Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Венеція, 27 травня 1751 року

Тіло Ніколатіні знайшли гондольєри. Воно плавало у Великому каналі, недалеко від садів Пападополі. Спочатку ніхто не впізнав у розпухлому трупі мертву плоть чиновника державного обвинувачення. Але невдовзі одяг і речі потопельника оглянули представники влади, і вже біля полудня на місце знахідки, у супроводі сбірів і дрібних посадовців, прибули інквізитор Кондульмеро і член Ради Десяти Альвізо Моченіго. Карети достойників Республіки привернули увагу публіки і сбірам додалося роботи. Коли натовп відтіснили, інквізитор і Моченіго вибралися з карет і пройшли до того місця, куди, за свідченнями гондольєрів, прибило труп нещасного державного службовця. Достойникам доповіли, що при огляді тіла жодних ознак насильницької смерті не виявлено, а також повідомили ту багатозначну обставину, що востаннє синьйора Фульвіо Ніколатіні бачили неподалік від цього місця сильно п'яним, що було проявлено через численні непристойні й недопустимі для державного службовця ознаки.

Кондульмеро залишив набережну Великого каналу у великій задумі. Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської вілли, розташованої на Фельтринській дорозі. Там він прийняв водні процедури, призначені ескулапами для заспокоєння перезбуджених слизових гуморів, і на годину усамітнився з рабинею-турчанкою.

Вже розслаблений її юним тілом і масажувальними водоспадами, влаштованими за всіма канонами давньоримських терм, інквізитор закрився в бібліотеці. Саме у цій, надійно захищеній від сторонніх очей і вух, кімнаті він приймав найдовіреніших агентів, яким платив із секретного фонду Трибуналу, навіть часто доплачував із власної кишені. До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами вілли, серед виноградників, у непримітному гроті. Там агент мав довіреним йому ключем відчинити складні замки подвійних залізних ґрат, а потім практично навпомацки (смолоскипи тут гасли від нестачі повітря) пройти півтори сотні кроків вузьким неосвітленим ходом, раз за разом наступаючи на щурів і зриваючи з обличчя липке павутиння.

Коли агент підходив до таємних дверей, що вели у бібліотеку, хитрий механізм сигналізував про це дзеленчанням крихітного дзвіночка. Тоді інквізитор мав натиснути на захований під столом важіль, котрий відсовував одну із книжкових шаф, відкриваючи прохід на круті кам'яні сходи, що вели до підземелля. Там були ще одні ґрати. Їх можна було відчинити лише з боку бібліотеки. Що давало змогу пересвідчитися, що секретним ходом скористався саме очікуваний агент, а не підісланий ворогами найманий вбивця. Для цього відрізок коридору перед ґратами було освітлено за допомогою складної системи металевих дзеркал, які перекидали сюди або сонячне світло (якщо, як тоді, був день), або сяйво свічок, якими вночі освітлювалась бібліотека.

Ось і цього разу, перш ніж підійти до підземних ґрат, Кондульмеро через особливе вічко уважно роздивився того, хто прийшов до нього на таємну аудієнцію. Химерне жовте світло, що перед тим послідовно відбилося від чотирьох дзеркал, висвітило хворобливе вузьке обличчя з доглянутою світлою борідкою «під Карла Іспанського» і міцно стиснутими блідими губами. Цього агента інквізитор знав як Рікардо. Хоча підозрював, що справжнє його ім'я містило гортанні звуки, притаманні варварській говірці алеманів [77]77
  Алемани – мешканці Німеччини.


[Закрыть].

Кондульмеро неквапно зійшов сходами, відповів на привітання Рікардо скупим кивком і відчинив ґрати. Вони відкрилися легко, без жодного скрипу. Інквізитор власноручно змащував їх перетопленим жиром, видобутим з нарвалів. Окрім своєї безпосередньої функції, ця дивовижна речовина виявляла зрадників. Якби Рікардо прийшов зі злими намірами, завіси, змащені цим жиром, при обертанні видали б специфічний розпачливий звук. У цій містичній властивості жиру нарвалів інквізитор мав змогу пересвідчитись принаймні двічі.

