Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Розділ п'ятий

1

Агент постачання Ярославського шинного заводу хворів цілий тиждень, не виходячи з номера. Нарешті настав ранок, коли він видужав і вирішив вийти погуляти.

– Як ваше здоров'ячко? – зустрів його портьє з лисячою фізіономією, що чергував цього ранку, – О, то ви й бороду у нас придбали!

– Поки валявся, виросла клята, – сміявся Окайомов. – Оце йду голитися. Можна мені одержати свій паспорт? – І ось вам ще за три дні за номер. Здачі не треба.

– Будь ласка. – Портьє віддав Окайомову паспорт і прошепотів: – Я його на прописочку не здавав. Щоб галасу не було. Тієї ночі, коли ви приїхали, мені дзвонили з міліції: просили номер для їхньої людини, а я відмовив – сказав, що немає вільних номерів. І раптом… прописочка. Розумієте? – Маленькі очиці портьє дивилися на Окайомова лукаво і підлесливо.

– Мені однаково, – усміхнувся Окайомов. – Вам так зручніше? 1 добре. Якщо мене питатимуть, я повернуся години через дві. Усього найкращого…

Портьє провів Окайомова до дверей, не догадуючись, що свого приємного з усіх поглядів мешканця він бачить востаннє. А втім, несподіване зникнення агента постачання анітрохи не засмутило портьє, він просто не вніс у касу гроші, залишені Окайомовим за номер, і пройнявся до нього ще більшою повагою.

Навкруги Окайомова шумів ранок великого міста. Розсипаючи трелі дзвінків, котилися переповнені трамваї. На перехрестях, лякаючи квапливий натовп, ревли потужні грузовики. Над вулицею велично розверталася стріла підйомного крану, і люди з повагою дивилися, як ціла пака бетонних плит легко злітала на висоті риштування нової будови. А ще вище, зачепивши на кінчики крил сонячні промені, робив над містом коло пасажирський літак. Окайомов сприймав усе це не так, як інші. Проходячи перед радіатором потужного грузовика, він запам'ятовував його марку і прикидав у думці тоннаж. На паркані ново будови він прочитав плакат: «Закінчимо мурування стін до першого липня!» Кинувши на новобудову кмітливий погляд інженера, він відзначив: «Будівельники поспішають, треба буде з'ясувати, що вони будують». Усе, що бачив Окайомов, становило для нього інтерес тільки як матеріал у майбутніх повідомленнях центру. Єдине, що цього ранку цікавило Окайомова особисто, були вітрини з об'явами про наймання робочої сили. Таких вітрин було багато, і всі об'яви на них починалися сухим словом «Потрібні». Потрібні інженери, техніки і робітники. Потрібні водопровідники. Потрібні перекладачі з англійської мови. Потрібні досвідчені педагоги. Місто вимагало, кликало до себе працьовитих, корисних людей.

Та ось Окайомов знайшов об'яву, яку він шукав:

«Державному театру опери та балету потрібний досвідчений шофер на вантажну машину ЗІС–150».

Незабаром Окайомов стояв перед віконечком відділу кадрів театру:

– Я читав вашу об'яву про шофера. А може, вам потрібний механік.

Дівчина за віконечком сердито подивилася на Окайомова:

– Нам потрібен шофер.

– Шкода, – сумно промовив Окайомов, не поспішаючи йти.

Там, за віконечком, до дівчини підійшов працівник відділу кадрів:

– Заждіть, ви – механік?

– Взагалі я шофер другого класу, – наче нехотя відповів Окайомов. – А тільки останнім часом я більше працював механіком. 1 зарплата більша, і метушні менше.

– Ну, а якщо ми домовимося так: зарахуємо вас шофером, місяців зо два ви поїздите, а потім у нас передбачається одна комбінація, і ми переведемо вас на посаду механіка. А зараз ми дамо вам гуртожиток.

– Не обдурите?

