Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Він присів на краєчок смугастого барочного диванчика, але не наважився покласти руку на сяючий золочений підлокітник. Він ніяк не міг роздивитися, що саме поставлено на стіл. Спочатку йому здалося, що на срібні тарілки покладено фрукти. Але потім червоні яблучні кулі перетворилися на розкришені пірамідки пармезану і горгонзоли. А навколо срібної миски виросли кришталеві стовпчики келихів з напоєм кольору хересу.

«Ти стомився?» – запитала жінка.

«Ні», – відповів, сам спитав:

«Хто ви?»

«Той, кого світ ловив, але не спіймав».

Сновидець чомусь не здивувався цій відповіді. Зовсім не здивувався. Це ж лише сон. Якщо у сні покійний філософ з'являється у подобі металевої жінки, значить, так треба. Він міг би з'явитися і у вигляді крилатого лева, і у вигляді мислячого вихору. Це його воля, його світ і його володіння.

«Як вас тепер називати?»

«Імена у минулому».

«Що залишилось?»

«Прагнення пізнання».

«Хіба смерть не припиняє прагнення?»

«Дивлячись, що називати смертю».

«Межу».

«Це лише забобон. Смерть набагато складніша. Вона не любить підсумків. Вона плинна, в неї міріади облич. Вона готується до зустрічі з кожним і тому присутня при кожному народженні. Вона вбирає в себе досвід попередніх вмирань. Коли ти наближаєшся до неї з власної волі, вона відступає. Вона не дає керувати собою і жорстоко мстить тим, хто намагається це робити. В істинної смерті є сестри, яких важко відрізнити від неї. Вони суворіші за неї. Вона посилає їх до того, кого хоче випробувати. Якщо людина відрізняє жорстоких сестер смерті від смерті істинної, таку людину зараховують до таємного почту смерті. Така людина перебуває серед живих, але має знання, заборонені для живого. А ще смерть змінюється і мудрішає. Смерть за часів фараонів і смерть теперішня – дві зовсім різні смерті. Це одна з найглибших її таємниць. Таким як ти це важко зрозуміти. Я теж не розуміла».

«Я боюся смерті».

«Правильно робиш. Вона вміє дивувати».

«Дивувати тим, що після неї?»

«Тим, що сама визначає виповнення свого чину».

«А Бога?»

«Що?»

«Бога вона також визначає?»

«Менше ніколи не визначає більшого».

«Ти бачила Його? Чи, може, треба питати „ти бачив?“»

«Як тобі зручніше. Живим зручніше осягати Його, аніж мертвим. Нам для того й дарується життя, щоби ми спробували осягнути Бога. Проте ми не вміємо, не встигаємо, не вчимося осягати Його, а потім шкодуємо. Узнаємо, що насправді могли осягти, а не осягнули. Це і є пекло».

«А рай? Як із ним?»

«Так само, як із цим вином. Смачне?»

Сновидець не встиг випити вина. Він намагається побачити келих, але ротонда раптом перетворюється на карусель. Вона починає обертатись, і він просинається.

У Вигилярного був малий досвід похмільних ранків. Йому здалось, що він прокинувся від запаморочення – світ почав крутитись ще уві сні, а після пробудження безжальна карусель набрала обертів. До туалету він не добіг – його знудило на підлогу.

«І як оті космонавти у центрифугах витримують?» – дивувався Вигилярний, шукаючи відро і ганчірку.

Звідкись згори до нього долинули звуки. Наче рухали щось важке.

«Але ж і коняче здоров'я у нашого професора, – позаздрив одеський гість. – 3 такого пекельного бодунища ще й меблі пересувати… А може, це він там штангу тягає?»

Він виглянув у вікно, що виходило у двір. Над київським передмістям підводився і розправляв лазурові крила сонячний день. В альтанці під горіхами так і залишилися неприбраними рештки вечірньої трапези. Бірюзова піалка з-під оливок виглядала немов кома незакінченого нічного речення. Порожня пляшка лежала на гравії, призматично сяючи під ранковими променями.

