Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб – коріння величезної ялини – саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі – до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома – весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер – цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!

Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, – так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно – його переслідують.

Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.

Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.

Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.

Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав – за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.

Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.

– Стій, стріляю! – крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.

– Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? – спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.

У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.

Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…

Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило – він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.

Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів – машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.

По шосе до Окайомова наближався, гуркочучи порожньою бочкою, грузовик. Коли машина була вже зовсім близько, Окайомов побачив, що шофер у кабіні сам. Він швидко вийшов на шосе і підняв руку. Розрахунок його був сміливий і рискований: якщо в машині будуть чекісти, він стріляє і знову тікає в ліс; зате, якщо все складеться благополучно, він матиме надійний і швидкий спосіб добратися до міста. Варто було рискувати. – Знову перевірка? – крикнув шофер.

Окайомов, не відповідаючи, підійшов до машини, відчинив дверцята кабіни і виліз на сидіння поруч із шофером.

– Швидко… в місто.

– У місто – можна, а швидко – ні, – пробурчав шофер, включаючи швидкість, – Машину на утиль пора.

Проїхавши кілометрів п'ять, шофер спитав:

– Що шукаєте?

– Що потрібно, те й шукаємо. Балакай менше, краще буде.

Мовчки вони доїхали до міста.

– Куди вам треба?

– На Східний вокзал…

5

До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.

Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:

– Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв'язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.

– Дійте блискавично! – наказав полковник. – Я виїжджаю.

Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.

… Павло Гончаров лежав навзнак – його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.

До Потапова підійшов міліціонер:

– Товаришу майор, ось папірці якісь…

Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.

До Потапова підбіг один з провідників:

– Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.

Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»

На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.

– Убитий Гончаров!

– Загинув Гончаров?! А той знову втік…

У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.

– Заспокойте собаку! – гукнув Астангов.

Помовчавши, він повернувся до Потапова:

– Все питання в тому, куди він зник: туди? – Він махнув рукою у бік моста. – Чи туди?

– Я думаю, після того, що трапилось, він не наважиться йти в місто.

– Думаєте? Ех, Потапов, Потапов!.. Ви розумієте, що, поставивши нервового і малодосвідченого Гончарова на найвідповідальнішу ділянку, ви допомогли йому загинути? – сказавши ці жорстокі слова, від яких у Потапова потемніло в очах, полковник Астангов устав і пішов од Потапова. Зробивши кілька кроків, він обернувся і, майже підбігши до Потапова, заговорив швидко і гаряче:

– Та зрозумійте мене, Гончаров! Сильний і хитрий звір у хвилину небезпеки йде на мисливця, і це однаково небезпечно і для звіра, і для мисливця! Невже ви цього не знали?..

Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все – Астангов теж увесь час думав про загиблого.

– Я майже переконаний, – помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, – що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина – грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину – і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…

«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.

… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.

– Ваші машини сьогодні вночі працювали? – підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.

– Он що! – зрозумів, нарешті, диспетчер. – Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина – коло паркану. Він її ремонтує.

Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.

– Що з карбюратором, товаришу Кисляков? – вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.

– Що, що!.. – з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. – Замість пального дають дьоготь, а потім питають.

– Ви їздили в Савелово?

– Авжеж, не в любимчиках ходжу – як у Савелово, так мене женуть.

– Ви їхали вночі через Чорний бір?

Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.

– Їхав. А що?

– От що, товаришу Кисляков: я – з держбезпеки.

– Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…

– Стривайте, товаришу Кисляков… – Потапов сів поруч з ним на підніжок. – Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.

Шофер широко відкрив очі:

– Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, – не дуже впевнено сказав він.

– Як нашого? Кого?

– А що він мені – документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.

– Так, так… – квапився Потапов. – Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.

Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.

– На цього схожий? – Потапов показав шоферові фотографію.

– Він! Точна копія!

– Куди ви його відвезли?

– На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.

– Він пішов у приміщення вокзалу?

– Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.

– Куди?

– Не чув. Я вже розвертався.

– Що в нього було з собою?

– Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.

– Дякую, товаришу Кисляков.

Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.

– В управління, швидше! – крикнув Потапов, сідаючи в машину.

Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.

За двадцять хвилин до другої Потапов доповідав про все полковнику Астангову.

