Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Деякий час вони обідали мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків. Над нагрітим очіллям скелі дзижчала важка серпнева комашня, сірі білки зістрибували з кривої сосни і з безпечної відстані уважно спостерігали за трапезою братів Вигилярних.

– Я от що, Павляне, хотів тебе запитати, – перервав мовчанку старший. – Ти мені поясни, яке відношення мають оті всі цацки, – він скосив оком на рюкзаки, – до Сковороди. Я людина далека від історії, літератури. Може, чогось не розумію. Напевне не розумію. Про Сковороду я у школі вчив, пам'ятаю, що жив колись такий, дуже розумний, любив мандри, ненавидів багатіїв та зажерливих попів. Написав вірш «Кожному городу нрав і права». Ми його напам'ять вчили. Про те, що кожного гонить свій біс. Вчителька Анна Петрівна казала нам, що він був сильно не від світу сього, відповідно, потерпав за правду-матку від різних кривдників. Що до своєї хати і до сім'ї так і не доробився, все життя бомжував Україною. А тут бачу: срібло, гравюра, та ще й ідолище це дерев'яне… Щось воно між собою не в'яжеться. Він що, язичником був?

– Ні, православним.

– Так поясни мені, темному, яким це боком усі ці речі пов'язані зі Сковородою.

– Не знаю.

– Отакої… – старший акуратно поскладав сміття до пластикового пакету. – А я думав, що ти у темі.

– Я вже міркував над цим. Ну, скажімо, з гравюрою більш-менш ясно. Вона перемальована, можливо навіть рукою самого Григорія Савича, зі збірки містичних емблем. На ній, наскільки я розумію, зображено одне із наріжних понять алхімії – Андрогіна, з'єднання ртуті і сірки, як основу для подальшого виробництва філософського каменю.

– Алхімія – антинаукове вчення.

– Це тобі також Анна Петрівна розповідала?

– Ні, Валентина Сергіївна. Вона у нашій школі хімію викладала. Сувора була жінка. Мені за бензольні кільця двійку поставила.

– Ця сувора жінка виклала тобі спотворене поняття про алхімію. За часів Сковороди алхімія давно вже втратила ознаки вчення про властивості речовин. У вісімнадцятому столітті вона була вже чимось середнім між самобутньою філософією і символічним викладом метафізики. Її переплели з кабалою, Таро та іншими окультними системами.

– От і виходить, братело, що нічого Валентина Сергіївна не спотворила. Кабала, Таро… Антинаукова маячня.

– Філософія, Сашо.

– Філософія – предмет темний, – «карпатський есквайр» відкинувся на спину і заклав руки за голову. – Філософи не перевіряють своїх висновків експериментами. Відповідно, не можна зрозуміти, хто з тих філософів правий, а хто бреше. Все заплутане. Немає ясності. А там, де немає ясності, там немає і практичного застосування.

– А як вони можуть перевірити експериментом свої висновки, якщо філософія оперує такими предметами, як «суще», «буття», «час», «простір»? Як можна експериментувати з буттям або часом?

– Тоді нехай визнають свою філософію не науковою дисципліною. Наука, якщо ти ще пам'ятаєш, передбачає обов'язкову перевірку припущення експериментом. Той шлях пізнання, котрий не містить у собі стадії експерименту, не є наукою. А я, братело, інженер за освітою, звик вірити науці і відкидати усяку маячню. Наука досягла інших планет, створила телебачення, комп'ютери, мобільний зв'язок. А чого досягли філософи? Вічно гундосять: «я знаю, що нічого не знаю». Не поважаю.

– Телебачення і сотові телефони не зробили людей щасливими.

– Так вважають невдахи, – пирхнув Олександр Петрович. – Чому не зробили? Полегшили життя, розваг стало більше. Людям для щастя потрібні не філософські сумніви, а прості речі. Комфорт, розваги. Щоби добре працювати, треба добре розслаблятися. А ще ясно бачити що й до чого, де яка тема. Інакше, як людина зможе себе реалізувати? От я, до прикладу, щаслива людина, реалізована людина. Я спираюсь на науку, а не на якусь там темну кабалу. Я твердо стою на ногах і ясно бачу, що є головним, а що другорядним.

