Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

9

Причин, які спонукали хана Узбека замінити князів Рюриковичів на князів Чингісидів у своїх північних улусах, було багато, і ми про них говорили. Не забуваймо, що вже рід Олександра, так званого Невського, був, по суті, родом Чингісидів, адже діти цього князя народжені донькою хана Батия. І хоча Чингісиди жіночої лінії мали великі почесті у Золотій Орді, проте вони не могли бути претендентами на царський престол. Так заповідала велика Яса.

Нагадаю читачам: знаменитий темник Ногай був сином старшої сестри Батия, але стати Великим ханом не міг.

Ще з 1238 року хан Батий почав прибирати північні улуси країни під безпосереднє керівництво свого роду. Не цитуватиму тут Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука, які засвідчили цілеспрямоване знищення у Золотій Орді місцевих правителів і заміну їх Чингісидами. Пам’ятаємо «Бехана, що посів землі Мещери».

Втрата у 1320 році Києва і Русі змусила хана Узбека швидко та рішуче провести заміну всієї княжої верхівки в північних улусах держави. Мабуть, на Чингісидів були замінені й князі тверської, рязанської та інших земель. Хан для окремих улусів винятків не робив. Тим паче, що православних царевичів – Чингісидів у землі Моксель було багато. Згадайте хоча б нащадків царевича Петра, Бехана, Бахмет–хана, царевичів з роду Четів і баскака Бугая. Вже не кажемо про царських спадкоємців, які проживали у Темникові, Наровчаті, Москві, Тулі та інших ординських поселеннях землі Моксель.

Пропоную ближче придивитися і проаналізувати прямі та дотичні підтвердження належності Івана Калти (Кулхана) до Чингісового роду. Переконаємося, що так багато випадковостей, які супроводжували цього князя, не мають права на існування в московській історичній науці.

Отже:

1. Ми вже говорили, що всі «загальноросійські літописні зводи» проігнорували факт народження Івана– четвертого сина московського князя Данила. Не наводитиму ще раз слова сучасного російського історика Миколи Борисова.

Звернемося до головного російського літопису – Лаврентіївського. Літопис доведений до 1305 (6813) року, проте в ньому жодним словом не згадано про Івана (Калиту). Хоча під «літом 6812» сказано: «В літо 6812, місяця березня 5, на безіменному тижні у вівторок, переставився йнязь Данило Олександрович на Москві, у своїй отчині, в черньцях і в схимі» [59, с. 209].

Констатуємо: до року смерті Данила Московського у Лаврентіївському літописі немає згадок про Івана Калиту.

У Повному Зібранні Російських Літописів після 1305 року Лаврентіївський літопис продовжує Троїцький. Він доведений до 1419 року. Ось про що сповіщає Троїцький літопис під 1313 роком:

«В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді» [59, с. 229].

Цікаво, що й Троїцький літопис до 1313 року,, року воцаріння хана Узбека, не знає Івана Калити (Калти).

І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі.

Послухаймо літопис: «Прийде з орди князь Іоан Данилович, а з ним поганий Ахмул, і полониша много людей і посікоша, а Ярославль пожже мало не весь» [59, с. 229].

Якщо упустити в літописі слово «Данилович», то ми бачимо—князь Іван прийшов у чужу землю: знищує та січе людей, наче рубає капусту. До речі, згідно з записом Троїцького літопису, в парі «Іоан – Ахмул» головним поставлений Іоан. І що цікаво: він названий князем, хоча на княжий стіл не посаджений: а якщо Рюрикович не посаджений на стіл, то в Золотій Орді він ще не князь, а «брат князя» або «син князя». Згадайте свідчення професора Березіна. Князями від народження були тільки Чингісиди.

Ми переконалися: ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити.

Про Троїцький літопис зазначено вище. Він знає «князя Іоана» від 1322 року, коли той вперше разом з «Ахмулом» прибув із Золотої Орди в Московський улус.

Як вам така «забудькуватість»?

2. У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». Вже підкреслювалося, що А. І. Лизлов та його батько були освіченими людьми свого часу. Батько А. І. Лизлова багато років завідував Московською патріаршою Ризницею. Син боярина Івана Лизлова змалку мав доступ до найголовнішого книгосховища Московії.