Він ретельно зачинив ґрати і провів агента до бібліотеки. Потім засунув на місце шафу і перевірив, чи не підслуховує хтось із боку внутрішніх приміщень вілли.

Пересвідчившись, що нишпорок поблизу немає, Кондульмеро вмостився у глибокому кріслі, яке було спеціально підігнане під форми його огрядного, обтяженого багатьма хворобами тіла.

– Ти вже чув про ранкову знахідку? – запитав він агента.

– Монсеньйор має на увазі вбивство писарчука Ніколатіні?

– Саме це монсеньйор і мав на увазі. А ти впевнений, що то не був нещасний випадок?

– Впевнений. Писарчук знюхався з абатом Мартіні.

– Це перевірено?

– Ви платите мені, монсеньйоре, а я плачу тим, хто володіє точною інформацією. За гроші у Венеції, перепрошую, можна дізнатися про все. Навіть про те, що сьогодні зранку сказав ясновельможний дож своїй коханці Леоні, після того як втретє скористався нічним горщиком.

– Це не смішно.

– Проте це правда, монсеньйоре. Продажність у Республіці стала всеохопною.

– Тоді ти маєш знати, хто вбив Ніколатіні.

– Ще не знаю, але можу дізнатись. За ваші гроші.

– А вже є якісь припущення?

– Припущення, монсеньйоре, завжди є.

– Масони?

– Радше за все.

– Значить, вони також дізналися про те, що Ніколатіні став агентом Риму.

– Я ж кажу, монсеньйоре, усі таємниці продаються.

– А як стосовно того, що я тобі доручив минулого тижня?

– Я довідався.

– Детальніше.

– Але, перепрошую вашу милість, того разу…

– Рікардо, ти страшний здирник, – Кондульмеро дістав із потайної шухляди важкий гаман і кинув його на коліна агентові; дзенькнув метал. – Чоловіче, ти ж, як мені казали, вже програв добрий маєток.

– Мій фах вимагає того. Ніде люди так не вибалакуються, як за грою у боччі [78]78
  Боччі – азартна гра, популярна у XVII ст.


[Закрыть], – зауважив агент. – І ніхто так легко не розлучається з небезпечними таємницями, як гравці.

– Отже… – пришвидшив його інквізитор.

– Я зняв копії з тих свіжих гороскопів, які склав для ясновельможного дожа його особистий астролог. Той старий лис Пінетті, який приїхав з Риму перед днем святого Марка [79]79
  День св. Марка (державне свято у Венеційській Республіці) – 25 квітня.


[Закрыть]. Ось вони, – Рікардо поклав на стіл стос паперів. – Нічого критичного, за винятком…

– Я сам подивлюся, – інквізитор підніс до очей гороскоп. – Гм… – він підвів очі і зустрівся з байдужим поглядом агента. – Я правильно зрозумів?

– Ви про що?

– Про ясновельможного дожа.

– Я засмучений.

– Чим засмучений? Ти не крутися, тут ми удвох, можна без перепрошень.

– Ясновельможний дож не доживе до наступної Пасхи. Якщо, звісно, синьйор Пінетті правильно розтлумачив небесну мапу. До речі, монсеньйоре, там є ваш гороскоп. Дож замовив римлянинові гороскопи усіх високопосадовців.

– Я дивлюся.

– Отам, під гороскопом молодшого Корнаро.

– Кажу ж: я дивлюся, – інквізитор невдоволено засопів.

– Вибачте, монсеньйоре.

– А це що? – Кондульмеро ткнув у латинський напис. – Що це за «смертельна небезпека з боку Марса, який перебуватиме у сузір'ї Діви»?

– Там розтлумачено.

– Ага, бачу… Який ще це в біса «зоряний хрест у шостому Домі»?.. Тут написано, що мені загрожують цей хрест і планета Марс, допоки Герметична Діва залишається ув'язненою.

– Щось таке, монсеньйоре.

– І тобі відомо, що саме мається на увазі?

– Я можу лише здогадуватись.

– Я слухаю.

– Але, монсеньйоре…

– Я ж щойно казав тобі: не треба оцих передмов, Рікардо, оцих всіх «але». Ми з тобою, як-не-як, не перший рік знаємся.

