Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

– Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.

– З підписом Вольського?

– Так.

Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.

– Ну, і в якому стані справа зараз? – поспішив розрядити обстановку полковник.

– Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.

– Коли він має прийти до вас?

– Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде – не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.

– Так ось, товаришу Аксенчук, – помовчавши, почав полковник Астангов, – ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.

– Я готовий. Але невже?.. – Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.

– Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…

Через годину Аксенчук пішов додому.

– А раптом він?.. – Потапов не договорив.

– Ні, Потапов. Усе буде гаразд. – Полковник сердито подивився на Потапова. – При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.

– На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.

– Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, – люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку – яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!

5

О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад – перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти – усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.

Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.

– Приготуватись, – тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.

У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.

– Включайте, – наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.

… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.

– Вважайте, Віталію Олексійовичу, цю кімнату своєю. Я вам і постіль уже приготував.

– Дякую, дорогий. Та тільки я думаю, що нам не слід поспішати в ліжко. У нас відбудеться зараз чудова чоловіча бесіда. – Окайомов пішов у передпокій і повернувся з пляшкою коньяку. – А у вас, мій друже, щось поганий настрій?

– Хвилююся за роботу. Як там? – Аксенчук подивився на нього з надією.

– Все гаразд! – розкорковуючи пляшку, відповів Окайомов. – Давайте-но замочимо ваше призначення. Отже, мій друже, кожна історія має свій кінець. І першу чарку ми вип'ємо за щасливий кінець нашої історії! Хильнули?

– Хильнули, – хрипким голосом промовив Аксенчук і випив.

– Ну, а другу – за саму справу… – Окайомов налив чарки, встав, пройшов по кімнаті і зупинився позад Аксенчука. – Незаперечний факт, мій друже, полягає в тому, що з вашими документами ви нікуди не влаштуєтеся. Ні-ку-ди!..

Аксенчук через плече злякано і здивовано подивився на Окайомова.

– Відтепер, мій друже, великий Радянський Союз у вашій особі дістає безнадійного безробітного. Вам це ясно?

– Я сам так думав… Але ви сказали…

Окайомов сів поруч і повернув Аксенчука до себе:

– Далі, мій друже… за вами плаче в'язниця і військова колегія Верховного суду… Ради бога, перестаньте тремтіти і витріщати очі!.. Що вас дивує? Хіба не ви віддали сторонній людині диплом, трудову книжку і копію наказу на бланку найсекретнішого інституту? Хіба не своєю власною рукою ви написали заяву з проханням узяти вас на роботу? На яку роботу, дозвольте вас запитати? Чому в заяві це не уточнено? Нарешті, тій самій сторонній людині ви розповіли дещо і про справи вищезгаданого інституту.

– Я нічого особливого не розповідав… Я взагалі не розумію, що ви говорите…

– Ага, не розумієте? А те, що винні мені майже десять тисяч карбованців, це ви розумієте?

– Віталію Олексійовичу, киньте жарти! Ви ж самі запропонували… в борг. Я можу ці гроші одразу ж повернути…

– Добре, мій друже. Облишмо жарти. Слухайте мене уважно. Зараз ви почуєте найголовніше. З вами зараз розмовляє посланець могутньої держави. Якщо хочете ясніше – розвідник…

Зобразивши жах, Аксенчук одхитнувся від Окайомова, намагаючись підвестися. Різким рухом Окайомов притиснув його до стільця.

– Спокійно, друже. Давайте говорити, як належить чоловікам, – спокійно і мужньо. Я не падлюка і не розбійник з великої дороги. Я таємно представляю тут державу не тільки могутню, але й благородну. Ось чому військовій колегії не пощастить відправити вас на розстріл. І ви не станете вічним безробітним. Ви разом зі мною поїдете далеко-далеко від усіх цих неприємностей. Ви поїдете туди, де ваша послуга моїй державі буде гідно оцінена, а це означає, що вам житиметься там чудово. Ну, що ви на це скажете, мій друже?

– Я не вірю… я… – Аксенчук тремтів, як від холоду. – Я увесь час думаю, що ви жартуєте…

– Жарти ми давно облишили! – з похмурою посмішкою промовив Окайомов. – Знаєте, коли ми будемо з вами жартувати? Коли проминемо кордони вашої країни. Вирішуйте. Або ви зі мною, і це для вас означає життя з усіма радощами… Або… – Окайомов не договорив, уп'явшись в Аксенчука крижаним зловісним поглядом. – Звичайно, я сам не бруднитиму рук. Це за мене охоче зроблять ваші товариші чекісти. Я їм тільки допоможу трохи… Ну! Вирішуйте!

Аксенчук довго не відповідав, поринувши у важкі роздуми.

– Я з вами, – сказав він нарешті.

– Молодець! – Окайомов поривчасто обняв Аксенчука за плечі. – Ви не уявляєте, що я пережив, поки ви думали! Бачите? У мене піт на лобі виступив. Ну, тепер ми друзі на все життя! – Він тремтячою рукою налив коньяк у чарки. – За успіх нашої справи і нашої подорожі! За нового громадянина моєї великої держави!

Вони випили, Аксенчук спитав:

– Коли ми поїдемо? І як? Це ж так важко за кордон…

– Ми поїдемо завтра вночі. На морському узбережжі нас візьмуть на борт підводного човна. І прощавай, радянська земле!..

– А ви… не залишите мене?

Окайомов устав:

– Слухайте, мій друже, не вірте пліткам про нас. Через кілька днів ви самі переконаєтеся, яка це брехня. Про вас уже повідомлено, і мені просто наказали взяти вас із собою. Ми люди слова і діла. І ми вміємо працювати.

Ми ненавидимо вашу країну. Тому, перш ніж залишити її, ми з вами дуже гучно грюкнемо дверима. Грюкнемо, мій друже?

– Можна, звичайно. Але як?

– А так, наприклад, щоб від усього вашого інституту разом з Вольським лишився тільки порох. Не погано?

– Як? – Це «як» у Аксенчука не вийшло, воно прозвучало дуже неприродно.

Окайомов пильно подивився на нього і сказав:

– У вашій записній книжці є три телефонні номери Вольського. Серед них є квартирний?

– Так. Три сімнадцять ноль один.

– Ви зараз подзвоните йому.

– Уже пізно. Він не захоче говорити зі мною.

Окайомов підняв руку:

– Припиніть дискусію! Треба діяти, а не базікати! Ви подзвоните йому і скажете, що влаштовуєтеся на роботу. Адже ж він обіцяв вам підтримку? Попросіть пробачення за те, що пізно подзвонили, і скажіть: йдеться про ваше життя або смерть. Благайте його, щоб він прийняв вас завтра на п'ять хвилин: мовляв, у зв'язку з вашим влаштуванням виникли такі обставини, які ви можете пояснити йому тільки особисто. Благайте! Якщо треба, пустіть сльозу… Дзвоніть! – Окайомов показав на телефон.

Аксенчук підійшов до телефону і зняв трубку. Окайомов став позад нього.

Розмову з Вольським Аксенчук провів дуже майстерно. Професор зупинив його голосіння і сказав:

– Гаразд, товаришу Аксенчук, можете прийти до мене завтра о другій годині сорок хвилин.

Аксенчук поклав трубку і озирнувся на Окайомова:

– Завтра о чотирнадцятій сорок…

– О'кей, мій друже! – Окайомов знову витер піт з лоба. – Вважайте, що ви уже вчинили подвиг. Де мої речі?

– У тій кімнаті, у шафі, де ви поклали їх.

– Несіть усе сюди!..

– Погасіть світло! – розпаковуючи згорток, тихо наказав за хвилину Окайомов і включив рацію. У напівтемній кімнаті зачервоніли вогники радіоламп. – Сядьте, мій друже, і мовчіть. Я зараз доповім про все начальству й уточню, коли приходить за нами підводний човен.

Кілька хвилин Окайомов сидів нерухомо, в думці складаючи текст радіограми, а потім швидко почав стукати ключем:

«Працює «три ікс»… «три ікс»… Операцію виконаю завтра по всіх трьох пунктах. Креслення уже в мене. Підтвердіть час приходу за мною транспорту. Переходжу на прийом…»

Окайомов переключив рацію і надів навушники.

Аксенчук бачив його напружене обличчя, ледь освітлене тьмяним світлом радіоламп.

У цю хвилину Окайомову здалось, що він немов бачить, як Барч і начальник центра читають радіограму. Ось вони прочитали фразу про креслення і перезирнулись. Барч сказав: «Бачите, я був правий, коли настояв, щоб заздалегідь відправили човен у той район».

Окайомов посміхнувся: «Я ж чудово розумію, містери начальники, що моя диверсія для вас дорожча за сотню таких, як я. І коли я все зроблю, ви охоче мною пожертвуєте. Але креслення вам дуже потрібні, дуже! Правда, я потім вас трохи розчарую, повідомивши вже особисто, що креслення загинули, скажімо, разом з Аксенчуком, який зробив непростиму помилку. Але все буде зроблено, і я стоятиму перед вами. І вам нічого не залишиться, як подякувати мені…»

Окайомов здригнувся і притиснув рукою навушники – йому відповідали:

«Бажаю успіху. Транспорт з другої години ночі завтра в умовленому місці. Барч».

Зірвавши з голови навушники, Окайомов схопився на ноги:

– Засвітити світло і налити чарки! Дорогий Аксенчук! Мені й вам бажають успіху. Нам надають двомісячний відпочинок. Це і є моя країна! За неї! – Вони випили. – А тепер, мій друже, спати! Спати! Завтра у нас нелегкий деньок!

– А все-таки, що мені треба завтра зробити? – тривожно запитав Аксенчук.

– Не хвилюйтеся, мій друже. Дрібничку! Вам не доведеться ні стріляти, ні кидати бомби, ані підливати отруту. Зараз ми лягаємо спати. На світанку я піду. Ви знаєте кафе на бульварі, навскоси від інституту?

– Знаю.

– Рівно о першій годині тридцять хвилин вам треба туди прийти. Я вас чекатиму.

– І все?

– Усе. – Окайомов зареготав. – Усе, дорогий, робиться дуже просто у наш вік атома. А тепер усі свої документи, разом із паспортом, знищіть. Ваш диплом у мене, а там тільки цей документ буде потрібний, щоб одержати гідну вас роботу. Давайте останню чарку вип'ємо за чоловічу хоробрість! І б'юся об заклад, що там, далеко звідси, ви ще не раз піднімете келих за нашу дружбу!

– Я за це хочу випити вже зараз. І за наш успіх!

– Молодець! Амінь!

Розділ сьомий

1

– Ну, Потапов, що ви тепер скажете про Аксенчука? – вигукнув полковник Астангов, коли вони прослухали магнітофонний запис. – От молодець, га? Ви думаєте, йому було легко вести таку бесіду?

– Не думаю…

– Після цієї історії він усе своє життя побачить в іншому світлі.

– Ви генералові доповідали? – ухиляючись од цієї розмови, спитав Потапов.

– Так. Вирішили Окайомова брати в останню хвилину. Так би мовити, з максимумом доказів. Цілком ясно, що в годину тридцять він передасть Аксенчукові міну і накаже покласти її в інституті. Цілком зрозуміло і те, що механізм вибуху буде поставлено на такий час, щоб міна вибухнула, коли Аксенчук буде ще в інституті. Аксенчук потрібний йому і його начальству, як торішній сніг. І ось цей вузлик з часом вибуху нам треба розв'язати.

Адже він може поставити запал і з таким розрахунком, щоб вибух стався в наступну хвилину після того, як Аксенчук з'явиться в інституті. Про це нам треба добре подумати.

– А що коли ми візьмемо його там, у кафе? – запропонував Потапов.

– Думаєте, коли ми його візьмемо, він не схоче зробити собі приємність, підірватися разом з нами? Адже механізм він установить ще зранку, в кафе він цього не робитиме. А наше прохання розрядити міну він може й не виконати.

– Але це зможе зробити наш інженер.

– Рисковано, Потапов. У інженера буде дуже мало часу, а міна може виявитися з секретом.

– Але коли Аксенчук внесе міну в інститут, у інженера буде ще менше часу!

– От саме в цьому, Потапов, і вузлик. Ми мусимо продумати, як дістати додатковий час на знешкодження міни…

Незабаром у кабінеті полковника Астангова зібралася майже вся оперативна група Потапова. Всі намагалися триматись спокійно, але збуджений блиск в очах виказував, яке хвилювання переживали ці люди.

– …З квартири Аксенчука він вийшов уранці без чверті п'ять, – доповідав далі Потапов. – Ось знімок, як він виходить з дому.

Полковник Астангов узяв фотографію.

– Нахаба! Він абсолютно спокійний! – Полковник гидливо кинув знімок на стіл. – Далі…

– Пішки і зовсім не ховаючись він дійшов до приміського вокзалу і сів на першу електричку. Зійшов на дачній станції Академічний посьолок. Ми вже було перелякалися – чи не змінив він рішення і чи не зібрався атакувати дачу Вольського? Але він пішов у ліс і пробув там майже дві години. Працював над міною. Ось знімок, зроблений за допомогою телеоб'єктива. Потім…

– Стривайте… – перебив Потапова полковник. – Інженер Короленко, візьміть цей знімок. Подивіться, яка в нього міна? Може, знайома вам? Продовжуйте, Потапов.

– Потім він повернувся на станцію. Годину пробув у буфеті. Добре поснідав. Ось знімки… Поснідавши, він вернувся в місто і пішов у кіно на денний сеанс. Зараз він удруге дивиться «Ушакова»… Спостереження за ним триває.

– Чудово. Коли востаннє говорили з флотським начальством?

– Півгодини тому. Підводний човен у зануреному положенні увесь час курсує в нейтральних водах. Зрідка лягає на грунт.

– Чудово. Хай відпочиває, він теж матиме великі неприємності… – Полковник Астангов звернувся до інженера Короленка: – Ну, як? Знайома вам ця штука?

– Наче ні, товаришу полковник. – Кругле, як місяць, добродушне обличчя інженера почервоніло, мов у школяра, спійманого на невивченому. – Коли б у руках її потримати…

– Прийде час – потримаєте… – сказав полковник і замовк, щось обдумуючи.

– У мене є пропозиція, – сказав Потапов. – Аксенчук приходить у кафе в годину і тридцять хвилин. Він прийде, коли в кишені Окайомова лежатиме міна уже з підготовленим терміном вибуху. Скажімо, цей термін – дві години сорок хвилин, тобто час прийому Аксенчука Вольським…

– Ну-ну… – підганяв Потапова полковник.

– Так ось… Аксенчук приходить у кафе і повідомляє Окайомову неприємну новину – Вольський переніс час прийому: він повинен бути в нього за чверть друга.

– Так-так… далі…

– Перезарядити міну Окайомов уже не зможе, і ми виграємо цілих тридцять хвилин для обробки міни. Навіть на випадок, коли інженер Короленко одержить від Аксенчука міну і побачить, що загадка йому не під силу, в нього буде час вивезти міну в безпечне місце.

– Що ж, Потапов, це вихід! Дзвоніть Аксенчукові!

2

Окайомов справді був абсолютно спокійний. Він прекрасно знав цей уже не раз пережитий стан непохитної упевненості в успіху, який наступав у вирішальні години операції. Все, що мало статися, було перевірено найточнішими розрахунками і жило в ньому, немов поза його волею, коли мозок і нерви були вже вільні.

Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з'їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина – він вистежував на дереві горобців.

Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам'яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам'ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»

Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.

– Біда, – сказав він тихо: – Вольський переніс прийом.

Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:

– Що-що?..

– Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.

Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.

– Ну що ж, хай буде так… – Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше – словом, до вибуху. – Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради – як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім – старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п'ять хвилин. Ясно?

– Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?

– Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?

– Знаю.

– Коли вийдете з інституту, швидко – туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Не хвилюєтесь?

– Анітрохи. Сам дивуюсь.

– Ви – справжній герой. Тепер так… – Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. – Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.

– Розумію…

– Ну, вперед, мій друже! Ідіть! – Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев'ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під'їзді інституту.

Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.

У тамбурі парадного Аксенчука зустрів інженер Короленко.

– Швидше давайте! – шепнув він і, схопивши міну, тут же в тамбурі розкрив її і, вставивши в око лупу, «як у годинникаря, почав розглядати механізм капсуля.

– Так, так… – шепотів він, і лоб його в цей час вкривався потом. – Контакт хімічний… новинка не дуже свіжа… Так, так… А де ж вхідний канал? Ось він, любий!.. – Короленко зробив щось у міні і, трохи прочинивши двері в вестибюль, гукнув: – Порядок!

Короленко й Аксенчук пройшли в вестибюль. Полковник Астангов потиснув руку Аксенчукові:

– Все йде прекрасно, Миколо Євгеновичу!.. Короленко, дякую вам!..

Окайомов, дотримуючись усіх правил вуличного руху, кругом обійшов перехрестя і підійшов до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.

Окайомов сів у таксі поруч з шофером:

– По західному шосе!

– А далеко? – перепитав шофер. – У мене бензину малувато.

Окайомов вилаявся, виліз із машини і підійшов до іншої:

– А у вас бензин є?

– Повний бак! – весело відповів шофер. – І на той світ вистачить! Сідайте!

Вирушивши зі стоянки, машина помчала в бік західного шосе.

І одразу з глибини двору в тунель воріт, де стояв Потапов, в'їхала «Победа», Потапов скочив у неї.

– Швидше! Он за тим таксі!

У цей час з інших воріт виїхали ще дві машини і пристроїлися вслід за потапівською… Таксі вирвалося на шосе, і тільки тут Окайомов помітив погоню. Він не зразу повірив у це.

– Збільшити швидкість, – спокійно сказав він шоферові.

– Це можна, шосе чудове!.. |

Окайомов крізь заднє вікно бачив, що три «Победи» відстали і незабаром сховалися за поворотом шосе. Минула хвилина, друга, і ось з-за повороту вилетіли всі три «Победи», вони невблаганно наближалися.

– Швидкість! – хрипло крикнув Окайомов.

– Даю на весь клапан, – похмуро відізвався шофер, який уже зрозумів, що відбувається щось недобре. Попереду виднівся ліс. Він був тепер для Окайомова єдиною надією на порятунок. Швидше до лісу і сховатися в ньому.

– Швидше! – люто прохрипів він і, вихопивши з кишені пістолет, сунув під бік шоферові. – Швидше, або… Я сам поведу! Швидше!

Шофер додав швидкості, стрілка спідометра переповзла через цифру «90».

Стиснувши руль побілілими від напруги руками, шофер пильно дивився вперед. Коли б Окайомов у цю хвилину подивився в його очі, він побачив би в них таке, що не дозволило б йому зволікати з пострілом.

Швидко наближався поворот, де шосе поринало у ліс. Поворот ближче, ближче, і… раптом ніби відмовив руль – машина не зробила повороту, диким стрибком перелетіла через глибокий кювет, перевернулася догори колесами, вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.

Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло – Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні.

– Швидко відчиняйте двері! – наказав Потапов.

Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята – це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова.

– Що? – тихо спитав Потапов.

– Живий… Мабуть, струс…

Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць.

До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар.

– Шприц… ампулу… бинти… – наказував лікар.

І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне.

Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі.

Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки.

– Ну й номер! – сказав він.

Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова.

Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час.

– Він опритомнів, – шепнув лікар Потапову.

– Я бачу, – голосно сказав Потапов. – Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте!

Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку:

– Не треба, Окайомов, – вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!..

Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.

3

На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:

ГОНЧАРОВ

ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Загинув при виконанні службових обов'язків

Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, – не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки.

Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі…

На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся – алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки.

– Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, – підводячись, тихо промовив Астангов.

– Так… час іти… – так само тихо відізвався Потапов і теж устав.

Полковник не помилився – чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.