Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

На вулиці перед будинком нічого підозрілого він не помітив. Дементьєв зайшов у двір – тут теж усе як завжди. Ввійшовши у під'їзд, він спочатку піднявся на найвищий поверх, а потім зійшов на свій – не було засади і на сходах. Двері в квартиру відчинила дочка художника. В її очах Дементьєв не помітив ніякого хвилювання, вона, як завжди, неуважно відповіла на його привітання і пішла в свою кімнату. Дементьєв відімкнув ключем свої двері, на мить затримався і потім швидко ввійшов у кімнату. Не було нічого підозрілого і тут. І все-таки Дементьєв гостро відчував якусь небезпеку. Схопивши чемодан, він майже вибіг на вулицю.

Швидким кроком він пройшов Бастіонну, повернув на набережну і попрямував до міської околиці.

Тут, коло морського узбережжя, місто несподівано кінчалося і починався дачний район. Саме сюди й поспішав Дементьєв, розраховуючи на те, що в цю пору року можна легко знайти безлюдну дачу. Він не знав, що тут майже всі дачі були зимові і в них жили протягом року. Він зрозумів це тільки тепер, коли побачив добре протоптані стежки.

На розі дачної вулиці Дементьєв зупинився коло забитої дошками крамниці. Позаду височіла купа порожніх ящиків. Дементьєв озирнувся, швидко зайшов за крамничку і просунувся у вузьку щілину між стіною і купою ящиків.

Не гаючи й хвилини, він розкрив чемодан, відсунув у ньому фальшиве дно, включив радіостанцію і поквапливо простукав ключем радіограму, на яку так чекав полковник Довгальов.

Передавши радіограму, Дементьєв пішов на берег. Сів там на кам'яних валунах, обдумуючи свої справи. «Зроблено, власне кажучи, зовсім мало, – гірко подумав він. – Хіба що сьогоднішня радіограма. А що буде завтра? Післязавтра?» З цією тривожною думкою Дементьєв і повернувся в місто.

В цей час наші бомбардувальники вже готувалися вилітати навперейми першому транспорту з ворожими військами, про вихід якого повідомив Дементьєв.

Вдало уникнувши зустрічі з патрулями, Дементьєв вийшов на площу перед готелем «Брістоль». Незважаючи на пізній час, біля готелю метушилися люди, під'їжджали і від'їжджали машини; в кузов грузовика, що виїхав на тротуар, солдати кидали офіцерські чемодани. «Тільки мене тут не вистачало», – посміхнувся Дементьєв і швидко пішов у готель.

Пощастило! Чергував той самий портьє, що приймав Дементьєва. Портьє впізнав капітана і охоче згодився зберегти чемодан до завтра. Дементьєв пробував тицьнути йому в руки гроші, але портьє категорично відмовився їх взяти і при цьому невідомо чого розсміявся. Тільки вийшовши з готелю, Дементьєв зрозумів, чому сміявся портьє: безглуздо давати людині гроші, які не сьогодні-завтра перетворяться на нічого не варті папірці.

Вночі Дементьєв зовсім не спав. Намагаючись бути якомога далі від своєї квартири, він бродив по вулицях, заходив у під'їзди будинків, сідав там на східці, але, як тільки відчував сонливість, негайно вставав, виходив на вулицю і рушав далі. Вранці, перш ніж піти у відділ, він вирішив зазирнути в порт.

11

Вся площа перед портом була забита військами. Дементьєв з величезним зусиллям протискувався крізь густий, гарячий, роздратований натовп. Звичайно, вже сама картина радувала Дементьєва. Він подумав, що при такому скупченні військ, навряд чи гітлерівці зможуть зберегти суворий режим при виході на оперативний причал, і вирішив спробувати пройти туди. Але його чекало розчарування. Чим ближче він проштовхувався до оперативного причалу, тим виразніше відчував, що з кожним кроком вируючий натовп усе помітніше підкоряється якомусь ще не зрозумілому для Дементьєва порядку. Та незабаром він збагнув: прославлена німецька організованість знайшла спосіб виявити себе і тут. Наближаючись до оперативного причалу, всі солдати і офіцери самі розбивалися на групи по дванадцять чоловік. Тринадцятий – старший у групі. Групи підбиралися із однополчан, які знали один одного. Якщо своїх на групу не вистачало, її поповнювали чужими, але вимагалося, щоб вони теж знали один одного. Формування груп провадилося швидко, на ходу, і до контрольного пункту оперативного причалу солдати підходили вже організовано. З технікою проходили тільки солдати і офіцери, які обслуговували її. Перша думка в Дементьєва – примазатися до однієї з груп. Ні, це було небезпечно. Крім того, могло так статися, що він не вибереться потім з порту – адже його можуть повантажити на пароплав або примусити ждати в строю. Простеживши, як проходять війська на оперативний причал, Дементьєв пішов назад. Іти проти течії було дуже важко.

