Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

За шафою знайшлися ще одні двері. Навіть не двері, а щось схоже на квадратний люк висотою менше метра. Його зробили з грубого заліза і заховали у низькій ніші. Саме її зауважив Вигилярний, коли, осяяний щасливим передчуттям, заглянув за шафу. Замість замка люк зачинявся масивною засувкою. Той, хто проектував підземелля, не передбачив можливості проникнення до кімнати ззовні. Лаз, що відкрився за люком, як виглядало, призначили лише для того, щоби можна було непомітно залишити будинок.

«Ех, професоре, професоре, – подумки звернувся до покійного Гречика Вигилярний. – Ви так все добре продумали, так підготувалися до несподіванок. Але вас змогли захопити зненацька. Як ви там казали: життя складне й неоднозначне?»

Щоби скористатися лазом, довелося стати на коліна і просовувати поперед себе важку валізу. Пролізши кілька метрів, він радше відчув, ніж побачив, що наближається до ширшого проходу. Звідти смерділо.

«Каналізація!» – зрозумів Вигилярний.

Трієст, 16 квітня 1751 року

Масонська громада Трієста була нечисельною і гостинною, як і пасує ретельно законспірованому товариству. Всі місцеві масони та масонки були об'єднані в одній змішаній Іоаннітській ложі із сумнівною регулярністю і назвою «Марк Аврелій» [27]27
  Регулярність (орденська легітимність) масонських лож визначається відповідністю їхніх Статутів загальномасонській Конституції Андерсена та Ландмаркам. Достойна ложа «Марк Аврелій», яка недовго працювала у Трієсті у середині XVIII століття, була змішаною (допускала до ритуалів жінок), що суперечило Ландмаркам Ордену Вільних Мулярів.


[Закрыть]. Ложа не мала постійного храму і щомісяця збиралася у помешканнях тих братів і сестер, які володіли просторими і добре захищеними будинками. Цього разу вільномулярські роботи «Марка Аврелія» проходили у великому парковому павільйоні, що, як і доглянутий парк в англійському стилі, належав місцевому багатієві графу Рескі.

Павільйон мав великі вікна, що починалися ледь не від підлоги. Слугам графа ще зранку було наказано ретельно задрапувати їх синіми завісами. Тепер сяйво свічок блукало атласними бганками і від того усе в павільйоні здавалось причетним до таємничого джерела святкового настрою.

Роботу не починали, чекали на прибуття Достойного майстра. Брати і сестри вже розвісили емблеми і розставили атрибути храму. Тепер тинялися павільйоном без певної мети. Офіцери ложі зібралися біля престолу, перегортали протоколи попередніх зібрань і про щось напружено шепотілися. Граф Рескі, вже у майстерському запоні і з ланцюгом Першого доглядача на плечах, вирішив показати сестрі Констанці нове венеційське дзеркало, яке за день перед тим встановили у павільйоні. Констанцу, дружину банкіра Тома, мали підвищити до підмайстра. Виконуючи обов'язки Другого секретаря, вона вже кілька років вела таємне листування ложі з братами в європейських країнах. Вважалося, що на цій ниві дружина банкіра досягла неабиякої вправності. Вільно володіючи кількома системами шифрів, Констанца, майже не заглядаючи до шифрувальних таблиць, за вечір встигала закодовувати і розкодовувати до півдюжини довжелезних листів, наповнених масонськими і політичними секретами. Ця молода жінка вже давно цікавила графа. Витончена і мовчазна, з темною калабрійською шкірою і веселими очима, Констанца була чи не найпривабливішою ученицею на північній колоні «Марка Аврелія» [28]28
  У масонських ложах учні сидять на північному боці, біля колони «В».


[Закрыть]. А її чоловік не викликав у графа жодної поваги. Невиразний і незграбний, він рідко відвідував роботи ложі і весь свій вільний час приділяв вирощуванню екзотичних рослин. Тому Рескі вирішив діяти рішуче. Він дочекався, коли між Констанцою і рештою сестер виникне доречна дистанція, гвардійським кроком підійшов до учениці і запросив її оглянути своє нове придбання.

– Бачите, як моє дзеркало підкреслює римську красу вашого обличчя, – граф став так, щоб одночасно бачити чарівну дружину банкіра та її відображення.

– Мої батьки не з Риму, – Констанца поправила золотого метелика на зачісці і викличну мушку над лівим кутиком губ. – Вони з півдня.

