Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

З іншого боку, знайдений Павлом Петровичем скарб дуже доречно долучався до стратегічних бізнесових планів Олександра Петровича, який вже придбав ділянку для будівництва власного готелю. Ділянка на живописному гірському схилі була придбана у кредит. У добрі старі часи, коли старший Вигилярний брав цей кредит, виплата його здавалась справою безпроблемною. Але нагрянула світова криза і сімейний сувенірний бізнес почав нагло занепадати. А потім прийшло нове згіршення. У Карпатах невідомо звідки з'явилися китайці, які поставили на потік виробництво дешевих сувенірів і різко збили ціни. Врешті-решт, старший Вигилярний змушений був призупинити роботи на ділянці. Придбані будівельні матеріали мокли під дощами і снігом, псувались і розкрадалися.

Якби вдалося знайти пристойного покупця антикваріату, міркував Олександр Петрович, будівництво готелю можна було б закінчити за рік-півтора. А це з огляду на карпатський туристичний бум вирішило би всі фінансові проблеми родини. Спокуса скористатись скарбом була великою. Старший Вигилярний дивився на нічні гори, на вогні готелів, корпуси яких нахабно розкинулись темними схилами напроти його обійстя. Там грала музика, туристи проїдали, пропивали і випарювали у саунах долари, євро, рублі і гривні. Якби не та клята криза, думав Олександр Петрович, він тепер був би вже власником такого ж закладу. Не якогось там вбогого гаст-хаузу на кілька кімнат, а справжнього великого респектабельного гірського готелю для багатих туристів, з ресторацією, гаражем для снігоходів і стайнею. Він купив би собі спортивну беху, а з часом здійснив би заповітну мрію: отримав би ліцензію на заснування приватного аероклубу і літав би над Карпатами за штурвалом власного літака. Не старенької обшарпаної «Цесни», котру орендував за кращих часів, а реактивного віп-джету Cirrus Vision SF50, фотографію якого із журналу «Есквайр» вбрав у лаковану рамку і повісив над подружнім ліжком. Подумки Олександр Петрович називав себе саме «есквайром». І якби збудував готель, то назвав би його «Ранчо есквайра Алекса».

«Найгіршим є те, що у цій гнилій справі нема із ким порадитись, – зізнався собі майбутній карпатський есквайр, докурюючи пачку «Собранія». – Жінчині родичі питущі і ненадійні. Навіть Марія за всі ці роки не навчилася добре тримати язика за зубами. Не дай Боже, розтеревенить про скарб всьому Яремче. Павлян, якщо його не контролювати, як завжди, наробить дурниць. Лузер хрінов, за стільки років навіть дисертації не сподобився захистити».

«Все треба робити самому», – вирішив старший Вигилярний і рішуче попрямував до горішньої кімнати. Зі спальні виглянула стурбована дружина, але, побачивши обличчя чоловіка, зачинила двері.

«Оце ти правильно зробила, – подумки схвалив її дії Олександр Петрович. – Тепер, Машо, не до тебе. Вибач».

Трієст, 22 квітня 1751 року

– Григорію, скуштуйте смажених перепеляток, – порадила Клементина. – Новий кухар Констанци дуже вигадливий. Він родом з Асізи і перед обсмаженням тушкує дичину в соусі з сієнським базиліком і кардамоном, а потім поливає її гарячим померанцевим сиропом. Так смачно! У вас на півночі ростуть померанцеві дерева?

– Манті, померанцеві дерева на півночі не виживають, – випередила гостя Констанца. – Там довгі крижані зими, а померанцеві дерева бояться холодів.

– Маєте рацію, – підтвердив Григорій, слідкуючи за тим, як лакей перекладає на його тарілку вистояну в соусі перепелятину. – Зими у нас трапляються довгі. Починаються вони після Михайлова дня і тривають іноді аж до самого Благовіщення. Навіть така широчезна річка як Борисфен замерзає, бува, від берега до берега. А зі степів узимку дмуть східні вітри, такі дужі, що й людину збивають з ніг. Таку знамениту хурделицю ті вітри піднімають, що й за два кроки людини не видно. Бувало, що батьківську хату за одну ніч аж до самого даху закидувало снігом. Ми навіть двері не подужували відкрити. Тоді розбирали дах, робили в ньому дірку і вилазили через неї на двір.

