Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Потапова на станції не було. Співробітник оперативної групи, який там чергував, сказав, що Потапов поїхав у місто – треба було обстежити поїзд. Обіцяв до ранку повернутися на станцію.

Маленька, глуха станція здавалася зовсім безлюдною. Світло горіло тільки у вікнах будиночка за станцією. Тісний зал для пасажирів був тьмяно освітлений ліхтарем зі свічкою, що висів над дверима.

– Ну й глушина, ніби всі повмирали. Хто ж тут поїзди зустрічає? – спитав Гончаров, сідаючи на твердий диван. Він вирішив дочекатися Потапова.

– А тут на добу один поїзд проходить, – відповів співробітник. – Це ж дорога не наскрізна, вітка до лісозаводу, і все. Ну, а як ваші справи?

– Під кінець дня знайшли місце приземлення. Тепер треба знайти голку в стогу сіна, – роздратовано відповів Гончаров.

– Знайдемо, – упевнено промовив співробітник.

– «Знайдемо»! Шапками закидаємо! – розсердився Гончаров.

Співробітник замовк і за хвилину вийшов на перон.

У цей час Потапов входив до кабінету полковника Астангова.

– Доповідаю – поїзд обстежили ретельно. Нічого…

– Нічого не знайшли, знаю, – перебив його Астангов. – І не могли знайти. Той, хто вас цікавить, уже на місці. Ось читайте…

Потапов прочитав запис двох телефонограм. У одній повідомлялось, що на околиці міста, поблизу сто першого почтового відділення, знайдено мотоцикл іжевської марки. У другій говорилось, що за двадцять кілометрів від Островська колгоспний пастух знайшов у лісі під містком тіло юнака – тракториста з Понизов'я.

– Я вже говорив з Понизов'ям, – вів далі Астангов. – Тракторист Сергій Любченко на світанку виїхав у Островськ на власному мотоциклі марки ІЖ. Півгодини тому повернулися з Островська люди, яких я туди посилав. Нічого істотного не привезли. Любченка вбито пострілом у потилицю. Пастух чув тільки шум мотоцикла. Загалом ясно – прибув агент кмітливий і добре споряджений. І невипадково стрибав він проти неділі – розраховував на те, що ми в цей день не працюємо. Ясно, що він поставив перед собою завдання – за всяку ціну протягом дня дістатися до нашого міста. Тут йому і сховатися легше, місто велике… Що там у Гончарова?

– Не знаю. Я його не бачив.

– Їдьте зараз на станцію Лісну, знайдіть Гончарова, хай продовжує розшуки і двічі на день дзвонить мені. Подивіться, як він там все організував, і повертайтесь. Я жду вас не пізніше десятої години ранку…

5

Майже в цей самий час Окайомов зупинився коло маленького будиночка на околиці міста. Оглянувшись на всі боки, він підійшов до воріт і взявся за кільце кособокої хвіртки, над якою висіла табличка: «Першотравнева вул., б. № 6, А. П. Гурко».

Хазяйка цього будинку Адалія Петрівна Гурко крізь вікно здивовано дивилася на незнайомого, що зайшов у двір і впевнено прямував до ґанку.

Окайомов переступив поріг і зупинився, з посмішкою дивлячись на Адалію Петрівну:

– Не впізнаєте?

– Пробачте… ні… – розгублено промовила вона.

– Окайомов. Григорій Максимович Окайомов.

– Григорій Максимович? – вигукнула Адалія Петрівна і, немов перелякавшись своїх слів, затулила уста рукою.

– Я, я, Адаліє Петрівно, я – власною персоною, – добродушно сміявся Окайомов.

Адалія Петрівна підійшла до нього впритул, пильно подивилася йому в обличчя:

– Не вірю… Не може бути… – прошепотіла вона, і враз її очі округлились: – Він! Він! Григорій Максимович!.. – Вона заплакала і ткнулася обличчям у плече Окайомова.

О, він прекрасно знав, чого ця стара жінка плаче, і терпляче ждав, поки вона заспокоїться!..

І ось вони сидять за столом один проти одного, і Адалія Петрівна, ніби ще не вірячи, не спускає з Окайомова сяючих очей.