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

– Здрастуйте, капітане Рюкерт!

– Здрастуйте… – стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. – Як ваші справи?

– За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

– Я з ним уже бачився в порту… – спокійно відповів Дементьєв. – Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

– Сто шістнадцять штук, – з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

– Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

– Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

– «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку – Брандта, а потім – фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

– Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

– Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

– З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху – такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», – думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою – ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка – він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

– О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, – ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

– Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

– А де картини? – суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

– Де? – хазяйка неприродно засміялась. – Це я у вас повинна спитати.

– Нічого не розумію… – щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

– Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

– О котрій годині це сталося?

– Близько дванадцятої…

– Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

– Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», – одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

– У шкіряному пальті?

– Так.

– Яке в нього звання?

– У нього не було відзнак.

– У нас таких немає.

– Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

– Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, – переконливо промовив Дементьєв.

– Дивно, а він називав цим самим словом вас…

– Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

– Яка гидота, яка гидота! – повторював пін, оглядаючи голі стіни. – Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, – думав Дементьєв, – і що дуже небезпечно – Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що – найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку:

«Я 11–17. У порту вдень і вночі повно військ і техніки. Встановити час відправлення транспортів поки що не можу. Основний удар направляйте на порт».

Потім він витяг друкарську машинку і на чистому бланку надрукував собі заздалегідь продумане посвідчення. А втім, це було скоріше не посвідчення, а дещо незвичайний наказ…

«Капітан Рюкерт П. відповідає за санітарний стан транспортів, що подаються під вантаження. До відома капітанів транспортів, адміністрації порту, командування військових частин доводиться наказ: з метою попередження можливості виникнення серед солдатів епідемічних захворювань і перенесення цих захворювань на територію Німеччини необхідне беззаперечне виконання правил огляду трюмів та інших корабельних приміщень, що здійснюється пред'явником цього, капітаном Рюкертом П. Прийнято з Берліна по радіо за підписом генерал-полковника фон Ремера – командуючого особливим центром організації ближнього тилу оборони Берліна. Копія вірна…»

Далі йде нерозбірливий підпис. Документ скріплено печаткою. Справжньою печаткою з відділу Мельха, яку Дементьєв одержав з рук фельдфебеля Шірера

Що й казати, документ вийшов сміливий, рискований, але Дементьєв враховував психологію військового німця, який завжди ціпеніє перед розпорядженням начальства із ставки. Враховано було й загальну ситуацію війни: паніка, поява нових посад і нових генералів. А втім, фон Ремер був дуже реальною особою, і саме він займався в ставці справами штабної організації.

12

Перед тим як знову піти в порт, Дементьєв вирішив поїсти і трохи відпочити. Та тільки він приліг на диван, як миттю заснув. З ним це бувало. Одного разу він три дні бродив по ворожих тилах, вишукував «язика» з штабних офіцерів. Вистеживши одного, він заліг у канаві, щоб дочекатися темряви, і одразу ж заснув. Мабуть, так уже в нього була влаштована нервова система: перед серйозною справою вона вимагала відпочинку.

Дементьєв прокинувся від того, що хтось підкидав його разом з диваном. Схопився, нічого не розуміючи. Тиша. Землетрус, чи що, приснився? І раптом десь зовсім близько за-дзявкотіли скорострільні зенітки, і будинок задрижав од серії фугасних вибухів.

– Порядок! – весело промовив Дементьєв і подивився на годинника. – Оперативно справились, товариші льотчики! Спасибі вам і за те, що розбудили…

Бомбардування тривало майже годину. Було зрозуміло, що удар спрямований на порт.

