Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

– Що у вас? – крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

– Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, – схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

– Він на бюлетені, – запинаючись, відповів Пириков.

– Давно?

– Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

– Дайте мені його домашню адресу, – перебив голову артілі Потапов.

– Зараз! – Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. – Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. – Пириков встав: – Мені йти з вами?

– Спочатку я поїду до товариша Кучина, – ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

– До кого ходив майстер Горбильов?

– Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

– Горбильов зараз в артілі?

– Як – в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

– Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

– Мовчи, кажу! – відповів чоловічий голос. – Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

– Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

– З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

– Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

– Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

– Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

– У четвер? У депутата? – Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. – Значить, він ще й депутат?

– Хто?

– Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. – Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. – Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

– Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

– Професор! – посміхнувся Горбильов. – Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли – з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

– А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

– А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ – штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

– Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

– Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

– Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. – Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. – Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

– Зроблять? – недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. – Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

– Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. – Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, – якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ – штани в чоботи, а народу цурається».

– Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

– Ви до кого? – сердито спитала вона.

– Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

– Григорія Максимовича?

– Так.

– Ви його знайомий?

– З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, – привітно посміхнувся Потапов.

– Він поїхав, – помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

– Коли?

– Вчора.

– Куди?

– А навіщо вам знати. Поїхав, і все. – Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.

Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.

– Нам треба поговорити…

Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.

– Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… – Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: – Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник – Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?

– Що він – письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.

– Вони були знайомі?

– Разом воювали… – Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.

– Коли він до вас приїхав? – спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

– В передостанню неділю.

– Вранці? Ввечері?

– Над вечір.

– Так… – Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

– Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

– Звичайно, немає і не могло бути, – відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала – трапилося щось тривожне.

– Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, – заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. – Значить, він поїхав учора?

– Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

– Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

– Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

– Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

– Навіть газети і ті забрав з собою.

– А які в нього були речі?

– Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

– Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

– Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

– Як він був одягнутий?

– Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

– Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

– Ой! – Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. – Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де – її чоловік, але Потапов зупинив її.

– Окайомов оце? – спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

– Так, це він.

– Проти цієї фотографії він дуже змінився?

– Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

– Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

– Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

– Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

– Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… – тихо промовила вона.

– Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

– Що ж тепер робити? – розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. – Він же має повернутись!

– Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. – Звичайно, звичайно…

Розділ четвертий

1

Полковник Астангов проводив нараду з оперативною групою Потапова. Всі сиділи навколо стола, перед кожним – аркуш паперу. Можна було подумати, що ці люди сидять на тихому і спокійному занятті. Тим часом тут аналізували бойову операцію, до кінця якої ще було далеко. Кожний увесь час пам'ятав, що ворог зник, і де він тепер, у цю хвилину, – невідомо. Весь сенс наради зводився до одного: як випереити ворога і завдати йому удару раніше, ніж він зробить свій злочин.

На фотографії, взятій Потаповим у Адалії Петрівни, Вольський і його шофер одразу впізнали того чоловіка, що приходив на прийом. Тепер Потапов був певний, що Окайомов саме той, кого скинули над Чорним бором і кого він повинен знайти. І його дратувало, що полковник Астангов і досі дотримується, як він каже, «двох версій, при можливості ще й третьої». От і зараз полковник знову заговорив про це.

– Проаналізуємо, товариші, першу з цих версій, для нас найвигіднішу. – Полковник навіть не глянув на Потапова, але всі зрозуміли, що наголошене слово «найвигіднішу» адресоване саме Потапову. – За цією версією, скинутий у Чорному бору агент – убивця тракториста Любченка і пожилець Гурко. І що цей самий чоловік на прийомі у Вольського намагався одержати іменний бланк професора. Переляканий відвідинами майстра Горбильова, він зник. Прізвище його Окайомов. Це той самий Окайомов, якого у сорок першому році призвали в діючу армію, а зараз він лічиться у списку загиблих.

– Це саме так, – тихо промовив Потапов.

– Можливо, можливо, – миролюбно згодився Астангов. – Підкреслюю – можливо. Та хіба ви маєте хоч один доказ, що скинутий у Чорному бору диверсант і Окайомов це одна й та ж сама особа?