Не варто забувати, що автор «Скіфської історії» багато їздив по країні і відвідав не один православний монастир, вивчаючи найдавніші сувої, старовинні церковні книги і звичайні хроніки. А. І. Лизлов відвідував сховища і читав старовинні московитські та золотоординські книги в другій половині XVII століття. Як зазначав професор В. О. Ключевський, «наприкінці періоду формування російської народності». Малися на увазі «великороси».

У XVII столітті ще не існувало «загальноросійських літописних зводів», бо вони були «знайдені» тільки в катерининські часи. Хоча, щоб бути точними, зазначимо, що так званий Радзивіловський (Кенігсберзький) список Петро І «знайшов» або «скопіював» 1716 року.

Звичайно, Андрій Іванович Лизлов не мав ані найменших відомостей про «загальноросійські літописні зводи». У жодному місці «Скіфської історії», написаної 1692 року, він не зробив посилання ні на один літописний звід. Він не мав уявлення про їх існування.

Два російських професори, коментуючи видання книги 1990 року, зафіксували: «Повне порівняння тексту «Скіфської історії» А. І. Лизлова з джерелами, проведене під час підготовки до її видання, дає змогу… заявити: Никоновський, Воскресенський та інші літописи не використовувалися в «Скіфській історії» [73, с. 432].

Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін.

Не думаю, що це випадково. Навіть якщо він знав московського князя Калту (Кулпу), то одночасно знав і його родовід. Ось чому А. І. Лизлов не сказав жодного слова про московського князя Івана Калиту. У його часи ще не існувало катерининського «родоводу великих князів». Але існували оригінали золотоординських ярликів і золотоординських хронік. І жодна людина, поважаючи себе, не могла в XVII столітті ігнорувати офіційні документи. До цієї когорти людей належав і Андрій Іванович Лизлов – щирий патріот Московії XVII століття.

Часи всеохопної брехні настали пізніше.

Істин, викладених вище, московські історики ніколи не торкалися, намагалися їх замовчувати, бо не мали серйозних аргументів, щоби спростувати очевидне. А звичайне словоблуддя у цих випадках не спрацьовує.

Принципове, конкретне питання вимагає такої ж конкретної, принципової відповіді. Тут «доважками брехні» не відбудешся.

3. Ми вже вели мову про «російські старі казки», які вигадали для московського князя ім’я Іван Калита. У далекі часи ніхто князя Калту, або, точніше, Кулхана, не називав «Калитою». Навіть по батькові князя не величали. Тоді обходилися звичайним іменем із додаванням чи титулу, чи посади (цар Узбек, баскак московський Булат і т. ін.). Ніхто князя Івана не величав Даниловичем або Калитою. Це вигадки пізніших часів.

Сучасний патріот Московії Олександр Бушков, підшукуючи їй (Московії) нове величне лоно, вимушено визнав: «Не зайвим буде уточнити, що прізвисько «Калита» – набагато пізнішого походження, за життя князя його так не називали…» [74, с. 228].

Вище зазначалося: російська історична наука не знає жодного іншого князя, якому б у Золотій Орді дали татарське, швидше навіть тюркське прізвисько. Тобто перед нами звичайний московський виняток із правил.

Чи можна вирішити цю московську дилему, не вдаючись до винятків?

Виявляється – можна. І рішення – дуже просте, очевидне. Слід лише відкинути московський «доважок брехні».

Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він – звичайний царевич–оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я—Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова – Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном». І, як бачите, жодного винятку з правил для московського князя Івана Калти (Кулпи) робити не треба.

До речі, в 1319 році Кулхан був ще дуже молодим, мабуть, йому тоді виповнилося 18–19 років. Ось чому Узбек, на той час уже змужнілий, призначив його лише удільним московським намісником. Він готував Кулхана до більш серйозної роботи. А в тому, що хан Узбек був видатним державним діячем, сумніватися не варто, бо залишилися свідчення арабських і перських істориків його часу.

Як бачимо, і в цьому випадку історія не потребує винятків.

4. Розглянемо ще одну причину, через яку зобов’язані віднести так званого московського князя «Івана Калту» до царевичів–огланів роду Чингісхана.

