Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» – це ж треба вміти!

– Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше – Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.

– А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?

– А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.

– Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.

– Принциповий ледар і базікало!

– Давно його треба було вигнати…

– Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.

– Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.

Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» – повторював про себе Окайомов…

Розділ шостий

1

Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.

– Що з вами? – стурбовано запитав Вольський.

– Нічого, нічого… – Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.

Вольський подав йому склянку води:

– Сідайте, випийте.

Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:

– Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, – заговорив він тихо і жалібно. – Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все – і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… – Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.

– У петлю – це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… – Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. – Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.

– Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? – майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.

– Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.

– Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!

– Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, – як тільки міг, рішуче промовив Вольський. – Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.

– Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.

– Облиште! – Вольський розгнівався, він більш за все на світі ненавидів брехню. – Як це можна?!. Турбуватися про свою долю і при цьому говорити неправду? Говорити неправду не тільки мені, але й самому собі! Ви ж чудово знаєте, що доручення давали вам. Саме вам… А Добровольський мав як старший науковий співробітник тільки простежити за вами. Ви зрозумійте тільки, що означає ваша забутливість, коли ми зайняті такою важливою для всієї держави справою!

– Сергію Дмитровичу, пробачте за мимовільну неправду. Я рятую життя, чіпляюся за що попало… – хитрував Аксенчук. – Але ж факт, Сергію Дмитровичу, що доручена мені справа становила таку маленьку і таку незначну часточку, що…

– У нашій справі маленьких часточок нема, – перебив його Вольський. – Словом, ми з вами марно гаємо час. Наказ підписаний, і відміняти його я не збираюсь. Здавайте секретареві усі службові документи.

– Тоді все. Кінець! Кінець!.. – Аксенчук підвівся, хитаючись, наче від болю.

Вольський намагався на нього не дивитись, боявся, що в останню хвилину зглянеться і зробить поступку.

– Все. Пробачте, професоре, за турботу, – прошепотів Аксенчук і, хитаючись, пішов до дверей.

І тут Вольський не витерпів.

– Будете влаштовуватись на роботу, хай звідти мені подзвонять, я вас підтримаю.

Аксенчук, нічого не сказавши, вийшов з кабінету…

Катастрофа, що спіткала Аксенчука, була не випадкова. Із усього, що з ним трапилося, найстрашніше було те, що він не усвідомлював до кінця своєї провини і не розумів, що до катастрофи він сам ішов усі останні роки свого життя.

Микола Аксенчук втратив матір, коли йому не було ще й десяти років. Батько вдруге не одружився і всю свою любов віддав єдиному синові. Відомий хірург, який врятував від загибелі сотні людей, своєю сліпою любов'ю і переконаністю, що виховує незвичайного хлопчика, поступово вів сина до загибелі. Не знаючи ні в чому відмови, Микола був упевнений, що кожний його вчинок знайде схвалення, і ріс з переконанням, що йому призначене якесь особливе, легке й красиве життя. Власне, так він і жив аж до несподіваної смерті батька, що сталася два роки тому. Микола був здібний юнак, без особливих труднощів учився в школі, а потім в інституті. Він навіть був по-своєму талановитий – на останньому курсі інституту запропонував ідею нового вимірювального приладу для випробування металу на міцність, за що й був премійований і що, зрештою, допомогло йому влаштуватися в інститут Вольського.

Але помер батько і одразу виявилося, що життя нелегке… На веселе життя Миколі вже не вистачало своїх грошей. Сама квартира забирала третину його зарплати. Одразу зменшилося коло його веселих друзів – усі вони ще вчора набридали Миколі дзвінками, пропонували мільйон «вечірніх ідей», – любили похвалятися тим, що в їхньому товаристві є «молодий фізик із засекреченої галузі», а тепер почали йому дзвонити дедалі рідше: «секретний фізик» без грошей був їм непотрібний. Якось Аксенчук зустрів на вулиці одного із своїх недавніх друзів і спитав, куди вони всі запропастилися.