– А те, що Окайомов з'явився у Гурко тієї ж неділі, коли був скинутий диверсант! – гарячкуючи, відповів Потапов. – Нарешті, мотоцикл, що опинився в місті тієї ж самої неділі?

Слухаючи Потапова, Астангов на згоду кивав головою, а потім сказав:

– А давайте уявимо собі таку ситуацію: ворожа розвідка задумала диверсію проти інституту Вольського. Ми знаємо, що цей об'єкт для них дуже важливий. І ми знаємо, що саме тут вони вже із скандалом провалились. І ось тепер вони вирішили успіх диверсії застрахувати всіма можливими засобами. Послали, наприклад, не одного виконавця, а двох, трьох. І скинули у Чорному бору – одного, а Окайомов – це другий. Прибули вони в наше місто різними шляхами, але в один призначений їм час. Ви можете, Потапов, спростувати цю версію?

Потапов посміхнувся:

– Звичайно, ні. Але з таким самим успіхом можна припустити, що в місто прибуло двадцять виконавців.

– Це не спростування. Двадцять – абсурд! А два, три – варіант допустимий. Хіба не могли вони скинути в Чорний бір не одного, а двох або навіть трьох чоловік?

– Але ж парашут знайшли один, – зауважив Гончаров.

– Знаю, товаришу Гончаров. А може, другий і третій парашути ви не змогли знайти, як не знайшли ще таємної бази? Хіба таке припущення не має підстав?

Гончаров опустив голову і вмить почервонів. Викликаний на цю розмову з Лісного, він уже давно чекав докору полковника за безрезультатні розшуки бази. І ось маєш, сам нарвався…

– Ні, товариші, – вів далі Астангов, – ми просто не маємо права все зводити до однієї гіпотези і не передбачити всього, що треба передбачити… Ось вам, наприклад, ще одна версія – скинутий або скинуті в Чорному бору діють самі по собі, а Окайомов – окремо, і один з одним вони не зв'язані. Хіба не може бути і такої ситуації?

– Це малоймовірно, якщо їх випустили з одного барлога, – ніяковіючи, промовив молодий співробітник із групи Потапова. – Ви ж самі сказали, товаришу полковник, що їм треба застрахувати свій успіх, отже, всі вони повинні діяти організовано.

– За логікою, це так, згоден. Ну, а коли барлоги різні? Хіба інститут Вольського може непокоїти тільки один барліг? Крім того, може бути і таке: до нас у місто прибули, скажімо, два виконавці, один з них займається інститутом Вольського, а другий… Наприклад, артилерійським полігоном. Ми повинні думати і про таку гіпотезу…

Астангов дуже любив такі аналізи операцій. Він розумів, що це важливо для всіх співробітників. Проводячи такий аналіз, він, звичайно, добре розумів, що потаповська версія – найнадійніша. Однак він невтомно пропонував нові й нові гіпотези, висловлював сумніви, ставив питання, бо знав, що в цій суперечці кристалізується і відточується думка людей, і вони привчаються робити свої припущення на основі найбільш точних, старанно відібраних даних. Нарешті, повністю підтримати версію Потапова полковник Астангов просто не мав права, бо він відповідав не тільки за охорону інституту Вольського, а повинен був передбачити будь-який крок ворога.

Потапов, у свою чергу, добре розумів полковника Астангова, розумів його сумніви. Зараз його турбувало інше – напередодні полковник сказав йому, що має намір забрати в нього двох співробітників для зміцнення іншої оперативної групи, а от з цим він ніяк не міг погодитись.

Перехопивши погляд полковника, Потапов сказав:

– А чи не вийде так: ми почнемо розробляти кілька версій, розпорошимо на це сили і загубимо те, що вже досить ясно визначилось? Я маю на увазі реального Окайомова.

– Я повинен думати про всі версії, – сухо відповів Астангов. – А щодо вашої групи, то ви займетесь лише Окайомовим. І забирати у вас людей я передумав.

Потапов не стримався і полегшено зітхнув. Астангов засміявся:

– Камінь з серця звалився?

Посміхнулись і всі, хто сидів за столом.

Тільки Гончаров сидів, опустивши голову.

– Але повернемось до версії з Окайомовим. Ваші міркування, Потапов! – Астангов підсунув до себе папір.

