Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

– Чудово, Рюкерт! – вигукнув Мельх. – Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.

Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.

– Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо – це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.

– Невже невіра одне в одного стала серед нас обов'язковою? – з обуренням спитав Дементьєв.

– Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з'їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?

– Мій.

– Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?

– Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.

– Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?

– На війні романи не передбачено солдатським статутом, – суворо промовив Дементьєв.

– Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… – Мельх засміявся. – Ви вільні, Рюкерт.

– Я хотів спитати вас…

– Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.

Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під'їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, – наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…

Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.

– Весна, пане капітан… – тихо промовив вартовий.

– Так, так… весна…

А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».

Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація – теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе – порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку – там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.

– Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? – насмішкувато спитав один з офіцерів.

– Молодці ваші колеги! – не відриваючись од газети, сказав Дементьєв. – За десять днів оперезали Берлін неприступним поясом із сталі та бетону.

Офіцери мовчки перезирнулись. Потім один з них сказав:

– Нашим колегам там добре, у них в руках уся техніка. Спробували б вони щось зробити голими руками, коли замість техніки тобі дають якийсь папірець з наказом, вважаючи, що він всесильний…

Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.

Раптом один з офіцерів вихопив з кишені папір і олівець.

– А що коли зробити так? – сказав він і почав щось креслити на папірці.

Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.

Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.

– … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…

– А як він пересувається вздовж?

– Два тягачі. Максимум – три…

– А якщо різна висота бортів?

– Це треба обміркувати…

– Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…

– Ідея. Саме так…

– А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?

– Якщо дадуть саперний батальйон – можна.

– А дадуть?

– Ходімо у штаб.

Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики – обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.

Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще – може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.

Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.

Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор – вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.

Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:

– Вам полковник нічого не говорив?

– Радив позалицятися до хазяйської дочки! – засміявся Дементьєв.

Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:

– Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.

«Ось воно!» – радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:

– Усіх військ?

– Очевидно.

– Ну що ж, верховному командуванню видніше! – безтурботно зауважив він. – Адже нас це не стосується?

– Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.

– Нарешті робота! – весело вигукнув Дементьєв. – Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.

– Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! – майже вигукнув Зандель.

– Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! – так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. – Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.

Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.

– У мене чогось страшенно розболілася голова, – сказав він. – Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…

Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.

Правда, першу – хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.

Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами – і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.

Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.

Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.

– Ви теж сюди? – здивовано запитав гестапівець.

– А ви, мабуть, і є мій суперник? – засміявся Дементьєв. – Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.

Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.

– Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! – весело сказав Дементьєв. – Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.

– Ах, чемодан! Зараз, зараз…

Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.

– Де ж ви влаштувались? – запитав Павло Арвидович, передаючи Дементьєву чемодан з рацією.

– Бастіонна, чотири, квартира дев'ять…

– У кого ж це? Я тут усіх знаю.

– Художник Песіс.

– Це той, що недавно помер?

– Вірно. Саме він і звільнив кімнату для мене! – Дементьєв засміявся. – Ще раз пробачте за пізній прихід. На добраніч!

Двері зачинилися, і Дементьєв почав спускатися сходами.

Вийшовши на площу, він вилаяв себе найгіршими словами: схвильований звісткою про початок евакуації, він вирушив за рацією, зовсім не подумавши, що тут його можуть підстерігати дуже небезпечні несподіванки. Просто дивно, що все минуло так щасливо. Та не встиг Дементьєв подумати про це, як перед ним, мов з-під землі, виросли два патрулі. Дементьєв сказав пароль, але солдати дороги йому не давали і про щось перешіптувались.

Командування оточених військ, побоюючись самовільної посадки офіцерів на транспорти, наказало комендатурі звернути особливу увагу на підозрілих військових. Дементьєв, що йшов у бік порту з чемоданом, викликав у патруля явну підозру. Солдати порадились і запропонували Дементьєву разом з ними йти в комендатуру.

– Якщо це необхідно, ходімте, – спокійно сказав Дементьєв.

Комендатури він не боявся – його легальне становище було досить надійне. Крім того, він догадувався, чому викликав підозру патрульних, їх, звичайно, бентежив чемодан. Черговому комендантові можна навіть дозволити заглянути всередину чемодана. Він побачить там чисту білизну, бритвений прибор, рушник, примірник «Майн кампф», ілюстровані журнали, розшарпану книжку… А рація надійно схована між стінками подвійного дна чемодана. Словом, Дементьєв ішов за патрулем, не відчуваючи особливої тривоги.

У комендатурі вже було кілька затриманих патрулями офіцерів. Їх по черзі запрошували в кабінет чергового коменданта. Викликали, нарешті, і Дементьєва. Він увійшов у кімнату з чемоданом. Черговий комендант глузливо глянув на нього:

– Ваші документи…

Дементьєв подав документи, і комендант довго їх роздивлявся.

– Так… А куди ж це ви зібрались?

– Перебираюсь з тимчасового житла на постійне. З готелю на приватну квартиру, де трохи дешевше.

– В якому готелі ви жили?

– «Брістоль», номер триста п'ятий.

Комендант подзвонив у готель і переконався, що затриманий говорить правду.

– Куди саме ви йшли?

– Бастіонна, чотири, квартира дев'ять.

Комендант викликав патрульних, які затримали Дементьєва:

– Де ви затримали капітана?

– На розі Бастіонної.

– Проведіть капітана до його квартири. Допоможіть донести чемодан… Пробачте, капітане, але служба це служба.

– Я все розумію. До побачення…

Патрульні йшли поруч Дементьєва; один з них ніс чемодан. Раптом Дементьєву пригадалися слова Маяковського: «Моргнув одним оком носій кмітливо – хоч речі знесе вам задарма». Дементьєв не втримався і засміявся.

Солдат, що ніс чемодан, зніяковіло промовив:

– Нам наказали, пане капітан. Наша справа така – накажуть, то виконуй.

– Нічого, нічого, солдате. На військовій службі всяке буває, я розумію…

І все-таки солдати дійшли з Дементьєвим до самих дверей квартири. Одне з двох: або вони хотіли вислужитись перед ним, або ж комендант наказав їм перевірити, чи піде капітан на названу ним адресу. Коли Дементьєв відімкнув двері своїм ключем, солдати побажали йому на добраніч і пішли, гупаючи по східцях важкими чобітьми.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Дементьєв швидко встановив рацію і передав коротку радіограму:

«Я 11–17. Евакуація починається, можливо, сьогодні вночі. Точних даних поки що не маю…»

Упакувавши чемодан, Дементьєв ліг на диван і задумався… Цікаво, чому про початок евакуації військ Мельх Занделю сказав, а йому – ні? А втім, – в кінці дня вони просто не бачились. Та це й не дуже важливо. Найголовніше: чи зможе він завтра потрапити в порт? Тривога довго не давала Дементьєву заснути.

Він уявив собі, як полковник Довгальов читає зараз його першу радіограму. Права брова у полковника піднімається вище за ліву – це завжди, коли він сердиться. Справді, хіба можна так повідомляти? «Можливо, починається…» Але розвідник мусить повідомляти тільки те, що він знає. Ні слова домислу! Дементьєв нещадно виганяв із своєї розвідроти кожного, хто, доповідаючи після виконаного завдання, намагався хоч трохи фантазувати. «Ви мені не потрібні, – говорив Дементьєв. – Ви не розумієте, що найменша ваша неточність може коштувати солдатам крові». Сам Дементьєв був надзвичайно точний. Одного разу, перебуваючи у ворожому тилу, він пристрілив гітлерівського полковника. Доповідаючи про це начальству, він сказав так: «Думаю, що це був полковник. Але не певний. Адже шинель з відзнаками полковника міг випадково або помилково одягти і хтось інший». – «Може, її генерал одягнув?» – засміявся начальник. «Може, й генерал», – зовсім серйозно згодився Дементьєв. З того часу в розвідроті ходив жарт. Притягне хтось «язика», у нього питають: «Кого спіймав?» Розвідник відповідає: «По шинелі наче рядовий, а проте – може, й генерал…»

Ні, ні, точність насамперед. Адже майор Зандель про початок евакуації сказав нетвердо. Він сказав: «Здається, сьогодні…» Більше ніяких підтверджень немає. Якщо не вставити слово «можливо», це значить, що полковник Довгальов одразу сповістить командування про початок евакуації. Надійде наказ авіації йти навперейми кораблям. Рискуючи життям, літаками, льотчики прориватимуться крізь зенітний вогонь лінії фронту. Назустріч їм вилетять ворожі винищувачі. Льотчики прорвуться до моря, а там немає нічого… Ні, ні, це слово «можливо» коштує надто дорого, щоб легковажно поставитись до нього. Так, евакуація починається. І, може, вже сьогодні вночі. Але точно він не знає. Не знає, і все…

9

Посильний солдат від Мельха підняв Дементьєва о шостій годині ранку. Коли Дементьєв прийшов у відділ, там були вже майже всі офіцери. Мельх давав накази, і офіцери майже бігом залишали його кабінет. Дементьєв ждав своєї черги, але Мельх ніби не помічав його. Закінчивши розмову з одним із офіцерів, Мельх повернувся до Дементьєва:

– Погасіть світло і підніміть штори.

Великий кабінет залило синювате ранкове світло. За вікном сипав мокрий сніг. Обличчя у всіх посіріли.

І ось у кабінеті залишилися тільки Мельх і Дементьєв.

– Капітане Рюкерт, з вами у мене особлива розмова… – Мельх вийшов з-за столу і сів у крісло навпроти Дементьєва. – Саме з вами, бо із усієї цієї когорти, – Мельх презирливо кивнув на порожні стільці, – тільки у вашій особі я бачу людину, котра знає, що таке наказ, і не любить питати зайвого. – Він говорив, не відриваючи очей від Дементьєва. – Загибель нашої імперії – маячня істериків. Цього не буде, капітане, якщо навіть росіяни розітруть на порох Берлін, якщо навіть вони виграють війну! Є люди, які її піднімуть так швидко, що ті самі ж росіяни не встигнуть опам'ятатись. Але ви розумієте, капітане, що зробити це голими руками не можна. Ці люди мусять мати кошти, щоб знову розпочати свою велику справу. Так ось, їм, цим людям, ми й відправляємо звідси все найцінніше. За це відповідає наш відділ – я і ви.

– Я виконаю будь-який ваш наказ! – урочисто промовив Дементьєв, віддано дивлячись Мельхові у вічі.

– В музеї все готове?

– Крім адреси на ящиках.

– Візьміть зараз солдатів з собою, вони напишуть адреси.

Мельх простягнув Дементьєву складений папірець. Дементьєв розгорнув його і прочитав: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

– Це, як ви догадуєтесь, адреса умовна, але вантаж попаде саме туди, куди слід.

– Кому здати ящики в порту? – підводячись, спитав Дементьєв, напружено чекаючи відповіді, від якої могло залежати все.

– Пакгауз номер чотирнадцять, Ріхард Брандт. Одержите розписку: «Прийнято стільки-то ящиків». Потім розписку віддасте мені. І все. Можливо, що Брандт сам приїде в музей.

– А чи не краще буде, коли я сам одвезу ящики прямо на корабель? Це надійніше.

– Ви просто не знаєте, хто такий Ріхард Брандт, – Мельх посміхнувся, – і необережно висловлюєте до нього недовіру. Він – гестапо, і цим сказано все. Одним словом, робіть так, як я сказав.

Дементьєв вийшов з кабінету. Ось і сталося те, чого він боявся найбільше! Щоб краще засекретити свої справи, Мельх вирішив між ним і кораблем поставити Брандта, якого він, мабуть, знає краще і якому більше вірить. А може, це придумав і не Мельх. Просто секретну справу пущено через класичний ланцюжок виконавців, після чого знайти будь-які сліди неможливо. А може, у цьому ланцюжку є ланка і після Брандта. Та чорт з ним, з цим ланцюжком! Головне в тому, що він знову фактично відрізаний од порту. Пакгауз номер чотирнадцять містився за кілька кілометрів від оперативного причалу, де вантажитимуть кораблі.

Тривога Дементьєва посилилась, коли він вийшов з будинку. Вулиця була заповнена військами, і вся ця сіро-зелена мішанина, нашпигована технікою, рухалася в бік порту. Пробираючись назустріч потоку, Дементьєв відчув, наче він у хвилину бою залишив передову.

Надписування адреси на ящиках забрало майже годину. Так, Мельх був чудовим організатором: тільки-но встигли закінчити надписування, як уже прибула машина з солдатами-вантажниками. Дементьєв стежив за вантаженням ящиків і увесь час обмірковував, як пробратися в порт.

Кроків за десять від Дементьєва стояв, теж стежачи за вантаженням, високий, огрядний чоловік у шкіряному пальті без відзнак. Тільки кашкет на ньому був офіцерський. Він весь час крутив головою, наче йому давив комір. Коли вантаження закінчили, офіцер у шкіряному пальті підійшов до Дементьєва:

– Ви капітан Рюкерт? – І, не чекаючи відповіді, додав: – Я – Брандт. Ходімте.

За рогом він сів за руль малолітражного «оппеля», відчинив дверцята і вказав Дементьєву на місце поряд з собою. Пахло бензином і одеколоном.

– Скільки ящиків?

– Сімдесят дев'ять.

Брандт витяг з-під сидіння блокнот, вирвав з нього сторінку і розгонисто написав: «Одержано 79 ящиків спеціального вантажу».

– Ви забули підписатися, – суворо сказав Дементьєв, прочитавши записку.

Брандт подивився нерухомими очима:

– Віддайте це Мельху, і все. Можете йти.

– У порт мені їхати не треба?

– Ні. – Брандт відчинив дверцята. – До побачення.

«Оппель» зірвався з місця і зник. За ним рушили грузовики з ящиками.

Дементьєв повернувся у відділ і в коридорі зустрівся з майором Занделем.

– Як справи, Рюкерт? – поспіхом запитав Зандель і, озирнувшись навкруги, тихо сказав: – По-дружньому раджу: потурбуйтеся, щоб разом з ящиками забрали і вас.

– Не розумію, – сухо мовив Дементьєв.

– Я сказав досить ясно. – Зандель вклонився і пішов коридором.

Дементьєв зайшов у кабінет Мельха. Хвилин п'ять йому довелося стояти, чекаючи, поки Мельх закінчить розмову по телефону. Говорив він короткими словами: «Так…», «Так…», «Ні…», «Так…». Поклавши трубку, Мельх узяв у Дементьєва розписку Брандта, уважно її прочитав, зробив якісь позначки в своїй записній книжечці, а потім ретельно спалив розписку в попільниці. Нарешті він підвів очі на Дементьєва, що стояв перед ним:

– Ви хочете щось сказати?

– Ні… Хіба тільки те, що ваш Брандт міг би бути трохи ввічливішим.

Мельх посміхнувся:

– Я ж пояснював вам: він людина гестапо. У них ввічливість – недолік! Між іншим, саме він обов'язково хотів вас перевірити, коли ви до мене поступили.

– Значить, я відповідаю тільки за вантаження ящиків на машини?

– Так.

– Але, на мій погляд, цю роботу може виконати рядовий солдат.

– Он як? – Мельх підвівся. – У воєнній машині рейху ви, капітане Рюкерт, і є рядовий солдат! – підвищивши голос, сказав він.

– Ви не зрозуміли мене. Я просто хочу бути вам більше корисним! – Дементьєв виструнчився. Він зрозумів, що переграв, і намагався виправити становище.

– Це інша справа, – згодився Мельх. – Тоді їдьте ось на цю адресу з моєю машиною. Там проводить операцію капітан Лемке. Він мав доповісти про закінчення справи ще опівдні. Зараз – чотирнадцять двадцять. З'ясуйте, чому він затримався, і, якщо побачите з його боку нерозпорядність, від мого імені накажіть йому передати операцію вам, а він хай Негайно прибуде до мене.

– Зрозуміло. – Дементьєв повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Капітанові Лемке було доручено упакувати і відправити в порт цінні фонди центральної бібліотеки, але він зустрів організований опір працівників бібліотеки, що вночі забарикадувалися в глибокому підвальному приміщенні і нікого туди не впускали. Дементьєв застав капітана Лемке, коли той, розгубившись, стояв перед товстими, оббитими залізом дверима в підвал. Солдати гатили в двері прикладами автоматів. Дементьєв миттю оцінив обстановку.

– Ви капітан Лемке? Мельх наказав вам повернутися у відділ. Своїх солдатів заберіть. Сюди йдуть мої люди, які вміють працювати… Що це за ящики лежать у дворі?

– Це все, що ми встигли винести, – злякано пробурмотів Лемке.

– Добре, повертайтесь у відділ. Коло воріт – машина Мельха, можете нею скористатися.

Лемке пішов, але одразу ж повернувся:

– Я забув вам сказати – через півгодини за вантажем приїде Брандт.

– Це вже не ваш клопіт, капітане! – сердито крикнув Дементьєв.

Лемке поїхав, пішли його солдати. Дементьєв залишився сам. За залізними дверима було тихо. Дементьєв присів на східцях і ще раз обдумав план врятування бібліотеки. «Не можу зробити головного, – думав він, – то зроблю хоч це… Моє завдання – не дати Брандту можливості перевірити підвали бібліотеки».

Дементьєв вийшов у двір і перелічив ящики, їх було тридцять два. Адреса на них була та сама: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

Незабаром у двір бібліотеки в'їхали грузовик і «оппель» Брандта. Солдати мовчки почали вантажити ящики на машину. Брандт підійшов до Дементьєва.

– Що тут трапилось? Чому Лемке так довго не дзвонив?

– Не треба доручати серйозну справу слинькові, – недбало відповів Дементьєв.

Брандт схвально подивився на нього:

– Ви маєте рацію. Лемке – з інтелігентів. А де ваші солдати?

– Це я мушу вас запитати. Приходить сюди якийсь діяч гестапо і забирає моїх солдатів, а коли я посилаюсь на Мельха, він тільки нецензурно лається.

Брандт посміхнувся:

– Буває. Скільки тут ящиків?

– Тридцять два.

– Одержуйте розписку… Мені сказали, що ви скаржилися на мене Мельху. Мушу зауважити, що ви перший, хто на мене скаржився. Це мені подобається.

– Я просто звик, щоб зі мною поводилися грубо тільки тоді, коли я не виконую наказу. – Дементьєв віддано дивився в нерухомі очі Брандта.

– Чудово! – Брандт підняв руку до козирка. – Будемо виконувати наказ. До побачення.

«Оппель» Брандта помчав за грузовиками…

Мельх зустрів Дементьєва майже весело:

– Ви молодець, Рюкерт, а Лемке справді слинько. Це була прекрасна наука для Брандта. Лемке мав чудові рекомендації, його перевіряв сам Брандт —і ось, будь ласка… Поздоровляю вас, Рюкерт! Сподобатись Брандту – справа нелегка. А Лемке я вже вернув у комендатуру, йому там буде краще.

Мельх говорив бадьоро, весело, але Дементьєв помітив, що в цей час той думає про інше, що його явно турбує. Цікаво, про що саме?

– Я чекаю ваших наказів, – мовив Дементьєв.

– Так-так, наказів… наказів, – машинально повторив Мельх і подивився на годинник. – Ось що, капітане: ідіть відпочивайте, а завтра вранці – за роботу. Ви заслужили відпочинок, ідіть. До завтра. – Він вийшов із-за столу і майже виштовхнув Дементьєва з кабінету.

«Тут діється щось тривожне», – подумав Дементьєв і пішов до Занделя. Він застав його за дивним заняттям: в кабінеті горів камін, і майор витрушував у вогонь папірці з ящиків письмового стола.

– Ви тепер зрозуміли, що я сказав вам у коридорі? – усміхнувся Зандель.

– Чудово все розумів і тоді, – байдуже відповів Дементьєв.

– Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

– Завтра…

– О, значить, мені зробили високу честь – я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

– Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

– Тут – так, там – ні… – Зандель махнув рукою вбік.

– Де це?

– Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

– Щасливої дороги, майоре! – сумно сказав Дементьєв. – А я піду спати.

– До нової зустрічі, капітане! – Зандель потиснув руку Дементьєву. – Ви все-таки хороший хлопець…

– Коли відходить ваш транспорт?

– Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра – за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт – людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… – Мельх помовчав і діловито додав – Заодно треба забрати картини в квартирі, де він живе. В метушні мало не забув про цю колекцію».

От і все. З капітаном Рюкертом було покінчено, і вони заговорили про інше.

10

Полковник Довгальов після вечері повернувся до себе у відділ і, як завжди, передусім зайшов на пункт зв'язку:

– Що-небудь є?

– Нема. – Радист добре знав, про що питає полковник.

– Слухайте уважно.

І цю фразу Довгальова радист чув уже не раз.

Двері за полковником зачинилися. Радист поправив навушники і поклав чутливі пальці на ребристий верньєр приймача. Ефір був забитий сигналами численних рацій: і наших, і ворожих. Іноді крізь цей хаос сигналів чути було голоси відкритого радіозв'язку. Але вухо радиста так уже влаштоване, що, коли б з'явилися в ефірі позивні Дементьєва, він почув би їх так ясно і виразно, ніби, крім цих позивних, в ефірі панувала цілковита тиша.

Полковник Довгальов сів за стіл і подивився на телефон. В цей час завжди дзвонив командуючий.

Пролунав дзвінок.

– Довгальов… Не одержано… Слухаємо цілу добу… Дякую.

Поклавши трубку, полковник підсунув до себе папку з повідомленнями фронтової розвідки. У них говорилося про одне й те ж – почалася евакуація військ з мішка. Чому ж мовчить Дементьєв? Невже він попався? Передав одне неперевірене повідомлення і більше нічого не встиг зробити? І хоч як полковник намагався прогнати цю думку, але вона ставала дедалі настирливішою…

Радист увірвався до кабінету Довгальова і, забувши про всі вимоги військового статуту при звертанні до офіцерів, вигукнув:

– Дементьєв!..

Полковник узяв бланк розшифрованої радіограми; руки у нього тремтіли.

– Дякую, ідіть, – сказав він радистові і вп'явся очима в текст радіограми.

«Я 11–17. Сьогодні, після настання темряви, вийде перший транспорт. Це повідомлення позачергове. Продовжуйте стежити за моїми позивними».

Наступної хвилини полковник Довгальов уже говорив з командуючим. А ще через хвилину командуючий віддавав по телефону наказ командирові корпусу бомбардувальників. Ще за кілька хвилин у штабі авіакорпусу коло воєнної карти стояли командир, начальник штабу і екіпажі трьох літаків. Вони обчислювали, в якому місці може бути транспорт на світанку.

… Виряджений Мельхом відпочивати, Дементьєв опинився в дуже складному становищі. Іти на квартиру було небезпечно: якщо Мельх дав наказ ліквідувати його як небезпечного свідка, найкраще вони могли це зробити саме на квартирі – без шуму, без зайвих очей. Але Дементьєв мав тепер точну інформацію про відхід першого транспорту і вважав своїм воїнським обов'язком негайно передати відомості полковникові Довгальову. А рація на квартирі… Майже годину бродив по місту і, нарешті, прийняв рішення. Власне кажучи, він знав, що робити, одразу, як вийшов од Мельха, а потім тільки обдумував деталі. Рішення було таке: піти на квартиру, взяти рацію, сховатися десь у місті і звідти передати радіограму, а потім чемодан здати на зберігання портьє в готелі «Брістоль». А вранці, наче й не було нічого, прийти у відділ. Ну, а якщо на квартирі засада, сміливо прийняти бій і загинути з честю, як годиться солдатові. Страх перед смертю і на мить не проймав серця Дементьєва. Про можливу загибель свою він думав тільки як про прокляту обставину, яка не дасть змоги йому виконати наказ.

Так, розвідники – люди особливого складу характеру й розуму. Розповідають, у Франції один художник пропонував на безіменну могилу розвідників поставити такий пам'ятник: вузька стежка на гранітній скелі, що повисла над безоднею, а по стежці назустріч один одному йдуть Людина і Смерть, пильно дивляться один на одного й… посміхаються.