Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Володимир Єшкілєв
Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Я бажав би лише захистити вибір шляхів моїх перед обличчям Його.

Книга Йова (13:15)

Блискавка влучає у ті місця, де люди ховають гріхи і скарби.

Блискавка шукає грішників, знаходить грішників і не чекає на покаяння грішників.

Блискавка ніколи не хибить, і висновки її остаточні.

Він знову бачить обвуглене тіло дядька Галамана у чорному колі вигорілої трави. Бачить харалужний блиск мертвої шкіри і попіл кольору старої порцеляни, що залишився від дядькового волосся. Бачить грона застиглої жовтої піни там, де в дядька були очі. Бачить, як кришиться на чорне п'ята страченого небесним вогнем. Це все він бачить окремо, немов різні частини ізгорілого тіла старого грішника незалежно від цілого підстрибують до його очей. На них знову навертаються сльози. Не тому, що йому шкода дядька, а від страху. Бо він малий і хоче жити. Хоче грітись на сонці, смакувати лісовими ягодами і бігти полем під теплою літньою зливою. Але на нього, грішного раба Божого – він знає! – чекає така сама страта. Бо на високому владному небі відають його провини (там відають про все-все, до останньої вкраденої грушки) і готують для нього влучну блискавку. Коли грізне небо моргне тою блискавкою, він впаде і почорніє. Його очі закиплять від нестерпного жару, луснуть і вийдуть йому на вилиці пінястими калюжками з жовтими пухирями. Тіло спечеться на хрустку чухру. А душу схоплять кігтясті лапи чортів і з огидним вищанням потягнуть до пекла. Униз, до темряви темряв, ще нижче й до найнижчої з меж. Туди, де про темряву мріють. Туди, де під велетенськими пекельними сковородами ніколи не згасає караюче полум'я. Куди ніколи не заглядають Боженька і сонце. І на одній із тих сковорідок сповниться погроза, до пори до часу схована у родинному прізвищі. Він відчуває, як його холодні слизькі гріхи клубочаться у животі і нижче живота. Гріхи з'їдають нутряне тепло його тіла, вирощують в ньому мацаки холоду і розкидують їх від черева до плечей і стегон. Гріхи сверблять, тиснуть нечистою своєю важкістю й накликають на нього кару. Притягують небесний вогонь, створений Боженькою для випалювання нечистоти. Він хоче подивитись на небо, чи не наповза, бува, на нього нова роззлощена хмара, але нічого не бачить крізь сльози. Лише світло лине з нізвідки у нікуди. Яскраве і золоте, немов віддзеркалене густою хлібною нивою.

«За вищою несповідимою волею бугало огненний навідав сього нєвострєпєтавшего і припинив його обтяжену гріхами натуру», – чує він гугнявий голос козака Начитаного, та все суще навколо нього здригається і рушає у плавання. Лине потопом без річища і берегів. Голос козака гасне, а з плямистого туману виринає інший голос. Жіночий, дзвінкий. Він співає-примовляє:

 
Бешиха-бешишище
Колюча, шпигуча, пекуча, сверблюча,
Нудюча, вітряна, водяна, кров'яна, пожарна,
Пристрітна, подумана, погадана, помислена, наслана
Розійшлась, розвіялась і сему слові амінь!
 

Сенянський монастир, 29 вересня 1780 року

Він прокинувся на «амінь» і побачив над собою потріскане вапно низької стелі. Він не перший день ночував у цій келії і вже зауважив, що переплетіння тріщин утворює щось подібне на малюнок. За бажання там можна було побачити і вухате обличчя, і хрест, і перехняблену піраміду, й ще щось довгасте, рівновіддалено схоже і на драбину, і на ящірку. Худезний павук неквапно пройшов уздовж тріщин «драбиноящірки», на мить затримався, тричі переставив ноги, наче розкладав пажів у пасьянсі «Самотні гранди», потім впевнено рушив далі. Туди, де пляма кіптяви темніла, немов друкарський відбиток кошлатої брами хаосу.