– Отже, етап перший – висадка, – упевнено заговорив Потапов. – Записуємо відомі нам дані на цьому етапі. Час висадки. Це ми знаємо більш-менш точно. Далі – місце висадки. Знаємо. Це нам Гончаров знайшов. Відзначаємо перший випадок такої далекої від кордону висадки. Враховуючи те, що літак збитий, вони навряд чи зроблять таке вдруге. Мета такої глибокої висадки одна – швидше дістатися до міста, в якому працює інститут Вольського. Все в ім'я цього, аж до вбивства власника мотоцикла. Вбивство здійснене з глушителем. База схована добре. Словом, перший етап подій свідчить, що ворог досвідчений, сміливий і енергійний. Що ми не знаємо? Де він обладнав свою базу. Але розшуки бази тривають… Етап другий – Окайомов у місті. Поява його в Гурко…

– А як ви розцінюєте, що він з'явився під своїм справжнім прізвищем? – перебив Потапова полковник.

– Я вважаю це за серйозну помилку ворога, – відповів Потапов, – адже йдеться про розкриття не тільки прізвища, але й зовнішності.

– Я думаю інакше, – сказав полковник Астангов. – Такий досвідчений диверсант не міг не знати, до чого приведе розкриття прізвища. Пригадайте, який хитрий ключ знайшов він до серця Гурко. Абсолютно безпомилковий і тонкий хід! Щоб він не продумав питання з прізвищем?! Неправдоподібно! Ні, товариші, він жертвував розкриттям прізвища. Заради надійної явки на перший, найважчий для нього час. Все це розраховано з початку до кінця, і з усіх точок зору нам краще думати саме так, а не тішити себе його помилками… Продовжуйте, Потапов.

Потапов помовчав, обдумуючи те, що сказав Астангов, і вів далі:

– І все-таки на цьому етапі він припустився безперечних помилок. Усвідомлення цих помилок, очевидно, і примусило його так швидко зникнути. Тепер я хочу викласти план дальших дій своєї оперативної групи…

– Заждіть хвилинку, – знову перебив Потапова полковник. – Мені хочеться звернути вашу увагу на дві повчальні деталі в операції. Чи завдяки звичайній випадковості знайшли ми майстра Горбильова і Адалію Петрівну Гурко? Ні, товариші, тут ми повинні віддати належне майору Потапову. Це він наполіг на перевірці артілей і натрапив на Горбильова. І далі він проявив справді чекістську увагу до дрібниць. Він запам'ятав фразу шофера Вольського про костюм незнайомця і не пропустив її повз увагу в розмові з Горбильовим. Те, що могло здатися випадковістю, насправді стало результатом розумної роботи. Запам'ятайте це, товариші. Але поки ми розмовляємо, Окайомов діє, і йото треба шукати кожної години, кожної хвилини. Займемося тим, що нам слід робити. Прошу вас, Потапов, викласти ваш план…

В обговоренні плану взяли участь усі, крім Астангова і Гончарова. Полковник слухав, що говорили інші, щось записував і непомітно поглядав на похмурого Гончарова, який, здавалося, взагалі нічого не чув.

– План хороший, – сказав, нарешті, Астангов. – Були і розумні зауваження товаришів.

Він замовк, і Потапов занепокоєно помітив, що на обличчі полковника з'явився вираз, з яким він звичайно говорить дошкульні зауваження.

– Шкода тільки, що ми не можемо погодити цього плану з Окайомовим, а він якраз і може порушити його чіткість. Інакше кажучи, в плані я бачу істотний недолік – в ньому все обгрунтоване, але не визначено тото головного, що ми повинні робити завтра. Ні, не завтра, а сьогодні… – Астангов подивився на годинника. – Товаришу Гончаров, мене непокоїть ваш настрій. (Гончаров здригнувся і хотів підвестися). Сидіть, сидіть. Справа в тому, що ваша ділянка, товаришу Гончаров, сьогодні, саме сьогодні, головна. Ви встигли відмінити відпочинок групи розшуку на неділю?

– Не зовсім: мене пізно повідомили про ваш наказ. Але чоловік двадцять працюватимуть.