На другому поверсі знову щось гримнуло. Вигилярний відірвався від вікна і продовжив пошуки. Ще не ставало того, щоби старий побачив ганебні наслідки його абстиненції.

Він знайшов шмату і цеберко на кухні, яка виявилася навдивовиж просторою як для такого будинку. Тут стояли великий, оточений віденськими стільцями (старовинними, темного лаку) дубовий стіл і відповідних розмірів холодильник. Вигилярний зрозумів, що за гірших кліматичних умов саме тут відбувалися містерії професорської гостинності. Він заглянув до холодильника. Той був щільно заповнений пляшками елітної горілки, консервами і вакуумними пакетами з ковбасами та нарізаною шинкою. В дверцятах, немов гвардійці на плацу, вишикувались європляшки з «будвайзером». Вигилярний ледве втримався від найпростішого способу зняти похмільний синдром. Нудота все ще чаїлася у засідці.

Вода з крана ледь цідилась. Він дочекався, поки цеберко наповнилося на чверть, повернувся до кімнати і так-сяк відмив підлогу. Коли він наостанок викручував шмату, то почув кроки. Як буває на старих дерев'яних сходах – сухі і барабанні. Але не черевата важка людина крокувала тими сходами. Ними пружно збігали молоді ноги.

Вигилярний виглянув у коридорчик і побачив дівчину. На перше враження вона була саме дівчиною. Хоча могла виявитися й молодою жінкою. Спортивного типу. З довгими, затягнутими у вузькі джинси, ногами.

– Доброго ранку! – привітався він.

Було видно, що дівчина не чекала появи незнайомої людини. Вона рвучко обернулася на його голос. Її руде волосся, зібране у пишний хвіст, мотнулося, але утрималося купи, наче склеєне. Обличчя дівчини виявилося широким, з виразними вилицями і акуратним носиком.

«А вона й справді юна, – зауважив Вигилярний. – Років двадцять. Ну, двадцять два».

– Я в гостях у Геннадія Романовича, – випередив одесит запитанім рудої. – Геннадій Романович дозволив тут переночувати… А ви, мабуть, його дочка?

– Дочка, – підтвердила дівчина. В її світлих очах була настороженість і ще щось. Вона дивилася несподівано твердо і напружено, немов штовхала в бік гостя невидимий таран.

«Невже я виглядаю на злодія?» – здивувався Вигилярний, а вголос запитав: – Геннадій Романович ще не встав?

– Ще спить, – підтвердила руда, не відводячи свого таранного погляду від очей Вигилярного. – Я спішу, вибачте. Не встигну приготувати вам кави. До побачення.

– Жодних проблем, – широко усміхнувся гість. – Сподіваюсь, що побачимося!

Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.

«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», – підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.

Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.

«Зрештою, вже одинадцята, – він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. – А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби сон алконавтів глибокий і недовгий».

Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».

Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.

«Так от що то були за звуки!» – здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.

Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.

«Старий тут щось майструє, – припустив одесит. – Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.

«Треба тікати звідси», – зрозумів Вигилярний. Руда залишила його живим. Отже, призначила його тим терпилою, на якого спишуть убивство професора. Він прислухався. Надворі рипнула хвіртка. Потім почулися голоси. Вигилярний похапливо обдивився навколо. Зліва він зауважив вузький прохід, який, судячи з усього, вів до приміщень особняка. У проході виявились стрімкі бетонні сходи, котрі вели униз, до оббитих фарбованою бляхою дверей. Він посмикав. Судячи зі звуку, зсередини двері були замкнуті якоюсь брязкітливою засувкою. Він зрозумів – цей прохід невдовзі перетвориться на пастку.

Тим часом звуки, що линули з двору, стали виразнішими. Там перемовлялися люди. Хтось віддавав розпорядження, зміст яких чомусь не доходив до охопленої панікою свідомості Вигилярного. Уява компенсувала проблеми сприймання, малюючи бригаду ментівських оперів, що оглядають помешкання покійного Гречика.

«Підставила, ментів викликала… От сучара!» – він сильніше смикнув фарбовані двері. Йому здалося, що невидима засувка піддалася його напорові. Зачепив пальцями за край дверей і відчув, як гостра бляха ріже йому пальці. Але вибирати не доводилось. Вигилярний сильно потягнув двері, залізяка відірвалася, як йому здалося, з гучним тріщанням. Він ледве не впав. Відчув біль у порізаних пальцях.

«Тільки б надворі не почули!» – попросив він незнані вищі сили.

За дверима зависла непроглядна темрява. Він навпомацки рушив уперед. Несподівано під рукою замість шерехатої стінки опинилося щось гладеньке і з виступом посередині.

«Вмикач!» – намацав важельок і увімкнув світло. Він стояв посеред довгого цегляного коридору. Його освітлювала гола жарівка, що сиротно висіла на скручених дротах. У дальньому кінці коридору були ще одні двері. Третій вихід з коридору – і теж зачинений – знаходився поряд з Вигилярним, у правій стіні. Треба було вибирати. Він спробував зорієнтуватися. Згадав розташування майстерні, сходів і коридору. Виходило, що бічні двері ведуть до цокольних комор особняка і потім, швидше за все, до кімнат першого поверху. Але туди вже могли зайти менти. Тому Вигилярний рушив до торцевого виходу. Ці двері були значно міцнішими за бляшані. Їх зварили із триміліметрового листового металу і спорядили врізаними замками. Вигилярний уважно придивився до замкових шпар: у нижній побачив колодку циліндричного замка, у верхній – сейфовий «брісоль».

Колись, сам не відаючи навіщо, купив брелок з набором гачків-відмичок. Тепер кримінальний сувенір міг його врятувати. Він вийняв його зі шкіряного футлярика.

«Ніби й відмінна сталь, – оцінив Вигилярний. – Оцей гачечок, здається, джентельмени удачі називають  „люською“. А цей – „карпичем“. Якось так…»

Він вставив «карпича» у нижню шпару. Натиснув, провернув, відчуваючи як інструментальна сталь долає опір м'якішого заліза, зрізає латунні виступи колодки. Почув клацання.

«Віват!» – привітав цей успіх.

Сейфовий замок протримався значно довше. Між спробами його зламати Вигилярний прислухався до зовнішніх звуків, але нічого подозрілого не почув. Коли двері нарешті відкрились, зауважив запах ацетону. За дверима виявилась невелика комора, третину якої займала старовинна платяна шафа. На підлозі хтось залишив скляні уламки великого бутля. Вигилярний відразу зрозумів, що в це приміщення давно ніхто не заглядав. На підлозі, на уламках, на різьблених завитках шафи спочивав товстий шар незайманої пилюки.

Вигилярний оглянув заґратоване віконце і вирішив, що використати його для втечі не вийде. Ґрати можна було зламати, але годі було сподіватись зробити це без великого шуму. Він вже хотів вертатись до коридору, але щось змусило його ретельніше обдивитись шафу. Може, згадав фільм про Нарнію, а може, якийсь інший спогад підштовхнув його до цього допотопного гардероба, котрий навіщось запроторили до підвалу й захистили від сторонньої цікавості металевими дверима.

Львів, 12 березня 1751 року

Григорій насторожено йшов Львовом. Він не любив міст з їхнім скупченим, підлуватим і злим від тісняви людом. Села були йому зрозумілішими. Вони жили теперішнім, від врожаю до врожаю. Їхнє єство не містило хитрих стратегій. А в містах він кожну хвилину перебування відчував, як пульсує в їхньому містичному серці невидимий далекосяжний задум. Як живе своїм химерним і схованим від посполитих життям корислива необхідність, завдяки котрій ті міста й виникли. Необхідність, яка ховалась у містичному серці Києва, мала відчутний торговий сенс. Київ почався як базар на подольському березі, продовжився як базар і продовжував жити як базар. Усім його святим церквам та монастирям не ставало сили, щоби молитвами і схимами перепризначити ту його барижну долю. Необхідність Санкт-Петербурга визначила воля однієї людини. Він народився схемою і жив як схема. Геометрично правильна порожнеча площ домінувала над будинками, раділа свіжому снігові і бажала парадів. Необхідність Львова здалась Григорію іншою. Воля князя-засновника вже давно не владарювала над його кам'яницями, як над невськими набережними воля Петра. Ринки і фарні майдани, де продавали і купували все, чим торгували Європа і Азія, також впливали на призначення міста Лева не так фатально, як на ту метрополію, що обсіла Печерські пагорби. Палаци і будинки Львова притискалися один до одного, наче вартові, злютовані зовнішньою загрозою. Мешканці галицької метрополії жили під напруженим і підкресленим захистом нагромаджених за довгі століття кам'яних стін, насторожених веж та насуплених брам. Львів, як і Пресбург, був передусім фортецею, створеною для протистояння зайдам і кочовим демонам. І Григорія як сповідника мандрівного духу степів він за свого не визнав і не прийняв як частину свого буття. Сковорода знав, що скоро залишить цю напружену підкарпатську фортецю і критично наблизиться до Отця Міст – Риму. Йому кортіло відчути ще й ту щасливу необхідність, на котрій звитяжець Ромул побудував Вічне місто. Він давно марив Італією і долав холоднечу ранньої львівської весни мріями про спекотні доторки апенінського сонця.

Над львівськими вежами і куполами тим часом збиралися хмари, і Григорій все частіше кидав оком на небо. Йому розповіли, що минулого літа блискавка дощенту спалила карету, в якій їхала до сповіді дружина місцевого патриція. Це сталося у самому середмісті, ледь не на Ринковій площі. Патриціанка, подейкували, вціліла лише завдяки своїй побожності та заступництву святої Агнеси, іменем якої її охрестили передбачливі батьки. Грози у березні були рідкістю, але для караючих сил, як відомо, немає нічого неможливого.

« Бугало огненний за вищою несповідимою волею навідав сього нєвострєпєтавшего душею і припинив його обтяжену гріхами тілесну натуру», – знову лунав у його голові незабутній голос Начитаного. Слова гупали у скроні, немов молотки масонських майстрів. Небезпека була зовсім поруч. Небезпека нависала, як хиткі балки проламаного купола, як тесані брили викришеного склепіння. Небезпека, небезпека, небезпека. Він відчував, що львівські кам'яниці відмовляються захищати його від небесного бугала, але все одно обирав для подорожі найвужчі вулиці, ризикуючи потрапити під зливу помиїв.

На Руській до Григорія підкотився жебрак. Брудний, лахмітний, череватий. Загундосив:

– Подай, добрий пане, шелюжину. Молитникові на покарм [25]25
  Шелюг – дрібна монета. Покарм – щоденна їжа.


[Закрыть]!

– Не маю, чоловіче Божий.

– Ачей криху, найщедріший пане.

– Сам бєдник.

Злиднячу пику скривила посмішка. Щербата і хитра.

– Хоронишся від вогню небесного, – чи то запитав, чи то ствердив жебрак. – Йди до Чорної гори, там стоїть камінь писаний, єно біля нього живи. Вогничка того каменю боєсі, далеко його оминає.

Григорій остовпів. Доки збирався з думками, злидень щез. Тільки сморід, міцніший за помийні аромати вулиці, залишився на згадку про нього. Син Сави перехрестився. Обличчя його поблідло.

«Що то була за об'ява? Хто цей старець? Невже страхи мої на чолі моєму накреслені?» – тепер він навіть не наважувався глянути вище за стрілисті накривки львівських пиргів [26]26
  Пирг – вежа.


[Закрыть]. Пересилював давню звичку і не відривав погляду від зачовганого вуличного настилу.

До церкви Святого Миколая встигнув ще до того, як почало дощити. Впав на коліна перед образами і зашепотів молитву.

– Це ж ви хотіли бачити вітця Кирика? – запитав хтось за його спиною.

Він обернувся і зустрівся з невиразним клаповухим обличчям служки.

– Так, я.

– Ходімо зі мною, – служка рушив крізь низькі двері до зовнішньої галереї.

Григорій підвівся і прилаштувався до його швидких кроків. Вони пройшли внутрішнім церковним подвір'ям до високої кам'яниці. Закручені сходи вели глибоко під землю. Служка запалив смолоскип і підсвітив собі, відкриваючи двері з химерною мідною ручкою.

Назустріч їм з-за дверей вистрибнули не менш химерні звуки. Молитва, виття і стогони. Отець Кирик вже розпочав ритуал вигнання демонів. На брудній кам'яній підлозі звивалося тіло молодого хлопця з довгим розпатланим волоссям. Навколо стояли іноки і ходив рудий кіт. Григорій зауважив, що у хлопця гарне тіло. Сильні руки і вузькі зграбні стегна. Такі тіла він бачив на гравюрах Джуліо Романо. Він зашепотів молитву, відганяючи недоречні думки. Тепер йому стало направду страшно. Він чув, що за жодних обставин не можна мисленно відволікатися на пусте під час обряду вигнання демона. Бо ж вигнанець може використати неправедну думку як дірку й пролізти у присутню на ритуалі незахищену людську душу.

«Раб минущого ти, Григорію, нестриманий і безпутний єси», – насварив він себе і відкрив очі. Краще б не відкривав. Бісівська сила гнула і виламувала тіло юнака, з якого звисали жалюгідні клапті одягу. М'язи на цьому тілі випиналися крутими горбами, жили, здавалося, от-от порвуться, а стрижень чоловічої сили досягнув видатного розміру і марно шукав розради. Ця боротьба за людське тіло захопила Григорія своєю видовищністю, зловісною красою втіленого у плоті відчаю. Він знову із демоноборця перетворився на захопленого глядача. «А якби, – подумалось йому раптом, – замість юнака тут був би старий дід? Боротьба його тіла з лиходійним духом так само відволікала б мене від служінь духовних?» Плотське єство Сковороди пронизала пекуча внутрішня вогниця. А за нею, немов піхота за кінними, насунувся страх. Невже це гнаний демон пробиває собі лаз до його безсмертної монади?

«Господи, помилуй!» – шепотів він, змушуючи себе дивитися на бородате і темне від напруги обличчя отця Кирика. Це обличчя нагадало йому зображення стовпників на фресках печерських церков. Він дивився на цей піднесений над сущим дзвінкий лик, а крізь нього бачив низькі, змащені хіттю й тліном, тіні минулого.

«Зникни, сило нечиста!» – раптом крикнув він і демонові і своїм спогадам. Й навіть не побачив, а відчув здивування служки, що стояв поряд. Навіть рудий кошак, як здалося Григорію, подивився на нього несхвально. Зрозумів, що крик його вийшов писклявим і непереконливим, що демона тим криком він не настрашив і, відповідно, в жодний спосіб не допоміг екзорцистові виявити істинне ім'я нечистого. Навпаки, продемонструвавши слабкість, лише наснажив ворога, додав йому сили і впевненості.

Отець Кирик не збився з молитви й на півслова, а тіло біснуватого раптом завилося неможливим лівобічним «винтом». З настовбурченого прутня навсібіч бризнуло сім'я. Кілька крапель попало Григорієві на обличчя. Його затрусило, немов у лихоманці, бризки грішного соку пекли йому шкіру, немов розжарені до червоного пекельні іскри. Вмістилище біса вищирилося в бік Григорія і він почув (чи то йому лише здалося) нелюдський голос біснуватого: «Йдеш до Риму, то йди! Геть, геть звідси!».

Друга внутрішня блискавка вистрибнула з чресел Григорія, з повсталого осідку прабатьківського гріха, недружньо пройшла хребтом, обпекла серце, стиснула сталевим кільцем шию і переможно увірвалася до голови. Від адамового яблука пробилася прямісінько до перенісся, де вибухнула несподівано гострим болем. В очах сина Савого спалахнуло червоне сяйво.

«Демон!» – верескнуло щось у потилиці. Біль немов вивернув йому очі. А потім, немов стара оксамитова завіса у театрі Салтикова, нагло впала моршкувата темрява.

 
Бешиха-бешишище
Колюча, шпигуча, пекуча, сверблюча,
Нудюча, вітряна, водяна, кров'яна, пожарна,
Пристрітна, подумана, погадана, помислена, наслана.
 

…Вони удвох із малим Яцьком ховаються від грози в лісі. У рідкому, перерізаному байраками Совитому лісі. Йде дощ. Їм холодно. Яцько притискається до нього і крізь мокрий одяг малий Гриць відчуває тепло Яцькового тіла. Це тепло зовсім не таке, як те, що йде від пічки. Зовсім інше. Воно викликає зворотне тепло, яке народжується в тілі Грицька. Десь глибоко у животі. Спочатку він не звертає на це зворотне тілородне тепло уваги, але воно навдивовиж уперте. Воно невблаганно розповзається його м'язами, бентежить його. Йому кортить ще міцніше притиснути до себе Яцька. Його руки самовільно починають шукати острівці тілородного тепла. Шукають повільно, дуже повільно. Яцько не чинить спротиву цим пошукам. Його тіло відзивається на пошуки тихими, ледь відчутними здриганнями. Малий повертає голову і дуже серйозно дивиться на Гриця. Він нижчий і стрункіший за сина Сави, його шкіра темніша. В нього великі світло-коричневі очі. Його тіло пахне травою і дощем.

І тут в землю встромляється вогнений спис, кинутий рукою небожителя Іллі.

Встромляється за мить до того, як Грицева рука досягає найгарячішого місця на Яцьковому тілі.

 
На небі не сплять.
На небі все бачать.
Все-все.
І діють рішуче.
 

Блискавка вдаряє так близько, що син Сави глухне і сліпне. Голова перетворюється на церковний дзвін, на біблійний кімвал мідний і гудить, розхитана вибухом. Здається, що дощова волога на його тілі закипає. Груба домоткана свита миттю висихає і стає жорсткою, як бляха. Яцька відриває від нього незрима брутальна сила. Вона знову робить їх окремими. За кілька хвилин відчуття повертаються до нього. Розбита на шматки світобудова відновлює свою цілісність. Картина світу відроджується зафарбованою у пекельні барви. У червоне і пурпурове. Сусіднє дерево палає, як неопалима купина на знаменитій іконі, писаній полтавським богомазом Пахомієм. Вогненний стовп стає над лісом, як тріумфуючий свідок. Як дух дерева-мученика, що злітає до сірих хмар, до схованої за ними колісниці Іллі-пророка, грозового ревнителя Божого. Злітає дух дерева і волає: «Гину, згораю за гріхи створінь малих і заблуканих!». Яцько на колінах молиться, склавши долоні перед обличчям. Дорогою додому вони мертво мовчатимуть і не дивитимуться один на одного. І потім мовчатимуть.

– Не зміцнивши належно духу, сину мій, не рушай на війну із бісом, – почув Григорій стомлений, але твердий голос отця Кирика. Священик підніс до його обличчя срібний хрест-мощевик і уважно подивився Григорієві в очі.

– На хрест дивись, не на мене, – наказав отець Кирик. – Твори Ісусову молитву. Вголос твори.

– Простіть мені, отче святий, – прошепотів Григорій і зашепотів: «Ісусе Христе, Сине Божий…». Над ним нависало низьке склепіння келії. Хтось переніс його, непритомного, до помешкання екзорциста. Витримане в аскетичній традиції, це сухе житло пахло свічним салом, часником і кошачою сечею. Григорій згадав рудого кота, що ходив підземною каплицею під час обряду вигнання біса. Йому розповідали, що тутешні екзорцисти мають за правило приводити на обряди свійських звірят, щоби нечистому духові після вигнання було куди заселитись.

– Бог простить, – мовив священик, переконавшись, що в єстві Григорія немає явної демонічної присутності. – У нього, у нього проси смиренномудрія. Якщо, сину мій, не маєш твердості у собі самому, то як насмілишся вийти на смертну прю з прислужниками князя темряви, в інших персонах перебуваючими?

– Прегрішний і нємощний єсм. Не тримайте на мене зла.

– Замість того, щоби канючити, йди паломничати. На Святу Гору йди, в скити до твердих молитників афонських. Там тебе навчать, як твердо і неухильно протистояти бісам.

Григорій ніяк не зреагував на пропозицію екзорциста. Він і далі міркував про використання свійських тварин як вмістилищ бездомних духів. Думав не тому, що саме це його тепер гостро цікавило, а радше задля ідеї не давати часу і простору іншим думкам. Причепливим і яскраво грішним.

Київ, липень, наш час

Вигилярний відкрив стулки старої шафи. В ній виявилось щось на штиб язичницького вівтаря. На кам'яній призматичній тумбі стояло дерев'яне зображення жінки, одягнене у червоне, гаптоване золотом платтячко з короткими рукавами. Підведені догори почорнілі руки ідола замість долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок. Обличчя ідола не мало виразних рис, його виступи і заглибини стерлися від часу і доторків. Старе дерево, дрібно потріскане і вкрите смоляними нашаруваннями, різко контрастувало з платтячком, новим і блискучим. На шию ідолові хтось одягнув крихітний віночок. Квіти засохли, але зберегли кольори. Біля тумби Вигилярний побачив валізу, обтягнену темною шкірою. Він взявся за ручку і раптом відчув, що валіза досить важка. І чомусь не здивувався, коли знайшов у ній вироби з дорогоцінних металів. Мішечок із золотими монетами і два срібні підсвічники. Він бачив подібні у церквах і знав, що колись такі підсвічники називалися «ставниками».

«Так ось що шукала та сука, – вирішив Вигилярний, зважуючи у руці один зі ставників. – Важка штукенція, кілограми на три потягне. Антикваріат. Дукатики також цікаві… Але тобі, руда тварюко, – вилицювате обличчя жінки-вбивці виринуло з його пам'яті, – все це не дістанеться».

Він вирішив, що настав час бути рішучим. Вже закриваючи валізу, зупинив свій погляд на ідолі. На його руках-чашках. На червоно-золотому платтячку. Розмірковував недовго, адже десь на глибшому рівні свідомості виник тихий потік мисленого шепотіння: «Дій, дій, не вагайся!». З розміщенням статуетки у валізі виникли певні проблеми, але з ними швидко впорався. Залишилось лише непомітно щезнути.

Вигилярний повернувся до коридору і прислухався. Подумав, що якби до майстерні зайшли менти, то у коридорі було б чути їхні голоси. Але під бетонні плити, якими накрили підземелля, не проникало жодного підозрілого звуку. Десь шарудів щур, капала вода. У кімнаті, де Вигилярний знайшов скарб, щось тихо порипувало. Певно, хитаються двері старої шафи, вирішив. Вигилярний вимкнув у коридорі світло, вимкнув звук на своєму сотовому і рушив до сходів, що вели в майстерню.

За бляшаними дверима не було нікого. Обережно, стримуючи дихання, піднявся сходами, зупинився там, де вони повертали під прямим кутом, і знов прислухався. У майстерні було тихо. Вже зробив крок до повороту, коли почув, що відкриваються зовнішні металеві двері майстерні.

– Огляньте це приміщення, – наказав хтось невидимий. – А я піду ще раз обдивлюся у будинку.

До майстерні увійшли люди. Один із них об щось зачепився і тихо вилаявся. Потім гримнуло залізо.

– Вмикача бачиш? – запитав хрипкий голос.

– Оцей ніби… Але він не працює, – відповів інший голос. Вигилярному здалося, що у людини, яка шукала вмикач, дивний акцент.

– А я ліхтар забув.

– Я маю. У мобільному, – акцент чітко накреслився в останньому слові.

«Певно, прибалтієць», – припустив Вигилярний і позадкував до металевих дверей, намагаючись не видати себе звуком. Пам'ятав, що на сходах лежало дрібне залізяччя, тому рухався повільно, обережно переносячи вагу тіла з носка на усю підошву.

– Є жмур, – почув повідомлення «прибалтійця».

– Точно? – чомусь пошепки запитав хрипкий.

– Онде, за верстатом. Лежить головою до стіни. Зараз я подивлюся… Бачу проникаючі. Подзвони Саничу, нехай викликає опергрупу.

– Чекай, треба ж його оглянути. Може, він ще живий.

– Та ні, то жмур. Стопудовий жмур.

– Ану, посвіти мені. Он туди посвіти…

Вигилярний не став чекати, поки менти розберуться з трупом Гречика і відступив до коридору. Найбільше він боявся того, що бляшані двері зрадливо рипнуть. Але обійшлося. Тепер єдиним можливим шляхом втечі для нього залишилися бічні двері, що вели незнано куди. Увімкнути світло не ризикнув, подумки подякувавши невідомому за підказку. Його сотовий також було обладнано ліхтариком. У його синюватому світлі оглянув бічні двері. Їхній замок не встояв перед «карпичем» із сувенірного набору. Але ці двері виявились рипливими. Він лише на кілька сантиметрів прочинив їх, як відчув спротив іржавих петель і зародження бридкого верескливого звуку.

Вигилярний посвітив у темряву за дверима. Блиснули скляні циліндри трилітрових банок.

«Підвал!» – зрозумів він. Звичайна пивниця з поличками, скринями, консервованими огірками, повидлами та настоянками. Якби знав, що з пивниці є вільний шлях надвір, то ризикнув би відкрити двері. Але рипіння запевне викаже його тим ментам, які оглядають труп у майстерні. А у самому будинку на втікача, радше за все, чекатиме «Санич». Окрім того, на шляху могли знайтися такі сюрпризи, як замкнені ззовні двері і ментовські опери у дворі.

Вигилярному закортіло тихо завити від паскудного відчуття безвиході. Тепер його впіймають з цінностями і звинуватять у вбивстві.

«Шукай вихід, шукай!» – невтомно гундосив внутрішній голос.

Він шукав.

Вигилярний повернувся до кімнати зі старою шафою. Ще раз обдивився віконце, а потім заглянув за шафу. Йому здалося, що там згустилася підозріла темрява. Зачинив двері кімнати і заходився відсовувати шафу. Вона була важкою, майже повністю виготовленою з дубового масиву. Вигилярний вже за першої спроби вкрився потом. Лише після кількох невдалих намагань зрушити гардеробну споруду з місця здогадався витягнути з неї кам'яну тумбу-постамент. Після цього справа пішла бадьоріше. Його боротьба з монументальною шафою досягла такої відчайдушної динаміки, що від неї з трагічним тріщанням відламалися дверцята. Страх, що опери у майстерні почують, відступив перед панікою загнаного звіра.