Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– Не байдужа, зовсім ні. Але ж є вища Вітчизна у чертогах Отця Небесного.

– Геть з моїх очей! – просичала Констанца, показуючи рукою на двері. – Ви мене розчарували.

– Прошу вибачити мене, вбогого, – сумно посміхнувся Григорій. – Вибачте також за те, що не потрафлю сьогодні віддати вам цього одягу…

– Ге-е-еть!

У тому крику Сковороді раптом почулося щось знайоме. «Це ж так виганяв мене зі Львова демон, що сидів у тілі юнака!» – згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

«Ліда – ртуть, а я сірка!» – згадав він слова Констанци. В тих книжках, з яких він починав своє осягнення світу, сірка твердо асоціювалася з пеклом та його хазяїном.

Виходячи з будинку на вулицю Отців Тринітаріїв, Сковорода прочитав Ісусову молитву й тричі перехрестився.

Карпати, серпень, наші дні

Павло Вигилярний вже давно не мандрував горами й невдовзі відчув, що не встигає за старшим братом. Йому випало нести у наплічнику воду, пакунок з бутербродами і один з канделябрів. Вантаж не виглядав на критичний, проте вже на п'ятому кілометрі блукання гірськими стежками його спина під наплічником стала геть мокрою, а в колінах і гомілках замешкав нав'язливий біль.

– Далеко ще? – спитав він, коли почав відставати.

– Неблизько. Стомився?

– Та є трохи.

– Давай зупинимось на хвилину, – раптом запропонував старший. – А то, бачу, ти вже з дихання збився. Відпочинь.

– Ну, о'кей, – молодший дещо здивовано подивився на «карпатського есквайра». Наскільки він знав свого брата, вдачі Олександра Петровича не були притаманні спалахи співчуття до слабших та відстаючих.

Вони сіли на обдертий до гладкого стовбур поваленої ялинки і зволожили горло водою.

– Ти на мене обідився, – чи то запитав, чи то констатував старший.

– Ні, не образився.

– Обідився, я ж бачу.

– Та кажу ж тобі: ні.

– Обідився, обідився, – примружився Олександр Петрович. – Жаба тебе душить, що маєш віддати мені сорок процентів.

– Я тобі чесно сказав, Сашо, що не вважаю такий розподіл відсотків справедливим, але ж ми з тобою – одна родина. Я не буду кіпішувати. Нехай буде сорок.

– Обідився… – зітхнув старший.

Запала мовчанка.

– Ти нічого не помітив? – раптом запитав Олександр Петрович, вдивляючись у коротку лісову перспективу, де колонада дзвінких серпневих дерев спиралася на лабіринт переплетених сірих коренів.

– Ні, а що? – Павлові передалося занепокоєння старшого.

– Та ні, почудилося, – махнув рукою «карпатський есквайр». – Ну що, трохи відпочив?

– Скільки ще йти?

– За сусідньою горою. Ти хоч запам'ятовуєш, як ми йдемо?

– Не дуже, – признався молодший. – Ці всі повороти – вони ж однакові.

– Це лише так здається. Нічого, – запевнив старший. – Я тобі потім на карті все поясню, нічого там надто мудрого немає.

– Так що тобі там почудилося?

– Звук.

– Який?

– Коли у тиху погоду суха гілка під ногою зламається, то такий звук, як постріл. За кілометр чути.

– Я не чув.

– Я колись теж не чув. В місті вуха мохом заростають. Але тут тепер туристів повно.

– А там, куди ми з тобою йдемо?

– Будемо сподіватися, що немає.

Венеція, 18 травня 1751 року

Григорій продав сюртук (ночі були теплими), зірвав металеві прикраси з башмаків, навмисно забруднив панський одяг пряженим корком і швидко став своїм у компанії волоцюг, які жили у районі Дорсадуро, на березі брудного каналу, назви якого він так ніколи й не довідався. Єдиною річчю, яка не потребувала жодної трансформації, була його потерта школярська торба. Перетворення пристойно вдягненого іноземця на місцевого драня відбулося настільки легко, що він і сам здивувався.

