Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Сльози навернулися Григорію на очі.

Але різкий подув північного вітру їх висушив.

Він вийняв флейтузу, і тихі сумні звуки ковзнули услід північному вітрові. Життя тривало. Він знов мандрував, безмежжя було його домом, найкращим з домів, що не потребував ані догляду, ані охорони. Зоряний дах його накривав собою всі хижі, будинки і палаци світу, а стіни його були там, де закінчувалася воля Єдиного. І ніхто нічого не відав про його двері.

В обдертій торбі мешканця безмежного дому спочивали, не сварячись між собою: споряджений усіма необхідними підписами подорожній глейт на ім'я вільного студента-теолога Володислава Жакевського з Кракуву, новий записничок у шкіряній палітурці (подарунок Хвощова), тридцять гульденів і дві крони дрібними грошима (перекладені ганчірками так, щоби не дзвенькотіли). А ще: іконки, знадоби для письма, друковане латиницею Тетраєвангеліє і зроблені ним у Трієсті копії старовинних гностичних гравюр.

Флейтуза жила своїм багатоотвірним життям, змагалась з вітром, котрий зривав з її горла щойнонароджені звуки, а на серці в Григорія шкребли здоровенні коти. Його заповітну мрію побачити Рим було зруйновано тоді, коли до її здійснення залишився один крок. Що сталося з Констанцею, він також не відав, проте знав іншим знанням, що вже ніколи її не побачить. Ніщо не утримувало його від заглиблення у безмежжя. Ніщо не стояло між ним і новими пригодами його спраглого на знання духу. Тіло звично перебувало у мандрівних переміщеннях поверхнею того зніяковілого світу, що його географи і моряки вважали велетенською кулею. Мандрівні переміщення наближали його до непривітних просторів поліційної імперії, де розгоралося полум'я політичних суперечок між католиками і православними. Як бачилося, у тих суперечках (мізерних і минущих перед обличчям Живого Бога) йому судилось грати роль дрібної порошинки, яку жорстокі вітри століття зірвали з рідних ґрунтів й несуть далеко-далеко, у незнане майбуття.

Частина III. Стадія Урана. Ісихія і Андрогін

Відьмин лаз, серпень, наші дні

Те видовище, яке відкрилося очам Павла Вигилярного, після того як він прийшов до тями, належало до розряду неможливих. Під скелею палало велике вогнище, втричі більше, ніж те, яке можна було б скласти з принесеного ним і Лідією сушняка. Навколо вогнища зібралося п'ять молодих жінок, серед яких він упізнав обох подруг. Їхнє волосся було розпущене, Ліля не мала на собі жодного одягу. Тіла решти жінок вкривали полотняні балахони, гаптовані стилізованими зображеннями птахів і вписаними у кола хрестами. Вони простягали руки до вогнища, немов гріли змерзлі долоні.

Спробував підвестися, але не зміг. Його руки і ноги були міцно зв'язані капроновими мотузками. З тої позиції Павлові було видно лише малу частину майданчика перед скелею. Він сіпнувся, намагаючись спертися плечима на великий камінь і збільшити свої обсерваційні можливості. Цим рухом зрушив щось скляне. Воно задзеленчало. Ліда озирнулася, уважно подивилася на зв'язаного історика, потім знов зосередила увагу на полум'ї, що хижо тяглося до її рук. Вигилярний зауважив її відсторонений холодний погляд. В ньому не було й тіні тої веселої сексі, з якою він пив текілу і збирав сухе гілляччя.

«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, – майнула в голові молодшого панічна думка. – Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»

– Хто ви такі? – голосно гукнув він до жінок. – Де мій брат? – і ще голосніше: – Саша! Ти мене чуєш?

Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».

– Лежи тихо, – наказала одна із жінок. – Якщо будеш верещати, заклеїмо тобі рота.

Голос жінки здався йому знайомим.

«Мамо рідна! – він за коротку мить вкрився холодним потом. – Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».

Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.

«Що ті відьми там роблять? – він знову спробував спертись на брилу в головах. – Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»

А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?

Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.

Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.

– Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?

– Крр! – різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.

– Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?

– Кра-крр!

– Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.

– Спитай мене, – почув він мелодійний голос Ліди, – я ткаля.

– Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.

– Спитай мене, о воротарко, – знов проспівала Ліда. – Я цілителька, учениця північного вітру.

– Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.

– Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.

– Ти нам не потрібна. Нас втішає співами і танцями Глиця, донька Мари і Кайми.

– Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.

– Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.

– Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

– Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, – голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. – Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

– Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, – відізвалася Ліда. – Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

– Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

– Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

– Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

– З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

– Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

– Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

– Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

– Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

– То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

– Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

– Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

– Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

– Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

– В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

– Чи зможе він пройти випробування?

– Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

– Нехай! – хором відповіли Ліді її «сестри».

Скит на скелях в Опіллі, у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, 6 листопада 1752 року

Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори – корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви [87]87
  Близ села Манява у середині XVIII ст. знаходився Великоскитський Манявський грот – провідний православний монастир Карпатського краю.


[Закрыть]. Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

– Ти дурний!

Григорій не відповів.

– Ти дурний! – виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії [88]88
  Кіновія – спільне мешкання ченців, монашеська громада (грец.).


[Закрыть]. Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», – нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.

– Ти дурний, ти дурний, ти дурний! – не вгавав Нирок. Його крик спаплюжив ранкову благодать, відбився від холодної води Гнилої Липи і пострибав кудись на захід, до Рогатина.

«Господи, усюди одне й теж саме! – думав Григорій, згадуючи віденських і пресбурзьких підлітків, які скручували дулі та робили непристойності за спинами мандрованих ченців. – Непутні батьки нацьковують дітей на монахів. Кажуть їм, що ченці – нероби та пройдисвіти, які живуть за рахунок інших, потай пиячать і приносять нещастя. А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?»

Григорій присів, взяв на плечі коромисло з двома вщерть наповненими цебрами, натужно випростався й неквапом рушив слизькою стежиною до скиту.

«Кине чи не кине?» – міркував він, уявляючи, що саме зараз Нирок заносить за спину брудну руку з каменюкою. Йому згадалася стародавня візантійська притча про хлопчиків, які сміялися зі священика. У притчі з моря вийшло чудисько і безжалісно зжерло насмішників. Григорій уявив, як з Гнилої Липи вибігає щось на штиб сома з ногами, борзо доганяє і ковтає Нирка. Як не намагався Григорій відігнати від себе людожерну фантазію, вона вперто обростала подробицями. На півдорозі до скиту в уявного сома, окрім ніг, з'явилися зуби і лускатий хвіст, а перестрашений до загиджених штанят Нирок перед смертю став на коліна, просив пробачення і марно звертався до неба по допомогу.

Із цим впертим злорадісним видовищем у голові Сковорода добрів до тину, що ним ченці обнесли вбогі скитські споруди. Авксентій дивився на послушника. Густі брови ієромонаха нависали над запалими очима, як дашки над горніми вікнами владичної резиденції у Переяславі. Під цими бровами-оберегами несила було розпізнати виразу його очей. Обличчя отця Авксентія грізно-рожево палахкотіло крізь бороду й ті сиві пасма, що яро вистромлювались з-під потертої скуфійки. Ряса не приховувала монументальної статури монаха, могутніх рамен і природної постави воїна. Подейкували, що до постриження він напружено грабував купецькі валки, а за найменший спротив карав нещасних негоціантів повішанням. Однієї грішної ночі на душогуба зійшло осяяння і тоді він відрікся від світу і розбійницького минулого. Це диво сталося ще за часів Яворського [89]89
  Стефан Яворський – митрополит, місцеблюститель московського Патріаршого престолу (1700—1721).


[Закрыть]. Вже багато років колишній горлоріз умертвляв грішну плоть в малих тихих скитах, розкинутих між Білим морем і землями волохів. Проте сила в тілі монаха залишилась. Вона проявлялася раптово, іноді навіть без демонстрації фізичної міцності. Здавалося, чернець собі й чернець – нічого особливого, – проте коли Авксентій брався перед дідичем або старостою обстоювати скитські привілеї, невидиме під рясою тіло набувало присутності і світ ставав тіснішим, вужчим. Ще кілька хвилин і владний співрозмовник непомітно для себе втрачав гордість і впевненість, прикипав очима до темних провалів під видатними бровами, погоджувався і відступав.

Коли Григорій проходив повз нього, Авксентій економним порухом руки зупинив послушника, пробіг очима його обличчям і звелів йому поставити на землю цебра. Григорій виконав безмовну волю старшого, припав до наставничої руки.

– Маєш неспокій, – зауважив ієромонах.

– Так, отче.

– У чому ж?

– Недобре ввижається.

– Й що саме?

– Щойно мав видіння: бачив потвору, що жерла Нирка, яко кит праведного Йону. Тримаю, отче, зло на сього малого. От воно, теє зло, і виникає перед очима грішними мисленнєвими парсунами. Віднині кластиму поклони вдвічі понад послух, отче, благословіть.

– Великою вона була?

– ?..

– Про потвору питаю.

– Більша за старе сомище.

– А як забарвлена?

– У чорне, отче. А паща червона.

– Гермового «Чередника» читав?

– Ні, отче, не читав.

– Той Герм жив на Заході за часів апостолів і, кажуть, отримав пресвітерське свячення. Одного дня побачив він страшне чудо, що сунуло на нього, немов сухопутний кит, і мало пащу, здатну поглинати цілі народи. Герм був добрим християнином, мав надію на Господа і не злякався. Рушив на страшидло і воно ослабло. Потім виявилося, що та Гермова пригода була знаком Господнім. Невдовзі почалися гоніння на християн [90]90
  У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке: «(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: «Облиш сумніви, Герме!». Почав я думати і говорити собі: «Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом і бачив предивні Його виконання?». Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: «Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?». Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив велетенського звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний, або кривавий, золотавий та білий».


[Закрыть]. Цілком можливо, сину мій, що твоє видіння суть не про безбожне дурне дитинча, що кидається диколитами у мнихів, а ціле пророцтво про майбутні гоніння на істинних християн від єретичних владників.

– Приймемо, отче, смерть достойно, за прикладом давніх мучеників.

– Що відомо тобі про смерть? – голос Авксентія залишався рівним, але щось невловиме пробігло його обличчям і щезло у тих бганках, що оточували темні зорові кратери.

– Відомо, що нею шлях не закінчується.

– Який саме шлях?

– Той, що наближає нас до Бога Єдиного.

– Начитаний ти, сину мій, вправний у словах і мовах. Проте, чи відаєш щось про розумне роблення молитви?

– Читав предивні твори святих преподобних Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Палами, – жваво перерахував авторитети Сковорода, душа і розум якого співали радісні гімни: давно він чекав цієї розмови.

– Що знаєш про преподобного Максима [91]91
  Святий Максим (580—662) не підтримав указу (типосу) імператора Константа II (правив у 643—668 роках), у якому той заборонив підданим Візантійської імперії сперечатися з приводу наявності в особі Христа одної (монофелітство) або двох воль – божественної і людської. У своїх богословських творах намагався синтезувати два головні напрями християнської містики – морально-практичний і гностичний.


[Закрыть]?

– Преподобний боровся з монофелітами за часи неправедного імператора Костянтина, сина Іраклієвого, обстоював наявність у Христі двох нез'єднаних і нероздільних волінь. За це він, разом із папою Мартіном та учнями, був підданий гонінням. Йому відтяли правицю і заслали на далекий край Римської держави. Там він і помер, продовжуючи твердо сповідувати правдиве православне вчення.

– А відомо тобі, що сказав преподобний про соборність Церкви?

– Відомо, отче. Він сказав царським суддям, що навіть тоді, коли в цілому світі залишиться один-єдиний сповідник істинного православія, цей один укупі із Господом являтиме правдиву і повну соборність Церкви, проти якої навіть вселенські соборища єретичних єпископів не матимуть жодної чинності.

– А скажи мені, сину мій, що було б, якби смерть, про яку ти так мудро глаголиш, спостигла й цього, умоглядного останнього християнина?

– Соборність би припинилася, – сказав Сковорода, почервонів і спробував додати:

– Але ж…

– Я знаю, що ти мені зараз скажеш, – ледь кивнув головою колишній душогуб. – Ти скажеш, що я вправляюся у софістиці. Можливо. Але коли ти кажеш про шлях, який не припиняється смертю, то нагадуєш мені хлопчика, що, махаючи дерев'яною шаблюкою, уявляє себе козаком, і якому здається, що він вже готовий битися із сотнею турчинів.

– Святий отче, – Григорій вклякнув перед наставником, коліна боляче вперлись у дрібні камінці, – навчіть мене розумної молитви, як її творять афонські мовчальники, прошу вас. Христом-богом молю вас про це. Не відриньте від себе грішного раба, не погордуйте ним. Заради цього прийшов я до сього спасенного скиту, переборовши спокуси і відкинувши грізну волю державних мужів.

– Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, – тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.

Відьмин лаз, серпень, наші дні

«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.

«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», – зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.

«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.

– Кінчайте швидше, годі знущатися, – порадив він своїм мучителькам крізь біль і байдужість.

– Дайте йому омей, – почув він за спиною чоловічий голос. – І звільніть ноги.