– Сковорода практикував інший різновид реалізації. Через інакшу ясність.

– Значить, теж був невдахою. Лузером. Ходив як бомж, хоча, як бачимо, сидів на цінностях. До речі, а що ти там хотів додати нового до вивчення Сковороди? З точки зору науки там і так все ясно як Божий день.

– Не все ясно, далеко не все… Але це, Сашо, не для цього місця дискусія. Якщо чесно, то я спочатку хотів написати порівняльні біографії Сковороди і Казанови…

– Казанови? Того самого, про якого фільм зняли?

– Того самого.

– Здурів чи що? – щиро здивувався старший. – Що спільного між Сковородою і тим фраєром? Над тобою довго сміялися?

– Ти не правий. Між ними багато спільного. Народилися і померли майже одночасно, все життя провели у мандрах і пошуках. Обидва мали добрий мистецький смак. Обох офіційна церква підозрювала у симпатії до єретичних вчень, і небезпідставно. Вони не створили сімей. Вправлялися у літературі. І ще багато спільних позицій. А щодо того, що сміялися… На моїй кафедрі принаймні ніхто не сміявся. Щоправда, мене й не підтримали…

– От, бачиш!

– Нормальна була тема, – примружився на сонце молодший. – Навіть не нормальна, а класна, крута, модна. Просто ти, братику, не розумієш. Компаративістика тепер в законі, багато хто працює над порівняльними темами.

– Я тобі зараз підкину ще одну модну тему для дослідження, – не змінюючи інтонації, повідомив йому Олександр Петрович. – Треба дослідити, що саме потрібно юним дівчатам біля Відьминого лазу?

– Яким ще дівчатам? – схопився, закрутив головою молодший.

– Не сіпайся, – порадив старший. – Я їх побачив ще три хвилини тому. Вони йдуть сюди зі сторони Чорногориці. Дві дівчини. Не маскуються. З маленькими наплічниками. Одягнені як звичайнісінькі туристки. До речі, вони симпатичні.

Венеція, 23 травня 1751 року

П'яту добу Григорій ховався на старому капері, пришвартованому до молу поблизу Местри. Судно, хоч і було зруйнованим, ще не втратило слідів свого бойового минулого. Його форштевень прикрашали аж три тарани, а рангоут був химерним гібридом бермудського та староіспанського різновидів [69]69
  Капер – легкий піратський корабель, рангоут – оснащення надпалубної частини судна, форштевень – міцний брус на носових контурах загострень суден, на якому замикається зовнішня обшивка. Бугшприт – горизонтальний або похилий брус, що виступає перед форштевнем. Бермудський тип рангоуту – однощогловий із косими вітрилами, староіспанський – багатощогловий із прямими і косими вітрилами.


[Закрыть].

Григорій натягнув одне із дірявих вітрил капера замість тента. Він цілими днями лежав у його затінку, витягнувшись на бугшприті, і курив люльку. Пірат-земляк іноді складав йому компанію. Під час перших спільних тютюнових ритуалів пірат конспірувався, проте згодом виявилося, що зовуть його Семеном і що свій рід він веде від реєстрового Івана Макогона, якому не вийшло передати дітям і онукам козацьких станових привілеїв.

На флот Семен потрапив шістнадцятилітнім і побував матросом на кількох кораблях третього і другого рангів. Потім отримав посаду купора – людини, яка згідно з російським морським статутом 1720 року відповідала за бочки з порохом та інші корабельні припаси. Під час данцигського походу купор Макогін проявив кмітливість у секретній справі, був помічений квартирмейстером Гончаровим і призначений фіскалом на «Святого Георгія». Такій блискучій кар'єрі сприяло те, що Семен у рідних Черкасах ходив до парафіяльної школи, знав слов'янське письмо, а в походах борзо вчився латини та іноземних мов.

