойованих, але неправдою взятих, і, спокушаючи сиріт, убогих і вдів, схиляють спочатку в свою протекцію, а потім, як вовки овець, розкрадали і стадо християнське розоряли… Всім добрим, чистим і лицарським християнським серцям належить, зневаживши страх і труднощі, за церкву і православну віру не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати…»[80, с. 409].

Балканські православні народи повинні були задля божевільної московської ідеї об’єднання усіх слов’ян під егідою «третього Риму» «не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати».

Такі були плани і наміри Петра І в Прутському поході 1711 року.

Уся армія московитів зібралася біля м. Ясси до 24 червня 1711 року. В її складі налічувалося близько 50 тисяч осіб. Слід відзначити, що прибула армія ще дорогою була дуже сильно пошарпана як кримсько–татарськими загонами, так і поганим продовольчим постачанням військ. Вважають, що 3–4 тисячі армія втратила у поході між містами Сороки і Ясси, тому що татари не лише тривожили війська зайд–завойовників, а й випалили степ, позбавивши їх можливості випасати коней. У цитованій нами книзі про це сказано дуже скромно: «Загонові Петра дуже дісталося під час переходу від Сорок до Ясс» [80, с. 412].

Подібний опір з боку кримських татар зустрів не лише зведений загін Петра І, куди входили піхотна дивізія, артилерія армії і два царські гвардійські полки, а й сама армія під командуванням генерал–фельдмаршала П. П. Шереметева, яка прибула під Ясси 5 червня 1711 року. Послухаймо:

«30 травня (двома тижнями пізніше, ніж планувалося) Шереметев підійшов до Дністра біля Сорок… Армія була без продовольства. Татари випалювали траву, кіннота татар постійно йшла на флангах військ Шереметева» [80, с. 411].

Цар був сп’янілий від успіхів під Полтавою, коли його численна армія розбила меншу, шведську. Він прагнув нового успіху, увірувавши у свою всесильність і удачу. В цьому воєнному поході він до початку розгрому майже нікого не слухав. Втім, генерали і фельдмаршал не надто перечили цареві. У головах московитів панував такий собі всеохопний хмільний чад. Швидше за все, вони справді вірили в примарну ідею «третього Риму».

«27 червня було відзначено річницю Полтавської перемоги. Молдавський митрополит Гедеон служив подячний молебень, Феофан Прокопович «читав казання». Піхота, поставлена «в циркуль біля церкви», дала залп з дрібної зброї, був салют із 60 гармат. Потім був обід у царя та Г. І. Головкіна (канцлера держави. – В. Б.)» [78, с. 558].

Ніхто в цьому поході не сподівався поразки. Очікували на величезну перемогу над Туреччиною і Кримським ханством, якому ще 10 років тому Петро І і його Московія платили принизливу данину. Про це приниження знав увесь світ і постійно нагадував московитам. Послухаймо:

«Досифей, православний патріарх Єрусалимський, писав: “Кримських татар усього жменька,… і все ж вони хваляться, що отримують з вас данину. Татари – турецькі піддані, звідки випливає, що ви – піддані Туреччини”» [80, с. 224].

Упустити можливість особисто взяти участь у величезному торжестві ніхто не наважився. Всі хотіли бути присутніми при великій перемозі над Туреччиною, а особливо – над Кримським ханством. Ось чому в Петровому обозі опинилися канцлер держави Г. І. Головкін, віце–канцлер П. П. Шафіров, церковник Феофан Прокопович, імператриця Катерина, близько двох десятків придворних дам (княгині і графині), обидва гвардійські полки та багато інших. Передбачалося відвоювати у турків Константинополь і підпорядкувати Москві Візантійську імперію – здійснити давнє бажання московських царів.

При богослужінні на честь Прутського походу в Московському храмі Петро І привселюдно проголосив «священну війну проти ворогів Христових» [80, с. 401].

Він пообіцяв звільнити Константинополь, «щоби нащадки поганого Магомета були вигнані до себе на батьківщину, в піски і пустелі аравійські» [80, с. 408].