«Тут не лише ці суки!» – Вигилярний озирнувся, шукаючи власника голосу. Але нікого не побачив. Від різкого руху він відчув запаморочення. Руки жінок, які тримали його, стали жорстокішими, тверді пальці глибше уп'ялися в тіло Павла Петровича. Він не став випручуватися, підсвідомо погодившись з безнадійністю свого становища. У цю мить він зустрівся поглядом з очима однієї з тих «сестер», що його тримали. В них не було ані жорстокості, ані співчуття. Ці очі нагадали йому риб'ячі зиркала й додали відчуттю безвиході карбованої визначеності. Але одночасно, десь поряд із розпачем, у єстві Вигилярного промкнувся вулканчик протесту. Маленький, але жвавий.

«Краще померти, не втративши гідності, – забулькав вулканчик, – аніж стати іграшковою жертвою на цьому клоунському ритуалі!»

– Пий! – почув він голос Лілі й одночасно відчув, що мотузки більше не заважають його ногам.

Загіпнотизований холодним поглядом «сестри», Вигилярний не помітив, як спортсменка опинилася поряд з ним і піднесла до його губ карафку з пахучою рідиною.

– Пий, це омей, напій сили. Тобі знадобиться сила.

– А не легше просто вбити?

– Ти доторкнувся до забороненого і тепер маєш пройти випробування. Пройдеш – житимеш, не пройдеш – помреш.

– До якого ще «забороненого»? – почувши слово «житимеш», Вигилярний немов прокинувся.

– Пий!

– Ні. Воно смердить.

– Ти не хочеш жити?

– Мене знудить, – сказав він, хоча ще за мить до того планував гордо заявити відьмам, що готовий прийняти смерть. Протестний вулканчик у голові капітанового сина ображено булькнув і заткнувся.

– Пий! – Ліля провела його губами гострим краєм карафки.

Вигилярний привідкрив рот і дозволив спортсменці залити до нього зо півковтка омей. На смак «напій сили» нагадував гарячу грибну юшку, змішану з олією і ще чимось пекучим. Павло Петрович вже рішучіше ковтнув рідину, що відразу огорнула горло приємним теплом. Як тільки він кількома майже жадібними ковтками спорожнив карафку, «сестри» перестали його тримати, відійшли і зупинилися за крок від нього.

– Зніми одяг, – наказала Ліля.

– Що?

– Зніми із себе весь одяг.

– Я…

– Інакше його розріжуть просто на тобі, – спортсменка кивнула в бік «сестри» з кинджалом.

Вигилярний матюкнувся і заповзявся стягувати з себе куртку. За кілька хвилин він залишився зовсім голий. Чи то серпнева ніч видалась напрочуд теплою, як для гірського краю, чи то таємничий напій почав діяти, але холоду він не відчув.

Хтось торкнувся його спини. Він не наважився озирнутись (нехай роблять що хочуть!), а потім відчув, як чиїсь руки розмазують по його шкірі тепле мастило. Він згадав розповідь старшого брата про молодих відьом, яких під цією скелею намащували вовчою кров'ю. В розповіді Олександра Петровича виникало «випробування».

«Це мене випробовують, як отих відьом? Значить, Саша мене про щось попереджав? Він про щось знав? Він у змові з цими відьмами?» – майнула зграйка диких думок. Він на мить заплющив очі, наважився й запитав в Лілі:

– Ви змусите мене бігти голим до озера?

– Не всі казки брешуть, – підтвердила та. – Людям важко випробувати людей. Люди можуть помилятись, але духи не помиляються ніколи. Духи озера Несамовитого древні й примхливі. Якщо вони дозволять тобі жити, значить все не дарма.

– Що не дарма? – він сіпнувся, відчувши, як рука невидимого намащувача сковзнула його сідницями і торкнулася геніталій.

– Будеш жити, будеш знати, – сказали за його спиною. Тепер це був голос Ліди.

«Значить, це вона натира мені задницю», – зрозумів Вигилярний.

– Куди ви поділи Сашка? – запитав він. – Чи, може, він сам подівся?

– Помовч, – відрубала Ліля. – Ми у волі богів. Усі.

– Ти повинен мовчати, інакше все може піти неправильно, – підтримала її невидима Ліда. – Тоді ми не зможемо тебе врятувати… Сестра, допоможи мені.