– Який жах! – щиро злякалась Клементина. – Станцо, ти це чуєш?

– Ви мужні люди, гіперборейці, якщо здатні витримувати такі страшні зими, – зауважила масонка. Вона підняла келих:

– І Пліній Старший, і Горацій заповіли нам, що істина захована у вині. Так нехай присвячене Венері вино поведе нас темними стежками сп'яніння до пізнання тих гармонійних і регулярних істин, які є чинними як для теплої Італії, де чоловіки стали манірними і слабкими, так і для країни козаків, де й за теперішніх часів живуть люди сильні і цілісні, подібні до давніх римлян, моїх предків. In vino veritas!

Вони випили. Григорій вкотре подивувався міцності та густині старого тосканського вина. У голові йому крутилося, присутність красивих молодих жінок наснажувала уяву незвичайними і дуже грішними фантазіями.

– Такого доброго вина я ще в житті не пив, – щиросердно визнав він.

– Як на мене, кіпрське солодше за тосканське і має шляхетніший присмак, але мій чоловік скупий, і від Різдва ми ще не поновили запасів кіпрського, – сказала Констанца. – А якими є жінки у вашій країні? Чи зустрічаються у сучасних степах войовничі і безжальні геродотові амазонки?

– Про амазонок не чув, а жінки у нас білошкірі, чорняві і стрункі. Вони не войовничі і зовсім не безжальні. Добрі християнки.

– Вони стрункіші за італійок? – усміхнулася Констанца.

– Я ще не так багато бачив італійських жінок, щоби мати право порівнювати. Якщо вони усі такі чарівні, як ви, Констанцо, і ваша сестра…

– Не всі, – пирхнула Клементина.

– Манті має рацію, – засміялася дружина банкіра Тома. – Зустрічаються іноді такі потвори!

– Як довгоноса і товстозада донька графа Рескі.

– Манті, ти жорстока до нещасної Матильди.

– Я не жорстока, я правдива. В неї бридке руде волосся, схоже на перуку Дурника Мака [53]53
  Персонаж італійської комедії ателани.


[Закрыть].

– Вам, Григорію, ще доведеться ближче познайомитися з італійками, – мовила Констанца. – Італійки ніжні, мрійливі і пристрасні, вони поважають силу і рішучість. Вони закохуються у розбійників і пишаються кров'ю, пролитою в ім'я кохання. І ще – вони не вибачають зради. Найнебезпечніша істота під сонцем – зраджена італійка. Вона лютіша за лева і мантикору, підступніша за єзуїта і злопам'ятніша за калабрійського селюка. Немає жодної італійки, яка б не тримала у секретній шухлядці смертельних отрут. Зрадливі чоловіки у нас довго не живуть.

– Я смиренний школяр, Констанцо, далекий від тілесних ігрищ світу сього.

– О, я знала кількох смиренних школярів з поважних тутешніх фамілій, – масонка посміхалася, але в очах її не було сміху. – Потім вони виявилися пристрасними коханцями і занапастили кількох місцевих красунь. Також смиренних і набожних, немов монашки. Теж з добрих родин. Плоть – страшний деспот і жорстокий кат. Ви, Григорію, коли-небудь замислювалися над цим?

– Так, замислювався, – спохмурнів Сковорода. – Останнім часом мене зацікавила одна із найглибших та найзабороненіших таємниць плоті.

– О, здається, це вже щось таке, що перебуває за межами смиренності, – примружилась Констанца. – І що ж це за таємниця така?

– Таємниця дивовижного Андрогіна.

– Андрогіна? Двостатевої істоти?

– Двостатева істота називається гермафродитом, – нагадала Клементина. – На честь дитини Афродити і Гермеса, себто Венери і Меркурія.

– Андрогін – це не гермафродит, – заперечив Григорій. – Це таке творіння Боже, яке гармонійно поєднує обидва споконвічні первні – чоловічий і жіночий. Як на тілесному рівні, так і на духовному. Ця істота володіє істинною рівновагою сущого, її природний магнетизм спрямований не назовні, а до власного гармонійного і самодостатнього єства. Зі всіх творінь Божих лише Андрогін перебуває у справжньому природному спокої, у стані Священної Ісихії [54]54
  Священна Ісихія – згідно з уявленнями східних християнських містиків-ісихастів, надчуттєвий стан миру і внутрішньої рівноваги, глибокого мовчазного спокою, у якому людина здатна цілісно пізнавати Творця і сотворене ним суще.