– Ваше обличчя промовляє про те, що серед ваших предків, Констанцо, були шляхетні римляни. Кров Сципіонів і Манліїв свідчить про себе крізь віки. Ваша краса – це belta folgorante, belta Guidesca! [29]29
  Засліплювальна краса, краса в стилі художника часів Відродження Гвідо Рено (італ.).


[Закрыть]

– Можливо, – знизала плечима калабрійка. – У нашій родині не зберігали давніх родоводів… До речі, графе, мені казали, що якість венеційських дзеркал перевіряють за допомогою свічки. Скільки відображень пломінчика з'являється у цьому вашому дзеркалі?

– Зараз перевіримо, – запевнив Рескі, взяв зі столу Першого доглядача свічку і запалив її від прикріпленого до стіни канделябра. – Самі порахуйте, чарівна сеньйоро.

– Сім, вісім, дев'ять… дванадцять. Bravo! Ви, милий графе, не кидаєте грошей на вітер.

– У моєму палаці, найчарівніша сеньйоро, ви зможете побачити дзеркала і кращої якості. І не лише дзеркала.

– Я вам вірю, – усміхнулася Констанца. – Але огляд скарбів вашого палацу, графе, ми поки що відкладемо.

– Що нам заважає? Невже ревнива вдача вашого чоловіка?

– Мого чоловіка? Зовсім ні, графе, – красуня розсміялася щиро і мелодійно. Але занадто голосно. В їхній бік почали дивитися.

– У мене тепер багато роботи, – додала Констанца, різко обірвавши сміх.

– Листи?

– Так. Надзвичайно напружене листування. Вам, напевне, вже відомо, що англійські і пруські брати стурбовані останніми змінами у політиці Шенбруна [30]30
  Шенбрун – заміський палац біля Відня, улюблена резиденція імператриці Марії Терезії.


[Закрыть].

– Нові інтриги Кауніца [31]31
  Кауніц Венцель-Антон, граф Ритберг (1711—1794) – державний конференц-міністр Автрійської імперії, видатний дипломат і адміністратор. У 1751 р. був послом при дворі Людовика XV.


[Закрыть]?

– Не тільки… До речі, брати із Лемберга відправили до нас цікавого guaglio umiliato [32]32
  Смиренний чолов'яга (півд. італ.).


[Закрыть]. Кажуть, що він є тим самим парадоксальним космополітом, прихід якого зі Сходу так влучно передбачив Розенкрейцер: самобутній ерудит, але зі всіма зовнішніми ознаками мешканця диких степів Татарії. Це щось зовсім-зовсім нове і свіже.

– Він масон?

– Ще ні, але вважається кандидатом.

– То він молодий.

– На межі кандидатського віку.

– І ви, чарівна сеньйоро, захоплюєтесь такими buffi [33]33
  Коміки (італ.).


[Закрыть]?

– Графе! – Констанца картинно, немов оперна інженю, вигнула тонкі лінії брів. – Ми, перепрошую, з вами ще настільки… Ваша світлість, ви не маєте жодного права мене ревнувати.

– Вибачте, сеньйоро.

– О, здається, вже приїхав Достойний майстер, – дружина банкіра граційно оминула монументальну фігуру Рескі і приєдналася до щебетливої зграйки учениць, які рушили до входу в павільйон, щоби привітати найвищого офіцера «Марка Аврелія».

Рескі проводив Констанцу поглядом, вкотре милуючись її ходою і тонкою талією. На цій видатній талії красуня зграбно та кокетливо зав'язала крихітний фартушок з білої козячої шкіри. Захоплений смаком Констанци, він почув, що хтось делікатно кахикає за його спиною. Граф повільно озирнувся.

Між ним і дзеркалом у напруженій позі застиг довготелесий Перший секретар ложі Боззоні.

– У тебе, брате, чарівна помічниця, primabelta, – мовив до нього граф, одночасно зауважуючи, що у Боззоні важке дихання і неприємний запах з рота. Рука Рескі мимоволі потягнулася до кишеньки у розшитому золотом камзолі, де ховався крихітний флакончик з міцними парфумами.

– Так, ваша світлість, маєте рацію, – прошамкав Перший секретар. – Чарівна, стримана і розумна молода жінка. Бездоганно володіє французькою і добре – англійською. Завдяки їй наше листування нині відбувається відчутно інтенсивніше, аніж у віденських і пештських братів. Через Трієст тепер ідуть такі листи, від яких залежатиме майбутнє Європи.

– Ти не перебільшуєш, брате?

