Текст книги "Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Лікувальна настоянка моєї бабусі, – пояснив акробат, озираючись на брозок. – Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?

– Хочемо, хочемо, – циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. – Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.

– Маєш тобі! Й це колишня селянка… – похитав головою старий вагант. – Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.

– До якого замку?

– Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.

– Чарторийському, – виправив Сковорода. – А навіщо нам той замок?

– Там на тебе чекає нова власниця «Олімпуса».

– Нова власниця? Пан Федеш продав цирк?

– Продав, – підтвердив Дальферо і широко посміхнувся. – А куди б він дівся. За такі гроші я б продав і три такі блядські вертепи, як наш.

– Й хто ж та нова щаслива власниця?

– Ти не здогадуєшся?

– Не мордуй хлопця на морозі! – крикнула Лейла. – Нехай лізе сюди!

– От стара курва! – сплюнув акробат. – Бач, не терпиться їй підсмажити твою ковбаску на циганській пательні… А нову власницю ти добре знаєш. Це Клементина д'Агло, сестра покійної Констанци.

«Покійної? Констанца загинула?» – в його голові вибухнула маленька дрезденська петарда.

Чи то від бабусиної настоянки, чи то від хорного жару, світ у голові Григорія зробив акробатичне сальто, на мить став неприродно яскравим і відразу нагло згас.

– Отакої… – промимрив Дальферо, тримаючи на руках непритомного Сковороду. – Хто б міг подумати, що він і досі кохає бідолашну Епоніну!

Руїни Чернелицького замку, серпень, наші дні

– Тут він зустрівся з Хранителями, тут він отримав свою третю посвяту, – сказала жриця на ім'я Ліда, сідаючи на край напіврозібраного замкового муру. – Так стверджує наше священне передання.

– Він перейшов у язичництво?

– Ні.

– Але ж…

– Тобі ще прийдеться зрозуміти, що для служіння рідній землі не треба нікуди нізвідки переходити. Земля не вимагає відречення від неба. Небо само по собі, а земля сама по собі. Вони самодостатні. Але між ними сидить Єхидна, яка намагається розсварити землю з небом. Вбий у собі Єхидну й прийми до серця рівночинно і образ землі, і образ неба.

– А вони там не сваритимуться?

– Де? – не зрозуміла жриця.

– В серці.

– Якщо воно рівно б'ється, то ні, – Ліда дивилася кудись далеко, за сільські будівлі, що оточували руїни, за підсвічений сонячними променями обрій. – Сковорода примирив два світи третім. Він знайшов усі відповіді у Біблії. В його світі Біблія зайняла те місце, яке в егоїстів займає Єхидна. Але Біблія не розсварювала, а єднала світи. Сковорода розумів Єхидну як Антибіблію. А Біблію, навпаки, як Антиєхидну. Як універсальний ключ всесвітньої гармонії. Він самостійно дійшов до такого самобутнього бачення джерела гармонії. Ти ж, напевне, читав трактат, схований у підсвічнику.

– Читав.

– А про три світи у філософії Сковороди взагалі усюди написано.

– Я в курсі.

– Є ще питання?

– Так, є. Нащо ви вбили професора?

– Скільки тобі казати: на це питання ти отримаєш відповідь пізніше.

– Коли?

– Прийде час.

– Він був моїм попередником? – Вигилярний спробував упіймати погляд Ліди, не впіймав і запитав: – Мені ви також колись кишки повипускаєте?

– Є таке правило: знання отримується поступово, крок за кроком, – Ліда підставила свої темні очі під його погляд і дивилася не змигуючи. – Наступний крок неможливий без попереднього. Кожний крок потребує часу. Іноді місяців і років. Дечого навіть я не знаю. Хоча пройшла шлях, набагато довший і складніший за твій. До речі, в часи Сковороди тут, серед Хранителів, також була дівчина на ім'я Ліда. Я восьма Ліда, якщо рахувати від неї.

– Вона твоя прапрапрапрабабка?

– Ні, – заперечила Ліда. – У посвячених рідко народжуються діти. Є, Павле, такий споконвічний закон: якщо ти залучений до магічних ритуалів, то маєш відмовитись від продовження роду.

– Чому ж так?

– Тому що в жрецьких сім'ях накопичується… скажімо так: накопичується вирощувальний потенціал. Колись, за давніх часів, жерці були переважно спадковими. Були могутні роди, столітні династії. Проте саме із цією обставиною пов'язано безліч кривавих історій про війни, вбивства і виродження. У спадкових жерців важка доля. Вони аж надто помітні, на них концентрується ненависть профанів. А ще спадкові жерці несуть особливу «печатку за все», печатку крові і тому вразливі для проявів хаосу. Якщо сучасні жрець або жриця вирішують продовжити свій рід, вони беруть на себе страшну відповідальність. Краще не брати. Або ж, на крайній випадок, встигнути народити дітей до посвяти.

– Якби оте ваше жрецьке служіння було доброю справою, то подібних обмежень не виникало б.

– Ти знову мислиш, як непосвячений. Як звичайнісінький профан з вулиці. Служіння не має ніякого стосунку до протиставлення «добро – зло». Метафізика не передбачає морального виміру. В метафізиці діють інші протиставлення: «порядок – хаос», «спрощення – ускладнення». Жрецьке служіння містить у собі, зокрема, звернення до сил хаосу, а за таке звернення, хочеш чи не хочеш, але треба розплачуватись. Якщо таке звернення обумовлене особистим свідомим вибором містика, тоді він сам несе за це відповідальність. Якщо жриця або жрець спадкові, тоді формула звернення до сил хаосу ніби з народження вмонтована в їхні ментальні вміння. Вмонтована без їхньої згоди. Хаос також має свою волю, він шукає плати за свою допомогу. Сили хаосу полюбляють, щоби з ними розплачувались новим життям. Посвячували їм новонароджених. Східні містики називають це «правилом первістка». Не дарма в казках, що прийшли до нас зі Сходу, чаклуни вимагають за свою допомогу першородного сина.

– Чому саме першородного?

– Такій як ти світській людині це важко пояснити. Нове життя, так би мовити, метафізично нерівноцінне. Один із надзвичайно рідкісних різновидів вітальної сили притаманний виключно первісткам.

– Не щастить мені. Сашко й тут мене випередив.

– Це зовсім не те, – заперечно похитала головою Ліда. – Ти не розумієш… В тому немає переваги. Ця специфічна вітальна сила цікавить лише володарів хаосу. Тільки їх і нікого більше. Вони її прагнуть. Для всіх інших істот вона не має жодного значення. Жоднісінького.

– Мені чомусь здається, – посміхнувся Вигилярний-молодший, – що, якби замість «володарі хаосу» ти казала «володарі пекла», різниця була б мінімальною. Або ж не було б ніякої різниці.

– Перестань фантазувати, – жриця вже ледь стримувала роздратування. – Яке ще пекло? Згадай ще про рогатих і сковорідки… Зрозуміло, що для носіїв зіпсутої карми існують жахливі спрощувальні виміри, але там нема ніяких спраглих володарів. Там навіть немає звичного для нас поділу на порядок і хаос.

– Менше з тим, – Павло Петрович вирішив не заглиблюватись у виміри і поділи. – Ти лише скажи: мені відтепер також не можна мати дітей?

– Ти не жрець, ти – наріжний Хранитель. Наріжних Хранителів ніколи не посвячують у жерці. Їх оберігають від небезпек темряви. Їхнє служіння полягає в розповсюдженні Світла. Вони ніби «цивільні» і звільнені від присяги. Нічні війни магів їх не стосуються.

– Проте у Григорія Савича, як відомо, дітей не було.

– Цей факт жодним чином не пов'язаний з його служінням.

– А з чим він пов'язаний?

– Ти історик, Павло, тобі й вияснювати. Наше передання про це мовчить, – Ліда підвелася, одягнула темні окуляри. – Їдемо.

– Куди?

– Є тут одне місце. Особливо цікаве для допитливих істориків.

– Якщо цікаве, то їдемо. Але ти не розповіла про Хранителів, з якими Сковорода зустрівся у цьому замку. Ти сказала, що одну зі жриць звали Лідою. Невже іншу звали Лілею?