– У нашій справі головне – мати чуйку! – казав Сковороді Семен. – Ти її маєш, з тебе вийшов би проникливий фіскал. Але, я бачу, ти твердо підеш по благочинній першпективі. Теж не зле. Можна й до архімандрита дослужитися.

Григорій не заперечував. Макогін був з тієї породи людей, переконання котрих втрачають здатність до змін ще у молодості. Натомість усі думки Григорія крутилися навколо Констанци, і це його самого дивувало.

Раніше його мислення ніколи так надовго не затримувалося ні на окремій жіночій персоні, ні на жіноцтві загалом. Ті дівчата, в яких закохувалися його однолітки у селі, відштовхували його своєю вузькою практичністю та цілковитим небажанням пізнавати щось за межами звичного світу, обмеженого найближчими селами та ярмарками. Коли він починав розмовляти з ними про дивовижні творіння Божі, сільські дівчата починали підсміюватися і перемигуватися між собою. Деякі з них простодушно вважали Григорія дурником, інші – більш проникливі – відчували, що його невситимо тягне до того особливого духовного світу, який, за переконаннями сільських людей, належав повністю до церковного наряду. Наймудріші з дівчат мріяли стати попівнами, але у рідному селі Григорія всі були переконані, що справжнього попа – солідного, товстого, з гучним голосом та єлейно-масним поглядом – із сина Савового радше не вийде. Голос у нього був гарний, сильний і з кліросу линув благопридатно. З цим очевидним фактом ніхто не міг сперечатися. Проте майбутньої парошої солідності у поставі та поведінці Григорія вперто не проглядалося. Він був аж надто допитливим юнаком, а сугуба допитливість у натурі, як казав мудрий козак Начитаний, є такою геть зарослою будяками стежиною, котра до любові старшин-начільників та до пошани посполитих людей веде-веде, але ніколи не приводить. Окрім того, Григорій полюбляв сперечатися зі старшими, не маючи для таких екзерсисів ані доречного чину, ані відповідних заслуг. Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

У Санкт-Петербурзі Григорій познайомився з жінками іншого типу. Від них виходила темна й небезпечна енергія хіті. Вони використовували свою привабливість і свій хитрий розум для здобуття партикулярної вищості у химерному столичному світі. Чоловіками і коханцями вони обирали переважно мужів військових – сильних, задерикуватих, схильних до дуельних вправ і гордого носіння красивих мундирів. Серед санкт-петербурзьких жінок траплялися навчені грамоті, деякі з них розуміли іноземними мовами і вважали себе неабиякими знавицями придворного політесу. Але з Григорієм вони майже не спілкувалися – сором'язливий півчий не мав жодного шансу на увагу цих примхливих, манірних і далекоглядних шукачок столичного щастя. Їхні простіші товарки викликали у сина Савового хіба що співчуття. Цим було аби заміж вийти. Будь за кого, проте бажано за людину, що має у столиці власну комірчину і заробляє більше сотні целкових річно.

На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.

Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.

Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.

– Колись Римом правив Марк Аврелій, – відповіла. – Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.

«Марк Аврелій! – тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. – Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».

Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках [70]70
  Рака – ковчег із мощами святих у вигляді труни.


[Закрыть] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.

На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи [71]71
  Пітер Ульріх – майбутній імператор Петро III, Софія-Августа – майбутня імператриця Катерина II.


[Закрыть] силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.

Виставу за пієсою Козачинського пишно декорували. На сцену, як і передбачено було прологом, на позолоченому возі, виїжджав товстий дядько у латах, що представляв собою персону Києва. Віз тягнули два крилаті Пегаси. За дядьком-Києвом ішли фігури: Марс з андріївськими емблемами і полоненими турками, Фортуна з вінком і двоголовими орлами, Амур з анаграмами, в яких зашифрували імена принца-спадкоємця і його нареченої, Астрея з лінійкою та Гармонія зі срібними кулями і циркулем.

