Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

– Бувають обличчя, які відкриті навмисне, – посміхнувся Дементьєв.

– Я знаю, знаю! – злякано погодився майор.

– Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, – сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. – Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!

Останні слова Дементьєв промовив так щиро, що майор подивився на нього з жалем і подумав: ось перед ним сидить чесний, в чесності своїй запеклий фронтовий офіцер, боятись якого не варто, а допомогти треба.

– Як з вами зв'язатись? – запитав майор.

– Якщо я не знайду житла дешевшого за готель, то ми будемо разом кожної ночі, – відповів Дементьєв. – А якщо я перейду на приватну квартиру, то через два-три дні зайду до вас увечері. Можна?

– Звичайно.

– Дякую.

Після сніданку Дементьєв розплатився за двох.

– Сьогодні – я. Поки я блукав болотами, у мене не було витрат і з'явилися заощадження.

Майор засміявся:

– Віддаю перевагу заощадженням без блукання болотами.

Вони дружньо попрощалися, і Дементьєв пішов у місто.

Насамперед треба сходити в комендатуру – відмітити посвідчення, про що попереджав фельдфебель. Так, порядок є порядок. Панове німці дуже не люблять, коли порушується порядок…

Іти в комендатуру Дементьєв не боявся. Адже він пред'явить там справжнє посвідчення офіцера восьмої дивізії. Його вибрали з цілої купи документів убитих і взятих у полон гітлерівців після того самого бою, про який Дементьєв тільки що розказував майору Занделю. У власника цього посвідчення виявилися ще листи й інші документи, які давали змогу взнати про нього те, що було дуже важливо для його двійника—Дементьєва. На посвідченні тепер тільки фотокартка була не справжня, але, зовсім випадково, у гітлерівця і в Дементьєва виявилася і деяка зовнішня схожість. Це теж було неабиякою обставиною. Про свого «попередника» Дементьєв знав багато що, він навіть навчився писати його почерком.

Словом, Дементьєв увійшов в комендатуру без найменшого побоювання. Офіцер комендатури, що відмічав посвідчення, взяв у Дементьєва книжечку, подивився в неї, зробив запис у гросбуху, поставив маленький трикутний штампик і повернув.

– Який відділ штабу викликав? – недбало запитав він, знову підсовуючи до себе гросбух.

– Я приїхав по призначення.

– Ага! Тоді пред'явіть картку відкріплення з попередньої посади.

– У мене її нема! – стримуючи тривогу, роздратовано відповів Дементьєв.

– Як це нема? – Очі в офіцера округлились: він зіткнувся з найстрашнішим – з порушенням порядку.

– Отак, – нема, і все! Ви чули, мабуть, про трагедію восьмої дивізії? Чи, може, вас якась картка хвилює більше, ніж загибель цілої дивізії фюрера?

Офіцер не збентежився.

– Мені відома ця трагедія… але порядок є порядок…

– Скажіть, хто повинен був підписати цю картку?

– Начальник штабу.

– Він убитий.

– Тоді – його заступник.

– Теж убитий. Хто ще?

Офіцер задумався і потім сказав:

– Гаразд. Я запишу так: картка відкріплення не одержана через особливі причини. І в дужках позначу – восьма дивізія.

– Пишіть як хочете, – насмішкувато кинув Дементьєв. – До побачення…

Дементьєв вийшов на вулицю. Ф-фу!.. Ну й бюрократи ж!.. Він розсміявся від думки, що обурюється бюрократизмом німців.

5

В залі поштамту було людно. «Молодець! – подумав Дементьєв про хазяїна явки. – Знає, де влаштовувати зустріч».

Дементьєв прийшов сюди за годину до призначеного часу: хотів подивитись, як Павло Арвидович буде поводитись, чекаючи зустрічі. А головне – Дементьєв усе-таки побоювався провокації. На вулиці нічого підозрілого він не помітив. Всевидющим оком розвідника він обшарив увесь зал поштамту. Нічого схожого на те, що готується засідка, він не виявив і тут.

За столом, де люди писали телеграми, Дементьєв вибрав місце, звідки він бачив майже увесь зал поштамту і вихід на вулицю. Купивши папір і конверт, він, довго обдумуючи кожну фразу, почав писати листа в Берлін дорогій і любій своїй дружині Лізетті. Найцікавішим було те, що коли б хтось вирішив перевірити, чи існує в Берліні за адресою Олександрплац, 4, квартира 15 така Лізетта, то він її там знайшов би. Більше того, вона сказала б, що вже давно чекає листа від свого чоловіка, Пауля Рюкерта. Дементьєв і весь апарат оперативного відділу на чолі з полковником Довгальовим, розробляючи операцію, подумали про багато що…

Павла Арвидовича Дементьєв упізнав зразу і цим засмутився: занадто було помітно, що він прийшов сюди на побачення. Дементьєв вирішив почекати. Хай старий трохи призвичаїться і перестане крутити головою на всі боки.

Павло Арвидович зробив круг по залу і зупинився коло кіоска, де весь час товпилися люди. «Оце вірно!» – в думці похвалив старого Дементьєв.

Заховавши недописаного листа в кишеню, Дементьєв підвівся і підійшов до кіоска. Старий кинув на нього насторожений погляд, але, мабуть, нічного гостя не впізнав. Купивши кілька газет і журнал «Сигнал», Дементьєв пильно подивився на старого:

– Пробачте, ви, здається, хазяїн квартири, де живе військовий лікар Нельке? Я не помиляюсь?

– Так, це я, – непевним голосом відповів старий.

– Ну, як він там? Живий, здоровий? Він зараз дома? – Дементьєв запитував голосно, щоб усі чули, про що він говорить. – Ви йдете додому? Ходімте, я хочу побачити вашого пожильця.

Не даючи змоги старому опам'ятатись, Дементьєв узяв його під руку, і вони вийшли з поштамту.

– Ліворуч, за рогом, – кафе «Місяць», – тихо промовив старий. – Заходьте туди через десять хвилин.

– Добре, – так само тихо промовив Дементьєв і пішов уперед.

Він проминув кафе, про яке говорив старий, дійшов до перехрестя, постояв там і рушив назад.

В кафе нікого не було. Дементьєв знову засмутився недосвідченістю хазяїна явки. Чому це в порожньому кафе німецький офіцер повинен сідати до стола, зайнятого старим штатським пацюком? На це одразу можуть звернути увагу. Та нічого не поробиш. Дементьєв швидко підійшов до стола, за яким сидів Павло Арвидович:

– Можна за ваш столик?

– Будь ласка…

Коли Дементьєв сів і взяв меню, старий тихо промовив:

– Не турбуйтеся, це місце надійне. Хазяїн кафе – наша людина… Так ось. Моя квартира зараз для вас непридатна. Я змушений був узяти на постій офіцера. В будинках поблизу штабу вони живуть майже в кожній квартирі. Зважте на це.

– Хто ваш пожилець?

– Гестапо. А ким він там, дідько їх знає… Дуже суворий пан. Іде рано, приходить пізно. І більше я про нього нічого не знаю.

– Так, ясно. А що ви поробляєте?

– Нічого. Зв'язку немає вже третій місяць.

– Є щось важливе?

– Так. Вони починають евакуювати війська морем.

– Це нам відомо. Далі!

– Почастішали арешти.

– Знаємо.

Павло Арвидович замовк, розглядаючи свої старечі, жилаві руки.

– Не журіться, Павле Арвидовичу. Я знаю, яку користь ви принесли нашій армії. Спасибі вам! Мені ви не потрібні. Я прийду до вас тільки для того, щоб забрати рацію. Вона ціла?

– Звичайно!.. Коли б ви прибули місяць тому, – винувато заговорив старий, – як добре можна було б усе влаштувати! Я б здав вам свою кімнату – і кінці у воду.

– Ні, все одно цього зробити не можна було б. У мене зовсім інший план. Прошу вас про одне – приготуйте рацію. Я зайду до вас, ніби розшукуючи кімнату. До побачення, Павле Арвидовичу.

6

Місто жило дивним життям. З ранку до вечора вулиці були заповнені військовими. В цьому сіро-зеленому натовпі коли-не-коли промайне штатський костюм. Військові скрізь – у крамницях, кафе, ресторанах, готелях, у трамваях. Та що б не робили ці військові, в їхній поведінці і навіть у їхній зовнішності відчувалися напруженість і тривога. Адже всі ці люди в шинелях, плащах, шкіряних регланах завжди пам'ятали, що вони в оточенні. А останнім часом вони вже знали, що війна докотилася до стін їхньої столиці і що звідси в них тільки одна дорога життя, дорога додому, на батьківщину – через морські ворота міста. І тільки військова дисципліна, якій вони підкорялися майже фанатично, стримувала їх від того, щоб не кинутися в порт захоплювати місця на морських транспортах. Кожного вечора в ресторанах, а то й на вулицях серед військових спалахували істеричні скандали. Вони виникали то через те, що хтось нешанобливо висловився про фюрера, то, навпаки, через те, що хтось комусь набрид вічними нагадуваннями про божественний геній Гітлера. Як висловився майор Зандель, паніка породжує безладдя. Саме на цей стан гітлерівців і покладало надії командування розробляючи операцію Дементьєва.

На площі перед портом Дементьєв підійшов до групи німецьких офіцерів, що стояли біля легкової машини. Їх було п'ятеро. Дементьєв запитав, чи не знають вони, де міститься комендатура порту.

– Он там.

Один з офіцерів указав на одноповерховий будинок. Всі офіцери дивилися на Дементьєва насторожено і водночас запитливо.

Один з них не витримав і запитав:

– Від'їзд?

– Та ні, – байдуже відповів Дементьєв, – не можу знайти вантаж, що прибув для мого полку.

– Невже сюди прибувають вантажі і вони комусь ще потрібні? – з недоброю посмішкою, звертаючись не до Дементьєва, а кудись убік, спитав високий офіцер з багровим шрамом на обличчі. Шрам у нього трохи сіпався, ніби офіцер увесь час комусь підморгував.

– Відповісти вам не можу, – сухо мовив Дементьєв. – Мені наказано знайти вантаж. Пробачте… – Дементьєв злегка вклонився і пішов.

У коридорі комендантського будинку кипіла нервова штовханина, тому Дементьєву неважко було загубитися і, не привертаючи до себе уваги, пробути там десять-п'ятнадцять хвилин. Дементьєв уважно прислухався: усі говорили про одне – про евакуацію з мішка.

Вийшовши з будинку коменданта порту, Дементьєв побачив, що офіцери, до яких він підходив, ще стоять на тому самому місці. Порівнявшись з ними, Дементьєв винувато посміхнувся до того, що зі шрамом, і сказав:

– Здається, ви мали рацію. Наді мною і над моїм вантажем там досить злісно посміялись.

– Все питання зараз у тому… – знову не дивлячись на Дементьєва і ніби продовжуючи розмову, яка тривала без нього, сказав офіцер із шрамом, – все питання в тому, коли настане стадія «брутто-Берлін».

– Як це розуміти?.. – На обличчі Дементьєва відбилася надзвичайна розгубленість, якщо не переляк.

Опецькуватий рожевощокий майор сухим, рипучим голосом вигукнув:

– Це треба розуміти так, що майор Рауд починає впадати в істерію, як жінка! – Він лютим поглядом вп'явся у високого зі шрамом.

– В той час як майор Ауербах, – насмішкувато дав відкоша той, – впав у дитинство з усіма наслідками, які з цього випливають.

Офіцери почали лаяти один одного.

– Пробачте, мені ніколи… – Дементьєв швидко пішов геть.

З протилежного кінця площі він озирнувся.

Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! – промовив сам до себе Дементьєв. – А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».

Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під'їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п'ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.

– Кого вам треба? – спитав він ламаною німецькою мовою.

– Не кого, а що, – посміхнувся Дементьєв. – Мені потрібна кімната.

– Але…

– Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. – Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.

– Вислухайте мене, пане оберст… – Чоловік у халаті говорив уже з проханням у голосі.

– Ну, ну… – Дементьєв розглядав розкішно обставлений передпокій.

– Моя квартира не підлягає заселенню. Досить високий чиновник гестапо, пан Мельх, на випадок чого дозволив мені посилатися на нього. Давайте подзвонимо йому.

– З цього і треба було починати! – Дементьєв недбало козирнув хазяїнові квартири і вийшов.

«З кімнатою не вигоріло, зате ми знаємо тепер про існування якогось Мельха, котрий займається квартирами. Може знадобитися…» З цією думкою Дементьєв ішов вулицею, наглядаючи собі будинок.

Тим часом день уже кінчався – лише перший день перебування Дементьєва в цьому місті, а скільки подій він уже пережив, скільки разів наражався на смертельну небезпеку! Про неї, звичайно, пам'ятав увесь час. Але ми знаємо, що не почуття небезпеки обумовлювало його вчинки. Адже він міг і не піти вночі в штаб, а потім у готель. Міг переночувати десь у безпечному місці, знайти яке у великому місті завжди можна. Побачивши на портовій площі офіцерів, він міг би обійти їх, а він не тільки підійшов, але й почав з ними розмову. От і зараз він міг би піти відпочивати в уже знайомий готель. А він туди не поспішав і хоче уже сьогодні мати своє власне житло.

Дементьєв стояв на площадці другого поверху іншого будинку. Перед ним – двері, акуратно оббиті чорною клейонкою, з старанно надраєною табличкою «Песіс А. А.» Хто він цей Песіс, який так любовно доглядає свої двері? Комерсант? Лікар? Чиновник? Дементьєв натиснув кнопку, яка була наче око в мідній голівці лева. Двері відчинила гарненька дівчина, її голубі заплакані очі, побачивши німецького офіцера, злякано розширились, вона мимоволі ступила крок назад і крикнула: «Мамо!»

Дементьєв, не роздумуючи, ввійшов у квартиру і зачинив двері. В передпокій вийшла висока сива жінка. І вона, побачивши німецького офіцера, завмерла на місці з переляканим виразом на обличчі.

– Даруйте, мадам, – звернувся до неї Дементьєв. – Мене привела до вас необхідність. Чи немає у вас для мене вільної кімнати? Тижнів на два… Я, звичайно, заплачу. Готелі переповнені, а жити десь треба… Місту доводиться якось ділити з нами труднощі війни… – Дементьєв промовив це з лагідною, чарівною посмішкою.

– Пройдіть сюди, – розгублено промовила жінка.

Вони ввійшли в просторий, зі смаком обставлений кабінет. На стінах були розвішані картини; їх було багато, і, як устиг помітити Дементьєв, усі вони були хороші. Жінка запросила Дементьєва сісти в крісло, а сама сіла на диван. Вона пильно розглядала Дементьєва і мовчала.

– Це квартира латиського художника Песіса… – заговорила, нарешті, вона, – але його нема… – Жінка піднесла до уст хусточку. – Він недавно помер…

Дементьєв підвівся:

– Я прошу пробачення, мадам. Щиро співчуваю вашому горю. – Він стояв, скорботно схиливши голову, думаючи, що саме в цій квартирі йому й треба поселитись. – Може, як ніхто інший, я розумію ваше горе. У мене в Берліні загинули всі мої близькі. Всі…—Дементьєв зробив рух, наче збирався піти.

– Одну хвилинку, пане офіцер… Сідайте, будь ласка… Я хочу пояснити вам… – Жінка підійшла до стола, відшукала там якийсь папірець і подала його Дементьєву. – Ось. Приблизно півроку тому мій чоловік одержав від ваших властей оцей охоронний документ.

Дементьєв швидко пробіг документ очима. В ньому було сказано, що художник Песіс А. А. – видатний живописець і що колекція картин в його квартирі перебуває під захистом адміністрації. Підпис під документом – Герман Мельх. Дементьєв стримав посмішку: цей Мельх попадається йому на кожному кроці, але зараз Мельх допоміг Дементьєву прийняти правильне рішення. Він почав уважніше придивлятися до картин.

– Яка краса!.. Великий майстер!.. О, як гарно!.. – тихо вигукував він, оглядаючи одну картину за другою. – Так, усе це велика цінність. Я тільки думаю: чи досить надійний – оцей папірець? Знайдеться якийсь хам, – а такі і в нашій армії, на жаль, є, – плюне на нього і вивезе всі ці картини. Адже хами, мадам, іноді теж розбираються в цінностях…

– Боже, що ви говорите! – з жахом прошепотіла жінка.

– Подібний інцидент був у Ризі. Там один професор п'ятдесят років колекціонував фарфор. Він збирав речі, яким немає ціни. І ось одного разу до нього на квартиру зовсім випадково зайшли два солдати – вони робили обхід. Їм сподобались красиві дрібнички, і невідомо, чим би все це закінчилося, коли б у квартирі професора не жив наш офіцер. Він почув шум, вийшов із своєї кімнати і, довідавшись, у чому справа, виставив солдатів. А уявляєте собі, що могло б бути? Італійський фарфор сімнадцятого століття в солдатському мішку… – Розповівши дружині художника цей трагічний сюжет з благополучним кінцем, Дементьєв старанно робив вигляд, що розповідь ніяк не стосується його візиту в цю квартиру і що він зараз попрощається й піде.

Принада зробила своє – дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

– Інго! – голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

– Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками і схилив голову.

– Капітан Пауль Рюкерт.

– Інга Песіс, – ледь чутно промовила дівчина.

– Пан Рюкерт буде в нас жити, – сказала їй мати. – Так треба, Інго. Не бійся, все буде добре…

Так Дементьєв знайшов власне житло. Незабаром він уже ліг на дивані спати. Все складалося якнайкраще.

«На добраніч, Пауль Рюкерт!»—Дементьєв посміхнувся і враз заснув.

7

Три дні Дементьєв провів у порту і вивчив усю його величезну територію. А втім, ні, не всю. Незважаючи на всі свої хитрощі, він не зміг потрапити на так званий «оперативний причал», який був на вузькій косі, що далеко врізалася в море. Кораблі підходили тільки туди. Щоб пройти на оперативний причал, командування ще два тижні тому запровадило спеціальні перепустки. Дементьєв бачив, як ці перепустки пред'являли патрулеві, але бачив здаля і роздивитися їх як слід не міг. До того ж він установив, що такі перепустки має дуже обмежене коло людей і переважно офіцери із званням не нижче майора. Тим часом усе в порту свідчило про те, що евакуація військ повинна розпочатись найближчим часом.

Стривожений, Дементьєв повернувся на квартиру. Хазяйка покликала його вечеряти; він відмовився, пославшись на головний біль.

Запершись у своїй кімнаті, він сів до столу і почав напружено обдумувати своє становище. Щоб не викликати цікавості хазяйки, він погасив світло.

Цієї ночі Дементьєв не спав і двох годин. Рано-вранці він вийшов із дому і попрямував до готелю «Брістоль». На вулицях було багато військових. Неважко було помітити, що більшість з них тільки що прибула з фронту – вони ліниво блукали групками од вітрини до вітрини, як люди без усякого діла. Дементьєв мимоволі пішов швидше.

У готелі Дементьєв підійшов до портьє:

– Я записаний у вас в триста п'ятій кімнаті. Викресліть мене, я найняв квартиру. Майор Зандель ще й досі там живе?

– По-моєму, він тільки що пішов у ресторан.

Дементьєв здав шинель у гардероб і спустився в ресторан. Він зразу ж побачив Занделя, який сидів за тим самим столиком коло вікна, але зробив вигляд, ніби не помічає майора, і, оглядаючись на всі боки, повільно пішов через зал.

– Рюкерт, ідіть сюди! – крикнув Зандель.

«Чудово, прізвище моє він запам'ятав. Значить, не забув і про інше». Дементьєв підійшов до столика майора.

Вони зустрілися як старі друзі. Зандель гукнув офіціанта і замовив сніданок для Дементьєва:

– Сьогодні моя черга частувати…

Так, майор пам'ятав усе. І сьогодні в нього був значно кращий настрій, ніж тоді. «Цікаво, яка причина?» – думав Дементьєв.

– Наскільки я розумію, ви найняли квартиру. – Зандель погрозив Дементьєву пальцем. – І про мене, звичайно, забули.

– Так, квартира є. Живу в сім'ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.

– Чому ж це?

Дементьєв сумно похитав головою:

– Виявляється, є ще на землі сім'ї, квартири, де вранці п'ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.

– Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.

– А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб'ють? – іронічно спитав Дементьєв.

– Погано жартуєте, Рюкерт, – помовчавши, серйозно сказав Зандель. – Просто я одержав листа од своїх. Вони переїхали до мого брата, в гірську місцевість Гарц. Там зовсім спокійно. Ось чому я і радію.

– Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім – хоч потоп. Мій рейх – моя сім'я, – так колись часто говорили в нас.

– Що з вами, Рюкерт? – У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.

– Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою – намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов'яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! – Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.

– Тихше, Рюкерт… – Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. – Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?

– Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?

– Ми про це не думаємо, – насупившись, відповів Зандель, – і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.

– За що? – швидко спитав Дементьєв.

– Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…

Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»

– Це дуже загадкова людина, – продовжував Зандель. – Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…

– А раптом я йому не сподобаюсь? – занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

– Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

– Та мені б тільки роботу!.. – запально вигукнув Дементьєв.

– От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

– Це той офіцер, про якого я говорив… – Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, – рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

– Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? – запитав, нарешті, полковник.

– Так. Але не в деталях, – твердо відповів Дементьєв.

– У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.

– Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, – це його власна персона. – Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. – Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

– Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.

– То ви з дивізії цього старомодного дивака?

Дементьєв різко підвівся і промовив:

– Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ – закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!

Дементьєв зробив цей сміливий хід і вп'явся відданими очима в Мельха.

Розрахунок Дементьєва був простий. По-перше, розмову про зв'язки і знайомства краще припинити – тут легко дати маху; по-друге, він вирішив, що Мельху найбільше мусить сподобатися саме такий старанний служака, готовий виконати будь-який його наказ.

Дементьєв у своєму розрахунку не помилився. Мельх схопився з крісла і, вказуючи Занделю на Дементьєва, з пафосом вигукнув:

– Саме такі офіцери і врятують Німеччину! Згадаєш, Зандель, мої слова!

Дементьєв, радіючи в душі, вирішив продовжити гру.

– Я прошу вас, – сказав він з допустимою дозою суворості, – взяти назад ваші слова про генерала Фельдмайєра.

– Беру, беру! – Мельх дружньо поплескав Дементьєва по плечу. – Беру, славний капітан рейху! Ваш командир – герой, якщо він виховав таких офіцерів.

Оформлення наказу не забрало й півгодини. І ось Дементьєв знову прийшов у кабінет Мельха, але вже без Занделя. Начальник зустрів його несподівано сухо, навіть не запросив сісти. Більш того, приголомшив Дементьєва несподіваним проханням:

– Розкажіть мені про матеріальне становище вашої сім'ї.

Проте Дементьєв миттю розгадав хід думок Мельха.

– У мене сім'ї, мабуть, нема, – просто сказав він. – Мати і дружина залишалися в Берліні. Уже сім місяців листів од них немає. Моє особисте багатство при мені, – Дементьєв усміхнувся, – і більше мені нічого не треба… крім перемоги над ворогом.

– Чудово! – вихопилось у Мельха, але він зразу ж зніяковіло заметушився і додав: – Я, звичайно, співчуваю вашому горю, але війна, капітане, є війна. Де ви живете?

Дементьєв усміхнувся:

– Я живу в квартирі художника Песіса, в квартирі, художні цінності якої охороняються вашим документом. Як бачите, я свої обов'язки почав виконувати ще до вступу у ваш відділ.

– Он як! Песіс, ви кажете? – Полковник вийняв з кишені маленьку записну книжечку і почав її проглядати.

– Ага! Бастіонна вулиця, будинок чотири, квартира дев'ять. Вірно?

– Так.

– Там усе гаразд?

– Ідеальний порядок!

– Майте на увазі, капітане, що колекція, яка там є… – Мельх зам'явся. – Ви розбираєтеся в живописі?

– Ні. Взагалі всі ці штуки для мене – пусте місце. Я солдат. Що ви накажете, те я й зроблю.

– Чудово! – знову вирвалося в полковника. – Ось вам, капітане, перше завдання. У мене є відомості, що в міському музеї цінні картини ховають, а на стіни вішають різний непотріб. Перевірте це ретельно і будьте нещадні. Заразом прикиньте, скільки потрібно буде ящиків для упакування всіх картин музею – без рам, звичайно.

8

Дементьєв ішов у музей з чудовим настроєм. Вранці він розраховував тільки на те, що майор Зандель має перепустку на оперативний причал і йому вдасться цю перепустку як слід роздивитися, а при нагоді і вкрасти. А все склалося значно краще: він дістав саме таку роботу, яка дасть йому змогу проникнути у святу святих евакуації.

У музеї Дементьєв дуже легко виявив підміну картин, його вразила недосвідченість, з якою це було зроблено. В одному місці люди, що підміняли картини, залишили табличку з підписом до попередньої картини. Дементьєва супроводжував по музею його доглядач – чистенький дідок з рожевою лисиною і віночком кучерявого світлого волосся навколо неї. Вікна музею були закладені мішками з піском, а доглядач музею, входячи в зали, засвічував не всі лампочки. Деякі картини просто не можна було роздивитися. Дементьєв вирішив перевірити доглядача: вийняв з кишені електричний ліхтарик і направив промінь на табличку, що лишилася тут і зовсім не відповідала новій картині. Він уважно прочитав табличку, подивився на картину і, швидко обернувшись, глянув на доглядача. Розширені від жаху очі доглядача сказали Дементьєву все.

– Хороша картина, – спокійно сказав Дементьєв і пішов далі, почувши позад себе полегшене зітхання.

Дементьєву стало жаль цього чесного, наївного дідуся. Оглянувши увесь музей, вони зайшли в кабінет доглядача.

– А де зберігаються фонди? – байдуже запитав Дементьєв.

– У підвалі, пане капітан, – догідливо відповів старий.

– Можна подивитися? – Дементьєв знову побачив круглі від страху очі старого. – А втім, у мене зараз немає часу. Іншим разом. Ваш підвал глибокий?

– Звичайно, там сотні картин.

– Строго секретно мушу попередити вас, що найближчим часом ми чекаємо інтенсивного бомбардування міста російською авіацією. Всі багатства вашого музею можуть перетворитися на попіл за одну годину. Треба зняти усі картини, упакувати їх без рам в ящики і скласти в підвал. Упакувати треба і те, що зберігається в фондах. Термін – два дні…

Доглядач мовчав, опустивши голову.

– Ну що, ви не зрозуміли?

– Чому? Все зрозумів.

– От і добре. Щоб швидше це зробити, описувати картини не треба. На ящику тільки позначати, скільки в ньому картин, і все.

Очі в доглядача повеселішали. Дементьєв ще раз переконався, що старий зовсім не вміє володіти собою.

– Добре, ми все так і зробимо. Післязавтра можете прийти і перевірити.

– Я зайду неодмінно. До побачення…

Незабаром Дементьєв доповідав Мельху про свою поїздку в музей.

– Слід гадати, – говорив він, – що кілька картин справді замінено. Зняті картини вони, мабуть, сховали в підвал, а там зберігаються сотні полотен і панує дикий хаос. Протягом двох днів ми всі картини упакуємо в ящики. Фонди – теж. Я поставив у музеї вартового – тепер вони не винесуть і ганчірки. Якщо я знайду неупакованим хоч один клаптик, – Дементьєв показав половину пальця, – я розстріляю всю їхню банду!