Історія Золотої Орди, якщо уважно вивчити праці Джувейні та Рашид–ад–діна, не знає випадків, коли б потужними військовими угрупованнями у воєнних походах керували не представники роду Чингісидів або їхні одноплемінники: Джабе, Субедей, Мухалі тощо. Хани не довіряли представникам чужих підкорених народів. Зрештою, в цьому не було потреби, бо кочівники–степовики були досить войовничими і змалку привченими до військового ремесла. Цілком зрозуміло, що й інородці могли у Золотій Орді дослужитися до темника, однак слід було постійно перебувати перед очима царя і демонструвати хоробрість, вмілість та відданість.

Як зазначалося вище, і в цьому питанні для московита Івана Калти у Золотій Орді було зроблено виняток. Ми вже писали, що князь Іван Калта очолював п’ять туменів війська у поході на Твер в 1327 році після вбивства царевича Чолхана (в російській інтерпретації – Шевкала). Наводилися слова М. М. Карамзіна.

Але так подавали матеріал й інші російські історики. Послухаємо, наприклад, професора В. О. Ключевського:

«Хан доручив Калиті покарати тверського князя за повстання. Той справно виконав доручене: під його проводом татари розорили Тверське князівство «і просто рещи, – додає літопис, – усю землю… положиша пусту», не рушивши, звичайно, Москви» [77, с. 143].

5. За покарання Твері Узбек призначив Івана Калту Великим московським князем у 1328 році. Таким чином, місто, засноване в 1272 році царем Золотої Орди Менгу–Тимуром, через 56 років стало столицею одного з північних улусів Орди. Російські історики і в цьому вбачають звичайну випадковість. Тобто ми говоримо про цілий ланцюг збігів, що супроводжували московського князя Івана Калту від дня його народження. Хоча факт самого народження теж в історії не зафіксований.

Московський історик Микола Борисов навіть захоплюється цим феноменальним ланцюгом випадковостей. Послухаймо: «Доля розпорядилася так, що на той час старших братів Івана Калити – Олександра і Бориса – вже не було в живих. Як і Юрій, вони померли бездітними. Московський престол в результаті цього дивовижного ланцюга випадковостей перейшов до четвертого брата – Івана» [50, № 10, с. 8].

Згідно з цією московською писаниною, царі Золотої Орди взагалі ніякого впливу на Московію не мали.

Але що цікаво: відтоді, тобто з 1328 року, повністю змінилися поведінка і «хватка» московських князів. Вони стали безвідмовною зброєю ханів. Якщо колишні князі ростово–суздальської землі хоч якось проявляли характер у взаєминах, то від князя Калти нічого подібного не простежується. Всі князі, ніби за помахом чарівної палички, перевиховалися і визнали верховенство Івана Калти. І це при тому, що залишилися кровні образи і жорстока міжродова помста.

Це не мої вигадки. Ось слова М. М. Карамзіна: «Літописці кажуть, що зі сходженням Іоана на престол Великого Княжіння мир і тиша запанували в північній Росії (землі Моксель. – В. Б.); що Моголи перестали нарешті спустошувати її краї і кров’ю бідних мешканців зрошувати попелища: що Християни на сорок літ відпочили від знемоги і насилля тривалого…» [41, том ШМ, с.274].

А ось що каже стосовно цього Троїцький літопис: «В літо 6836. Князь Іван Данилович сяде на великому княжінні, і бисть по всій землі тиша» [59, с. 230].

Що ж трапилося одночасно у Золотій Орді та в її північних улусах (Москві, Володимирі, Твері, Рязані, Суздалі, Нижньому Новгороді та ін.), що так різко змінило поведінку кожної зі сторін?

Йдеться про поведінку не лише царя Узбека, безлічі його чиновників, московського князя Калти, а й сотень баскаків землі Моксель. І не тільки за життя царя Узбека, а й за життя Джанібека, Бердибека та інших. Йдеться про «тишу» довгих «сорока літ», як сказано в літописах, про «тишу» з 1328 до 1368 року.

Що ж утихомирило цю землю?

Скільки б читачі не зверталися до московської історії, вони не знайдуть вичерпної відповіді на запитання. Знову посиплються масовані винятки із золотоординських правил для Московії та її князів.

