Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

– А в чому сутність її?

– Лествиця Антифонів має духовне знаменування. Антифони були вирощені Студитом із золотих зерен степенних псалмів. Святий Феодорит рече, що до кипарисових дверей храму Соломонового вело двадцять п'ять мармурових сходинок. Коли священики з коліна Левієвого урочисто піднімалися ними до храму, то на кожній сходинці робили зупинку і співали, змінюючи один одного, по одному з псалмів. Святий Феодорит рече, що царі Давид і Соломон пророчо передбачили: народ гебрейський впаде у гріхи й опиниться в полоні Вавілонському, а потім із полону, під проводом десниці Божої, з радісними співами повернеться до румовища мурів Єрусалимських. Тому царі визначили співати степенні псалми на храмових сходинках. А святий Августин…

– Любиш притчі старозавітні? – обірвав потік ерудиції Авксентій.

– Бачу в них, отче святий, зерна правди для віку нашого.

– Отже, – підсумував ієромонах, – в Антифонах можемо спостерегти нескорбне сходження від образу, сіреч від знамення, дев'ятки яко тричисленної трійки, до вселенського знамення передвічної Трійці.

– Воістину, святий отче.

– От від роздумів над цим предивним сходженням й почнеш, сину мій, приготування до тих мандрів, що ведуть до фаворського світла. Заглибишся у таїнства дев'ятки, числа знаменитого і в Біблії щедро розсипаного. Адже саме у дев'ятому псалмі дається нам сподівання: «…не назавжди буде забутий бідний, не пропаде навік надія вбогих». Від дев'ятки почнеш йти, послідовно відсікаючи число за числом, до простого й найпростішого. Пізнаєш глибини Єдиного через заперечення ознак Його. Так навчав нас святий Діонісій Ареопагіт у своєму дивовижному посланні до Тимофія. Святий писав, що, заперечуючи світ, знамення і образи світу, ми сходимо від пізнання найнижчих властивостей Господа до пізнання найпервісніших. Ми відмовляємося від усього сущого заради найповнішого відання прихованого не-сущого, заради споглядання Божественного Мороку, що його сховано за лаштунками видимого світу. Того Мороку, який, за словом псалмопівця, Творець зробив покровом своїм (Пс. 17.12). Ця лествиця веде вниз, але не до пекельної темряви зла, сину мій, не до неї. Веде вона до тих темних енергій, якими почався Усесвіт. Саме за ними сховано те невечірнє світло, яке бачили обрані з апостолів на горі Фавор.

– Все робитиму за словом вашим, святий отче, – прошепотів Григорій.

– Почнеш пізнання дев'ятки з такої-от вправи: закрий великим пальцем праву ніздрину.

Сковорода виконав настанову Авксентія.

– Тепер повільно дев'ять разів вдихни і дев'ять разів видихни крізь ліву ніздрину. Намагайся усвідомити своє дихання. Треба, щоби видих тривав утричі довше за вдих. Коли вдихаєш, то порахуй до трьох, а видихаючи, порахуй до дев'яти. І твори між закінченням вдиху і початком видиху Ісусову молитву.

– Простіть нерозумному, святий отче, а як саме усвідомити дихання?

– Спочатку уяви його, як повітря входить у тебе, як виходить. Уяви, що це не ти дихаєш, а дихає Усесвіт. Що в ту мить, коли ти вдихаєш, разом із тобою вдихають планети і нерухомі зірки на кришталевому склепінні останнього неба. Що кожна тварь Божа цієї миті вдихає, від упослідженої комахи до слонів, левіафанів і китів морських. І гори вдихають, і доли, озера і окіяни. А коли ти видихаєш, то разом із тобою усе суще звільняється від повітря й від того ефіру, котрим наповнено безмежжя. І стає легким і ненаповненим, яко у першу мить творіння.

– Складно таке уявити.

– Я ж казав тобі, що шлях до Божественного Мороку важкий і тернистий. Якби було легко, всі б топтали сію дорогу. А так лише малому обраному стаду Божому відкрита вона і через велії труди пізнається… Отже далі: коли вдихнув і видихнув через ліву ніздрину, закрий її пальцем і так само зроби дев'ять дихань через праву. І таких вправ кожного дня маєш виконувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять. І з кожним днем маєш тісніше й тісніше зливатися з Божим Усесвітом в усвідомленому диханні. Так аж до того часу, як відчуєш досконале злиття, коли ти є всім, а все є тобою і немає між тобою і всім жодної схизми-тріщини. Від тої миті вже зможеш йти шляхом заперечення, шляхом Діонісія і Палами, закреслюючи кожним довгим видихом частину світу. Зрозумів?