[Закрыть]. У такому безмежному спокої, яким долається тварне обмеження, накладене на всі істоти. Я відаю, що існують прадавні єгипетські емблеми, на яких зображено Андрогіна і пояснено таємну суть його символу і його призначення.

– Цельбе казав мені, що ви просили книги з емблематики, – згадала Констанца. – Так ви хочете відшукати в тих книжках зображення Андрогіна?

– Так.

– Я поможу вам у цьому, – пообіцяла масонка. – Але шлях до Андрогіна може проходити не лише через книги.

– Я думав над цим.

– І що надумали?

– Може ви знаєте, я добирався сюди з мандрівним цирком. Ми їхали кілька тижнів. Серед акторів були брат і сестра – Амадео і Амалія. Юні, майже діти, але вже досвідчені у питаннях тілесної пристрасті.

– Акторських дітей дуже рано розбещують, – втрутилась Клементина.

– Зачекай, Манті, дай Григорієві розповісти, – шикнула на неї старша сестра. Вино вже зробило свою справу – її щоки розчервонілися, губи налилися чуттєвою силою. Бунтівна влада Венери ширилася її тілом і вона не опиралася цій внутрішній революції.

– Ці підлітки були цілковито подібними одне на одне, – вів далі Григорій. – Іноді під час вистав їх навмисно переодягали, і не можна було визначити, де хлопець, а де дівчина. Так само вони займалися коханням і з жінками, і з чоловіками.

– Амалія мала любку? – уточнила Констанца.

– Так, і не одну. А її брат, уявіть собі, за гроші віддавався чоловікам. Але й протилежній статі вони не відмовляли. Коли вони були разом, то здавались одною натурою, майже рівно розділеною на дві істоти. Вони гармонійно рухалися в одному ритмі, коли танцювали і жонглювали, вони одночасно сумували і раділи. Коли Амалія підхопила нежить, Амадео також страждав від головного болю, хоча не був хворим. Коли Амалію уночі кликали до імпресаріо, то Амадео також шукав чоловічої ласки. Навпаки, коли з його сестрою була жінка, він прагнув жіночої ніжності. Мені здалося, що існує щось таке невидиме, якісь незримі канали, які з'єднують цих двох на будь-якій відстані. Але довго вони одне без одного не могли жити. Між ними існував натуральний магнетизм. Той, що про нього пишуть мартиністи у заборонених трактатах. Цей магнетизм підкоряв їхні тіла, царював у їхніх душах. Коли Амалія і Амадео спали разом, то притискалися одне до одного так щільно, що здавалися сіамськими близнюками.

– Насправді, дуже цікаво, – захоплено вигукнула Констанца і одним довгим ковтком спорожнила свій келих. – А ви бачили сіамських близнюків?

– Бачив заспиртованих у Санкт-Петербурзі, в Кунсткамері.

– Нам із Клементиною розповідав про сіамських близнюків Казанова. Ви з ним знайомі?

– Ні, не знайомий. А хто він?

– Фатальний коханець, – розсміялася Клементина. – Колекціонер розбитих сердець, перстенів і коштовних годинників.

– Блазень, – визначила сувора Констанца. – Хоча, треба визнати, в ньому щось-таки є… Але повернемося до Амалії і Амадео. Мене вони зацікавили… Ти про щось хотіла спитати, Манті?

– Так, – підтвердила молодша сестра. – Ви казали, Григорію, що під час сну ці діти щільно притискалися одне до одного. А вони при цьому з'єднували свої геніталії?

– Мій Боже, яка ж ти розбещена, сестричко, – засміялася Констанца. – Я не заздрю Асканіо, не заздрю.

– Мені просто цікаво, Станцо, – зашарілася Клементина. – Вже й запитати не можна.

– Розбещена маленька курвочка… – не вгавала старша сестра, здригаючись від сміху. – Яка тільки й думає, що про геніталії. І взагалі, як ти смієш називати речі власними іменами! Що б на це сказав твій побожний духовник?

– Ніби ти в нас свята!

– Бідний, бідний Асканіо, – Констанца відверто реготала.

– Хто б це казав!

– Ні, я про таке нічого не знаю, – Григорій поспішив перервати те, що здалося йому сваркою поміж сестрами. Він ніяковів. Ніколи ще у житті не спілкувався з жінками, які б так легко і безсоромно обговорювали подібні інтимні подробиці. У Санкт-Петербурзі музики, а у Пресбурзі школярі часто навідувалися до безсоромних жінок, але Григорій не брав участі у тому. Його нечисленні пригоди з жінками були випадковими й не принесли йому великої втіхи. Ці грішні експерименти лише зміцнили його підозру, що матерія є недосконалою субстанцією, облудною і бридкою. Що вона лише випадково, завдяки зусиллям зла, ув'язнює дивовижну безмежність духу.

«А може, це обридження від того, – подумки припустив він, дивлячись на вродливих сестер, – що жінки, з котрими мені довелося єднати плоть, були вульгарними, негарними і неохайними?»

– Я хочу побачити цю Амалію, – раптом припинила сміятися Констанца. В її очах Григорій побачив якесь прийняте рішення і ще щось таке, що його налякало.

– А я – Амадео, – підтримала сестру Клементина. – І де саме зупинився той мандрівний цирк?

– Про це вам краще спитати у того кавалера, який привів мене до жовтого палацу.

– Ми обов'язково у нього спитаємо, правда ж, Манті, – сказала Констанца і сестри змовницьки перезирнулися. – Можливо, ми разом із вами, Григорію, спробуємо наблизитись до таємниці Андрогіна. Ми вдячні вам за розповідь, ви нас направду зацікавили цією філософською загадкою. До речі, я вже завтра накажу знайти для вас емблематичні альбоми. Вам їх принесуть разом із вечерею. А ще вам принесуть папір і туш. Це вам знадобиться, якщо ви знайдете в альбомах щось варте копіювання… Здається, один такий альбом я бачила у бібліотеці твого нареченого, Манті.

– У мого Асканіо чудова бібліотека, він колекціонує книги, – похвалилася Клементина. – В його збірці є коштовні інкунабули. Є рукописні зшитки, рідкісне видання Нового Завіту з гравюрами Дюрера, розкішні альбоми Джуліо Романо, навіть чотири автографи самого Петрарки. Невдовзі бібліотеку перевозитимуть до нового палаццо. Там ми наказали збудувати для неї спеціальні зали з прозорими стелями і калориферами. Асканіо замовив величезні книжкові шафи зі скляними дверцятами. Я бачила ескізи.

– А вам не нудно, Григорію, самому, у тому холодному сирому палаццо? – раптом змінила тему Констанца. – Там навіть меблів немає.

– Правду кажучи, без книг там нуднувато, – після короткого мовчання зізнався Григорій, який тверезим ніколи б не наважився на таку нахабну заяву. – Я дуже вдячний, що ви згодились позичити мені книги і засоби для малювання.

– Позичити вам книги і засоби… А може, Григорію, окрім книг і засобів для малювання, позичити вам ще щось? Наприклад, ніжну і вправну дівчину, яка б зробила ваше гостювання тут, у Трієсті, приємнішим? – запропонувала Констанца і голосно покликала: —Лідо, завітай до нас, моя рибко.

Найближча від столу портьєра відсунулась і до зали неквапно, виклично презентуючи свою небуденну вроду, увійшла дівчина, боса, з розпущеним довгим волоссям. У розшнурованому вирізі її плаття гордо і напружено спочивали високі груди. Обличчя дівчини сяяло обіцянками і чарами гаремного Півдня, великі темні очі, оцінюючи, насмішкувато дивилися на Григорія. Вони ніби промовляли: «Ось, іноземцю, зараз ми й подивимося, на що ти насправді здатний!». Від цього іспитового погляду його тіло самовільно сіпнулось, немов маленька вогничка шмигнула його хребтом. Він тільки тепер зрозумів, що справжні насолоди можуть набувати безжальної форми. «Плоть – страшний деспот і жорстокий кат», – згадав слова Констанци.

– Вам подобається моя Ліда? – запитала Констанца, милуючись дівчиною. – Вона просто чудо. Сьогодні вона у нас буде посланницею Венери. А ми всі робитимемо те, що накаже нам через неї богиня. Чуєш, Лідо?

Дівчина посміхнулась Констанці і склала губи, немов для поцілунку. Від того на її щоках накреслились спокусливі ямки.

– Так, – прошепотів Григорій. – Вона вродлива…

А сам подумав: «Вона дивиться не як посланниця, а як аудитор. Невже Гесіод і Вергілій не відали, що у почті Венери існують посади аудиторів?».

– Я позичу її вам на сьогоднішню ніч. Ліді, безперечно, бракує космічної досконалості омріяного вами Андрогіна, але у тому мистецтві, над яким патронує Венера, вона досягла найвищої вправності. Повірте мені. Але, зрештою, Григорію, чому це ви маєте вірити мені на слово? – вона запитально подивилася на сестру, та коротко кивнула на знак згоди. – Можете переконатись у цьому просто зараз. Так би мовити, тимчасово зрадити Мінерві з Венерою. Ми з Манті із задоволенням подивимося на те, як дають собі раду з місцевими жінками жителі суворої Гіпербореї. Гасло цього вечора: немає нічого забороненого!

– Ліда цілується, як найсправжнісінька богиня кохання, – підтвердила сказане сестрою Клементина. – У неї язик, немов швидка і невтомна гаряча змія. Вона може не виймати його з мого тіла годинами і не зупиняється ані на мить. Мені іноді здається, що я вмираю і воскресаю, знову вмираю і знову воскресаю під час любощів з Лідою. Якби мій Асканіо вмів так цілуватись, я б нізащо йому не зраджувала. Ніколи. Навіть з дівчатами.

Ліда, ані миті не чекаючи згоди гостя, розв'язала червоний пасок, що окреслював її осину талію, різко повела плечима і плаття впало на підлогу. Від сліпучої краси і білизни її нагого тіла в залі наче посвітлішало. В Ліди було зграбне і сильне тіло юної селянки: струнке, з широкими стегнами і міцними, як на полотнах голландських живописців, литками. Вона так само неквапом підійшла до Григорія, стала перед ним на коліна і різким владним рухом розсунула його коліна. Потім повільно облизала кармінові губи. Язик в неї виявився червоним і довгим. Порівняння зі змією раптом видалося Григорієві зовсім не метафорою. Він щиро злякався тої первісної язичницької хіті, яка линула від красуні, немов жар від пекельного горна.

«Змій! Єва і Змій! Це ж істинне продовження біблійної історії. Гріх первородний! А ця зміїноязика гетера – його живе втілення!» – почув застерігаючий голос своєї внутрішньої Мінерви.

– Це… Не треба… – Григорій хотів привстати, але від підступного вина його м'язи охляли. Кілька секунд відчайдушно намагався відновити владу над власним тілом, але намарно. Він зовсім не відчував тіла, і раптом йому здалося, що зараз в нього нічого не вийде, що облудна плоть зрадить його і він не здасть іспит. Фатально осоромиться не лише перед хтивою гетерою, а й перед чарівними освіченими аристократками. Його рука ковзнула столом, зачепила коштовний келих з вином. Пролунав жалісний кришталевий дзенькіт. Ліда на мить відірвалась від нього і щось промовила. Як здалося Григорію, моравською говіркою.

– Вона донька землі, вона справжня, як сама пристрасть… – почув крізь пульсуюче запаморочення солодкий і хриплуватий голос Констанци. Він хотів заперечити, пояснити, зупинити; озирнувся у напрямі троноподібного крісла, на якому сиділа господиня палацу. Проте аристократка вже не дивилася на нього. Гріховне і спокусливе видовище сплетених у палких обіймах сестер змусило Григорія заплющити очі і віддатися на волю Венери, яка того вечора ґвалтовно тріумфувала над Мінервою.

Частина II. Стадія Меркурія. Єхидна

Яремче, серпень, наші дні

Павло Вигилярний знов крокував чорно-білою «шахматною» рівниною. Тепер ця пустеля була холодною, а безжальне сонце ховалося за туманистою поволокою. Він озирався навсібіч, шукаючи ту ротонду, де минулого разу розмовляв з Маскою. Але ротонди ніде не було. Він крокував, крокував, крокував. Нічого, окрім штучної у своїй геометричності безмежності. Тоді він сповнився протесту проти навколишньої безглуздої одноманітності і наважився на маленький бунт. Він присів на холодні плити і мовив до чорно-білої безмежності: «Самі мене знайдете».

Але ніхто його не знайшов. З-за меж сну брутально насунулась чиясь воля, і він прокинувся, відчуваючи, як тормосять його плече.

– Просинайся, братело, – почув голос Вигилярного-старшого. – Є до тебе одна справа.

– А до ранку та справа не зачекає? – він ледве розліпив повіки, під якими ще не згас інший світ.

– Ні, не зачекає.

– Ну, кажи, чого тобі треба?

– Де ті твої канделябри, хочу на них подивитися.

– Он там стоять, – Павло показав на гардероб, куди поставив ідола і срібні підсвічники. – Дивися.

– Ти їх експертам показував?

– Ні, – молодший Вигилярний навпомацки відшукав джемпер; з гір уночі на полонини сповзало холодне повітря. – А навіщо, скажи мені, брате, їх було показувати експертам? За яким дідьком, а? Дві барокові залізяки на три свічки кожна, вісімнадцяте століття. І що, я мав платити експертові додатково ще кількасот євро, щоби почути те, про що я й так знаю?

– Зрозумів. Спи.

– А все ж таки, чого це раптом тобі серед ночі знадобилися ці підсвічники?

– Я тобі вже сказав, подивитися на них хочу, – Олександр Петрович витягнув канделябри з гардероба і, гупнувши дверима, вийшов з кімнати.

– Ну, дивися, дивися, – промурмотів Павло, натягнув джемпер і знов заліз під ковдру. Раптом, уже на межі нового сну, йому почулося, що хтось тихо прошепотів: « Самі тебе знайдемо».

Олександр Петрович зійшов на перший поверх і відчинив майстерню, де колись власноручно виготовляв лаковані шабатурки у гуцульскому стилі. Тепер їх робили племінники і два наймані працівники в орендованому цеховому приміщенні. Домашня майстерня потроху припадала пилюкою.

Вигилярний-старший встановив канделябри на плиті столярного верстата, знайшов серед інструментів збільшувальне скло і почав уважно вивчати поверхню підсвічників. Ще під час вечері досвідченим оком майстра він зауважив, що в одного із канделябрів верхня частина з «чашками» ніби зрушена на чверть оберту відносно прикрашеної горельєфами квадратної підставки. Він здогадався, що канделябр складений з елементів, які можуть обертатись навколо вертикальної осі.

Він майже відразу знайшов те, чого не побачив (та й не зміг би побачити) його брат-гуманітарій. Місце гвинтового з'єднання там, де підставка канделябра розгалужувалась на три «гілки». Спробував розкрутити підставку, але невидимий фіксатор (гачок, шплінт, щось складніше?) опирався його зусиллям. Олександр Петрович зрозумів, що той, хто виготовив канделябр, оснастив його так званим секретом – хитрим механізмом, дію якого може розгадати лише досвідчений майстер. Подібні механізми у шабатурках «карпатський есквайр» і сам встановлював на прохання замовника або просто зі щирої любові до вишуканої механіки. Тому він лише посміхнувся, зустрівши «секрет» – витвір безіменного колеги, який жив триста чи й більше років тому.

«І що ж ти тут такого хитрого намутив, чоловіче? – подумки запитав творця канделябрів. – Подивимось, подивимось…»

Спробував сильно натискати на різні елементи декору, та й це не дало жодного результату. Лише після години безуспішних спроб Олександр Петрович помітив, що одна з «чашок» закріплена на своїй «гілці» в інакший спосіб, ніж решта.

«Ось воно що, – зрозумів він. – „Чашку“, скоріше за все, можна повертати як вентиль краника, але лише за умови, що буде нейтралізовано дію ще одного секретного фіксатора. То ж треба його пошукати».

Методичне обстеження продовжилося. Олександр Петрович уважно придивився до масивної основи підставки. І нарешті побачив те, що шукав. Невеличкий, замаскований декором і щільно припасованою відсувною пластиною отвір для крихітного ключика.