– Дивлюся, дивлюся на вас, Григорію Максимовичу, і все не можу зрозуміти – уві сні це чи наяву?

– Ні, ні, Адаліє Петрівно, я не привид…

– Ви зрозумійте мене. Мій Саня через місяць, як поїхав на війну, прислав листа, що ви з ним в одній частині. А ще через місяць пише – Окайомов загинув під час відступу. А більше листів від нього і не було… – Ладна заплакати, Адалія Петрівна піднесла до очей хусточку.

– Війна, Адаліє Петрівно, війна… – Окайомов замовк, тривожно думаючи про те, що, виявляється, частина його саперів тоді коло річки все-таки врятувалась. – Кращі сини народу гинули першими. Санею ви можете пишатись. Про його хоробрість говорив увесь батальйон, його любили, і хто лишився живий – ніколи його не забуде.

– Дякую, рідний, – крізь сльози бурмотіла Адалія Петрівна. – Кожне слово про Саню – моя єдина втіха… – Заспокоївшись, Адалія Петрівна ніяково спитала: – А як же це ви?

– Як я воскрес? – допоміг їй Окайомов. – Досить звичайна історія. Тоді в серпні мене тяжко поранило. Фронт відкотився. Мене підібрали і сховали колгоспники. Вони мене й виходили. Потім – партизанський загін, армія і з нею похід до Берліна. А там, на колоні рейхстагу, поряд із своїм прізвищем я написав і прізвище вашого Сані: сержант Олександр Гурко…

– Ви кажете правду? – очі Адалії Петрівни знову наповнилися слізьми.

– Адаліє Петрівно, в таких справах…

– Не ображайтеся на мене, дуриу. Можна мені вас поцілувати? – Адалія Петрівна поривчасто обняла Окайомова і поцілувала його в лоб. – А я думала, що про Саню тільки я пам'ятаю…

– Як вам не соромно!.. – Окайомов трохи помовчав, як личить для такого моменту. – Ну ось… А знаєте, ким я став? Книжки пишу.

– Книжки? Та що ви? Як же це?

– Війна, Адаліє Петрівно, багатьох зробила письменниками. Ми стільки пережили там… на війні. Дуже багато пережили. Важко мовчати. Народ мусить знати, чого варта наша перемога. Знати і завжди про це пам'ятати. А книжку, над якою я зараз почав працювати, я хочу присвятити світлій пам'яті вашого Сані.

– Я просто не знаю, що й сказати вам… – Адалія Петрівна задихнулась від хвилювання. – Я – мати, що втратила єдиного сина. А ви така людина, така людина!..

– Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов'язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…

– Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?

– Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?

– Як ви можете сумніватись?

– Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато – тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.

– Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.

– І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.

– Так, бігав… – Адалія Петрівна схлипнула. – І нема його.

– Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.

– Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?

– Я виїхав раніше.

– Отож Саня залишився без батька в п'ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…

– Адаліє Петрівно, – обережно перебив жінку Окайомов, – все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.

– Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?

– Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.

– Я зараз, зараз.

– Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?

– Звичайно! Вони отут. – Адалія Петрівна поставила на стіл дерев'яну шкатулку і пішла на кухню.

Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.

«Все йде чудово, – думав він. – І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».

Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.

6

На столі була розгорнута велика карта міста і його околиць. Косий промінь вранішнього сонця падав на карту і, відбиваючись од її глянцевої поверхні, сліпив очі Астангову і Потапову, що схилилися над картою.

Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.

– На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?

Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.

– А можливо, наше місто – це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? – висловив припущення Потапов.

– Не думаю, – помовчавши, сказав Астангов. – Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. – Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. – Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. – Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. – Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського – це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем – всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.

Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.

Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі – це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», – подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.

– Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! – Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. – Ви до мене?

– Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…

Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:

– Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.

Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».

– Я слухаю вас. – Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. – Ми можемо розмовляти тут?

Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.

– Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, – сухо сказав Потапов.

– По-моєму, інститут охороняється досить добре, – сказав Вольський.

– Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. – Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.

– Ну, гаразд, що я маю робити? – уже люб'язніше промовив Вольський.

– Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це – перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.

Вольський посміхнувся:

– Добре. Далі!

– Поки що все, Сергію Дмитровичу.

– І як довго триватиме цей ваш… період?