– Йтиму накресленим шляхом, святий отче, – запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.

– І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! – суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.

Озеро Несамовите та його околиці, серпень, наші дні

Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.

«Кончена пригода! – після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. – Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»

Вони бігли то пустельними місцями, то схилами, вкритими чи лісом, чи високими травами. Повний місяць щедро кидав на землю попелясто-срібне світло, від якого, здавалося, фосфорично мерехтіло повітря. Стежка губилася серед дерев і в різнотрав'ї. Якби не Ліля, Вигилярний нізащо не знайшов би шлях серед чебрецевих, мар'янників, ломикаменю і забудь-трави.

Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.

«Грьобані відьми! – подумки вилаявся він. – Ледь не проломили мені голови».

– Тут не можна зупинятися, – почув він голос Лілі.

– Не можу більше… Зараз впаду… – Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.

– Далі буде легше, – запевнила спортсменка. – Перейдемо через долину, – вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, – потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше – біда.

– Темні сили? – скривився Вигилярний.

– Тобі краще не знати.

– Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… – він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». – Ху-у-у! Наче відпустило.

Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.

Він пришвидшив свій біг, прислухаючись до пульсування крові. Серце продовжувало видавати бухи, але потиличний біль, на щастя, не повертався.

Вони вибігли з байраку на чергову верховину, зарослу жерепом, ялівцем і мохом. Звідси починалося високогір'я. Навколишній пейзаж відчутно змінювався. Місяць на небі налився зловісною червінню, а повітря стало прозорішим і холоднішим. Тиша набула дивних властивостей. Жодний цілісний звук не розривав її гнітючого масиву, але в повітрі немов носилися дрібні невловимі уривки звуків – напівввиття, чвертькрики, восьмі й шістнадцяті частинки звіриних ричань, – які людське вухо не вирізняло. Проте ці шматки й тіні звуків сприймалися на якомусь незнаному підсвідомому рівні, напружували Вигилярного і проростали в ньому невмотивованою тривогою.

Озеро він відчув раніше, ніж побачив. Попереду розверзлася якась кінцева безодня, межа світу. Відчуття було таке, що перед ним не край крихітного гірського озерця, а берег безмежного океану. З того берега в обличчя Вигилярному бив холодний вітер. Він міг би поклястися, що вітер має солонуватий і йодистий присмак моря.

«Що за маячня!» – здивувався тому присмакові Павло Петрович і побачив темну пляму озера, що лежало на дні майже правильного, немов марсіанський метеоритний кратер, гірського цирку. Над центром озера завис каплевидний згусток туману.

Ліля підбігла до самої води. Раптом поряд з нею виникла химерна фігура людини, одягненої в темну спадисту накидку, що повністю приховувала тіло. На голові людини було закріплено шаманську маску крука – пташину «голову» з блискучими круглими очима і величезним шаблевидним дзьобом. В руці людина-крук тримала довгий жезл з роздвоєною, наче рогатина, верхівкою.

Спочатку Вигилярний ніяк не міг згадати, де саме бачив такий шаманський прикидон, а потім згадав. Подібний до цього одяг в середньовіччі носили ті європейські ескулапи, що лікували чуму.

Ліля тим часом впала на коліна перед людиною-круком.

– Отче Вороне, закликаний подолав шлях.

– Ти вважаєш його готовим до випробування? – Вигилярний чув кожне слово людини-крука, хоча той не підвищував голосу, а відстань між ними була більшою за тридцять кроків. Цей ефект Павло Петрович відніс до тої дивної акустичної ситуації, яка панувала навколо Несамовитого.

– Сили тих місць, через які проходив наш шлях, не зупинили його. На Лисій горі він відчув доторк Жайви, але спромігся продовжити мандрівку. Нехай духи Несамовитого винесуть йому вирок і визначать йому долю.

