Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Спочатку я тобі дещо покажу.

– Показуй давай.

Молодший відкрив валізу і вийняв з неї ідола і підсвічники. На дубовому лакованому паркеті підсвічники виглядали дорого і святково, а ідол загубився, перетворився на шматок неоковирної брудної деревини.

– Звідки це? – старший знову наповнив склянки.

– Антикваріат.

– Та я бачу, що антикваріат. Я тебе питаю: звідки?

– Не з магазину.

– Слухай, братело, – Олександр оперся широкими долонями на стіл, наблизився обличчям до молодшого. – Ти ж, дорогенький, проїхав тисячу кілометрів не для того, щоби мені тут загадки загадувати. Я правий?

Павло хильнув самогону, кілька секунд помовчав, потім почав розповідати. Він описав старшому усе, що сталося тиждень тому на дачі в Гречика. Єдиним, про що він не згадав, був мішечок із золотими монетами. Кілька монет він вже встиг збути ювелірам, а решту поклав до орендованої банківської скриньки. Впродовж його довгої розповіді Олександр кидав косі погляди на двері вітальні і випорожнив третину графина.

– Гм… Попадалово… – промимрив він, коли Павло закінчив свою розповідь. – Якщо, звісно, ти мені правду кажеш… Чекай, не сіпайся! Я тобі вірю. Я тебе знаю, ти б не зробив старому зла. Я вірю, що все було так, як ти розповів. На цьому крапка. Чуєш, що кажу? Крапка. Але я питаю тебе тепер: чого ти, брате, в цій ситуації хочеш від мене?

– Допомоги.

– Якої?

– Допоможи сховати ідола. Один із цих підсвічників – твій.

– А з чого це ти взяв, що я буду ховати речові докази з місця вбивства?

– Бери обидва підсвічники.

– Слухай, ти не купуй мене, – на обличчі Олександра Вигилярного з'явився той самий вираз, який він напередодні відшліфовував перед дзеркалом. – Не на базарі. Ти відповідай на моє питання. Чому це ти раптом вирішив, що я тобі допомагатиму у цій гнилій справі?

– Ти мій брат.

– А ти, брате мій, кримінальний злочинець.

– Я?

– А хто? Кінь в пальто? Може це я втік з місця злочину і дорогою пограбував професора? До речі, якщо пам'ятаєш, тих, хто грабує померлих, називають мародерами.

– Ті, що його вбили, все одно забрали б ці речі. Рано чи пізно.

– Це, брате мій, лише твоє припущення. А за кримінальним кодексом ти – злочинець. Крадій. Мародер. Крапка.

– Нехай так. Добре, – Павло теж налив собі і випив. – Ти мене здаси ментам, чи як? Я не розумію.

– Не здам, не бійся. Але й оцього краденого переховувати не буду. Мені проблеми не потрібні. Я все, що мені для життя потрібно, маю. Сам знаєш. А чужого барахла мені в хаті не потрібно. Це, брате дорогенький, дуже небезпечне барахло.

– Я ж не про твою хату думав. До чого тут твоя хата, я ж не дурний. Ти казав колись, що маєш в горах лише тобі відомі схованки. Я думав…

– Думав, думав… Не тим місцем ти думав, брате, от що я тобі скажу.

– А ти знаєш, Сашо, скільки воно все коштує?

– І знати не хочу.

– У кожному із цих підсвічників є майже по чотири кілограми чистого срібла. Це не рахуючи антикварної вартості.

– Забери їх собі разом із їхньою антикварною вартістю.

– А цього от ідола, – Павло поставив собі на коліна фігурку з чашками, – певним людям можна буде потім продати за півмільйона. За півмільйона євро!

– Що ти таке верзеш, братело? – старший раптом зачервонівся, розщепив верхній ґудзик на сорочці. – Ти хоч розумієш, що це за сума така – півлимона євриків? І хто у нас такі гроші віддасть за цей цурупалок? Може десь за кордоном, на аукціонах. Але для цього потрібно точно вказати походження ідола, місце знахідки… Та й тоді, я не думаю, що воно потягне на такі гроші… Ти завжди таке скажеш, що вже й не знаєш, як бути – чи сміятися з тебе, чи, навпаки, плакати, – Олександр тяжко зітхнув, підчепив виделкою перчик і відправив його собі до рота. – Це ж треба – «півмільйона євро»! За цурик!?

– Ти мене не дослухав…

– Я такі казки й слухати не хочу. Я життя знаю, братело, ціни знаю.

– Я, Сашо, теж не лошара вухатий. Я проконсультувався у найкращого спеціаліста з оцінювання старожитностей. До нього звертаються за експертизою старовинних речей і менти, і колекціонери, і антиквари, і «чорні» археологи. Дядько свою справу знає. Він при науковому званні, має свою фірму, реставрує картини, ікони. Його на експертизи за кордон викликають, оплачують йому літаки, готелі. Це не казки, це все реальні теми. В дядька така солідна репутація, як в академіка. Він мені відразу сказав, що ідол унікальний. Що йому тисячі років.

– Брехня. Дерево за такий час мало б розпастися на порох.

– Не брехня. Слухай. Він хотів сам купити ідола. Пропонував мені спочатку п'ятдесят штук, потім вісімдесят. Він запалився, я бачив, як він дивився на цю річ. Але я відмовився. Категорично. Я відразу зрозумів, що ідол коштує більше. Набагато більше. Я заплатив тому консультантові за офіційний експертний висновок дві з половиною штуки. Дві з половиною штуки зелені, Сашо, за один лише папірчик з печаткою і підписом дядька. Це не базарна експертиза, це висновок науковця. Спеціаліста найвищого рівня. Хочеш почитати?

– То все дурня.

– Дивись сюди, – молодший витягнув з валізи запакований до прозорого файла документ. – Це офіційна експертна оцінка артефакту. З мокрим підписом і печаткою експертної контори. І цей підпис, і ця печатка дуже авторитетні. І для чорного ринку, і для аукціонів.

– Дай сюди, – Олександр витер пальці скатертиною, обережно витягнув експертний висновок з файла і заповзявся читати. Прочитавши, вийняв з кишені свого мисливського жилета окуляри, ще раз перечитав текст, уважно вивчив печатку, роздивився водяні знаки на гербовому папері.

– Треба над усім цим подумати, – сказав старший, поклавши висновок біля себе на стіл. – До речі, будеш спати на третьому поверсі, там тобі Марія все приготувала… Ну що, брате дорогенький, ще по сто?

Трієст, 21—22 квітня 1751 року

– Ось він, – сказав імпресаріо «Олімпуса», вказуючи на Григорія. – Як і домовлялися у Лемберзі, я доправив його сюди живим і неушкодженим.

– Ми вам винні якісь гроші? – запитав кавалер Цельбе.

Пан Федеш махнув рукою. Мовляв, які порахунки між своїми.

– А до Венеції ми хіба не поїдемо? – здивувався Сковорода.

– Ти поїдеш, звісно, але з іншими вагантами, пізніше, – пояснив йому Цельбе, а Федеш кивнув на знак своєї причетності до цього плану.

Кавалер дав Григорію знак йти за ним і вони рушили вулицею, стиснутою з обох боків білими мурами кам'яниць. Він озирнувся на цирковий табір, але там ніхто не дивився у його бік. Старий акробат розпрягав віз, Лейла відсторонено курила люльку, а жонглери розвішували на мотузках промоклі від нічного дощу лахи. Подумки Григорій подякував вагантам, пришвидшив кроки і відкрив своє єство для нових знайомств і думок. Трієст почав йому подобатись, хоч він і не любив міст. Тут було багато світла, а стрімкі білі будинки здавалися зародками вітрильників. Він ще з дороги побачив море і торгові барки, що стояли на віддалених пірсах. Море тут було іншим, ніж у Санкт-Петербурзі, – веселим, яскраво-синім. Воно пасувало містові, а місто, провітрене морським повітрям, також здавалося стихійним породженням цього веселого, прогрітого південним сонцем моря.

Цельбе повів Григорія до новозбудованих кварталів Трієста, до Борго Терезьяно, де вулиці були ширшими, а будинки мали на фасадах високі вікна і барочні карнизи. До одної із таких новобудов вони зайшли після того, як кавалер тричі постукав до брами – два стуки і через паузу ще один. Їм відкрили не відразу, певно, роздивлялися у секретне вічко, якого Григорій, попри всі свої старання, не зміг побачити.

За брамою стояв старий у лакейській лівреї і перуці, буклі якої блищали від свинячого лою. Його пергаментне обличчя було нерухомим, але очі уважно вивчали Григорія.

– Його рекомендовано, – сказав старому Цельбе.

Із того дивного факту, що кавалер зійшов до пояснень людині у лакейському вбранні, Григорій зробив висновок, що і старий, і Цельбе належать до одного із місцевих герметичних товариств. Лакей ледь схилив голову на знак розуміння і повів Сковороду до сходів, що вели на bel etage [40]40
  Бельетаж – другий надцокольний поверх (франц.).


[Закрыть]. Там виявилась довга анфілада прохідних кімнат, пофарбованих у білі і блакитні тони. Меблів у них не було, у камінах Григорій не зауважив слідів кіптяви. Будинок був свіжим, кімнати ще не просохли і вологий вапняковий дух панував у просторих приміщеннях. В одній із кімнат, де на підлогу було кинуто простий солдатський сінник, старий зупинився.

– Жити будете тут, – сказав він.

– Йому можна буде розпалити камін? – запитав Цельбе.

– Ні, ще не дороблені димоходи, – заперечив лакей. – Але тепер вже тепло, не замерзне.

– Я не замерзну, звик до холоду, – підтвердив Григорій.

– Їжу і воду тобі принесуть, – пообіцяв йому кавалер.

– А тут десь є книги?

– Немає. Які саме книги тобі принести?

– Я би хотів почитати книги про емблеми. Особливо про єгипетські емблеми. Але ж такі книги… Вони ж, певно, коштовні…

– Спробую розшукати для тебе книги з емблематики, – Цельбе рушив до виходу з кімнати.

– Нікуди звідси не виходьте, – наказав лакей, залишаючи кімнату слідом за кавалером. – Під сінником стоїть нічний горщик.

Коли Григорій лишився на самоті, він швидко знудився.

«Це ж несправедливо, – думав він, – що я в Трієсті, за вікном таке гарне і цікаве місто, море, а мені наказали сидіти у цій порожній кімнаті».

Він вибрався на широке підвіконня і став дивитися на вулицю. Але там не відбувалося нічого цікавого. Навпроти робітники мурували рустований цоколь чергового палаццо. Час від часу проїжджали вози і карети. Григорій незчувся як заснув.

Він тікає. Переслідувачі насуваються звідкись знизу, а єдиний шлях відступу веде кудись наверх. Вище, ще вище темними спіральними сходами. Самих переслідувачів він не бачить – перед ними, немов зграя псів, біжить нелюдський жах і він втікає від нього. Ноги легко несуть його сходами, але й переслідувачі швидкі і спритні. Раптом сходи закінчуються і він вибігає на кам'яний майданчик під нічним небом.

«Це Вежа, – розуміє він. – Та сама Вежа з карти Таро».

На ріжних зубцях баштового майданчика височіють могутні постаті у владичних сакосах. Йому здається, що він упізнає подоби чинних молитовних стовпів Київської Церкви – митрополита Тимофія Щербацького, єпископів Арсенія Могилянського, Никодима Сребницького та Амвросія Дубневича.

«Отці-святителі, всечесні владики православні, вбережіть від демонів мене, грішного», – благає він подоби цих достойників.

Він звідкись знає, що до цього майданчика переслідувачам потрапити зась. Що тут він для них недосяжний. Але над майданчиком нависає інша небезпека. Небо чорне, в ньому може ховатися темна хмара – мати блискавки. Він бачить, що біля зубчастого парапету стоїть батько у сірій домашній свиті, а поряд із ним завмерло якесь страхіття – постать у червоному жіночому платті зі срібною маскою на обличчі. Йому стає лячно.

«Батьку, йдіть сюди, мерщій», – пошепки кличе він.

Але батько лише насуплено дивиться на нього. Як дивився тоді, коли малий Гриць загубив козеня. Він набряклий, громіздкий і повільний. «Може, це не батько, а надута з жаби відьомська почвара?» – підозрює Григорій. Коли він був дитиною, жінки у Чорнухах розповідали, що відьми ловлять великих ропух, вимочують їх у чаклунському узварі, а потім вставляють їм у дупи соломки і надувають до розмірів дорослої людини. Така надута ропуха достоту подібна до того, проти кого відьма замислила недобре. Почвара за волею відьми йде до села і вчиняє людям збитки, за які потім тяжко й довго розплачується оригінальна персона.

Григорій накладає на постать фальшивого батька знак хреста і сам лякається того, що стається від хрестопокладення. Почвара лопається з бридким чваканням, сірі шматки жаб'ячої плоті розлітаються навсібіч. З-під срібної маски чути глузливий жіночий сміх.