«Знову, знову цей сон про блискавку. Він завжди сниться до змін і мандрів. До виповнення чину ефемера. До з'яви набридливців. Господи, помилуй мене, грішного!», – різким рухом він скинув з обличчя соломинку, відгорнув овчину, обережно спустив ноги до споду. Учора там стояла вода на два пальці, тепер було сухо. Лише підмоклий край сінника нагадував про підтоплення.

«Виходить, дощ проти ночі таки ущух, – зрозумів він. – Нарешті сирість відступить… Але цей сон про блискавку і згорілого дядька. Вже півстоліття один і той самий сон. Перечікуючи світ, не втечеш від ловів віку сього. Сили переслідуючі та помстливі, сили наведені, примножені та шаліючі, сили ворогуючих між собою титанів стомлюють і виснажують мене цим сном. Хоча колись, пам'ятаю, Авксентій-старець казав, що оноє знамення сприймати маю за ознаку особливої Божої ласки. Премудрим був, напевне мав рацію. Чи й досі топче ряст той старець, чи вже співа на райських крилосах? Хто зна… Якби не втік з-під його міцної руки, то ким би був тепер я? Схимником? Німотником з усохлою на пергамент плоттю? Лише Єдиний відає виповнення усіх шляхів – звершених і можливих».

Він став до молитви на дерев'яну дошку, накриту протертим килимком. Коліна відчули холодну вологу.

«Зглянься, Отче, над заблудшим, негідним, над тим, що ставав на всі шляхи і зі всіх тих шляхів сходив на півдорозі, що прикладався до всіх чаш і жодної не допив…»

Він молився довго. Працелюбний павук за цей час устиг сплести каркас трикутної павутинки. Коли килимок під колінами висох, молільник відчув чужу присутність. Неквапом озирнувся. За теперішніх непевних часів за спиною міг виявитись хто завгодно. І душогуб з ножем, і потребуючий духовної розради.

– Простіть заради Бога, Григорію Савичу, що бездозвільно ущербив ваше священне передстояніє, – заголосив заспинний стоятель, невисокий огрядний чоловік, одягнений у партикулярне плаття на штиб угорського жупана. – Жажду припасти до чістєйшаго істочніка істиннаго ненарочитаго любомудрія.

«От принесло ще одного посполитого златоуста. Недарма мені Начитаний наснився», – вирішив Григорій, а вголос мовив:

– Мир вам, добрий чоловіче. Заходьте. Сія келія вельми тісна і темна. Проте для істинного філософа рукодільні стіни не є тим Паргадом, сіреч завісою передвічною, котра спроможна відділити істот сотворенних від світла їхнього Творця.

– Воістину! – погодився гість.

– Звідки ви, добрий чоловіче?

– Моє ім'я Остап із роду Беніковських, ніжинських міщан і негоціянтів, – назвав себе гість. – Прийшов до вас, дорогоцінніший Григорію Савичу, не лише від своєї персони, вельми нєзначітєльної і чинами обійденої, але від чеснаго ніжинського товариства ваших істинних послєдоватєлєй і почітатєлєй. Ними мені доручено передати вам оце.

Беніковський зняв з себе пояс, зроблений з вітрильного полотна, розгорнув його таємну кишеню, і в келійному мороці серпасто блиснули три золоті монети старого європейського карбу.

Григорій запитально подивився на Беніковського.

– Ми знаємо, що ви, Григорію Савичу, є істинним та уславленим нєстяжатєлєм і з прєзрєнієм ставитесь до брєнного металу; примноженням же онаго озабочєни сліпці віку сього. Але знаємо ми й про те, що вам доручено нєдрєманно і твєрдомислєнно блюсти скарбище прадідів наших і що цим найчеснішим паладіумом во врємєна прєдуказаниє відкуплена і спасєна буде земля наша. То ж уклінно просимо примножити той утаєний скарб скромним овочем наших торгових трудов. Послано мене до вас під сугубим секретом і саме у сей час, коли тутешні власті і сопутствующа їм суєтна людність отбилі до Харкова [1]1
  Наприкінці вересня 1780 року в Харкові помпезно святкували заснування намісництва.


[Закрыть]. Прошу вас, не відмовте у приношенні і благословіть, благий яснобаченний муже.

Беніковський незграбно, як усі черевані, сповз на коліна, натужено засопів і поклав пояс з дукатами на ліжник біля Сковороди.

Той мовчки дивився на смиренного ніжинського міщука. Думав про те, як міліють і втрачають опаловий спокій глибокі озера таємниць. Як витікає із них крізь тисячі дрібних дірок людських теревенів тиха непрозора вода забуття. От вже і цей некликаний голосить про «паладіум». Наче переповідає кумасям ярмаркову плітку.

« Бугало вогнений… Але ж як борзо пояснення сну прийшло. Не затрималось, не заблукало, – виникла у голові Григорія холодна думка. – Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби. Блискавка не помиляється. Ніколи».

Частина I. Стадія Венери. Вежа

Київ, липень, наш час

Вперта вуличка блукала і вигиналась поміж складами і гаражами, звужувалась до щілини, протискалась під балконами нахабних новобудов, пірнала під залізничні мости, але все не вичерпувалась і бігла, бігла, бігла далі. Її кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявились веселішими за сірі і жовті з двохсотими. Вперта вуличка вивела Вигилярного за край промислової забудови, туди, де ще збереглись особняки з мансардами і старими яблунями. Ті стомлені дерева спирались важким гілляччям на широкі дошки фарбованих парканів.

Саме такий старосвітський паркан оточував садибу і двоповерховий особняк під триста тридцять сьомим номером. Від сусідніх парканів його відрізняв хіба що яскравий спрей-арт – обведений чорним контуром малюнок жіночого тіла, роздутих, немов дирижаблі, bubble-letters [2]2
  Один із найпоширеніших стилів сучасного спрей-арту.


[Закрыть]і ще кілька знаків, що їх Вигилярний не зміг розібрати. Графіті здавалось зовсім свіжим. Червоне кільце фарби, яке нічні райтери накреслили навколо кнопки дзвінка, масно виблискувало. Вигилярний не втримався і провів вказівним пальцем по спокусливій фарбі. Палець залишився чистим. Хитро примружився на псевдомасляний блиск і рішуче натиснув кнопку.

Майже одночасно десь за парканом виразно і протягло рипнули двері. Минуло кілька хвилин, і Вигилярний відчув погляд. Хтось дивився на нього крізь затулене темним скельцем вічко.

– Я до професора Гречика, – повідомив гість. – Я не помилився, він справді тут живе?

– А ви, перепрошую, з якою до нього бідою? – голос з-за паркану належав немолодій і, можливо, не зовсім тверезій людині.

– Я Вигилярний Павло Петрович, – прибулець встромив у щілину між дошками картонний прямокутник візитки. – Якщо ви професор Гречик, то, значить, це ви зі мною говорили по сотовому. Чотири дні тому, у понеділок. Пам'ятаєте? До речі, там на візитці усі мої дані.

– Дані, кажете? – Вигилярному здалось, що невидимий співрозмовник підсміюється. – Ну-ну, подивимось на оті ваші дані…

Візитку неквапом втягнули до щілини. Ще хвилини зо дві – і хвіртку відкрили. За нею стояв череватий добродій років п'ятдесяти-п'ятдесяти п'яти у плямистих шортах і футболці з подірявленим коміром. Окуляри-«хамелеони» з'їхали на кінчик його спітнілого носа, відкривши зморшки та набряки навколо перенісся і мутний погляд вибляклих очей. Нижню частину обличчя добродія вкривала розвинута неголеність.

«Значить, мені не брехали. Він від вівторка у запою», – підсумував свої спостереження Вигилярний.

– Це наша лаборантка дала вам цю адресу? – запитав добродій. – Бо я, здається, запрошував вас на кафедру… Сюди я вас не запрошував.

– Ні, це не лаборантка. Я маю власні джерела інформації, – Вигилярний намагався, щоби його усміх був якомога нейтральним. – Прошу вибачення за настійливість, але я приїхав з іншого міста і, на жаль, обмежений у часі. На кафедру я заходив двічі, там вас не було, а ваш сотовий не відповідає. От я і насмілився…

– Лаборантка! – власник плямистих шортів насуплено подивився кудись у безмежжя небесного вирію. – Це вона. Я знаю. У понеділок їй вуха повідкручую. Звідусіль старому капостять, звідусіль. Он, бачили, як малолєткі мені паркани обмалювали?

– Я зауважив. Найсправжнісінький вандалізм. Так дозволите зайти, Геннадію Романовичу?

– Ну заходьте, – злагіднів Гречик. – Якраз складете мені компанію. Ви, Павле Петровичу, перепрошую, яке віскі вживаєте? Односолодове чи купажоване?

– Бурбон.

– Бурбон? – черево професора затряслося від сміху. – Ніколи такого не кажіть. Бурбон не віскі, це дешева кукурудзянка. Бурбон п'ють мужики, – у цьому слові він зробив наголос на «у». – Мужі (цього разу наголос був на кінцеве «і»), які себе поважають, молодий чоловіче, п'ють ірландське. Самодостатні і доброї слави мужі, а не мужики! Не забувайте про це. Не варто про це забувати.

– Як скажете, – Вигилярний втягнув живіт і протиснувся між професорським черевом і краєм хвіртки.

– Так і скажу, – Гречик показав пальцем углиб двору. – Бачите альтанку під горіхами? – запитав і сам відповів на своє запитання: – Бачите. Там і чекайте на мене. Я зараз підійду.

Не встиг Вигилярний роздивитись споруди професорського маєтку, як той повернувся. На грубо збиті дошки стола виставив гранясті стакани, пляшку Tulla-more Dew, кухоль з льодом, тарілку, наповнену пластівцями пармезану, і крихітну піалку з оливками. Піалка виглядала на старовинну й коштовну. Червоно-зелені павичі, намальовані на тонкій порцеляні, гордовито дивились кудись за обрій золоченого обідка.

– От тепер, Павле Петровичу, ми маємо основу для розмови, – констатував Гречик. – Маємо твердий фундамент. Адже розмова двох поважних мужів повинна рухатись до мети. І не просто рухатись, а рухатись впевнено і чітко.

– Це з Софокла?

– Софокла? – здивовано перепитав Гречик. – Можливо. Все можливо. Як там у вас в Одесі?

– Спекотно. Так само, як і тут.

– Глобальне потепління, кажуть. А насправді – кліматичне оскаженіння.

– Щось таке, – погодився гість.

– Ви мені вибачайте, Павле Петровичу, що я вас відірвав від роботи, покликав сюди. Я прочитав вашу статтю про знахідку у масонському архіві. Дуже цікава стаття, несподівана… – Гречик наповнив стакани, докинув до них льоду. – Хто б міг подумати! Масонські архіви в Європі вже відкривають науковцям… – черевань похитав головою. – Давайте вип'ємо за нашу з вами зустріч. Дай Боже!

Вони випили. Охолоджене віскі приємно контрастувало з навколишньою спекою. Вигилярний спорожнив свій гранчак, потім скалатав і закинув до рота крижані кубики.

– Правильно, – схвалив його дії Гречик і знову наповнив гранчаки. – Ми поки що не зрівняли наших енергетичних балансів. Вам треба догнати, піднятись на вищий енергетичний рівень. Тоді й розмова веселіше піде… Так-от, про вашу статтю. Наші історики, зрозуміло, поставлять під сумнів висновок про те, що мова у тій архівній згадці йде саме про Григорія Савича, а не про іншого Сковороду. Так би мовити, про невідомого сучасника-однофамільника. Але особисто я, підкреслю, особисто я, як багаторічний дослідник сковородинської проблематики – не бачу нічого неможливого у тому, що хтось з італійських масонів міг спілкуватися з Григорієм Савичем у тисяча сімсот п'ятдесят першому або тисяча сімсот п'ятдесят другому році, коли він перебував за кордоном. Навіть неспеціалістам відомо, що саме тоді у світогляді Сковороди відбулися певні зміни, він почав глибше вивчати Біблію й цікавитись гностичною символікою. Те, що в знайденому повідомленні масонського аноніма йдеться про зацікавлення якогось мандрівного рутена Сковороди містичними символами, підтверджує давні висновки Чижевського про емблематичність сковородинської філософії. Про це ви цілком доречно зауважили у прикінцевих висновках. Вважайте, Павле Петровичу, що в майбутніх битвах навколо знахідки я буду на вашому боці. До речі, другий тост – ваш. Тільки прошу, не треба пити за щось на кшталт «творчого союзу історії і філології». Банальності ображають мій розум.