– Я думаю, що йдеться про ту арештовану фармазонку.

– Про Констанцу Тома?

– Так.

– Виходить, для того щоби уникнути небезпеки, я маю сприяти звільненню шпигунки?

– Вам вирішувати, монсеньйоре.

– Отакої… – інквізитор застиг, дивлячись, як сонячний промінь, що промкнувся крізь запилене віконне скло, грається відблисками на золотому тисненні обкладинок старовинних фоліантів. Він раптом відчув свою страшенну незахищеність. Своє наскрізне сирітство на жорстоких вітрах століття.

«Лише подумати, що Ніколатіні, державного службовця Республіки, втопили у каналі як дурне кошеня за один тільки зв'язок з абатом! Всі навколо продажні, всі зрадники. Цей блідопикий негідник правий… А якщо масони раптом вирішать, що саме я став головною перешкодою на шляху звільнення тої їхньої відьми? От тоді і прийде Марс до сузір'я Діви! До того сузір'я, під яким я народився. З кинджалом прийде, з отрутою. І хто його тоді спинить? Ця прогнила державна машина?»

Помирати інквізитору не хотілось. Його тіло прагнуло жити, злягатися з юною наложницею, їсти смачні страви і пити густе кіпрське вино. Він ще раз згадав страшне мертве обличчя сьогоднішнього потопельника.

– Ходімо, проведу тебе, – мовив він до Рікардо, натискаючи ногою на важіль під столом і підводячись із крісла. – Збери для мене все, що можна дізнатися про тутешніх масонів. Все, що тобі вдасться дізнатися. Не шкодуй грошей і будь дуже обережним. Я чекатиму на тебе в цей самий час за три доби.

– Буде зроблено, монсеньйоре.

Констанца вже в перший тиждень втратила лік дням і врешті-решт від голоду і відчаю впала у дивний стан, коли межа між реальністю і видіннями з чіткої лінії перетворилася на туманну та примарну смугу, яка вже нічого не розмежовувала і не зупиняла. З реальності до видінь і в зворотному напрямі почали рухатись контрабандні шматки вражень, снів, жахів і спогадів. Спочатку їй здавалося, що за нею от-от прийдуть кати і уявляла себе розкаряченою на спині дерев'яної «кобили». Вона відчувала, як гостра соснова дошка повільно й невблаганно ріже грішні місця її тіла, як прив'язані змоченими в оцті шкіряними ремінцями свинцеві гирі розтягують їй стегна і зривають з ніг шкіру. Біль передбачення ставав болем реальним, трусив її плоттю і закидував свідомість у рятівне небуття.

Потім вона прокидалася і бачила, що все це було лише маренням. Що вона ні на мить не залишала своєї камери. В ній стояла спекотна задуха, але тіло Констанци не реагувало на спеку ані потом, ані спрагою. Приносили воду, вона її випивала, проте від того не ставало легше. Весь час думала про майбутні тортури, про те, що вона їх не витримає, що порушить присяги і розповість інквізиторам найглибші масонські таємниці. Пробувала битися головою об стіну, але не втратила від того пам'яті, лише набила болючі ґулі і пообвалювала штукатурення.

Час від часу в її змішаних з реальністю видіннях виникав Григорій. Він мовчав, і вона розуміла, що це не просто мовчання, а та загадкова «священна німотність», яку проповідували суворі відлюдники з афонських схилів. Вона вибачилась перед ним за свої обвинувачення і обмила ці вибачення рясним водопіллям сліз. Як реальних, так і зітканих з астральної вологи. Він не вийшов назустріч їй із крижаного панциру свого вирійного безмов'я, лише смиренно і сумно дивився на неї. Цей погляд вона відчувала шкірою і щулилась під ним, немов під батогом застінних справ майстра. Але потім образ Григорія відступав перед іншими видіннями. До неї приходила Ліда, яку вона прагнула і закликала кожною клітиною тіла. Словенка приносила їй розради Венери і Констанца не відмовлялась від жодної спокуси під час тих хтивих марень, коли її тіло отримувало насолоду і здригалося у справжніх оргазмах. Вона відчувала, що ці втіхи ослаблюють її й без того ослаблене тіло.