– А навіщо ж дурити людину? Згодні?

– Спробуємо!

– У вас документи з собою?

– З собою.

– Тоді заходьте он у ті двері.

Увечері заміський гуртожиток працівників оперного театру приймав у свою сім'ю нового мешканця—шофера Сергія Михайловича Гудкова. А втім, прийом цей був ані урочистий, ані велелюдний; більшість мешканців барака в цей час була на роботі. Папірець про надання місця в гуртожитку Окайомов, за відсутністю іншого начальства, пред'явив голові санітарно-побутової комісії Колі Боркову, учневі кравецької майстерні театру. Моторний зизоокий хлопчина боком глянув на папірець і на Окайомова:

– Новий шофер, значить?

– Шофер.

– Ну то добре. Ходімо… – Борков повів Окайомова до його койки. – Це буде твоє, значить, місце. Білизну треба міняти не рідше як раз на тиждень. А прати її власноручно у пральні, що в кінці барака. Коли грошей, значить, не шкода, можна віддавати Марусі з жіночого барака. Влаштовуйся…

Окайомов сів на тверду койку і обдивився. Шеренга койок тяглася через увесь барак. На сусідній койці, накрившись з головою, спав довгий чоловік, його босі гулясті ноги стирчали в проході. І хропів він так тріскуче, що могло здатися, ніби він під ковдрою заводить мотоцикл. Окайомов з жахом уявив собі, як на всіх цих ліжках хропітимуть люди, і обличчя його скривилось у гидливій гримасі.

За допомогою Колі Боркова він роздобув бритву, скалку дзеркала, окріп і почав приводити до ладу свою борідку. Коля стояв позад нього і, взявшись у боки, скоса дивився, як голився Окайомов.

– Невже бороду залишите? – здивувався він.

– Борода прикрашає чоловіка, – відповів Окайомов.

– Таке скажете! – усміхнувся Коля Борков. – Порох у ній збирається, і все. У нас на все село тільки піп бороду носив, і завжди у нього в бороді лушпиння з насіння плуталось.

– Може, ти займешся якимсь ділом? – спитав Окайомов, примруживши очі і дивлячись в дзеркальце на Колю.

– Мені на роботу на дев'яту годину ранку, – не зрозумів Коля Борков.

– Ішов би спати, чи що!

– Я раніше одинадцятої не лягаю. Останні вісті послухаю, а тоді бувайте здорові!

Окайомов замовк, злість розбирала його дедалі дужче. Коля Борков не йшов. У цей час у дальньому, темному кутку барака зарипала гармошка. Видно було, що гармоніст тільки починав освоювати інструмент. Він весь час виводив той самий мотив і ніяк не міг підібрати до нього басового акомпанементу, сповнюючи барак дикими звуками.

– От витинає Петька! – захоплено промовив Коля Борков. – За один місяць навчився! Його оце на свята гармошкою преміювали. Правда, гарно, коли музика?

– Гарно, коли гарна! – злісно відповів Окайомов.

– Так він тільки вчиться, – заступився за гармоніста Коля Борков. – З нього вимагати ще рано.

– Міг би тренуватися і в іншому місці! – Окайомов підвівся і пішов до умивальної.

Коля Борков здивовано подивився йому вслід, знизав плечима і попрямував до гармоніста.

Умившись, Окайомов швидко роздягнувся і ліг у постіль. Гармоніст продовжував підбирати басовий акомпанемент.