– За вас, Геннадію Романовичу! – підняв гранчак Вигилярний. – За видатного корифея-сковородинознавця! Й за те, що ви на моєму боці.

– За сраколизів! – професор закинув до сурла пів-стакана віскі, видихнув і з хитрим прижмуром подивився на гостя. – Ми без вас ніби й не корифеї зовсім. Так, старі пердуни…

– Ну нащо ж ви так, Геннадію Романовичу…

– А ви, шановний, не починайте справу з пошлих підлизувань.

– Вибачте.

– Не вибачаю. Я ж вас попередив: без банальностей. Ми не на вченій раді. Та ще й слово яке використав: «сковородинознавець»! Ледве вимовив. І звідки ви увесь цей намул берете?

– Але ж… – чи то насправді, чи то удавано змішався Вигилярний.

– Попереджаю.

– Щодо чого?

– Життя складне і неоднозначне.

– Я врахую.

– А чого це ви до дна не допиваєте? Погане віскі?

– Добре.

– Точно?

– Кращого я не пив.

– Це знову тупий комплімент?

– Та ні, професоре. Я ж кажу: добре віскі.

– Так треба до дна допивати, якщо воно добре. А не шлангувати.

– Я не шлангую.

– Шлангуєш, – перейшов на «ти» вчений муж. – Нема на тебе того старшини Калганова, який мене в армії пити вчив. Він би тобі показав «кузькіну мать» за неповагу до застільного ритуалу. Старшина Калганов, пам'ятаю, наставляв салабонів: мужчини не сьорбають, мужчини п'ють. Або ж їм очко солідолом мажуть… Це жорстко, проте правильно. Армія стоїть на ритуалах. Тільки на ритуалах. Немає ритуалів – немає армії, – Гречик знов наповнив стакани. – Попереднє не рахується! Повторити! Стоячи! Абисмо нас любили красиві жінки!

– Будьмо! – Вигилярний підвівся за прикладом господаря, відсалютував йому гранчаком і зробив рішучий ковток. Цього разу він кількісно випередив Гречика. Льоду у його стакані майже не лишилося і рідина увійшла до стравоходу пекучою спіраллю.

– В армії служив?

– Ні.

– Воно й видно, – Гречик надкусив шерехату пластинку пармезану. – Не маєш ритуального відчуття. Не встиг, бач, увійти, а вже з тебе страшні старання полізли. Компліментами почав мене, старого, розслаблювати, якусь пургу гнати. За кого, чоловіче, ти мене маєш? За динозавра? За грьобнутого кафедрального дідуся?

– Заради усього святого, професоре, не ображайтесь, – Вигилярний вирішив бути межово делікатним з цим капризним старим. – Я ж не хотів вас образити, чесно. Це, знаєте… неспівпадіння протоколів. Пусте неспівпадіння. Напевне, я ще не навчився виконувати певні стандарти. Лише рік як повернувся до академічного середовища.

– Добре, хоч визнаєш свої помилки. А чим займався до повернення?

– Гроші заробляв.

– Як?

– Малий і середній бізнес. Там купив, а тут продав, маржу до кишені поклав. Криміналу – нуль, екзотики – нуль, задоволення – нуль.

– Ну, це знайома ситуація. Нуль-нуль, кажеш… А ти ще й задоволення захотів? Отакої! – весело зашкірився професор. – Але в нас, чоловіче, не краще. Наукою зараз багато не заробиш. Скоріше втратиш. Нуль мінус одиниця.

– Ваша правда, Геннадію Романовичу.

– Ну й чого ти сюди повернувся? У цю юдоль дисертантських сліз, пошлих інтриг і копійчаних заробітків?

– Покликання.

– Жартуєш?

– Та ніби ні.

– Покликання! – професор звів догори брови. – Ні, скажи правду: це такий жарт був?

– Невже все так запущено?

– Ти про що?

– Про тотальний цинізм.

– Ну добре… – пом'якшав Гречик. – А звідки вийшла інформація про ту знахідку? Якщо не секрет, зрозуміло.