– Точно не знаю.

– Чорт забирай! – щиро вирвалося у Вольського.

Потапов розсміявся:

– Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.

– Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?

– Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. – Потапов зійшов з веранди і обернувся: – Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.

Професор Вольський промовчав.

Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?

Розділ третій

1

Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.

Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.

– Щось дід застряв там… – промовив хтось із черги.

– Мабуть, складна, справа, – відгукнулась сусідка Окайомова. – А наш депутат такий – поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.

– І я до нього вдруге йду, та тільки не за тим… – втрутився в розмову юнак у червоній футболці. – Він написав про мене прохання у міністерство, а там ніякої уваги.

– Ох, він не любить цього! – вигукнула жінка. – По моїй справі він прокуророві спочатку подзвонив. Той, як і ведеться, пообіцяв, а потім і пальцем не повів. Я знову до товариша Вольського: так, мовляв, і так – справа моя не посувається. У нього аж обличчя посіріло. І такий він папірець прокуророві одписав, що той миттю справу мою вирішив.

Двері розчинилися, у коридор вийшов сивенький дідусь, якого проводжав Вольський.

– Будь ласка, хто ще, – звернувся Вольський до присутніх.

І ось вони сиділи один проти одного: Вольський і той, хто хотів його знищити. Але робити це сьогодні Окайомов не збирався – він прийшов сюди зовсім з іншою метою.

Окайомову треба було будь-що наблизитися до інституту Вольського і до нього самого. Довідавшись, що Вольський як депутат регулярно приймає відвідувачів, Окайомов вирішив насамперед використати цю можливість. Під час відвідання Вольського він розраховував або вкрасти його депутатський бланк, або домогтися, щоб Вольський написав на бланку яку-небудь записку. Одним словом, іменний бланк Вольського, його особистий підпис, його почерк Окайомову могли дуже знадобиться…

Вольський вибачився перед Окайомовим і почав дзвонити по телефону:

– Завідуючий міськвідділом соцзабезпечення? З вами говорить депутат Верховної Ради Вольський… Здрастуйте. Зараз до вас з моєю запискою прийде персональний пенсіонер товариш Сугробов (Окайомов відзначив про себе: «З моєю запискою»). Прийміть його, будь ласка, без черги і уважно вислухайте – ваші люди неуважно поставилися до старого… Ну от і добре. До побачення. – Вольський поклав трубку і повернувся до Окайомова – Я слухаю вас.

Ідучи на прийом до Вольського, Окайомов до найменших дрібниць продумав, як і про що буде з ним розмовляти. Він вирішив по можливості не називати жодного прізвища, але на випадок, якщо це доведеться зробити, узнав із старих газет округ, де балотувався Вольський, в списку мешканців одного з будинків вибрав собі звичайне прізвище – Єгоров – і запам'ятав адресу цього Єгорова. Коли б Вольський почав перевіряти, він переконався б, що така людина справді існує. До того ж, Окайомов придумав хитрий привід для відвідання депутата…

Поклавши зціплені руки на стіл і розглядаючи їх, Окайомов заговорив із стриманим хвилюванням і чарівливою щирістю:

– Я людина маленька. Всього-на-всього бухгалтер у промартілі. Але і в маленької людини можуть бути великі неприємності…. Все почалось майже рік тому, коли до нас в артіль прибув новий технорук. Людиною він виявився спритною, знає, як робити гроші і для держави, і для себе. Спершу все йшло нормально і нічого нечесного він не робив. Але потім почалося… І, правду кажучи, я не зразу в цьому розібрався. Все зрозумів тільки тоді, коли він вручив мені перший подарунок – п'ятсот карбованців. Сім'я в мене чимала – вісім душ. Один одного менший. Старший цього року ходитиме в десятий клас. Мишком його звати. І ось з ним і сталася вся драма… – Окайомов зітхнув і вів далі: – Одержавши перший подарунок, одержав і другий, і третій. Словом, у хаті з'явилися невеликі, але гроші. І от одного разу дружина причепилася до мене: звідкіля гроші? А я візьми та й скажи їй усю правду. А Мишко цю розмову випадково почув. Незабаром він спіймав мене сам на сам і каже: «Я комсомолець і не хочу, щоб батько в мене був злодієм. Одне з двох, каже: або ти підеш куди слід і все розкажеш, або я піду з дому…» Так, легко йому це сказати, а як мені таке зробити? Це ж, значить, суд і тюрма, а сім'я залишиться без годувальника. Отож син на минулому тижні пішов з дому і живе в товариша. Кажуть, шукає роботу. Я прийшов до вас, Сергію Дмитровичу, за порадою – що робити?..