Коли все затихло, Дементьєв пішов до моря. Так, льотчики попрацювали здорово! Ще здаля Дементьєв побачив палаючі пакгаузи. Чорний дим пожежі велетенським грибом висів над містом. Прилеглі до порту вулиці були забиті військами і технікою, очевидно, виведеними з порту. Серед солдатів, що перемішалися в паніці, снували офіцери. Вони вигукували номери військових частин. На ці вигуки збігалися солдати. Німецька організованість уже діяла.

На території порту зіяли величезні воронки від важких бомб. Трупи вбитих уже були складені акуратними рядами, мало не по ранжиру. В санітарні машини навалом вантажили поранених. Кисло пахло спаленою вибухівкою. Дементьєв вирішив, що зараз найзручніший час для того, щоб почати діяти в новій своїй ролі.

Три солдати тягли пораненого до санітарної машини. Здоровенний рудий чолов'яга, поводячи виряченими очима, ногами одбивався від солдатів і несамовито кричав. Мабуть, поранений він був легко, але ошалів від страху. Або просто боявся, що його одвезуть в госпіталь і він не зможе евакуюватись. Солдатам ніяк не вдавалося підтягти його до машини, на підніжці якої стояв офіцер, – очевидно, лікар. Саме до нього й підійшов Дементьєв.

– Через одного легкопораненого, – сердито сказав він лікареві, – ви затримуєте машину! За цей час ви могли б зробити два рейси до госпіталю.

Лікар зневажливо подивився на Дементьєва.

– Це не ваше діло, капітане.

– Ні, моє. Я санітарний інспектор особливого призначення.

Лікар вмить випростався. Машина зразу ж поїхала. Дементьєв пішов далі. Перша спроба пройшла вдало. Раптом Дементьєв коло напівзруйнованого пакгаузу побачив знайомі ящики, ті самі, які він вивіз із музею. Ящики лежали безладною купою, і біля них стояв вартовий з автоматом. Дементьєв протиснувся до вартового і суворо запитав:

– Чому вантажі й досі без руху?

– Не знаю, – байдуже відповів вартовий. – Офіцер, який відповідає за них, побіг у комендатуру.

Дементьєв пірнув у натовп. Від цих ящиків треба бути подалі. Напевно, офіцер, що побіг у комендатуру, – Брандт.

Коло входу на оперативний причал. порядку тепер було значно менше. Солдати вже не групувалися своїми чортовими дюжинами, вони стояли і сиділи де попало, раз у раз поглядаючи на небо. Мабуть, перебуваючи найближче від усіх до щасливої можливості евакуюватися, вони вирішили не залишати порту і під час бомбардування. А може, був такий наказ. Зате на територію оперативного причалу тепер нікого не пропускали.

Дементьєв підійшов ближче до контрольного пункту і почав пильно вдивлятися в обличчя солдатів.

– Дайте вашу руку, – сказав він одному з солдатів, у якого обличчя було темно-червоного кольору і запалені очі.

Солдат слухняно простягнув руку. Дементьєв намацав пульс і почав лічити удари.

– Хто ваш командир?

– В чому справа? – до Дементьєва підійшов низькорослий лейтенант на кривих ногах, його обличчя, задубіле на морозних вітрах, перетинав глибокий шрам. Видно, це був одчайдушний, бувалий вояка. – Що ви тут робите з моїми солдатами? – хрипким голосом спитав він.

– Поки що нічого, – усміхнувся Дементьєв. – Але жоден хворий солдат на борт транспорту не потрапить, За це відповідаю я, і такий наказ.

Навколо Дементьєва незадоволено загомоніли. Солдата, в якого Дементьєв мацав пульс, хтось спробував відтиснути вбік і сховати, але Дементьєв вчасно схопив його за руку і звернувся до лейтенанта:

– Покличте сюди старшого офіцера. Крізь натовп, що оточив Дементьєва, проштовхався офіцер з погонами майора:

– Що трапилось?

– Якийсь капітан оглядає наших солдатів, – пронизуючи майора відданими очима, доповів лейтенант.

Майор перевів погляд на Дементьєва:

– Хто ви такий?

– Я санітарний інспектор особливого призначення. Є наказ, щоб на транспортах не було жодного хворого. У Берліні не вистачає тільки епідемії!

Майор почав знімати рукавички, готуючись взяти від Дементьєва документи.

Дементьєв, вдавши з себе ображеного, вийняв свій папірець і простягнув його майорові. Той був далекозорий і читав документ, витягнувши руку. Дементьєв пильно стежив за виразом сухого обличчя майора, але воно анічогісінько не виражало. Прочитавши документ, майор акуратно склав його і повернув Дементьєву:

– Що ви знайшли в цього солдата?

– Перш за все в нього підвищена температура. Решту необхідно перевірити.

– Можна вас на хвилинку? – Майор узяв Дементьєва під руку.

Вони вийшли з натовпу і наблизились прямо до контрольного пункту, де їх могли чути тільки три солдати і лейтенант, що охороняли вхідна оперативний причал.

– Чи можете ви виконати моє прохання, прохання старого солдата? – сказав майор. – Солдат з температурою – один з ветеранів мого полку. Він був зі мною ще під Москвою. Залишити його тут, коли полк поїде, значить, зрадити його. Якщо ви хоч один день були на фронті, ви зобов'язані мене зрозуміти і зробите те, що я прошу: солдат повинен виїхати із своїм полком.

– Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.

– Може, на транспорті є санітарний ізолятор? – не здавався майор.

Дементьєв задумався і сказав:

– Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.

– Коли ви це знатимете?

– Зараз.

Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант – рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:

– Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.

– Повинен бути пропуск, – боязко мовив лейтенант.

– Будь ласка!

Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.

– Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…

– Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… – недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.

Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»– подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту – огрядний чоловік у чорній морській куртці.

– Пробачте, панове офіцери… – Дементьєв увічливо козирнув усім, – мені потрібний капітан «Аеліти».

– Я капітан, – промовив чоловік у чорній куртці.

– Пробачте, панове офіцери… – Дементьєв простягнув йому свій папірець.

Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:

– Що ж ви від мене хочете?

– Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.

– Навіщо це? – втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.

– Ви полковник Кунгель? – Дементьєв виструнчився.

– Так, я полковник Кунгель.

– Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.

Полковник гидливо одмахнувся від папірця:

– Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.

– Але ж ви розумієте, – палко заперечив Дементьєв, – яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…

– Робіть своє діло!.. – роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: – Хай йому покажуть трюми…

Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, – він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.

– Коли відходите? – запитав суворо Дементьєв.

– Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, – повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. – Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.

– Скільки чоловік візьмете на борт?

– Скільки влізе. – Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.

– Сьогодні відійдуть й інші кораблі?

– Навряд… – Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: – Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! – Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.

Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:

– Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?

– Трюми у задовільному стані, – сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». – Зробіть усе можливе щодо вентиляції.

– Гаразд, – буркнув капітан і подивився на годинника. – Час починати…

Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:

– Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.

– Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.

– Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! – Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. – Капітане, ви бували на фронті?

– Починаючи з Франції і весь час, – чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.

– Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?

– Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! – палко промовив Дементьєв.

Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…

Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.

– Коли вантажитимуть наступний транспорт? – спитав у Кунгеля Дементьєв.

– Не знаю, – сухо відповів полковник. – Можливо, вночі.

– Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.

– Та ну? – полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.

– Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, – вів далі Дементьєв.

– А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, – з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.

– Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.

– Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.

– Але ж хто-небудь залишився замість нього?

Полковник промовчав.

– Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? – чемно запитав Дементьєв.

– Десь опівночі, – відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.

– До побачення, полковнику Кунгель.

Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.

13

Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття – і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки – вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.

Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…

Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.

А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:

– Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір – розстріл на місці!

Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.

– Крім мене, тут ніхто наказувати не може! – сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.

Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.

– Припинити вантаження! – крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. – З ким маю честь? – спитав Кунгель.

– Брандт! Гестапо! А хто ви?

– Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.

– Дуже добре! – Голос Брандта звучав глузливо. – Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу – гестапо. Вам усе зрозуміло?

Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.

– Ви нічого не підозрюєте? – наполегливо запитував Штраух.

– Ні, я вантажу війська, і все.

– Даремно. Той, хто повідомляє росіян, повинен бути на оперативному причалі, поряд з вами, полковнику, його повідомлення дуже точні. Берлін шаленіє, і в нас з вами можуть бути великі неприємності.

Ось чому полковник Кунгель зараз мовчав, з усієї сили стримуючи в собі роздратування проти зухвалого гестапівця.

– Прошу вас припинити вантаження, – сказав Кунгель. – Я зв'яжуся із штабом.

– Робіть, що хочете, але не заважайте мені виконувати наказ рейхміністра!

Кунгель пішов до сторожки, де був телефон. Брандт наказав солдатам вантажити ящики далі. Час був пізній – Кунгель ледве додзвонився до квартири полковника Штрауха. Вислухавши повідомлення Кунгеля про самовільні дії офіцера гестапо, Штраух довго мовчав.

– Вирішуйте самі, зважаючи на обставини, – нарешті промовив він і повісив трубку, явно уникаючи продовження розмови.

Кунгель повернувся на причал, і саме в цей час до нього підійшов Дементьєв. Брандт був на кораблі.

На привітання Дементьєва Кунгель не відповів. Солдати, які тягали ящики, штовхнули їх.

– Що воно за ящики? – запитав Дементьєв у Кунгеля.

– Гестапо, – коротко буркнув полковник і відійшов.

У темряві Дементьєв не міг розгледіти написів на ящиках, а саме вони й були йому знайомі і могли попередити, що десь поблизу є Брандт.

Дементьєв по трапу вибіг на «Венецію» і почав уже звичний для нього огляд судна. Вибравшись з головного трюму, він пішов вузьким коридором уздовж матроських кают.

Коридор був ледь освітлений єдиною тьмяною лампочкою в сітчастому ковпаку.

Попереду почулися кроки: хтось ішов назустріч Дементьєву. Нез'ясовне почуття миттю попередило Дементьєва: небезпека! Він притиснувся в кутку коло дверей. Коридором ішов Брандт. Ще десять-п'ятнадцять кроків – і він побачить Дементьєва. Ці кроки вимірювались секундами, протягом яких Дементьєв мав вирішити, що робити.

Брандт усе ближче й ближче… Ось він уже підняв ногу, щоб переступити через високий полінгс корабельної перегородки. Він побачив Дементьєва… Та навряд чи Брандт устиг зрозуміти, що відбувається.

Дементьєв з силою ткнув йому пістолетом у груди і вистрілив.

Звук пострілу пролунав глухо. Брандт змахнув руками і важко повалився на Дементьєва.

Підхопивши обм'якле тіло гестапівця, Дементьев звалив його на плечі, підніс до дверей в трюм і кинув у чорну безодню. Потім повернувся в коридор переконатися, чи не бачив хто їх, і швидко спустився в трюм. Там він запхнув тіло Брандта під дошки, заставив його бочками.

Через кілька хвилин Дементьєв спустився на причал до полковника Кунгеля.

– Хто той офіцер у шкіряному пальті, що зійшов зараз з корабля по носовому трапу? – спитав Дементьєв.

– Хазяїн ящиків, якими ви цікавилися, – відповів Кунгель

Солдати спустилися з корабля на причал, щоб забрати нову партію ящиків.

Тепер Дементьєв уже знав, що це за вантаж, і гарячково обдумував, як перешкодити вантаженню. З борту «Венеції» Кунгеля покликав капітан. Дементьєв залишився сам… Солдати, лаючись, тягли ящики до причалу, і раптом перед ними виросла висока постать незнайомого офіцера. Це був Дементьєв.

– Де тут солдати, що працюють під командою уповноваженого гестапо Брандта? – суворо запитав він.

– Це ми, – незадоволено відповів один з них.

– Брандта терміново викликали в штаб. Він прислав мене з наказом припинити вантаження. Те, що на пароплаві, зняти назад на причал і скласти он там… Швидше! А потім самі зможете сісти на цей транспорт.

Останні слова Дементьєва вмить погасили у солдатів спалах незадоволення. Вони кинули ящики і весело побігли по трапу на борт «Венеції».

Вернувшись на причал, Кунгель здивовано поглядав на солдатів, які тягли ящики назад з пароплава на причал.

– Що тут трапилось? – запитав він Дементьєва.