Як бачимо, наміри московитів були серйозними, далекосяжними.

Саме з часів Петра І здобула своє нове втілення політика світового розбою, вже під гаслом «збирання землі слов’янської». Хоча слід зауважити, що за часів Петра І ще навіть не всі «землі руські» були «об’єднані» його «царською владою». Що потрапляло під руку, те й загрібали.

Однак Константинополь, після підкорення Києва, був першочерговою, «блакитною мрією» московитів. Саме там були витоки того православ’я, після поглинання яких Москва могла здобути титул «третього Риму». Успадкувати титул «третього» можна було тільки поглинувши або знищивши «другий». Ось чому Османська імперія, яка й надалі дозволила існувати «другому Римові», стала разом з ним на довгі роки ворогом Московії. Вони вибивали з–під московитів, їхньої церкви і їхнього «Царя» головну ідеологічну опору брехливої світової «величі».

Але вернімося в степи Молдавії.

Відсвяткувавши 27 червня 1711 року зі своїми гвардійськими полками дворічний ювілей Полтавської перемоги і випивши улюбленого мадярського вина, Петро І того ж дня відправив свою кінноту, близько 7 тисяч щабель, під командуванням генерала Рене на здобуття дунайського міста Бреїли, де турецька армія, що рухалася московитам назустріч, зосередила всі свої припаси. Генералу Рене належало їх захопити або, в крайньому разі, спалити.

«…А через три дні піхота (московська. – В. Б.) переправилася через Прут і вирушила на південь, вниз західним берегом, трьома колонами. Першу вів генерал Янус, другу – цар, третю – Рєпнін» [80, с. 412].

8 липня 1711 року авангардні частини генерала Януса зустріли турецькі війська і під їхнім вогнем, зазнаючи втрат, відступили до царської колони.

Хочу нагадати читачам, що під час цього воєнного походу велися військові журнали, де реєструвалися накази, події, аналіз та оцінка стану військ, своїх і ворожих, ведення розвідки та бойових операцій тощо. Цілком зрозуміло, що журнал вели офіцери штабу генерал–фельдмаршала Б. П. Шереметева. За наявними даними, багато генералів одночасно вели власні щоденники. Характерно, що після принизливого розгрому царської армії 8–12 липня 1711 року і після відходу, тобто капітуляції, за річку Дністер 1 серпня 1711 року Петро І особисто відредагував і власноруч переписав усе, що вважав за потрібне. Документи, які неможливо було виправити і які принижували та ганьбили особисто Петра І і його державу, були просто вилучені і знищені. Навіть матеріали «Листів і паперів імператора Петра Великого» за 1711 рік свідчать про це. У них чітко засвідчено про редагування Петром І усього матеріалу, про його власноручні записи, а вилучений і знищений матеріал позначено так: «Указ не знайдено», «Документ не знайдено», «Лист П. П. Шафірова до Царя не знайдено» і т. ін.

Після викладу теми ми зрозуміємо, чому їх «не знайдено», тобто знищено.

Отже, що ж відбувалося далі з Петром І та його армією?

«Термінові накази царя Рєпніну швидше підвести третю колону на підмогу двом першим залишалися марними. Солдати Рєпніна були затиснуті татарською кіннотою в Станілештах і не могли рушити вперед… Цар, стривожений відсутністю корпусу Рєпніна (прийняв рішення. – В. Б.)… відступати у бік Станілешт, до дивізій Рєпніна. Відступ почався вночі і тривав увесь наступний ранок. Це був жахливий перехід. Турки йшли по п’ятах і невпинно атакували російський ар’єргард. Татарські загони галопом проносилися взад–вперед поміж возами обозу, і майже весь він із залишками загинув. Виснажена (московська. – В. Б.) піхота страждала від спраги… Турецька піхота… повністю (оточила) російський табір. Подійшла турецька артилерія – гармати розгорнули широким півколом так, що до ночі на російський табір дивилися дулами триста гармат. Тисячі татарських вершників… стерегли протилежний берег. Втікати було нікуди…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю