Текст книги "Моксель, або Московія. Книга трейтя"

7

Цей рік для Московії став справді видатним. Адже, крім перепису населення, в 1272 році було засноване поселення Москва. Мабуть, під час перепису побачили скупчення фінських утікачів–поселенців на річках Москві, Яузі та в навколишній тайзі. А оскільки в тих диких лісах на сотні кілометрів навколо не було жодних поселень, адже навіть старовинний Радонеж був заснований Сергієм Радонезьким серед дикого лісу в «першій половині 14 століття», то цілком очевидно, що хан Менгу–Тимур дав завдання великому баскакові та митрополитові закласти в тій місцевості церкви і звести фінських втікачів–відлюдників у церковну громаду.

І, щоб не відлякувати фінських поселенців навіть назвою, ім’я поселенню не стали давати татарське, а присвоїли суто фінське, за назвою річки – Москва. Раджу московським ура–патріотам не думати, що автор викладає свій особистий погляд на цю проблему. Ні, шановні, ми опираємося на суворі церковні документи. Адже кожній людині при здоровому глузді зрозуміло: якби Москва як поселення існувала з 1147 року, то в ній обов’язково була б церква. А про жоден храм на сотні кілометрів навколо Москви до 1272 року російське православ'яне знає.

Я вже торкався цього питання у другому томі книги.

Російська православна церква не знає жодного храму, який існував би на території теперішньої Московської області до 1272 року. Феноменальна істина!

Отже, послухаймо російські церковні джерела. Ось вони, перші православні церкви, зведені на території сучасної Москви ханом Менгу–Тимуром:

1. Церква «Спаса на Бору…Коли місце нинішнього Кремля ще покрите було бором або густим лісом,… – син Олександра Невського, Св. Даниїл, який щойно отримав в уділ землі і села,… побудував у 1272 році, серед бору, на Боровицькому пагорбі (так це урочище в давнину називалося), на тому самому місці, де жив у самотній хатині пустельник Вукол, дерев’яну церкву Спаса–Преображення. Це було за 54 роки до заснування Успенського

Собору і за 67 років до обнесення Дитинця (нинішнього Кремля) дубовою рубленою стіною. Цей дерев’яний храм проіснував 56 років» [43, с. 325–326].

А оскільки сучасне місто поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то цілком очевидно, що в давні часи для освоєння тієї глухої, дикої місцевості знадобилася не одна, а декілька церков.

І церковна література підтверджує цю істину.

2. «Крутицький Архиерейський Дім…на гористому березі Москви–ріки, на урочищі, здавна званому, через крутизну свого розташування, Крутицями, біля підніжжя цієї височини, в ровах, течуть струмки: з північного боку – Сара, а з південного – Подон… Обитель сія найдавніша… заснована св. князем Даниїлом Олександровичем… в останній половині XIII століття (близько 1271 року), і служила з половини XV століття місцем перебування Владики стародавньої Сарайської Єпархії, перейменованої в Сарайську і Подонську, згодом у Крутицьку, і знищеної за персональною вказівкою Імператриці Катерини II15 травня 1788 р.» [43, с. 265].

Історія з Крутицьким Архиєрейським Домом дуже цікава і повчальна, і ми ще про неї згадаємо.

Зауважте: з 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів по всій імперії, які зберігали спадкоємність із Золотою Ордою. Хоч, звичайно, існували й інші причини їх закриття і знищення.

Цілком очевидно, що для освоєння місцевості та залучення фінських аборигенів самих лише церков було замало. Потрібно було споруджувати і якісь житлові поселення. Що теж було зроблено за повелінням хана Менгу–Тимура, бо – ще раз нагадаю читачам незаперечну істину того часу, підтверджену російськими професорами – вся земля була власністю хана і використовувати її можна було тільки з його дозволу. А оскільки при закладенні церкви обов’язковою є присутність єпископа або митрополита – державного службовця, то, безперечно.

люди подібного рангу не могли діяти без відома хана і великого баскака. Це непорушні аксіоми Московії XIII‑XV століть.

Ось чому того ж 1272 року на території сучасної Москви було закладено обитель монашої спільноти. Послухаймо свідчення:

3. «Новоспаський монастир…за Таганською площею, на високому березі Москви–ріки… Першооснови цієї обителі закладено в XIII столітті на тому місці, де нині Данилів монастир. [«Данилів монастир… заснований близько 1272 року Святим Князем Данилом Олександровичем»]… коли Москва тільки виринала з убозтва і… була під владою Монголо–Татарською» [43, с. 199, 231].

Коротко уточню для читачів: в 1272 році було засновано Данилів монастир, який у процесі свого становлення перейменований у Новоспаський.

Пропоную звернути увагу на той факт, що всі три установи начебто закладені Данилом Олександровичем, молодшим сином Олександра Невського. Це чергова брехня! Данило народився 1261 року, і в 1272 році, згідно з Ясою Чингісхана, права на уділ не мав. Таке право він міг отримати лише після досягнення 16 років, тобто після повноліття.

До речі, про цю істину згадує навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії», коли говорить про неповноліття так званого Дмитрія Донського.

Чому ж церковна література заснування всіх трьох перших храмів Москви приписує саме Данилові Олександровичу? Чи не ховається щось за цим?

Цілком зрозуміло, що після фальсифікації життя та діяльності Олександра Невського виникла закономірна необхідність використати «феномен Олександра» у ширшому масштабі. Фальсифікація взаємозв’язана. Якщо заснування Москви припало на 1272 рік, то стало очевидним, що треба пов’язати цей історичний факт з «возвеличеним предком», приписавши відкриття церков та монастирів його синові. Адже не могли можновладці наступних століть, які жадали слави і величі, повідати світові простеньку, але гнітючу для московської душі істину про відкриття всіх цих установ за велінням їхнього «старого царя» Менгу–Тимура.

Згадайте, у Золотій Орді існувала ціла Сарська єпархія, що об’єднувала в степах, від Липецька і Тамбова до Сарай–Бату і Сарайчика, десятки православних храмів і монастирів, але московська влада ніколи не вважала за потрібне розповісти людям правду про цю установу. Вони соромилися тієї правди. Бо вона нагадувала велику істину: про життя в єдиній державі, про єдиних «старих царів», про велику матір московитів – Золоту Орду.

Навіть про храм у столиці держави – Сарай–Бату розповідала не московська історія і не московські священики, а великий мандрівник XIII століття Вільгельм де Рубрук.

Словник–довідник «Література і культура Стародавньої Русі» таким чином довів до нашого відома смерть Володимирського князя Ярослава Ярославовича, який сидів на столі після Олександра, так званого Невського:

«Ярослав Ярославич… у 1271 році їздив в Орду зі синами Невського і на зворотньому шляху помер» [53, с. 250].

А М. М. Карамзін ще більше конкретизував смерть князя:

«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові і, подібно до них, закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди, куди їздив з братом Василем…» [41, том IV, с. 216].

Отже, після завершення воєнного походу на Константинополь хан Менгу–Тимур запросив до себе весь рід Олександра Невського: братів – Ярослава, Василя, синів – Дмитра, Андрія, Данила та їхню матір.

Звичайно, рішення про проведення перепису населення хан Менгу–Тимур приймав без жодної участі цих людей, оскільки перепис стосувався усього населення Золотої Орди. У цьому випадку васали ніякого права давати поради, звичайно ж, не мали.

Також очевидно, що хан був невдоволений службою князя Ярослава, через що той «закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди». До речі, М. М. Карамзін чітко зафіксував, що смерть усіх була «подібною». Однак промовчав про причину смерті всіх трьох. Мовляв, їхали – і дорогою померли. Лише посол Папи – Плано Карпіні, який на власні очі бачив смерть Ярослава Всеволодовича, довів до нас причину смерті:

«У той же час помер Ярослав… Він щойно був запрошений до матері Імператора, яка… дала йому їсти й пити з власних рук; і він повернувся до свого приміщення, відразу ж занедужав і помер через сім днів, і все тіло його дивовижним чином посиніло. Тому всі вірили, що його там отруїли…» [28, с. 57].

Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).

Причиною «привілею» стала андова клятва Сартака й Олександра. І, як бачимо, про ту клятву Батиєвого сина було відомо всім в імперії задовго до 1246 року.

Швидше за все, окрім андової спорідненості, існувала й кровна спорідненість. Тому що Олександр, так званий Невський, до 1252 року постійно перебував при родині хана Батия і, звичайно, саме в Орді одружився. А оскільки Батий був зацікавлений у тому, щоб мати віддане оточення і розумних підданих, а Олександр, швидше за все, до таких належав, то й мав честь бути одруженим із жінкою з роду Бату–хана.

Саме про таку спорідненість свідчить смерть батька Олександра Невського – Ярослава Всеволодовича в далекому Каракорумі від рук матері Великого Хана – Туракіни. Палаючи ненавистю до Батия, який принизив її сина Гуюка, Туракіна хоча б у такий спосіб помстилася ханові Бату. Тому що іншими мотивами не можна пояснити вчинок імператриці. Її статус і честь не допускали можливості принизливо бруднити руки об простого смертного. Для впливу на підданих і рабів імператриця мала слуг.

Таємниця роду Бату–хана була відомою Менгу–Тимурові, його внуку. Ось чому він запросив на зустріч своїх двоюрідних братів: Дмитра, Андрія та Даниїла. До речі, Данило 1272 року ще був хлопцем і, не будучи спорідненим з Менгу–Тимуром, не удостоївся б честі бути прийнятим ханом. Сподіваюся, це більш ніж очевидно.

Швидше за все, в 1272 році ще жива була мати цих трьох «принців роду Чингісидів по жіночій лінії». І зрозуміло, що саме вона представляла синів Олександра Невського, які були племінниками Менгу–Тимура, в ханському палаці.

Я не знаю, хто подав ханові ідею закласти в ростово–суздальській землі нове поселення – Москву – з наступним призначенням «на її стіл» молодшого з синів Олександра – Данила. Ймовірно, то була ідея спільна: і Менгу–Тимура, і дочки хана Батия, і Великого володимирського баскака, і «царського двору». Бо мати прямих спадкоємців «ханської крові» і не скористатися цим, щоб назавжди закріпитися в землі Моксель, було б непростимою помилкою з боку ханської влади. Тим більше, що в ті роки і пізніше хани Золотої Орди повсюдно закладали нові поселення, «ями» і міста, стягуючи в державу кращих майстрів. Про це свідчили всі історики й мандрівники того часу, які побували в Золотій Орді.

Зрозуміло, московські історики про подібний розвиток своєї землі та свого народу говорити соромилися.

Але, звинувачуючи і тавруючи так званих «татаро–монголів», змушені були ронити слова істини.

Послухайте, що в ті роки творилося на території теперішніх Курської, Воронезької та Липецької областей. Кілька простих, з життя взятих оповідей 1270–1290 років. Відчуйте дух часу єдиної держави – Золотої Орди. Адже подібне коїлося і на московській, і на тверській, і на рязанській землях. Тільки це замовчували або ж перебріхували події задля «фальшивої величі Москви».

Тоді у цій землі правив баскак Ахмат Хівинець, який, мабуть, свою ставку тримав у Курську. Хоч були й місцеві два князі – Олег та Святослав. Перший із них сидів у «Рильську і Ворголі», а другий – «у Липецьку». «…Ахмат Хівинець, взявши на відкуп данину Татарську… гнобив народ, не виключаючи ні Бояр, ні Князів і завів поблизу Рильська дві слободи, куди прибивалися розмаїті негідники, щоб, отримавши його покровительство, грабувати навколишні поселення. Олег, за згодою Святослава, поскаржився на це Ханові Талабузі, який дав йому загін Моголів і велів розорити слободи Ахметові; Князі ж, виконуючи ретельно наказ його, вивели звідти своїх втікачів, а інших у кайдани закували»[41, том IV, с. 231].

Ми спостерігаємо живу картину того часу: і втікачі, і влада місцевого ханського баскака, і бажання хана навести лад у своїх володіннях, і заснування баскаком нових поселень.

Нагадаю читачам: після смерті Менгу–Тимура у Золотій Орді панував «розбрат», коли піднісся темник Ногай і почав втручатися у вирішення державних справ. Ногай належав до заслужених людей Орди. Ось що про нього пише казахський вчений Калібек Даніяров:

«Ногай – легендарний герой Улиса Жоші – Золотої Орди. Будучи сином старшої сестри Батий–хана і великого воєначальника з роду Мангит, Ногай під час походів… Батий–хана показав себе талановитим воєначальником і батиром. Переможець лицарського війська під Легницею, він першим вийшов до Балтійського моря» [57, с. 107–108].

Слід зауважити, що князі майбутньої Московії ніколи порядністю не відзначалися. І в нашому випадку М. М. Карамзін вимушено визнав: «…легковажний Святослав, ще до Олегового повернення з Орди, тривожив Баскакові поселення нічними нападами, схожими на розбій» [41, том IV, с. 231].

Так писали російську історію: коли грабував баскак Ахмат – це кваліфікувалося як «розбій», коли ж князь–Рюрикович – це було лише «схоже на розбій». Своїх в усьому намагалися виправдати, запускаючи в оповідь так званий «доважок брехні».

Зрозуміло, Ногай за подібну брехню покарав обох князів – і Олега, і Святослава. Ось як подав матеріал М. М. Карамзін:

«Чи міг Князь двох або трьох нікчемних містечок думати про спротив? Олег утік до Хана Талабуги, Святослав – у ліси Воронезькі, а Моголи, розоривши Курське володіння, схопили 13 Бояр, а також кілька подорожніх, і передали їх, закутих, у жертву злобному Баскакові. Він злочинно умертвив перших, відпустив подорожніх і, подарувавши їм закривавлену одіж страчених Бояр, сказав: «ходіть із землі в землю і гучно оголошуйте: таке буде кожному, хто насмілиться образити Баскака!» [41, том IV, с. 231].

Цікаво відзначити, що хан Золотої Орди Талабуга підтримав справедливість і в новій ситуації, бо, повернувшись від хана, князь Олег сказав своєму братові:

«Ми були праві, а тепер стали винні. Справа твоя є повторним розбоєм, який найбільш ненависний Татарам і в самій нашій вітчизні нетерпимий. Належало вимагати суду від Хана, ти ж не хотів їхати до нього, ховаючись у темряві лісів як злодій. Моя совість чиста. Іди, виправдайся перед Царем»[41, том IV, с. 232].

Як не намагалися хани Золотої Орди привчити князів «Залешанської землі» до закону і порядку, їм цього так і не вдалося зробити до розпаду держави. Потреба в розбої та бандитизмі, в підступності і лукавстві в усі часи була притаманна правителям тієї землі. Але якщо М. М. Карамзін відкрито говорив про ці явища, властиві курським та липецьким князям, то коли переходив до розповіді про діяння московських князів, намагався знайти їм пояснення або виправдання. У М. М. Карамзіна за московитами стояла історична необхідність, швидше – історична правда. Навіть за запеклими негідниками.

Подаючи вищенаведений матеріал про стан справ на території Курського, Липецького і Рильського улусів, автор вважав за потрібне показати загальну картину життя фінських племен землі Моксель, що увійшли до складу єдиної держави – Золотої Орди.

Уся російська і навіть європейська історичні науки сповідують думку про «незалежний розвиток Московії» в Золотій Орді. Однак це – московська брехня. Ніякого самостійного розвитку і становлення Московії як князівства в ХІІІ–ХV століттях не відбувалося. Це був звичайний улус єдиної держави: керувався єдиними законами, управляли ним ставленики «старих царів», громадяни північних улусів платили податки до єдиної скарбниці і відбували військову повинність в армії єдиної держави.

Крім цього, населення Золотої Орди постійно змішувалося, через що у XVI столітті серед московської аристократії не існувало родів, які б мали місцеве коріння і походження раніше другої половини XIII століття. Вся московська аристократія – не місцева, прийшла, з часів Московського улусу Золотої Орди. І основні її представники походили переважно чи то з татар Орди, чи то з казанських татар (булгарів).

Не наводитиму ще раз дослідження московських професорів з цієї теми. Це є у другій книзі.

Цілком очевидно, що селянське (християнське) населення мало місцеве, фінське коріння. За допомогою централізованої ханської влади його примусово навертали у православ’я і фактично перетворювали на рабів.

Професор Гарвардського університету Річард Пайпс дотримується промосковської версії «становлення Московії», однак навіть він визнав, що Московське князівство вперше з’явилося на світ лише в 1276 році. Не знаю, звідки американський професор узяв цю дату, але в цьому питанні він недалекий від істини. Послухаймо Р. Пайпса:

«З найбільшим успіхом колабораціоністську тактику використовували родичі Олександра Невського, які сиділи в Московському уділі, котрий у XIII ст. ще не відігравав помітної ролі. Цей уділ був викраяний в 1276 р. для сина Невського Данила Олександровича» [54, с. 89].

Отже, Московське князівство виникло тільки в 1277 році. Не мінятиму цієї дати, бо вона базується на Ясі Чингісхана та офіційному році народження молодшого сина Олександра Невського – Данила.

Перед нами відкрилася низка подій, тісно пов’язаних між собою. Ось вони:

– поїздка в 1271 році синів Олександра Невського до хана Менгу–Тимура;

– заснування Москви 1272 року;

– перепис населення Золотої Орди 1272 року;

– «викроювання Московського уділу» в 1276 році;

– призначення на Московський улус Данила в 1277 році.