«Відьма клятуща!» – розуміє Сковорода. Він читає сто восьмий псалом, що його боголюбивий цар Давид написав на ушкодження демонам. «…За любов мою вони зо мною ворогують, я ж молюся…» Відьма припиняє сміятися. На її срібну маску набігає тінь. Відьма підносить догори руки. Григорій бачить, як з мережаних рукавів її червоного плаття вистромлюються худезні долоні і обтягнуті жовтою шкірою кістки. Відьма сопить і грізно бурмоче чаклунські формули.

«Вона викликає блискавку, – від жаху тіло Григорія проявляє облудну сутність матерії і стає наче глиняним. – Але ж блискавки підкоряються лише Небесному Отцеві. Чому відьма має владу над блискавками?» Він озирається, шукаючи шляхів до втечі, але навколо темрява. Щось боляче штурхає його в плече, він скрикує і падає у безодню.

У регулярному світі він упав з підвіконня на підлогу. За вікном густішали сутінки. Григорію захотілося пити.

«Обіцяли принести питво та їжу, але де ж воно, те обіцяне?» – згадав він слова кавалера. І ніби у відповідь на його невисловлене запитання десь далеко, в іншому кінці анфілади, скрипнули двері і почулися кроки.

До кімнати зайшов вже знайомий старий лакей із трисвічником у руці.

– Йдіть за мною, – сказав Григорію.

– Далеко?

– З вами хоче поспілкуватися одна шановна персона.

– Яка персона?

– Вам не здається, що задаєте забагато запитань? – зауважив лакей. – Ходімо, вас чекають.

Лакей провів Григорія до першого поверху, де під арками широкого в'їзду стояв закритий шкіряний ридван. На козлах сидів кучер у червоній лівреї і червоних панчохах.

– Одягніть оце, – лакей подав Григорію широкий чорний плащ і якусь ганчірку, також чорну.

Дивлячись, як молодий іноземець безпорадно крутить в руках ганчірку, лакей скрушно похитав головою.

– Ви що, молодий чоловіче, ніколи не бачили маски?

– Ніколи, – зізнався Григорій.

– Дайте сюди, я вам продемонструю, – лакей показав, як одягати маску.

За хвилину Григорій, загорнутий у плащ і з маскою на обличчі, їхав вечірніми вулицями Трієста. Він намагався не визирати з ридвана, думаючи, що люди злякаються його вигляду. Насправді у ті часи людина у чорному плащі і масці не викликала в Італії здивування. Багато хто, від нічних гультяїв до найманих вбивць і таємних агентів поліції, використовував їх після заходу сонця.

Ридван виїхав за межі Борго Терезьяно, обігнув високу гору з романською церквою на вершині і в'їхав на довгу алею, з двох сторін обсаджену кипарисами. В кінці алеї Григорій, який дивився з-за спини кучера, зауважив темне громаддя великого палаццо. В жодному з вікон будівлі він не побачив світла. Лише на брамі горіли два смолоскипи, від яких забрукованим подвір'ям розбігались зловісні рухливі тіні.

Невидимі слуги відкрили браму, і ридван в'їхав до просторої галереї, відокремленої розкішним портиком від подвір'я і цікавих очей. Кучер зупинив шкіряне купе напроти відчинених дверей, де стояла людина у чорному плащі з піднятим каптуром.

Людина зробила Григорію знак рукою. Він зрозумів, що його запрошують увійти. Удвох вони піднялися ледь освітленими сходами на третій поверх. Навіть у сутінках Григорій зауважив розкішні меблі, навощені до блиску паркети і великі картини, які прикрашали зали і кімнати, через які його проводили. За черговими дверима спалахнуло яскраве світло. Григорія завели до зали, освітленої десятками дорогих воскових свічок. Стіни зали прикрашали шпалери і гобелени, витримані у жовто-червоних кольорах. Дальня частина зали була відділена від решти непрозорими коминними екранами. Вікна закривали подвійні гардини з бахромою і важкими золотими китицями.

На низьких кушетках, поставлених посередині зали, зручно розташувалися дві молоді жінки, обличчя яких закривали сріблясті маски-доміно. Вони граційно спиралися на розшиті атласні подушки. Високі зачіски дам прикривали сітки, сплетені з тонкого золотого дроту. Одна з них тримала на руках старанно розчесану левретку, інша гралась великим китайським віялом, відкриваючи і закриваючи його лаковані дощечки. Розкіш шовкових убрань і діамантові прикраси давали знак, що ці жінки належали до найвищих суспільних станів. Григорію стало дуже незручно, він здався собі якоюсь дивоглядною істотою, яку привели до володарок для пустої забави. «Якби додумався прихопити сопілку, то не стояв би, як бовван, а заграв би тепер цим принцесам котру-небудь скерцетку», – майнула думка. Відчув, як шкіра на його обличчі починає шаріти, і зрадів тому, що маска ховає цю чергову зраду облудної тілесності.

– Дайте йому крісло, – наказала та з жінок, яка гралася віялом.

Чоловіки у темних камзолах і перуках, присутності котрих Григорій досі не зауважив, встановили біля нього зручне крісло з позолоченими вигинами химерного бильця і розшитими бісером пурпуровими подушками. Поки вони це робили, Григорій подумки гарячково перебирав усі відомі йому вітальні формули. Спочатку він хотів сказати «Pax vobiscum» [41]41
  Мир із вами (лат.).


[Закрыть], але така лаконічність здалась йому аж надто простацькою. Згадав, як апостол Павло звернувся до коринфян у своєму посланні і мовив, намагаючись вкласти у фразу максимум привітності і поваги до загадкових володарок:

– Gratia vobis et pax! [42]42
  Благодать і мир вам! (лат.)


[Закрыть]

– Fiat! [43]43
  На благо! (лат.)


[Закрыть]– розсміялася та з жінок, котра гралася з собачкою. – Ви розумієте італійську?

– Трохи розумію, бо вона є сродною латині, – сказав Григорій і ще більш зашарівся. Йому раптом здалося, що, стверджуючи сродність мов, він не зовсім виправдано використав слово «familiari», а не «generi», від чого – на його думку – вийшло, що італійська не одного роду з латиною, а ніби ці дві мови лише «близько знайомі» одна з одною. «Але ж ти й бевзю, Грице!» – облаяв себе подумки. Він вже уявляв, як «принцеси» подумки регочуть з його невправності.

Жінки обмінялися виразними поглядами, потім та, що з віялом, сказала:

– Спілкуватимемося латиною, та якщо ми з сестрою чогось не зрозуміємо, можемо спілкуватися ще й грецькою, німецькою, французькою і англійською. Ви знаєте ці мови?

– Класичну грецьку і трохи німецьку.

– Cum Deo! [44]44
  3 Богом! (лат.)


[Закрыть]– покінчила з мовними проблемами Констанца Тома (це вона гралася з віялом). – Сідайте, сідайте, юначе, це ж для вас принесли крісло. Настав час нам познайомитися. Чи погодитеся ви, щоби ми розмовляли без масок?

– Я не боюся показувати своє обличчя. В ньому немає нічого потворного.

– О! – розсміялася Констанца. – Це влучне зауваження, bravo! Але й ми не потвори. Мова про конспірацію.

– Мені немає чого приховувати, – Григорій зняв маску.

– Нам також, – Констанца відкрила обличчя, сестра зробила те саме. – Отже, якщо пані конспірацію ми відправили спати, то тепер нічого не заважає нам познайомитися. Я Констанца, а моя сестра – Клементина.

– Я Григорій, – назвався Сковорода. Він був вражений красою сестер. Констанца здалась йому класичнішою за Клементину, але та була молодшою. Її юна свіжість успішно компенсувала певну «пташину» різкість рис, притаманну багатьом уродженкам італійського Півдня.

Констанці також сподобалось витончене обличчя Григорія, на якому природна блідість і червоні ознаки хвилювання виписували самобутні знаки чутливої натури. Як жінку, наділену потужною уявою, Констанцу відлякувало у нових знайомствах все відоме і офіційне. А все незвичайне і невизнане її захоплювало. Для радісного пізнання світу їй необхідні були нові сильні враження, здатні здивувати і наснажити уяву на межові (а іноді і суворо заборонені тодішніми моральними імперативами) фантазії.

– Ви живете у татарських степах? – запитала Констанца, уявляючи ці неозорі вовчі степи під високим небом, табуни диких коней і жорстокі нічні забави войовничих кочовиків, нещадних до полонянок (як відомо із книг Марко Поло та інших авторитетних мужів).

– Ці степи, Констанцо, тепер вже не належать татарам. Вони розорані і туди повернувся мирний хліборобський народ, який щиро вірує у Христа. Той самий народ, який жив там задовго до татар, за часів благовірних ромейських кесарів Іраклія, Костянтина і Василія. Я за родом своїм, за вірою, і за мовою своєю належу до цього народу.

– Григорію, це ж ваш народ називають рутенами, я права?

– Ця назва відома в Європі, записана у книжках, накреслена на мапах, проте ми так себе не називаємо. Нас також називають черкасами і малоросами. Але за натурою і правічним родом своїми ми є слов'яни і козаки, вільні володарі степів від часів сарматських. Козаки ведуть свій рід від тих воїв, яких не змогли скорити ані перський Дарій, ані Мітрідатус-цар. Давні волостеліни Хазарії і православні візантійські кесарі визнавали нашу споконвічну, зброєю завойовану вольність. Ми осідло живемо на обох берегах Борисфену, маємо знамениті міста, заповіданий предками і записаний у хартіях закон, item [45]45
  Також (лат.).


[Закрыть]виборних суддів. Імператриця Єлизавета, дочка Петра Великого, тримає наш край під своєю високою рукою.

– Козаки, якщо я не помиляюсь, колись були підданцями польської республіки?

– Так було за часів Сигизмундів. Але поляки тоді сильно притіснили нашу віру, і ми вже скоро буде сто років, як перейшли під руку Москви.

– Про що, певно, тепер шкодуєте?

– Волі стало менше, – визнав Григорій. – Але й татарам тепер у степах волі також немає. Рідко нас турбують. А за поляків ми від татар сильно потерпали.

– Право на свободу є найвищою цінністю, – зауважила Клементина.

– Найвищим правом, за моїм розумінням, є природне право на пізнання Божої волі. Адже всі ми є мандрівниками у світі сьому, і остаточна patria [46]46
  Вітчизна (лат.).


[Закрыть]для нас – Царство Боже.

– Це з Августина, Станцо? – перепитала у сестри Клементина.

– Зачекай, Манті, – Констанца відклала віяло. – Григорію, ваш народ є одної віри з греками і московитами?

– Так.

– І ви проти папи?

– Наші ієрархи не визнають його авторитету.

– А ви, Григорію?

– Я православний, Констанцо. Але я не плекаю недружніх почуттів до людей інших висповідувань, так само, як до інших племен і народів. Усе, що славить Єдиного Бога, є для мене сродним, – тут Сковорода для позначення сродності використав слово «genus», щоби чарівні сестри не думали, що в нього вузький запас латинських лексем. Він ще мить подумав і додав італійською: – Vengo adesso di Cosmopoli [47]47
  Я прибув з Космополіса (італ.).


[Закрыть].

– Ми також є громадянами цього славного міста, – схвально усміхнулась масонка. – Ви не думайте, Григорію, що ми з Манті влаштували вам допит. Просто нас цікавить усе, що діється в світі, а особливо цікавлять далекі країни, про які мало відомо в Європі. Хоча ми тут живемо на східному краю християнського світу, недалеко від кордонів Азії [48]48
  Констанца мала на увазі, що Трієст тоді знаходився недалеко від володінь Османської Порти.


[Закрыть], але про ваші землі і про ваших сродних знаємо не багато. Проте ми бачимо, що ви за духом належите до всесвітнього братства, хоча, можливо, й не присягали на вівтарі Соломона. Нам хотілося б, щоби істинне світло якнайскоріше осяяло береги Борисфену і ваш народ став прикладом для інших націй у здобутті гідної долі. Ми знаємо, що ви ще не вечеряли, і просимо вас, Григорію, приєднатися до нашого скромного столу.

У залі знову, ніби нізвідки, з'явилися прислужники у перуках і розсунули коминні екрани. Григорій побачив накритий на трьох персон стіл. Прислужники запалили свічки на високих канделябрах і світло затанцювало на кришталі і золоті, на пір'ї декорованої дичини, на сріблястій лусці фаршированих рибин, на скибках дорогоцінних сирів, на темному склі пляшок з колекційними винами і настоянками. Григорій відчув, як його шлунок зводить судома. Минуло вже більше доби, як він вечеряв з вагантами. Він цілковито зосередив свою волю на тому, щоби ані тепер, ані під час вечері у жодний спосіб не виказати ницих бажань плоті.