«Ну і нехай, – вирішила вона. – Краще тепер померти від голоду і виснажливих витоків любовного соку, аніж потім звиватися і кричати, сидячи голою на кривавій „кобилі“, аніж вмирати під насмішки та хтиві погляди вульгарних святенників. Принаймні тоді усі таємниці братства помруть разом зі мною».

Іноді видіння переносили її на засідання ложі і вона чула голос Достойного майстра, який запитував:

– Ou se tiennent les Apprenties?

– Au Septrention, parce qu'elles ne peuvent soutenir qu'une faible lumiere, – відповідала вона [80]80
  Де знаходяться Учениці? – На Півночі, тому що вони можуть винести лише слабке світло (франц.).


[Закрыть].

«Лише слабке світло, ніжне світло, тихе світло, світло весняне і осіннє, світло останньої Стадії», – шепотіла вона, відчуваючи, як їй відкривається новий, несподіваний бік вільномулярських ритуальних формул. Її попереджали. Їй радили з глибини століть. Вона мала стерегтися яскравого світла. Тікати від нього. Але вона надто пізно зрозуміла істину, сховану мудрецями у древньому ритуалі. Вона дозволила, щоби її помістили під яскраве світло і тепер воно вбивало її.

Іноді в її спогадах виникав той день, коли вона отримала посвяту і Chambre de reflexion [81]81
  Печера роздумів (франц.).


[Закрыть], де вона три роки тому попрощалася зі своїм профанним життям. Там, у Печері роздумів, Другий експерт запитав її:

– Si vous etiez a l'heure de la mort, dites-nous quell serait votre testament? [82]82
  Якби ви опинилися на порозі смерті, що би ви написали у своєму заповіті? (франц.).


[Закрыть]

«Я б написала, – відповідала вона тепер, – до всіх сестер, до всіх профанок, що мріють стати сестрами, щоби вони ніколи, ніколи, ніколи не брали на себе тягаря, який не зможуть винести на слабких жіночих раменах!»

Під час одного з таких видінь вона відчула поряд із собою чиюсь незвичайну, нерегулярну й неможливу присутність. Вона побачила поряд із собою незнайомого чоловіка. Спочатку їй здалося, що це брат, на стегнах якого пов'язано фартуха. Але за мить вона зрозуміла, що ніякого фартуха на цій людині немає, що це ворог– дрібний службовець місцевого Трибуналу, бридкого збіговиська мракобісів і фарисеїв.

«Чого тобі від мене треба, потворо?» – подумки запитала Костанца, але їй не стало сил вимовити ці слова спеченими на кірку губами.

– Не бійтеся мене, синьйоро, – несподівано прошепотів ворог. – Мене кличуть Тіто. Я на вашому боці, я ваш брат. Ми боремося за вас і не дамо вас скривдити. Дож, який нам співчуває, категорично заборонив піддавати вас тортурам. Від завтра вас почнуть годувати. Але вживайте лише ту їжу й ту воду, які вам даватиме одноокий наглядач, і ні в якому разі не торкайтесь інших приношень. І все буде добре. Невдовзі вас, як піддану імперії, видадуть австрійцям. Дорогою ми вас звільнимо. Тримайтеся, синьйоро.

«Слава Великому Архітекторові, тортур не буде!» – встигла подумати вона, перш ніж пірнути у вугільно-чорну прірву забуття.

Того самого дня, коли Кондульмеро дізнався про небезпеку від Марса у сузір'ї Діви, а секретар Тіто відкрився Констанці, до Венеції, під виглядом мандрівного негоціанта, прибув російський таємний агент Авенір Хвощов. Той самий офіцер, на якого так чекав Макогін. Він приплив із Хаджибею [83]83
  Сучасна Одеса.


[Закрыть]на турецькому баркасі, маючи чіткі інструкції від канцлера Бестужева і резидента Обрєскова. Ледве розпакувавши дорожні валізи, Хвощов приступив до виконання своїх секретних обов'язків.