– Та який там секрет. Від італійців. У нас позаминулого року була наукова конференція, я там познайомився з одним венеціанцем. Він займається історією європейського гностицизму.

– Як називається?

– Франческо Бернарді.

– Він масон?

– Ми з ним такі речі не обговорювали.

– Дарма.

– Це було б некоректно.

– Кажуть, що їхні того не приховують.

– Не знаю, – здвигнув плечима Вигилярний. – Маю у цьому сумнів. Все ж таки Італія – країна католицька…

– А, точно, в них отой скандал був, з тою ложею, як її…

– «П-2». Це на початку вісімдесятих було. Багатьох масонів тоді вигнали з армії, поліції, державної служби.

– Так, маєш рацію, – погодився Гречик і після довгої паузи, що її Вигилярний відніс на рахунок специфічного стану, у якому перебував професор, запитав: – А до цього ти Сковородою цікавився?

– Цікавився. До матеріалів тої конференції я підготував свою доповідь «Італійська луна у творчості Григорія Сковороди». Доповідь переклали італійською і опублікували ще до конференції у збірнику матеріалів, якого розіслали усім запрошеним. Франческо прочитав її і згадав, що зустрічав прізвище Сковороди в архівах італійських лож вісімнадцятого століття. Він зробив звідти виписку. На тій конференції, де ми з ним зустрілись, подарував цю виписку мені.

– Поталанило тобі.

– Не без того.

– А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.

– Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…

– Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.

– Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.

– Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.

– От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.

– Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?

– Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди – в академічному середовищі, школі.

– Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець, історик, маєш це розуміти. Академічне середовище консервативне. Шкільне – тим більше. Особливо в гуманітарній сфері. Так завжди було, так завжди буде. Ти ж не відбиратимеш у дітей казок лише тому, що існування Котигорошка суперечить законам антропології?

– Я не про те.

– А про що ж тоді?

– Світ змінився.

– Невже? – щиро розсміявся Гречик. – Відколи?

– Давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони шкодять, перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям.

– А, розумію… Хочеш перекодувати старі міфи на новий копил. Не оригінально. Таких як ти – легіон.

– Хочу спочатку зрозуміти. Підійти з іншого боку.

– Дурня це все, чоловіче. Всі ви так кажете, – махнув рукою Гречик. – Кожний такий приходить, натхненно возводить персти й рече: «Істину тщуся яти!». А закінчується все черговими замінами слів. Одні хитрі словеси замінюєте іншими хитрими словесами. Народницькі міфи свого часу замінили марксистськими. Тепер прийшли ви. Чи то, може, вас прислали? Ні? Самі прийшли? Ну, нехай. Не важливо. Важливим є те, що після вас, постмодерних істинолюбців, вже ніхто нічого не зрозуміє. Амінь.

– А ви не надто категоричні?

– Хто? Я? – перепитав господар, ніби не дочув. – Де ж це я категоричний? Категоричність! Де ти таке побачив? Е ні, чоловіче, якби я направду був, як ти кажеш, категоричним, то від мене в університеті й згадки не лишилося б. Це ж я тут такий герой. Перед тобою. А там, – він показав кудись за паркан, – я розповідаю студентам про «ризому» та «гіпертекстуальність» [3]3
  «Ризома», «гіпертекстуальність» – наріжні поняття теорії постмодернізму.


[Закрыть]. Тьху! А то ще, ізбав Боже, запишуть у вороги прогресу і демократії. Доказуй потім, що ти не верблюд. Я не революціонер. І не прагну, щоби на руїнах теперішнього світу написали моє прізвище. Цей світ мені подобається. Не тому, що він ідеальний, ні, а, радше, тому, що мені в ньому зручно. Якщо в цьому світі діють певні правила, я з цим погоджуюсь. Хоча й розумію, що ці правила не для мене писали. Що ж тепер поробиш, такий-от я клятий пристосуванець… Давай, друже мій, вип'ємо за толерантність. Най живе, зараза, й квітне!

Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.

– Ну добре, – сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, – я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?

– В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.

– То куди?

– До темряви.

– Куди-куди? – у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.

– Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.