Адже єдина правильна відповідь страшна і неприйнятна для московитів. Вона твердо ставить хрест на московській брехні. Підриває зсередини концепцію російської державної історіографії. Вона очевидна і чиста, як сльоза: хан Узбек призначив Великим московським князем Чингісида, свого брата Кулхана (іноді ще пишуть і говорять – Куліхан). У російській історичній літературі він подається як Калита, Калта, Кулпа, Кульпа. Всі імена належать одній особі.

6. З появою в Московії Чингісида Кулхана туди перебрався на постійне проживання митрополит Петро. Якщо б Іван Калта належав до роду Рюриковичів, хан Узбек ніколи не дозволив би князеві Калті і митрополиту Петрові, а згодом Феогностові, сконцентрувати в одному місці у чужих руках світську і духовну владу. Ця істина очевидна і не може викликати сумнівів, якщо вважати ханів Золотої Орди розумними людьми.

Зверніть увагу: починаючи з 1325 року (а можливо, й раніше) митрополит Петро надав перевагу Москві перед Володимиром. І це при тому, що Іван Калита, за московськими «казками», був звичайним удільним князем. Виходить, що митрополит за власним бажанням ігнорував Великого баскака і Великого князя, не кажучи вже про хана, що є очевидним абсурдом. Уявіть собі, що, скажімо, завтра Московському патріархові Кирилу більше сподобається Вологодський губернатор і він вирішить перенести патріархію до Вологди. Як ви гадаєте, йому дозволять це зробити.

Отож–бо! Не можна припускати, що влада Золотої Орди була дурною і наївною. Тим більше в часи розквіту держави.

Ось що говорить московська історія:

«Митрополит благословив побудову в Москві кам’яного собору, ім’я якого багатозначно повторяло ім’я головного собору стольного Володимира. Відомо також, що Петро дав князеві Івану гроші, що дало змогу швидко, протягом одного року, завершити будівництво. 14 серпня 1327 року, напередодні престольного празника, собор було урочисто освячено. У його стінах був похований первосвятитель, який помер 21 грудня 1326 року» [50, № 10, с. 8].

З цього факту випливає зовсім не те, чого так хочуть московити. Наочно видно: золотоординський цар, намісник Бога на землі, повелів митрополиту Петрові перебувати при московському князеві Кулхані. І оскільки до дня смерті митрополита не був зведений для нього храм, то митрополит був похований на вулиці. Це незаперечна істина, і не можна огортати її словоблуддям.

Вище ми писали про ханські ярлики, які веліли кожній службовій особі перебувати у суворо визначеному місці. Ось вона, очевидна ханська влада! Кожен службовець держави мав певне місце перебування. І без дозволу хана (царя) не мав права його змінювати. Це аксіома. І для московитів не було винятків.

Після втечі в 1319 році з ханською казною Юрія Московського хан Узбек поставив під підозру усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою кафедру під нагляд Кулхана.

Так виглядає історія Московії без винятків і звичайних «доважків брехні».

7. Звертає на себе увагу той факт, що, починаючи з Калти, цілком змінилося ставлення московського князя до золотоординського царя. Це настільки очевидно, що цього навіть не заперечує московська історія. Князь і митрополит з цього періоду безвідмовні, слухняні, віддані ханові. Навіть, здається, змагаються наввипередки, хто краще виконає його повеління чи указ. Особливо це видно з подій у Пскові 1329 року.

У першому томі книги вже писалось, як за вказівкою князя Івана Калти митрополит Феогност в 1329 році відлучив від Церкви і піддав анафемі тверського князя Олександра і всіх жителів Пскова. До цього жахливого випадку в російському православ’ї траплялися відлучення від Церкви окремих людей, але факти відлучення від Церкви мешканців цілого міста мені не відомі. Це явище набуло популярності після псковського інциденту.

Однак цікавий інший аспект питання. Православ’я сповідує не колективну, а суто особисту відповідальність людини перед Богом. І кожен християнин про це знає. Про це знали Іван Калта і Феогност. Чому ж вони вчинили всупереч головному християнському постулатові?