Порившись у шухлядах, знайшов спеціальні відмички. Якраз для таких «секретів». За чверть години хитрий замок таки піддався. Олександр Петрович крутнув «чашку» і канделябр розпався на дві частини. Це сталося так несподівано, що «карпатський есквайр» не встиг їх втримати. Верхня частина залишилась у нього в руках, а важка підставка, у повній згоді із «законом бутерброда» впала на босу ногу, і він не втримався від голосного прокляття.

Марія прибігла за кілька секунд.

– Все добре, – заспокоїв перелякану дружину Олександр Петрович. – Я тут експериментую, трохи ногу забив.

– Не з добром Павло приїхав, – похмуро мовила Марія. – Дивись, Сашко, втягне він тебе у якесь лайно.

– Я сам розберуся. Не хлопчик вже, щоби ти мене вчила. Спати йди!

– Розберись, розберись, – буркнула Марія, залишаючи майстерню. – Тіки я сі бою, що потім хтось інший буде у всьому тому розбиратися.

Коли за жінкою закрилися двері, Олександр Петрович підняв підставку з підлоги. Як він і передбачав, у ній виявившись таємна схованка. Витягнув звідти скручений у рурку шмат чи то паперу, чи то пергаменту. Розгорнув. На пергаменті було намальовано людиноподібну істоту з двома головами, схожими на голови барочних купідонів. Малюнок оточували складні знаки, які здалися «карпатському есквайрові» кабалістичними, та дрібні написи латинкою.

Дещо розчарований знахідкою, Олександр Петрович заходився відкривати тайник у другому канделябрі. Механізм його «секрету» був тотожний першому. Але з другим довелося повозитися трохи довше, тому що відмичка зламалася і уламок заблокував доступ до механізму. Але рукатий сувенірник дав собі раду й цього разу. Невдовзі і другий «секрет» розпачливим клацанням оголосив цілковиту капітуляцію.

У тайнику Вигилярний-старший побачив ще один згорнутий пергамент. Замість малюнка його було дрібно списано кириличним «уставом».

– Що за хрєнь? – не зрозумів «карпатський есквайр». – Тут без Павляна не розібратись.

Трієст, 22 квітня 1751 року

Пробудження Григорія було тяжким і розкаянним. Побачивши над собою високу стелю з коштовною ліпниною, він у першу мить не зрозумів, де знаходиться. Схопився, сів і знайшов себе у кімнаті палаццо, що належав, як стало йому відомо, нареченому Клементини, якомусь Асканіо. Судячи зі світла, що линуло з високого вікна, сонце вже давно проминуло полуденну межу і схилялось до західного обрію.

Поряд із сінником, на якому він невідомо як опинився, стояв плетений кошик із хлібом, сиром і шинкою. Далі виструнчилися три високі круглі пляшки з вином. Ще трохи далі лежало щось кутасте, загорнуте у цупке полотно і дбайливо перев'язане блакитною атласною стрічкою.

«Це ж обіцяні Констанцою книги!» – зрозумів Григорій і зрадів як дитина. Але миттєвий спалах чистої радості згас під темною хмарою спогадів про нічну оргію. Усвідомлення гріха безупинно посилювалося і важчало, наче снігова куля, що котиться з гори. Спочатку він легковажно погодився стати шпигуном, а тепер ще й взяв участь у найсправжнісінькому язичницькому шабаші. Перед його очима виникла освітлена примарним світлом зовсім гола Констанца з келихом у руці, яка проголошувала здравицю Венері Уранії, поганській богині. Потім згадав, як Клементина і Ліда удвох заливали йому до горлянки пекучу грапу. Він достеменно не пам'ятав, чи згрішив з однією лише гетерою Лідою, чи зі всіма присутніми жінками, з яких одна була одруженою, а інша зарученою. Проте, як би там не було, а великий гріх вимагав великої покути.

«Відшукали собі іграшку, кумедного дикуна з півночі», – він почував себе використаною річчю, пустим знаряддям для задоволення жіночої цікавості і хіті. Знаряддям, у якого не питають ані згоди, ані дозволу, у якому не передбачають присутності самобутніх світоглядних принципів. Але найгіршим було те, що він сам дав себе використати. Він не вийшов на прю з темрявою, що линула іззовні, не приборкав темряви, що піднялась із глибин його єства. Він попустив цим двом темрявам злочинно з'єднатися у сатанинську містерію. Він втратив владу над своїм грішним єством і сприяв примноженню зла.