– Дійсно, найтемніша із можливих темряв, – професор підніс стакан до підборіддя. – Nox fert consilium! [4]4
  Ніч порадить! (лат.)


[Закрыть]

– Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, – Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.

– Ризикуєш, – Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.

– Чим це я ризикую?

– Не люблять люди тої твоєї темряви. А ще більш не люблять ускладнювати. Ніч не радить масам. Ніч радить лише обраним.

– А може люди просто бояться істини?

– Ну це таке, всім відоме й нецікаве, – професор знов наповнив гранчаки. – І дурневі зрозуміло, що істина – це вельми незручна дівчинка. Як казали вчені дидаскали за часів Григорія Савича: істина єси суть, стражденно висуполнена. А посполитим потрібні прості зрозумілі гасла. Позитивні і світлі, як герої телевізійних серіалів. Люди, вони ж такі… Якщо побачать у тобі темряву, то в три секунди розірвуть тебе на шматки. Задля власного спокою розірвуть. Закони зграї, вони й в Африці – закони зграї.

– Проте можна спробувати їх обійти.

– Спробувати завжди можна, – Гречик зняв окуляри, поклав їх на стіл і почав пальцями масувати набряки під очима. – Та лише дальньою стежкою і в бронежилеті… Наукові ступені і посади тебе не цікавлять?

– Цікавлять, чому ж ні. А у вас є пропозиції?

– Не було б у мене пропозицій, я б тебе до Києва не викликав. Є до тебе одна пропозиція. Але це довга розмова.

– Ми ж нікуди не спішимо?

– Ми не спішимо, так, твоя правда. Проте, Павлику мій дорогенький, для поважної і довгої розмови ми з тобою надто вже… стомлені.

– Як скажете, Геннадій Романович.

– Так і скажу. Є речі, які варто робити виключно на тверезу голову.

Гречик важко зітхнув і знов почепив окуляри.

– Сковорода, – сказав він, – був свідомим спадкоємцем древньої традиції. І це, до речі, не таємниця для спеціалістів. Є про це грамотні публікації, мав би їх знати. Але для загалу нехай собі залишається блаженним сопілкарем і народним філософом… Може, так і треба. Щоби не спокушати малих світу сього.

– Чим?

– Тою темрявою, з якою ти збираєшся радитися.

– Він був масоном? – взяв бика за рога Вигилярний, якому набридли слизькі метафори і недомовки.

– Не вгадав, – посміхнувся Гречик. – Він був їхнім татом.

– Чиїм? – не второпав гість.

– Масонським татом, Павлику. Істинним духовним батьком українських дітей удови. Як ти там казав: «великий потенціал минулого»?

Передмістя Львова, 11—12 березня 1751 року

Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався одним із найчистіших і найдорожчих. До ціни пансіону тут входили послуги невеликого загону охоронців, які за потреби перевіряли глейти [5]5
  Глейт – перепустка, подорожня грамота.


[Закрыть], відганяли злодіїв та вгамовували надто шумливих постояльців. Тому у пивній залі того поважного гербергу не було чути п'яних сороміцьких співів, а гості не боялись трапезувати тут разом з родинами.

Того вечора у пивній залі зібралось аж три компанії. За найбільшим столом насолоджувалась смаженою бараниною, волоськими горіхами і пивом купецька сім'я. У темному кутку гомоніла про свої ґешефти зграйка гебрейських бачмажників, а під вікном вели вчену бесіду двоє молодиків невизначених на око чинів і покликань.

– Так ви, Григорію, все ще сподіваєтесь побачити у Львові екзорцизм? – запитав співрозмовника світловолосий молодик.

– Мені не вийшло побачити цього у Пресбурзі [6]6
  Пресбург – Братислава.


[Закрыть], – відповів темноволосий. – Тамтешній біскуп офіційно висловив недовіру до міського екзорциста і заборонив йому дбати про біснуватих.

– Біскуп мав рацію. Сучасні люди не вірять, що сатана є персоною. А виганяти з людського тіла абстрактне поняття якось не випадає. Ви не згодні?