Щоб отримати відповідь на запитання, необхідно пригадати лист Великого хана Гуюка до Папи Інокентія IV, відправлений в кінці 1246 року. Згадайте слова з послання: «Силою Бога всі землі, починаючи від тих, де сходить сонце, і закінчуючи тими, де заходить, подаровані нам. Крім наказу Бога, так ніхто не може нічого зробити… І якщо ви не послухаєте наказу Бога і спротивитеся нашим наказам, то ви станете ворогами».

Московські християни не могли дотримуватися цієї доктрини, бо, згідно з тими ж російськими вигадками, завжди мріяли звільнитися від «ira татарського». Але Іван Калта (Кулхан) був носієм ідеології, викладеної Гуюком у листі до Папи: всі, хто виступав проти ханської влади, виступав одночасно й проти Бога. Ось чому він міг доручати митрополитові відлучати від Церкви всіх гуртом. Саме ця ідеологія колективної відповідальності була головною складовою Яси Чингісхана. Згадайте відповідальність десятка за свою людину і відповідальність сотні за поведінку десятка.

Кулхан (Іван Калита) був вихований саме на цій ідеології. Іншого він не сприймав.

До речі, і митрополит Феогност покірно послухався Кулхана тільки тому, що той походив з роду Чингісидів і мав право говорити на землі від імені Бога. Після походу на Константинополь цей постулат став обов’язковим для російського православ’я. І в цьому випадку робити винятки для московського князя не маємо права.

8. Ще один доказ, який підтверджує походження Івана Калити з роду Чингісхана, є вирішальним. Уже було згадано, що кожен князь–оглан з роду Чингісидів мав особисту родову тамгу, щось на зразок печатки. Усе своє нерухоме майно та худобу кожен хан (цар) позначав своєю тамгою.

В історії збереглося свідчення про те, як за велінням Петра І в московському старовинному храмі зрубували фрески зі стін. Коли Петра І запитали, чи не треба одночасно зрубати портрет царя–Чингісида Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати. Як бачите, всю штукатурку з орнаментом і фресками зрубали і нанесли нову, а портрет залишили.

Сьогодні ми не знайдемо в Москві і, гадаю, у всій Російській імперії старовинного храму з його первинним розписом стін. Здавалося б – неймовірно! У чому ж тут секрет?

Про цю істину московити вважають за краще мовчати. Подивимося, у чому полягає таємниця дивовижного явища.

На території сучасного Московського Кремля до нашого часу збереглися три старовинні собори: Успенський,

Архангельський і Благовіщенський. Собори зведені в різний час, але ще за часів ханської Орди, тобто до династії Романових.

Успенський соборбув головним собором Московського улусу, а пізніше – держави, споруджений за Івана III, в 1472–1479 роках. «У 1481 році найкращий живописець того часу Діонісій з артіллю написав триярусний іконостас та кілька… ікон…, а в 1513–1516 роках собор було прикрашено фресками» [90, с. 8].

Саме в Успенському соборі, після його спорудження, московські князі присягали на вірність ханам (царям) Орди, згодом там вінчали царів на царство, ще пізніше коронували імператорів. Одночасно він служив усипальницею московських митрополитів.

Той самий довідник «Московський Кремль» без жодного збентеження повідомляє:

«Небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони замінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збиті» [90, с. 8].

Нова династія Романових–Кобиліних позбувалася «пам’яті про старих царів». Бо кожному відомо, що старовинні фрески зберігаються тисячоліттями.

Архангельський соборпобудований у Московському Кремлі в 1505–1508 роках.

Звертаю увагу читачів: Архангельський собор у Кремлі зведений італійським архітектором Алевізом Фрязіним (Новим). І тут важлива одна дуже цінна деталь. Послухаймо:

«Алевіз Фрязін… у 1503–04 працював у Бахчисараї (Крим), де будував палац хана Менглі–Гірея (зберігся різьблений кам’(яний) портал). У 1504 на запрошення Івана III прибув до Москви, де, за свідченням літопису, побудував 11 церков (не збереглися) і Архангельський собор у Кремлі (1505–1508)» [18, том 1, с. 403].

Як бачимо, не збереглися ханський палац у Бахчисараї та 11 церков у Москві, зведених Алевізом Фрязіним на початку XVI століття. Бахчисарайський палац хана зруйновано в 1736 році Мініхом за заповітом Петра І, а церкви в Москві – за царською вказівкою ще за його життя. Деякі – раніше.