– Аж ніяк, ваша світлість. Я нещодавно читав лист високоповажного брата лорда Стаффолка. Він, зокрема, просить нас скласти детальний реєстр морських озброєнь Венеційської республіки.

– Реєстр озброєнь? Це не жарти. Нас, любий брате, можуть звинуватити у шпигунстві. Пам'ятаєш того молодого брата, Джакомо Казанову, що його нам рекомендували французькі брати? Кажуть, що венеційська таємна служба викрила його як шпигуна.

– Тепер, ваша світлість, перепрошую, усі потрохи займаються шпигунством. За це добре платять і дають гарні посади. Нашій ложі гроші б також не завадили. Ми, як я зрозумів з перекладу того листа, можемо отримати від Стаффолка триста гіней на розвиток нашої вільномулярської роботи.

– Скоріше отримаєм кинджалом у спину від агента Венеції… І прошу тебе, брате, не повторюй постійно «ваша світлість». Тут немає графів. Тут ми всі брати і всі рівні перед обличчям Великого Будівничого Всесвіту.

– Вибач, брате.

– Я щодо всього цього матиму ще розмову з Достойним. Треба, брате, подвоїти, потроїти обережність. Вороги не сплять. А тут ще зі сходу до нас присилають сумнівних людей.

– Про кого ви… ти, брате, мовиш?

– Щойно ваша чарівна помічниця розповідала мені про якогось татарського кандидата, якого нам підсилають з… Польщі, здається. Оцей вже напевне чийсь там шпигун.

– Я щось таке чув… – заскочено промимрив Боззоні.

Цієї миті Достойний майстер закликав усіх братів ложі «Марк Аврелій» приєднатися до нього, розташуватися навколо таблиці першого градуса і розпочати ритуал відкриття вільномулярських робіт. Рескі і Боззоні на півслові перервали розмову і рушили до символічного входу у храм.

Дорога між Марибором і Целе, 16 квітня 1751 року

Квітневі дні того року видалися теплими і сонячними. Величезний віз мандрівного цирку «Олімпус» весело котився побитою римською дорогою, котра вже друге тисячоліття сполучала Вічне місто з придунайськими землями. Між живописними пагорбами та пишними дібровами час від часу з'являлися і зникали збудовані з каменю і глини села, скоріше бідні, аніж заможні. Стовпи на поштових станціях було вималювано у жовте та чорне, і двоголові орли Габсбургів пильно дивилися на два боки. Фельдкур'єрські карети з гербами і шандарами на облавках зі скаженою швидкістю проносилися повз циркову валку, змушуючи возних виїжджати на узбіччя, звільняючи шлях для посланців імперії.

Проводжаючи поглядом одну із таких карет, старий акробат Дальфері сплюнув і прошепотів:

– Azzemello, svegliar і morti!

Григорій, базуючись на своїх знаннях з латини, зрозумів, що йдеться про якесь «пробудження мертвих». Але перше слово, прошептане акробатом, було незнайомим. Від того слова віяло Сходом і таємницею. Він вирішив потім розпитати Дальфері, коли спаде спека і циркові зупинять вози для вечері і відпочинку.

Уже тиждень мандрував він у цирковому возі. У Львові Зормоз домовився з імпресаріо «Олімпуса», що той за зовсім символічну плату доправить школяра Сковороду до славного міста Венеції. Як тільки під весняним сонцем висохли шляхи, що вели через землі мадярів до теплих вод Адріатики, «Олімпус» вирушив на гастролі. З того часу в Григорія побільшало знань про темний світ Європи. Той світ, де буяло далеке від публічності життя «низових» спільнот, наповнених злочинцями, вагантами, ворожбитками, пройдисвітами, бездомними голіардами, повіями, релігійними дисидентами і чорнокнижниками.

Як довідався Сковорода, у підпільному житті континенту мандрівні цирки відігравали несподівано важливу роль. Актори-ваганти були об'єднані у цехові товариства – вагабунди, які мали давній і тісний зв'язок з масонами. Про джерела цього багатовікового союзу Григорій так і не зміг довідатися нічого певного. Зі скупих пояснень Дальфері, з яким він заприятелював, зрозумів, що ваганти з давніх-давен довіряли ложам свої цехові каси. Не один старий вагант закінчив своє життя сторожем або грубником у володіннях масонів. З іншого боку, вільні муляри використовували мандрівні цирки для переміщення через кордони своїх послань, грошей, заборонених книжок і втікачів. Серед масонів стало модним брати собі амант [34]34
  Аманта – коханка.