За мить Ліля приєдналася до процесу намащування. Вигилярний нарешті побачив, що саме втирають йому до шкіри. Відьомське мастило менш за все нагадувало вовчу кров. Воно було напівпрозорим, кольору жовтка й мало ледь відчутний дьогтярний запах. Жінки зачерпували мастило з дерев'яної посудинки і розмазували коловими рухами посолонь.

Раптом Ліля зупинилась й наче до чогось прислухалась.

Спочатку нічна тиша не ускладнилась жодним новим звуком. Тріскотіло багаття, нічні істоти шкряботіли в смерекових і соснових хащах.

А потім десь далеко, дуже далеко, завив пес.

Тепер «сестри» усі як одна дивилися у той бік, звідки долинуло псяче виття. Їхні обличчя ані на йоту не змінили свого відчуженого виразу, але в постатях «сестер» накреслилось нове напруження. Та з них, котра тримала кинджал, машинально змінила захват зброї, міцно обхопивши руків'я і поклавши великий палець на заглибину гарди.

Щось змінилося, зрозумів Павло Петрович.

– Розпочинаємо ритуал, – наказав чоловічий голос.

Вигилярний знов озирнувся в тому напрямі, звідки, як йому здалось, лунав голос. Але знов не побачив його власника. Зате під скелею відновився рух. Чотири постаті оточили багаття, а вогонь у ньому спалахнув з подвійною силою, розкидуючи навсібіч іскри.

– На ушкодження келет, – прошепотів чоловічий голос. Тепер сину капітана здалось, що він лине звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

–  Запалюють вони вогонь і дивляться на схід, туди, звідки приходить Світло, – проспівав мелодійний, дзвінкий і юний дівочий голос і продовжив:

Вони, вісім дочок Берлада і Славуні,

Вони, вісім світлих променів зірки,

Вони, вісім смілих сестер Крука:

Перша з них – Ламія Галиця з гострим розумом,

Друга – Ламія Сана з твердими руками,

Третя – Ламія Лінна з могутнім голосом,

Четверта – Ламія Ярина з невтомним лоном,

П'ята – Ламія Тура зі стрімкими очима,

Шоста – Ламія Ерця з її червоною коровою,

Сьома – Ламія Хольва з її чарівним казаном омей і

Восьма – Ламія Навна з благословенним знанням Баа.

Виходять вони спільно проти демонів келет,

Виходять вони спільно проти духів страху,

Духів небесних боліт, духів передсвітання.

Виходять вони нарозвидні і йдуть вони дружньо,

Йдуть-крокують, співаючи гімн Аведі,

Гімн голосний, гімн світлий, що закликає ранок,

Так що демонам келет сил не стає

Й часу не стає до того, як сходить Сонце.

Скит на скелях в Опіллі у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, в ніч на 8 листопада 1752 року

Скупе світло олійної лампадки освітлювало ікони старовинного подільського письма. Келія ієромонаха – маленька землянка, зігріта розтрісканою пічкою – набувала від світла лампадки вигляду особливого місця, звільненого від стражденних законів світу. Тут панував дух вимогливий і вияснювальний. Бесіда Сковороди з Авксентієм за всіма правилами мала перетворитися на сповідь Григорія. Проте не перетворилась. Потім він сам не міг собі пояснити, чому не розповів ієромонахові про Констанцу та оргію у Трієсті. Як би там не було, а все, що стосувалося масонів, емблем та випробувань Венери, Григорій у своїй розповіді про європейські мандри оминув. Зате він не приховав нічого зі своїх шпигунських пригод, детально оповівши про віденські справи, про ексодус [92]92
  Ексодус – вихід (лат.).


[Закрыть]православних сербів з володінь Габсбургів та про той спротив, що чинив уряд австрійської імператриці цьому рушенню. Не приховав він свого зацікавлення картами Таро та розповів про закляття вбивчої блискавки, що переслідувало його від дитячого віку.

Ієромонах слухав уважно, жодним словом не перериваючи розповіді. Коли вона вичерпалась, довго німотствував, а потім спитав:

– Як давно був під грозою?

– Цього літа, отче, на Спаса.

– Ховався?

– Заліз до пивниці, молився там. Вогниця двічі хльоснула землю біля того місця, де я сидів. Полює за мною, отче. Моє закляття – свічадо гріхів моїх.

– Не закляття, Григорію, а обтяження долі. Хочеш від нього звільнитися?

– Звісно, отче.

– Іноді, сину мій, від такого не варто звільнятись.

– ?..