«Щоб ти пропав разом із своїм баяном! – з люттю подумав під ковдрою Окайомов і постарався забути про цю музику, яка шматувала йому нерви. – Ну що ж, перехід на нове становище відбувся більш ніж вдало. І якщо косоокому ідіотові та його братії подобається, як виграє гармоніст, то ця какофонія мусить подобатися й мені. Чудова музика! А ви, містер Барч, змогли б спокійно слухати цього гармоніста? – Отже, завтра о восьмій ранку новий шофер оперного театру приступить до роботи. Я не заздрю вам, панове чекісти. Вам уже здавалося, що ви загнали мене в куток, а я взяв і зник. Я тільки що був – раптом мене більше нема. І знайти мене неможливо. Я перетворився, як ви висловлюєтеся, у члена колективу, а це означає, що я став невидимкою. Ви не зможете роздивитися мене крізь натовп людей, які мене обступили. Ці люди сховали мене. Вони охороняють мене. А щоб ви не могли підслухати навіть моїх думок, зараз поруч зі мною хропе на весь барак невідомий мені здоровило. І поки ви, добродії чекісти, будете сушити свої голови над задачкою, яку я вам задав, я почну діяти…»

2

Інститут, яким керував Вольський, містився на бульварі. Окайомов довідався про це, проїхавши на грузовику слідом за знайомим йому ЗІМом професора.

Вечоріло. Тінь від дерев на бульварі прикрила всю вулицю і почала волохатою смугою лізти на стіну інституту. Співробітник держбезпеки Кудрявцев, який зранку стежив за під'їздом інституту, раз у раз поглядав на годинника – скоро його мають змінити. Кудрявцев був схожий на молодого модника, що знічев'я фланірує по бульвару. Він то зникав у натовпі перехожих, то знову з'являвся. То він стояв на розі і наче чекав на дівчину, то, розгорнувши перед собою газету, сидів на лавці. Він побалакав трошки з продавщицею морозива і допоміг сліпому перейти вулицю. Він вивчав афіші і годував хлібом голубів на тротуарі. Він наводив блиск на черевики у вуличного чистильника і милувався грою дітей на купі піску. І нікому не було втямки, що молодик, який бив байдики, ні на мить не зводив очей з під'їзду інституту і щохвилини готовий був діяти.

Ось літня жінка з кошиком зупинилася коло інституту і роздивляється номер будинку. Кудрявцев квапить чистильника: черевики і так блищать, мов сонце. Жінка зайшла в інститут. Кудрявцев уже стоїть коло інституту і читає газету на вітрині. Жінка вийшла на вулицю, знову подивилася на номер будинку і, пробурмотівши щось собі під ніс, пішла в бік площі. Кудрявцев іде за жінкою. На розі площі стоїть просто вдягнений хлопець у сандалях на босу ногу. Кудрявцев зупинився поруч: «Бачиш жінку з кошиком? Простеж». Хлопець іде за жінкою, а Кудрявцев швидко повертається до інституту. Через годину хлопець у сандалях підходить до нього. «Жінка пішла в райсобез. Лаялася з приводу пенсії. Вона сплутала номер будинку і помилково зайшла в інститут. Живе на Казарменій вулиці, будинок сім, квартира одинадцять».

І знову Кудрявцев стовбичить коло інституту.

Грузовик, що віз театральні декорації, ще на перехресті почав судорожно смикатися, оглушливо стріляти, видно, маючи намір зупинитися. Ривками проїхав він перехрестя і притиснувся до кромки бульвару якраз навпроти інституту. Кудрявцев негайно залишив своє місце на лавці серед няньок і пройшов мимо грузовика, водій якого, чортихаючись, відкривав капот мотора. Кудрявцев підійшов до регулювальника руху на перехресті, показав своє посвідчення і попросив з'ясувати, що трапилося з грузовиком.

Коли міліціонер підійшов до машини, Окайомов, одкрутивши бензобак, продував його ротом. Міліціонер увічливо запитав про причини зупинки.

– Ти б поїздив на такій машині! – закричав Окайомов на всю вулицю. – Не бачиш, чи що? Подача відмовила! Чи, може, ти думаєш, що я бензин ради задоволення ковтаю?

– Ви не кричіть, – спокійно сказав міліціонер, – а швидше справляйте і їдьте. Тут стояти не можна. Бачите знак?