– Лейлою. За переданням, вона була з ромів.

– Ліда… Ліля… Ці імена, наскільки я розумію, з тих часів стали серед вас традиційними?

– Повага до попередників прагне належних символів. Якщо таку повагу тобі зручно називати традицією… – Ліда знизала плечима. – Я не проти, нехай вона так називається.

– Хоч у чомусь ти зі мною погоджуєшся… Будемо вважати, що з Лідою і Лілею ми в цілому розібралися. Й кого ще зустрів філософ у цій глушині двісті шістдесят років тому?

– Згідно з переданням, серед Хранителів, яких зустрів Сковорода, була ще одна людина. Або ж не зовсім людина. Але вона є загадкою навіть для нас.

– Навіть для вас?! – роблено всміхнувся Вигилярний, який за останні дні вже стомився від невичерпного потоку загадок й недомовок. Вони якраз виходили з брами замку, на якій ще зберігся кам'яний герб князів Чарторийських. Ліда озирнулась до капітанового сина і мовила, мавпуючи його інтонацію:

– Навіть для нас, – і через павзу: – Там Сковорода зустрів Андрогіна.

Чернелицький замок, 2—4 грудня 1752 року

Григорій довго згадував, як опинився у розкішному ліжку під високою замковою стелею. Він пам'ятав свою втечу з монастиря, але всі подальші події накрив сивий туман. Єдине, що зберегла його пам'ять – звістку про смерть Констанци. Коли Лейла навідала Сковороду, він заповзявся розпитувати її про смерть масонки.

– Краще тобі запитати в Карла, – порадила циганка. – Він там був, коли все це сталося, а я чекала їх разом із синьйорою Клементиною. Карло приїхав, сказав, що синьйора Тома померла й це сталося через безглуздий випадок. Більше я нічого не знаю… Але Карла тепер немає у замку. Й це добре, – підсумувала вона. – Тобі не можна хвилюватися.

– Сили вертаються до мене, – запевнив Григорій.

– Ти мало не вмер, – озирнулася в дверях Лейла. – Ми всі думали, що тебе тримали у в'язниці, такий ти був худючий.

– Це називається аскезою.

– Я вперше чую цю назву, вона нагадує ім'я павука, – Лейла щезла за дверима, залишивши у кімнаті мускатний запах й відчутну збудливу енергію.

Наступною відвідувачкою хворого стала Клементина. Вона з'явилася біля ліжка Григорія у супроводі вродливих молодих служниць, що урочисто несли срібну супницю з пахучим бульйоном, рушники, черпачки і тарілки.

– Як ти себе почуваєш? – поцікавилася красуня.

– Дякую, синьйоро, мені значно покращало, – Григорій хотів підвестися назустріч Клементині, але сил йому стало лише на те, щоби оперти голову на поставлену торчма подушку. Він щиро засоромився від цього прояву безсилля, за що отримав прихильні погляди аристократки і служниць. Клементина присіла на ліжко, захопивши значну його частину своїм рожевим атласним платтям.

– Відтепер тебе щоденно годуватимуть особливо міцним яловичим бульйоном, – повідомила Клементина. – Подібний бульйон застосовував доктор Брабзон, коли відновлював сили ув'язнених неаполітанських повстанців, котрих морили голодом за наказом Карла Іспанського. Коли їх звільнили, вони виглядали як живі скелети, обтягнуті шкірою. Але завдяки бульйону жодний з них не віддав Богові душу, а один з тих мучеників потім прославився серед італійського жіноцтва як небуденний коханець.

Під пильним наглядом аристократки Григорій змушений був ложку за ложкою ковтати брабзонівський бульйон. Служниці годували його так вправно, що жодної краплі не потрапило на розкішні вісонові напірники. Поки тривала лікувальна процедура, Клементина розповіла мандрівному спудеєві цікаві речі.

