Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Частина IV. За межами стадій

Поштова станція в землях Чернігівського намісництва, 12 листопада 1794 року

Достойний майстер .:Т чекав на брата-масона під тополями, насадженими навколо станції. Ніч видалась вітряною й непроглядно темною, немов сама природа вирішила повправлятись у вільномулярській конспірації. Нарешті почулися кроки. Кремезний, одягнутий у темне цивільне плаття брат без видимого напруження ніс оббиту залізними смугами скриню. Побачивши .:Т, кремезний брат попрямував до нього. Обличчя його, наче вирізане з твердої деревини, здавалося зосередженим на високій і скорботній думці. Підійшовши до .:Т, він поставив скриню на землю.

– Значить, це правда. Григорій Савич помер, – констатував .:Т, отримавши від брата належний потиск.

– Так, Magister Venerable [102]102
  Достойний Майстер (лат.).


[Закрыть], – підтвердив прибулець французькою. – Три дні тому відійшов до Вічного Сходу. Брат Мішель, який за обставинами взяв на себе обов'язок розпорядника тестаменту, доручив мені доправити цю скриню вам. Він сказав, що такою була воля метра Григорія.

– Що в ній? – також перейшов на французьку .:Т.

– Вміст цього ковчега призначено на ваш розсуд. Відповідно, це ви повинні знати, що саме в ньому знаходиться. Я лише посередник. Ось ключ, – кремезний брат поклав на вічко скрині химерно вигнутий металевий стрижень.

– Я зрозумів. Розберемося. Але, правду кажучи, я чекав не на вас. З якої ви ложі? Ви офіцер? З якого полку?

– Яке це має значення, Magister Venerable? – примружив очі кремезний брат. – Так само, як і ви, я людина вільна і доброї слави. Сподіваюсь, що цього достатньо. Маю честь відкланятись, – сказав він і наче розчинився у тій темряві, з котрої виник кілька хвилин тому.

.:Т на хвилину замислився, потім перевірив пістолети і рушив туди, куди зник таємничий посередник. Він проминув розлінований крейдою і вкритий дрібними калюжами ротний плац і вийшов на майдан перед станцією. Там панувало безлюддя. Лише критий скрипливий віз, проминувши шлагбаум, виїжджав з майдану на Лохвицький шлях. .:Т підійшов до смугастої караульної буди.

– Спіш, тєтєря?

– Нікак нєт, ваше благародіє! – перетягнутий стрічками солдат вистрибнув з буди і виструнчився во фрунт перед ротним офіцером.

– Что ета там за тєлєга? – .:Т показав на віз.

– Вєртєп, ваше благародіє!

– Какой єщьо вєртєп?

– Рєкомий «Алімбус», ваше благародіє! Странствующіє камєдіанти. С ярмаркі єдут.

– С какой ярмаркі?

– Нє магу знать!

– Дурак.

– Так точна, ваше благародіє! Дурак!

.:Т дивився услід возу, аж поки скрипіння

його коліс стишилось

і назавжди зникло

у непроглядній

перспективі.

Івано-Франківськ, 2010–2011 pp.

Перше прочитання. Гра з історією (Післямова)

Таємниця людських табу і ритуалів, походження і призначення містичних вірувань, технік і міфів, соціально-психологічні механізми, які формують їх тривання та переродження, – кому з незчисленної кількості дослідників вона насправді відкрилася? І які сили створили сценарій великої людської драми? – запитували себе Платон і Екгардт, Гессе і Гете, Адлер і Юнг, Шпенглер і Бубер, Генон й Еліаде, Малевич і Магрітт, Борхес і не тільки вони.

Існує чи не єдина територія для проговорювання найсокровенніших думок щодо цієї загалом найпроблематичнішої тематики – художня література з усім її арсеналом мистецьких містифікацій і провокацій. Як стверджував Курт Воннегут, письменники – це особливі клітини суспільного організму, еволюційні рецептори. Бо люди насправді завжди прагнуть вийти за рамки гетто, яке собі створюють не без допомоги впливових суспільних інституцій (церква, університети), навіть не усвідомлюючи мотивів своїх пошуків і координат, в яких їх здійснюють.