Вольський слухав Окайомова, трохи розгубившись: вперше до нього прийшов виборець з такою несподіваною і складною справою. Він зовсім не уявляв собі, як можна допомогти цій людині.

– Не знаю, що вам і порадити, – сказав Вольський. – Я розумію і вашого сина, і вас. Тобто я, звичайно, не виправдую вас…

– Я й сам знаю, що винен, – вставив Окайомов. – І знаю, що покарання мені не уникнути. Але сім'я… четверо малих дітей…

– От-от, саме це… – Вольський подумав і запитав: – Багато ви так… заробили?

– Багато не багато, а тисячі три перепало.

– А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

– Ви так радите? – Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

– По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

– Саме так. Ви це зробите? Правда?

– Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

– Сергію Дмитровичу!.. – Очі його зволожилися. – От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

– Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

– До побачення, Сергію Дмитровичу… – Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. – Мало не забув. Тут ще така біда – прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

– Це можна. – Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. – Кому ж писати? Директорові?

– Так. Голові промартілі імені Першого травня…

– Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, – повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

– А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, – він і це вичитав у старих газетах, – сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі – великі!

– Дурниці! – різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. – Я цього ніколи не говорив.

– Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. – Окайомов усміхався.

Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.

– Та отак – не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей – розумієте? – Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. – Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов'язково.

– Добре, добре, – швидко згодився Окайомов. – До побачення.

Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є – він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.

Окайомов вийшов на вулицю. Біля під'їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, – вирішив Окайомов. – Треба перевірити».

– Дорогий товаришу, – звернувся він до шофера, – ви, часом, не з нашим депутатом їздите?

– А що таке? – насторожився шофер.

– Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене – сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам'ятаю, а як по-батькові – не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…

– Дмитрович.

– От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його – пам'ятав, а тут враз вилетіло.

– Буває…

«Так. Машина – його, – думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. – Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»

Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.

– Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?

Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, – його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.

– А, товариш Ільїн! – Потапов підійшов до машини. – Здрастуйте. Що нового?

– Зараз підходив до мене громадянин – цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.

– Так, так. І давно це було?

– Ну, хвилин п'ять тому.

– Куди він пішов?

– От туди. Ви саме звідти йшли.

– А який на вигляд?

– Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.

– Так… так… – Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. – Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…

У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:

– Ну, а ви що проситимете?

– Те ж саме, Сергію Дмитровичу, – усміхнувся Потапов. – Пильності.

– Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?

– Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, – сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: – Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?

Вольський здивовано підняв брови:

– Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?

– Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?

– Не пропав, а пішов від нього… Дивно – тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.

– Він був у сірому піджаку і в чоботах? – швидко спитав Потапов.

– Так, так.

– Ваш виборець?

– Так. Бухгалтер з промартілі… – Вольський заглянув у блокнот. – З промартілі імені Першого травня.

– А як його прізвище?

– Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно – міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.

– Яку записку?

– Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.

– Він у вас довідку просив?

– Так.

– А чому ж ви передумали?

– А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.

– Можна знати, з якого?

Вольський розсердився:

– Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! – уже сердито промовив Вольський.

2

Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:

– Вас тут цілу годину один чоловік чекав…

Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.

– Не турбуйтеся, дорогий Григорію Максимовичу, – забелькотіла вона. – Він у вас багато часу не забере. Це наш сусід. Тут я у всьому винна. Ненароком сказала йому, що ви пишете, і він хоче розказати вам щось дуже важливе…

Окайомов полегшено зітхнув, облизнув пересохлі губи.

– Адаліє Петрівно, – заговорив він хрипким від люті голосом, – я просив би вас і найкатегоричніше – не робити мені базарної реклами! Я ж ясно вам сказав – мені тихий куточок для роботи потрібен. Інакше б я зупинився в готелі. Мені треба працювати, а не патякати з вашими сусідами. Ну як ви могли…

Окайомова перервав рішучий стукіт у двері..