[Закрыть]із циркачок, навіть одружуватись на акробатках і жонглерках. Ніхто тепер вже особливо й не дивується, казав Дальфері, що деякі поважні матрони з титулами баронес і маркіз за юних років ходили по канату, асистували цирковим магам і танцювали на кулях. Навіть у родинах венеційських дожів є колишні примадонни мандрівних вертепів. Союз вагантів і вільних мулярів зміцнювали спільні бенкети, що відбувалися у дні літніх і зимових сонцестоянь, а також спільна боротьба з таємними службами європейських монархів і римських пап. Акробат був впевнений у тому, що саме вільні муляри домоглися, щоби в Англії п'ятнадцять років тому було відмінено переслідування за чаклунство – давній королівський закон, котрий за сотні років згубив не одну тисячу вагантів.

«Вони могутні люди, вони можуть все!» – казав про масонів Дальфері. До Сковороди він ставився, як до мешканця підпільного світу. Це ставлення зміцнила пригода, яка сталася на імперському кордоні.

Австрійські митники нишпорили у цирковому возі довго і ретельно. Промацували одяг, проштрикували довгими голками подушки і сінники, заглядали у задні проходи коням і навіть зламали дно в клітці, де жили мавпочки. Всіх акторів «Олімпуса» і Сковороду разом із ними на час обшуку відвели під навіс і наказали їм сидіти на лаві та чекати. Дальфері попередив Григорія, що потім їх також обшукають. Чоловіків просто тут, під навісом, а жінок у пофарбованій у чорне і жовте караульній буді. Фіскальні традиції імперії були давніми й помітно зміцнішали з тих часів, коли вихований єзуїтами імператор Леопольд Перший почав перетворювати монархію Габсбургів на державу, охоплену тотальним поліційним наглядом.

Череватий шандар-угорець ходив уздовж лави і пантрував. Спочатку він пильно дивився за всіма, але потім його увага зосередилась на жонглерці Амалії, дівчині молодій і привабливій. Амалія відчула увагу, почала посміхатися шандарові й розщепила два верхні ґудзики на сукманці.

У цей момент Григорій відчув, що хтось обережно штовхає його під праву руку. Він скосив оком і побачив, що циганка Лейла – фаворитка Дальфері, ворожка і танцюристка – тицяє йому під лікоть засмальцьовану колоду гральних карт. Він здивувався, але непомітно запхав карти до широкого рукава спудейської свити. Там, у рукаві, було зроблено щось на штиб секретної кишеньки і колода там зручно вмостилася.

За хвилину шандари повели жінок до буди, а старший митник запитав у акторів-чоловіків, чи не мають вони при собі зброї. Потім наказав усім встати і зняти жупани і камзоли. Він ретельно промацав шви на жупанах. Потім настала черга взуття. З розкішних зелених чобіт Дальфері зірвали підбори, а дірки на вутлих чижмах Сковороди стали ширшими. Тим часом до старшого митника підбіг один із тих шандарів, що перевертали і обмацували акторську мізерію на возах. Він знайшов там писану єврейськими літерами книгу і питався, чи вона, бува, не підпадає під митну заборону.

Старший митник заперечно похитав головою і буркнув акторам:

– Одягайтеся.

Обшук жінок тривав набагато довше. З чорно-жовтої буди вони вийшли розпатланими і розчервонілими. За півгодини «Олімпус» рушив углиб імперських земель. Коли митниця щезла за поворотом, Дальфері полегшено засміявся, пригорнув до себе Григорія і оголосив усім, хто їхав з ними у возі:

– E un vero leone! [35]35
  Це ж справжній лев! (італ.)


[Закрыть]

Сковорода витряхнув з рукава карти і запитав:

– Хіба в Австрійській державі заборонено грати в карти?

– А ти придивись до тих карт уважніше, – порадив старий акробат.

Григорій придивився і побачив на картах незвичні емблеми. Це були зовсім не ті карти, за якими бурсаки у Києві і школярі у Пресбурзі проводили свої грішні ночі.

– Це карти Таро, – почув він голос Лейли. – За Таро в Австрії можна потрапити до пана аудитора.

– А для чого призначені ці картинки?

– За їхньою допомогою можна побачити майбутнє.

– Це ворожбитні карти?

– Можна й так сказати.

– І вони заборонені Церквою?

– Так, – втрутився у розмову Дальфері, – папа заборонив Таро. Не теперішній папа. То було давно. Але та заборона чинна й посьогодні. В цих емблемах зашифрована давня і могутня єгипетська мудрість.