Експерименти з новими ідеями – прерогатива письменників, які ці ідеї артикулюють, репрезентують суспільству, а заодно й засоби реагування на життя через символи. «Не думаю, що наші дії контролюються зверху», – багатозначно підсумував своє бачення ролі письменника К. Воннегут (текст інтерв'ю з ним був опублікований понад 40 років тому). Чи був в українській літературі автор, тексти і життя якого перевернули свідомість читача, не лише українського, і сміливо увійшли до «королівської бібліотеки» європейської літератури, як свого часу «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса, «Лоліта» Набокова, художня правда яких не обмежується перверзіями, а визнання – скандалом? В українській історії і в її літературі був такий автор, творчість і життя якого оповиті містичним ореолом – людини не від світу сього, стоїка, філософа, поета, або просто мудреця, який народжується раз на тисячоліття.

«Григорій Сковорода був дивним чоловіком… маючи за плечима десь близько тридцяти шести років, Сковорода починає вести життя „інока в миру“, – зауважує у своєму дослідженні «Від бароко до постмодерну: есеї» Леонід Ушкалов. – Він одягається зі смаком, але дуже просто, їсть тільки плоди і молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спить не більше чотирьох годин на добу, уникає жіночого товариства». Образ Григорія Сковороди у шкільних підручниках з літератури радше нагадує «іконний глянець», аніж «живого чоловіка», який прагнув не бути полоненим епохою, впійманим світом, а свою смерть зустрів без зайвих коментарів і пояснень: самотужки викопав «останню могилу» й у ній попросив поховати себе. Сам склав і знамениту епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». Глибоко символічно світ усе-таки Сковороду «впіймав» – посмертно: Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень із його зображенням на аверсі.

Сковорода став легендою ще за життя, про яке широкій громадськості насправді мало відомо, попри те що визнані науковці (Д. Чижевський, О. Пахльовська та ін.) вже демонтували «народницький міф» про нього – простака з флейтою, акцентували європейськість його мислення. На думку Чижевського, саме зі Г. Сковороди розпочинається історія української філософії: «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей не помічаємо аж до Сковороди. Уся попередня українська мисленнєва традиція є більше історією навчання філософії, ніж історією філософії». Однак для всіх суспільних міфів настає час руйнації чи переродження. В Україні їх реконструкторами частіше є не науковці, а митці. У такій ролі постає і роман-апокриф Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника» – смілива спроба «вловити» те, що дозволено художній літературі.

Під ретроскопом Єшкілєва вимальовується живий і неоднозначний Сковорода, з людськими страхами й грішними думками, самодостатній і самотній персонаж, котрий проживає як гру «життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога». Та він «не є українським Сократом, – що переконливо аргументував Чижевський, – бо для Сократа характеристична – поруч з етичним патосом – якраз висока оцінка раціональної форми. Сковороду можемо скоріш назвати українським досократиком». А це означає, що до складного філософського інструментарію він ставиться по-своєму – «як дитина грається з ним й будує не раціональні конструкції, а фантастичні символічні будови, які, щоправда, не є ані беззмістовні, ані безвартісні». Сковорода по життю шукав цілісності (у Юнга ця цілісність «психічна»), притаманної вищій реальності, на противагу «профанному світові», якому чужа священна єдність протилежностей – coincidentia oppositorum (визначення Бога в філософії М. Кузанського). Бог Сковороди – той, який не має імені, недосяжний і невимовний: «Бог ловить вірою, ловить таємно й суєвірством…».