– Це він, – пошепки сказала Адалія Петрівна. – Григорію Максимовичу, рідний мій, ну, лайте мене, стару дурепу. Але не виганяти ж людину. Сусід. Поговоріть з ним хоч кілька хвилин.

Двері відчинилися, і увійшов кремезний чоловік років п'ятдесяти з жовтими, обкуреними вусами.

– Ласкаво прошу! – сказав він самому собі і церемонно, в пояс уклонився Окайомову. – Пробачте, звичайно, але не знаю, як вас звати-величати.

– Заходьте, заходьте. – Окайомов подружньому взяв сусіда під руку і провів до стола. – Сідайте.

Від захожого відгонило вином, і це трохи заспокоїло Окайомова. Адалія Петрівна навшпиньки вийшла з кімнати.

– Спасибі вам, знову ж, не знаю, як вас звати-величати. А я буду, значить, Горбильов. Кирило Євгенович Горбильов. Сусід вашої хазяйки, Адалії Петрівни. А до вас справу маю. Можна сказати, секретну справу.

– Слухаю вас, товаришу Горбильов. – Окайомов пильно дивився на гостя, думаючи: «А раптом цей чоловік підісланий чекістами?»

– Ви, значить, письменник і можете прописати в газеті про наші неподобства.

– Цікаво, які ж це неподобства? – механічно спитав Окайомов.

– Які? А ось послухайте, товаришу письменник. Вони хочуть проценти з пальця висмоктувати і за це преміальні одержувати, а я їм заважаю.

– Нічого не розумію. Які проценти? Хто вони?

– Вони – це, значить, Пириков – голова нашої промартілі. А я там, знову ж таки, майстер. Так от, значить, артіль плану не тягне. Тоді Пириков винайшов, значить, обман – як роздути проценти з нічого, перевиконати, мовляв, план і загребти преміальні. А я йому заважаю, оскільки я людина чесна. Він, значить, почав мене улещувати – так, мовляв, і так, хороший мій, підпиши дуту рапортичку, і я тебе не забуду. Ну, а я…

– Послухайте, товаришу Горбильов! Я письменник. У газетах не співробітничаю, і такі факти мене зовсім не цікавлять.

– Як це – не цікавлять? – Горбильов від здивування навіть підвівся. – Тут ми маємо шахрайство, і, знову ж, за рахунок держави. А вам, значить, не цікаво? Не розумію – як це так?

– Дуже просто. Я пишу про війну, і мені…

– А це хіба, знову ж, не війна? Тільки тут ворог, значить, внутрішній. Може, ви ще не розібрали, в чому тут сіль? То слухайте… Артіль за квартал повинна дати три тисячі двісті штук жерстяної посуди по чотирьох артикулах. Так? А дає, значить, щонайбільше дві тисячі з гаком. А якщо взяти і один артикул викинути, наче, значить, його й не було…

– Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?

– Ну гаразд, – несподівано згодився Горбильов. – Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю – та й кінець. Це вас теж не цікавить?

– Послухайте, Горбильов! – Окайомов підвівся. – У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас – дайте мені спокій.

– Виганяєте, значить? – сумним голосом запитав Горбильов.

– Розумійте як хочете. До побачення.

Горбильов насунув картуза.

– Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! – він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.

Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна – треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.

– Пробачте мені, Григорію Максимовичу… – у дверях стала Адалія Петрівна.

– Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме – не робити мені базарної реклами, – ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.

– Ніколи і нікому! – урочисто промовила Адалія Петрівна.

– От і чудово! – Окайомов подивився на годинника. – Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.

– Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!

– Ну добре, добре, мир. – Окайомов простягнув хазяйці руку. – Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.

– Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.

– У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.

3

– А втім, добре, – згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?

– Одинадцять.

– Скільки це забере часу?

– Думаю, до вечора вправлюсь.

– Гончаров дзвонив? Що в нього?

– Нічого. Нервує він, товаришу полковник.

– Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?

– Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити – людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…

– А сам він хоч спить?

– Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.

– Ну, добре. Ідіть…

Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.