– Нехай буде так! – Ворон підніс догори свій жезл і, ніби у відповідь, поверхнею озера пробігла вервечка хвиль. Хмарка туману зросла, накривши майже третину озера. – Закликаний, підійди до мене!

Вигилярному менш за все хотілося наближатися до шамана з рогатиною. Він озирнувся, шукаючи щось альтернативне приозерному дійству, і раптом відчув, що ноги самі несуть його до берега Несамовитого.

«От тобі і карпатська магія», – мовив він до себе й опинився просто перед пофарбованим на чорне дерев'яним дзьобом шаманської маски.

– Зайдеш по пояс у воду, – почув він голос з-під маски, – і скажеш: «Прийшов до вас взяти не силою, а за згодою». Більше нічого не кажи, стій до того часу, коли дозволено буде вертатись.

Вигилярного пересмикнуло від одної думки, що доведеться занурюватись у холодну воду. Те, що вода в озері крижана, він ані на мить не сумнівався. Але дивна примушувальна сила продовжувала діяти. М'яка й непряма, ця сила тепер не підштовхувала і не направляла. Вона лише робила бридкими і протиприродними усі можливості, крім однієї. Вигилярний не хотів наближатися до води, але від самої думки про те, що він не увійде в цю небезпечну тривожну воду, його пересмикувало і ковбасило. Докази розуму бралися до уваги, але їх блокувало щось поблажливе і водночас невблаганне. Якась хитра програма вищого за свідомість рівня. Тому Павло Петрович обережно, злегка підсміюючись над собою, підійшов до води й помацав її пальцями. Він не відчув холоду. Власне, він не відчув нічого, крім зміни середовища на щільніше. «Звичайна вода», – підказала вища програма. Вже сміливіше він зробив крок, другий, третій і раптом відчув, що під ногами вже немає дна, що під ним розверзається підводна прірва. Ноги ковзнули гладким камінням, Вигилярний безпорадно розкинув руки, сіпнувся і вода поглинула його. Вища програма залишила цю несподіванку без коментарію.

«От і все…» – промайнула думка. Але вона була не останньою. Він ще устиг подумати, що за жодних обставин не можна відкривати рота і випускати з легень повітря.

«Може, вдасться виплисти».

Скит на скелях в Опіллі у Бережанському циркулі Рогатинського повіту, 12 листопада 1752 року

Жінка у золотому одязі і смарагдовій короні присіла біля сінника, на якому Григорій забувся коротким послушницьким сном. Коронована лагідно дивилася на нього, і в темних її очах плескалось невичерпне.

«Ти цариця?» – запитав послушник.

«Я – Біблія, сефер сефірот, книга книг і основа основ».

«Ти подібна до тої мучениці Софії, яку намалювали у Михайлівському соборі. Тільки на ній не було корони».

«Я також Софія Плерома, правічна мудрість світу. Я Софія Шехіна, яка супроводжувала пророків і суддів під час блукань пустелею. Я Софія Хогма, вершителька милосердя. Я скарб, якому не віддали належного. Я плоть і дух, буйство і мудрість. Я непрочитана хартія виповнення часів. Я море та гавань, потоп і ковчег. Я Алеф, який самочинні абетники поставили після Кофу. Я Золотий Лев у залізній клітці невігластва і фарисейства. Я новий світ і нове Боже людство, земля живих, країна і царство любові, високий Єрусалим. Я зібрання фігур небесних, земних і підземних тварин, щоби постали вони монументами, які ведуть думку нашу до розуміння вічної Природи. Через мене переступили, але в мене немає образи на неуважних. Ти повернешся під сінь невечірню моїх колон, коли втомишся йти не своїми дорогами».

«Хіба я йду не своєю дорогою?»

«Настане час, і ти позбираєш каміння для свого дому, і сикоморові дошки для даху його знайдеш, і змій тих потопчеш, які у пивниці дому того гніздо собі забезпечили», – запевнила коронована і розчинилася у білому сяйві.

Григорій прокинувся. Братію кликали до вранішньої молитви. Крізь злиплі, немов намащені клейстером, повіки він побачив темні спини послушників, які вже встали і рушили до виходу із задимленої землянки. За дверима ще панувала ніч. Сковорода присів на сіннику, закрив праву ніздрю, виконав першу частину дихальної вправи, помолився, закрив ліву і докінчив вправу, намагаючись усвідомити дихання і злитись зі всесвітом. Але смердюче сперте повітря не сприяло тому усвідомленню. Григорій зарікся, що востаннє робить вправу у землянці й тим профанує заповіді великих молільників. Він вибіг надвір наздоганяти братію, яка вже входила до храмини.