«Певно, печерські угодники дарують мені таку невпертість у прощаннях з непотрібними речами і примарними зручностями світу сього», – вирішив Сковорода і возніс вдячну молитву до собору спочилих у Бозі святих Печерської лаври.

Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.

– Бог у поміч, земляче! – пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.

Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.

– І вам Боже помагай, – привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.

– Ти мене не страшися, Грицю, – пророкотав пірат, побачивши його маневр. – Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.

– А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?

– Тобі вітання від Татуся Прота.

– Спасибі, – промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. – Як ся має пан Духніч?

– Ліпше за тебе, – засміявся пірат і стишив голос. – Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.

– Я не розумію… – почав Григорій.

– Зараз зрозумієш, – пообіцяв пірат. – Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.

Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки [59]59
  Канал, що відділяє центральний острів Венеції від острова Ла Джудекка.


[Закрыть], як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.

– Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, – почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.

– Констанцу?

– Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?

– А за що її?

– У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.

– «Нам»? А хто такі «ви»?

– Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми – це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?

– І багато вас тут?

– Скільки треба.

– Її потрібно звільнити.

– Кого?

– Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.

– Он як… – похитав рудою бородою пірат. – Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.

– Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?

– Треба. Ще й як.

– Щось сталося?

– Так.

– Що саме?

– А це вже тобі не я буду розповідати.

– Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.

– Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.

– Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.

– Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, – нагадав пірат. – Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.

– Швидше думайте.

– Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою – дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?

– Чував, чував… А якщо її до того часу закатують?

– Не бійся, не закатують. Тутешня інквізиція нікуди не спішить і справи свої швидко не робить. Вони й тебе проґавили, бо, бач, тутешні писарчуки цілих дві доби не могли розшифрувати гарячого листа. У Петербурзі за таке нехлюйство Нікіта Юрійович [60]60
  H. Ю. Трубецькой – генерал-прокурор, керівник Таємної розшукових справ канцелярії.


[Закрыть]усіх приказних заслав би до Сибіру. А тут, земляче, не ті порядки. Ліниві всі вони тут, розбещені, сієсти усілякі собі роблять, лише б подовше поспати. Одне слово – гондольники. Біди не знають.

– А що то був за лист?

– З Трієсту, кажуть. По твою душу, земляче, його послали… Але, бачу, щось тобі, Грицю, моцно небайдуже до тієї Констанци. Любка твоя, чи що?

– Ні. Я лише за справу турбуюся.

– Так я тобі й повірив. Авантажна краля?

– Вона чільна масонка. Особисто знайома з Орликом. Колись була його амантою, – несподівано навіть для себе збрехав Сковорода. Й відразу злякався: чи не видасть його власне обличчя.

Проте пірат ніяк не зреагував на таке повідомлення. Він мовив:

– Потім про це побалакаємо. Зараз, Грицю, ти підеш зі мною. Треба буде тебе надійно сховати.

Того ж спекотного травневого дня на аудієнцію до інквізитора Кондульмеро напросився абат Мартіні. В Республіці Святого Марка ця людина напівофіційно представляла інтереси Верховної і священної Конгрегації Римської і Вселенської інквізиції. Тієї інквізиції, яку у Венеції називали «чорною» [61]61
  На відміну від інквізиції Республіки, яку називали «червоною» за кольором мантій державних обвинувачів.


[Закрыть]. Проте, окрім цього факту, про абата Мартіні ніхто нічого конкретного сказати не міг. Він був привітною і лагідною людиною, мало цікавився політичними справами Республіки, нечасто відвідував кардинала-патріарха і проводив свої дні у скромній двоповерховій резиденції біля каналу делле Наві, вікна якої тримали і вдень і вночі зачиненими. Вхід до резиденції пильно сторожив здоровенний німий монах з білим емальованим хрестом на грудях. Іноді абата бачили у Публічних садах поряд з Арсеналом. Невисокий, зсутулений і неквапний, він прогулювався, спираючись на лакований ціпок, увінчаний срібним зображенням черепа.