– Я хотів би пізнати цю мудрість, – запалився Григорій.

– Ми ваганти, – посміхнувся у сиві вуса акробат, – ми мало розуміємося на філософії. От приїдемо до імперського міста Трієста, там тобі допоможуть у пізнанні.

– Там є філософи?

– Так, – Дальфері змовницьки підморгнув Сковороді. – Там живуть люди, які розуміються на стародавніх емблемах… Гей, Лейло, ледаща жінко!

– Чого тобі, Карло? – циганка відклала люльку з довгим чубуком і підсунулася ближче до чоловіків.

– По-перше, кидай тут курити. Воза спалиш. А по-друге, поворожи на Таро для цього юного лева. Розкинь карти. Може, у Трієсті на нього чекає палка красуня.

Лейла розкинула «анх», подивилася і розсміялась.

– Що там смішного? – насупився акробат.

– Гріго не любить жінок.

– Це не біда. Швидше стане кардиналом. А довго житиме?

– Довго. Так довго, що й сам стомиться від свого життя, – запевнила Лейла. – Його поважатимуть і віддадуть йому на збереження цінні речі. Дуже цінні речі.

– О! – підвів вказівний палець Дальфері. – Оце насправді важливо. Хто тримає касу, той ніколи не піде під церкву жебрати.

Коли сонце почало хилитися до червоного вітряного обрію, імпресаріо пан Федеш наказав валці з'їхати з битого шляху на ґрунтову дорогу. Невдовзі, під порослою дубами горою ваганти побачили заїжджий двір. Невисокий паркан огороджував стоптане поле, де стояли вози і горіли вогнища. Місце ночівлі охоронялось від розбійників – при в'їзді до двору чергували озброєні люди, а з насипного укріплення в бік діброви грізно дивився ствол чавунної мортири.

Імпресаріо пішов вечеряти до будинку, а решта циркових залишилася на возах. Григорій з Дальфері і Лейлою сіли грітися біля вогнища. Ваганти розкурили люльки, а Григорій видобув з торби сопілку і заповзявся імпровізувати. Амалія та її брат Амадео влаштувалися поряд. Але невдовзі їм набридло сидіти нерухомо – вони затіяли жонглювати камінцями і короткими палицями. Сковорода задивився на їхні рухи і перестав грати. Молоді, майже підлітки, жонглери були разюче подібними одне до одного. Груди у дівчини ще не розвинулись, а хлопець мав волосся чи не довше за сестрине. Григорій згадав, що коли Амалію під час вистав одягали у чоловічий одяг, а її брата у спідницю, то люди не помічали підміни. Він також згадав, як Федеш, дивлячись на переодягненого дівчиною і відповідно зачесаного Амадео, мовив до циркових: «Чорти би мене вхопили, але ж ця краля вийшла гарнішою за Амалію!».

Дальфері перехопив погляд Григорія, спрямований на Амадео й усміхнувся у свої лістригонські вуса.

– Так тобі дійсно не подобаються жінки, Гріго? – запитав акробат.

– Та ні, чому ж, подобаються… – Сковорода відчув, що відповідь прозвучала непереконливо і додав: – Жінки гарні, а мені подобається уся натуральна краса, створена Богом.

– Красиві хлопці теж створені Богом, – зауважив Дальфері. – Дивись, який наш Амадео красунчик. Чим тобі не улюблене Боже творіння?

– Але ж, Карло, його вважають красивим лише тому, що він подібний на гарну дівчину.

– Тобі щось або хтось подобається лише тому, що так вважають, чи навпаки – тому, що воно тобі самому подобається?

– Є усталені, апробовані і визнані авторитетами канони краси.

– Чекай, чоловіче, – акробат вибив попіл зі згаслої люльки. – Я розумію, що ти в нас премудрий школяр і навчений різним там канонам. Я ж тебе не про це питаю. Я тебе питаю: ти б хотів, щоби Амадео став твоїм любчиком?

– Це гріх содомський, – твердо відповів Григорій.

– І знову ти не про те, Гріго, – похитав головою Дальфері. – Я ж не питаю тебе: гріх воно чи не гріх. Я питаю про той природний магніт, який або працює в людині, або не працює. Я питаю: хотів би ти, Гріго, саме ти, а не хтось там із того клятого Содому, сьогодні вночі приголубити Амадео?

– Я не можу піти проти натури і Бога.