Вже котрого ранку він, немов вчаділий, лише тілесно був присутнім на братській молитві. Розум блукав десь далеко. Так само йому не випадало зосередити думку на благовісті Матвея і Марка, коли він читав Євангеліє при братній трапезі. Губи механічно виводили слова, але єство його не з'єднувалося з тими словами й не утворювало того благодатного бальзаму, що лікувально ллється на зранені душі.

І цього ранку молитва пройшла повз Григорія. Мружачись на вівтарні світла храмини, згадував він учорашню розмову про антихриста і кінець світу, що велася між послушниками. Один із них, Онисько, який примандрував до скиту з півдня, розповідав, що тамтешній прозорливий старець Іона Волох мав видіння, яке підтверджувало пророцтво святого Андрія Критського про народження супостата на Сході серед нащадків загубленого у віках ізраїльського коліна Данового. До пророцтв святих мужів Онисько від себе додавав страхітливих подробиць. Майже всі розуміли нарочитість його казкових гіпербол, але ніхто з них не сміявся. Всі докази близькості армагедону у кіновії сприймали із затаєною радістю. Послушники уявляли, як страждатимуть при виповненні часів нині щасливі і горді володарі та багатії, і потай тішилися своєю убогістю. Хоча навіть на сповіді жодний з них не відкрив би цих потайних заздрісних кишеньок душі, де сиділи гріхи теплі й рідні, наче домовички з батьківської хати.

«Народився антихрист під Чорною горою, що стоїть за стіною залізною в китайських землях, – гундосив Онисько і престрашно випучував водняві буркала. – Вийшов він із утроби косоокої чортородиці вже з обличчям старця, з рудою бородою до п'ят і волохатим тілом. І сморід чумний при народженні його рознісся по китайських землях так, що безліч невинних дітей від того повмирало. Ще не відрізали йому пуповинки, як той супостат отверз зубатого рота і тричі прокляв Христа трьома пекельними мовами».

«У Львові в латинських церквах чули голос, – підхопив тему золотушний Богданко, біглий з челядників князів Чарторийських, – що провіщав цієї зими кінець світу і навалу Магога з півночі. Кажуть, що Магог веде сюди орду мільйонну і московські влади вже збирають проти тої орди превелике військо. Женуть на війну і малого і старого. Але нічого в них з того не вийде, й за гріхи свої велії згорить Москва ще до різдва, і попел від неї розвіється лісами-долами. А за нею Магог спалить гордий Київ, зруйнує Софію, виріже серце в митрополита і віддасть чортородиці на поживу. А вої його палитимуть грубки іконами, сакосами і мощами печерськими».

«От-от, – вів свою арію Онисько. – Істинні, істинні ці знамення. Бачив яснобаченник Іона Волох, що Магог триклятий з'єднається з чортородицею та антихристом і підуть вони спільно на Рим вєтхий, і не лишиться в Римі вєтхому ані людини, ані худобини, ані малої тварі дихаючої. Всіх погублять вони, тільки Свята гора встоїть перед антихристом, відмолять її схимники. Як підійде до Афона антихрист, Богородиця накриє покровом своїм Святу гору і не побачать її антихристові генерали й архідемони».

Усі послушники після тих повідомлень погодилися, що за всіма ознаками прийшли останні часи. А Григорій і півслова не вставив до тої велемудрої бесіди, а лише затискав почергово праву і ліву ніздрі та шепотів щось, присутніми не розчуте. Але тепер, в час тривожних передсвітанкових енергій, усі настрашення ониськів і богданків повстали в його душі грізними привидами. Ніби бачив він заграву над банями київських храмів і волохату почвару зі смолоскипом у кігтястій лапі. Йому було шкода сього світу, такого прекрасного і гармонійного у природних його основах. Тому він тихо плакав, і сльози заважали йому злитися з братією у злютовану молитовну громаду.

Після молитви Авксентій підізвав Григорія до себе.