– Не турбуйся, я ночувати тут не збираюся! – крикнув Окайомов, до пояса залізши під капот.

Тепер до грузовика підійшов Кудрявцев. Він мимоволі усміхнувся, побачивши в кузові машини позолочений царський трон.

У цей час з дверей інституту ринув потік людей. Окайомов подивився на ручний годинник: «Так… робота в них кінчається, як і скрізь, о шостій. Чудово. Скільки співробітників? Приблизно сотня… Ні, мабуть, трохи більше. Ну що ж, тепер можна і їхати».

Окайомов виліз з-під капота і озирнувся – перед ним стояв Кудрявцев і з посмішкою дивився на замащене мазутом шоферове обличчя. Кудрявцев помітив, що шофер здригнувся.

– Чого лякаєшся? – Я – не міліція… – Кудрявцеву набридло тинятися мовчки, захотілось побалакати з шофером. – Застопорило?

– Третій раз за день! – Окайомов плюнув на мотор і з гуркотом опустив капот. – Машині давно час у капіталку, а начальству, хоч кажи, хоч не кажи, виїжджай, і все. – Окайомов виліз на сидіння і натиснув на стартер – мотор не завівся. От чорт!

– Ти запалювання не включив! – засміявся Кудрявцев.

– Чи ти ба! Вірно! – Окайомов постукав себе пальцем по лобі: – Зарапортувався.

Тепер машина одразу завелась. Підморгнувши Кудрявцеву, Окайомов включив першу швидкість.

– Якому цареві трон везеш? – навздогін йому крикнув Кудрявцев.

– Оперному! – приглушено долинуло у відповідь.

Кудрявцев попрямував до перехрестя. Там уже видно було знайому постать змінника. Кудрявцев пройшов повз нього. На мить вони зустрілися поглядами, і це означало: «Пост здав» – «Пост прийняв»…

«А раптом цей хлопець од них? – думав Окайомов, ведучи машину до театру. – Все можливо. Якого чорта він стовбичив там, наче йому робити більше нічого, як лупати очима на грузовик? Так, цілком можливо, що він од них. Ну що ж, запам'ятаємо: років йому двадцять п'ять – двадцять сім, блондин, очі ясно-сірі. Дуже привітно сміється. Запам'ятаємо. У господарстві все знадобиться. Якщо він од них, то в цьому немає нічого дивного. Інститут вони охороняють – це зрозуміло…»

Коли у дворі театру робітники розвантажували царський трон, Окайомов знову пригадав сіроокого хлопця: «Він помітив трон, а я, мов дурень, відповів, що це трон оперного царя… Оце промах…» Ця сама думка не давала йому покою і тоді, коли у вагоні електрички їхав він у гуртожиток: «Може, варто, поки не пізно, перейти в інше автогосподарство? Ні, не треба: театр для мене – ідеальне місце. І не можна жахатися кожного зустрічного. Хлопець був одягнутий для них занадто елегантно. Мабуть, чекав дівчину, і все. Одне ясно – треба бути обережнішим…»

У бараку було душно, як у бані. Тютюновий дим нерухомою сизою хмарою висів під стелею. Сьогодні спектаклю не було, і тут зібралися майже всі мешканці барака. На про ході, сидячи навпочіпки навколо дерев'яної скриньки, різалися в «козла» робітники сцени. Вони з таким запалом били кісточками, наче поставили собі за мету розтрощити скриньку.

На двох зсунутих койках розмістилися картярі, їх оточив натовп болільників. Гармоніст, підібравши, нарешті, басовий акомпанемент, грав «Давай закуримо, товариш, по одній».

На правах старого знайомого на койку до Окайомова підсів Коля Борков.

– Як справи, водію?

– Справи як справи… – незадоволено відповів Окайомов. – А тобі що?

– Мене своє кровне, значить, цікавить: ти з будинку культури тільки декорації привіз чи забрав і реквізит?

– Не знаю. Що навантажили, те й привіз.