Після параду уведених до придворного вжитку давньоримських божеств на сцену вибігли студенти, одягнуті козаками та поляками, і розіграли сценки зі славної вікторії Хмельницького під Корсунем. Дехто із тих переряджених так захопився баталією, що двох «поляків» і одного «козака» товариші винесли непритомними. Імператриця схвалила таке завзяття і зволила відправити акторам на лікування двадцять червінців і барильце анісової. Потім був балет на новітній австрійський штиб, а вже після нього почалася сама пієса, в якій милосердний і розважливий Марк Аврелій протиставлявся жорстокому і зарозумілому Авідію Касію. В персоні Авідія глядачі легко розпізнали карикатуру на Бірона [72]72
  Бірон – відправлений Єлизаветою на заслання фаворит імператриці Анни і фактичний правитель Росії у 1730—1741 pp.


[Закрыть] . Перемогу милосердя над жорстокістю вони вітали гучними криками «Віват!», а принцеса Софія-Августа аплодувала, що для того часу було свіжим способом публічно задемонструвати свою прихильність.

Все це пишне уславлення «Марка Аврелія віку нашого» зіпсувала ілюмінація, якою прикрасили фінал «Благоутробія…». Ракети дрезденських фойєрмейстерів налякали і коней, запряжених у карети, і гостей. У пишної придворної дами (чи не фрейліни Паніної?) від ракети загорілося плаття, почалися біготня і штовханина. Глядачі, збившись у натовп, побігли до сцени, лаштунки не витримали їхнього напору і повалилися. Сковорода власноручно витягнув з-під задимлених декорацій студента, що грав Марка Аврелія.

Попри цю прикру пригоду, пієса зворушила Григорія. Після того він прочитав «Роздуми» імператора-філософа, книги Діона Касія і Секста Аврелія Віктора, де розповідалося про життя «найкращого з Цезарів». Вже тоді його здивувала поблажливість Марка Аврелія до розпутства жінок, як із власної родини, так і римлянок взагалі. Тепер він виправдовував Констанцу через стоїчну філософію мудрого імператора давніх часів, який не забороняв Природі діяти через даровані людям тілесні можливості та агрегати.

«Якщо всевладний правитель не вважав за необхідне карати жіночу тілесну надмірність, – міркував Григорій, – то чому я, упосліджений у сім світі, маю звинувачувати Констанцу? Хіба маю на таке право?»

Чим більше він думав над протиріччями у персоні Констанци, тим більше схилявся вибачити дивовижній жінці її схильність до шаленств Діоніса і Венери.

Філософія стоїків, яку сповідував Марк Аврелій, думав Сковорода, могла б стати основою для його примирення з Констанцею. Адже древній імператор вважав, що природа є не лише всім відомою даністю, яка від народження до смерті оточує людей і проявлена в людському тілі, а й тим внутрішнім образом, згідно з яким ускладнюється і розвивається усе суще. Джерело тілесної натури він і його однодумці-стоїки розглядали як розумне вогненне дихання, яким від часів передвічних пронизано і ускладнено Всесвіт.

«А може, Констанцу єднає з Лідою духовна вогниця божества-дихання, «святого духа» язичників-стоїків? – припустив Григорій. – Може, в ту мить, коли вони зливаються тілами, утворюється вище, досконаліше тіло, чимось подібне до тіла Андрогіна? Тут, зрозуміло, у засідці причаїлася єхидна протиріччя. Марк Аврелій вважав, що тілесне перебуває під орудою духовного Світла, а святий Августин і Отці Церкви, навпаки, вважали усе тілесне, усе матеріальне темним царством диявола. Чи можна перекинути між цими непримиренними крайностями золотий міст узгодження? Якщо можна, тоді не варто приділяти тілесному так багато моральної уваги й прирікати на відкуплення прості прояви тілесної правди. Проте чи дозволена Богом суверенна «правда тіла», яка не підвладна біблійним моральним приписам? Чи можна жити одночасно двома самодостатніми правдами – правдою Духа і правдою тіла? Це ж єресь. Найсправжнісінька єресь…»

– Страждаєш, чоловіче Божий? – голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.