– Кажи мені без лукавства й недомовок, – звелів ієромонах, – що гнітить тебе, сину мій, що тривожить?

– Не виходить, не складається в мене, отче, накреслена вами молитовна вправа, не годен я знайти в собі моці подвижництва.

– І тільки це?

– Я не можу усвідомити дихання.

– Тому, сину мій, що ти й досі не здатний припинити зневолюючої роботи свого розуму. Коли розум не спить, лоза пізнаючої темряви ховається і не дає плодів.

– Не спить, не спить розум мій, отче… Як приспати розум? Як зупинити роботу його, роботу скорбну?

– Смиренням, сину мій. Тільки смиренням. Блаженні є вбогі духом.

– Я смиряюся, отче.

– Смиряєшся, сину мій, смиряєшся, але ж не тим смиренням, яке заповідали нам старці. Не тим… – в голосі ієромонаха з'явилася якась тріщина, суворість надламалась і виринула втома. – Твоє смирення має бути глибшим за знищення того всього, що складає сутність твоєї персони. Ти, сину мій, маєш змиритися у такий спосіб, щоби відчути себе за межею найпершої ускладненості, маєш ісполерувати [96]96
  Ісполерувати – відшліфувати, прояснити.


[Закрыть]в собі первісну ясну простоту світу сього. Маєш бути простішим за хробака, меншим за порошинку. І в сій останній малості, знищивши самість свою і припинивши розум свій, маєш безупинно і щиро славити Творця.

На очі Григорія несподівано для нього самого навернулися сльози.

– Це не сльози смирення, це ти себе жалієш, себе вередиш, – зауважив ієромонах, втому в його голосі заступило роздратування. – Ти все ще дмешся бути царком свого внутрішнього світу. Немає ніякого твого світу, рабе Божий! То мара диявольська, мара, мара! Зруйнуй той свій фальшивий світ, розтопчи безжально ту облуду ногами, спали погорду свою полум'ям віри і розчинися в творінні Божому! Розчинись без залишку, без надії і сподівання на щось, окрім Господа!

– Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… – шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.

Озеро Несамовите, серпень, наш час

Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.

«Ти вже зрозумів?»

«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».

«Тобі дають право на твоє істинне призначення».

«Я вже маю призначення».

«Яке?»

«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».

«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»

«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»

«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».

«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»

«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».

«Прості люди про це не відають».

«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»

«…і дивитися на Сонце?»

«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».

«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»

«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».

«Яким це робом?»

«Відчуй, як вічність перемагає смерть».

«?..»

«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».

Альтанка зникла.

«Відкрий очі!» – наказав голос Маски.

Він неквапно, дуже неквапно – немов у фільмі з уповільненою зйомкою – падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.

«Не можу поворухнути ногами, – сказав він собі, ніби дивлячись зі сторони на своє тіло. – Не відчуваю ніг… Це судоми… Звіздець!»

«Кажи! – звеліла невидима Маска. – Кажи слова!»

«Які, до біса, слова!?» – не зрозумів він.

А потім згадав.

І подумки їх вимовив:

ПРИЙШОВ ДО ВАС ВЗЯТИ НЕ СИЛОЮ, А ЗА ЗГОДОЮ

Наче електричний струм пройшов його тілом. Струм виник у чреслах, двома блискавичними потоками струсонув йому ноги і ще одним – груди. Вигилярний знов відчув свої нижні кінцівки. Одночасно відновлені відчуття відрапортували Павлу Петровичу, що насправді він нікуди не падає, а стоїть навкарачки на слизькому камінні. Він звівся на ноги і голова його виринула з води. Глибина тут була зо три чверті від його зросту. Щоправда, рівновага зрадила йому і він знову послизнувся і впав. Проте це падіння, на відміну від першого, було контрольованим. Вигилярний швидко дав собі раду, випірнув і кількома ривками дістався берега.

Там нікого не було.

Гірський цирк оточив щільний туман. Озеро виглядало вже не краєм безмежжя, а невеликою водоймою, коротшою за сто метрів.

Вигилярний безпорадно озирнувся навколо. Його мокре тіло охопили дрижаки, зуби цокотіли. Та сила, яка вберігала його від холоду з часу намащування, зникла.