Сестри підвелися зі своїх кушеток, із привітним сміхом підхопили Григорія попід руки й повели до столу. Крізь завіси промкнулася музика. Невидимі скрипалі заграли щось урочисте, домінувала піднесена тема, яку виконували альти. В цю мить Сковорода раптом згадав, що його чорний плащ не приховує вбогих чижм, цілком недоречних для такого королівського прийняття, й нова хвиля засоромлення вихлюпнулась пурпуром на його щоки.

У цей час, за якусь милю від палаццо банкіра Тома, де сестри таємно приймали Григорія, Рескі так само таємно зустрівся з одним із своїх довірених агентів. Той спритно застрибнув до карети графа, коли та проїжджала вузьким неосвітленим провулком Трьох Пекарів у бік соборної церкви Сан-Джусто.

– Колись ти зламаєш собі шию, Марко, – похитав головою граф.

– Навряд чи, ваша світлість, – розсміявся агент. – У нашій родині усі вміють стрибати. Мій брат одного разу перестрибнув з дзвіниці Сан-Северино на дах старого палаццо барона Розенберга. І нічого. Обійшлося навіть без синців.

– А що це робив твій брат на даху баронового палаццо?

– Грабував барона, ваша світлість.

– Навіть так…

– Таких як Розенберг, ваша світлість, сам Господь велів позбавляти зайвих грошенят. Його виноградники і млини не дадуть збідніти ані баронові, ані його правнукам.

– Менше з тим. Про що ти дізнався?

– Сьогодні вранці до міста прибув один хитрий босяцький цирк. «Олімпус» називається. Знаючі люди мені розповіли, що цей балаган відзначився у багатьох темних історіях. Його теперішній власник Антоніо Федеш колись у Трансільванії проходив першим свідком у справі чорнокнижника Баль-Садоча, а такий собі акробат Дальфері, який там бігає по канату, насправді ніякий не акробат, а затятий buli [49]49
  Головоріз (італ.).


[Закрыть], якого розшукують поліції Іспанії і Неаполітанського королівства. Справжнє прізвище того зарізяки – Ландріані. Його звинувачують у змові з метою вбивства дофіна Карла [50]50
  Карл Бурбон (1716—1788) – видатний полководець, король Неаполітанський. Майбутній король Іспанії Карл III.


[Закрыть]і в організації trattamento di coltellate [51]51
  Свято різанини (італ.).


[Закрыть], під час котрого, крім всього іншого, зарізали як баранів двох королівських суддів, яких дофін привіз із самої Севільї. Також той «Олімпус» з'явився у Генуї перед тамтешнім повстанням і є припущення, що у циркових возах тоді доправляли рушниці для заколотників. Дуже підозрілий вертеп, ваша світлість. Мандрівні цирки всі підозрілі, але від цього аж тхне змовництвом і темними справами. Скажімо, у цьому вертепі немає тих найцікавіших речей, заради яких народ ходить дивитися циркові вистави. Немає бородатих жінок, карликів, пожирачів вогню і хвостатих хлопчиків. Хіба це не дивно, ваша світлість?

– Дійсно, якесь збочене місце, – погодився Рескі.

– Мандрівне збочене місце, – ускладнив агент.

– Не забувайся, Марко, – раптом розлютився граф. – Я найняв тебе не як поета, а як шпигуна.

– Ваша світ…

– Доповідай далі. Але без отих… метафор.

– Так от, ваша світлість, сьогодні після полудня до цього змовницького вертепу приходив відомий вам кавалер Цельбе. Він про щось балакав з Федешем, а потім забрав із собою якогось хлопця, що їхав з тим цирком від самої Польщі.

– Циркача?

– Не зрозуміло. Кажуть, що він під час циркових вистав грав на флейті, а також подейкують, що раніше цього флейтиста в «Олімпусі» ніхто не бачив. От, скажімо, Ландріані з ними вже третій рік, а флейтист з'явився кілька тижнів тому. До того вони давали собі раду без флейтистів. Звідки він узявся, не відомо. Виглядає на поляка, худий, високий, білошкірий, з темними очима.

– І куди ж Цельбе його повів?

– До нового палаццо графа д'Агла.

– Нареченого Клементини?

– Так, ваша світлість, до того жовтого палаццо зі слюдяним дахом, у якому Асканіо д'Агла збирається замешкати після одруження на Клементині, молодшій доньці Гіно Анатоллі.