– Як це так? – здивувався Коля Борков. – Ти ж не кустар – у театрі працюєш. Адже тоді за реквізитом ще раз їхати доведеться.

– Скажуть – поїду. Подумаєш, подія!

– А бензин державний, не твій…

Окайомов обурився:

– Ти що – з глузду з'їхав? Три літри бензину! При чому тут держава? Язиком ляпати за ці три літри і то соромно!

Коля Борков підвівся, здивовано скосив очі на Окайомова і, нічого не сказавши, пішов геть.

3

Минали дні за днями, не приносячи нічого нового. У ці дні Потапов відчував значно сильніше напруження, ніж тоді, коли що-не-будь відбувалося. З самого ранку, тільки прокинувшись, і до пізньої ночі, коли його мозок обгортав димок тривожного сну, він безперервно думав про Окайомова; часто Окайомов вривався і в сни, і тоді майор прокидався серед ночі з болісною думкою про тільки що зроблену непробачну помилку. І хоча видіння сну в ту ж мить відокремлювалися від реальних подій дня, заснути вік уже не міг… У ці дні Потапов ночував у місті. Дружина знала, що в такому стані йому краще бути самому: вона приїжджала тільки готувати йому вечерю й сніданок і, залишивши записку, їхала назад на дачу. Їхній синок лежав у ліжку, лікарі побоювались, що в нього запалення легенів, але й про це Потапов нічого не знав. «На дачі все добре», – писала йому дружина і бігла в поліклініку за лікарем.

Рано-вранці Потапов виходив з дому і через усе місто повільно йшов на роботу, досадуючи на безтурботну метушню: як можуть люди жартувати, сміятись, балакати про всякі дрібниці, коли десь серед них ховається ворог?! Співробітники, які стежили за інститутом Вольського, звикли, що о пів на дев'яту ранку повз інститут проходить майор Потапов і, думаючи, що він перевіряє їхню роботу, намагалися не попадатися йому на очі – адже робота спостерігача тоді хороша, коли його самого не видно.

Полковник Астангов у ці дні жив ще більш напружено, ніж Потапов, хоча зовні це ніяк не виявлялось. Потапова мучили справи тільки його оперативної групи, а полковник безперервно думав про дії всіх п'яти груп. Адже він відповідав за охорону від можливої диверсії п'яти найважливіших об'єктів міста. Лише як більш досвідчений працівник він умів розвіювати за допомогою спокійного аналізу обстановки оте напруження, що заважало роботі. Розповідь шофера автобази «Сільгосппостачання» підтвердила версію полковника. Це значно спростило розшуки. Зрештою, полковник твердо знав, що тепер Окайомов ховається в якомусь колективі радянських людей, які можуть допомогти знайти шпигуна. Зараз його найбільше тривожила думка, що Окайомов міг відмовитись од атаки на інститут Вольського і обрати собі нову ціль. Тому, цілком покладаючись на Потапова, який займався інститутом, полковник Астангов причепливо стежив за роботою інших оперативних груп.

Кудрявцев докладно доповідав Потапову результати спостереження за інститутом і трохи ображався, що майор слухає його неуважно, – адже ж він не винен, що вже стільки днів спостереження нічого не дає.

– Ясно, ясно, далі… – підганяв його Потапов.

– Ну, загалом, вона помилилась: їй потрібний був будинок номер тридцять шість, а вона зайшла в інститут – номер двадцять шість.

– Ясно, ясно. Далі.

– Напроти інституту зупинялася вантажна машина. Мотор зіпсувався.

– Час? – уривисто запитав майор.

– О шостій.

– Мотор справді не працював?

– Так. Водій прочищав бензосистему. Я спершу попросив орудівця перевірити. Він підтвердив.

– Номер машини записали?

– Ні, я думав…

– Номер треба було записати.

– Допустився помилки, – тихо промовив Кудрявцев.

– У вас усе?