– Ні, кавалере, не згодний, – Григорій поправив шкарлатну подушку, яку підклав собі під поперек. – Тим більше, що у двадцять одному правилі «Ритуалу вигнання диявола» від тисяча шістсот чотирнадцятого року чітко й недвозначно вказано, що впевненість у присутності демона не є обов'язковою умовою для здійснення екзорцизму.

– Тобто вас цікавить саме дійство? Спектаклюс?

– Вважайте, що так.

– Самі не пробували писати пієси?

– Колись, може, й спробую, – усміхнувся Григорій. – До речі, ви, Зормозе, учора обіцяли розповісти про знамениту пожежу у Санкт-Петербурзькій академії. Такий спектаклюс максимус, як на мене, є цікавішим за якесь там вигнання біса. Справжня пригода віку сього.

– Пригода ізрядна. Тут з вами важко сперечатись, друже. Хоча до минулорічної московської пожежі їй, кажуть, далеко. Погоріло в Академії немале число книг анатомічних, галерея з речами сибірськими і китайськими, готторпський великий глобус, оптична камера і канцелярія з паперами старого щура Шумахера. Я на власні очі бачив, як пішов з димом славетний глобус. Це, брате Григорію, скажу вам, була знатна ілюмінація. В тому глобусі професор Крузіус ховав пляшки з медовухами і виморозками. Він заховав там з півсотні великих товстостінних бутлів. Знаєте, напевне, у такому шклі хіміки тримають міцні отрути і кислоти. Як ті бутлі почали вибухати! Слово честі, друже: турецькі бомби над Каменецькими куртинами не вибухали з таким сатанинським гуркотом. Навіть у Римі, під час весілля небожа кардинала Урбіно, фойєр-мейстерам не вдалось влаштувати таких вухоломних вибухів. Чи бачили ви колись справжню велику ілюмінацію?

– Шість років тому, коли імператриця приїжджала до Києва на прощу. Тодішньою ілюмінацією завідував фойєрмейстер Йоган із Дрездена. Славний був майстер. Йому добре вдались вогняні вихори і зірчані куполи.

– Над палаючою Академією зірчаних куполів я не бачив, але вогняний вихор піднявся вище від шпиля Петропавлівського собору. Такий був вихор, що шматки даху, немов пекельне птаство, летіли аж до Сіверсівської верфі. Там усю ніч поливали водою ребра недобудованих шнав. Згоріла також ціла Кунсткамера, яку ми з Ломоносовим намагались порятувати. Дарма. Майже все згоріло. Я власноручно виніс з вогню опудало якоїсь двоголової почвари. Кажуть, що те опудало цар Петро свого часу виміняв на стофунтову малахітову брилу. У почвари вже з обох пащ ішов дим, коли я її виніс на першпективу й покропив водою. Завдяки цій пригоді я навіть потрапив до «Відомостей». Здобувся, так би мовити, на золоту посмішку слави. От лише моє прізвище перебрехали. Нарекли вони мене у тій циркулярії «мандрованим мальтійським кавалером Загромозою». Як воно вам? За-гро-мо-за! Якось незручно входити до анналів людства під таким гарматно-громовим іменем [7]7
  Згадка про цю подію та участь у ній мальтійського кавалера Загромози місіться у матеріалах до біографії М. В. Ломоносова, зібраних П. C. Білярським.


[Закрыть].

– А чи не поновити нам вмісту наших кухлів? – Григорій похитав порожньою пивною гальбою. – Тим більше, що тутешні ізманатчики нарешті навчились варити пиво не гірше від пресбурзького.

– А я б не порівнював, – не погодився кавалер. – До пресбурзького цьому ще далеко. Але пити можна.

Коли й наступні кухлі було випито, кавалер наблизив своє обличчя до обличчя Григорія і стишеним голосом сказав:

– Я чув, що майстер Пафлагонець запропонував вам вступити до братства. Цілковито підтримую таке його рішення і хочу, щоби ви про це знали.

– Я вдячний за довіру, кавалере, але ще не відчуваю себе готовим. Людина, як той знаменитий колькотар [8]8
  Колькотар – триокис заліза, що слугував напівфабрикатом для виробництва алхімічного золота.


[Закрыть]старих алхіміків, має пройти через всі необхідні стадії, щоби у визначений час перетворитись на істинне золото. Не можна перестрибувати через стадії.