Виникає закономірне запитання: чому Петро І не зруйнував Архангельський собор у Кремлі?

Послухаймо відповідь:

«Теперішній настінний розпис Архангельського собору був зроблений у 1652–1666 роках за правління царя Олексія Михайловича, який наказав: «…писати церкву Михаїла Архангела наново стінним письмом, а старе – збити» [91, с. 8].

У Петра І не було підстави зносити Архангельський собор у Московському Кремлі. Собор уже був «доведений до ладу» батьком Петра. А оскільки син був набагато рішучішим за батька, то не став «возитися» зі збереженими до його часу церквами, які побудував Алевіз Фрязін. Він їх зруйнував. І причина виявилася «поважною»: церкви відмовлялися віддавати дзвони для переплавки на гармати і свої багатства для військових потреб. Петро І врахував усе до дрібниць. Навіть церкви знищували за наказами генералів, а не його особистими.

Московська влада завжди вміло маскувала свої злочини.

Отже, у двох найголовніших московських соборах, які були місцями поховання митрополитів, князів і царів Московії, було повністю збито штукатурку зі всієї поверхні стін і склепінь, вони були заново поштукатурені, а вже по новій штукатурці нанесли нові фрески, картини й орнамент, які ми бачимо сьогодні.

Звертаю увагу: стіни і склепіння Успенського та Архангельського соборів Московського Кремля були повторно розписані не поверх старих малюнків, а саме по новій штукатурці. Тобто люди, які приймали рішення про знищення старих розписів храмів, ставили собі конкретну мету – знищити назавжди сліди, які залишила по собі золотоординська династія московитів. Нагадаю: поховання в Успенському соборі починаються з митрополита Петра, а поховання в Архангельському соборі – з князя Івана Калти (Кулхана). 1319 рік!

Але московська влада не обмежилася цим. Вона й далі ховала «кінці у воду». На саркофагах, а їх 46, збито написи з надгробних плит. Через це над усіма похованнями виклали цегляні надгробки, а самі саркофаги опустили під підлогу. При цьому нас намагаються переконати, що всі маніпуляції пророблялися «в першій половині ХVІІ століття». Проте і це твердження брехливе. «Гра в хованки» зі своїми «старими царями» відбувалася у ХVІІІ столітті, за Петра І та його «послідовників». Нам сьогодні відверто брешуть, кажучи, що «написи на старих плитах точно відтворені на нових цегляних надгробках». Але, щоб виключити можливість перевірки, «в… XX столітті надгробки були укладені в мідні засклені футляри» [91, с. 25–26].

Це вже радянська влада продовжувала ті ж самі «ігри в хованки» зі своїми «старими царями».

Цікаво відзначити, що в Архангельському соборі поряд із царями московськими спочивають царі казанські й касимовські. Так, зокрема, там лежать нащадки Чингісхана: «Сафа–Гірей, цар Казанський», який прийняв православну віру; «Петро – син Ібрагіма, сина Маматака, царя Казанського» та інші. Відомості про цих царів замовчуються.

Благовіщенський соборзбудовано в 1484–1489 роках. Він, як зазначено у ВРЕ (третє видання), служив звичайною, повсякденною церквою московських князів і царів. У цьому храмі фресок не збивали, а замалювали зверху новими зображеннями. Вже в радянській імперії вибірково було відкрито окремі місця храму, де московські князі подані як родичі Христа і намальовані з Ісусом Христом в одному родинному ряді. Саме це проповідували Чингісиди!

Не будемо далі вести мову про три московські собори. Вони, звичайно, викликають захоплення – як геніальний витвір стародавніх зодчих (переважно італійців).

Вернімося до нашої теми фальсифікації московської історії. Як не намагалися московські правителі (Петро І, Катерина II та ін.) приховати правду про своїх попередників – «старих царів» з роду Чингісхана, проте правда виривалася на поверхню. «Вийшла» вона назовні і в московських старовинних храмах.

Виявилося, не все було зрубане і замазане. Не можна було збити штукатурку на колонах Успенського собору,тому що були б пошкоджені головні конструкції і обвалився б увесь храм. Там стара штукатурка збереглася. Уціліла мозаїка і в галереях Благовіщенського собору.Вони й стали свідками великої істини.