– Усе.

– Дякую.

Потапов неуважно дивився на двері, що зачинилися за Кудрявцевим, пригадуючи, яка це деталь у повідомленні спостерігача чимось зачепила його свідомість.

Задзвонив телефон. Потапов схопив телефонну трубку і почув несподівано веселий голос полковника Астангова:

– Що ви робите?

– Думаю, товаришу полковник, – швидко відповів Потапов.

– Що й казати, заняття корисне, – сміявся полковник. – Може, ви зайдете до мене, і ми разом подумаємо?

– Іду.

Останнім часом полковник Астангов був мовчазний і непривітний, розмовляв стримано, ніби нехотя. А зараз Потапов побачив його в чудовому настрої, полковник жартував, сміявся. «Невже що-небудь прояснилося?» – хвилюючись, подумав Потапов і чекав, коли Астангов скаже про це.

– Ну, Потапов, нам лишається признатися, – все ще сміючись, сказав полковник: – рибалки ми з вами нікудишні. Окайомов виявився розумнішим за нас і знайшов собі таку заводь, про яку ми і уявлення не маємо.

Потапов мовчав, все ще чекаючи радісних новин.

Але полковника просто турбувало те, що останнім часом Потапов помітно нервував, і він побоювався, що в такому стані майор може зробити помилку.

Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:

– В ефірі Окайомова нема – значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.

– Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? – запропонував Потапов.

– Та що ви! – полковник засміявся. – Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.

– А що ж ви пропонуєте? – майже визивно спитав Потапов.

– Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…

Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:

– Ви жартуєте?

– Аж ніяк, Потапов, – сухо відповів полковник. – Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.

Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.

– Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

– Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась – чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, – полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

– В який театр? – здивувалась вона.

– У який? – перепитав полковник і засміявся. – Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу – театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

– Ти знаєш… – розгублено сказав Потапов, – нам треба їхати в театр.

– У театр? – Лена зробила здивований вигляд.

– Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

– А хто ж буде з Вітькою? – спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

– Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

– Чого ти смієшся?

– Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре – поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику – вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо – розрізнено і туманно – він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.

– Як чудово співає… – прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.

Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.

– Який чарівний голос у Ленського. Правда? – спитала Лена.

– Так. Прекрасний… – розгублено відповів Потапов.

– Може, пройдемось?

– Давай краще посидимо, – механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.

І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала – Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…

Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив – йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.

– Звідси дуже добре видно, – сказала вона. – «Євгеній Онегін» – наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.

Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:

– Яка музика!..

Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, – нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна – у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.

Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:

– Ну що скажете?

– Здорово, здорово!.. – сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.

Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно – спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.

Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут – неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя – веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне – невловиме і страшне.

І ось Окайомов побачив похмуре обличчя молодого чоловіка, що виходив з театру під руку з красивою жінкою. Цей чоловік ішов опустивши голову, наче більше за все На світі боявся спіткнутися.

Окайомов провів очима цю пару, поки вони не зайшли за ріг театру… Хіба могло спасти на думку Окайомову, що цей чоловік з похмурим обличчям – той самий, котрий думає про нього вдень і вночі, котрий думав про нього і в ту хвилину, коли виходив з театру.

Так, це був Потапов…

4

Зовсім несподівано в театрі на п'ятницю призначили виробничу нараду технічного персоналу.

– Тобі треба бути обов'язково, – попередив Окайомова Коля Борков.

І по тому, як він це сказав, Окайомов відчув щось недобре.

– А якщо не прийду – розстріл? – невесело посміхнувся він.

– Навіщо розстріл? А бути треба – от і все. – Коля Борков метнув на Окайомова косим оком і відійшов.

«Чорт би вас забрав з вашими нарадами!» – злісно подумав Окайомов. Нарада могла порушити продуманий ним на цей день план дій.