Усі події відбувалися в сильній, централізованій державі, де одноосібно правив хан Менгу–Тимур, а в кожному улусі сиділи його повноважні представники – баскаки. Поза сумнівом, Москву в 1272 році було закладено з відома хана. Не могли митрополит із єпископом порушити закони держави і самовільно висвятити три церковні заклади з наданням їм земельних наділів, причому великих. Без дозволу хана навіть місцевий баскак не мав права робити чогось подібного. Якщо б поселення було засноване без дозволу хана, він наказав би його знести.

Проте в 1277 році хан Менгу–Тимур посадив у Москві удільного князя Данила. Сподіваюся, ні в кого не виникає сумніву, що зайняти свій уділ Данило міг лише маючи ярлик хана, тобто – його дозвіл. Наш ланцюг подій отримав логічне завершення.

Так пізнається істина в неспотвореному вигляді, без московського «доважку брехні», подобається це комусь чи ні.

Повернімося до матері Данила. Я перегорнув масу історичних довідників, але ніде не знайшов достовірної інформації щодо її походження. Мені здається, що найрозумнішу відповідь на це питання (хоча й не без лукавства) дав М. М. Карамзін,:

«Після смерті першої дружини…, Невський взяв другий шлюб з невідомою для нас Княжною Вассою, тіло якої лежить в Успенському монастирі Володимирському, в церкві Різдва Христового, де похована і донька його, Євдокія» [41, том IV, с. 206].

Останки першої дружини не збереглися. І не могли зберегтися. Адже вони свідчили б про її походження.

На початку XIX століття не існувало документів, які підтверджували б родове походження дружин Олександра, так званого Невського. І «писання» про першу дружину Олександра—чистісінький абсурд, хоча й «спирається» на «загальноросійські літописні зводи»… Адже, як ми вже говорили раніше, Олександр Невський народився в 1230–1232 роках, а з 1238 року перебував аманатом при дворі хана Батия. Відпущений же у ростово–суздальську землю на Володимирське князівство в 1252 році. Тобто одружився він саме в ті роки, коли перебував при дворі Батия.

Та найголовніше, що підтверджує належність синів Олександра до роду Чингісидів, а його матері – до роду Батия, —це поведінка тих князів. Навіть Олександр Невський не міг дозволити собі подібної поведінки. Я не описуватиму ще раз увесь кривавий шлях, який пройшли сини Невського в землі Моксель. Цей матеріал досить докладно поданий у першому томі книги. Наведу лише кілька узагальнень, зроблених М. М. Карамзіним, про поведінку синів Невського:

«Після страшної грози Батиєвої вітчизна наша ніби відпочила протягом років тридцяти… У такому стані перебувало Велике княжіння, коли Дмитро Олександрович (син Невського. – В. Б.) зійшов на престол його, на лихо під даних і собі, на сором віку і крові Героя Невського» [41, том IV, с. 226].

Навіть великий патріот Московії М. М. Карамзін визнавав, що всі чвари, які траплялися в землі Моксель після 1238 р., були лише дрібними непорозуміннями. Лихі часи настали з приходом на княжий стіл синів Олександра Невського. Ці люди завдавали страждань тільки ростово–суздальській землі. Своїй батьківщині – Орді – вони служили справно.

Послухаймо: «Андрій Городецький, син Невського, брат Дмитрів – повів військо в Орду, щоби разом з ханом Мангу–Тимуром іти на кавказьких Ясів, або Аланів, багато з яких не хотіли коритися Татарам…» [41, том IV, с. 227].

Після повернення Андрія брати почали боротися за Володимирський улус. Послухаймо: «Лестощами і дарами задобривши хана, Андрій отримав від нього грамоту і військо, підступив до Мурома і звелів усім удільним князям з’явитися до нього в стан з дружинами… Великий Князь шукав порятунок у втечі, а Татари… нагадали… час Батиїв. Муром, околиці Володимира, Суздаля, Юр’єва, Ростова, Твері, до самого Торжка були зруйновані ними…» [41, том IV, с. 228].