«Так і запалення легенів можна схопити», – подумав він і відразу відчув, що думає неправильно. Це відчуття було гострим і несподіваним. Вигилярний якусь мить перебував у цілковитому розгубленні, але довго це не тривало.

«Мені не зимно!» – сказав він собі і перестав відчувати холод. Натомість відчув підтвердження правильності проголошеної самонастанови. Ніби хтось незримий схвально поплескав його по плечу.

«Щось я таки взяв за згодою у тому озері», – вирішив він і зауважив жовте сяйво, що пробилося крізь туманні пасма. Десь у напрямі до Пожижевської [97]97
  Пожижевська – гора близ Говерли.


[Закрыть]запалили ватру.

Вигилярний рушив на світло.

Біля ватри на нього чекали Ліда і Ліля. Спокусливі, зі спраглими тілами, звільненими, як і в нього, від масної ритуальної оболонки. На високому, складеному з диких каменів постаменті стояв знайомий ідол у гаптованій сорочці. В кожній його руці-чашці горіло по червоній свічці. Вигилярний відчув дивний гіркуватий запах.

«Напевно, дівки покидали до вогню якісь відьомські травки», – здогадався він.

– Де мій брат? – запитав він «сестер».

– Спить біля Відьминої скелі і бачить приємні сни, – запевнила Ліля.

– Йому з тобою сподобалося?

– Не знаю, – знизала плечима спортсменка. – Я не питала. Якщо тобі цікаво, мене він не вразив. Гонору на гривню, справи на копійку. Щиро співчуваю його жінці.

– Я також, – посміхнувся молодший Вигилярний, присідаючи біля вогнища, від якого йшов живильний жар. – Щось мені підказує, що я щойно отримав якусь посвяту?

– Цієї ночі ти вступив на шлях Хранителя, – підтвердила його здогадки Ліда. – Зустрівся зі смертю, дав їй запам'ятати себе і повернувся до життя. Нижнє твоє втопилося в озері, верхнє випірнуло. Ходи до нас, Павлику, тепер ми утрьох можемо втішити Богиню.

– Що це все означає? – він вмостився між жінками, вже здогадуючись, як ті збираються «тішити» божество. «Все ж таки, як парадоксально влаштовано цей світ, – подумав він. – Ще двадцять хвилин тому я тупо загинався у холодній воді, а за мить кохатимусь аж із двома гарними відьмочками».

– Брама служіння Силам землі прочиняється через містерії Богині, – медовим голосом пояснила Ліля, пригортаючись до нього всім тілом і цілуючи його шию. – Богиня радіє, коли ми єднаємося для вивільнення енергії нижньої чакри. Вона правдива споконвічна володарка кохання і родючості.

– Ти тепер охоронятимеш її скарб, їі магицю, – прошепотіла Ліда, погладжуючи йому низ живота. – А ми тобі в тому допомагатимемо. Тобі подобаються такі помічниці, правда ж?

– Правда, правда… А до чого тут Сковорода? І цей дядько у носатій масці? До речі, а куди він подівся? – Павло Петрович твердо вирішив вияснити певні питання, перш ніж Богиня почне радіти, а якась незрозуміла брама прочинятись.

– Невдовзі ти про все дізнаєшся, – запевнила Вигилярного Ліля і спритно застрибнула на нього. – Про все-все. Ти не пошкодуєш.

Поділля, 25 листопада 1752 року

Дорога без кінця. Він знову йде невідомо куди. Він прокинувся уночі і відчув силу дороги. Хтось кликав його, звав до відновлення мандрівного чину. То був не простий поклик, він був царем, імператором, папою покликів, і Григорій не зміг йому опиратися. В ніч першого снігу він тихо вислизнув з кіновії і рушив припорошеною дорогою на північ, туди, де, за його розрахунками, пролягав торований шлях. Це була жалюгідна втеча. Це було визнання поразки. Предивна наука афонських подвижників залишилася непроникною таємницею. Образливий для Григорія парадокс полягав у тому, що саме розум, наймогутніший з його інструментів осягнення Божого творіння, виявився нездоланною перешкодою на шляху до істинного, від'ємного богопізнання. Розум вперто не бажав засинати (а, насправді, вмирати!) і Григорій розумом розумів свій розум. Тепер він знав, що для того, аби заперечити позитивний світ, треба спочатку загасити у душі полум'я творення, зійти на рівень Ониська і Богданка, віддатися бісові меланхолії, впевнити себе в настанні скорого виповнення часів й тоді вже, перед обличчям вселенської загибелі, відчайдушно й безповоротно пірнути у Божественний Морок ісихастів.