Виявилось, що вони з Лідою й цирком «Олімпусом» вирушили на схід серед іншого й заради того, щоби відшукати Григорія. Для чого саме їм це знадобилось, красуня д'Агло не прохопилась жодним словом, але натякнула, що без якихось загадкових вмінь Ліди і таротичної вправності Лейли годі було й сподіватись, що їм вдасться знайти «майстра Гріго» у цій страхітливій холодній пустелі, де населення злякане й непривітне, мости зруйновані, мапи безжально брешуть, а заїжджі двори нагадують розбійницькі притони. Аристократка за допомогою яскравих італійських і латинських слів живописала ту зволожену жіночими сльозами трагічну й урочисту мить, коли відданий Дальферо на руках вніс непритомного Сковороду до замкових покоїв. Розповіла, як майже тиждень Григорій марив й навіщось благав у гарячці закривати йому то праву, то ліву ніздрю, що виконувалось. А ще Клементина повідомила «майстрові Гріго», що саме він спричинився до її рішення придбати «Олімпус» зі всіма його вагантами.

– Пам'ятаєш, як ти розповів нам із Констанцею про циркових близнюків? Про Амалію та Амадео? – нагадала вона Григорію приснопам'ятний вечір у Трієсті. – Вони пречудові, вони перевершили всі мої сподівання! (Григорій аж похлинувся черговою порцією бульйону, уявивши, як саме юні жонглери перевершували сподівання Клементини). Ліда також в захопленні від них і посвятила близнюків у найсвятіші таїнства Венери. Тепер вони тілесно і духовно наблизилися до чину Андрогіна й саме через них загадка цієї алхімічної істоти от-от буде розгадана. Я тепер переписуюсь з відомим розенкрейцером Т. R. R., з кавалером Рамсеєм, есквайром Андерсеном та графом Сан-Меріано, які дуже зацікавлені (ці слова Клементина проказала значущим шепотом) у найскорішому розв'язанні формули Андрогіна. А знаєш, чому вони такі зацікавлені, майстре Гріго? – губи красуні вигнулись у загадковій напівпосмішці. – Тому що ця універсальна формула безпосередньо пов'язана з таємницею алхімічного золота. А для всесвітньої перемоги свободи нам потрібно багато золота. Цілі гори золота! Без алхімічного роблення ми його ніде не знайдемо. Тому тепер вся просвітлена Європа з надією дивиться на Амалію і Амадео. На цих дітей природи, які єднаються в Андрогіна невимушено й органічно. Я привезла їх сюди, у мисливський замок люб'язного князя Чарторийського. Він наш брат і також ненавидить тиранію. Ми з князем зібрали тут сойм видатних алхіміків на чолі з Абрамом Панакосасом, яких свого часу привіз до Станіславова коронний гетьман Потоцький і які тепер залишилися без протектора та благодійника. Саме звідси, майстере Гріго, з диких і засніжених берегів Дністра, почнеться звільнення Європи від тиранів, мракобісів та обскурантів.

Накресливши такі небуденні плани, Клементина випурхнула з кімнати, а за нею рушили служниці із залишками бульйону. На цьому перший притомний день перебування Григорія у Чернелицькому замку закінчився. Він згадав, що забув запитати в Клементини про її загиблу сестру, і заснув без сновидінь.

І сон той відновив його сили, відігнав скорботи від духу та зміцнив його плоть.

Наступного дня, окрім Лейли та замкового грубника, ніхто не заходив до його кімнати. Циганка взяла на свої рамена брабзонівську терапію й досягла успіхів. Чи то від її опікування, чи то від помічного бульйону, але до Григорія швидко повертались сили. По обіді він взявся читати Біблію, і Лейла бачила, як сльози течуть його зблідлими щоками. Ввечері, у супроводі циганки, він здійснив свою першу прогулянку замковими коридорами, роздивляючись темні масивні меблі, зроблені у смаках часів Яна Собеського [100]100
  Король Речі Посполитої Ян III Собеський займав трон з 1674 до 1696 р.


[Закрыть], роги, списи, щити і шаблі, рясно порозвішувані стінами покоїв. На підлогу господарі замку кинули зо півсотні ведмежих шкур, і лише у Лицарській залі, де виструнчились набиті тирсою залізні обладунки, навощений до дзеркального блиску паркет укривав яскравий турецький килим. У Мисливській залі увагу Сковороди привернуло опудало вепра, впольованого фундатором замку Миколою Чарторийським.