– Чого вам?

– Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас [73]73
  Блейвас – білило.


[Закрыть]. Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, – Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. – І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! – він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. – Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.

– Ще рано волю славити, – буркнув Григорій.

– Чого ж так?

– Пси латинські нишпорять містом.

– То все фрашки! [74]74
  Тут – дурниці.


[Закрыть]– пирхнув Макогін. – Вони злапали твою кралю і тепер заспокояться. Вони тепер себе заповажають, ой заповажають. Підуть пити, хвалитися, з бабами крутити. Скільки тобі казати: ліниві вони тут, хирні, немає в них шпуваної [75]75
  Шпуваний – завзятий.


[Закрыть]впертості. Не лупив їх профос [76]76
  Профос – згідно з російським Морським статутом 1720 р. – корабельний наглядач і кат.


[Закрыть]трійчаткою по сраці, як нашого брата, не лупив… Ти не переживай, козаче. Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам дасть. При царській справі й жити веселіше і мана усяка зайва із голови хутко вистрибує.

– Начальство… Й коли ж вже, дядько Семене, теє ваше начальство прибуде?

– Так не лише ж моє. Твоє також.

– Так коли ж?

– Коли треба, тоді й прибуде, – відрізав фіскал. – Наша з тобою справа – чекати… Книшика хочеш з'їсти? Смачний книшик, добрим смальцем мащений.

– Давайте сюди свого книшика, дядьку Семене, – Сковорода раптом відчув напад голоду. – І вина хочу.

– Оце вже діло! – зрадів Макогін. – А я вже думав: дарма, Семене, ти його знайшов… Бач, віджив наш Грицько! Козацька натура своє бере. Не сумуй, Грицю, не сумуй. Не остання тая краля на білому світі. Он їх скільки – ціла Венеція. Цілий білий світ! Ще собі знайдеш.

Англійський консул у Венеції Джозеф Сміт не знав справжнього імені людини у масці, яка завітала в ніч на 24 травня 1751 року до його палаццо на розі Великого каналу і Ріо деї Санті Апостолі. Він і не намагався дізнатися. Людина у масці потиснула йому руку за масонським звичаєм і промовила гасло третього градуса: «Мейхабен». Цього, в принципі, було достатньо, але гість підкріпив паролі рекомендаційним листом від Достойного майстра ложі «Три золоті яблука». Носячи з собою такий документ, ця людина сильно ризикує, подумки зазначив Сміт. Також він подумав про те, що на подібний ризик ідуть заради того, щоби виглядати переконливіше під час непевної місії. Те, що нічний гість, виголосивши паролі, не зняв маски, англійця не здивувало. Він вже звик до пристрасної, проте позбавленої послідовності і логічних засад, італійської конспірації.

– Сідай, брате, – консул вказав гостеві на крісло. – Слухаю тебе.

– Я прийшов до тебе у справі сестри Епоніни, – голос незнайомця з-під маски звучав глухо й невиразно. – Вона на межі смерті.

– Он як… Я не знав про це.

– Її морять голодом. Але, брате, це не найстрашніше. Відомий вам абат Мартіні увійшов у змову з одним із секретарів Трибуналу.

– З якою метою?

– Мартіні відомий як винахідник особливої отрути, яку у Римі називають «єхидною», або «зіллям останньої сповіді». Якщо людині дати цю отруту, вона впадає у напівпритомний стан і починає вибалакувати все, що знає. А потім вмирає у страшних судомах. Навіть люди, здатні витримати іспанські тортури, не можуть протистояти диявольському зіллю абата Мартіні. Item, чим довше людина перед прийняттям отрути голодувала, тим ефективніше діє «єхидна». Маємо підозру, що нашій сестрі тепер навмисно не дають їжі, щоби «єхидною» витягнути з неї шифри та імена.