«Це все ж таки не мій шлях», – вкотре мовив він до себе і відразу запитував:

«А де ж мій?»

І не мав на те відповіді.

Навіть натяку на неї.

Він йшов дорогою, сніг миттєво припорошував його сліди.

«Отак і пройду цим світом, не приєднаний до вчень і систем. І сліди мої назавтра після упокоєння… ні не упокоєння, а припинення, смерті засипле сніг забуття. Ані революціонера, ані святого не вийде з мене. Співатиму по церквах, вчитиму спудеїв. Може, у тих ненапнутих чинах знайду стежину до істинного смирення? Може, ще рано мені приступати до заперечувальних вправ афонських молільників. Дочекаюсь, коли волосся посивіє, а пристрасті стишаться. Тоді повернуся до Авксентія або до його достойних учнів. Вони люди святі, милосердні. Не погордують мною, приймуть».

Він пройшов село, на мить зупинився біля хати, де мешкала родина Нирка. Згадка про прикрого недоросля дала поштовх новим розпачливим думкам Григорія. Як, не полишаючи смиренної суті, знайти шлях до простих сердець, до вбогих духом і долею? І чи треба взагалі той шлях шукати?

Він рушив далі оточений розпачем, і світанок не приніс йому полегшення. Сірим і тьмяним був тогоденний схід сонця, важкі хмари зачіпали верхівки тополь, і сніг сипався з них, як лупа з борід немитих мнихів.

Він йшов, йшов, йшов і вперше за останні тижні не рахував дев'ятки і трійки при вдихах і видихах.

«Це ж мене Авксентій так випробовував, – міркував Григорій. – Заплутав числами й затиканнями ніздрів. У враках, яко у лушпинні, заховав зерно Істини. Посміявся з мене, явивши науку афонських отців у личині безглуздих вправ. Одригнув мене, яко зайвину і блювотину. Якби я відразу зрозумів, помітив цю пастку, то належно пройшов би випробування і сподобився б допущення до правдивих таємниць. А я, немов дурне хлопча, кинувся сопіти через ліву, через праву. Впав у дитяче мудрування. Осоромився. Втратив повагу. Навіть не втратив, бо ж не було у святого отця до мене й найменшої крихти поваги – я не здобув, не пройшов, не переступив і через найпершу сходинку на лествиці поваги… – він набрав повну жменю снігу і приклав мокру грудку до розпеченого злими думками чола. – Жалюгідний школяр, пиворіз, сектярський злидень, фігуральний невдаха, суха мотила – от мої істинні чини перед Сущим…»

Десь далеко-далеко позаду нього зацокали копита, загуркотіли залізні ободи колес. Накритий шкіряним дашком шпаркий брозок [98]98
  Брозок, брожич – візок.


[Закрыть]наздоганяв Григорія. Він відійшов до узбіччя, там спіткнувся й ледь не впав у припорошену снігом яму.

Коли брозок порівнявся з ним, Григорій обтріпував з барваків снігове порошиння.

– Ehi, guagliol'o! [99]99
  Гей, чоловіче! (італ.)


[Закрыть]– почув він знайомий голос. – Куди веде ця бісова дорога?

– Дальферо, старий пес, невже ти й досі не второпав, що всі бісові дороги ведуть до пекла? – італійські слова самі вистрибнули з пам'яті Сковороди.

– Olla! Чорти б мене взяли! – закричав акробат, зістрибуючи з козлів. – Це ж наш Гріго! Лейло! Лідо! Це неймовірно! Ми таки знайшли його!

– Легше, Карло, легше… Ти ж зламаєш мені ребра, – Григорій вже зрозумів, що таких випадковостей не буває, що вищі сили послали до нього друзів як знак. Як ясний наказ відійти від берега відчаю.

– Але ж, чоловіче, в тебе жар, – Дальферо приклав долоню до Григорієвого чола. – Кепські справи… – він витягнув з-під волохатого овечого кожуха шкіряну флягу. – Пий!

– Що це? – скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.