– Двадцять… – Полковник помовчав. – Ось що, Потапов: одразу з усією групою їдьте в Чорний бір. Справа у тому, товариші, що, за всіма об'єктивними даними, Окайомов зараз кинеться до своєї бази. Ми ж пам'ятаємо, що в нього з собою був тільки портфель з паперами. Це означає, що без бази він обійтися не може. Погано, що зараз літо, – воно дає Окайомову можливість обходитись без житла і маневрувати часом. Словом, або тепер, або трохи згодом він піде до своєї бази, і тому Чорний бір – для нас найголовніший об'єкт. Це безперечно, і це треба підкреслити в плані операції.

– Знімемо нагляд і за інститутом? – схвильовано запитав Потапов.

– Ці дні за інститутом наглядатиме група капітана Орлова. Товаришу Гончаров, карта Чорного бору у вас з собою.

– Завжди.

– Тоді зробимо так: усі, крім Потапова і Гончарова, вільні. Годину на збори…

Коли співробітники опергрупи вийшли, Астангов узяв у Гончарова карту і розгорнув її на столі:

– Давайте подумаємо, як перекрити всі підходи до Чорного бору. Ваші пропозиції, товаришу Гончаров.

2

Вважаючи, що з тривожної ситуації він вийшов вчасно, Окайомов діяв досить сміливо. Кілька днів після зникнення з будинку Гурко він прожив у дачній місцевості, ночуючи під відкритим небом, потім повернувся до міста, купив на вокзалі квиток до станції, першої після Лісної, і сів у поїзд. Він вирішив, що найбезпечніше дістатися до Чорного бору саме поїздом, у якому завжди багато людей.

У поїзді йому одразу ж пощастило – він опинився у вагоні з бригадою естрадних артистів. Окайомов умить збагнув, що ця весела компанія може йому стати в пригоді. Враз він швидко перезнайомився з усією бригадою, привабивши всіх своїм наївним захопленням з приводу того, що уперше в житті розмовляє з артистами. Ще один вдалий момент – з'ясувалося, що бригада їде з концертом саме на станцію Лісну. Поважна естрадна дама, життя якої почалося явно на світанку нашого століття, закочуючи очі під лоба, пояснила Окайомову, що вона – ілюзіонний номер.

– Що це означає? – з дитячою зацікавленістю спитав Окайомов.

– Я можу зробити все, що захочу, – пустотливо відповіла дама.

– Як же це так?

– Апаратура… – таємниче промовила дама і показала на засунутий під лавку великий обдертий чемодан.

«Знадобиться й мені ця апаратура», – зауважив сам собі Окайомов і заговорив з керівником бригади – маленьким вухатим чоловічком у шкіряній курточці на «блискавці». Дізнавшись, що Окайомов теж їде в бік Лісної, вухатий чоловічок по секрету взяв Окайомова за руку і, злодійкувато озирнувшись, швидко промовив:

– Можемо обслужити.

– Як – обслужити? – не зрозумів Окайомов.

– Блискуче. Ви в якій установі працюєте?

– У школі, – без запинки відповів Окайомов.

– Чудово! – пискнув чоловічок. – Шкільний коридор – це ж прекрасна площадка! Парти виносяться в коридор, і публіка сидить, як на уроці. Хе-хе-хе! Ви, як тільки приїдете, шепніть своїм людям – є, мовляв, концерт. Прекрасний, веселий естрадний концерт. Квитки по десять карбованців – дешевше дірки з бублика. Одержите свою сотнягу. Розумієте? Шукайте нас в клубі селища Лісне. У нас там плановий концерт. А вам ми дамо гала-виставу на три відділи. А після концерту посидимо, пісень поспіваємо… – Вухатий чоловік потер ручками. – Розумієте?

Окайомов розсміявся:

– Он як це робиться. Ну що ж, я обов'язково скажу. Шукати вас, значить, у клубі? Чудово… – Окайомов умить зміркував, що він далі робитиме. – А можна мені подивитися ваш концерт? Я ж повинен знати, що радити. Правда?

– Про що розмова? – підстрибнув вухатий. – Ви наш почесний гість, і все. Не хвилюйтесь – концерт перший сорт!..

Поруч із залізницею простягалося шосе. Поїзд раз у раз обганяв уквітчані стрічками підводи і грузовики з святково вдягнутими людьми. У відкриті вікна вагона долинали пісні, переливи гармошок – у селах святкували старовинне народне свято на честь літа.

Окайомов і на це розраховував – чим більше людей на дорогах і стежках, тим легше буде йому ховатись. У артистів естради на свято був свій, вузькопрофесійний погляд. Дама-ілюзіон, провівши жадібним поглядом низку переповнених людьми грузовиків, сплеснула пухкими руками:

– Що робиться. У таке свято їхати з одним тільки плановим концертом. Це ж неподобство! – Вона презирливо подивилася на вухатого чоловічка.

Той, мабуть, відчував себе винним і, наче відмахуючись од погляду дами, крутив вухатою головою…

Поїзд підходив до станції Лісної. Артисти з чемоданами товпилися коло виходу. Серед них був і Окайомов. Він тримав у руках найважчий чемодан дами-ілюзіон, яка стояла поруч, багатозначно заглядаючи в очі Окайомову.

На пероні артистів зустрів завклубом, який повів їх повз вокзал прямо у селище.

3

На станції Лісній, крім артистів, ніхто не зійшов. Гончаров зачекав, поки поїзд рушить, і на машині поїхав до Потапова, який ждав його в лісниковій хатинці на узліссі Чорного бору.

Потапов зустрів його там, де дорога повертала у ліс. Вони відпустили машину і сіли на лузі під кроною могутнього дуба.

– Ну що?

– Нічого. Концерт приїхав.

– Який концерт?

– Бригада естрадників. Сьогодні в Лісному концерт.

– Розумієш, Павле… – Потапов поклав руку на коліно Гончарову, – мені оця доба здається найвідповідальнішою. А завтра, коли в бору знову діятиме твоя група розшуку, нам буде легше.

– А я, як на лихо, групу розшуку послабив саме в цей день, – засмучено сказав Гончаров. – Полковник мені цього не пробачить…

– Ну що ж, люди повинні відпочити. – Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. – А тут підходу до лісу нема? – Він указав на зелену смужку зі сходу.

– Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?

Потапов подивився на друга:

– Даремно нервуєш, Павле.

– Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов про мене: довірив, мовляв, таку відповідальну справу тюхтієві…

– Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять – не менше. А Окайомов не дурень – він може намацати наші пости і пройти між ними.

– А що коли пости весь час рухатимуться? – запропонував Гончаров.

– Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.

– Я особисто весь час ходитиму.

– До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція – найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе

Гончаров вдячно подивився на друга…

Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.

Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:

– Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. – Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: – На все добре…

У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.

Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:

– От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.

– Оце добре! – Вухатий чоловічок потер руки. – Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.

– Розумію. Можете не турбуватись…

Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.

Завклубом, продавши всі квитки, радісно прибіг за куліси:

– Повний збір! Можна починати!

– Де ми – там завжди повний збір! – поважно промовив вухатий.

– А ви, я бачу, ще не всі зібралися?

– Як не всі? – Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. – Всі, як один. А! – Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. – Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

– Сторонніх серед них нема? – роздратовано спитав він у завклубом.

– Де? – не зрозумів той.

– Серед артистів.

– А! – завклубом засміявся. – Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.

– І ніч, як на лихо, безмісячна, – вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

– Пост чотирнадцять на місці, – тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. – Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

– Закохані? – неспокійно запитав Гончаров.

– Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала – просто сміх…

– Куди вони пішли?

– Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

– А ти не забудеш мене? – спитала дівчина. – Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

– Надю, не треба т-так говорити, – трохи заїкаючись, сказав хлопець.

– Якщо почнеш забувати, – помовчавши, сказала дівчина, – подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

– Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

– Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

– А коли м-мати не пустить?

– Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

– Сп-правді? Так і сказала?

– Еге… У кіно завтра підемо?

– Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся – він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.

4

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

– Все гаразд, – сказав він вухатому. – Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

– На лісозаводі? – Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. – Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

– Коли ви були там востаннє?

– На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

– Ех, ви! – засміявся Окайомов. – Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

– П'ятсот?.. – Вухатий підстрибнув. – Красота!

– Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

– Цілком. Завтра о дванадцятій.

– А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

– А ми ж збиралися після концерту того… – Вухатий ляснув себе по горлу.

– Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.