– Я прошу вибачення, брате, але твоє повідомлення звучить, як щось надзвичайно малоймовірне, – зауважив Сміт. – Напівпритомна людина ще здатна назвати кілька імен, у це я ще можу повірити. Але відтворити у такому стані шифрувальні таблиці…

– Наші римські брати, які досліджували все, пов'язане з «єхидною», кажуть, що отрута на певний час загострює пам'ять, – заперечив гість. – Дехто під її дією слово в слово переповідав довжелезні листи. Вся братерська справа під загрозою. В усій Європі.

– Для того, щоби папському інквізиторові дозволили допитати в'язня Трибуналу, потрібний дозвіл не якогось там секретаря, а одного із державних обвинувачів. Я не схильний думати, що Кондульмеро або хтось із його колег зрадили Республіці й увійшли в зговір з папським шпигуном.

– Абат міг когось із них підкупити. Грошей єзуїти ніколи не шкодували.

– Сумнівно, – похитав головою консул, помовчав, ніби про щось міркуючи, а за хвилину резюмував: – Ви панікуєте, мої шановні брати. Так і передай Достойному.

– Сестра може не витримати…

– Що ти пропонуєш?

– Звільнити силою ми її не зможемо.

– Це зрозуміло.

– Значить, ми повинні випередити Мартіні.

– Отруїти її?

Гість не відповів.

– Я питаю тебе, брате мій: ти тут і зараз пропонуєш мені організувати отруєння нашої сестри? – очі Сміта знайшли вологий блиск там, де у масці були прорізи.

– Є такі ситуації… Моменти крайньої необхідності, – голос незнайомця стишився так, що консул ледве розбирав слова.

«У нього дуже виразний римський акцент, – зауважив англієць. – Він з Риму, як і той чортів абат. І чому це, цікаво, за наших часів все непевне виходить з Вічного міста?»

– Це за межами мого розуміння, – Сміт підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

– Можуть загинути сотні братів.

– Якщо ми чинитимемо таке, то чим ми тоді відрізняємося від мракобісів, брате мій? Як ми потім прийматимемо присяги і звертатимемо очі до Пломеніючої Зорі?

– Тоді запропонуйте своє рішення проблеми, мій брате.

– Я подумаю над цим, – запевнив англієць, а потім спитав: – До речі, а як звати того, нібито підкупленого абатом, секретаря?

– Ніколатіні. Його зовуть Фульвіо Родольфо Ніколатіні.

Сміт коротко кивнув, знову сів, відкинувся на бильце крісла і заплющив очі. Запала тиша. Хвилини йшли за хвилинами, але англієць не ворушився і не видавав жодного звуку. Гостю здалося, що він навіть дихати припинив. У нього склалося враження, що господар палаццо впав у глибокий молитовний транс.

– Ми не маємо багато часу, брате, – порушуючи тишу, прошепотіли губи під маскою.

– Вічність, – не змінюючи пози сказав консул, і від його голосу, здалось гостеві, хитнулись пломінчики над свічками.

– Тобто? – не зрозумів римлянин.

– Насправді ми володіємо вічністю, брате мій, – Джозеф Сміт відкрив очі і дивився тепер кудись понад голову гостя. – Цілковитою вічністю. І мені прикро, що ти, мій дорогий брате-майстре, цього поки що не зрозумів.

Відьмин лаз, серпень, наші дні

Дівчата і направду виявилися симпатичними, а ще – швидкими на знайомство. Старша назвалась Лілею. Спортивний костюм підкреслював її атлетичну фігуру, міцні ноги і прямі, чоловічого профілю, плечі. Молодша сказала, що її звати Лідою. Вона була нижчою і худішою за подругу, але вродливішою на обличчя. Її великі, розумні, широко посаджені темні очі мали властивість притягувати увагу. Сангвінічна вдача Ліди виявлялася у кожному її русі, у кожному із тих веселих поглядів, якими вона перехоплювала насторожені перезирання братів Вигилярних.