Кондульмеро щиро здивувався, коли секретар доповів йому про візит абата Мартіні.

«А цьому крукові чого від мене треба?» – невідомо кого подумки запитав інквізитор. Він підвівся й вийшов з-за столу, щоби гідно привітати уповноважену духовну особу. Після арешту Констанци Тома кількість відвідувачів у кабінетах посадовців Священного трибуналу відчутно зросла, але от кого-кого, а тихомирного монсеньйора Мартіні Кондульмеро побачити аж ніяк не сподівався. Очікуючи появи візитера, інквізитор поправив масивний золотий ланцюг, що прикрашав його груди, та розправив зморшки на пишній червоній мантії, якою Республіка вшанувала його високе призначення.

– Pax vobis! Щиро радий бачити вашу милість, – інквізитор привітався першим, демонструючи свою повагу як до віку абата, так і до престолу Римського понтифіка, котрий – як би там не було – представляв цей невиразний попик.

– Благословення Боже на вас і на ці стіни, filius meus [62]62
  Сину мій! (лат.)


[Закрыть], – тихо прошепотів Мартіні.

Він притулив свій ціпок до старовинного чорного бюра і присів на краєчок крісла, яке секретар завбачливо поставив у центрі кімнати. Кондульмеро зайняв троноподібний стілець, декорований у суворому ренесансному стилі, який стояв у цьому кабінеті від незапам'ятних часів.

– Слухаю Вас, святий отче, – з обличчя інквізитора не сходила привітна усмішка.

– Сину мій, сумні і недобрі справи привели мене до вашої милості, – почав абат, ні на йоту не підвищуючи голосу. – Вам безперечно відомо, що сили, які вийшли з глибин пекла, побільшили свою руйнівну діяльність у всьому відомому нам світі. На жаль, Республіка не стала тим спасенним ковчегом, у якому добрі вівці Христового стада можуть почувати себе у безпеці.

– Ми не дамо силам темряви запанувати на землі святого Марка, – запевнив старого Кондульмеро. – Для того й існують Рада десяти і Священний трибунал.

– Так, звичайно, – ледь кивнув головою Мартіні. – Але тепер ми зіткнулися з такими підривними явищами, котрі раніше не були відомі. Котрих раніше взагалі не існувало. Це ті нові форми зла, які породжені недалекоглядністю теперішніх монархів та філософськими хитаннями нашої доби. Відповідно, нові сильні трунки, виготовлені у пекельних кухнях, вимагають сильніших протиотрут. А ми все ще діємо за правилами, які були ефективними за доби Тридентського собору. Диявол є потужним рушієм форм, він постійно перевдягає свою брехню у нові красиві і привабливі плаття. А ми з вами шукаємо його прислужників, одягнених у старосвітські хламиди. Ми постійно відстаємо від злих овочів його вигадливості. Про це колись далекоглядно згадував святий Атаназій у посланні до єпископів Єгипту і Лівії: «Якби великий демон диявол з'явився нам у вигляді змія, дракона або ж лева, був би він відкинутий всіма, але він кожного разу надягає нові маски, все більш привабливі і захоплюючі».

– Згоден з вами. Проте що саме ви пропонуєте, святий отче?

– Об'єднати зусилля Республіки і Церкви у вивченні новітньої небезпеки. Ворога треба ретельно і всебічно вивчити. Ретельно вивчена отрута швидко стає переможеною отрутою.

– Якого саме ворога ви маєте на увазі? – уточнив інквізитор, а сам подумав:

«Щось цей застійний тарган постійно згадує про отрути. Може, в нього така спеціалізація?».

– Ви, сину мій, дуже добре знаєте його ім'я.

– Ім'я князя світу сього?

– Мова не про диявола, а про одну з його земних армій.

– Маєте на увазі масонерію?

– Так, – це було перше слово, яке абат вимовив більш-менш голосно. Від необхідності прислухатися до його мурмотіння у Кондульмеро вже почала боліти голова.

– Ми досліджуємо це вчення, – запевнив інквізитор. – Ми вже маємо детальні описання їхніх ритуалів, знаків ступенів посвяти і списки лож.

– Це надзвичайно поверхові знання, сину мій, – похитав головою Мартіні. – Невже ви направду вважаєте, що можна, скажімо, зрозуміти таємниці Святої Церкви, якщо мати лише описання святої літургії, перелік канонічних відзнак ієрархів і списки парафій? У Церкві є десятки поважних чинних архиєреїв, які так само далекі від її справжніх святих таємниць, як і, скажімо, старенька неписьменна парафіянка, котра зараз молиться у Сан-Джіорджіо Маджіоре за здоров'я своїх дітей і онуків.

– Ви навели сильний аргумент на користь ілюзорності наших знань про масонів, – погодився інквізитор. – Може, святий отче, ви знаєте про них більше?

– Можливо, сину мій.

– Можливо?

– Донедавна я випереджав вас у глибині проникнення до справжніх, а не вигаданих масонських таємниць. Мої агенти ще три роки тому увійшли до масонських структур і висвітили зсередини вузлища їхньої огидної павутини. Але тепер Господь подарував вам можливість ще глибшого проникнення.

– Ви, отче, маєте на увазі арешт Констанци Тома?

– Так. Ви арештували її, вітаю. Проте, здається, ви ще й досі не розумієте, яка велика і цінна риба потрапила до ваших тенет.

– Дарма ви так вважаєте, отче. Ми вже знаємо, що вона є секретарем-підмайстром змішаної трієстської ложі «Марк Аврелій» і що саме вона відповідала там за секретну переписку з масонами всієї Європи. Отже, їй відомі таємні шифри, імена секретарів усіх європейських лож та політичні приготування масонських змовників, які інтригували проти країн, що протистоять франко-пруському союзу. Вона не лише чорнокнижниця, але й чільна шпигунка. Мене попередили, що вона отримала доручення вивідати кількість озброєнь в арсеналах Республіки.

– Повірте, сину мій, то лише мала частина з того, на що здатна ця жінка. Або краще сказати: це пекельне чудовисько у жіночій подобі. Щодо її поінформованості у масонських справах, то, повірте мені, вона є вищою за все, що ви можете уявити.

– Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

– Так.

– Що саме?

– Сину мій, я поки що скажу вам лише те, що дозволить вам більш тверезо подивитись на впіймане вами чудовисько. Констанца Тома, комунікуючи з іншими масонськими кублами, підписувала листи псевдонімом «Епоніна». Вам це про щось каже?

– Якби ви мені пояснили, святий отче, я був би вам щиро вдячний.

– Це ім'я історичної особи, яка жила в часи Веспасіана [63]63
  Флавій Веспасіан – римський імператор у 69—79 pp.


[Закрыть]. Так звали дружину древнього галла Цивіліса, яка разом з ним – на рівних, прошу зауважити! – очолювала криваве повстання проти римлян. Коли імператор придушив повстання, Епоніна разом із чоловіком дев'ять років переховувались у печері, аж поки це подружжя інсургентів не знайшли й не стратили. Те, що ця жінка обрала собі саме цей псевдонім, а не інший, свідчить не лише про її повне усвідомлення самої себе як керівника майбутньої революції, задуманої темними силами проти Церкви та основ державного ладу, а й про готовність іти до кінця, незважаючи на жодні втрати і перешкоди.

– Я візьму це до уваги. Дякую.

– Це лише маленька крихта з тих знань, які мені вдалося зібрати та впорядкувати.

– Республіка буде вдячна вам, святий отче, якщо ви поділитесь із нами своїми неосяжними знаннями, – Кондульмеро вклав в останні слова дещицю іронії, але настільки дрібну, що лише людина, яка пройшла єзуїтський вишкіл, змогла б її відчути.

– Думаю, що тут був би доречним взаємовигідний обмін. Я повідомлю вам, кого насправді ви тримаєте під дахом Палацу Дожів, назву вам імена тих італійців, які входять до таємного ареопагу, що керує всіма ложами, а ви, зі свого боку, назвете мені ім'я вашого конфідента в Трієсті, завдяки якому ви арештували цю жінку. І ще одне. Після того як ви припините допитувати Тома, ви не доручите її подальшу долю комісарам імперського суду, а віддасте її мені. Можливо, на перший погляд, такий обмін видасться вам нерівноцінним. Але, повірте, сину мій, у підсумку Республіка виграє. А вам особисто обіцяна прихильна аудієнція у Найсвятішого Отця в Римі, папський орден і єпископський перстень у перспективі.

– Ким обіцяна? – уточнив інквізитор, який не зміг приховати зацікавлення. На вилицях його вгодованого обличчя проступили червонуваті плями.

– Я тут від імені секретаря Конгрегації кардинала Томмазо Руффо.

– Святий отче, уклінно дякую вам і Його Екселенції за обіцянки, але ж ця жінка є підданицею імператриці Марії-Терезії. До мене позавчора приходив австрійський посол з вимогою негайно передати Констанцу Тома представникам імперської влади. Він вів себе виклично, навіть примусив мене виправдовуватися. Поки що ситуація контрольована і Рада десяти на моєму боці. Проте, якщо ці вимоги будуть озвучені Віднем у формі офіційної ноти (а до того, наскільки я розумію, все йде), Республіка не наважиться ризикувати ані своїм нейтралітетом, ані добрим сусідством з імперією. За моїми даними, чоловікові Констанци протегують віце-канцлер граф Колоредо і князь Орсіні. А ці достойники мають значний вплив при теперішньому дворі. Імператор Франц, до речі, також користується послугами тої банківської синдикалії, до верхівки якої належить Генріх Тома. Між іншим, я наголошую: це секретна інформація. Лише з найщирішої поваги до вас, святий отче, я розповідаю вам такі конфіденційні речі.

– Це пусте, – крижана посмішка набігла на обличчя абата. – Відьми і чорнокнижники від часів святого Домініка перебували й перебувають під виключною юрисдикцією церковного правосуддя. Імператриця є ревною християнкою і завжди дослухається до думки Святого Престолу. Марія-Терезія не стане чинити нам жодного спротиву в цій справі. Імперією править вона, а не Франц і не Колоредо.

– Здається, нещодавно ви згадували «недалекоглядність теперішніх монархів»?

– Я не мав на увазі теперішніх Габсбургів.

«Він зробив наголос на слові «теперішніх», – зауважив інквізитор. – Йому десь років шістдесят, отже він має пам'ятати війну тисяча сімсот восьмого року між імператором Йозефом Габсбургом і папою Климентом Одинадцятим. У цих чорних круків добра пам'ять, проте, прости мені Боже, навіщо вона їм, якщо вони не вміють і не хочуть вчитися на власних помилках».

– Будемо сподіватися, святий отче, що ви праві, – Кондульмеро підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Він був реальним політиком, тримав руку на пульсі континентальної дипломатії і розумів, що абат відстав у своєму баченні європейських справ, як мінімум, на чверть століття.

«Проте він може виявитись розумнішим, аніж здається. Він також політик, як і я. Ми кажемо і робимо те, що мусимо казати і робити, – подумки посміхнувся Кондульмеро. – Добре, що старий крук не згадав, що сам дож П'єтро Грімані, людина, яка займає вищу посаду у Республіці, має за доброго приятеля (якщо не друга) англійського резидента Джозефа Сміта, знаного масона. Чи, може, це він і мав на увазі дожа, коли говорив про «недалекоглядність монархів»? Але дож не монарх… А якщо він казав про «монархів» у широкому розумінні, враховуючи всіх перших державних персон? – припустив інквізитор. – Тьху! Сам чорт копито зломить. Треба визнати: папських нишпорок навчено хитрих натяків».

Коли секретар провів Мартіні до Королівських воріт і повернувся, інквізитор запитав його:

– Тіто, що там з Тома?

– Мовчить, монсеньйоре, і відвертається до стіни, коли ми входимо до її камери. Дуже горда й зарозуміла сеньйора. Можна подумати, що її чоловік не лихвар, а цілий імперський граф. Але ж, правду кажучи, ми за неї по-справжньому ще не бралися. Ми лише ввічливо запитали її від імені державних обвинувачів, хто саме доручив їй збирати відомості про військові озброєння Республіки і де саме сховався той суб'єкт, з яким Тома приїхали до Венеції.

– Вона не відповіла?

– Не промовила жодного слова.

– Хтось за весь цей час намагався зв'язатися з нею?

– Її чоловік висловив бажання передати їй їжу, вино, одяг та засоби для догляду за тілом. Цілий день сидів у кареті під нашими вікнами, чекав. Ми йому категорично відмовили. А, забув сказати, монсеньйоре: лихвар намагався через свого кучера передати золото наглядачеві Прімескі. Той не взяв і доповів мені.

– Ви вчинили далекоглядно, Тіто, коли відмовились передавати їжу і речі. Дуже й дуже далекоглядно. Я думаю, що Генріх Тома і далі намагатиметься підкупити наглядачів. Вони надійні? Встоять перед спокусою? Пам'ятаєте ту минулорічну історію?

– Надійні, ваша милість. Але, задля певності, молодший секретар здійснює ретельний обшук кожного разу, коли вони заходять до арештованої і виходять від неї. Біля камери цілодобово чергують наші люди.

– Вона надійно ізольована від решти в'язнів?

– Так, ваша милість. Ми відселили всіх, кого утримували в сусідніх камерах.

– Їй дають лише воду і хліб?

– Так, ваша милість.

– Нехай поки що посидить на одній воді. Може тоді в неї поменшає гордості. Й не послаблюйте контролю за наглядачами. Щось підказує мені, Тіто, що її спробують отруїти.

Мілан, 21 травня 1751 року

Полковник Орлик дивився, як ціла хмара голубів злетіла з площі перед фасадом Дуомо. На якусь мить йому здалося, що разом із птахами до неба злетіли білі хоругви, що майоріли над дверима собору. Це був поганий знак. Вже третю добу його переслідували погані знаки. І погані звістки.

– Тобі не можна їхати до Венеції, брате, – ніби прочитав його думки старий приятель Жан Гіляс, лейтенант інфантерії й (за межами профанного світу) майстер масонської ложі «До трьох пеліканів». – Навіть конвент [64]64
  Конвент (або Асамблея) – у XVIII ст. так називалося щорічне зібрання вільномулярських лож певної провінції.


[Закрыть]італійці переносять з Равенни до Сан-Маріно, подалі від Венеції.

– А чому саме до Сан-Маріно?

– Там міцні ложі і влада до нас прихильна. А, окрім того, санмаринці все ще не забули окупації військами кардинала Альберноні [65]65
  Це сталося у 1739 р.


[Закрыть]. Вони скрегочуть зубами, лише зачувши ім'я папи Бенедикта чи когось з його курії. Єзуїти повтікали звідти ще сто років тому.

– До Венеції не можна, тут залишатися не можна, через Тоскану їхати не можна, – Орлик відійшов від вікна, схилився над розстеленою на столі мапою. – Ще й ці кляті австріяки…

– Можна плисти морем. Спочатку до Мальти, а потім…

– До Порти? Я і в турках, друже мій Жане, нині не впевнений. У Константинопіль скоро прибуде новопризначений московський резидент Обрєсков, а турки завжди раді втішити свіжого московита зі свіжою казною. Особливо, якщо Дезальєр [66]66
  Дезальєр – резидент Франції при дворі турецького султана.


[Закрыть]дивитиметься на все крізь пальці. Все змінюється на гірше, брате.

– Ти все-таки вважаєш, що Кауніцу врешті-решт вдасться створити оту неприродну франко-австро-московську коаліцію? Щось сумнівно мені, Григоре.

– Брате, врахуй те, що всі європейські монархи більше за чорта бояться Фрідріха Пруського. Його сила швидко зростає. Він молодий та завзятий і мріє стати новим Олександром. Це нервує навіть Мсьє [67]67
  Мсьє – напівофіційна форма звернення до особи французького короля.


[Закрыть]. Він, зрозуміло, клянеться Фрідріхові у вічній дружбі, але в Оленячому парку радиться з Кауніцем. Жане, я печінкою відчуваю, що вони створять коаліцію. Якщо не створять, то Фрідріх розіб'є їх поодинці. Ще трохи, Жане, ще трохи, і галльський півень кукурікатиме разом із габсбурзьким орлом. А цариця бігтиме туди, куди порадять їй австріяки.

Орлик сів на канапу. Біля неї стояв дорогоцінний мармуровий столик із шахами. Кілька хвилин дивився на двоколірну дошку. Йому привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики. Білий ферзь (Фрідріх) націлився на чорного слона (Австрію), а шляхетний білий король (Людовік) був затиснутий між чорними пішаками (дрібними німецькими князівствами) і турою (Англією). А за вигнутою спиною чорного коня (польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

«І я десь там, між отих ніким не захищених білих пішаків», – подумки зло посміхнувся Орлик і позмітав шахи на підлогу.

Звістка про смерть коронного гетьмана Потоцького застала полковника Орлика у Генуї. Потужний білий слон впав із континентальної шахової дошки. На зміну старому друзяці Юзефу пророчили Браницького, але це нічого не змінювало: профранцузька партія у Польщі залишилась без голови. У Швеції старий монарх почив у Бозі ще в березні, а на його трон (на радість цариці Єлизаветі) зійшов пустоголовий любитель парадів. Відомості з Порти також не втішали. Султан Махмуд з роками ставав все лякливішим і підозрілішим. А по праву руку від нього, на вишитих золотом подушках, сидять вже не войовничі візири з роду Сейїдів, а продажний інтриган Мехмед Дівітдир, який не любить війни. Зате він охоче візьме царське золото і тих соболів, яких везе Обрєсков. Нарешті, з Криму повідомляли, що ті виплекані Орликом зародки порозуміння, які почали були зростати поміж татарами і Січчю, тепер знищені новою хвилею прикордонних сутичок, пограбувань і насильств.

Успіхи при дворі Людовіка австрійського пролази Кауніца могли забити останній цвях у труну майбутньої української вольності. Якщо Париж і Петербург увійдуть до омріяної Віднем антипруської коаліції, то всі плани розсипляться вщент. Усі ті плани, які три з половиною десятиліття він плекав спочатку з батьком, гетьманом Пилипом Орликом, а потім із принцом Конті у Secret du roi [68]68
  «Королівський секрет» – таємна служба Французького королівства, до якої входили найдовіреніші люди Людовіка XV, серед них був Григорій Орлик


[Закрыть]та масонських ложах.

Ще якихось десять років тому, після фактичної поразки Росії у війні з турками, все виглядало більш обнадійливо. Віяли свіжі вітри і перспектива здавалася якщо не безхмарною, то принаймні не штормовою. Тоді на Чорному морі не лишилося жодного російського військового корабля. У Марселі таємно готували флот для підтримки кримського хана і козацького повстання. Влада у Петербурзі належала слабким і бездарним брауншвейгцям, що боялися заколотів, чаклунів і власної тіні. Мініхові було не до Украйни: він влаштовував на казенні посади своїх численних родичів і замовляв у ревельських кравців мундир генералісимуса. Українські полковники, відчувши послаблення ярма, один поперед одним слали до нього, гетьманича Орлика, своїх довірених. У Михайлівському монастирі таємно від фіскалів Малоросійської колегії правили служби Божі за його здоров'я і перемогу його зброї. Якби тоді ломбардійці й невдячний Лещинський позичили йому золота для військової експедиції! Якби…

– Вертаємось до Генуї й звідти пливемо на Мальту! – вирішив він. – Нехай веде нас і через нас виповнюється незбагненна Божа воля!

Відьмин лаз, серпень, наші дні

– Ось і дійшли, – констатував Олександр Петрович, зупиняючись перед брунатною скелею, ребрами якої стікала лінива підземна волога.

– Прикольне місце, – озирнувся навколо себе молодший. – Дивися, он та скеля – чистий тобі гоблін. З квадратною головою. Це місце має назву?

– Має. Відьминим лазом називають.

– А чому так?

– Старі люди кажуть, що за давніх часів тут молодим відьмам влаштовували випробування. Обмазували з ніг до голови вовчою кров'ю і вони при повному місяці бігли до Несамовитого озера ту кров змивати. А потім назад, до цього от камінчика, – старший поплескав скелю долонею. – Яку із тих молодок не з'їдали хижі звіри і не забирала до себе озерна нечисть, ту приймали до відьомського трудового колективу.

– І далеко те озеро?

– Тобі – години три йти. А відьми, думаю, добігали швидше.

– Вірю, – кивнув головою Павло. – Голою в горах не дуже комфортно.

Його уява намалювала прадавні Карпати: дикі, порослі могутнім лісом – і чорноволосу чаклунку, котра біжить до гиблого озера – страшна і прекрасна, збуджена священними напоями і смертельною небезпекою. А змішана з її потом кров молодої вовчиці стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

– Давай бутерброди, братело, обідати будемо, – старший відірвав його від еротичних фантазій.

– Ти ж казав, що ми вже дійшли.

– Дійшли.

– Так давай спочатку справу зробимо.

– Зачекай, не спіши.

– Чого чекати?

– Розумієш, – Олександр Петрович примружився, оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори. – Не дає мені спокою той хрускіт. Посидимо, поїмо. А за одним разом подивимося і послухаємо. Раптом хтось з'явиться.

– Навіть так… – молодший також прикипів очима до залісовілого гірського пасма, з якого Відьмин лаз можна було роздивитися, як на долоні. – Навіщо ж тоді ми це місце попалили? Тупо якось.

– Нічого ми не попалили. Поки що. Місце це відоме, туристів сюди водять. Але тут можна місяць ходити й не знайти тайника.

– Бункер якийсь?

– Крутіше, братело, крутіше! – розсміявся «карпатський есквайр», розстелюючи на пласкій брилі церату. – Ти поки що розслабляйся. Зараз пива вип'ємо, закусимо, нехай вороги – якщо вони десь тут шлиндають – упевняться, що ми модно і правильно відпочиваємо.

– А хто ті «вороги», як думаєш?

– Хто, питаєш, – старший відкоркував пляшку, щиро, зі смаком, ковтнув холодного пива. – В мене наразі є дві версії. Перша – хтось із моїх сусідів сильно зацікавився нашим походом у гори. Так зацікавився, що йде, сарака, за нами аж від самого Яремчого. Є тут, серед місцевих, такі, прости Господи, природжені пінкертони, що їх іноді вбити хочеться… – він вдруге приклався до пляшки. – Смачне пивко! Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс… Смачне? Я ж казав!.. Так-от, є ще й друга версія. Вона, скажу тобі, стрьомніша. Не виключено, що ті бандюки, які пришили професора, могли тебе зацинкувати і приїхати за тобою сюди. Якщо так, то у нас, братело, проблеми.