Він спілкувався з кожним агентом наодинці у підземеллі старого складу, розташованого у районі Санта Кроче. Колись тут тримали прянощі. Камені досі не відпустили від себе дражливі запахи кориці і перцю. Хвощов сидів на застеленій оксамитом великій скрині, як на престолі, приймав звіти і роздавав наряди. Григорія він зустрів привітно, запропонував присісти на ослінчик, освітлений сонячними променями, що падали з вузького вікна, розташованого під самою стелею складу. Обличчя самого Хвощова залишалося у напівтемряві. Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки напомаджених гвардійських вусів.

– Начуваний, начуваний про твої борзі диспозиції, – компліментарно розпочав посланець Санкт-Петербурга. – Вчасно зробити ноги теж треба вміти. Хто не вмів, тому тепер чорти п'яти смажать. Що знаєш про плани іудиного похресника [84]84
  Івана Мазепу у Російській імперії вважали порушником церковної присяги імператорові і, відповідно, офіційно іменували «Іудою».


[Закрыть]?

– Знаю, що збирається у ці краї. Хоче домовлятися з турчинами про нову війну.

– Це й раніше нам було відомо. Мені, Гришо, треба знати таке: якою дорогою він сюди добиратиметься, в якому отелі зупиниться, з ким саме їхатиме і з ким із турецьких зустрічатиметься. З Давтар-агою? З Черуметом? З Касимом? З ким саме?

– Про то не відаю, пане. Про це він мав написати до Констанци, але її схопили…

– Ти маєш його листи до неї або копії?

– Ні, пане.

– Знаєш, де вони лежать?

– У секретній скрині банкіра Тома.

– Знаєш, як її відчинити?

– Ні.

– Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?

– Зможу.

– Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?

– Так.

– А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?

– Казала, що у Парижі.

– Дивно, – закрутив вуса Хвощов. – У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?

– Ви її не бачили, пане.

– Вдалася на вроду?

– Supra modum! [85]85
  Понад міру (лат.).


[Закрыть]

– Ясно, – кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. – Значить, ні про що, певне, не відаєш…

– Констанцу арештували якраз коли…

– А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? – перебив Хвощов.

– З двома венеційцями, – збрехав Григорій.

– Як їх звати?

– Россі і Пульчіні, – не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.

– Хто такі?

– Тутешні патриції.

– Не чував, але перевірю, – запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. – Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.

– Мене? – зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.

– Тебе, карасику, тебе, – підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. – А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.

– Але ж… – почав Григорій.

– Це наказ, – голос Хвощова став твердим. – Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, – він знову чхнув, – ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.

Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.

Відьмин лаз, серпень, наші дні

Олександр Петрович так і не став пити текілу. Він вперто ковтав своє тепле пиво під насмішливими поглядами дівчат. А потім, коли на Відьмин лаз насунулись аквамаринові гірські сутінки, раптом дзьобнув носом нагрудну кишеню куртки і захропів.

Молодший Вигилярний здивовано витріщився на сплячого «карпатського есквайра».

«От тобі і уважний старший братело, – подумав він. – Це ж він спєцом не пив міцного, щоби, тіпа, контролювати ситуацію. Доконтролювався старшой…»

– Стомився твій Сашко, – прокоментувала Ліда.

Її голова зручно вмостилася на животі Павла Петровича. Дівчина вже двічі дозволила йому поцілувати себе в губи й зовсім не опиралася руці молодшого, яка блукала десь між її розслабленим ременем і тятивами стрингів.

– Цікаве тут місце, – сказала Ліля, дивлячись на стрімку скелю. – Зі всіх сторін оточене горами, відразу і не знайдеш.

– Тут, кажуть, відьмам влаштовували випробування, – згадав легенду Павло Петрович.

– І хто ж це казав? – поцікавилася Ліда.

– Он той втомлений місцевий житель, – молодший кивнув на сплячого Олександра Петровича. – Розповідав, що молодих відьом тут намащували вовчою кров'ю і голих пускали бігти до якогось озера.

– Вовчою кров'ю? – перепитала Ліля і скривилась. – Яка бридота!

– Фольклор, – пирхнула її подруга і сьорбнула текіли. – Ці народні легенди так вже все перебрешуть…

– А травки тут цікаві ростуть, – зауважила Ліля, простягнула руку і зірвала жмуток трави з підсохлими квітами, в яких ще вгадувався блакитний колір. – Це відьмацька травка.