– Чому в Борськ? Чому в Борськ? – нетерпляче, немов підганяючи власні думки, повторював полковник. – Так… Поїзд ще в дорозі. У Борську він буде через годину і сорок хвилин. Негайно зв'яжіться з Борськом, повідомте прикмети, хай пильно перевірять увесь поїзд. Вокзал оточити.

– Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.

– Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.

Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.

У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині – горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне – це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…

Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.

– Гаразд, – відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: – У тебе неприємності?

– Ніяких. Просто дуже складна справа.

– Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.

– Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! – Потапов не міг приховати роздратування.

– Добре, добре! – засміялася Лена. – Неприємностей нема. А ночувати прийдеш?

– Не знаю.

На цьому розмова й кінчилась.

Скрипнули двері, і до кабінету увійшов полковник Астангов. Він сів на диван і, ніби продовжуючи перервану розмову, сказав:

– Ми, Потапов, складаємо зараз дуже серйозний іспит. Може, найсерйозніший за останні роки. І справи у нас складаються зовсім не так, як у книжках і фільмах на цю тему. Поки що в цьому поєдинку перевага на боці ворога. І це, незважаючи на те, що ми досить швидко натрапили на його слід. Він зробив кілька тактичних помилок, але й ми в боргу перед ним не залишились. От Гончаров!.. Непробачна помилка!

– А може, в Гончарова не було можливості зв'язатись з іншими людьми, і він змушений був піти за ним сам?

– Я допускаю це, Потапов, хоча думаю, що трапилося інакше. Але перед нами простий факт – убитий Гончаров, а той живий і знов зумів утекти.

Полковник Астангов устав, підійшов до Потапова і поклав йому на плече руку:

– Я знаю, Потапов, що він був вашим другом. Я теж любив його… – Полковник різко одвернувся і пройшов до стола. – Сідайте, прошу. Давайте ще раз проглянемо хід операції. – Поклавши перед собою аркуш паперу, полковник узяв олівця. – Що в нас зараз нового? Ми знайшли рештки його бази. Це послуга Гончарова. Рацію він, звичайно, забрав… – Полковник зняв телефонну трубку і назвав номер: – Весьолов? Це Астангов. Попередьте контрольний радіопункт – в ефірі мають з'явитися нові позивні. Розумієте? Стежити цілу добу. Доповідати мені негайно… Далі, Потапов. Ми маємо, нарешті, кілька клаптиків паперу з записом його шифру. – Полковник стукнув долонею по бильцях крісла: – Бачте, який хитрий тип? Ідучи назустріч Гончарову, він передбачив буквально все, встиг навіть знищити шифр. Якщо наші шифрувальники по цих клаптиках прочитають хоч що-небудь, їм треба за життя пам'ятник поставити! Так… А в Борськ я не вірю! Не вірю, і все. Адже ж він відчув нас у себе за плечима! Відчуває, сволота! І розуміє, що йому треба поспішати. А для цього йому не можна їхати від об'єкта так далеко. Не можна! Ось де логіка його поведінки… На всякий випадок, зробимо так: за сьогоднішній вечір і ніч перевіримо в місті всі вокзали, готелі, бульвари, ресторани, пивнички – словом, усі місця, де він може знайти притулок на ніч або хоча б на частину ночі, щоб не тинятися по вулицях. Він, мерзотник, не спить, і ми з вами теж не маємо права спати!

6

Окайомов зійшов з поїзда на глухому полустанку, який пам'ятав ще по своїй довоєнній роботі – їздив сюди колись за будівельним матеріалом.

Усі служби полустанка містилися в знятому з коліс товарному вагоні. Вздовж колії височіли чорні штабелі приготованого для вантаження торфу. Зразу за полустанком починалося торф'яне болото, заросле густим вільшняком. Окайомов знав, що кілометрів за три болото перетинає шосейна дорога. Саме тут він і вирішив влаштувати свою нову оперативну базу.

Зайшовши в кущі, Окайомов сів на суху, оброслу мохом купину. Втома вмить скувала його, страшенно захотілося спати. Він швидко зжував плитку шоколаду з сильним тонізуючим засобом і за кілька хвилин відчув наростаюче збудження: в голові зашуміло, мов після горілки. Окайомов устав і пішов крізь кущі, вишукуючи місце для бази.

Приблизно через годину з кущів на шосейну дорогу вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі і штанях навипуск. На руці він ніс уже не новенький плащ. Він озирнувся навкруги і поважно попрямував до стовпа з табличкою, де, чекаючи автобуса, стояло кілька чоловік.

– На автобус, товариші?

– На автобус.

– Скоро він буде?

– А хтозна. Це ж стихія!.. Ха! Дивіться – йде!

Старенький, запорошений автобус забрав пасажирів і, присідаючи на вибоїнах, покотив далі – до міста.

Окайомов сів на переднє місце і, поклавши плащ на коліна, дивився у вікно. «Все йде чудово, – думав він. – Якщо вони знову натрапили на мій слід, то кинулися в Борськ. Але навіщо ж, дорогі добродії? Я ж їду назад – до вас. І оселюся я у вас під самим носом. Де? Вам і на думку не спаде…»

У надвечірній час, коли присмерк уже спустився на місто, але світло на вулицях ще не засвітили, Окайомов увійшов у вестибюль готелю «Центральний» і звернувся до портьє:

– Вільний номер є?

– Нема і не буде. Он бачите? – Лисяча фізіономія портьє повернулася в бік темного кутка вестибюля, де в кріслах дрімали претенденти на номери.

– А сподіватись можна? – усміхаючись, спитав Окайомов.

– Будь ласка, це ваше право, – байдуже кинув портьє, уткнувши хитру мордочку в товсту реєстраційну книгу.

– Але якщо я можу сподіватись, – тихо промовив Окайомов, – то можете сподіватись і ви. Давайте сподіватись разом. Га?

– Залиште ваші документи! – наказав портьє.

Окайомов поклав на конторку свій паспорт.

– І сядьте отам. – Портьє показав на окремий стілець, що стояв коло самого входу.

Портьє розгорнув паспорт Окайомова – всю його першу сторінку закривала складена навпіл сторублівка. Портьє зсунув її рівно настільки, щоб прочитати прізвище власника паспорта, і крикнув:

– Філатов по броні міністерства тут?

– Я – Філатов… – Окайомов підійшов до конторки.

– Чого ж ви не сказали, що по броні? Заповніть анкету.

«Філатов, Іван Ілліч, рік народження 1910-й, – писав Окайомов. – Уродженець міста Демидова, Смоленської області. Місце роботи – агент постачання Ярославського шинного заводу. Термін перебування – п'ять днів…»

… Окайомов прийняв ванну і ліг у ліжко. Шоколад ще діяв, і спати йому не хотілося. «Ну що ж, містер агент постачання, давайте поговоримо на дозвіллі. Підсумуємо. Наслідки поки що невеликі: на одного шпига поменшало. Це, звичайно, добре, але не за цим ми сюди їхали. Не за цим.

І хоча все у нас посувається досить вдало, ми мусимо визнати, що ні на крок не наблизилися до головного. Правда, перше знайомство з об'єктом відбулося. Але й це виявилося дуже небезпечною справою… Щось, містер агент постачання, ми думаємо з вами не так, як треба. Чи не боїмося ми, часом, коли передусім треба думати про Вольського. Так, час іти в атаку. Тепер можна виграти тільки швидкістю і точністю дій. Але для цього треба знати, що в тебе за плечима все спокійно… Так, треба влаштуватися на роботу. Легалізувати своє існування, і тоді прощавайте, панове чекісти. Шукайте вітру в полі! Так і вирішуємо. Насамперед трошки тут відлежимось. Хіба не міг агент постачання схопити грип на своїй неспокійній роботі? За цей час виросте в нас рятівна борідка. А потім ми пускаємо в хід документи номер три – шофер другого класу Сергій Михайлович Гудков шукає роботу! Точка. Можна спати…»

Коли Окайомов поринув у неміцний, тривожний сон, до готелю «Центральний» зайшов Потапов. Портьє, дізнавшись, з ким він має справу, закрутився в'юном, і його обличчя видовжилося ще дужче.

– Що ви, що ви? – белькотів він пересохлими губами. – Уже другий день у нас немає жодного вільного номера. Бачите, де сплять люди?

Потапов попросив запалити світло і пильно придивився до обличчя кожного бездомного командировочного.

Ні, ні, Окайомов міг спати спокійно: його сон оберігав мерзотник з лисячою фізіономією.