Існує версія, що карколомний світоглядний прорив у мисленні Григорія Сковороди стався в період європейських подорожей 1750—1753 років – безумовної «білої плями» в його біографії. За версією Єшкілєва, молодий Сковорода потрапив до середовища містиків-революціонерів, серед яких провідну роль тоді грали «вільні муляри», які належали до різних напрямів та юрисдикцій європейської масонерії. Ще одна загадка біографії – як спромігся Сковорода мандрувати Європою? Адже історикам відомо, що з Токаю, де мала постійну резиденцію експедиція генерала Г. Вишневського, вийти «в світ» можна було лише маючи надійні подорожні документи. Столиця угорського виноробства тоді перебувала під Австрійською імперією, на землях якої ще з кінця XVII століття було встановлено суворий поліцейський режим. Спорядити свого підлеглого таким паспортом, який би забезпечив йому безперешкодні подорожі австрійськими дорогами, самому Вишневському навряд чи було до снаги. Та й мотивації такого вчинку, якби він і стався насправді, не зовсім зрозумілі. Тому Єшкілєв «призначає» Сковороду шпигуном. Цей сюжетний прийом одночасно вирішує всі питання про документи, фінансові ресурси та про безперешкодне повернення Григорія в Російську імперію. Можна було піти іншим шляхом і визнати, що сковородинські мандри європейськими столицями – лише легенда, але тоді на сторінках роману майбутній філософ не зрозумів би таємничої сутності Андрогіна, не зустрів би масонку Констанцу, красуню-інтелектуалку, фатальну жінку, яка розтривожила не тільки його розум.

Володимир Єшкілєв безкомпромісно ділить людей теперішнього світу, як і сучасників Сковороди, на втаємничених, причетних до гностичних секретів минувшини, та незрячих профанів. Персонаж роману Павло Вигилярний, який не з власної волі стає «спадкоємцем» Сковороди, проходить – знову-таки не самовільно – шлях від профана до повноважного містика. Цією пригодою автор прозоро натякає на те, що непосвяченим не зрозуміти «справжнього Сковороду» – посвяченого гностика, тільки з іншої епохи.

Упродовж багатьох років В. Єшкілєв пише щось на кшталт «метароману» – пов'язаного певною ідеєю «ланцюга текстів» (есеїв, оповідань, романів, статей), де намагається вибудувати не лише альтернативне бачення окремих постатей української історії, а напевне щось більше: альтернативне бачення історії України – від найдавніших часів аж до наших днів. Ця альтернативна історія обумовлена, серед іншого, модною у всі часи конспірологією. Вона спирається на переконаність автора роману у тому, що видиму історію України безупинно рухають невидимі сили, яким завжди вдається залишатись за межами підручників з історії. Ці невидимі сили, що виразно прочитується в текстах Єшкілєва, кожної епохи виступають під інакшими іменами, проте сутність у них завжди одна: вони прагнуть контролю над течіями історії, всезнання і всевладдя. Ключові постаті українського минулого (ймовірно, й сьогодення) в інтерпретації автора «Усіх кутів Трикутника» якось стикалися з цими невидимими силами та займали певні позиції на «шаховій дошці», де століттями не припиняється конспірологічна гра.

Інна Корнелюк

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 21: Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався (одим =>) одним з найчистіших і найдорожчих.

Стор. 37: Дешеве сукно, знане у східних краях як «тузинка», легко розійшлось по (ниткам =>) нитках.

Стор. 37: А щодо ваших справ, то не відаю, добрий пане, чи по (силам =>) силах мені…

Стор. 42: Він присів на краєчок смугастого барочного диванчика, але не наважився покласти руку на сяючий золочений (підлікотник =>) підлокітник.

Стор. 44: Так само, як (і =>) із цим вином.

Стор. 44: Йому здалось, що він прокинувся від (запамарочення =>) запаморочення – світ почав крутитись ще уві сні, а після пробудження безжальна карусель набрала обертів.

Стор. 44: (Звідкісь =>) Звідкись згори до нього долинули звуки.

Стор. 44: (Йог =>) Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Стор. 57: Підведені догори почорнілі руки ідола замість (долоней =>) долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок.

Стор. 68: Амалія відчула увагу, почала посміхатися шандарові й (розчепила=>) розщепила два верхні ґудзики на сукманці.