– Як називається?

– Горечавкою називається.

– А по вченому «гентіаною», – додала Ліда. – Був такий цар Гентій, лікував цією рослинкою чуму.

– А чому вона «відьмацька»?

– З неї зілля варять, – пояснила Ліля. – Сильне зілля, помічне… Це тобі не смішні казки про вовчу кров.

– А ви ніби знаєте, як воно було насправді, – Павло Петрович спробував зсунути донизу блискавку на джинсах волоокої красуні. Ліда цмокнула його в шию, підтягнулася. Її джинси сповзли до критичної лінії, оголюючи круте стегно, перекреслене червоною смужкою стрингів.

Ліля помітила ці маневри і запитала:

– Тебе дратує, що ми одягнені?

– До тебе претензій жодних, а ось Лідка чогось кремпується, – він поклав руку на оголене стегно Ліди, яке здалося йому навдивовиж твердим.

«Накачана дівка!» – оцінив молодший.

– Зимнувато для стриптизів, – буркнула Ліда. – Ти б, Павлусику, не лінувався. Зібрав би сушняку для ватри. Ми з Лількою дівчата гламурні, комфорт любимо. Ти не дивись, що вона майже гола сидить. Їй також зимно, просто вона понтується.

– Мені не холодно, – заперечила спортсменка, відкинулась на ковдру і потягнулася усім тілом так, щоби молодший побачив і спокусливий вигин її спини, і виразний малюнок м'язів на животі. У присмерках її тіло набуло котячої грації, немов вечірні тіні домалювали те, що поскупилися підкреслити тіні денні.

– А я без вогню роздягатися не буду, – Ліда надула губи. – Хочу вогню!

– Вже йду, – легко погодився Павло Петрович, підвівся і штовхнув старшого, – Не спи, братело!

Олександр Петрович прокинувся і побачив Лілю, на якій з одягу залишилися тільки напівпрозорі трусики.

– Я щось пропустив? – запитав він і раптом, не чекаючи на відповідь, констатував:

– Лілечко, кицьо, в тебе божественні форми тіла. Як казав один знайомий художник: діанічна фігура.

– Я знаю.

– Якщо я правильно здогадався, ти займаєшся плаванням.

– І плаванням також.

– А ти куди зібрався? – «карпатський есквайр» переключив увагу на брата.

– Сушняку пошукаю, багаття запалимо.

– Не боїшся залишити цих красунь із таким знаним мачо, як я?

Обидві дівчини перезирнулися і зайшлися сміхом. Ліля нахилилася до вушка подруги і щось прошепотіла. Та кивнула.

– Я тобі допоможу, – запропонувала молодшому Ліда. – Коли ми сюди йшли, то бачили за горою, – вона показала на південний схід, – цілу купу сухого гілляччя. Нам, я думаю, того до ранку стане… Між іншим, перед паливною експедицією треба заправити баки. Павлусику, не спи, дорогенький, наливай!

Павло Петрович розлив текіли. Старший знов показав знаком, що не міняє градуса. Ліда випила, підтягнула джинси й першою рушила у тому напрямі, де, за її словами, було багато палива. Її ноги легко бігли крутою стежкою. Молодший струсонув обважнілою головою і рушив за нею.

Удвох вони швидко проминули узгір'я. Як тільки скельний гребінь сховав їх від очей Олександра Петровича і Лілі, Вигилярний-молодший пригорнув Ліду до себе. Та відповіла йому довгим пристрасним поцілунком. Павло Петрович відчув, як рука дівчини ковзнула вздовж гульфика, намацуючи його чоловічу міць. Він спрямував її руку так, щоби вона раптом не намацала електрошокер. Потім почав стягувати з неї футболку, але Ліда спритно вислизнула з його обіймів.

– Зачекай… Давай не тут, – запропонувала вона. – Розпалимо ватру і тоді вже, котику, дамо собі жізні.

– Мені тепер важко буде збирати той хмиз, – він спробував знов притягнути волооку сексі до себе.

– Чим довше очікування, котику, тим глибшою буде насолода, – та знову виявилася спритнішою за сина капітана далекого плавання. – Все тримається на рівновазі.

– Ти майже філософ.

– Чому «майже»?

– Не можна бути філософом з такими сідничками.

– Невже гарні сідниці заважають думати? – розсміялася Ліда.

– З таким тілом, як у тебе, функція думання стає зайвою.

– Ти статевий шовініст.

– А ти занадто освічена, як для офіціантки.

– Хочеш мене образити? – наморщила носик волоока дівчина.

– Йдемо гілки збирати, – Павло Петрович глибоко вдихнув смачне гірське повітря і рушив у долину. – І де ж ви тут сушняк бачили?

Коли, навантажені сухою деревиною, вони повернулися до Відьминого лазу, там вже не було ані «карпатського есквайра», ані власниці «діанічної фігури». На мовчазне запитання Павла Петровича Ліда відповіла також без слів. Вона знайшла серед каміння трусики подруги і зі сміхом кинула ними в молодшого. Той помітив, що поряд із тим місцем, куди спортсменка поклала останній з елементів свого екіпірування, лежали братові куртка і сорочка. Про всяк випадок Вигилярний перевірив наплічник, у якому брати сховали ідола. Все було на місці.

– Давай, складай багаття, – наказала Ліда. Вона зняла футболку і заповзялася виклично погладжувати свої розкішні груди. – Бачиш, котику, які вони прикольні… Чим скоріше розпалиш, тим швидше потрапиш до земного раю.

Павло Петрович нахилився, щоби скласти ромб із найтовщих гілок; саме тієї миті щось вдарило його у потилицю. Йому здалося, що його очі спалахують, відриваються від голови і вилітають геть кудись. Він відчув, як м'якшають, підгинаються ноги і згасає-згасає-згасає навколишнє буття.

Фельтринська дорога, північніше Местре, 2 червня 1751 року

Акробат Карло Дальферо, якого агенти поліції двох королівств та однієї імперії більше знали, як розбійника і повстанця Гаетано Ландріані, другу добу чекав у засідці на Фельтринській дорозі. У засадній справі старий вагант був знаним майстром. Він обладнав серед каменів зручне і непомітне, ретельно застелене овечими шкурами гніздечко і дав цінні поради іншим, менш досвідченим, членам масонського загону, що зібрався для звільнення Констанци Тома.

Час від часу з півдня під'їжджали кінні кур'єри Сміта, котрі повідомляли Дальферо про те, як просувається справа екстрадиції арештованої сестри до Австрії. З їхніх слів виходило, що Рада десяти з години на годину прийме остаточне рішення про доправлення до кордону і передання там Констанци таємній поліції імперії. У дворі Палацу прокурацій вже чекала оббита залізом тюремна карета, котрою Констанцу мали довезти до володінь Габсбургів. Біля карети цілодобово чергували озброєні брати. Сміт боявся, що вороги спробують зсередини обризкати карету отрутою. Державні охоронці були всі як один підкуплені. Вони обіцяли чинити лише номінальний спротив. Північніше від засідки, в горах, на Констанцу чекали вірні слуги родин Тома і Анатоллі та її сестра Клементина, з документами якої втікачка мала перетнути швейцарський кордон. Самій Клементині випало відволікати від маршруту сестри можливих переслідувачів. Їй належало вирушити до вільних кантонів іншою дорогою. На поштових станціях Клементина мала привертати до своєї персони увагу службовців і називати себе Констанцею Тома.

Нарешті прискакав змилений і радісний посланець англійського консула, який повідомив, що арештована сестра вже у залізній кареті, їде саме Фельтринською дорогою під охороною саме тих сбірів, яких підкупив Сміт. Дальферо і бійці його загону приготували рушниці, перевірили порох і натягнули на обличчя маски. Напруження досягло максимуму. Особливо хвилювався молодий англієць, який добровільно зголосився взяти участь у звільненні Епоніни, яка за кілька останніх тижнів стала знаменитістю у таємному світі лож і революційних клубів. Цей юнак за віком був лише кандидатом у вільні муляри і Дальферо погодився на його участь у нападі на карету після довгих вагань.

– Стріляємо у повітря! В людей не стріляємо! – нагадав бійцям акробат. – Усі сбіри і поліційні агенти підкуплені. Ми маємо добре натовкти тим тхорам пики, щоби потім вони достойно виглядали перед своїми начальниками.

– Достойно? – перепитав хтось.

– У собачому розумінні цього слова, – додав Дальферо.

Всі засміялися.

– А якщо карета поїде іншою дорогою? – поцікавився один із бійців.

– На інших дорогах її також чекатимуть наші друзі, все передбачено, – запевнив Дальферо. – Там менше людей, ніж в нас, але й вони, у разі чого, дадуть собі раду. А тепер – всі на свої місця! Замаскуватися, чекати.

Хвилини потяглися нестерпним караваном. Нарешті акробат звів догори палець на знак уваги. За рогом придорожної скелі зацокотіли копита. Спочатку з'явилася запряжена цугом шестірка коней, вона витягнула на дорогу громіздку гуркотливу карету, а за нею виїхали кінні охоронці у темних плащах і пласких капелюхах без кокард.

Молодий англієць, блідий як крейда, раптом почав цілитися у кіннотників.

186

– Ідіот! – Дальферо штовхнув його в бік, а той машинально натиснув на курок. Кремінь впав, вибив іскри, спалахнув димний порох і пролунав постріл.

Решта масонів, як і було договорено, вистрелили у повітря. Охоронці слухняно зупинилися і хутко позіскакували з коней. Карета проїхала ще зо тридцять кроків. Її загальмували, підклавши під колеса колоди, стягнули з козлів кучера і поліційного агента. Вони також не чинили спротиву.

Дальферо зірвав з пояса агента ключ і відімкнув дверцята тюремного ридвана. У кареті знайшовся ще один агент, на обличчі якого накреслився смертельний переляк. Незаряджені пістолети агента лежали поряд із ним на лавці.

– Це не я, це не я зробив! – верескнув він, отримав від акробата міцну зуботичину і повалився на підлогу.

– Диявол! – прошепотів старший масон, обережно беручи на руки майже невагому Констанцу. – Куля того шмаркача не повинна була пробити залізо!

Легендарна сестра Епоніна була мертвою. З її розбитої скроні до шиї стікала тонка цівка крові. На блідому вихудлому обличчі застигло безмежне здивування.

– Це зробила не куля, – визначив Дальферо, придивившись до рани. – Вона напевно вдарилась головою об виступ ґратів, коли ми гальмували цей чортів катафалк.

– Вона сама вдарилася… Так, сама! – прохрипів крізь вибиті зуби агент, отримав копняк у черево і замовк.

– На все є воля Великого Архітектора! – промовив старший масон, знімаючи трикутного капелюха. – Спочивай у мирі, сестро! Зустрінемося на Вічному Сході!

У ту нещасливу ніч, коли вільні муляри оплакували загиблу Констанцу, баркас із Григорієм на облавку залишив землю святого Марка. Сковорода дивився, як щезають за обрієм вогні Венеції. Останнім згасло світло маяка Мурано [86]86
  Острів Мурано прикриває вхід до лагуни, в якій розташована Венеція. З часів середньовіччя мешканці Мурано виробляли дзеркала найвищої якості, відомі як «венеційські».


[Закрыть].

Він подумав, що життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога, нагадує таке от нічне відплиття до морської темряви. Веселі вогні профанного світу, такі спокусливі і заманливі за юних років, поступово згасають за обрієм вищого знання, а розум шукача самотньо мандрує у темне загадкове безмежжя, що ним оточив себе Всевишній, після того як сойм невдячних ангелів повстав проти нього під неправедним прапором Денниці. Шукач відпливає до цього безмежжя, сповнений страхами і сподіванням. Профанних вогнів стає все менше й менше. Останнім – як цей самотній маяк на острові склоробів – згасає червоний вогонь Венери. І тоді безмежжя набуває свого істинного вигляду, сутність якого пустіша за порожнечу і чорніша за найтемнішу з ночей земних. Адже неосяжно гіркою була та прадавня образа Творця на повстале своє творіння.