– Вас, хлопці, злякав хтось, чи що? Привида тут побачили? – вона напустила на обличчя перестрашений вираз, не витримала, пирхнула, а потім, вже не стримуючись, розсміялася. Сміх у неї також був сангвінічним – срібно-дзвінким, переливчастим і заразливим.

– Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, – навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. – Тобі хоч двадцятка вже є?

– А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?

– Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.

– Що саме вам нецікаво?

– Пиво пити.

– А-а… – Ліда підморгнула Лілі. – Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.

– І дітей не люблять, – додала та.

– Чим вам не подобається легкий алкоголь? – поцікавився молодший Вигилярний.

– У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, – запевнила Ліда. – Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…

– Несерйозно, – підтримала Ліля.

– Упс, – розвів руками Павло Петрович. – Горілки ми не брали.

– Горілки ми теж не брали, – сказала сангвінічна дівчина. – Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.

– Зовсім трохи, – підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. – Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.

– Ми ліберальні дівчата, – Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. – Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?

– Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, – спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.

– Ви студентки? – поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. – Пригощайтеся.

– Дякуємо, – Ліда розгорнула пакет. – Вам смакують бурітаси?

– Піде, – погодився на бурітаси Вигилярний-старший. – І де ж ви вчитеся?

– Ми не студентки.

– Невже ще школярки?

– Ми працюємо.

– У сфері сервісу?

– Вгадали, – кивнула Ліда. – Ми з Лількою офіціантки.

– Щось не подібні ви на офіціанток, – з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.

– А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?

– Я, Лідо, не перший рік на світі живу.

– Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?

– Одяг на вас не дешевий.

– Не дешевий, – погодилась Ліда. – Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, – вона кивнула в бік подруги, – мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.

– А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.

– Для чого?

– Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.

– А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? – пирхнула Ліля. – Офігенна перспектива!

– То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? – втрутився у розмову молодший Вигилярний.

– Зате чайові, як у професора зарплата.

– Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?

– Вона знає, – запевнила Ліда. – Лілька тусує з викладачами.

– Студенток їм мало?

– За студентку можна мати проблеми. А ще, – сангвінічна дівчина засміялася, – студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?

– Різні бувають, – зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.

– Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, – не припиняла наступу Ліда. – А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.

– Ми віримо, – молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.

Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.

«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», – згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».

– Ми люди сімейні, – мовив він.

– А це ви до чого? – підвела брови Ліда.

– До стриптизу.

– Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? – щиро здивувалася Ліля. – Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, – вона дістала з наплічника тюбик з кремом. – Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…

– Самі, Лілька, текілу пити будемо, – зітхнула Ліда. – А ці лякливі вуйки смоктатимуть… своє пиво.

– Хамити не треба, – зауважив Олександр Петрович.

– Ой, вибачте нас, – скривила смішну гримаску Ліда. – Ми ж тупі офіціантки, з грязних тарілок доїдаїмо, в університетах не вчимося. Простіть, Бога ради, овєц неосвічених.

– Наливай текіли, – раптом звернувся до Лілі молодший Вигилярний, – ніхто вас тут не боїться і за овєц не має. Ви – класні дівчата.

– Я буду пиво, – не відступив старший.

– Значить, буде в нас сьогодні класичне пиття утрьох, – прокоментувала ситуацію Ліда. – А ви, дядьку, – звернулася вона до Олександра Петровича, – як захочете текілки, скажете. Ми не лише ліберальні, ми ще й не злопам'ятні. Правда ж, Лілюсик?

– Правда.

– Ви просто ідеальні, – посміхнувся до Ліди Павло Петрович. І непомітно перевірив нижню кишеню мисливського жилета, куди перед мандрівкою поклав електрошокер.