Почалося довге, виснажливе протистояння за владу, що тривало з 1282 до 1304 року. Спочатку за стіл сперечалися старші сини Невського: Дмитро та Андрій. Пізніше до суперечки приєднався молодший син – Данило Московський. Увесь цей безлад відбувався після смерті хана Менгу–Тимура, коли в Орді «сіяв розбрат» темник Ногай, втручаючись в управління державою. Він теж належав до роду Бату. І, зауважте, хани Золотої Орди жодного з цієї трійки не покарали, не відрубали голову. Завжди намагалися мирити. Навіть М. М. Карамзін підтверджував цю думку:

«Посол Ханський, вибраний бути миротворцем, скликав князів до Володимира… Татарин слухав підсудних статечно і гордо, але не міг утримати їх у межах належного смирення… Суд скінчився миром або, краще сказати, нічим» [41, том IV, с. 242].

Такого ставлення ханів Орди до своїх підданих ви не знайдете в жодному улусі (князівстві) держави. Непокірних і бунтарів просто знищували. Однак рід Олександра Невського чомусь завжди потрапляв під виняток.

Задамося простим запитанням: у чому таємниця такого ставлення ханів до синів Олександра Невського?

І щоб ви самі могли дати відповідь, послухаймо Чингісхана:

«11. Ще говорив (Чингісхан): якщо з нашого роду хтось учинить всупереч утвердженому порядку (ясаку) один раз, того треба надоумити словесно: якщо він зробить противне двічі, то нехай впливають на нього красномовством, утретє ж нехай пошлють його у віддалене місце Балджиун – Кулджур, коли він там побуває і вернеться, то схаменеться. Якщо ж він не набереться розуму, нехай закують його в кайдани й посадять до в’язниці. Якщо він вийде звідти добропорядним і розумним – дуже добре: в іншому ж випадку нехай зберуться всі родичі, скличуть спільну нараду і вирішать, що з ним робити» [40, с. 105].

Із синами Олександра поводилися, як з людиною «з нашого роду», якщо вона «вчинить всупереч утвердженому порядку». Вони не потрапляли під дію загальних законів, які поширювалися на решту людей.

Увесь матеріал, викладений в останніх розділах, дає нам право стверджувати велику істину, яку так ретельно приховують московити: Олександр Невський був поріднений з родом Батия, а його діти були нащадками Чингісидів! І Москва в 1272 році була заснована Менгу–Тимуром як поселення для ханського роду.

У цьому немає нічого неприродного і дивного. Ханів, які правили Золотою Ордою, слід вважати розумними людьми і не робити для Московії винятків із загальних правил та законів. Лише тоді історія становлення Московії набере цілісного, неспотвореного вигляду. Інакше вона – карикатура.

Адже подібне освоєння землі народу Моксель чинилося і в наступні століття:

– у XIV столітті хан Узбек заснував місто Мохші (Наровчат), яке стало столицею Золотої Орди; його син Джанібек заснував поселення Тула, яке стало столицею Тульського ханства;

– у XV столітті з’явилося місто Касимов, яке стало столицею Касимовського ханства.

І це лише те, що московським історикам не вдалося приховати.

Наприкінці розділу хочу торкнутися ще двох безперечних істин, що стосуються Москви.

Перша.Москви як населеного пункту не існувало до приходу хана Батия. Професор Казанського університету Д. А. Корсаков чітко вказав, що «Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє з себе три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський» [64, с. 123–124].

А ще раніше, в 1212 році, «незадовго до своєї смерті Всеволод «розда волості дітям своїм». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію – Володимир; третьому, Ярославу – Переяславль; четвертому, Володимиру – Юр’їв. Менших двох синів, Святослава та Іоана, доручив він Юрієві…» [64, с. 123].

Москви, як ми бачимо, в 1212 році не існувало. Її не названо.

Друга.Брехня про Московського князя Михайла Хоробрита, який начебто сидів на московському столі і захищав її під час навали військ хана Батия, спростована церковною історичною літературою.

Послухаймо: «Архангела Михайла Собор, у Москві, в Кремлі… Первинну будівлю цієї церкви деякі автори відносять до початку XIII і навіть до кінця XII століття… інші ж… вважають, що вона була споруджена дерев’яною ще понад 20 років до початку княжіння св. Даниїла, першим… удільним московським князем Михайлом Хоробрим… Втім, жодними історичними фактами не можна підтвердити існування цієї дерев’яної церкви. Істинна і непідвладна жодним сумнівам історія цієї Соборної церкви починається з часів Великого Князя Івана Даниїловича Калити» [43, с. 302].

Така історична правда про Москву, її заснування та її першого князя з роду Бату–хана – Данила.