На нараді йшлося про зменшення витрат на постановочні роботи. Старий тесля лаяв на всі заставки двох молодих робітників, які «не бережуть брусок і ріжуть його як заманеться». Завідуючий постановочною частиною звинувачував робітників сцени в тому, що вони «халтурно згортають задники», які після двох спектаклів «перетворюються на пом'яті ганчірки».

Окайомов сів у кутку і слухав усе це, тамуючи в собі лють.

Несподівано він з досадою і здивуванням виявив, що нерви його нікуди не годяться. В чому справа? Він був спокійний, перебуваючи в інших країнах і у значно небезпечніших обставинах, а тут з ним ще нічого особливого не трапилось, а нерви вже напружені до краю. Так можна й зірватись.

Нарада відбувалася за кулісами театру, в червоному кутку, зі стін якого на учасників наради дивилися колись знамениті тенори з ніжними обличчями, красені баритони, похмурі баси і опасисті колоратурні сопрано. Окайомов дивився на нерухомі обличчя оперних корифеїв і, щоб забути про те, що відбувається навколо нього, почав придумувати їм характери і звички. «Цей був добряга і більш за все на світі любив випити», – думав він про баса. В цей час попросив слова Коля Борков, і Окайомов почув таке, що примусило його завмерти.

– Я хочу розповісти про дивну політику нашого нового шофера Сергія Гудкова…

Всі учасники наради подивилися на Окайомова, а він втупив очі в оратора.

– Для всіх нас, – говорив далі Коля Борков, – дорога державна копійка, коли вона, значить, державна. А недавно ось що вийшло: Гудкова послали за нашим майном у Палац культури, де в нас був виїзний спектакль. Треба було привезти декорації і реквізит. Наш колишній шофер Савелій, бувало, сам усе подивиться, чи не забули щось, а потім уже везе. А тепер я питаю Гудкова: «Реквізит привіз?» – «Не знаю», – відповідає. – Тоді я йому кажу… – Коля Борков точнісінько переказав свою розмову з новим шофером і виступ свій закінчив так: – Вперше за все моє життя я бачу таку політику! І хай товариш Гудков роз'яснить нам: що воно за політика?

Коля Борков сів. Голова зборів сказав:

– Давай, Гудков, відповідай: заявляв ти?

Окайомова душила лють. Він боявся встати, йому здавалося, що коли він підведеться, то кинеться з кулаками на усіх цих ненависних йому людей. Насилу стримавшись, він повільно підвівся і з жахом зрозумі: він не знає, що треба говорити.

– Ну, давай, Гудков, – добродушно квапив голова.

– Не було цього! Борков бреше! – вигукнув Окайомов, підкоряючись першому поштовху думки: треба все заперечувати.

Обличчя Колі Боркова почервоніло, він скочив:

– Тут усі знають, що Борков ніколи не бреше.

– А якщо й було таке, Гудков, то чого відкараскуватися? – миролюбно докоряв головуючий. – Було, але більше не буде. Так і скажи.

Окайомов оглянув кімнату порожніми очима. Він знав, що йому робити, коли в Лондоні його притиснула до стіни англійська контррозвідка. У Кракові він зумів виплутатися із становища, яке здавалося безнадійним. А ось як тут повестися, він не знав, йшлося про три літри бензину, а він нічого не розумів, наче говорили на невідомій йому мові.

– Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, – підтримав Окайомова голова зборів: – так, мовляв, і так – було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…

– Я тепер зрозумів… як треба працювати, – механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: – Я визнаю свою помилку…

– Значить, Борков не бреше?.. – переможно крикнув Коля.

– Так, було… – Окайомов сів.

– Не можна ж так, товаришу Гудков! – знову вигукнув Коля Борков. – Ти наче з місяця впав…

Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова – люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.

– Як там, на місяці, бензин дурно дають? – підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.

– Дурно. – Окайомов посміхнувся.

У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»

Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його – Окайомова.

Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.

Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.

Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.

За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.

За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.

Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.

Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув: