Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– У мене є пропозиція, – відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, – відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.

– Можна й відкласти, – байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.

Барч підвівся:

– Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…

У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від'їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили, що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем'єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.

– Це хай слухають росіяни. Виключіть, – сказав Барч. – Ну, що вони там розповідають?

– Звичайна пропаганда, – відповів Окайомов. – У нас, мовляв, усе добре.

– А ви вважаєте, що в них усе погано? – усміхнувся Барч.

– Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.

– І саме вони, Окайомов, – підхопив Барч, – найбільша небезпека для всього світу цивілізації. Я не схвалюю дії тих наших газетярів, які запевняють, ніби Ради – слабкий противник. Гітлер теж говорив, що Росія – колос на глиняних ногах. Хіба можна не рахуватися хоча б з тим фактом, що вони зробили атомну і водневу бомби?

– Але, з другого боку, прикро, коли їх так вихваляють. Ось зара вони навели відгук французької газети, що Радянський Союз – наймогутніша атомна держава…

– Ну, французи! – Барч зневажливо махнув рукою. – Ми ж з вами повинні дивитися на речі по-діловому. 1 ми бачимо два небезпечних для нас фактори. Москва тепер – це не тільки Москва, але й Пекін, і Прага, і Варшава, третина людства, чорт забирай! І в них є атомна й воднева бомби. І є дещо інше, про що ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Ми взагалі про них дуже мало і не дуже точно поінформовані. От іще рік тому люди з нашого посольства в Росії пронюхали про інститут якогось професора Вольського. Минув цілий рік, а єдине, що ми змогли взнати, це назву міста, де організовано інститут. Усі спроби взнати більше закінчилися скандальними провалами. Пригадуєте шум, коли висилали з Москви співробітника нашого посольства? Хлопець скрутив шию на цьому ділі. А всі дані говорять, що професор Вольський – об'єкт величезної ваги. Учора приїхав начальник нашого центру. Лається, називає нас неробами, боягузами. Мабуть, йому добре перепало від начальства. Адже його викликали туди спеціально з цього приводу.

Вони замовкли. Окайомов уже все розумів, але мовчав.

– Чи не хотіли б ви, Окайомов, трохи ближче познайомитися з цим професором? – швидко спитав Барч, пильно дивлячись на співрозмовника. Окайомов відповідати не поспішав. – Я гадаю, що тільки вам під силу це знайомство. І хіба вам не хочеться розрахуватися з тими, хто заподіяв вам стільки горя?.. – Окайомов мовчав. – Як людина, я прекрасно розумію, що Росія для вас – важке місце. Але це необхідність, Окайомов. І я справді не можу назвати, крім вас, нікого, щоб бути певним в успіху. Я даю вам слово – повернетеся звідти, і я доб'юсь, щоб вас перевели в головне управління. У мене є зв'язки, і я це зроблю.

– Я зовсім не збираюсь кидати, оперативну роботу, – з образою в голосі промовив Окайомов.

– Але ж не можна рискувати без кінця. Звичайно, ця операція – найважча, але зате її успіх дасть вам такі переваги перед усіма, що…

– Гаразд, – перебив його Окайомов. – Я зроблю це. Тільки одне прохання – не квапте мене з підготовкою і накажіть апаратові вважати мою операцію справою номер один.

– Безперечно! Усі ваші прохання будуть виконуватись. І давайте на сьогодні з цим покінчимо. Продовжимо партію?

– Я грати не хочу.

– Може, вип'ємо?

– Не хочеться.

– Спати?

– Я піду погуляю в саду.

– Підемо разом?

– Я хотів би сам. Пробачте…

Окайомов готувався до операції майже два місяці, дивуючи всіх ретельністю, з якою він передбачав кожну дрібницю. Начальник центру бурчав з приводу повільної підготовки, але Барч свою обіцянку виконував неухильно, приймаючи на себе і бурчання, і насмішки начальника.

Нарешті Окайомов повідомив, що він готовий. В той самий день він розповів про розроблений план Барчу і начальникові центру. Справді, план був розумний, хитрий і передбачав усе, що можна було передбачити. Окайомов ставив перед собою три мети: викрадення даних про роботу інституту Вольського, знищення інституту і знищення самого Вольського. Але план був побудований так, що, на випадок непередбачених ускладнень, Окайомов міг вибрати один із трьох варіантів і цим обмежитись.

Начальник похвалив план, узявши під сумнів тільки два його пункти.

– Я щось не розумію… – сказав він. – Чи, може, я недочув? Ви на початку операції з'являєтесь під своїм справжнім прізвищем?

– Так. І це теж тактична хитрість, – відповів Окайомов. – По-перше, вони такого кроку не чекають. Якщо вони розкриють мою гру, то вважатимуть це за помилку недосвідченого розвідника і складуть про мене думку, яка мені ж буде вигідна. По-друге, це дає мені надійний захист на перші дні, поки я зорієнтуюсь, щоб потім зникнути і з'явитися в зовсім новому і несподіваному для них вигляді.

– А раптом жінка, до якої ви хочете з'явитись, померла або виїхала з цього міста? Або ж вона візьме і викаже вас.

– Останнє виключається. Я її добре знаю і прийду до неї з таким ключем, який відкриє для мене її серце. Ну, а якщо її не буде, тоді почне діяти варіант другий.

– Припустімо. Друге – так далеко в глиб їхньої країни наші літаки ще не літали. Що буде, коли на літак нападуть до того, як ви залишите його?

– Я консультувався з авіаційними спеціалістами. Вони твердять: якщо ми підемо на максимальній висоті, напад майже виключено.

– Майже?

Окайомов посміхнувся:

– Це «майже» є у всіх наших справах.

– Ну гаразд… – Начальник центру пильно подивився на Окайомова. – День вильоту визначено?

– В ніч на найближчу неділю, – сухо відповів Окайомов.

– Ми приїдемо на аеродром проводжати вас.

– Не треба. Я не люблю проводів.

Виникла незручна пауза. Окайомов підвівся:

– Я можу йти?

– Якщо у вас немає до нас запитань. – Начальник центру теж встав. – Дозвольте потиснути вам руку і побажати удачі. Всі ми будемо думати про вас кожної хвилини. І ми гідно віддячимо вам.

– Я про це не думаю, – сердито сказав Окайомов і повернувся до Барча. – З вами я ще побачусь?

– Неодмінно…

Окайомов вийшов. Начальник центру сів за стіл:

– Так, Барч, хочеться вірити, що він справиться.

– В усякому разі, він передбачив усе.

– Крім одного, Барч. – Начальник усміхнувся: – Тієї обставини, що радянська контррозвідка так схожа на іранську, як лев на жабу.

– Не зовсім так. Саме враховуючи це, він і вирішив в разі ускладнень обрати один із варіантів.

– А ось мені це якраз і не подобається. – Начальник центру ребром долоні ударив по столу. – Треба, щоб зроблено було все. Все! Розумієте?

– Якщо буде хоч найменша можливість, він зробить усе. Я знаю його не перший рік. Такі, як він, на дорозі не валяються. До речі, нам треба подумати про спосіб його повернення звідти.

Начальник центру задумався:

– Не будемо поспішати з цим. Поки що він навіть не відбув туди. Я бачу, Барч, ви закохані в нього, як у своє дітище, а я мушу вас запевнити, що серед наброду переміщених росіян таких, як він, можна знайти десятки. Ми просто погано шукаємо. Думати про його повернення варто тільки в тому випадку, якщо він дістане креслення. Якщо дістане, робіть усе, щоб він повернувся, не чекаючи моїх розпоряджень. А якщо не дістане… – Начальник засміявся. – Тоді він уже – спрацьована пара. Його фотографії і так, мабуть, є уже у всіх розвідках.

У суботу, о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин, десь у Європі з аеродрому піднявся і зник у чорному небі той самий літак, про який ішла мова раніше. Лишається тільки уточнити, що пасажир, який вистрибнув у люк, і був Григорій Окайомов.

Розділ другий

1

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

«Колю! Я не була б твоєю дружиною, коли б повірила, що ти прийдеш вчасно. Поїхала сама. Дзвонив Гончаров, сказав, що вудочки він забере. Невже знову рибалити? Боюсь, що скоро наш Вітька перестане тебе впізнавати.

Жду. Лена».

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

«Я у Валежникових. Захворіла Ольга Іванівна, годую її дітей. Обід і вечеря на кухні. Все інше на веранді. Прийду об одинадцятій. Гончаров тебе чекає, а я – вже ні.

Лена».

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку – хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» – вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Обов'язково візьми ватник, під ранок коло озера буде холодно. Відпочивай добре. Не забудь, що завтра неділя і до нас приїдуть мої батьки. Я не серджусь. Цілую.

Лена».

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», – подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері – різко і з іронією. «Деякі чекісти, – говорив він, – хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

– Ви розумієте мене, Потапов? – спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. – Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

– На-па-да-ти! – роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

– Нерви, товаришу майор! – засміявся Гончаров. – І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…

– Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

– Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

– Я, мабуть, не піду.

– Та ти що – серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

– Кого це на смітник? – із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

– Олено Романівно, – звернувся до неї Гончаров, – це не ви часом поламали наше рибальство!

– Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

– Здоровий, як завжди.

– Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник – і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..

Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.

Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.

– Спершу кружки поставимо, – тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.

Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.

– Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, – сказав Гончаров і знову зник у кущах.

Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.

– І чого я став чекістом, сам не розумію, – усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. – До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? – Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. – Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І – маєте! – ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… – Гончаров зітхнув з удаваним сумом.

Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, – подумав Потапов, – він розповів би тобі казку про білочок».

Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:

– Полковник лаявся?

– Він ніколи не лається… – неохоче відповів Потапов.

– Знаю. А краще б лаявся.

Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.

Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.

2

Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.

… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз – глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, – відзначив Окайомов. – Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.

Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, – це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.

Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…

Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув – знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев – падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався – ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.

І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку – з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, – сказав він сам собі. – Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», – промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», – промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», – промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»

Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.

Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».

Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, – боком, боком – відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся – сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.

Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою – тристовбурна ялина – він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.

Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.

На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.

Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка – аби тільки вона їхала подалі звідси.

До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.

– Куди їдемо? – привітно спитав його Окайомов.

– У Островськ. А що?

– Може, підвезеш? Не скривджу.

– Мене й чорт не скривдить! – Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: – Сідай! Та держись міцніше… – Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. – Хочеш за скобу держись, хочеш – за мене!

Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… – трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. – Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»

Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.

– Куди так поспішаєш? – заблагав Окайомов.

– На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, – не обертаючись, прокричав юнак.

Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», – подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця – чи не довезе до міста?

Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло – залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?

– Далеко ти від дому їдеш! – прокричав Окайомов на вухо юнакові. – А як бензину не вистачить?

– А шофери навіщо? – сміючись, відповів той.

Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.

Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:

– Злазь. Міст форсуємо пішки.

Окайомов зліз і оглянувся – навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.

У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.

Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.

3

Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, – подумав він, – незабаром змінять».

Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.

– Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… – Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. – Так… так… – В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: – Заждіть хвилинку… – Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. – Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! – Черговий зняв трубку третього телефону: – Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації – за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують – чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… – Черговий знову записував. – Усе ясно… – Настала черга четвертого апарата: – Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного – до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!

Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.

– Оце – майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?

– Знаю… не вперше.

– Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?

– Знаю.

– От і добре. Швидше!..

Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.

– Зараз тільки і клює, – пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.

Гончаров засміявся:

– Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!

– Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?

– Черв'яка перевіряю, – а раптом зжерли?

– Закинь і сиди тихо.

– Єсть сидіти тихо, товаришу майор.

Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.

У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову:

– Б'юсь об заклад на місячну зарплату – це за нами.

– Невже за одне літо нас втретє з озера знімуть? – Потапов поклав вудочку і піднявся на горбок.

Мотоцикл вилетів із соснового переліска і, притишивши хід, котився вздовж озера. Побачивши Потапова, мотоцикліст збільшив швидкість і вихором домчав до затоки. Потапов прочитав записку чергового:

– Змотуй вудочки, Павле. Треба їхати в місто.

– Машина чекає вас на дачі. – Посильний козирнув, скочив на сідло, круто розвернувся і швидко зник у сосняку.

З кожною хвилиною мимохіть прискорюючи ходу, майор Потапов і старший лейтенант Гончаров мовчки йшли до дачі, забувши, що, на радість дітям, вони залишили в озері дев'ятнадцять запущених кружків.

4

Розшуки в Чорному бору почалися вранці і тривали цілий день. Попереду повільно рухались прибулі з міста провідники з собаками За ними, розтягнувшись на цілий кілометр, шеренгою йшли понад сто чоловік. Старший лейтенант Гончаров, який керував розшуком, весь час ходив вздовж цепу, йому здавалося, що розшуки провадяться неуважно і тільки тому протягом усього дня немає ніяких результатів.

Ліс шумів рівно і спокійно, наче хотів ошукати пильність людей, вдаючи, що нічого тут не трапилось, – усе, мовляв, тут, як і сто років тому, і даремно ви там щось шукаєте, погляньте, який я спокійний. Гончаров сердився. Чекіст він був молодий і ще не навчився хоча б зовні зберігати спокій.

Першим помітив щось підозріле мобілізований для участі в розшуках місцевий учитель. Він гукнув Гончарова і показав на верхівку високої осики, де серед зеленої крони видно було зламану гілляку з зів'ялим листям.

– Передайте по цепу – зупинитись! – крикнув Гончаров.

І одразу одна з собак загарчала, зупинившись на краю ями.

Це була та сама яма, колись вирита мисливцями на вовків, у яку впав Окайомов.

Гончаров кілька разів сфотографував місцевість, потім обережно спустився і виміряв сліди, що виднілися на дні ями. Земля під ногами м'яко пружинила. Гончаров поворушив землю носком чобота і одразу відкрився ледь присипаний білий парашут. Гончаров обережно витяг зібганий шовк, передав його нагору і почав ретельно оглядати кожен сантиметр землі. Але більш він нічого не знайшов, тільки жаба безперестану кидалася на стінку ями і скочувалася під ноги Гончарову. Лейтенант люто поглядав на неї: «Ця потвора знає все, що тут сталося, а я – нічого…»

Гончаров виліз із ями і наказав провідникам шукати слід. Собаки знову заметушились по лісовій гущавині, але, покружлявши, поверталися назад до ями. Незабаром до Гончарова підійшов один провідник і мовчки подав плискавий металевий флакон, знайдений собакою.

– Добре, – кладучи флакон у кишеню, несвідомо промовив Гончаров.

Він у цей час уже думав про те, що лише щойно найбільшою радістю здавалося йому знайти місце висадки диверсанта, і ось це місце знайдене, а замість радості його мучить розуміння того, що найважливіше і найважче – розшуки таємної бази диверсанта – попереду. Спробуй знайди її! Диверсант звідси міг піти в напрямку будь-якого з трьохсот шістдесяти градусів. З досвіду Гончаров знав, що база схована не менше як за десять-п'ятнадцять кілометрів від місця висадки, а вже за п'ять кілометрів звідси градуси кола розійдуться на сотні метрів. А база – це лише квадратний метр старанно замаскованої землі, точка в безбережному лісі. І знайти цю точку він зобов'язаний!

Гончаров розбив загін на чотири групи; вони будуть рухатись в чотирьох напрямках, а потім повернуться до ями і підуть по нових. І тільки тепер Гончаров помітив, що швидко темніє. Провадити розшуки вночі було нерозумно. Наказавши людям розташуватись на нічліг, Гончаров узяв парашут і рушив до дороги, де його чекала машина. Він вирішив побачитися з Потаповим, який мав бути на найближчій до бору станції Лісній.