– І той циркач досі там переховується?

– Напевно.

– Ти що, не залишив біля палаццо своїх людей?

– Ні, ваша світлість. Я чекав на ваші розпорядження.

– Дарма. Ти зробив дурницю.

– Я зрозумів. Прошу вашу світлість вибачити мою помилку. Але, правду кажучи, той хлопець не виглядав на значущу персону. Він був бідно одягненим і… – агент замовк, підбираючи точне слово.

– Хворим, спитим?

– Ні, ваша світлість, не хворим і не спитим… Якби це вам пояснити… В нього очі такі самісінькі, як у падре Віджіліо, коли той проповідує про маленького Ісусика.

– Ти маєш на увазі того смішного святенника з Монфальконе?

– Саме так, ваша світлість, того драня, котрий весь час шлиндає у засмальцьованій рясі і плаче над кожним здохлим горобчиком. Такі люди, ваша світлість, не бувають ані шпигунами, ані заколотниками.

– Але з таких людей виходять савонароли [52]52
  Граф мав на увазі монаха Джироламо Савонаролу (1452—1498), який завдяки проповідництву та закликам до аскетичного життя став народним вождем і диктатором Флоренції (1494).


[Закрыть], – промимрив граф Рескі.

– Перепрошую, ваша світлість?

– Це я не тобі, Марко. Ти мав сьогодні нагоду заробити кілька цехінів, але не подбав про спостереження за будинком д'Агла. Тому мерщій вистрибуй звідси і виправляй свою помилку.

Яремче, серпень, наші дні

Олександру Вигилярному не спалося. Відправивши брата з його скарбами до горішньої кімнати, старший не спромігся відновити звичної розміреної течії думок. Алкоголь цього разу не став каталізатором мисленнєвої рівноваги. Старший потинявся кімнатами першого поверху, насварив доньку за неприбрану кімнату і сів курити на терасі.

Суперечливі думки опосіли капітанового сина. З одного боку, він не хотів мати нічого спільного із тою мутною кримінальною історією, до якої по-дурному втрапив Павлян. Кримінальщина завжди викликала в Олександра Петровича стійку відразу. Колись він заборонив своїм домашнім дивитись серіал «Бригада» і ревно слідкував за тим, щоби в компанії старшої доньки, яка вже досягла небезпечного віку, не завівся – не приведи Боже! – якийсь вродливий приблатнений типок.

Але, з іншого боку, текст експертного висновку стояв у нього перед очима. За останні години він стільки разів перечитав його, що міг цитувати майже напам'ять. Особливо цей уривок:

«Точне визначення дати і місця виготовлення наданого для експертизи ритуального предмета потребує додаткових досліджень. На підставі зробленого в радіохімічній лабораторії факультету хімії і біології Н-ського університету (платне госпрозрахункове експертне замовлення ЕПК 34/12, надхідний касовий ордер № 105ЕЛ-12, відповідальний виконавець н. с. Лізінчук А. С.) радіовуглецевого, мінералогічного аналізів та порівняльних досліджень структури деревини, можна з імовірністю до 95 % стверджувати, що даний ритуальний предмет належить до періоду 1300—1150 років до н. е. і практично не має відомих науці аналогів чи близьких за формою і орієнтовним віком ритуальних артефактів такого типу. При виготовленні даного ритуального предмета (матеріал – деревина, дуб) була використана невідома консервуюча технологія, можливо, на основі довготермінового виморювання у природній або штучній ропі (у структурі деревини, зокрема, знайдені мінеральні речовини, за загальним складом та рівнями концентрації характерні для сильно мінералізованих вод, наведені у таблиці 3)».

І це також:

«Даний ритуальний предмет (жіноча статуетка) перебував у ритуальному вжитку тривалий час, включно з останніми роками. Специфічні складні ліпоїдні нашарування на поверхні ритуального предмета потребують додаткових аналізів на молекулярному рівні».

Олександр Петрович подивився у словник іншомовних слів. Там слово «ліпоїди» пояснювалось як «група жироподібних речовин рослинного і тваринного походження, складні ліпіди».

«Жерці мазали цього чортового ідола жертовним жиром, богів ублажали, – зрозумів старший Вигилярний. – Може, навіть і людським жиром. Серйозний „ритуальний предмет“. І люди за ним, скоріше за все, стоять крутезні».