Стор. 71: – Чекай, чоловіче, – акробат вибив (попел =>) попіл зі згаслої люльки.

Стор. 76: – Я довго (придивляляся =>) придивлялася до тебе, Гріго, а потім побачила, як ти під час грози ховаєшся під возами.

Стор. 81:– Що ти таке верзеш, братело? – старший раптом зачервонівся, (розчепнув =>) розщепив верхній ґудзик на сорочці.

Стор. 81: Багато хто, від (нічніх =>) нічних гультяїв до найманих вбивць і таємних агентів поліції, використовував їх після заходу сонця.

Стор. 116: А ще вона відчувала, що цілісна натура Сковороди не сприйме тої метафізичної ідеї, покладеної у (фундамет =>) фундамент придуманого нею «випробування».

Стор. 118: Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін (арендованої =>) орендованої кімнати зображення сонця і місяця.

Стор. 118: Її не можна було сполучати з (дирявими =>) дірявими речами (дирявого =>) дірявого сущого.

Стор. 130: За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання (повині =>) повинні були перебувати в повній німоті.

Стор. 130: Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через (осяяня =>) осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.

Стор. 133: «Це ж так виганяв мене зі (Львову =>) Львова демон, що сидів у тілі юнака!» – згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький (поклон =>) поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.

Стор. 138: В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських (паролей =>) паролів.

Стор. 148: Йому (привидилось =>) привиділось, що шахові фігури наче мавпують розклад європейської політики.

Стор. 148: А за вигнутою спиною чорного коня ((польского =>) польського короля Августа) причаївся чорний ферзь (московська цариця).

Стор. 150: А змішана з її потом кров молодої вовчиці (зтікає =>) стікає зі струнких стегон, як вода скелею, обкрапуючи корені правічних дубів і буків.

Стор. 151: Олександр Петрович примружився, (оглядаючі =>) оглядаючи навколишні, порослі соснами і високими кущами, гори.

Стор. 151: (Скоштуй =>) Скуштуй, Павляне, віднови свій водяно-сольовий баланс…

Стор. 157: Ця його риса прислужилася для остаточного вироку помісного собору сільських кумась: якщо, з Божою допомогою, сума з (тюрьмою =>) тюрмою й проминуть сина Сави Сковороди, то вже жодного сумніву бути не може у тому, що закінчить він яким-небудь зачуханим дяком, що пропадатиме у клопотах без рятівної старшинської протекції.

Стор. 162: Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам (даси =>) дасть.

Стор. 163: Не сумуй, (Грице =>) Грицю, не сумуй.

Стор. 170: Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської (віли =>) вілли, розташованої на Фельтринській дорозі.

Стор. 170: До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами (віли =>) вілли, серед виноградників, у непримітному гроті.

Стор. 171: Потім засунув на місце шафу і перевірив, чи не підслуховує хтось із боку внутрішніх приміщень (віли =>) вілли.

Стор. 178: Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки (напомажених =>) гвардійських вусів.

Стор. 183: Та відповіла йому довгим (пристрастним =>) пристрасний поцілунком.

Стор. 186: Усі (сбірі =>) сбіри і поліційні агенти підкуплені.

Стор. 191: Якщо будеш верещати, (заклеємо =>) заклеїмо тобі рота.

Стор. 192: Ми коритимемось її волі, як корились би волі (Той =>) Тої, на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті.

Стор. 204: Тепер сину капітана здалось, що він лине (звідкісь =>) звідкись здалеку, з-за меж того темного гірського громаддя, що оточувало освітлений вогнищем майданчик Відьминого лазу.

Стор. 227: Тобі ще (придеться =>) прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити.

Стор. 233: Накресливши такі небуденні плани, Клементина (випорхнула =>) випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону.

Стор. 235: Її вродливе (обличя =>) обличчя зблідло, а очі палали передчуттям уранічої насолоди, межової для дітей Єви.