На них нанесена ханська тамга!Абсолютно тотожна тій, якою хани позначали свої монети, свої оселі, свою худобу. Отже, московські храми зводилися князями–огланами роду Чингісхана і були їхньою власністю. Успенський собор першої побудови звів на території сучасного Кремля Іван Калта, він же – Кулхан, перший з роду московських Чингісидів!

Нехай читачі не думають, що Катерина II та її «Комісія» вигадували якісь надприродні комбінації, запускаючи «доважки брехні» в розповідний каркас історії. їхня брехня проста до примітивності. Зате надійна.

Якщо потрібно було, скажімо, змінити родовід династії Кулхана, якого при прийнятті християнства назвали Іваном, то в «загальноросійському літописному зводі» до імені Іван додавали ім’я по батькові – Данилович. І «кінці у воду».

Як пам’ятаємо, саме Катерина II особисто уклала родовідний список російських князів. А щоб ніхто не міг звірити «загальноросійський літописний звід», знайдений у катерининські часи, із золотоординськими джерелами, то їх геть–чисто вимели з імперії.

А вся література арабів і персів, яка також могла пролити світло на це питання, досі у Російській імперії перебуває під цензурою і дозується. Згадайте «Збірники» В. Г. Тизенгаузена та сотні інших.

До речі, звертаю увагу читачів, що ім’я по батькові до імені у Московії стали додавати тільки з початку ХVІІІ століття. У старовинних оригіналах X‑XV століть, які дійшли до нашого часу, ви не знайдете людини, названої на ім’я та по батькові. Згадайте хоч би Плано Карпіні, Рубрука, Рашид–ад–діна, Джувейні та ін. Отже, маємо ще один доказ цілеспрямованої фальсифікації «загальноросійських літописних зводів».

У зв’язку з цим звертаю увагу на ще одну величезну таємницю московської історичної науки, пов’язану з іменем князя–оглана Кулпи (Калти).

Хронологічний ряд великих ханів Золотої Орди наведено у кінці другої частини першого тому книги і доведено до хана Джанібека. Продовжимо цей ряд великих ханів Орди:

10. Хан Бердибек (1357–1359),

11. Хан Кулпа (Іван) (травень–листопад 1359).

Саме з убивства Великого хана Золотої Орди Кулпи в листопаді 1359 року почався «великий розбрат» у державі. При цьому відзначимо, що разом із Кулпою були вбиті і два його сини. Але ще цікавіше те, що всі вони були християнами. Про цей історичний факт говорять усі російські джерела, однак кожне замовчує ту чи іншу деталь, продовжуючи «гру в хованки».

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«В один час із Князем Іоаном Іоановичем помер і хан Бердибек, ставши жертвою своєї мерзенної розпусти, і Кульпа, родич його, воцарився. Маючи двох синів Християнської Віри, Іоана та Михаїла… але Кульпа владарював лише 5 місяців і загинув разом із синами, вбитий Наврусом»… [41, том IV, с. 319].

Карамзін відверто бреше, коли об’єднує смерть князя «Іоана» зі смертю Великого хана Бердибека, бо Троїцький

літопис об’єднує смерть московського князя і Великого хана Золотої Орди Кулпи. Послухаймо: «В літо 6867 (1359 рік. – В. Б.). Переставився князь Іван Іванович, листопада 12… Тої ж зими убиша царя Кульпу» [59, с. 230].

А Никонівський літопис уточнює: «…сяде в Орді на царстві Кулпа, і царства місяців 6 і дній 5… І убієн бисть от Науруса з двема сини своїми, з Михаїлом та Іваном».

Як точно літопис володіє матеріалом, ніби говорить про свого князя!

Князь Іван і хан Кулпа пішли з життя в листопаді 1359 року. А хан Бердибек загинув навесні.

Усе збігається. Зацікавлені можуть звернутися до арабських і перських джерел, можуть навіть установити збіг дат смерті князя–оглана «Івана» і Кулпи. При цьому кожен розуміє: князь–християнин міг з’явитися у столиці Сараї тільки з північних улусів Золотої Орди.

У нашому випадку вперше за всю історію Орди Великим ханом став московський православний князь–оглан Іван Кулпа. Але тут же був убитий мусульманською гілкою роду Чингісидів.