– Усе наше життя – гра, – п'яно посміхаючись, відповів той. – Твої акції на нашій біржі впали… оскільки ти банкрот…

– Сволота ви всі! – тужливо сказав Микола.

– Сволота? Можливо. Але в нас є гроші. Є гроші, розумієш?

Дівчина, що подобалася Аксенчукові, віддала перевагу синові відомого художника. Офіціанти в ресторані перестали називати його на ім'я й по батькові.

Злісна образа викликала в Миколиній душі люті заздрощі до всіх, кого він про себе називав щасливчиками в житті. Аксенчук заздрив навіть професорові Вольському. «Ну, гаразд, – вирішив він, – ви ще про мене почуєте». Він уявляв собі, як придумає в інституті якусь «штуку», після чого сам Вольський зробить його своїм найближчим помічником. Але минали місяці, роки, а ніякої «штуки» він придумати не міг. І тоді з'явилася зневірлива байдужість до роботи, що викликала кінець кінцем і ту фатальну забутливість, за яку його й вигнали з інституту.

Аксенчук вийшов на вулицю і зупинився, не знаючи, куди піти. Окайомов насторожився, мабуть, це і є той, кого він вистежував уже кілька днів. Сунувши руку в кишеню, Аксенчук намацав там гроші: «Зайду в ресторан…» Ця тупа, безсила думка повела його до центру міста.

Окайомов ішов позад нього, не відстаючи ні на крок. Він був уже майже переконаний, що попереду нього, сутулячись, іде потрібна йому людина.

У ресторані «Якір» було порожньо і похмуро. Світло ще не засвітили, і в сутінку довгого залу барабан на безлюдній естраді скидався на бліде коло місяця. Аксенчук сів за перший столик, що попався йому на дорозі.

– Коньяк і фрукти, – недбало сказав він офіціантові.

– Скільки накажете коньяку?

– Пляшку! – роздратовано крикнув Аксенчук. У запитанні офіціанта йому вчулося старе: не вірить, що в клієнта є гроші.

– Пробачте, якої марки накажете? – не відставав офіціант.

– Кращої і якомога швидше!..

Пляшка була вже майже порожня, коли Аксенчук побачив, що за сусіднім столом так, як і він, самотньо сидить за пляшкою коньяку якийсь симпатичний незнайомий чоловік. Їхні погляди зустрілися. Окайомов співчутливо посміхнувся Аксенчукові і підняв чарку:

– За ваше здоров'я, сусіде!

– За ваше! – охоче відповів Аксенчук і хвацько перехилив свою чарку.

– Давайте об'єднаємо наші зусилля, – запропонував Окайомов: – пересідайте за мій стіл.

– Ні, ви за мій, – з п'яною вразливістю заперечив Аксенчук.

– З охотою, – згодився Окайомов і, забравши з собою майже непочату пляшку, перейшов до Аксенчука. – Мене звуть Віталієм Олексійовичем…

– Аксенчук… Микола Євгенович Аксенчук. – Він хотів церемонно підвестись, але це в нього не вийшло – його хитнуло на стіл.

Окайомов непомітно підтримав його і допоміг сісти.

Випили за знайомство. Окайомов сперся лобом на кулак і похмуро дивився на порожню чарку.

– Про що ви… так думаєте? – затинаючись, спитав Аксенчук.

– Життя, дорогий мій, – складна річ. І не завжди приємна, – не змінюючи пози, відповів Окайомов.

Ці слова зачепили в серці Аксенчука туго натягнуту струну, і вона забриніла сумно й жалібно. Похмурий незнайомець став раптом таким неймовірно близьким і дорогим, що він не міг промовити жодного слова: у горлі заважав гіркий клубок і на очі наверталися сльози.

– Так… це так… Істина! – прошепотів він, готовий зразу ж викласти на стіл усі свої біди і кривди.