Проте десь, на тому глибинному рівні мислення, де живуть думки, які ще не встигли остаточно відділитися від передчуття, жевріло виправдовувальне світло.

«В апостола Павла, – підкотилася до пам'яті Сковороди доречна цитата, – у Посланні до римлян є таке: «Знаю-бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені».

Не торкнувшись їдла й не розгорнувши пакунка з книгами, Григорій став до розкаянної молитви. Встановивши на підвіконня маленьку іконку, з якою ніколи не розлучався, слізно і вклякнувши, з багатьма доземними поклонами, молився до сутінок, аж поки не відчув достатньої душевної розради. А потім стер сльози з обличчя, з'їв усе, що знайшов у кошику, випив легкого ігристого вина і розв'язав атласну стрічку.

У пакунку знайшов старовинні альбоми у шкіряних палітурках зі срібними застібками, теку з чистими листами коштовного, зробленого під пергамент паперу, туш, гусячі пера і чималу зв'язку свічок.

Він обережно відкрив перший з альбомів. Виявилося, що це знаменита збірка містичних емблем Ріа Desideria, видана у 1628 році. Григорія відразу захопили різноманітність і глибокий зміст символічних зображень, зібраних та прокоментованих Германусом Гуго. За кілька хвилин забув про оргію і все інше, не думав уже ні про що, крім цих дивовижних емблем, від яких віяло таємницями зниклих вчень, тисячолітньою мудрістю, зашифрованою в надії на проникливість та містичну інтуїцію допитливців.

Тим часом Констанцу мучили докори сумління. Думаючи про неї виключно як про освічену, але надзвичайно розбещену та безсоромну аристократку, Григорій допускав ту ж помилку, що й більшість чоловіків, схильних до поверхового та однобічного сприймання жіночої природи. Констанца Тома була із тої різновидності багато обдарованих, пристрасних та романтичних натур, яким було тісно і душно у звичаєвих рамках, що обмежували жіноцтво XVIII ст. Масонство слугувало цим бароковим жінкам відправною станцією для пошуків тої таємничої досконалості, яка у вільномулярських трактатах умовно іменувалася Істинною Гармонією. Григорій, шукаючи «спокою серця» через концепцію Андрогіна, сам того не відаючи, зачепив найглибші прагнення масонки, сховані у тій небезпечній темряві, котру через двісті років після його епохи називатимуть підсвідомістю.

Констанца також прагнула сердечного спокою, хоча розуміла його зовсім не так, як Григорій. Якщо її молодшій сестрі для досягнення рівноваги з сущим було достатньо «померти і воскреснути» в обіймах Ліди, то Констанці такі насолоди давали лише хитку і минущу розраду. Любовні захоплення молодості принесли їй лише велике розчарування. Вона зрозуміла: більшість жінок відчайдушно навіює собі стан закоханості. Врешті-решт Констанца погодилася з думкою філософа Бальтасара Грасіана, що людина високого штилю повинна керувати своєю уявою, не даючи фантазіям змирювати себе з реальністю. Долучаючись до оргій Клементини, Констанца змушувала реальність у своєрідний спосіб «перестрибувати» через уяву і водночас випробовувала чоловіків та жінок у такій ситуації, де маски злітають, а ретельно приховані пороки виходять назовні у всій їх потворності. Ліда стала ідеальним інструментом для цих випробувань. Безпосередня у своїх бажаннях, юна словенка власним невтомним тілом виявляла усю фальш та тілесну слабкість куртуазних героїв і героїнь у той час, коли сама Констанца грала роль диригента оргій, панувала над ситуацією, уважно спостерігаючи за поведінкою учасників.

Завдяки іграм, де безжальною посланницею Венери вона призначила Ліду, Констанца з часом навчилася тому мистецтву, котре становить основу кожної земної мудрості – вмінню відділяти головне від другорядного. Головним стала присутність таємничої енергії, яку вона ототожнювала з «телуричною силою» і Червоним Левом секретних алхімічних трактатів. Ця енергія линула від людей, що не розгубили природної основи і не розміняли на зовнішні атрибути успіху тої початкової цілісності, котрою Великий Архітектор Всесвіту так щедро і справедливо наділяє кожного із нащадків Адама і Єви.