Лейла розповіла йому, що саме із цим князем пов'язана похмура легенда Чернелицького замку. Тутешня численна челядь подейкувала, що князь Микола наказав вмурувати в замкову башту невірну дружину. Та, перед поверненням князя з походу, кинулася зі стіни, аби не відповідати за викриту зраду. Але Господь, який не схвалює самогубців, не попустив їй. Зрадлива княгиня лише переламала собі ноги. Так, скаліченою, її і замурували. З того часу, свідчили челядники, замком блукав білий привид нещасної княгині.

Після екскурсії Григорій повернувся до своєї кімнати. Лейла пішла спати до іншого покою, і сон вже підкрадався до мандрованого спудея, коли майже нечутно прочинилися високі двері і до кімнати зайшла процесія. Попереду, у довгій гаптованій сорочці із запаленим трисвічником, повільно крокувала Клементина. Побачивши її, Сковорода чомусь згадав білого привида замку. За нею йшли двоє у запахнутих мантіях. Григорій відразу впізнав близнюків.

– Андрогін прийшов привітати воскреслого з мертвих майстра Гріго! – з пафосним напруженням виголосила аристократка. Її вродливе обличчя зблідло, а очі палали передчуттям уранічої насолоди, межової для дітей Єви.

Амадео і Амалія синхронно звільнились від мантій. Вони театрально обійнялися, не відриваючи поглядів від Сковороди. Григорія здивувала їхня зросла схожість. Однакові зачіски й щедро накладена косметика перетворила їх на дзеркальні подоби, а відмінності у будові статевих органів лише підкреслювала разючу тотожність всього іншого. Відчувалося, що сестра Констанци не втрачала часу надарма.

– Ти ще надто слабкий, майстре, щоби прийняти участь у вшануванні Венери, в якому Андрогін досяг досконалості, – вела далі Клементина. – Але ми можемо вершити містерію у твоїй присутності, відновлюючи природні енергії твоєї плоті. Цієї ночі Андрогін віддасть ослабленій матерії твого тіла свою передвічну й невичерпну силу. Вона знадобиться тобі у майбутньому, тому що вирішено передати тобі на зберігання давню святиню земель гіперборейських. Цієї ночі я буду третьою стороною Трикутника. Проте, сподіваюсь, невдовзі ти займеш належне тобі місце. ВСІ КУТИ ТРИКУТНИКА МАЮТЬ БУТИ ОДНАКОВИМИ. Ці прекрасні й пристрасні діти мріють ускладнити Андрогіна тими телуричними [101]101
  Телуричний – земний.


[Закрыть]силами, котрі проходять крізь скіфську плоть.

Сестра покійної Констанци поставила трисвічник на комод і відточеним рухом розслабила бретельки своєї сорочки. Та впала, відкриваючи всі ті вівтарі Венери, якими природа спорядила тіло Клементини. Близнюки наблизились до неї і з полум'яного єднання їхніх тіл постав Андрогін. Григорій побачив його, сяючого і досконалого, складеного з кількох і єдиного у плоті своїй.

І видовище це було обтяжливим для очей смертної істоти.

«Ось він, той теплий і хиткий світ, до якого ти повернувся, раб Божий Сковорода, залишивши неприступний поріг мороку і німотності, – заплющивши очі, посміхнувся до себе Григорій. – Сприймай його таким, яким він є, бо насправді він є і комедією, і трагедією водночас. Так сприймав його премудрий і предосвідчений Марк Аврелій. Так сприймала його прекрасна Констанца. Воістину, не засуджуй, подібно мракобісам, не смійся й не входи в обридження. Лише тоді світ не зможе тебе впіймати. Всі шляхи суттєві за досвідом, спробуй знайти в них зерна істини і відсіяти полову».

Розплющивши очі, він додав:

«Прости мені, Господи!»

До тілесної смерті йому залишилося сорок два роки.

Опілля, церква Святого Миколая (Вознесіння) у селі Чесники Рогатинського району, серпень, наші дні

Невелика приземкувата храмина, побудована за тої темної доби, що настала на землях України після Батиєвого нашестя, підносилась над циліндричним майданчиком. У його кам'яних берегах вгадувались залишки масивного оборонного муру. Вечірня заграва згасала за химерно переплетеними гілками дерев. Навколо древнього храму зібралися тіні і бганки лілового присмерку, лише старовинні кам'яні хрести біля храмини зберегли свою сіру суворість. Попри мілітарне минуле, настрій у цього місця був благим і мирним.

– Тут також бував Сковорода? – поцікавився Вигилярний-молодший, мружачись на помаранчевий диск згасаючого світила.

– Мені про це невідомо, – сказала Ліда.

– А я думав, що в нас екскурсія пам'ятними місцями діяльності попередників.

– Щось на штиб того. Ми часто приходимо сюди.

– Пам'ятне місце?

– Місце Сили.

– Але ж це християнська церква.

– Вона стоїть на прадавньому Хорсовому вівтарі. Бачиш цю круглу платформу? Предки молилися звідси Хорсу-Сонцю й спорідненим з ними силам землі. Приносили жертви безкровні і крайні. А в наші часи моляться тут Трійці, Богородиці і святим заступникам. В цьому немає протиставлення. Кожний обирає собі образ Сили згідно зі своїми уявленнями і вміннями. Давай помолимось.

– Котрому із богів?

– Єдиному. Тому, який безіменно Сущий під всіма іменами.

– Молитися обов'язково?

– Зараз ти перебуваєш у сумнівах. З одного боку, ти вже пройшов посвячення й на собі відчув справжність та силу древньої містики. З другого боку, твій багаторічний життєвий – а я б ще додала: профанний – досвід змушує тебе до скептичного та іронічного сприйняття нових знань. Ти ніби на мості між своїм колишнім життям, побудованим на критичному імперативі Канта, та життям майбутнім, у якому наукові критерії нічого не варті. Міст хиткий, твої старі знання відчайдушно опираються знанням новим. У цій ситуації мудрі люди радять молитися якнайчастіше.

– Ну, нехай… – Павло Петрович раптом злапав себе на тому, що не вміє молитися. Родина капітана далекого плавання Петра Вигилярного була невіруючою. Спочатку він намагався згадати «Отче наш», але заплутався у всіх тих церковнослов'янських «іжє єсі на нєбєсі». Тому вирішив, що той Єдиний, про якого мовила Ліда, прийме й саморобну молитву.

«Головне, аби від щирого серця», – примирився він зі своїм молитовним невіглаством і попросив Сущого:

«Нехай буде так, Господи, щоби не всі брами на шляхах наших були зачиненими й не всі сили зла були несплячими. Щоби був нам вихід і вхід, якщо ми дуже-дуже цього запрагнемо…».

Зайнятий придумуванням слів молитви, він не відразу зауважив старого, одягненого у щось на штиб ряси, який вийшов з храмини й рушив повз нього і Ліду. Син капітана прийняв його за священика. Старий вже минав огорожу, коли зупинився і озирнувся на Вигилярного. Той сторопів.

– Лідо, це ж Гречик!

– Не заважай, – відмахнулась від нього жриця, котра застигла у медитативній позі.

Павло Петрович кинувся за старим, але біля огорожі вже нікого не було. Він спустився до рівчака, який за давніх часів слугував оборонним ровом, добіг ним до господарської споруди, складеної з нерівного пористого каміння, заглянув за неї. Нікого. Людина у рясі ніби розчинилася у медово-лілово-синіх серпневих сутінках. Вигилярний раптом зрозумів, що його біготлива марнотність ображає мирний спокій цього святого місця. Він тихими кроками повернувся до храмини й чемно дочекався того часу, коли жриця вийшла з молитовного трансу.

– Ви мене надурили, – сказав він Ліді. – Професор живий.

– Ніхто нікого не дурив. Люди самі себе дурять.

– Я ідіот, так?

– Якби ти був ідіотом, то лежав би тепер на дні Несамовитого. Я ж казала тобі, що не можна отримати всі знання одночасно. Потрібно зростати, наріжний Хранитель. Ускладнюватись. Крок за кроком. Стадія за стадією.