Але Окайомов неначе відчув це і заговорив перший:

– Дружина від мене пішла. Шість років жили душа в душу. Разом працювали в науці. Я її любив. А вона ні. Тобто я думав, що вона любить, але страшенно помилився, тепер я все зрозумів. Вона пішла від мене. Те, що пішла, – чорт з нею! Важко пережити обман, якого я не заслужив. Я так любив її. Я жив тільки для неї…

З усього цього Аксенчук запам'ятав тільки одне: його нового друга, так само як і його, обдурило життя, і він теж людина науки.

– Я теж… Ох, як я розумію вас!.. – пробелькотів Аксенчук.

– Тоді вип'ємо за нашу сумну зустріч. – Окайомов наповнив чарки. – Як здорово підстроює іноді доля: ходиш із своїм горем сам, здається, на всьому світі немає людини, якій ти міг би про все розповісти, не боячись, що тобі засміються в обличчя. І раптом приходиш у порожній шинок, і раптом тебе чекає саме така людина. За нашу зустріч!..

Що було далі, Аксенчук не пам'ятав. Він прокинувся вранці у своєму ліжку. Одяг його хтось акуратно склав на стільці. На тумбочці біліла записка:

«Дорогий друже, я страшенно завинив перед Вами. Я не врахував, що ви добре випили до мене. Щиро прошу у Вас пробачення, бо не хочу втрачати Вашої дружби, дружби людини, яка так сердечно зрозуміла моє горе.

Я подзвоню Вам.

В. О.»

Поступово немов із туману почали проступати деталі вчорашнього вечора. Пригадалося похмуре обличчя незнайомця… Стривайте, як його звати? В. О. Важко пригадати… Так, здається, від нього пішла дружина… Більше Аксенчук нічого згадати не міг. Він подивився на будильник і… завмер від жаху – перша година дня. Спізнився на роботу! Але, скочивши з ліжка, він згадав, про звільнення.

У голові, що гула на похмілля, заворушилися важкі думки про життя: що ж тепер з ним буде?

Окайомов подзвонив о другій годині. У цей день роботи в театрі не було, і Окайомов відпросився у начальника гаража.

– Як почуваєте себе, Миколо Євгеновичу? Мабуть, лаєте мене?

– Ну що ви? Це я повинен просити у вас пробачення.

– Тоді, може, ми не будемо розводити дипломатію і зробимо, як справжні російські люди, – візьмемо й похмелимося? Га?

– Я не проти. Тільки…

– Я дзвоню з автомата коло вашого будинку, і у мене в кишені є все, що треба. Можу я зайти до вас?

– Звичайно, заходьте! – Аксенчук щиро зрадів можливості знову відігнати од себе важкі роздуми про майбутнє.

Окайомов був зовсім не такий, як учора. Він жваво розмовляв і без кінця говорив про щасливу долю, що звела їх учора з Аксенчуком.

– Після того, як пішла дружина, – весело говорив він, – сьогодні я вперше почуваю себе людиною. Як, виявляється, важливо поділитися своїм горем! Правда? – Аксенчук кивнув на згоду. – Я взяв в інституті відпустку – просто не уявляв собі, як у такому стані працюватиму, дивитимуся в очі колегам. А сьогодні все це мені вже не здається страшним. Дякую вам, Миколо Євгеновичу, від усього серця!

– За що? – зніяковіло спитав Аксенчук.

– Як за що? За те, що ви є на світі і взяли в своє добре серце частину мого горя.

– Та я сам…

– Не заперечуйте, не заперечуйте! – Окайомов навмисне не дав Аксенчукові говорити, вважаючи, що час для його сповіді ще не прийшов. – їдьмо зараз за місто. А над вечір повернемося. Адже сьогодні субота, і я запрошую вас у «Гранд-готель». Згодні?

– Та я з охотою, але…

– Пробачте, Миколо Євгеновичу, за відвертість. Скрутне становище з грошима? Забудьте. Тисячі дві у мене в кишені і шістнадцять на книжці. Збирав на «Победу», але тепер сімейні подорожі на машині анулюються! Отже, ніяких розмов! їдьмо!

Цілий день у найнятому Окайомовим таксі вони роз'їжджали по дачних місцях. Обідали на озері в ресторані «Поплавок». За пропозицією Окайомова, під час обіду не пили.

– Побережімо сили для вечора, – сказав він.

Після обіду вони з годинку поспали в сосновому лісі, а потім подивилися змагання яхт. У місто повернулися о дев'ятій годині вечора, на квартирі в Аксенчука поголилися і пішли до ресторану.

Всі столики були зайняті, але Окайомов переговорив з метрдотелем, і столик вмить знайшовся.

Поглянувши навколо, Аксенчук побачив, що за сусіднім столиком бенкетують його колишні друзі. Він удав, ніби не впізнає їх.

Цього вечора Окайомов дізнався від Аксенчука про все, взнав навіть про легковажну дівчину, яка віддала перевагу синові художника, а зараз сиділа в компанії за сусіднім столиком. Вислухавши його сповідь, Окайомов поклав свою холодну руку на руку Аксенчука і сказав:

– Вчора ви втішили мене. Сьогодні я втішатиму вас. Є сильне слово – помста. І ми почнемо з цих вичепурених гиндиків. – Він кивнув на сусідній столик.

Заграв оркестр. Окайомов встав, підморгнув Аксенчукові і, підійшовши до сусіднього столика, запросив танцювати ту саму дівчину. Протягом усього танцю вони про щось жваво розмовляли. Наступний танець Окайомов знову танцював з нею. А потім дівчина пересіла за їхній стіл і попросила Аксенчука пробачити їй.

Вранці Аксенчук прокинувся вдома, знову не пам'ятаючи, як він опинився в своєму ліжку. Повернувши важку, мов свинцем налиту, голову, він побачив Окайомова, який сидів за столом і щось писав.

– Доброго ранку, колего, – сухо і майже сердито промовив Окайомов.

І Аксенчук відчув себе винним.

– Не вмію я пити, як ви, – сказав він.

– Наука не хитра, а головне – не обов'язкова. – Окайомов підвівся з-за стола і потягнувся: – Вставайте, нам треба поговорити…

Аксенчук одягався, поглядаючи на свого друга: сьогодні він був зовсім не такий, як під час першої зустрічі і вчора, його сьогоднішня суха діловитість чимось тривожила. Аксенчук швидко вдягнувся, і вони сіли за стіл.

– Я весь час думав про вас, Миколо Євгеновичу… – почав Окайомов. – Я дружбу уявляю собі як щось дійове, таке, що допомагає жити друзям. Застільна дружба – дим, не більше. Так ось… Ви, гадаю, розумієте, що означає для вас звільнення з такого інституту, як ваш, та ще з поганою характеристикою… (Аксенчук опустив голову). Я хочу влаштувати вас на роботу в наш інститут. Звичайно, наш інститут має не таке значення, як ваш, але мені здається, зараз вам не варто перебирати. Директор нашого інституту – мій приятель. Дайте мені ваші документи, і я одразу до нього поїду.

– Але ж сьогодні неділя, – нагадав Аксенчук.

– І добре. Із такою справою до директора треба приходити на дачу, а не в кабінет, де з ним і п'яти хвилин не дадуть спокійно поговорити.

– І ви думаєте, може щось вийти?

– Не знаю, але я за безнадійні справи ніколи не беруся.

Передаючи Окайомову документи, Аксенчук сказав:

– Ви можете сказати директорові, що Вольський обіцяв підтримати мене, якщо йому подзвонять.

– О, це дуже важливо… – задумливо промовив Окайомов. – Одним словом, план наших дій такий: зараз я їду до директора, а о десятій годині вечора ви чекаєте на мене там, де ми познайомились, у «Якорі».

2

Коля Борков усе-таки вирішив про випадок з шофером Гудковим написати в стінгазету. У понеділок він зайшов до завідуючого відділом кадрів театру, маючи на меті поговорити з ним про нового шофера.

Завідуючий відділом кадрів кудись поспішав:

– Звідкіля він узявся? – поквапно перепитав він, складаючи в папку папери. – Зголосився на об'яву, і все. А що?

– Дивний тип, слово честі.

– Чим?

– Міркує так, наче з місяця впав. Завідуючий відділом кадрів розсміявся:

– Ну, ти у нас відомий марксист. – Він обняв Колю за плечі і повів з кабінету. – Ти хочеш, щоб кожен наш робітник робив доповіді про міжнародне становище.

– Так, хочу! – запально сказав Коля.

– Хочеш? Тоді і займись вихованням свого шофера. – Він підштовхнув Колю в спину, а сам пішов коридором.

У той час, коли Коля розмовляв із завідуючим відділом кадрів, Окайомов вів грузовик по тому самому шосе, по якому він на автобусі повернувся в місто з глухого полустанка.

Настрій в Окайомова був чудовий – знайдено єдино правильний шлях до виконання операції. І тепер не можна гаяти жодної хвилини. «Ну, містер Барч, ви, мабуть, думали, що мене вже давно немає на світі? Адже скільки часу ваші радіоконтролери не чули моїх позивних. Так, до сьогоднішнього дня мій радіоголос був заритий у землі. А сьогодні ви його почуєте, містер Барч!» – Думаючи так, Окайомов, сам того не помічаючи, дедалі збільшував швидкість, грузовик немилосердно підкидало на вибоїнах старого шосе. І раптом попереду він побачив небезпеку – коло повороту, піднявши руку, стояв міліціонер.

Зупинивши машину, Окайомов виглянув з кабіни:

– Що, товаришу начальник?

– Покажіть путівочку.

– З охотою, товаришу начальник, – Окайомов, усміхаючись, подав дорожній лист.

– Опера, кажеш? – повертаючи путівку, спитав міліціонер.

– Вона, товаришу начальник.

– Ого, куди тебе твоя опера ганяє!..

– За піснями їду, товаришу начальник! – Окайомов підморгнув міліціонерові і включив швидкість.

Знову грузовик заторохтів по розбитому шосе. «Ні, ні, це звичайнісінька перевірка», – заспокоював себе Окайомов.

Окайомов проїхав повз знайому зупинку автобуса. Як і тоді, коло стовпа нудьгували люди, чекаючи машину. Незабаром він зупинив грузовик на узбіччі. Сплигнувши на землю, він знайшов зручне місце, щоб з'їхати з шосе.

Грузовик обережно перебрався через розмиту канаву і зник у густих кущах. Окайомов поставив машину так, щоб її не видно було з шосе, відбіг убік, швидко викопав рацію і сховав її під сидіння. На стелі кабіни він протягнув антену і через хвилину застукав радіотелеграфним ключем.

«Радійте, містер Барч, – думав Окайомов під дрібний стук ключа. – «Три ікс» в ефірі. Я воскрес і починаю операцію. Стежте за ефіром увесь час. А тепер я переїду в інше місце, бо обережність – рідна сестра успіху».

Окайомов вивів грузовик на шосе і, проїхавши ще кілометрів з десять, зупинився і знову запрацював ключем: «Говорить «три ікс»! Починаю операцію. Термін операції – три-чо-тири дні. Висилайте за мною транспорт в умовлене місце. Стежте за ефіром увесь час!..»

Потім грузовик повернувся в місто, перетнув його з півночі на південь і виїхав на інше шосе. Кілометрів за двадцять від міста він зупинився, і знову в ефір полетіли позивні «три ікс». Потім Окайомов акуратно запакував рацію і поклав у ящик з інструментом. Грузовик повернувся в місто.

Увечері, поставивши машину в гараж, Окайомов, перед тим як їхати в гуртожиток, забіг до Аксенчука, переодягнувся і залишив у нього згорток з рацією.

– Всі канати обрубано… – весело сказав він Аксенчукові. – Квартиру залишив дружині, а в цьому згортку – все моє майно. Хай вона подавиться барахлом, яке ми разом наживали!

Аксенчук почав умовляти Окайомова поки що оселитися в нього. Окайомов не заперечував, але сказав, що сьогодні він ночує у директора свого інституту і, до речі, закінчить з ним переговори про влаштування Аксенчука. Все складається прекрасно – через пару днів вони працюватимуть разом. А з завтрашнього дня Окайомов бронює за собою оцей диван…

У гуртожитку, як тільки Окайомов ліг на койку, до нього підійшов, дивно посміхаючись, Коля Борков.

– Товаришу Гудков, начальник кадрів просив вас завтра вранці зайти до нього, – сказав він, уп'явшись в Окайомова косим оком.

Це запрошення Окайомова у відділ кадрів мало свою історію. Кудрявцев, котрий ще тоді, коли стежив за інститутом, не записав номера вантажної машини, що зупинилася напроти інституту, не міг пробачити собі цього недогляду і весь час думав, як його виправити. І раптом він пригадав – у кузові грузовика стояв трон і шофер сказав, що цей трон належить оперному цареві. Кудрявцев пішов у гараж театру – так, того дня театральна машина перевозила декорації «Бориса Годунова» після спектаклю в Палаці культури. Кудрявцев зайшов у відділ кадрів театру і узнав прізвище шофера…

Тільки після цього начальник відділу кадрів вирішив поцікавитись анкетою нового шофера: що він, зрештою, за людина? То він не дає спокою Колі Боркову, а то ось і з держбезпеки питають… Анкета була в цілковитому порядку. Начальник уже хотів був сховати особисту справу, як раптом, перебігаючи поглядом автобіографію, написану шофером, помітив давно вмерле позначення «Крим АРСР». Так, шофер Гудков власною рукою написав, що з сорок дев'ятого до п'ятдесят першого року він працював шофером у «Союзтрансі Крим АРСР». А Крим у цей час автономною республікою вже не був. Начальник відділу кадрів розшукав у театрі Колю Боркова і попросив його сказати новому шоферові, щоб той уранці зайшов до нього.

3

Потапов і далі жив у страшному напруженні. Окайомов зник. Уже скільки часу не було й натяку на появу його в зоні інституту Вольського. Знову й знову годинами Потапов продумував розстановку сил своєї групи: чи немає десь непомітної щілини, в яку може пролізти ворог. Адже коли що-небудь трапиться, то ніхто його не переконає в тому, що він не винний, що він, мовляв, зробив усе можливе. Винний буде він і тільки він. Відчуття незмірної відповідальності за можливу провину Потапов ніяк не зв'язував із особистою долею. Що усе його життя перед можливим нещастям?! Серце його завмирало від думки, що ось зараз, поки він безпорадно думає, десь діє ворог.

Стук у двері перервав роздуми Потапова. У кабінет зайшов Кудрявцев:

– Дозвольте доповісти, товаришу майор. Я узнав номер машини. Пригадуєте, тієї, що зупинялася коло інституту? Це була машина оперного театру. Номер МЕ-64–07. Прізвище водія – Гудков. Він віз царський трон з опери «Борис Годунов».

– Ну й що? – Потапов роздратовано дивився на Кудрявцева.

– Нічого, товаришу майор. Доповідаю… Царський трон… опера «Борис Годунов» – Це вже було схоже на нісенітницю.

Потапов зайшов до полковника Астангова. І як тільки відчинив двері кабінету і побачив його, одразу ж відчув – трапилося щось дуже важливе. Полковник сидів за столом із скам'янілим обличчям, тримаючи перед очима аркуш паперу. Він наче не помітив Потапова. Але, побачивши його коло столу, анітрохи не здивувався і передав Потапову папірець:

– Дивіться.

На папері трьома акуратними стовпчиками були записані п'ятизначні цифри.

– Розумієте?

– Шифровка?

– Так, Потапов. Наш підшефний з'явився в ефірі, його рація протягом дня працювала тричі з перервами.

– Запеленгували?

– Так. І кожного разу він передавав з іншого місця. Причому перерва між другою і третьою передачею зовсім не велика, а з'явився він хтозна-де. Ось що: подзвоніть-но в міліцію – чи ведуть вони облік машин, що виїздять з міста?

– Заждіть! – майже крикнув Потапов. – Пригадуєте, я доповідав вам про вантажну машину, що зупинялася напроти інституту? Зараз мені сказали, що це була машина оперного театру. – «Царський трон… опера «Борис Годунов», – промайнуло у нього в думці.

– Так? Ну що ж, перевірте і цей варіант. А поки що подзвоніть в міліцію. Дзвоніть звідси…

Черговий з відділу регулювання вуличного руху монотонно диктував Потапову номери машин, що пройшли через приміський контроль.

– Швидше, швидше, – квапив його Потапов.

І ось він чує: «МЕ-64–07, оперний театр, північне і південне шосе…»

– Стоп! Поки що досить. Дякую. – Потапов кинув трубку і занепокоєно подивився на полковника. – Машина оперного театру була на північному і на південному шосе.

– Так… – Полковник повільно пройшов по кімнаті, не дивлячись на Потапова. – Цікаво. Ану лишень подзвоніть у відділ кадрів оперного театру – довідайтесь, хто водій машини.

Потапов ще не встиг пояснити начальникові відділу кадрів, що йому треба, як той сам запитав:

– Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?

– Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.

– На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.

– Який номер?

– МЕ-64–07.

– Прізвище водія?

– Гудков. Сергій Михайлович Гудков.

– Коли взяли на роботу?

– Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.

– Навіщо ви його викликали?

– В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.

– Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! – Потапов кинув трубку.

– Спокійніше, Потапов. Що там?

– Він, здається, знову зник… Він у місті! – Потапов попрямував до дверей.

– Заждіть, Потапов, – спокійно сказав полковник. – Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?

– Звичайно, пригадую – Аксенчук.

– Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.

До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.

Потапов подивився на першу фотографію.

– Це він! – шепнув він самими губами.

Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.

– Не помиляєтесь? – Полковник пильно подивився на Потапова.

– Ні.

– З бородою?

– Він, товаришу полковник!

Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.

– Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?

– Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! – миттю відповів Потапов.

Полковник довго мовчав, потім сказав:

– Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.

– Як на Аксенчука?

– Він зараз дома сам… – Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. – Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…

– Тепер зникне і він, – сказав Потапов.

– Наші люди підуть за ним слідом… – усміхнувся полковник.

– А трамвай? – насмішкувато нагадав Потапов.

– Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!

4

Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.

У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив – пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…

– Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся – це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?

– Ні.

Аксенчук вичікувально дивився на полковника.

– Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.

– Якщо я зможу, то, звичайно… – пробурмотів збентежений Аксенчук.

– Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? – Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.

– Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце – моя спина.

– Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.

– Власне, я знаю про нього дуже мало… – Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. – Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.

– З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? – спитав майор Потапов.

– Так, він дещо знає…

– А як ви з ним познайомились? – поцікавився полковник.

– Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе – дружина кинула, у мене – своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.

– Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? – твердо запитав Потапов. – І ще одне: хто платив?

– Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.

– Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? – посміхнувся Потапов.

– Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?

– Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?

– Ні… – Аксенчук почервонів. – Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.

– В питаннях пиятики? – Потапов ледве стримував себе.

– Він взявся влаштувати мене на роботу.

– Куди?

– У свій інститут.

– Який це інститут?

– Здається, по телебаченню…

– Здається? Оце так!..

– У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.

Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:

– А він справді міг вас влаштувати?

– Він обіцяв твердо. Директор інституту – його приятель. Я йому вже й документи віддав.

– Як віддали документи? – Потапов навіть трохи підвівся. – Які документи?