– Натура тут, Гріго, ні до чого. І щодо Божої волі можна посперечатися. Давай я просто зараз домовлюся з Амадео, він хлопець авантажний і досвідчений. І тоді ти сам відчуєш, чи йде такий спосіб пізнання краси світу сього проти натури і передвічного Господа нашого. Осягнеш сам, своїм природним магнітом. Не можна ж вічно між собою і життям ставити канони із книжок вичитані. Так лише прокляті фарисеї робили. Ти ж не хочеш уподобитися фарисейському племені?

– Ти з біса вправний софіст, Карло, – Григорій сховав сопілку до торби. – Але от що я тобі скажу. Якщо хочеш зробити мені приємне, домовся з Амалією. Вона дуже вродлива дівчина. Мій природний магніт тягне мене до неї.

– Ти чуєш, Лейло! – акробат засміявся так голосно, що підстрибнули сторожові пси, які лежали під валом гарматного укріплення. – Гріго сказав, що хоче сьогодні вночі кохатися з Амалією!

– Так буває, – погодилася Лейла. – Хтось хоче дальшого, тому що боїться ближчого. Але, кажу вам: з того, хлопці, все 'дно нічого не вийде. Зараз нам принесуть вечерю, а малу покличуть до пана Федеша.

– Може, пан Федеш знайде у тому трактирі свіжу спідницю?

– Ні, – впевнено заперечила Лейла. – Я знаю. Він сьогодні тричі під'їжджав до воза, де їхала Амалія. Він її покличе. Та й навіщо йому витрачати гроші на задрипаних моравок, коли він Амалію може мати задурно.

– Бачиш, Гріго, якою мінливою та зрадливою є пані фортуна, – зробив великі очі Дальфері. – Ти нарешті на щось погодився, а воно – olla! – і вислизнуло між твоїми пальцями… I eu ben l'ounour de riverilo [36]36
  Маю честь відкланятися (італ.).


[Закрыть]. Може все ж таки мені варто побалакати з нашим Ганімедом, себто з милим хлопчиком Амадео?

– Ні.

– Може, тоді ощасливиш мою Лейлу? – не відступав старий спокусник. – Я тобі її відступлю за півкрони. До перших півнів. Хлопче, ти не дивися, що вона в мене вже не першої молодості. У коханні вона справжня тигриця. Може замучити любощами цілий ескадрон здоровенних гусарів. Правда, Лейло?

– А пішов би ти… – Лейла підвелася, підібрала оберемок своїх довгих спідниць і почвалала до воза.

– Ти ба, вона образилась, – засміявся старий акробат. – І знаєш, хлопче, на що саме вона образилась? Зовсім не на те, що я її тобі пропонував, не сподівайся. Вона образилася на те, що я сказав про неї «не першої молодості». Такі вони, жінки… А я ж не ображаюсь, коли вона бігає до конюхів… О, дивись, вже й вечерю нам несуть. Певне, знову якісь помиї…

– Я ще одне хотів запитати, – сказав Григорій.

– Про що?

– Ти сьогодні сказав одне слово.

– Яке?

– Азземелло.

– Я таке казав? Коли?

– Так, казав. Тоді, коли попри нас проїжджали шандари.

– Хіба ж я маю пам'ятати усе, що говорю собі під носа? Може ти щось недобре почув?

– Не відпирайся. Я добре чув.

– І що з того?

– Хочу знати, що воно означає.

– Звідки мені про те відати? – знизав плечима Дальфері. _ Так казав мій батько, а до того його батько. І я так кажу. Це давнє і сильне ваганське закляття проти auditori santissimo [37]37
  Найсвятіших аудиторів (лат.).


[Закрыть], шандарів, сбірів та іншої служилої погані. Діє, скажу тобі, безвідмовно… Й нащо мені або тобі знати, що воно там насправді означає? І в якому саме пеклі які саме чорні маги його придумали? Коли ти вживаєш ліки і вони тобі допомагають, ти ж не будеш сильно страждати від того, що лікар не відкрив тобі їхньої рецептури? О, чуєш!?

– Що? – не зрозумів Григорій.

– Амалію кличуть. Моя прокурена пророчиця таки мала рацію.

Яремче, серпень, наші дні

Олександр був старшим за Павла на дванадцять років. Його мати була першою дружиною капітана першого рангу Петра Вигилярного. Після материної смерті Олександр одружився на дівчині з Гуцулії і мешкав тепер на живописній карпатській полонині. Олександр Вигилярний давно полишив свій інженерний фах. Жінчина родина ще від радянських часів заробляла сувенірним промислом, і син капітана приєднав свої зусилля до сімейної справи горян. Сувенірний бізнес дозволяв жити небідно, утримувати будинок і вчити у престижній гімназії двох дітей. До свого молодшого зведеного брата Олександр ніколи не відчував палкої братньої любові. Але він вважав себе правильним чоловіком, визнавав закон крові і при добрих зірках не відмовляв «Павляну» у допомозі. Тим більше, що молодший кожного літа запрошував його з родиною до Одеси, де розкішна батьківська квартира дозволяла без особливого побутового напруження розміститися представникам обох гілок фамілії Вигилярних.

Коли молодший раптом подзвонив по сотовому і повідомив про свій приїзд, Олександр не здивувався. «Десь залетів малий, грошей зичити буде», – вирішив він. Якось таке вже трапилося. Тоді Павло зареєстрував приватне підприємство і взяв позику під заставу житла. Партнери зробили «кидок» і батьківська квартира ледь не відійшла кредитній спілці. Того разу старший брат оперативно допоміг бізнесмену-невдасі. Той три роки віддавав борг, продав авто, але розплатився до останньої копійки.

«Якщо Павлян залетів десь у межах десяти штук „зелені“, я його й тепер витягну», – про себе вирішив Олександр, подумав і додав до цього рішення примітку, згідно з якою цього разу безвідсоткової позики не буде. Він навіть уявив собі, як саме скаже молодшому про невідворотність відсотків. «Криза, братан, усі фінансові ринки захитані, валюти падають. Так що вибачай», – так вирішив він сказати братові з твердим і суворим виразом на обличчі. Він навіть пройшов до спальні, де стояло величезне антикварне трюмо і потренувався напускати на обличчя цей незламно твердий і суворий вираз.

Прийнявши рішення, покликав дружину Марію і повідомив їй, що завтра увечері до них приїде Павло Петрович. Приїде гостювати. Один, без сім'ї. Ненадовго. Марія все зрозуміла з півслова, стиснула губи і сказала:

– Треба голубців наробити.

– Ти зроби йому фаршировані перчики, – порадив Олександр Петрович, розслабляючи м'язи на обличчі. – Такі, як на мій день народження. Павлян ще того року казав, що в тебе виходять смачнющі фаршировані перчики.

Плато Крас поблизу Трієста, 20 квітня 1751 року

Лейла стомлено відкинулась на спину і запитала в Григорія:

– Тобі сподобалось?

– Так.

– Не бреши.

– Це не я, це тіло бреше. У всьому тілесному ховається облуда.

– Не розумію я твоїх премудростей, Гріго. Давай краще спати.

– А тобі?

– Що «мені»?

– Сподобалося?

– Так. З тебе вийшов би добрий коханець.

– «Вийшов би»?

– Якби якась розумна і вправна сеньйора зайнялася твоїм вихованням. Може в Біблії ти дещо й тямиш, але у мистецтві кохання ти справжнісінький дикун. Не ображайся на стару циганку, я тобі щиру правду кажу.

– Я й не ображаюся, Лейло. Ніколи не ображаюся. Можливо, я навіть гірший за дикуна. Можливо, я найгірший з людей.

– Найгірший з людей? Olla! Полюбляєш принижуватися?

– Принижене серце є таким, яке не заросло теренами життєвих турбот і справ, а готове одержати правду Божу: звільніться та зрозумійте.

– Знову книжна премудрість! Та ще й яка хитрохвоста! – Лейла зайшлася тихим сміхом. – Може б тобі спочатку звільнитися від свого прокляття, а потім вже іншим тлумачити про звільнення?

– Мого прокляття? – крижані мурахи почали свій танець на спині Сковороди.

– Так, хлопче, твого прокляття, твоєї gran peccato [38]38
  Велика біда (італ.).


[Закрыть], – підтвердила ворожбитка. – Я ще тоді, на кордоні, коли гадала на Таро, здивувалася, чого це завжди у центрі «зірки» на тебе випадає перевернута «Вежа» [39]39
  «Вежа» – 16-та карта Великого Аркано Таро.


[Закрыть].

– І чому ж? – Григорію стало важко дихати, немов мотузяна петля здавила йому горло.

– Я довго придивлялася до тебе, Гріго, а потім побачила, як ти під час грози ховаєшся під возами. Коли поряд вдарила блискавка, у тебе на обличчі накреслились всі нічні і зоряні знаки пекла. Тоді я все зрозуміла. На карті «Вежа», серед іншого, намальована блискавка. Ти боїшся блискавки. Чому? Хтось наворожив тобі, що тебе вб'є блискавка?

– Ти так добре знаєш Таро, – Григорій вирішив змінити напрям розмови. – А яка карта у ній позначає Андрогіна?

– Кого?

– Істоту, в якій рівнозначно і благодатно проявлені як чоловіча, так і жіноча натури.

– Таких істот не буває. Я тобі точно кажу. Якби такі істоти існували, цигани би про них знали.

– Не буває? А жонглер Амадео? Адже він кохається і з жінками, і з чоловіками. Хіба він не являє собою щось наближене до Андрогіна?

– Амадео? – пирхнула Лейла. – Та який він там Андрогін, про що ти… Він просто грошолюбний хлопчик. Він не має жіночої частки у тілі і не може, як справжня жінка, народити собі подібного. Він здатний лише вдовольняти чужу хіть. А щодо Таро… Я покажу тобі одну карту… Запали скіпку.

– Зачекай, я зараз, – Григорій знайшов кресало і причандалля для люльки. За мить у надрах воза затанцював жовтуватий пломінчик.

– Подивися, – Лейла обернула одну з карт Таро емблемою до світла. Це карта «Диявол» з Великого Аркана. Бачиш, страшний диявол сидить на троні і тримає ланцюги, до яких прикуті чоловік і жінка? І у чоловіка, і у жінки також є маленькі ріжки і хвости, як у диявола.

– Так, бачу. І що означає ця емблема?

– Означає вона те, що тілесне єднання двох натур відбувається під наглядом темних сил. Кожного разу, коли одне тіло єднається з іншим, темні сили пробуджуються і пильнують.

– Чому?

– Бо кохання підсилює темних богів.

«Бо воно примножує облудну і нетривку матерію через народження нових людей!» – зрозумів він, але вголос запитав: – Значить кохання чоловіка і жінки є гріхом?

– Тьху на тебе! Як ти любиш ці слова: «гріх», «пекло», «благодать», «Божа правда». Гріго, Гріго, який ти ще дурний. Гріх і пекло, аби ти знав, придумали папи з біскупами, щоби видурювати з людей гроші. Насправді є могутні темні боги, давні-давні боги. У містах про них вже забули, але в селах і по таборах про них пам'ятають. Шанують давніх богів, звертаються до них по допомогу. Ті боги харчуються нічною пристрастю закоханих, як ми харчуємося медом і вином. І діляться із закоханими древніми забороненими знаннями про насолоди. Такі пекучі насолоди, про які ти, Гріго, навіть не здогадуєшся.

– Так ти язичниця, Лейло?

– Тримай язика за зубами, – порадила йому циганка і задула пломінчик.

Яремче, серпень, наші дні

– Ну заходь, брате, заходь, – Олександр Петрович розкрив свої міцні обійми назустріч молодшому Вигилярному. Той поставив на упори велику дорожну валізу з коліщатами. Брати обійнялися. Потім Павло привітав Марію і старшу доньку Олександра, також Марію.

– Тут я вам дечого привіз… – почав він, але господар дому підхопив його валізу і зауважив:

– Це ж не на вулиці робиться, Павлян. Пішли до хати… Але ж і важка в тебе ця чумайдана. Ти що, туди цегли наклав?

«Чумайдана! – подумки передражнив молодший. – Набрався наш Саша місцевих приколів».

У вітальні на них чекав накритий стіл. Тут Павло подарував обом Маріям золоті ланцюжки з хрестиками. Олександр придивився до ланцюжків, зауважив, що подарований дружині товщий і дорожчий за доньчин, схвально кивнув на знак згоди з дотриманням родинної ієрархії і запросив гостя за стіл.

Молодша Марія потягнула дорожню валізу до коридору, але Павло зупинив її:

– Лиши, Машо, лиши, потім… Я тут маю показати твоєму татові дещо.

Олександр дав знак рукою, щоби їх залишили удвох. Марії вийшли з вітальні. Павло провів їх порожнім поглядом.

– Ну що, Павляне брате, вип'ємо за зустріч, – господар дому наповнив стопарики самогоном. – За зустріч найстарших у нашому роді.

– За зустріч! – склянки глухо цокнулись, брати випили.

– Бери перчик, заїдай. Марія ці перчики спеціально для тебе готувала, старалася. Вона твої смаки пам'ятає.

– Дякую. Конгеніальні перчики.

– Ще б пак… Ну що ж, розповідай, брате, розповідай. Яка така біда тебе сюди зірвала? – Олександр і собі наклав закуски. Старший Вигилярний любив смачно поїсти.