– Господь нічого не робить без мети. Якщо тебе обтяжено, значить, у цьому заховано мету. Знак на тебе накладено, обрано тебе серед сущих. Радій, звеселися, тварень Божа! Харизму, сіреч дарунок небесний, отримав ти во дні отрочі. Святі мужі дякували Господові за хорі і каліцтва. Зрили премудро в них знаки обраності своєї і плекали через них пряміших шляхів до Царства Божого.

– Це обтяження за гріхи мої.

– Але ж і впертий… – похитав головою Авксентій. – Дивись, Григорію, на сущі речі світу сього не яко миша з нори, а яко сокіл, що ширяє вільно під хмарами. Те, що для миші – межа світу, для сокола – пагорб або рівчак з висоти нічтожний. Подивись на обтяження своє з тих небесних палестин, на яких перебувають нині святі достойники. Не з гріха воно вийшло, навпаки. Воістину, воно захищає тебе від гріхів, сину мій. Доки не знайдеш собі іншого оборонця, воно тебе захищатиме. Дякуй Богові за таке знатне знамення. І не бійся його. Бійся паче вогниць і грому тихих демонів своєї натури.

– Так вважатиму, як ви скажете, отче, – відступив Сковорода і ніби відчув, як відпускають його серце холодні мацаки давньої внутрішньої затятості. – Дякуватиму Богові святому істинному аж по смертний час припинення негодящого живота мого. Дякуватиму за обтяження, за знамення захисне.

– Всечасно, бачу я, Творцеві дякуєш, Григорію, а от Богородиці жодного разу дяки не огласив, – зауважив проникливий співрозмовник. – Духа Святого не пом'янув також. Може, ти у мандрах своїх впав в єресь старозавітників й не визнаєш Святої Трійці і всеблагої Заступниці нашої, Цариці небесної?

– Вірую во єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, й усього видимого і невидимого… – Сковорода почав виголошувати Символ Віри. Авксентій зупинив його після «і вдруге прийде»:

– Бачу, що вберіг тебе Господь-милостивець від апостазії [93]93
  Апостазія – віровідступництво (грец.).


[Закрыть]. Проте ясно мені такоже, що маєш завзятий сентимент до Старого Завіту. Якщо сентимент твій не в приниженні Завіту Нового, то гріха в тому, за моїм розумінням, немає. Такого сподіваюсь і в сильну увійду печаль, якщо помилюся у тобі. Накладаю, сину мій, на тебе урок: від сьогодні й до Михайліва дня читатимеш братії Євангеліє та Діяння при трапезі і при роботах щоденних… – він зробив паузу, дозволяючи Григорію прикластися до перстів, а потім перепитав: – Ти казав, що прагнеш навчитися розумного роблення молитви, за прикладом святителя Григорія Палами і праведних молільників Ватопедських [94]94
  Ватопед – знаменитий монастир на святій горі Афон (Атос).


[Закрыть]?

– Прагну, отче! – спалахнули очі в Сковороди.

– Важкий і тернистий це шлях, сину мій. І для досвідчених мнихів важкий він, а послушникам й поготів. Для оного потрібні ретельні приготування.

– Благословіть, святий отче!

– Не скачи так… Нині не фіскалом удостоєн.

– Вибачте, отче.

– Ти, кажуть, хвалився серед братії, що співав на соборному кліросі, й навіть до чинів придворного уставщика й канонарха доревнував.

– Істинно так, святий отче.

– Чи відаєш, сину мій, на чиє уславлення укладено було Антифони святого праведного Ігнатія Богоносця?

– Звісно, отче, – відповів Григорій. «Не треба бути канонархом чи придворним уставщиком, аби про таке знати», – подумки обурився він.

– То повідай мені.

– На уславлення предначальної несотворенної Святої Трійці.

– А степенні Антифони?

– За думкою елінського книжника Никифора Каліста, їх написав святий Феодор, нарєкаємий Студитом. Написав у пам'ять про найдревніші Антифони святого Ігнатія. Кожний Антифон має три степенні, коїх у кожному тоносі, себто гласі, є дев'ять по видінню Богоносця, котрий зрєл, яко дев'ять світлих чинів янгольських симфонійно славили Святу Трійцю. Сії недільні Антифони є частиною древлєго елінського Октоїха [95]95
  Октоїх Великий, або Параклітік, – основна пісенна церковна книга, складається з пісень, розділених на вісім гласів, або відділів. Основу Октоїха складають гласи, написані св. Іоанном Дамаскіним.


[Закрыть]і являють собою образ духовної лествиці доброчинія.